Інтерпретація фольклорного образу русалки в українській романтичній традиції

Интерпретация фольклорного образа русалки в украинской романтичной традиции.

Інтерпретація фольклорного образу русалки в українській романтичній традиції

Особливий інтерес для з’ясування співвідношення міфологічної семантики образу русалки та його мистецької інтерпретації становить українська література ХІХ ст., оскільки творилася вона ще в період активного побутування міфологем. Об’єктом для такого роду спостережень має слугувати найперше творчість Л.Боровиковського, І.Вагилевича, М.Костомарова, М.Маркевича, Т.Шевченка.

Ключові слова: міфологія, міфологема, фольклор, література, романтизм, русалка, образ, інтерпретація, трансформація, символ.

Danilyuk-Tereschuk Т. The Interpretation of the Folkloristic Image of a Mermaid in the Ukrainian Romantiс Tradition. As the Ukrainian literature of the 19th century was created in the period of an active dissemination of mythologemas, it is of supreme interest for the elucidation of the correlation of the image of a mermaid and its creative interpretation. First of all, the works by L.Borovykovskiy, I.Vagilevich, M.Kostomarov, M.Markevich and T.Shevchenko must be the objects for such observations.

Key words: mythology, mythologema, folklore, literature, romanticism, mermaid, image, interpretation, transformation, symbol.

Одночасне зібрання, опрацювання і творче використання фольклорного матеріалу стало характерною ознакою епохи романтизму. Цей струмінь у мистецтві ХІХ ст. не лише змінив уявлення про зв’язок людини та природи, відкрив “нічну сторону життя” [15, 357], а й віддав першість незбагненності, фатальності, пристрасті. Мета, що полягала у поєднанні людини та природи, світу реального з фантастичним, реалізувалась поетами-романтиками через використання міфологічних персонажів.

Народнопоетичні сюжети про русалок як дівчат небаченої вроди, які ваблять своїм співом (сміхом, танцями) перехожих (особливо юнаків), а потім заводять їх до безодні (ріки, виру, прірви, моря), або ж просто залоскочують до смерті, стали благодатною основою для літературних сюжетів про нещасливе кохання, людські переживання і т.д.

У “Заманці” Л.Боровиковського [1, 68] русалки – дівчата, яким байдуже до людських турбот: “Ми не бажаєм ні срібла, ні злота”; людський світ жорстокий: “На білім світі серце заб’ється – язик ворожий з серця сміється”. Оберненість міфічного світу людському в інтерпретації автора полягає не тільки в тому, що русалки живуть “на дні дніпровським”, досягнути якого людина може, лише втративши життя, а й у світосприйманні. Міфосвіт втілює одвічне прагнення до досконалості, ідеалу: “А ми, русалки, зради не знаєм, Вас молоденьких щиро кохаєм…” Творче потрактування цього міфологічного образу вже від початку формує в українській літературі своєрідний символ: русалка тут уособлює ідеальний світ (міфосвіт).

У “Жулині і Калині” І.Вагилевича [2, 373] оспівана одвічна історія закоханих, яких розлучила смерть дівчини, що “знилась у вир безвісті”. Автор жодного разу не називає свою героїню русалкою. Він лише легкими штрихами в народнопісенній традиції створює картини, які одна за одною підводять читача до цього висновку:

Гарна діва, круглолиця,

Єй свита рясниться…

Красне личко блідненькоє

І очі чорненькі,

Розсипаються густенько

Косоньки жовтеньки.

Юнак Жулин, котрий “жалем прозябає” за своєю коханою, шукає порятунку (чи смерті) на дні ріки, куди його манить дівчина:

Розсміявся глухо, дико,

Схитав головою…

Вергся в синій вир глибокий,

В ріку бистренькую.

І вир під ним розступився,

До дна, іграючи…

Було б досить прозаїчно стверджувати, що Калина – це русалка. Тут міфологічний персонаж втрачає номінацію, набувши зовсім іншого змісту. Відчутною стає його асоціація з водяною стихією та відображенням безодні внутрішнього світу героя. Отже, спостерігаємо явище творення поетом універсального символу трагічного кохання, який закріпився за образом русалки в художній літературі ХІХ ст.

Можливо, “Русалка” М.Маркевича та “Мана” М.Костомарова з першого погляду “самодостатні та малопоетичні перекази народних вірувань про русалок” [16; 15]. Та нам видається не досить об’єктивною така оцінка, хоча б із огляду на те, що від автора неабиякої художньої майстерності вимагає навіть поєднання двох-трьох фольклорних мотивів. Що ж до поезії “Русалка” М.Маркевича [8, 167], то тут можна простежити понад десять фольклорних мотивів про русалок, у М.Костомарова [5, 287] – понад сім.

Зваживши на те, що тогочасні письменники були водночас одними з перших збирачів і дослідників фольклору, можемо припустити, що метою їхньої творчості стало не олітературнення образу чи його художня трансформація, а якнайповніше збереження народноміфологічної основи. Це була своєрідна мода, норма, яка опанувала Європу з легкої руки братів Грімм і якось майже одночасово знайшла послідовників у Польщі, Швеції, Росії, Україні тощо.

Подальшого розвитку в українській поезії образ русалки зазнає у творчому потрактуванні Т.Шевченка, де він “функціонально значно розширений, порівняно з народним його втіленням” [9, 248]. Найяскравіше вимальовується цей персонаж у поезіях “Причинна”, “Утоплена” та “Русалка”.

У “Причинній” [12, 7] автор ніби збирає в єдине відомі йому народні розповіді: русалки тут – “малії діти”; “голі скрізь; з осоки коси, бо дівчата”; виринають місячної ночі з Дніпра; співають, танцюють та мають старшу між собою; ходять по землі до третіх півнів; мають холодний (“солом’яний дух”); залоскочуть свою жертву; зустріч з ними небезпечна для людини. Проте, Т.Шевченко не переобтяжує читача зайвою фантастичністю. Тут надреальне пов’язане з дійсністю, а міфологічний світ, як і картина природи, створена автором, віддзеркалює внутрішній стан героїні. Дівчина, змучена самотністю (“ні батька, ні неньки: одна, як та пташка в далекім краю”), шукає забуття. Зрештою, вона гине, але її “фізична смерть від русалок є засадничо-тотожною тій духовній самовтраті, божевіллю, яке уже спіткало її” [6, 110].

У Шевченка образ русалки швидше має позатекстове навантаження. Двічі у “Причинній” повторюється пісня русалок:

Ух, ух!

Солом’яний дух, дух!

Мене мати породила,

Нехрещену положила.

Мабуть, у цих словах лише зовнішня оболонка образу, а прихований зміст-код у тому, що “нехрещена”, тобто новонароджена людина, виявилася зайвою (з різних причин) на цьому світі. Можливо, саме ця “зайвість” є основою трагізму образу русалки і так інтуїтивно вловлена Шевченком у фольклорній семантиці образу. Зайвою, нікому не потрібною є й дівчина-сирота в “Причинній”.

Своєрідного продовження набуває ця тема у подальшій творчості Т.Шевченка. В поезії “Русалка” [14, 262] знову постає образ дітей-русалок:

Породила мене мати

В високих палатах.

Та й понесла серед ночі

У Дніпрі скупати…

Пливи, пливи, моя доню,

Дніпром за водою.

Та випливи русалкою

Завтра серед ночі.

Дослідники цілком слушно вказують на реальні соціальні мотиви. Та ідейно-естетична глибина має прихований зміст і досягається шляхом міфологізації тексту. Свідченням цього є двоплощинний розвиток подій: мати живе у “високих палатах”, дочка з “дніпровими дівчатами”. Задіяний у Т.Шевченка й міфологічний час, бо русалонька сама пояснює свій швидкий ріст: “Уже з тиждень, як росту я”. На “тому” світі, як відомо “потойбічний день прирівнювався до року на цьому світі” [3, 89]. Отже, Т.Шевченко керується міфологічною світобудовою, характерною для легенди, де відбувається поєднання двох “істотно відмінних просторово-часових зрізів – профанного (“цього світу”) та сакрального (“того світу”) [3, 249]. Вірогідно, що й цінності тут різні. Можливо, саме тому русалки залоскотали не кривдника “пана Яна”, а матір-дітовбивцю? І першість тут не соціального, а психологічного конфлікту? Мати, яка страждає, варта співчуття. Мати, що “згадала, як купала і як примовляла. Та байдуже. Пішла собі у палати спати”, варта зневаги, а може, й смерті. Принаймні, народна мораль тут цілком категорична: злочин вимагає покарання. Людина, що порушила моральні норми, а значить, зрушила рівновагу міфосвіту (космосу та хаосу), повинна заплатити найвищу плату – життям. У зв’язку з цим, на нашу думку, русалка в однойменній поезії Т.Шевченка не є втіленням злих начал. Мабуть, не випадково твір закінчується словами: “Одна тілько русалонька не зареготалась”. Швидше, образ цей є медіальним між добром та злом, а до всього втілює ще й авторське уявлення про злочин і покару. Байдужість – теж злочин, байдужа людина гідна смерті. Ця морально-естетична позиція Т.Шевченка є домінуючою у всій його творчості.

Сюжет “Утопленої” [13, 120] віддзеркалює в літературі народні уявлення про потойбічне життя. Але Шевченко дещо змінює традиційний погляд. Усі герої балади (дівчина, закоханий у неї рибалка, мати) стають русалками. Дослідники схиляються до думки, що таке перетворення зумовлене соціальним підходом, бо пізніше персонажі діють як “антитетичні сили” [9, 248]. За фольклором, таке перетворення жіночих персонажів досить вмотивоване. Цілком природним у слов’янській міфології є й образ русалки чоловічої статі. Чимало записів із Західного Полісся підтверджують цей факт [10, 33]. Образ русальця зустрічається й у болгар.

С.Мишанич слушно зауважує, що створений Шевченком образ рибалки, який став русалкою, не відомий центральноукраїнській традиції, та й сумнівно, що поет запозичив його з балад карпатського циклу [9, 248]. Скоріше за все, це – авторський художній хід.

На нашу думку, рибалка в баладі “Утоплена” – це уособлення самотності:

Нема в мене роду,

Нема долі на сім світі, -

Ходім жити в воду.

Отже, традиція, започаткована в “Причинній”, знайшла своє продовження в “Утопленій”: рибалка – сирота, нікому не потрібний на “цьому” світі, шукає порятунку у міфопросторі.

Для “Причинної”, “Утопленої” та “Русалки” Т.Шевченка спільними є не лише соціальні мотиви й наявність демонологічного образу русалки. ці твори мають спільний образ-код. Тому русалка тут сприймається і як символ трагічної долі сироти, і як покарання за здійснений злочин, і як жертва людських відносин. У Т.Шевченка фольклорна фантастика поступово втрачає свою функцію. Помітним стає синтез народних уявлень з творчим генієм автора. Таким чином, міфологічний образ наповнюється якісно новим змістом.

В.Пропп наголошував, що “поняття “творчості” зовсім не означає створення абсолютно нового. Нове закономірно виростає зі старого” [11, 30]. Тому цілком природною для української літератури першої половини ХІХ ст. є тенденція до наслідування, обробки й перенесення на літературний ґрунт народнопоетичних сюжетів та образів [4, 116].

Отже, літературний образ русалки має такі фольклорні ознаки:

це душі померлих (дівчат-утоплениць; дітей, згублених матір’ю);

вони мають гарну зовнішність (молоді, у довгих білих сорочках, з розпущеними косами та вінком на голові; або ж голі);

з’являються на русальному тижні;

улюблене місце появи – вода (ріка, море) або ліс;

з’являються переважно вночі;

легкі, прозорі, не залишають сліду;

бігають, співають, танцюють, розчісують довге волосся, сидячи біля ріки;

загадують загадки;

живуть на дні ріки (моря) в кришталевих палатах;

керує русалками старша або найкраща;

добре ставляться до людей;

живуть у людей;

русалку може побачити лише щаслива людина;

оберегом від русалок служать часник, полин, магічне коло.

Проте не всі фольклорні сюжети стали предметом авторської уваги. Можливо, це пов’язано зі специфікою літературного твору. Письменники не беруть “низьких” мотивів, що не заінтриговують читача. Не знайшли відображення в художній літературі заборони, пов’язані з господарською діяльністю людини на русальному тижні, хоча у фольклорі вони представлені досить широко. Так, на русальному тижні заборонялося:

працювати в полі на Градову середу (“бо град все зіб’є” – с. Старі Червища Камінь-Каширського р-ну);

прати, золити білизну (“бо то зазолюєш очи тим мертвим” – с. Щитинь Ратнівського р-ну);

вибілювати, стелити полотно (“бо русалки робили дірки” – с. Годомичі Маневицького р-ну);

полоти капусту (“бо русалки головки посічуть” – с. Самари Ратнівського р-ну);

спати в полі на межі (“бо русалки очі позашивають” – с. Троянівка Маневицького р-ну).

Серед традиційних русальних вірувань розрізняються й уявлення про різні статево-вікові категорії русалок: діти, дівчата, жінки, старі баби, хлопчики, парубки, чоловіки [10, 31]. Таку фольклорну традицію дослідники пояснюють, з одного боку, десемантизацією образу, а з іншого – універсалізацією уявлень культу предків [3, 102].

У романтичній літературі вік русалки чітко окреслений. В одних випадках – це малі діти, в інших – молоді, вродливі дівчата. Очевидно, це явище зумовлене естетичними уподобаннями та принципами мистецтва. Тут русалка безпосередньо пов’язана з водним середовищем. Щодо фольклору, то зв’язок цей не настільки помітний, бо тут русалки можуть виходити не з води, а з могилок біля церкви [10, 31]; можуть з’являтися у житньому полі.

Фольклор, як і література, забезпечує “загальну пам’ять колективу” [7, 347] про те чи інше явище культури. Але у фольклорі менше проявляється зіставлення реального з фантастичним. Традиційні народні сюжети досить байдужі до зовнішнього вигляду своїх героїв; тут відсутня портретна характеристика; немає пейзажів та змалювання внутрішнього світу персонажів. Фольклорні сюжети є цілком самодостатніми. Тут немає “зайвих” образів, а взаємодія будь-яких міфологічних героїв – явище досить рідкісне.

Літературні сюжети – багатопланові. Їм притаманна значна кількість дійових персонажів та їх взаємодія. Фантастичність авторських сюжетів побудована на протиставленні світів: профанного та сакрального.

Український романтизм набагато розширив творчі можливості художнього використання фольклору. Спираючись на власну інтуїцію, письменники-романтики використовують загальні принципи фольклорно-міфологічного мислення, з’ясовують характер і значення персонажів, визначають їх символічний зміст або ж трансформують той чи інший сюжет. Але трансформація вимагає мотивації. Тому з’являються різноманітні пояснення абсолютно однакових вчинків, творчі заміни, які пояснюються нічим іншим, як фантазією автора.

Відображення в поезії народних уявлень було не лише екзотикою, а й свідомою популяризацією народної культури (“Мана” М.Костомарова; “Русалка” М.Маркевича). Цей міфологічний персонаж став основою для розгортання сюжету про трагічність та вічність людських стосунків; про долю, фатум, незбагненність, пристрасть (“Заманка” Л.Боровиковського; “Жулин та Калина” І.Вагилевича). Переосмислення і творче потрактування цього міфологічного персонажа поетами-романтиками спричинили появу нових символів, розширили естетичні та виражальні можливості образу. В результаті у підсвідомості автора й читача формуються два стійкі, відчутно полярні асоціативні ряди: 1) русалка – краса, молодість, кохання, зваба, самотність; 2) русалка – вода, ніч, холодний дух, безодня, смерть. Згодом традиції фольклорного романтизму початку ХІХ ст. своєрідно використає неоромантизм кінця ХІХ – поч. ХХ ст.

Список литературы

Боровиковський Л. Заманка // Українські поети-романтики. – К., 1987. – 432 с.

Вагилевич І. Жулин і Калина // Українські поети-романтики. – К., 1987. – 432 с.

Давидюк В. Первісна міфологія українського фольклору. – Луцьк, 1997. – 296 с.

Кирчів Р. Український фольклор у польській літературі. – К., 1971. – С. 116.

Костомаров М. Мана // Українські поети-романтики. – К., 1987. – 432 с.

Кісь О. Дівчина-русалка: зваба безодні / Народознавчі зошити. – 1997. - № 2. – С 110.

Лотман Ю. Текст в тексте // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. – Львів, 1996.– 632 с.

Маркевич М. Русалка // Українські поети-романтики. – К., 1987. – 432 с.

Мишанич С. Міфологія у творчості Тараса Шевченка. – К., 1996. – С 248.

Поліська дома (фольклорно-діалектологічний збірник) // Упор. В.Давидюка, Г.Аркушина. – Вип. 1. – Луцьк, 1991. – 147 с.

Пропп В. Фольклор и действительность. – М., 1976. – 324 с.

Шевченко Т. Причинна // Кобзар. – К., 1967.– 573 с.

Шевченко Т. Утоплена // Кобзар. – К., 1967.– 573 с.

Шевченко Т. Русалка // Кобзар. – К., 1967.– 573 с.

Чижевський Д. Історія української літератури. – Тернопіль, 1994.– 478 с.

Яценко М. Українська романтична поезія 20-60-х років ХІХ ст. // Українські поети-романтики. – К., 1987.– 432 с.

Т.Я.Данилюк-Терещук , молодший науковий співробітник Полісько-Волинського народознавчого центру. Інтерпретація фольклорного образу русалки в українській романтичній традиції


© Данилюк-Терещук Т., 2000