регистрация / вход

Аналіз вокальних методик другої половини ХХ століття: на прикаді методичного досвіду І. Прянішникова, В. Луканіна, В. Самарцева

Анализ вокальных методик второй половины XX столетия на примере методических работ И. Прянишникова, В. Луканина, В. Самарцева.

Магістерська робота За спеціальністю 8.02207 „Музичне мистецтво”

Луганський національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка

Луганськ 2008

Вступ

Розвиток вітчизняної вокальної школи триває вже майже два століття. За цей час виробився свій національний стиль співу, що визначається особливостями національної музики і традиціями виконавської культури. Українські і російські співаки мають у своєму арсеналі велику кількість технічних прийомів володіння голосом, передачі художнього образу, сценічної майстерності. Існує немало праць, вокальних посібників, у яких викладено погляди видатних майстрів вокалу, сумується їх методичний і методологічний досвід.

Засновником вітчизняної вокальної школи цілком справедливо вважається М. Глінка. Його погляди на питання співацького дихання, використання регістрів, особливості вимови тощо до теперішнього часу залишаються фундаментальними, на які спираються і якими користуються більш пізні вокальні теоретики, педагоги-методисти.

Неперевершену цінність мають праці з вокальної педагогіки таких відомих вчених-вокалістів, як Л. Дмитрієв, В. Морозов, Г. Стулова, А. Менабєні, Д. Люш, М. Павлов, О. Полякова. В них розглядаються усі центральні проблеми формування співацьких навичок.

Відомі дослідження у галузі постановки голосу педагогів Н. Малишевої, М. Донец-Тессейер, Ф. Анікєєва і З. Анікєєвої, О. Агаркова, Ю. Ковнер, Б. Васильєва, І. Алієва та інших. В них розглядаються питання розвитку основних вокальних навичок: звукоутворення, співацьке дихання, артикуляція, слухові навички, навички емоційної виразності. Більшість авторів доходять висновку про те, що основним критерієм оволодіння будь-якою навичкою є якість співацького звучання.

Однак, співацькі технології не можуть бути самоціллю, це лише засіб, який дозволяє передати голосом стан душі. Розвиток голосу – одна із сторін комплексного процесу, яким є співи. Про це говорять усі вокалісти-практики і виконавці: «спів як переживання» – єдиний ідеал у процесі, коли пісня сприймається як джерело радості й предмет духовного спілкування.

Як будь-який інший вид виконавства співацька діяльність є творчістю. Відоме положення про те, що самому творчому акту навчити неможливо, але можливо створити певні педагогічні умови які будуть сприяти розвитку в учня творчого початку, творчого мислення й уяви, художнього смаку.

Незважаючи на могутній потенціал, яким володіє вітчизняна школа співу, сучасний стан її розвитку, сучасні запроси вокального мистецтва висувають нові проблеми. Серед них: недостатнє вивчення й узагальнення історико-теоретичного матеріалу, недостатнє вивчення, відсутність узагальнення педагогічних поглядів, загальних умов виховання, методичних принципів багатьох педагогів-вокалістів минулого. Ті узагальнення, що існують, часто не мають відповідного оформлення для того, щоб повноцінно служити мистецтву сьогодення.

Все це викликало бажання зробити власний внесок в узагальнення існуючого педагогічного досвіду педагогів-вокалістів (І. Прянішникова, В. Луканіна та В. Самарцева), чиї методи стали нашим надбанням під час навчання. Тому темою магістерського дослідження обрано: «Аналіз вокальних методик другої половини ХХ століття: на прикладі методичного досвіду І. Прянішникова, В. Луконіна, В. Самарцева».

Об'єкт дослідження: вокальні методики другої половини ХХ століття.

Предмет дослідження: методичній досвід педагогів-вокалістів І. Прянішникова, В. Луканіна та В. Самарцева.

Мета дослідження: узагальнення досвіду вокально- методичної роботи педагогів І. Прянішникова, В. Луканіна та В. Самарцева, виявлення типових закономірностей та розбіжностей.

Завдання дослідження:

Проаналізувати науково-методичну, мистецтвознавчу літературу за проблемою.

Визначити особливості становлення вітчизняної вокальної школи та її розвитку у другій половині ХХ століття.

Проаналізувати методичний досвід вокальної роботи І. Прянішникова,

В. Луконіна, В. Самарцева.

Узагальнити методичні прийоми постановки голосу трьох представників вітчизняної вокальної школи.

Виявити не відомі раніше особливості методів роботи педагогів-вокалістів: І. Прянішникова, В. Луканіна та В. Самарцева.

У дослідженні був використаний комплекс методів:

Теоретико-методичний аналіз мистецтвознавчої, наукової, методичної літератури.

Спостереження педагогічної діяльності В. Самарцева.

Узагальнення методів і прийомів вокальної роботи.

Наукова новизна та практичне значення дослідження: узагальнено досвід вокально-педагогічної роботи трьох представників вітчизняної вокальної школи: І. Прянішникова, В. Луконіна, В. Самарцева; проаналізовано особливості вокальної методики В. Самарцева у порівнянні з іншими методиками вітчизняних педагогів-вокалістів (І. Прянішникова та В. Луконіна).

Апробація результатів дослідження відбулася шляхом публікацій статті „Аналіз вокальних методик другої половини ХХ століття на прикладі методичного досвіду І. Прянішникова, В. Луканіна, В. Самарцева” у зб. Студентських праць ЛДПУ „Науковий пошук майбутніх дослідників” (Луганськ: Альма-матер, 2007), виступу на конференції (інституту культури і мистецтв Луганського Національного педагогічного університету ім. Т. Шевченко).

РОЗДІЛ 1

ІСТОРИКО-ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ ОСОБЛИВОСТЕЙ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВОКАЛЬНОЇ ШКОЛИ.

Становлення вітчизняної вокальної школи (М. Глінка та його послідовники)

Між історією опери й історією оперного виконавства існує прямий зв'язок, що випливає з обумовленості образу співака. М. Глінка перший підняв російську оперну культуру не тільки до західноєвропейського рівня, але й значно вище. Він почав процес музично-драматургічних реформ, що послідовно відбувалися в оперному жанрі протягом усього XIX століття у творчості О. Даргомижського, П. Чайковського, М. Римського-Корсакова та М. Мусоргського.

З появою опер М. Глінки потрібен був новий тип оперного співака, підготовленого не тільки для виконання опер, але й для засвоєння нових творчих завдань. Роль М. Глінки була виняткової тому, що композитор був чудовим співаком і педагогом-вокалістом. По суті, перший композитор-професіонал, М. Глінка був і першим педагогом-вихователем професійних російських оперних співаків. Композитор, працюючи з виконавцями, пред'являє звичайно до них свої художні вимоги. Але рідко хто з композиторів уміє, ставлячи перед виконавцем художні завдання, підказати вокально-технічні та художні рішення.

На досвіді особистого співу та розумінням співочого процесу, виробленого винятковою допитливістю вимог М. Глінка багато й довго вчився співу. Вивчаючи манеру співу оперних співаків, він вдумувався у вокальний процес, слухав, як викладають інші, вивчав не тільки як треба співати, але і як не треба співати. З величезною пристрастю М. Глінка любив спів, не - як дилетант, а з повним розумінням значення співу для нього як композитора. Він завжди прагнув зрозуміти людський голос і його можливості.

„Виховання слуху, - каже Б. Асафьєв,- от основна та головна лінія поведінки М. Глінки, що є риса його творчої біографії. Тому й сам, як співак, він був зразковий, співак змісту й сенсу” [1,22].

М. Глінка почав учитися співу на сімнадцятому році життя у домашнього вчителя Тоді, потім продовжив своє вокальну освіту в італійця Беллолі.

М. Глінка, під час перебування в Італії, не брав уроки співу, неможливо припустити, щоб М. Глінка не згадав у своїх „Записках” про заняття, якби вони дійсно там були. Тим часом, про значення перебування в Італії він говорить багато: „Не зайвим вважаю вивести тут короткий підсумок придбаного мною в моє перебування в Італії... Частий обіг із другокласними, першокласними співаками та співачками, аматорами й аматорками співу практично познайомило мене з важким мистецтвом управляти голосом і спритно писати для нього. Nozzari і Fodor у Неаполі, були для мене представниками мистецтва, доведеного до nес plus ultra (вищого ступеня) досконалості; вони вміли сполучити неймовірну (для тих, хто не чув їх) виразність (fini) з невимушеною природністю (grd.ce naturelle), які після їх навряд чи мені вдалося коли-небудь зустріти. Не кажу про Дж. Рубіні, навіть у співі Пасти було не без деякого роду претензії на ефект... Чималої праці коштувало мені підроблятися під італійське sentimento brillante (блискуче вираз відчуття), як вони називають відчуття добробуту, що є наслідком організму, щасливо влаштованого під впливом благодійного південного сонця” [2,93].

Про одного з вокальних педагогів Італії М. Глінка пише так: „Він був літня людина, важливої зовнішності, з нарочито обміркованим шарлатанством. Він був tenor serio, співав навіть і в Лондоні. Тому що до Дж. Россіні італійські maestro не писали рулад і прикрас, а просто вульгарні музичні безхарактерні фрази, які співак повинен був сам прикрашати й різноманітити за своїм розсудом, то Bianchi виставляв при кожному зручному випадку свою спритність у тім, що він називав vesti il canto”[2.72].

Зовсім інакше він висловлюється про педагогів, що зробили на нього найглибше враження й безсумнівно допомагали йому вивчити вокальне мистецтво італійських майстрів. Це були співак і педагог Нозарі й співачка Ж. Фодор. Про цих співаків Глінка висловлюється з величезною повагою й повідомляє цікаві методичні подробиці про їхню роботу. Про співачку Ж. Фодор-Мєйнвіель, що залишила вже сцену, він пише так: „...Вона ще чудово співала та виробляла важкі пасажі так спритно й вільно, як у Берліні німки в'яжуть панчохи під час різних подань, не зранивши ні однієї петлі. Вона дуже часто співала з Івановим і, поправляючи його, дотримувалася тіє ж методи, як і Nozzari, що змусив Іванова співати речитативи Роrрога, жадаючи від його не примушеного, м'якого (не треба розуміти як розслабленого, зніженого) і виразного виконання”. Коли Іванов підсилював голос, М. Глінка його зупиняв, говорячи, що „сила голосу здобувається від вправи та часу, а що раз втрачена ніжність (delicatezza) назавжди гине. Я Nozzari і Fodor зобов'язаний більше всіх інших maestro моїми пізнаннями в співі” [2,82].

Що ми знаємо про спів М. Глінки? Те, що збереглося по спогадам осіб, що чули його. Основним матеріалом є спогади Сєрова.

„Голос М. Глінки, — пише О. Сєров, — був тенор, не дуже високий (втім до верхнього la, а іноді й si b), не дуже гарного тембру, але чисто грудний, звучний, іноді на високих нотах металево різкий і у всьому регістрі незвичайно гнучкий для жагучого драматичного вираження [3,132].

Іноді були звуки з тембром трохи носовим, тільки це доводилося завжди так до речі, що навіть не могло вважатися недоліком; вимова слів саме виразне, декламація природна, чудова. М. Глінка „карбував” у своєму співі кожне слово” [3,133].

Учень М. Глінки П. Михайлов - Остроумов свідчить про те, що М. Глінка не користувався „закритим звуком”. По закінченні занять із М. Глінкою П. Михайлов удосконалювався в Італії з 1836 по 1841 рік і займався з Аларі, нерідко в присутності Дж. Рубіні. М. Михайлов писав, що Дж. Рубіні радив верхні ноти фальцетом брати завжди pianissimo, і М. Глінка також давав таку ж вказівку. У той же час про манеру співу Ж. Дюпре він пише як про манеру, зовсім протилежною правилам М. Глінки. Він добре розбирався у проблемах технології звуку, і його висловлення підтверджували, що М. Глінка, мабуть, не знав так званого „закритого звуку”. Художник П. Степанов писав: „У цей час голос М. Глінки вже став грубим, це був скоріше тенор, і високі ноти він викрикував” [4,57].

Все це свідчить про те, що у М. Глінки був не легкого типу тенор, а більше наближається до грудних меццо-характерного типу голосам, і верхні ноти він формував не так, як це робилося в традиційній манері староїтальянського співу. У той же час про співачку Н. Семенової, що закінчила Петербурзьке театральне училище та переїхала до Москви, де вона була першою виконавицею партії Наташі в опері „Русалка”, Сєров пише: „Крім гнучкості та слухняності досить гарного, хоча скоріше головного, чим грудного, голосу [3,135].

Зіставляючи відгуки про голоси М. Глінки та Н. Семенової, можна дійти висновку, що О. Сєров ясно сприймав розходження головного та грудного звучання. Вище ми говорили, що М. Глінка, мабуть, ще не вмів формувати закриті верхні звуки. Але саме звучання його голосу було прикритим. Звичайно ці два поняття плутають. Одні називають закриті верхні звуки прикритими, інші називають їх закритими, Тим часом, по суті справи, ці два поняття між собою не збігаються. Закритий звук - це результат спеціального прийому, яким чоловічі голоси, особливо тенори, - користуються на крайніх верхніх звуках свого голосу, щоб повідомити цими звуками більшу потужність і заокругленість.

Прикриття звуку - це вміння формувати співочі голосні найбільш зближеними, що досягається резонуванням їх не в передній частині рота, а в глибині ротоглоточной порожнини. У примітці до вправ, написаним їм для О. Петрова, М. Глінка рекомендує вимовляти звук на літеру А (у дужках „італійське”). Ця обставина дала деяким історикам підставу затверджувати, що він є прихильником італійської методи співу. Однак це не зовсім так. Тут необхідно розрізняти два моменти. По того часу, про яке мова йде, потрібно було розрізняти спів для виконання італійських опер і спів для виконання російських опер. Але й не в цьому тільки справа. М. Глінка просто вказав на італійський характер а як на найбільш близьку у той час його слуху, добре звучну акустичну форму. Важко припустити, що він намагався механічно пересаджувати італійську методу співу для російських опер, тому що, працюючи зі співаками над виконанням російських романсів або опери, він увесь час боровся з італьянізмами. Тому я схильний думати, що М. Глінка мав на увазі тут такий голосний а, що резонує в глибині.

Можна допустити, що М. Глінка хотів зробити російський звук а в співі більше твердим і активним, чим у розмовній мові.

„Перевага італійської мови, або так зване „зручність” його для співу, треба думати, і полягає, головним чином, в активному й у той же час рівномірній напрузі стінок і передньої й задньої частини рота, у той час як у французькому, наприклад, вимові напружується, головним чином, передній відділ рота (що створює деяке тяжіння до „білого” звуку). Російські голосні, по класифікації експериментальної фонетики, є менш напруженими в порівнянні із французькими та італійськими голосними. Ця обставина, мабуть, і створює у багатьох російських співаків передумови для недостатньо виразної, млявої дикції при співі” [5,117].

Рекомендуючи італійський голосний а, М. Глінка й мав на увазі його акустичний контур, створюваний активною й рівномірною напругою передньої та задньої частини рота, що забезпечує прикритий звук.

Манера співу М. Глінки, як відомо, виключала всякі різкі звуки. Він співав як співали визнані їм корифеї італійського мистецтва. І, мабуть, так само як і ті, користувався переважно грудним подихом, а не кісто - абдомінальним. Його спів не жадав від його пристосування до нового типу подиху. М. Глінка не співав у відкритих більших приміщеннях. Він співав у кімнатах і не мав потреби в підвищеній чутності. І все-таки одне висловлення М. Глінки змушує припускати, що й над проблемою подиху йому доводилося замислюватися.

М. Глінка пише в „Методичних поясненнях” до етюдів, складених для О. Петрова: „Всі голоси взагалі мають два сорти звуків, або нот: одні - які беруться без усякого зусилля; інші - які вимагають якщо не зусилля грудей, те неодмінно напруги горла”. Голос М. Глінки був винятковий по вірності. Під словом вірність мається на увазі точність, чистота інтонацій. Технікою й швидкістю М. Глінка володів у досконалості. „По малюнку й по виразності мелодії (мова йде про романс „Переможець”.) це зовсім не сильна річ, але в співі М. Глінки виходило яскраво колоритною красою... Отут він був співаком блискучим і виконував колоратуру так, що й Рубіні тоді, навряд чи перемог б цього „Переможця”. Чудово, що М. Глінка ніколи в той час не співав ні рядка зі своєї опери „Іван Сусанін”. На питання про це він відповідав: „Не по голосу мені...” [3,141].

В історії опери М. Глінка здійснив ряд великих реформ і намітив їхній розвиток для О. Даргомижського, П. Чайковського, М. Римського-Корсакова та М. Мусоргського. М. Глінка поклав початок російському виконавству як геніальному явищу, що ввійшло з ним в авангард світової вокальної культури, і намітив подальші шляхи його розвитку в російських співаках у зв'язку із творчістю цих композиторів. Спробуємо уявити собі виконавство М. Глінки на конкретних прикладах.

Звернемося, у першу чергу, до О. Сєрова: „Поезія його виконання... непередавана! Як всі першорядні виконавці, він був найвищою мірою „об'єктивний”, занурювався у саму глибину що виконується, змушував слухачів жити тим життям, дихати тим подихом, що є в ідеалі виконання п'єси, що; тому в кожній фразі, у кожному слові був характером, втіленням; тому захоплював фразою, кожним словом” [3,133-134].

Для М. Глінки звук не мав самостійного значення, а був тільки способом вираження думок і почуттів. Оскільки кожна думка, кожне почуття має свій звук, цей факт характеризує М. Глінку як виконавця, що користувався різноманітними динамічними нюансами.

„Як всі великі виконавці..., М. Глінка не ставив для себе умовних меж між так званим трагічним родом або сентиментальним, або комічним. Ідеалом його була драматична правда в музиці, вірність ідеї, що служить завданням кожного окремого добутку. Де потрібна була пристрасність, спів він був жагучий до пафосу; де почуття, за змістом п'єси, стримані, зосереджені в самих собі, там і в співі його панувало коротке напівсвітло; де, нарешті, завдання було комічним, там він був і коміком чудовим, російським коміком, тобто незрівнянно вищим проти комізму в інших національностях” [3,133].

О. Петров був першим чудовим виконавцем мелодійного речитативу, він знайшов прийоми нової вокальної техніки в цій якісно новій ролі слова. Він виконав партію Сусаніна 293 рази, звідси та досконалість вокальних і сценічних засобів, якої досяг цей співак після багатолітнього виконання цього образу. Аналізуючи на підставі літературних відгуків гру Петрова, треба сказати, що це була гра, в якій художник-виконавець не стільки прагнув показати живої людини в окремих деталях, скільки донести до публіки основну ідею, носієм якої композитор зробив Сусаніна.

О. Петров був першим учнем М. Глінки, хто увібрав у себе всі якості та показав себе своїм сучасникам як російський співак, здатний не тільки виконувати іноземний репертуар, але й виконувати реформаторські, новаторські задуми великих російських композиторів.

Дослідники вважають Ф. Шаляпіна співаком М. Мусоргського та М. Римського-Корсакова, а Л. Собінова співаком П. Чайковського. Співаком М. Глінки – найбільшого композитора, у творчості якого були закладені зерна того, що згодом розвивали інші композитори був О. Петров. Він, у свою чергу, мав всі ті якості, які передбачали творчість І. Стравінського та Ф. Шаляпіна.

Можна сказати, що майстерність гри і співу, показана вперше на російській оперній сцені О. Петровим, а потім у творчості Ф. Шаляпіна,

А. Нежданової, Л. Собінова та багатьох інших російських співаків, які представляли російську вокальну сценічну культуру.

І із цього погляду, не заперечуючи значення попередників О. Петрова, можна робити висновок, що О. Петров, є основоположником російської вокальної школи.

О. Петров, так само як і дружина його Г. Воробйова-Петрова, увійшов у плеяду чудових російських співаків, які з'явилися вірними помічниками композиторів-реформаторів, втілюючи їхні задуми у хвилюючих образах героїв опер. Появі О. Петрова на російській оперній сцені передувала діяльність багато чудових співачок і співаків. Вони не були оперними співаками в сучасному поданні тому, що не було ще тієї російської опери, на якій могли б виховуватися якості російських оперних.

Самойлов, Злов, Крутіцкій, Лавров, Семенова. І ряд інших співаків зайняли гідне та значне місце в історії вокальної культури. Але кожний з них мав лише окремі якості, які давали можливість співакам виділятися серед інших співаків. Та ж про голос Г. Воробйової є свідчення В. Стасова, що пише: „Голос Воробйової був один із самих, надзвичайних, дивних контральто в цілій Європі, краса, сила, м'якість, - усе в ньому вражало слухача та діяло на нього з непереборною чарівністю” [6,285].

О. Сєров пише: „...незрівнянний голос, якого не можна-чути без глибокого щиросердечного хвилювання (щоб не співала; Г. Петрова, один тембр її голосу западав прямо в душу)” [3,131].

Зовсім очевидно, що Г. Воробйова-Петрова була не сопрано, а контральто - голосом, що став у наш час великою рідкістю. Очевидно також, що Глінка, коли писав деякі номери в партії Вані й партію Ратміра, мав на увазі, що їх повинні співати контральто, а не меццосопрано. Єдиним виправданням тому, що зараз ці партії співають сопрано, крім уже зазначеної дефіцитності цього типу голосу, треба вважати те, що партії Вані та Ратміра, як і все, що було написано композиторами більше ста років тому, звучать зараз на тон вище їх оригінальної, тобто задуманої автором, тональності.

У кого ж формувалася співоча й акторська майстерність Г. Воробйової? Відповідь може бути тільки одна: усе в того ж великого Глінки.

Звичайно, творча природа Г. Воробйової істотно відрізнялася від майстерності О. Петрова. Наскільки О. Петров був по всім своїм природним якостям художником-реалістом настільки з Г. Петрової могла б виробитися типова співачка для романтичної західноєвропейської опери, якби вона не зустрілася із М. Глінкою, що дала зовсім інший напрямок її природним даним.

По визначенню В. Стасова, Г. Воробйова була „сама пристрасть, сам вогонь”. В. Стасов пише після подання „Івана Сусаніна”: „Драматичність, глибоке почуття, здатне доходити до приголомшливої патетичності, простота та правдивість, гарячність - от що відразу висунуло О. Петрова та Г. Воробйову на перше місце в ряді наших виконавців і змусило російську публіку ходити на подання „Життя за царя”... Легко уявити собі, як далеко повинні були ступити вперед талановиті, багато обдаровані вже й так від природи артисти, коли керівником, радником і вчителем їх раптом зробився геніальний композитор. Шість років через, - пише далі В. Стасов, - після першого подання „Життя за царя”, у точно призначений день 27 листопада 1542 року, уперше з'явилася на сцені нова опера М. Глінки „Руслан і Людмила” ...Головними виконавцями знову з'явилися ті ж два талановитих артисти, що ще виросли в правдивості й глибині вираження” [6,285].

Це дає нам повну підставу вважати, що протягом шести років роботи Глінки із цими двома чудовими співаками він виховав двох чудових російських виконавців для російської професійної опери. Не можна не згадати, що діяльність О. Петрова і його дружини протікала й розвивалася в пору, коли було багато закордонних співаків на вокальну Росію. До 1844 року в Петербурзі гастролювали (з 1832 по 1835 рік) італійська опера з непоганим складом співаків і відмінна німецька оперна трупа (з 1833 по 1842 рік). З 1844 року в Петербурзі створена постійна італійська опера, опікувана великосвітським суспільством і царським і, щодо цього продовжували розвивати ідеї М. Глінки.

Музичний світогляд ХХ століття і його проекція на роботу вокалістів

Перед вокальним мистецтвом другої половини XX століття опера поставила складні проблеми. Сучасна опера і співак — це „проблема номер один” для вокального мистецтва. Композитори починають створювати новий вокальний стиль, нову мелодійну мову, які є кроком вперед в розвитку оперного жанру. Співак повинен їх виконувати. Тим часом його техніка, вироблена на старій музиці, не відповідають новій музичній мові, а фізіологічні можливості його голосу обмежені природою.

Дана проблема вивчалася в роботах музикознавців: Б. Асафьева, Л. Дмитрієва та ін. Існують аспекти які маловивчені; з них - це „музичний світогляд XX століття і його проекція на роботу вокалістів”.

Вже до середини 20-х рр. заявили про себе виховані радянськими консерваторіями композитори, серед яких Д. Шостакович, В. Шебалін, О. Давиденко, Д. Кабалевський, М. Коваль. У 1925 р. група студентів Московської консерваторії об'єдналася в гурток «Прокол» (Виробничий колектив) на чолі з О. Давиденко. „Проколовці” прагнули до створення сучасної масової музики. Головне місце в їх творчості зайняли пісні і хори, пронизані енергійними ритмами та інтонаціями революційної епохи. Треба враховувати, що це був складний та суперечливий час, коли в атмосфері ідейної боротьби різних шкіл і напрямків народжувалося нове життя, нове мистецтво. Звичайно ж, ця суперечність виявилася і в музиці. Але передові діячі культури розуміли, що нове мистецтво можна побудувати, тільки спираючись на величезну культурну спадщину минулого. Це привело до того, що в квітні 1932 р. були ліквідовані різні угрупування і асоціації, а незабаром була створена єдина творча організація — Спілка радянських композиторів. Ця спілка допомогла тісніше згуртувати багатонаціональну спілку композиторів [7,80].

Ще однією важливою відмінністю радянської музики є багатонаціональність. Ця організація зробила величезний внесок до розвитку музичної культури XX ст. Один за одним народжувалися музичні шедеври, що завойовували визнання у всьому світі. Складний світ переживань сучасної людини, його мрії та надії, його боротьба з життєвими негодами і спрямованість до світлого майбутнього знайшли віддзеркалення в симфонічних творах Д. Шостаковича, та ін. По всьому світові прозвучали прославлені творіння С. Прокоф`єва. Слухачі з цікавістю зустріли опери «В бурю» Т. Хреннікова, що відображали події революційних років. Тоді ж, в 30-і рр., розцвів талант А. Хачатуряна. Композитор зумів досягти в своїй музиці злиття традицій європейської музичної культури і народної музики Сходу. У цей період на новий рівень піднявся розвиток музичної культури в союзних і автономних республіках, почали складатися національні композиторські школи, яким допомагали старі російські майстри. [7,84]

Велику роль в пропаганді досягнень національних культур зіграли декади національного мистецтва, своєрідні фестивалі, що проводилися в Москві з 1936 р. На цих декадах були виконані класичні опери 3. Паліашвілі, О. Спендіарова, А. Тіграняна, Є. Брусиловського. На сцені Великого театру співали українські кобзарі, казахські акини, вірменські, грузинські багатоголосі хори. Радянські музиканти-виконавці — піаністи, скрипалі, вокалісти, віолончелісти — завойовували перші місця на міжнародних конкурсах в Парижі, Відні, Варшаві, прославляючи радянську виконавську школу. Любов'ю слухачів користувалися виступи Д. Ойстраха, Л. Оборіна, Є. Гілельса, Я. Флієра Я. Зака, Р. Тамаркіної та ін.

Загалом, це був час, коли радянська музика завойовувала міжнародне визнання. Багато творів радянських композиторів поповнили золотий фонд світового музичного мистецтва. З тріумфальним успіхом виконувалися у всьому світі кращі творіння радянських композиторів.

Перед оперою стояло ще багато творчих проблем. До них відносяться: „Рішення образу сучасного позитивного героя, пошуки нової інтонаційної мови, нових співвідношень аріозного і речитативного початків, взаємозв'язку з іншими видами мистецтв, виразно відчутна жанрова бідність (композитори, зокрема, дуже мало пишуть камерних психологічних опер, опер-новел, комічних і сатиричних опер, нескладних опер, доступних для виконання самодіяльними колективами), симфонічна і вокальна драматургія оперної партитури, опора на класику і активно-новаторське осмислення її традицій, сучасний музичний побут, його участь у формуванні оперної мови”[8,101].

Однією з основних причин, що заважають опері дійти до серця слухачів і співаків, є недостатнє знання композиторами специфіки голосу, невміння писати для нього, неувага до того, що співак має право вимагати від опери матеріалу, на якому він міг би показати те, що він так довго і болісно виховував. Якщо опера не містить вдячного матеріалу для голосу, важко розраховувати на те, щоб виконавці її полюбили.

Композитори часто не хочуть уважатися зі специфікою співу й невірно використовують співочий голос, - це музичний інструмент. До перерахованих недоліків, що ведуть до неправильного використання голосів, можна було б додати й те, що композитори не враховують характер голосу, для якого написана та або інша партія, тобто не знають особливостей використання регістрів голосу, неправильно використовують можливості голосів, діапазон, не знають технічних можливостей того або іншого типу голосу. Сучасна вокальна музика пред'являє до співака досить складні вимоги, які без шкоди для голосу можуть перебороти тільки окремі голоси. Як показує практика співу, багатьом співакам тривалий спів сучасних опер нанесло певну втрату.

Тим часом цей репертуар, яким зобов'язаний опанувати сучасний співак. Опери Прокоф'єва, Д. Шостаковича, В. Шебаліна, Д. Кабалевського, Т. Хреннікова, Ю. Шапоріна та багатьох інших композиторів міцно ввійшли в репертуар, будуть виконуватися й надалі, тому що безсумнівно представляють собою більшу художню цінність. Це ставить перед всіма співаками завдання подолання труднощів цих партій, ані залежності від того, наскільки зручно ці партії написані та чи подобаються вони співакові. Шляхи подолання цих труднощів ідуть через вироблення дуже високої техніки, більш високої й особою в порівнянні з технікою минулого, а також через розвиток музичного слуху та музикальності співаків до рівня розуміння сучасної музичної мови.

При цьому техніка формально правильного утворення звуку та уміння їм володіти в різних видах будови мелодійної лінії - будь те кантилена, бравурна арія або скоромовка (те, на чому будується класична італійська музика) - повинна бути освоєна в першу чергу й служити базою для оволодіння більш складною технікою, що вимагається для виконання сучасних опер. Сучасна техніка - це техніка гри тембрами, техніка вміння зберегти в співі інтонації природної мови, техніка передачі у звучанні психологічних переживань героїв.

На жаль, багато співаків не правильно розуміють сучасну вокальну техніку та намагаються нею опанувати, не заклавши основ правильного голосоутворення й голосоведіння. Поки голос свіжий і гарний, їм вдається іноді робити гарний ефект. Однак недостатньо витренуваний голосовий апарат таких співаків звичайно швидко виходить із ладу, голоси руйнуються, і співаки бувають змушені закінчити свій недовгий творчий шлях. Хоча сучасна музика дає можливість показати формально технічні можливості голосу, співак зобов'язаний володіти ними, тому що йому доводиться співати й стару вокальну музику.

Ще наприкінці XIX століття знаменитий співак і педагог Камілло Еверарді помітив: „Я розумію, що тепер, особливо для чоловічих голосів, у сучасному оперному репертуарі майже немає ґрунту для тих технічних труднощів, які доводилося переборювати нам. Зараз опера значною мірою „одна розмова на музиці”. По, проте я знаходжу, що і тепер без лих для вокальної техніки обійтися не можна. Як, наприклад, баритон може проспівати Фігаро, якщо техніки в нього немає? Техніку треба розвивати ще й тому, що вона підтримує голос, зберігає його звучність і гнучкість” [8,103].

Ці слова тим більше вірні тепер, коли вокальна музика ускладнилася в багато разів і „розмова на музиці”, незмірно більше важкою, чим колись, стала пануючим стилем, а сучасному співакові доводиться виконувати різні стилі - від стародавніх до сучасних.

Для співаків виконання нового репертуару залежить, з одного боку, від того, що деякі сучасні композитори недостатньо враховують виразні можливості співацького голосу, не знають особливостей співака, пишуть незручно для голосу; з іншого боку, співаки, виховуючись, головним чином, на музиці минулого, погано сприймають нову музику. Їх слух ще недостатньо привчений до своєрідної нової мови, а що не засвоєне слухом, не може бути виражено голосом. Власне, те, що складає зручність для співу, те, що краще всього дозволяє виразити засобами співу музичний зміст, переживання героїв, є кантилена, зв'язаний спів, bel canto; спів красивим, плавним, таким, що ллється звуком базується на співі legato, на зручній для голосу інтервалі та на застосуванні прикрас. Проте, як справедливо відзначає академік Б. Асафьєв: „...Важко поєднувати динаміку, темп, що йдуть від нашого життя з традиціями мелодійної опери...” — і далі: „...з іншого боку, нестерпна для нашого часу добротна тривалість минулих опер зі сповільненим кровообігом. Слухач має право не бажати ні болісної напруги нервів при заміні розвитку сенсу і відчуття музичної дії експресіоністськими кидками голосу, ні в'язкого засмоктування своєї психіки в традиційні схеми оперної мови епох, коли люди інакше рухалися і повільніше реагували на дійсність”[8,101].

У цьому велика трудність для композиторів. Талановиті композитори добре „вміють слухати час”, як сказав про С. Прокофьєва Ілля Еренбург, але виражають свої музичні відчуття більше у формі речитативних побудов; тим часом співак хоче в опері співати, співати арії, ансамблі, де є розгорнені мелодійні побудови. Мелодія — це той матеріал, де він може здійснити спів, те, до чого він прагнув довгі роки навчання, в чому він відчуває радість і чим він, нарешті по суті, відрізняється від драматичного актора, в чому специфіка опери.

Важливі творчі знахідки композиторів-новаторів можуть бути цікавими, сучасними, переконливими — „...Але чи не руйнують часом такі знахідки, — пише музикознавець Інокентій Попов, — особливо коли їх пре достатньо, основоположні принципи жанру? Взяти хоч би вокальну мову героїв багатьох сучасних опер”. Вираз „Вокальна мова” в цьому контексті не випадковий. Важко інакше назвати партії центральних персонажів, де від справжньої кантилени, від ...прекрасного співу bel canto... залишився, по суті, лише віддалений спогад”[8,101].

Хоча композитори ясно розуміють, що спів — це головне, заради чого слухач іде до опери (Е. Капп казав: „опера — це перш за все торжество вокалу”, Ю. Мейтус — „опера, позбавлена яскравих мелодійних образів, не може знайти живий відгук у слухача”, Д. Шостакович — „спів в опері означає все” і т. п.), основним недоліком більшості опер залишається недостатнє застосування широких вокальних форм: розвинених мелодійних арій, ансамблів, фіналів, які нібито не відповідають сучасним поняттям про оперний реалізм.

У побуті ми часто, чуємо критику з приводу виконання нашими співаками опер. Постійно говорять про те, що вокальне мистецтво приходить в занепад, що мало хороших співаків. Поза сумнівом, наша оперна сцена не завжди має в своєму розпорядженні достатню кількість першокласних виконавців, і у багатьох з них є ті або інші недоліки. Проте робити з цього висновок про занепад співу взагалі — невірно. Адже першокласних співаків було завжди мало, і скарги на нібито наявний занепад вокального мистецтва можна відзначити в будь-який період розвитку музичного мистецтва і в будь-якій країні. Приведемо декілька прикладів.

П. Чайковський в листі до С. Танєєва від 1 квітня 1884 року писав: „Звичайно, можна, подібно до того як це роблять всі московські рецензенти, казати про те, що немає голосів, але це ні до чого не веде”. У 1902 р. Д. Кржижановський, співак і педагог, видає брошуру „Причини занепаду вокального мистецтва”. Л. Собінов в інтерв'ю, даному в 1908 році, тобто в епоху розквіту таланту Ф. Шаляпіна, А. Нежданової, І. Тартакова, М. Бочарова, П. Хохлова, Є. Збруєвої, Н. Єрмоленко-Южіної, В. Петрова, І. Єршова та багатьох інших видатних співаків, сказав: „Я ніяк не можу погодитися зі всіма нападками, іронічними зауваженнями, глузливими випадами на адресу справжнього складу Великого театру”[8,102].

Абсолютно очевидно, щоб стати великим співаком, треба мати окрім голосу дуже багато інших даних, що рідко поєднується достатньо повно в одній людині. Крім того, виключно важливу роль грають і умови, в яких виховується співак, та не завжди талановитий співак їх має. Тому досконалі співаки такі рідкісні. Оперний театр, його виконавські сили, його творчі принципи — це високе досягнення вітчизняного музичного мистецтва, це велика культурна цінність. Абсолютно правий був Б. Асафьєв, який писав: „Треба раз та назавжди перестати кидатися цінностями і привселюдно сказати: оперний стиль є самодостатня художня цінність, що заслуговує уважного обстеження і дбайливого підходу”.

Співаки ХХ століття послідовно освоюють сучасний оперний репертуар. Кращі сучасні оперні співаки показують зразки володіння вокальним мистецтвом. Виконання вітчизняних опер висунуло ряд імен молодих співаків — гідних приймачів традицій вітчизняної школи співу. Є. Кибкало розгорнув на всю широчінь свій талант співака та артиста на таких ролях, як Петруччіо („Приборкування перекірливої” Шебаліна), Андрій Болконский („Війна й мир” Прокоф'єва), Олексій Мєрєсьєв („Повість про справжню людину” Прокоф'єва); Г. Вишневська — Катерина („Приборкування перекірливої” Шєбаліна), Наташа Ростова („Війна й мир” Прокоф'єва), виконання партії Катерини в „Катерині Ізмайловій” Шостаковича висунуло в перший ряд Е. Андрєєву (театр Станіславського й Немировича-Данченка), і багато інших співаків виявили себе насамперед як виконавці сучасної опери.

Вітчизняна вокальна школа продовжує розвиватися й удосконалюватися. Молоді співаки успішно виступають на міжнародних конкурсах вокалістів, посідаючи призові місця. Можна назвати багатьох сучасних вітчизняних співаків, які із честю несуть прапор вітчизняної вокальної школи. Г. Вишневська. І. Архипова, П. Лисициан, І. Петров, 3. Долуханова. А. Эйзен, Б. Гмыря. І інші співаки успішно виступають у найбільших містах миру. Недавній успіх Великого театру у Мілані, у театрі Ла Скала, свідок високої майстерності, високої культури вітчизняної школи співу. Італійська критика справедливо відзначила достоїнства й характерні риси російського співу. Вітчизняна опера сприйнята як творчість єдиного колективу, у якому немає системи „зірок” (настільки характерної для італійського оперного театру), колективу, де всі виконавці, хор і оркестр підлеглі єдиному завданню — високомистецької, реалістичної передачі змісту добутку[8,104].

Єдиний задум, строге підпорядкування йому всього творчого колективу - характерно для вітчизняній опери. Гармонійне сполучення мистецтва диригента, режисера та художника створює ту основну цінність спектаклів, що і визначає їхній успіх. Високо було оцінено і мистецтво наших кращих співаків: відзначена більша виразна сила їхнього співу, уміння створювати живі образи, типажі, сценічна майстерність, майстерне володіння вокальним словом, відмінні співочі голоси.

На основі проведеного історико-теоретичного аналізу особливостей вітчизняної вокальної школи можливо зробити висновки:

М. Глінка перший підняв російську оперну культуру не тільки до західноєвропейського рівня, але й значно вище.

Творчість М. Глінки - свідчення могутнього підйому національної культури. В історії російської музики М. Глінка , подібно О. Пушкіну в літературі, виступив як першовідкривач нового історичного періоду: його добутки визначили загальнонаціональне та світове значення російської музичної культури. Родоначальник російської музичної класики, М. Глінка визначив нове розуміння народностей у музиці. Узагальнив характерні риси російської народної музики , він відкрив у своїх операх світ народної героїки, билинного епосу, народної казки. У той же час його творчість тісними узами пов'язане з передовою західноєвропейською музичною культурою. Закінчене вираження у творчості композитора одержав пушкінський принцип „поезії дійсності”, сполучення правди й краси.

М. Глінка перший мав виконавські якості, які послідовно розвивалися в оперному співаку. Композитор, працюючи з виконавцями, пред'являє звичайно до них свої художні вимоги. Але рідко хто з композиторів уміє, ставлячи перед виконавцем художні завдання, підказати вокально-технічні та художні рішення.

У творчості М. Глинки представлені майже всі вокальні жанри, і насамперед опера. „Життя за царя” і „Руслан і Людмила” відкрили класичний період у російській опері та поклали початок її основним напрямкам : народній музичній драмі й опері-казці, опері-билині. Новаторство М. Глинки виявилося й в області музичної драматургії : уперше в російській музиці він знайшов метод цілісного симфонічного розвитку оперної форми, повністю відмовившись від розмовного діалогу.

З появою опер М. Глінки потрібен був новий тип оперного співака, підготовлена не тільки для виконання опер, але й для засвоєння нових творчих завдань. Роль М .Глінки була виняткової тому, що композитор був чудовим співаком і педагогом-вокалістом. По суті, перший композитор-професіонал, М. Глінка був і першим педагогом-вихователем професійних російських оперних співаків.

В історії опери М. Глінка здійснив ряд великих реформ і намітив їхній розвиток для О. Даргомижського, П. Чайковського, М. Римського-Корсакова та М. Мусоргського. М. Глінка поклав початок російському виконавству як геніальному явищу, що ввійшло з ним в авангард світової вокальної культури, і намітив подальші шляхи його розвитку в російських співаках у зв'язку із творчістю цих композиторів. Спробуємо уявити собі виконавство М. Глінки на конкретних прикладах.

Протягом шести років роботи М. Глінки з співаками, він виховав двох чудових російських виконавців для російської професійної опери: О. Петров і Г. Петрова – Воробйова.

Завдяки композиторам другої половини XX ст. вокальне мистецтво стало доступніше і могло з легкістю доходити до серця слухача.

Щоб стати великим співаком, треба мати окрім голосу дуже багато інших даних, що рідко поєднується достатньо повно в одній людині. Крім того, виключно важливу роль грають і умови, в яких виховується співак, та не завжди талановитий співак їх має. Тому досконалі співаки такі рідкісні.

Одною з основних причин, що заважають опері дійти до серця слухачів і співаків, є недостатнє знання композиторами специфіки голосу, невміння писати для нього, неувага до того, що співак має право вимагати від опери матеріалу, на якому він міг би показати те, що він так довго і болісно виховував.

Співаки повинні бути підготовленими для виконання партій різного часу, різної складності та великого діапазону. Голос повинен бути добре натренований і виконавець повинен володіти їм у досконалості.

Якщо опера не містить вдячного матеріалу для голосу, важко розраховувати на те, щоб виконавці її полюбили.

РОЗДІЛ 2

ТЕОРЕТИКО- МЕТОДИЧНИЙ АНАЛІЗ ВОКАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОГО ДОСВІДУ І. ПРЯНІШНИКОВА, В. ЛУКАНІНА, В. САМАРЦЕВА.

2.1. Аналіз методичних прийомів роботи над розвитком дихання.

Відомо, що всі люди мають здатність співати, тобто здатність передавати голосом, більш-менш вірно, відомі мелодії, але художній спів вимагає наявності деяких більш складних умов, без яких дійсно гарний спів неможливий. Умови ці визначаються наступними трьома головними вимогами:

Володіння співочим голосом і добрим слухом;

Мистецтво виконання, тобто вироблення техніки співу;

Почуття й розуміння того, що виконується.

Співочий голос, слух і внутрішнє почуття даються тільки природою; навчанням і практикою їх можна до відомого ступеню розвити та удосконалити, але якщо цих якостей немає й у зачатку, зовсім даремно приступати до вивчення співу - ніяких сприятливих результатів у цьому випадку очікувати не можна. Відсутність природного внутрішнього почуття можна ще певною мірою замінити мистецтвом виконання; що ж стосується самого голосу і слуху, то при повній їх відсутності, ніщо не може не дати, не замінити їх.

Щоб бути професійним співаком, немає необхідності мати неодмінно видатний голос, але він повинен бути приємним, чистим, здатним до передачі відтінків тембру й досить гнучким для вироблення хоча б первісної вокалізації. При наявності цих якостей голосу, артистичне виконання цілком досяжне більшою або меншою працею.

Неможливо переоцінити важливість подиху в співі. Звук неможливий без подиху, тому всі викладачі вокалу приділяють цьому особливу увагу, до великого невдоволення починаючих вокалістів. Вся справа в тому, що дихальні вправи для багатьох можуть спочатку здатися непотрібними й безрезультатними. Але це не так. Починаючий вокаліст може зовсім не представляти як правильно співати. Він приходить до педагога вокалу й по-перше повинен навчитися правильного подиху.

При роботі з подихом основну увагу І. Прянішников приділяє таким аспектам:

Розвитку грудного подиху

Окремим доданком подиху (вдих, затримка, видих)

Дотримання правил подиху

Відновлення подиху

1. І. Прянішников вважає що у життєвому процесі людина дихає зовсім інстинктивно, не маючи ні найменшої необхідності усвідомлювати собі цей процес; в співі подих грає більш важку й складну роль і повинен бути підлеглим волі співаючого, досягти ж цього неможливо, не усвідомивши процесу подиху.

З описів фізіологічного пристрою голосового апарата відомо, що подих виробляється легенями та бронхами за допомогою грудної клітки, дихальних шляхів і діафрагми. Існують два головних типи подиху, а саме:

1) Подих верхньою частиною грудної клітки, «грудний» подих.

2) Подих при активній участі діафрагми й нижніх ребер, «діафрагматичним». Інші типи подиху, - ключичний або плечовий та черевний, - не допускаються в мистецтві співу.

Грудний тип подиху. При вдиханні обсяг грудної клітки збільшується підняттям верхньої частини грудної клітки й рухом ребер, діафрагма піднімається, за нею втягується (підтискається) живіт. При видиханні верхня частина грудної клітки й ребра опускаються, причому зменшується обсяг грудної клітки, а діафрагма й живіт приходять у нормальне положення. При кожному вдиху й видиху відбувається дуже помітний рух грудної клітки, - особливі підняття й опускання верхньої її частини, - що тягне часто за собою відповідне піднімання й опускання плечей.

Діафрагматичний тип подиху. Діафрагматичний тип подиху відбувається при нерухливих або трохи піднятих верхніх ребрах і грудній кісці, обсяг же грудної клітки збільшується скороченням діафрагми, що приймає більше пласку форму, а також розширенням нижніх ребер. При вдиху діафрагма натискає на черевну порожнину й випирає живіт, а нижні ребра розширюються. При видиху діафрагма й нижні ребра, приходячи в нормальне положення, давлять на легені й виганяють повітря, що перебуває в них. Слідом за розслабленням і підняттям діафрагми черевна порожнина теж приходить у нормальне положення, живіт обпадає, а нижні ребра стискаються. Грудна клітка залишається в основному нерухомою, крім маленького, майже непомітного руху нижніх ребер, живіт же рухається вперед та назад, під одягом це майже непомітно, особливо, коли співаючий стоїть обличчям до слухача; так переважно доводиться співати [10,32].

Нормальне дихання людини вважає І. Прянішников - діафрагматичне. Так дихають всі ті, у кого живіт і нижні ребра не стягнуті одежею, тобто чоловіки й жінки, що не носять корсета; ті що носять корсет, а тим більше стягуючі його, без винятку дихають грудьми. При стягнутій талії черевна порожнина й нижні ребра позбавлені руху, необхідного для діафрагматичного подиху, і подих мимоволі робиться грудним, котрий поступово, у міру звички з дитячих років, стає природженим.

Якщо для життєвого процесу байдуже, який практикується тип подиху, то для співу необхідно засвоїти більш відповідний вимогам правильного артистичного співу.

І. Прянішников виділяє недоліки грудного типу подиху. Хоча в співі часто вживається цей тип подиху, а деякі педагоги навіть учать йому, все-таки треба віддати перевагу діафрагматичному типу подиху. При грудному типі подиху звук голосу часто буває:

1) недостатньо чистим і металевим;

2) мало гнучким і нетривалим;

3) повітря виходить нерівномірно, тому звук часто тремтить і колишеться;

4) пластика страждає від некрасивого піднімання та опускання плечей і грудей, а також від цього руху грудної клітки збільшується стомлення грудних м'язів. Особливо часто зустрічаються останні два недоліки, тобто нетвердість звуку від нерівномірного натиснення грудної клітки на легені та піднімання плечей, що складає враження, начебто співак співає із працею, тоді як у дійсності він не відчуває жодної напруги [10,32].

Переваги діафрагматичного типу подиху. Цей тип подиху має наступні переваги перед грудним:

1) Набагато легше досягти вміння давати звук рівно, тривало й без усякого тремтіння, тому що набагато легше надавлювати на легені рівномірно й повільно діафрагмою, аніж грудною кліткою.

2) Глядач не помічає рухів живота й нижніх ребер, і йому здається, начебто співак зовсім не відновляє запасу повітря.

Важливим з погляду І. Прянішникова є способи оволодіння діафрагматичним типом подиху. Тому, хто не звик до діафрагматичного типу подиху, воно здається спочатку стомлюючим і ненатуральним; переваги його з'ясовуються лише в міру звикання до нього; особам же, які від природи користується діафрагматичним типом дихання, застосування його й під час співу не представляє ніякої складності.

Спочатку необхідно опанувати діями м'язів, що приводять у рух діафрагму й нижні ребра. Для цього насамперед треба звільнити талію від усякого стиснення одягом. Потім — набирати в легені повітря (неодмінно стоячи) і випускати його так, щоб верхні ребра й грудна клітина не рухалися, а залишалися постійно трохи піднятими. Набирати й випускати повітря треба кілька разів, при незмінному положенні верхньої частини грудної клітини. Якщо при цьому покласти долоню на живіт, то буде помітно, як він випинається при вдиху та опускається при видиху. Це значить, що діафрагма при вдиху опускається, а при видиху приходить у нормальне положення, тобто відбувається правильний діафрагматичний подих. При цьому також і нижні ребра повинні трохи розширитися, що легко відчути рукою. Без цього руху нижніх ребер подих буде недостатньо глибоко, тобто не можна набрати в легені потрібну кількість повітря. При необхідності взяти дуже велику кількість повітря буде трохи підніматися й верхня частина грудей, але можна досягти того, що рух цей буде дуже незначним [10,34].

Якщо учень не може одразу засвоїти діафрагматичний тип подиху, то йому треба лягти на спину без подушки й тоді він сам почне мимоволі застосовувати діафрагматичний тип подиху. По рухові живота, поклавши на нього руку, можна одержати явне поняття про процес, що відбувається, залишається лише спостерігати, як він виробляється. Усвідомивши собі це, треба намагатися досягти стоячи такого ж руху. Якщо грудна кістка й верхні ребра будуть нерухомими, повільніше та рівномірно буде при вдиху приходити в нормальне положення діафрагма, тобто чим повільніше й рівномірно буде опускатися живіт, тим триваліше й рівномірно буде виходити повітря з легенів, а отже, тим тривалішим і рівнішим буде подих.

При застосуванні діафрагматичного типу дихання треба спостерігати, щоб не натискалися м'язи нижньої частини живота, а діяли переважно діафрагма й нижні ребра [10,32].

2. І. Прянішников пропонує наступні способи розвитку співочого подиху. Усвідомивши собі й цілком засвоївши діафрагматичний тип подиху, можна приступитися до його розвитку, тобто до придбання здатності набирати в легені потрібну кількість повітря, потім призупинити на якийсь час подих і, нарешті, випускати повітря як можна триваліше й рівномірно. При цій вправі не треба давати звуку, отже, голос не стомлюється. Вправи для розвитку співочого подиху не повинні обмежуватися першими днями навчання, їх варто продовжувати протягом багатьох місяців, тому що повне володіння співочим подихом досягається не швидко, іноді після декількох років навчання. Вправа полягає в наступному: треба поставити метроном на цифру 60, щоб він відбивав секунди, потім взяти повільний повний, глибокий подих, не наповнюючи надмірно легені, тобто не настільки, щоб зробилося неможливим утримувати повітря.

Повним (співочим) подихом називається подих, при якому легені й бронхи бувають наповненими настільки, що можна при деякому зусиллі, втягти ще небагато повітря. Взявши повний подих, треба затримати його кілька секунд, тобто призупинити подих, і потім почати випускати повітря як можна рівніше та повільніше, спостерігаючи, щоб груди не спадали й щоб процес видихання відбувалися винятково діафрагмою та нижніми ребрами. З початку видиху треба пошепки, не перериваючи струменя повітря, слухати удари метронома. Число полічених ударів покаже, скільки секунд тривав видих, а із часом, по зростанню числа ударів, можна судити про збільшення тривалості видихання. При кінці видиху треба спостерігати, щоб не випускати повітря без необхідного залишку, тобто треба припиняти видих тоді, коли повітря залишається стільки, що для подальшого видихання доводиться вже вичавлювати його напругою мускулів[10,35].

Закінчивши видих, треба через кілька секунд повторити вправу доти, поки не почується стомлення м'язів грудини і діафрагми. Таку вправу корисно повторювати кілька разів у день і неодмінно перед їжею, а не на повний шлунок, коли глибокий і повний подих неможливий. Для починаючого співака ця вправа дуже корисна.

Можна вважати удари метронома подумки або стежити за числом секунд по годинниках, але відлічування пошепки має перевагу, бо при ньому втримувати повітря в легенях легше, ніж при співі. Ніколи не можна досягти того, щоб видих при співі був так само тривалий, як при шепоті, але для розвитку співочого подиху, щоб уникнути стомлення, голосу, досить вправлятися, уважаючи пошепки удари метронома [10,35].

3. І. Прянішников виводить такі правила подиху при співі. Переходячи до розвитку подиху під час співу, насамперед треба помітити, що вищенаведені два правила, а саме: 1) ніколи не набирати повітря надмірно;2) ніколи не випускати його без належного залишку, - відносяться не тільки до описаної вище вправи, але також до всякого співу, і становлять одне з найголовніших умов, від яких залежить краса звуку, правильність і свобода співу, заощадження голосу. Варто звернути на це серйозну увагу і намагатися із самого початку навчання цілком засвоїти ці два основні правила. Крім того, повинні бути дотримувані ще наступні правила:

1) Вдихання не повинне бути гучним. Шум, що супроводжує вдих, походить від занадто швидкого й рвучкого втягування повітря; це неприємно для слуху й дуже шкідливо для голосових зв'язок, тому що повітря при цьому проходить між ними і дратує їх. Гучне втягування повітря буває іноді й наслідком того, що співак при видиху випускає з легенів надмірну кількість повітря, після чого буває неможливим спокійно, без пориву, зробити його новий запас.

2) Взявши подих, треба на мить затримати його. Якщо цього не дотримувати, а починати звук безпосередньо за закінченням вдихання, то на початку звуку витрачається занадто багато повітря, звук втрачає металевість, і, крім того, буває чутно придих, тобто при початку звуку чується шум повітря, що виривається, супроводжуваний буквою х.

3) Якщо із закінченням фрази в легенях залишається зайвий запас повітря, його треба випустити поступово; інакше буває чутно придих, неприємний для слуху, що до того ж сушить горло.

4) Ніколи не слід витрачати повітря більше, ніж необхідно для співу даної ноти або фрази: треба вміти малою кількістю повітря робити якнайбільшу дію.

Якщо дві фрази розділені невеликою паузою, то по закінченні першої фрази треба зараз же починати відновляти подих тому, що перед самим початком другої фрази, вдихання прийдеться зробити занадто швидко й рвучко; не слід брати подих в останній момент перед початком співу. Деякі співаки мають звичку на високих нотах витрачати більшу кількість повітря, це зовсім неправильно. При співі нот однакової тривалості, кількість повітря, що витрачається, повинне бути однаково, яка б не була висота звуку, тому що висота ця залежить тільки від ступеня напруги голосових зв'язок і від ступеня звуження голосової щілини, а не від сили й кількості видихуваного повітря [10,36].

Постійне вдихання ротом, особливо в задушливій концертній залі або на сцені, надзвичайно сушить горло, а тому треба користуватися всякою тривалою паузою або мовчанням, щоб дихати носом, що дає можливість слизовим оболонкам зробитися знову вологими.

Резюмуючи все сказане про подих, ми одержуємо п'ять правил:

1) Тип подиху повинен застосовуватися завжди діафрагматичний.

2) Вдихання повинне бути рівномірним та спокійним, без усякого шуму, і легені не повинні надмірно наповнюватися повітрям.

3) Взявши подих, треба на мить затримати повітря й потім випускати його повільно, зовсім рівномірно, і в кількості, потрібній для співу нот необхідної сили й тривалості.

4) Повітря ніколи не повинне бути випущеним без залишку.

5) Вдих треба робити заздалегідь, а не в останній момент перед співом.

4. І. Прянішников пропонує коли відновляти подих. Відносно подиху треба вказати правила, що визначають, коли можна відновляти запас повітря.

У співі треба розрізняти дві сторони:

1) винятково музичну сторону, тобто музику крім змісту слів або навіть зовсім без слів;

2) музичну фразу нерозривно з текстом.

Тому розберемо правила поновлення подиху при співі без слів, наприклад, при співі вокалізів, а потім визначимо, які ускладнення в поновленні подиху спричиняє текст. Насамперед треба вказати, що зовсім неправильно дихати на поділі тактів, як це намагаються робити деякі починаючі учні. Правило полягає в тому, щоб для поновлення подиху користуватися всякою паузою, тому що на ній можна передохнути непомітно, не перериваючи музичної фрази. Якщо одиночні ноти розділені паузами і якщо на кожну з цих нот не потрібно всього запасу подиху, то на таких паузах не варто відновляти подиху, поки не витратиться весь запас повітря.

Можна відновляти подих на поділах музичних речень і періодів, тому що як граматичні речення відокремлюються одне від одного розділовими знаками, так і музичні можуть розділятися маленьким припиненням, хоча б у нотах і не стояло паузи. Тому необхідно вміти розрізняти музичні речення і періоди. Треба брати подих, по можливості, перед слабким часом такту (але ніяк не на поділі тактів), інакше сильний час такту, збігаючись із атакою звуку, буде акцентуватися занадто сильно, а подих зробиться занадто помітним. При необхідності відновити подих всередині музичної фрази, що не має паузи, мимоволі робиться маленьке припинення, що віднімає деяку долю в написаних нот; для цього припинення треба скоротити ноту перед подихом, а не ту, що за подихом; ця нота повинна починатися строго в темпі і мати повну свою тривалість, інакше порушується акцент розміру.

Можна радити брати подих перед ферматою, щоб зробити її правильно та красиво, а також перед великим пасажем і перед нотою, тривалістю в кілька тактів. При співі зі словами музична сторона повинна бути дотримана, тобто по можливості повинні бути виконані всі правила подиху, необхідні співом без слів; але разом з тим треба пам'ятати, що у вокальній музиці поет має рівне право з композитором, і навіть поетові надається перевага в тих випадках, коли строге виконання музичних правил затемнює або спотворює зміст тексту. У музиці композиторів, що знають спів, музичні речення та періоди збігаються із граматичними, так що подихи, за правилами музичними, збігаються з розділовими знаками тексту; але тому що така вокальна музика зустрічається далеко не завжди, треба бути дуже обачним щодо місць поновлення подиху, інакше можна зовсім спотворити зміст тексту, тому що перепочинки роблять на слухача враження розділових знаків [10,38].

У жодному разі не дозволяється дихати посередині слова, а також не можна розділяти подихом слова, які за змістом мови не можуть бути поділені, хоча б у цьому місці подих навіть був потрібен музичною фразою. Взагалі, якщо співак затрудняється визначити місця для поновлення подиху, то варто тільки вголос продекламувати даний текст: те, що є нерозривним у читанні, не повинне бути поділюване в співі, і, навпаки, де припиняється голос при декламації, там може бути поновлюваний і подих. При цьому способі ніколи не буде перекручений зміст тексту.

У фразах, незручно написаних щодо подиху, співак буває іноді примушений брати його навіть посередині фрази; у таких випадках треба вміти зробити це зовсім непомітно для публіки. Всі ці правила щодо поновлення подиху дають тільки загальні теоретичні вказівки, яких треба, по можливості, дотримуватися, на ділі ж постійно зустрічаються виключення, що ставлять співака в необхідність діяти зовсім інакше.

Подих як вираз настрою. У співі подих, крім поновлення запасу повітря й крім ролі розділових знаків, має часто ще психологічне значення. Подих служить самим зрозумілим і важливим виразом щиросердечного настрою: веселий дихає легко й жваво, засмучений важко й повільно, страждаючий або розлючений сильно й галасливо втягує повітря. При передачі подібних настроїв, особливо на сцені, варто звертати увагу на подих і вживати його відповідно до необхідного настрою. Щирий артист завжди буде користуватися подихом для драматичного вираження [10,38].

У методиці В. Луканіна подиху приділяється основне значення для правильного і легкого співу.

Подих – основа співу (звукоутворення); вірніше говорити про комплексну роботу найважливіших елементів голосоутворення: подиху, голосових зв'язок, грудних, головних і носоглоткових резонаторів, рото глоткової порожнини й артикуляційного апарата разом узятих. Якщо не будуть нормально замикатися й розмикатися голосові зв'язки, резонатори не будуть правильно використані.

У В. Луканіна кожний елемент голосоутворення однаково важливий, кожний одержує відповідне тренування тільки при спільній роботі з іншими. Через це відпадає необхідність у спеціальній дихальній гімнастиці, що рекомендується деякими педагогами. Подих тренується тільки під час співу й у процесі співу. Подих варто брати швидко, щоб уникнути перевантаження - у помірній кількості (на початку занять рекомендується брати подих через ніс); після вдиху треба зімкнути голосові зв'язки, затримати подих і потім приступитися до атаки звуку. Застосовуються три види атаки: тверда, м'яка й придихова. Кожна з них використовується в певних обставинах. М'яка атака у вправах сприяє рятуванню від різкого й напруженого звуку.

В основному педагоги застосовують ніжнєреберне діафрагмальне дихання (косто-абдомінальне), хоча не заперечують можливості використання й інших способів подиху, крім ключичного. Характер кожного твору (ліричний, драматичний, героїчний, трагічний) вимагає відповідного способу дихання. У творах ліричних ви будете брати спокійний глибокий подих і застосовувати м'яку атаку звуку; у творах драматичних, героїчних - активний глибокий подих, тверду атаку. Твір швидкий, віртуозний на глибокому диханні проспівати неможливо. Наприклад, при виконанні в опері М. Глінки „Руслан і Людмила” рондо Фарлафа буде швидкий грудний неглибокий подих; в цьому випадку ніколи розбирати, яким способом взяти подих - доводиться брати й ротом. Якщо ж артист за умовами сценічної дії змушений співати лежачи на спині, то варто використовувати глибоке діафрагмальне (черевне) дихання. Корисне спостереження лікаря - фоніатра М. Фомічова: „Подих у того самого співака змінюється залежно від творів, що виконуються. Так, наприклад, мажорні твори з високою теситурою при виконанні обумовлюють більш високий тип подиху. У тих же співаків при виконанні низьких по теситурі, мінорних творів зі смутним або похмурим текстом спостерігається більш низький тип подиху” [11,9].

У всіх випадках необхідно уникати зайвого набору повітря й перевантаження подиху, не втрачаючи в той же час його опори. Колишній термін „маска” у Ленінградській консерваторії замінений терміном „висока позиція”. Знаходженню й відчуттю цієї позиції допомагають вправи, побудовані на складах зі приголосними м і н, наприклад ма-мі-мо-мі-ма, міа— міа — міа — ма, ніа — ніа — ніа — на, наі — наі — наі— на, нао - нао - на, ма – а - ма, на – а - на та ін. Необхідно домагатися, щоб студент відчув звучання голосних там, де звучать приголосні н і м.

Власні відчуття педагога при співі, поряд з роботою вокального та функціонального слуху, є одними з важливих факторів контролю над своєю роботою. Відчуття при звукоутворенні у вокаліста відіграють більшу роль, тому варто звертати на них увагу студента й рекомендувати йому фіксувати їх [11,10].

У нерозривному зв'язку зі співочим апаратом у методиці В. Самарцева є подих. Педагог вважає, що феномен співочого подиху вивчений настільки ж слабко, як і сам спів. У науковій літературі співочий подих називається „косто – абдомінальним”, простіше - грудобрюшним. Феномен природної постановки голосу й подиху вкрай рідкий, а у зв'язку з вимогою тих або інших завдань до співочого голосу і подиху цей феномен практично відсутній.

Тут потрібна, вважає В. Самарцев, зовсім чітка та правильна установка вокального педагога співакові. Від природи людина просто дихає, не замислюючись над тим, як вона дихає. У вокалі йде цілеспрямована установка всього дихального апарата в цілому. У природі дихальний процес обумовлений забезпеченням надходження кисню в організм для його нормальною життєзабезпечення [12,47].

У співі цей процес порушується свідомо. Як досягти володіння дихальним апаратом настільки, щоб виконати на одному подиху цілий вірш? Дія складається наступним чином: відбувається нагромадження повітря у всіх вищезгаданих порожнинах, затримка цього повітря за допомогою зв'язок, випускання повітря з відповідним тиском, потрібним для отримання звуку на „піано” або „форте”, зрівноваження тиску звуку в надставній трубці за допомогою звуження входу в гортань тиску повітряного стовпа. Якщо дотримуватися такої схеми, можливо одержати результат правильного, професійно „обпертого” звуку. Педагоги, знаючи, що основою прекрасного звучання голосу того або іншого виконавця є „опора” звуку всілякими методами, дають установку співакові: „стовп повітря” у груди, сильну напругу м'язів черевного преса й попереку, підняття ваги та ін. Часто спостерігається зворотний процес. Співак, що має прекрасні дані, але не володіє подихом, швидко утомлюється, втрачає силу голосу, його блиск, втрачає верхні ноти. Голос перестає „нестися”, летіти у зал. Цей голос приречений на „не змикання”, „крововилив” у зв'язки, „вузлики” на зв'язках та інші професійні хвороби співака, та й драматичного актора, лектора, педагога, що часто спілкуються з аудиторією за допомогою голосу.

У наслідку, після закінчення активної професійної роботи в таких людей спостерігаються різноманітні негативні наслідки цієї роботи. Дихальний і голосовий апарат у процесі багаторічної професійної діяльності піддається величезним змінам: роздуті бронхи й легені, втрата активності гладких м'язів цих органів, міжреберних м'язів і діафрагми, преса й артикуляторних органів. Історія має приклади, як треба поводитися виконавцям, що закінчили активну творчу діяльність, щоб зберегти форму. Так співак кінця XIX початку XX століть Маттіа Баттистіні - король баритонів, майже півсторіччя не сходив з афіш світової оперної сцени, кумир меломанів, найяскравіший представник школи „бельканто”, говорив: „Треба правильно й щодня шукати й тренувати голос”. Він і в 70 років виконував щодня вокальні вправи. В даному розділі автор прагнув заповнити знання широкого читача в пізнанні природи співочого голосу, дати елементарні поняття про звукоутворення на основі вже давно відомих даних, бажаючи наблизити читача до першооснов вокалу [12,49].

2.2. Робота вокаліста над звукоутворенням у методиках І. Прянішникова, В. Луканіна, В. Самарцева

У наш час існують найрізноманітніші методики постановки голосу. Але в основі лежить одне - уміння зняти навантаження з голосових зв'язувань, а силу звуку перекласти на подих. У практиці кращє користуватися відомостями, отриманими із праць Ф. Заседатєлєва, Л. Роботнова, М. Фомичова, І. Левидова, з методології В. Багадурова. Теоретичні установки цих авторів, що стосуються роботи голосових зв'язок, черевного преса, процесів дихання, положення гортані при фонації та ін.., науково обґрунтовані й викладені в простій, доступній формі. Є. Малютін, Р. Юссон, Л. Дмитрієв, В. Морозов та інші радянські і закордонні вчені з нових позицій вивчають процес звукоутворення. Пошуки й дослідження в наукових лабораторіях тривають, можливо, що в майбутньому вокальна педагогіка буде ще надійніше поставлена на наукову основу [11,8].

У методиці І. Прянішникова є два пункти що складають основу постановку голосу та виховання співака:

Вірна постановка голосу – що для цього треба.

Положення тіла, рота та язика.

артистичний або художній спів.

Так педагог вважає, що всякий співак повинен володіти, по можливості, приємним, чистим, повним, сильним, нормально вібруючим і витривалим голосом. Всі ці якості даються переважно природою, але досить рідкими є голоси, що володіють ще до навчання всіма цими властивостями, тобто не мають ніяких недоліків. Правильно проведеними та наполегливими вправами розвиваються і значно вдосконалюються ці якості, знищуються недоліки голосу, а також здобувається вміння володіти їм. Це штучне виправлення голосу називається постановкою голосу.

Від правильно поставленого голосу потрібно:

1) правильне положення рота, язика, усього тіла;

2) правильний початок звуку (атака);

3) рівне витримування звуків;

4) правильне зв'язування звуків;

5) правильна постановка звуку у всіх регістрах;

6) бездоганна інтонація.

У цих умовах, у зв'язку із правильним подихом полягає весь склад вокального мистецтва, інше відноситься до розвитку віртуозності й художності співу, які не представляють вже труднощів тому, хто ясно зрозуміє й твердо засвоїть початкові правила й не буде прагнути вперед раніше, ніж голос не буде зовсім поставлений. У постановці голосу головні труднощі вокального мистецтва [10,39].

2. Положення всього тіла, рота та язика. Учень повинен практикуватися в ньому неодмінно стоячи, і при цьому спостерігати, щоб стояти твердо на обох ногах, інакше мускули однієї половини тіла будуть не в однаковій напрузі з відповідними мускулами іншої половини, що відбивається на волі звуку. Згодом необхідно навчитися співати, не дотримуючись цієї обережності, тому що на сцені потрібно співати при всіляких положеннях тіла. Корпус треба тримати прямо, не схрещуючи рук на грудях, отчого стискується грудна клітка, а тримати їх зовсім вільно опущеними долілиць; грудину необхідно тримати трохи піднятою [10.40].

Голова не повинна опускатися вниз та підніматися вгору; вона повинна залишатися в природному положенні, і навіть бути скоріше опущеною, ніж закинутою назад, тому що при цьому положенні звук робиться рідким і недостатньо округленим. Треба звертати увагу на те, щоб не тільки горлові та грудні, але й інші мускули всього тіла не були напружені. Неприродне положення частин тіла, навіть самих віддалених від голосового апарата мають вплив - іноді скривлена ступня або напруга пальців ноги вже впливають на волю голосу. Можна відвикнути від напруги мускулів корпуса, роблячи під час співу руками різні рухи не в такт співу; від напруги шийних мускулів, що особливо впливають на волю голосу, можна відвикнути, рухаючи головою убік, угору та вниз, спостерігаючи, щоб при цьому голос залишався незмінним по звуку і силі, щоб рухи ці не супроводжувалися перервами або тремтінням голосу.

Деякі старі методи співу рекомендують нижню щелепу трохи висувати вперед. Це зовсім помилково, тому що звук голосу робиться при цьому ненатуральним. Насамперед, те, що було сказано вище, стосується положення рота - ніщо в такому ступені не шкодить якості звуку, як неприродне відкривання рота. Неможливо вказати для всіх однаковий ступінь і форму відкривання рота, це залежить від будови рота кожного співака, можна сказати тільки, що рот повинен бути відкритий якнайбільше, але так, щоб співаючий не почував при цьому постійній незручності у вилицях, а також щоб на обличчі не було гримаси. При невмінні нормально відкривати рот, учень спочатку часто почуває незручність у вилицях навіть при мало відкритому роті; до цього учень повинен звикнути, хоча йому буде здаватися, що його вчать неприродному положенню рота - момент появи на обличчі гримаси, та межу відкриття рота може визначити тільки вчитель[10,41].

Також неможливо встановити й загальну для всіх форму рота. Зі зміною форми відкритого рота змінюється характер звуку, чому форма рота, у кожного співака окремо, повинна відповідати найкращій якості звуку; одним доводиться відкривати рот більш вертикально, іншим більш горизонтально, одним дуже сильно, іншим менше - справа вчителя визначити кожному учневі, при якій формі рота голос звучить краще. Рот варто відкривати й надавати йому належну форму до початку звуку. Відкривання рота одночасно з початком звуку шкідливо відзначається на його якості й при співі голосних чується щось схоже на склади уа, уе, уо.

Закривати рот треба після закінчення звуку. В іншому випадку здається, що голос раптово обірвався, і при цьому часто чується приголосний звук м, особливо якщо рот закривається раніше закінчення звуку. Рот повинен бути відкритий однаково як на високих, так і на низьких нотах - більше або менше відкриття рота не має впливу на висоту звука. Язик при співі голосних кінцем трохи торкається задньої поверхні нижніх зубів у самого кореня.

Це положення язика найбільш вигідне для сили, повноти й свободи звука, при ньому звуковим хвилям створюється найбільш вільний вихід.

Для вимови приголосних, крім участі губ, щік та інших органів артикуляції, потрібні лише рухи самого кінця язика і його середини, але не втягування або стискання всього язика. Корисно під час співу дивитися у дзеркало, щоб бачити, чи правильно виконується все сказане вище, а також щоб не робити обличчям гримас. У багатьох співаків з'являється під час співу певна гримаса, наприклад, у вигляді скривлення рота, піднімання брів, морщення чола, косого положення очей та ін., - все це відбувається тільки тому, що при первісному навчанні не зверталося уваги на подібні дурні звички, що вкорінюються настільки, що спів без них робиться неможливим [10.42].

3. Кожен, хто цілком володіє технікою співу, описаною в попередніх розділах, може вважатися у віртуозному відношенні закінченим співаком. Але щирому артистові-художникові треба мати ще артистичну, художню сторону, без якої немислимо справжнє мистецтво. Ця артистичність, хоча б у зародку, дається природою, і справа артиста розробити її; той же, хто позбавлений цього артистичного дарунка, ніколи не буде захоплювати слухачів, діяти на їхню душу, як би він не намагався замінити цей недолік закінченістю техніки. Однак і співак, обдарований навіть самою художньою натурою, дарма буде намагатися виразити своє безпосереднє захоплення й почуття, якщо він не володіє способами, якими воно виражається.

Способи ці становлять:

1) музичні відтінки (нюансіровка);

2) драматичне вираження (фразування).

Музичні відтінки (нюансіровка). До музичних відтінків або інакше, до нюансировки відносяться всілякі ступені сили звуку, тембри, crescendo, decrescendo, різні способи зв'язування звуків і т.д., тобто всі відтінки співу, що не залежать від тексту. Наприклад, вокалізи мають тільки музичне вираження або тільки музичні відтінки; також досить одних музичних відтінків при виконанні будь-якої вокальної п'єси, як вокалізу, тобто співу без слів на якому-небудь гласному звуці. Технічне виконання всіх засобів нюансировки було розглянуто в іншому розділі, треба встановити, як і коли вони можуть уживатися, згідно з вимогою художнього вираження й гарного смаку [10,85].

Розробку нюансів у п'єсі можна зрівняти з обробкою картини в живописі - як там робиться спершу контур малюнка, потім кладуть головні тіні, і, нарешті, відбуваються різні деталі, так і в співі треба насамперед вивчити музику й текст твору без усяких відтінків, потім застосувати головні фарби нюансировки, forte, piano, portamento, характерні тембри, і потім уже обробляти дрібні подробиці цих нюансів. Вибір фарб залежить від почуття й розуміння співаючого, але можна й строго визначити деякі правила нюансировки, застосування яких буде завжди доречно. Найбільш елементарні із цих правил полягають у наступному:

1) усяка нота значної тривалості не повинна бути від початку до кінця однієї сили, а повинна бути філірувана;

2) кожна фраза, що прямує вгору повинна йти crescendo, a кожна спадна desrescendo;

3) при повторенні музичної фрази, треба змінювати відтінки, щоб додати повторюваній фразі нову привабливість і інтерес.

Однак можуть зустрітися численні відступи від цих правил, особливо заради драматичного вираження. Ступінь сили або рельєфності нюансировки має велике значення — якщо нюансувати занадто слабко, виконання робиться холодним, при занадто ж сильних фарбах воно переходить в утрировку; ступінь нюансировки залежить винятково від особистого смаку, розуміння й відчуття артиста.. Все джерело музичних ефектів полягає в їхній розмаїтості та у протилежностях. Підготовлювання ефектів і зміна одного ефекту іншим, протилежним служить кращим засобом нюансировки; наприклад, пасажу, що складається зі швидких нот, повинні передувати кілька витриманих нот; forte повинне чергуватися з piano, але чергування це повинне бути натуральним, осмисленим і різноманітним; forte тільки тоді робить враження дійсної сили, коли воно підготовлено попередньої piano. He варто співати все однаково сильно й енергійно, тому що тоді враження сили губиться, вухо слухача незабаром звикає до цієї незмінної сили й перестає зауважувати її. Те ж саме можна сказати й відносно pianissimo, не підготовленого попереднім forte.

Початок музичної фрази не повинен бути уривчасто грубим або відразу занадто сильним - вухо і почуття слухача вимагають, щоб усякий вступ, зберігаючи натуральність і легкість, був спокійним і стриманим. Відтінки повинні йти підсилюючись, і поступово дійти до максимуму, показати найбільшу силу фарб, необхідну твором, який виконується. Найбільш доречні ефекти бувають неприємними, коли робляться зненацька або рвучко. Це зауваження стосується не тільки цілих фраз, але й окремих нот, тобто коли окремий звук повинен бути виконаний forte, то й у цьому випадку силу треба підготувати деяким посиленням звуку, а не викрикувати його відразу forte, що є й некрасиво, і шкідливо для голосу [10,87].

Методика звукоутворення та виховання співака В. Луканіна ґрунтувалася на працях радянських та закордонних вчених. Основа її полягає у: 1) якості співака – художника; 2) процесі звукоутворення.

В. Луканін вважає, що необхідно якомога раніше прищеплювати студентові бажання усвідомити та уявити собі процес звукоутворення. Вітчизняна вокально-методична література по цьому питанню існує.

На думку педагога, співак-художник повинен володіти: 1) гарним голосом 2) музичним і сценічним даруванням 3) гарними зовнішніми даними. Відсутність одного із цих елементів заважає роботі педагога і знижує її якість. Приймаючи студента у клас, педагог має враховувати все компоненти обдарованості співака (особливо його музикальність), а не зосереджувати увагу тільки на голосі.

Для того, щоб реалізувати ці якості, перетворити починаючого вокаліста в професійного артиста-художника, у першу чергу педагог повинен домогтися гарної постановки голосу, сформувати співочий тон, виявити тембр; навчити співака вокальній техніці та умінню розпоряджатися нею; розвити в ньому художнє сприйняття музики, здатність проникати в її зміст, розуміти її стильові особливості; навчити відрізняти глибину почуттів від чутливості; навчити музичної декламації та музичному виконанню взагалі; прищепити художній смак і високу вимогливість до себе як виконавця.

Співак повинен дбайливо ставитися до музичного добутку, до авторських ремарок, уникати не зазначених автором нюансів, особливо фермат і невиправданих прискорень, „говірка” замість співучих речитативів.

При роботі над твором співак повинен учитися мислити великим планом, більшими шматками, не засмічуючи виконання зайвою деталізацією й перебільшеною нюансіровкою. Необхідно прищеплювати критичне відношення до творчості інших співаків. Корисно запозичити гарне, коштовне у великих артистів, але в жодному разі не копіювати їх. Варто завжди пам'ятати, що найголовніше у співака - його індивідуальність, його власний неповторний тембр, його розуміння і його трактування твору [11,14].

У процесі звукоутворення В. Луканін визначає найбільш важливі моменти:

1.Положення гортані. При співі гортань повинна бути в трохи зниженому стані, причому цей стан треба втримувати до закінчення фонації. Узяття подиху через ніс сприяє встановленню такого положення.

2. Момент «пам'яті вдиху». Під час співу в гортані повинне бути відчуття продовження подиху. Це називається «пам'яттю вдиху». Вона сприяє втриманню глотки у вільному широкому стані, завдяки чому вдається уникнути стиску її шийними м'язами.

3.Еластичність подиху. Вона забезпечується м'якою, ненапруженою й рівномірною роботою м'язів діафрагми й черевного преса при співі. При цьому основні труднощі полягають в тім, як розподілити запас подиху, не створюючи зайвого підв’язкового тиску.

4.Координація між натягом зв'язок і подачею подиху. Відомо, що взятий подих утримується і регулюється певними м'язами й черевним пресом, тому необхідно остерігатися передчасного (перед узяттям подиху) затиску цих м'язів, а також надмірної напруги їх, що приводить до порушення координації в роботі голосових зв'язок і подиху, у результаті чого з'являється різкий крикливий звук, позбавлений тембру.

При вокалізації велике значення має вміле користування «позіхом» - співом при піднятому м'якому небі з маленьким язичком, що сприяє утворенню гарного звуку. М'яке небо піднімається при співі автоматично, цьому допомагає взятий через ніс подих.

Язик при співі повинен лежати спокійно, кінчиком торкатися нижніх зубів. Насильницьке укладання язика при співі протипоказане і шкідливе, однак якщо неспокійне його положення відбивається на якості звуку, варто спробувати обережно виправити цей недолік [11,8].

У методиці В. Самарцева важливим аспектом роботи над постановкою голосу є вивчення голосового апарата:

Фізіологічна частина

Звукопідтримуюча та звукоформуюча частина

Особлива будова надставної трубки у баса

Прикриття звуків верхнього регістра чоловічих голосів.

В. Самарцев вважає, що перша частина голосового апарата – це зв’язки, надставна трубка у вигляді надгортанника, гортанної порожнини рота, носової порожнини. Ще є гайморові порожнини, які теж допомагають звукоутворенню.

Друга частина - звукопідтримуюча та звукоформуюча - грудна клітка в цілому, а вроздріб: трахея, бронхи, легені, гладкі м'язи цих органів і організму в цілому й діафрагма. Початок процесу звуковидобування: грудною кліткою, що служить також резонатором низьких частот, вдихаємо повітря; концентруємо - накопичуємо його в легенях, бронхах, трахеї; виштовхуємо, перекриваючи вихід зв'язками; одержуємо звук, формуємо цей звук, завдяки надставній трубці та резонаторам, випускаємо у вигляді мелодії, пісні або розмови.

Надставна трубка являє собою своєрідний рупор, устям якого є ротовий отвір. З акустики відомо, що віддача звукової енергії рупором тим краще, чим більше розміри устя рупора. Для людського організму цей термін не завжди доречний і для багатьох музичних інструментів також. Колоратурне сопрано, концентруючи звук у головних резонаторах і завдяки більш високій частоті звука, може перекрити голосне звучання хору, симфонічного оркестру. У природі свист буде почутий на більшій відстані, ніж низькочастотний рик. Звук труби буде почутий на більшій відстані, ніж звук туби й т.п. У людській надставній трубці все залежить від її будови, від резонування [12,23].

Бас, маючи особливу будову надставної трубки, уміючи вловити резонанс того або іншого залу та розгойдати це резонування може „валити” колони й балкони. Міфологічні „Ієрихонські труби” - це цілком реально. Звуки голосу італійського тенора Ф. Таманьо були чутні на площі перед Великим театром, хоча він співав у залі.

Сила звуку Ф. Шаляпіна досягала 111 дб - цей звук відповідає звукові злету реактивного лайнера. У природі ричання лева, що перебуває в певній місцевості, але за умови, що сприяють поширенню звука сприяє відповідна резонуюча місцевість. У древніх багатотисячних цирках під кам'яними сидіннями монтувалися горщики, тобто порожнечі, що дають можливість резонувати в цілому тому або іншому залу. Звідси чутність у древніх цирках без якого-небудь посилення людського голосу. У більшості оперних театрів така акустика існує. Із часом і технічними досягненнями людства, що будує багатотисячні стадіони, які пристосовані для масових видовищ, на зміну природному звучанню голосу та інструментів прийшло технічне звучання, що змінює саму природу людського голосу, що дає неправильне уявлення про його можливості. У людства немає альтернативи технічному прогресу.

Є одна альтернатива - візуально сприймати спілкування в живому виді. Інше спілкування - за рамками даного викладу. Як показують спостереження, у живій повсякденній мові й при професійному співі є істотне розходження в частині положення гортані й артикуляторних органів.

У добре поставленому вокальному голосі та сама артикуляторна основа як і в добре поставленому голосі драматичного актора: близькість звуку (на зубах), діапазон звучання, тембральне фарбування, подих, більша довжина фраз на одному подиху, фарбування звучання слова залежно від змісту вимовного слова й фрази, про думку, закладеної в цьому відрізку й про образ у цілому. У повсякденній мові ці компоненти відсутні [12,25].

Найбільш складне питання в педагогіці вокалу - прикриття верхнього регістра чоловічих голосів. Під „прикриттям” звичайно розуміється зміна тембру звука на верхніх нотах, пов'язане зі зміною в роботі голосового апарата. Деякі співаки спеціально навчаються цьому звуку але цей прийом не завжди приводить до бажаного результату; інші по своїй природній постановці голосу самі мають у своєму арсеналі „прийом” прикриття верхніх нот і успішно демонструють цей прийом на практиці.

У деяких співаків у характері звучання при переході до верхнього регістра зміни значні й вимагають спеціального „згладжування” регістрів. У співаків, що мають природну постановку на всьому діапазоні голос сам „прикривається” і звучить майже однородно, шлях до верхніх нот є природним продовженням грудного регістра, що переходить у головний регістр без значних труднощів. Але це явище в природі зустрічається дуже рідко. Значним образом „прикриття” і перехід до головних резонаторів зв'язаний зі звуженням входу в гортань, що обмежує над зв’язкову порожнину гортані. Саме тут проявляється найважливіша якість голосу: „метал”, „блиск”, „близькість” і „помітність” звучання. У високих жіночих голосів ці якості закладені від природи, завдяки більш високій частоті звучання голосу, високому звучанню в головних резонаторах і амплітуді коливання звуку. Серед жіночих, найбільш складний голос сопрано й контральто, що має три регістри, які треба однородно вирівняти [12,44].

Чоловічі голоси бас, баритон, тенор - центральні. На початку виникнення оперного мистецтва в Італії в стародавніх операх часто використовувалися чоловічі сопрано-дисканти або кастрати. Голос цих хлопчиків до мутації має великий сопрановий діапазон, до двох з половиною октав; після кастрації голос залишається на тім же рівні та у зрілих літах.

Це явище пов'язане з використанням католицькою церквою дитячої хорової й сольної пісні в церковних ораторіях і месах, у молитовних службах. При первісному переході церковної пісні на світський рівень і створенні класичної опери та ораторії, що виконується на міфічні сюжети, тенора-кастрати були провідними співаками в Італії. Всі чоловічі голоси при переході від середини співочого діапазону до верхів, поділяються на два регістри, які в обов'язковому порядку повинні бути згладженими. Єдиним вірним шляхом для педагога, який виховує професійного класичного співака, є розуміння правильності співочого звуку у всій сукупності вимог до системи виконавської майстерності голосу. Тільки педагог-професіонал зможе домогтися від співака потрібного результату [12,47].

Висновки до другого розділу:

За результатами аналізу методик вокальних педагогів І. Прянішникова, В. Луканіна, В. Самарцева встановлено, що найголовнішим в методиках по постановці голосу є дихання. Саме завдяки диханню можливе правильне звукоутворення і довголітнє використання голосового апарату. Для цього педагоги І. Прянішников, В. Луканін, В. Самарцев використовують ряд прийомів, завдяки яким можна досягти правильної роботи дихального апарату.

В методиках вокальних педагогів І. Прянішникова, В. Луканіна, В. Самарцева існують однакові погляди на процеси звукоутворення і принципи його правильного використання. Для якісного звучання голосу необхідно вміло використовувати резонатори і знати всі принципи звукоутворення.

Є деякі відмінності методики В. Самарцева від методик І. Прянішникова і В. Луканіна, вони полягають у необхідності виявити найкращі якості учня та розвивати їх, слухати якнайбільш різноманітної вокальної музики та видатних виконавців, щоб згодом мати змогу побачити у своєму учні кращі якості та підібрати відповідний репертуар. Неможна примушувати учня займатися вокалом, він сам повинен прагнути цього. Тільки справжня любов до співу робить учня співаком.

Неможна перешкоджати співаку під час навчання переходити до іншого педагога. Можливо, що в іншого педагога йому буде краще, і він швидше опанує майстерність вокалу. Використовувати методи інших педагогів у роботі з учнем можна, і навіть потрібно, але тільки якщо це не шкодить йому.

Співаку варто займатися вокалом при наявності професійного голосу з діапазоном у дві октави. Виконувати всі вимоги, поставлені педагогом. Повністю довірятися йому. Вести здоровий спосіб життя, підкорити свою волю та розум наполегливому вивченню предмета. Досконально знати музичну грамоту, володіти хоча б одним музичним інструментом. Дбайливо ставитися до свого голосового апарата та завжди попереджати педагога про незручності в гортані під час співу. У випадку хвороби - також.

Максимально звернути увагу на свій організм, вивчити його та пристосовувати до співу. Ніякі педагоги не навчать пасивного співака співати. Лише він сам, під спостереженням педагога, повинен вчитися правильно формувати звук. Він повинен дуже багато читати, пізнавати мистецький світ, бути грамотним, ерудованим, займатися самоосвітою.

Постановка голосу - справа важка і часом недосяжна. Існує багато людей, які мають прекрасні вокальні дані, що не стали співаками у силу тих або інших обставин. Співак - це сукупність безлічі складових: музикальність, зосередженість, сила волі, емоційність, знання в багатьох сферах культури та мистецтва, почуття стилю, музичний слух, акторські дані, уміння спілкуватися з публікою.

До всіх складових треба додати величезне бажання співати і тільки тоді, через певний час, можна стати співаком, але продовжувати вчитися співати приходиться все життя.

ВИСНОВКИ

1. Проблемами постановки голосу співака у різні часи займалися видатні вітчизняні вокальні педагоги, вокалісти-виконавці: М. Глинка, О. Варламов, О. Даргомижський, П. Чайковського, М. Римського-Корсакова та М. Мусоргського, Л. Дмитрієв, В. Морозов, Г. Стулова, А. Менабєні, Д. Люш, М. Павлов, О. Полякова, Н. Малишевої, М. Донец-Тессейер, Ф. Анікєєва і З. Анікєєвої, О. Агаркова, Ю. Ковнер, Б. Васильєва, І. Алієва, П. Степанов,

І. Левідов, О. Серов, та інші.

2. Незважаючи на могутній потенціал, яким володіє вітчизняна школа співу, сучасний стан її розвитку, сучасні запроси вокального мистецтва висувають проблему необхідності узагальнення існуючого педагогічного досвіду педагогів-вокалістів.

3. Для опрацювання були вибрані вокальні методики І. Прянішникова, В. Луканіна та В. Самарцева, чиї методи стали нашим надбанням під час навчання.

4. З появою опер М. Глінки потрібен був новий тип оперного співака, підготовлена не тільки для виконання опер, але й для засвоєння нових творчих завдань. Роль М. Глінки була виняткової тому, що композитор був чудовим співаком і педагогом-вокалістом. По суті, перший композитор-професіонал, М. Глінка був і першим педагогом-вихователем професійних російських оперних співаків.

5. Перед вокальним мистецтвом другої половини XX століття постали складні проблеми: створення нового виконавського стилю відповідного сучасним вокальним жанрам, нової мелодійної мови, а відповідно, створення нової (удосконалення вже існуючої) вокальної техніки.

6. За результатами аналізу методик вокальних педагогів І. Прянішникова, В. Луканіна, В. Самарцева встановлено, що найголовнішим в методиках по постановці голосу є дихання. Саме завдяки диханню можливе правильне звукоутворення і довголітнє використання голосового апарату.

7. В методиках вокальних педагогів І. Прянішникова, В. Луканіна, В. Самарцева існують однакові погляди на процеси звукоутворення і принципи його правильного використання. Для якісного звучання голосу необхідно вміло використовувати резонатори і знати всі принципи звукоутворення.

8. Є деякі відмінності методики В. Самарцева від методик І. Прянішникова і В. Луканіна, вони полягають: у важливості виявлення і розвитку якостей учня, необхідності розвитку його слухацького досвіду, самостійного виявлення учня (вибір педагога) тощо.

9. Самарцев у своїй методиці наполягає на умові занять вокалом при наявності професійного голосу з діапазоном у дві октави, веденням учнем здорового способу життя, досконалого знання музичної грамоти тощо.

10. Постановка голосу – справа важка і часом недосяжна. Співак – це сукупність безлічі складових: музикальність, зосередженість, сила волі, емоційність, знання в багатьох сферах культури та мистецтва, почуття стилю, музичний слух, акторські дані, уміння спілкуватися з публікою.

Список литературы

Асафьев Б. В. Глинка, Музгиз, М, 1947.- 308 с.

Глинка М. И. Записки М, 2004. – 424 с.

Серов А. Н. Избранные статьи, т. 1. Воспоминания о Михайле Ивановиче Глинке, Музгиз, М, 1950. – 627 с.

Степанов П. А. Воспоминания о М. И. Глинке, в сб. «Глинка в воспоминаниях современников», Музгиз, М, 1955. – 67 с.

Левидов И. И. Певческий голос в здоровом и больном состоянии, издательство «Искусство», М – Л, 1939. – 256 с.

Стасов В. В. Избранные статьи о музыке, ст. «Осип Афанасьевич Петров». Музгиз, Л. – М., 1949. – 327 с.

Шорникова М. Музыкальная литература: Русская музыка XX в. – Ростов н/Д: Феникс, 2003. - 256 с.

Дмитриев Л.Б. Основы вокальной методики. – М, 1968. - 368 с.

Овчинников М. А. Творцы русского романса. Вып.2: М.: Музыка. -1991. – 415 с.

Прянишников И. П. Советы обучающимся пению. – М, 1958. – 111 с.

Луканин В. М. Мой метод работы с певцами. – Л, 1972. – 48 с.

Самарцев В. И. Певец и голос. – Луг, - 2008. – 140 с.

Очерки истории русской советской драматургии. В двух томах. – М,

1934 – 1945. – 408 с.

Лапшина Н.П. „Мир искусства”. Очерки истории и творческой практики. -М, 1977. - 342 с.

Левая Т.Н. Русская музыка начала XX в. в художественном контексте эпохи. - М, 1991. - 168 с.

Дрейден С.Д. Музыка-революции. - М, Сов. композитор, 1970. - 605 с.

Музыка ХХ века: Очерки: 1890-1945. - 1917-1945. Ч.2., Кн.3. - 589 с.

Музыка ХХ века: Очерки: 1890-1945. - 1917-1945. Ч.2, Кн.4. - 510 с.

Рапацкая Л. А. „Искусство серебрянного века”. – Л. "Владос," 1998. - 192 с.

Келдыш Ю. К. История русской музыки. Части: первая и вторая в двух книгах. М.-Л. Музгиз. 1947-1978г. - 472 с.

http://www.teatr-obraz.ru/masterstvo/system-golos.html

http://bel-canto.ru/

http://www.uverenost.ru/p40.htm

http://www.golos.net/

http://www.sunhome.ru/psychology/1256

http://ua.referats.net.ua/view/27297

http://www.citynews.net.ua/news/2648-vokalnaja-shkola-instituta-kultury-i.html

http://lib.ru/CULTURE/MUSICACAD/PECERSKAYA/vocal.txt

http://belcanto-2004.narod.ru/

http://revolution./culture/00003549.html

http://www.studentport.ru/referat/referat.php?id=23779

http://www.referat.ru/pub/leech/oLqBb*1hzxEQb2PKvXGw7*o2naJB%24zn5cOAdMFQkscXgSy9IKogi9G0TL3KZEIiTXsgHOEODTB%24l8!NmDRK7C1Rj9XcCFLSdPLW!*9dzko0e

http://www.krugosvet.ru/articles/121/1012101/1012101a10.htm

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий