з мовознавства
Вступ. 3
Розділ І. Поняття про фонему. 5
1.1. Поняття та функції фонеми. 5
1.2. Теорія фонеми та фонологічні школи. 11
РОЗДІЛ ІІ. Звуки мови як соціальне явище. 18
2.1 Диференційні та інтегральні ознаки фонем. 18
2.2 Позиції фонем, варіанти та варіації фонем. 21
2.3 Система фонем сучасної української літературної мови. 24
2.3.1 Різниця між звуками і фонемами. 27
Висновки. 28
Список використаної літератури. 30
У звуковій мові, яка є основним знаряддям спілкування людей, усі мовні значення виражаються тільки за допомогою звуків, отже, звуки є матеріальним засобом реалізації в мові граматичних категорій і найрізноманітніших лексичних значень слів. Саме тому фонетика тісно пов’язана з іншими розділами науки про мову – лексикологією та граматикою. Мовні звуки часто називають будівельним матеріалом і для лексики, і для граматики. [3, с. 90-91]Звуки можна вивчати з різних поглядів. Так, звук — це найменша, неподільна мовна одиниця. В українській мові, як і в будь-якій іншій, звуків дуже багато, вони характеризуються різними акустичними й фізіологічними властивостями.
Розділ фонетики, який вивчає соціальну функцію звуків, називається фонологією. Основна одиниця фонології — це звукотип, або фонема, — найкоротша неподільна уявна частина мовленнєвого потоку, яка слугує для творення, упізнавання й розрізнення морфем, слів та речень. Так, теорія фонеми функціонує у науковому обігові ось уже майже сто років. З’ясування особливостей розвитку теорії протягом цього періоду дає можливість визначити перспективу подальших досліджень. Особливо актуальною є оцінка внеску українських науковців у розвиток теорії фонеми, оскільки аналіз доробку вітчизняних мовознавців допоможе визначити основу, на якій будувалися українські лінгвістичні, зокрема, фонологічні, традиції, зяких виходимо, і які маємо на увазі, розвиваючи науку про мову на сучасному етапі. Встановлення можливих впливів інших лінгвістичних (фонологічних) шкіл на українську фонологічну школу дозволяє визначити контекст, у якому розвивалася теорія фонеми в Україні протягом ХХ-ХХІ ст.
Актуальність теми курсової роботи зумовлена тим, що проведене дослідження відповідає вимозі сучасного загального мовознавства систематизувати і класифікувати науковий матеріал, напрацьований протягом століття функціонування теорії фонеми, що видається особливо актуальним щодо малодосліджених теоретичних побудов української фонологічної думки. Тим більше, що будь який громадянин України має більше знати про рідну мову.
Мета: проаналізувати лінгвістичний аспект у вивченні звуків мови, здійснити системний аналіз розвитку теорії фонеми у світовій лінгвістиці та в її складовій частині – українському мовознавстві.
Об’єкт дослідження: сукупність загальномовознавчих понять, правил, концепцій і теорій, що трактують фонему як основну одиницю фонологічної системи мови.
Предмет дослідження:ознаки фонеми як феномена людської мови.
Дня досягнення поставленої мети в курсовій роботі зосереджено увагу на вирішенні таких завдань: визначити поняття фонеми; проаналізувати теорія фонеми та фонологічні школи; дослідити звуки мови як соціальне явище; визначити диференційні та інтегральні ознаки фонем а також позиції фонем, варіанти та варіації фонем; дослідити систему фонем сучасній українській літературній мові; вивчити різницю між звуками і фонемами; проаналізувати фонеми в мовленевому потоці.
Достовірність та обґрунтованість наукових положень і висновків забезпечується аналізом першоджерел – дидактичних видань (підручники, посібники) провідних мовознавців ХХ ст.
Теоретичне значення одержаних результатів зумовлене тим, що в курсовій систематизовано розвиток загальнолінгвістичної теорії фонеми у світовому та українському мовознавстві. Системний аналіз загальнолінгвістичної теорії фонеми виконано з позицій сучасної лінгвістики.
Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості їх використання при подальших дослідженнях у сфері загального мовознавства і фонології, при читанні курсів з історії лінгвістичних учень, загального мовознавства, фонології на філологічних факультетах університетів і на практичних заняттях зі згаданих дисциплін. Дана курсова робота може становити інтерес для лінгвістів, а також для інших студентів.
Термін “фонема” (від грецького phonema - ‘звук’) уперше вжив французький фонетист А. Дюфріш-Деженет 1873 р. з метою заміни досить незручного для використання терміна “son du langage”. Ян Бодуен де Куртене вказав на різницю між “phone” (‘звуком мовлення’) та “phoneme” (фонемою) [5, c. 446], а М. Крушевський, учень Я. Бодуена де Куртене, висловив пропозицію вживати термін “фонема” на відміну від терміна “звук”.
Фізичних звуків, які використовує мова, є безліч. У цьому легко переконатися, вимовивши по-різному, наприклад, слово так — радісно або крізь зуби, протяжно або швидко, пискляво або басом і т. д. [8, c. 72]
Як би воно не звучало, ми завжди його сприймаємо як те саме слово, тобто розрізняємо в ньому три звукотипи т, а, к і ніколи не сплутуємо його з іншими словами: тук, тик; там, таз; мак, рак, лак, гак, бак.
Отже, безліч фізичних звуків, які чуємо від різних мовців, ми якимось чином зводимо до невеликої кількості звукотипів, упізнаємо їх і завдяки цьому сприймаємо слова, речення, а відтак і закодовану в них інформацію. Таких звукотипів в українській мові є 38. З них побудовані всі слова, що є в ній.
Розділ фонетики, який вивчає соціальну функцію звуків, називається фонологією. Основна одиниця фонології — це звукотип, або фонема, — найкоротша неподільна уявна частина мовленнєвого потоку, яка слугує для творення, упізнавання й розрізнення морфем, слів та речень.
Виділення фонем із мовленнєвого потоку відбувається завдяки такій людській здатності, як упізнавання (ідентифікація) предметів.
Слова різняться між собою звучанням [4, c. 77-78]. Для того щоб розрізнити два слова, потрібно їх зіставити і протиставити. Протиставлення, або опозиція, — основне поняття фонології. Опозиції бувають релевантні, тобто такі, які служать для розрізнення значеннєвих одиниць, і нерелевантні, тобто такі, які не служать для розрізнення значеннєвих одиниць мови. Наприклад, опозиція <а>, <и>, <у> у словах дам — дим — дум є релевантною, бо саме цими протиставленими одиницями різняться наведені слова і відповідно їх значення. Опозиція [у] — [г] в російській мові є нерелевантною, бо не впливає на розрізнення смислів: [уол] — [гол].
Тож, фонема— мінімальна одиниця звукової будови мови, яка служить для розпізнання і розрізнення значеннєвих одиниць — морфем, до складу яких вона входить як найменший сегментний компонент, а через них — і для розпізнання та розрізнення слів.
Опозиція приголосних на початку таких слів, як біг — ліг — ніг — ріг — фіг (у фонетичній транскрипції [б'іг] — [л'іг] —[н'іг] — [р'іг] — [ф'іг]) засвідчує наявність в українській мові фонем <б'>, <л'>, <н'>, <р'>, <ф'>, а протиставлення голосних у словах рос. стол [стол] — стал [стал] — стул [стул], англ. bet [bet] "битися об заклад" — but [bAt] "але" — bit [bit] "кусок" — beat [bi:t] "бити", "удар" — bought [bo:t] "past від buy "купувати" — bat [baet] "кажан" — boot [bu:t] "черевик" засвідчує наявність у російській мові фонем <о>, <а>, <у>, а в англійській — <е>, <^>, <і>, <і:>, <ае>, <u:>.
Окремі звуки, виділені з слова, із будь-яким значенням безпосередньо не зв'язані, крім тих випадків, коли ціле слово складається з одного звука (У Китаї живе народність і) [3, с. 94-96] . Але в слові мовний звук до значення не індиферентний; у цих умовах він виступає як значуща одиниця мови. Наприклад, звуки [б], [м], [р], [c], вжиті ізольовано, поза словом, не служать засобом спілкування, інакше кажучи, ніякого значення не мають. Однак у словах била, мила, рила, сила вони виступають носіями певних значень, бо всі названі слова означають різні поняття, що передається заміною звука [б] звуком [м], [р] чи [с] при збереженні звукової спільності решти слова.
У словах сėла і сůла, неоднакових своїм значенням, три звуки спільні, і лише [е] та [и] — різні. Отже, [е] та [и] є тими звуками, що розрізняють значення цих слів і виступають як значущі одиниці мови. Слово сила вживається в українській мові не в одній формі, а в декількох: сůла — сůли — сůлі — сůлу... Розрізнення цих форм також зв'язане з уживанням різних звуків для виражання цих форм, в даному разі звуків [а], [и], [і], [у]. Таким чином, звуки можуть вносити нове значення не тільки в слова, а й у форми їх.
Тож, для спілкування мають значення не всі мовні звуки та їх різновиди, а лише основні звуки, або звукові типи, із зміною яких зв'язана зміна значення слів і їх форм. Такі звукові типи називаються фонемами. Фонема — це неподільна звукова одиниця людської мови, за допомогою якої розрізняються значення слів та морфем.
Кожна фонема, як певна мовна одиниця, відрізняється від інших своїми самостійними властивостями, якісно й функціонально протиставляється іншим фонемам. Усі ж фонеми мови творять єдину систему, в якій кожен член протистоїть усім іншим, відрізняється від них. У цій системі виділити будь-яку фонему можна саме тому, що їй якісно й функціонально протистоять інші фонеми.
Наприклад, в українській мові виділяється фонема /а/, бо їй протистоять фонеми /е/, /і/, /и/, /о/, /у/, які відрізняються від неї і артикуляційно, і функціонально: /мала/ — /мела'/, /рак/ — /р'ік/, /рука'/ — /руки'/, /ма'ма/ — /ма'мо/, /сад/ — /суд/. Звук [н] твердий в українській мові якісно і функціонально відрізняється від [н'] м'якого і з цього погляду протистоїть йому, отже, приголосні [н] і [н']становлять в ній окремі фонеми: /стан/ — /стан'/, /лан/— /лан'/, /заго'ну/ — /заго'н'у/. Слово везти з дзвінким зубним [з] відрізняється своїм значенням від вести з глухим зубним [с]; таким чином, артикуляційно різні приголосні —дзвінкий [з] і глухий [с] — протистоять один одному й функціонально, тому вони також є окремими фонемами і т. д.