Методи лінгвістичних досліджень.Описовий метод. Порівняльно-історичний метод

Поняття про методи наукового дослідження. Вихідні прийоми наукового аналізу мовного матеріалу: індукція, дедукція, гипотеза, аналіз та синтез. Описовий метод як основний мовознавчий метод, його етапи. Порівняльно-історичний метод, його основні процедури.

Реферат на тему

Методи лінгвістичних досліджень.

Описовий метод. Порівняльно-історичний метод


ПЛАН

1. Поняття про методи наукового дослідження

2. Вихідні прийоми наукового аналізу мовного матеріалу

3. Описовий метод

4. Порівняльно-історичний метод

5. Використана література.


Однією з ключових проблем загального мовознав­ства є проблема методології, тобто методів дослідження мови. Відомо, що будь-яка галузь людського пізнання повинна мати поряд з об'єктом і предметом вивчення певні дослідницькі методи. Лінгвістика протягом історії свого розвитку створила власні (спеціальні) ме­тоди. Як правило, зміна наукової парадигми супро­воджується відкриттям нового методу дослідження. Кожен метод виділяє той аспект мови як об'єкта дос­лідження, який визначається найважливішим у цій теорії мови


1. Поняття про методи наукового дослідження

Метод (від грец. methodos «шлях дослідження, пізнання») — систе­ма правил і прийомів підходу до вивчення явищ і закономірностей природи, суспільства і мислення; шлях, спосіб досягнення певних результатів у пізнанні і практиці, тобто спосіб організації теоретич­ного і практичного освоєння дійсності.

1 Методологія (від метод і грец. logos «слово, вчення») — 1) вчення про наукові методи пізнання; 2) сукупність методів дослідження, що застосовуються в будь-якій науці відповідно до специфіки її об'єк­та. У радянській науці цей термін переважно вживався в іншому (вужчому) значенні: філософська основа вчення, дослідження.

Термін метод не однозначний: його застосовують у загальнонауковому, філософському значенні, у спе­ціально-науковому (що стосується окремої галузі нау­ки — фізики, хімії, математики, історії, літерату­рознавства, мовознавства тощо) і у значенні, яке збіга­ється зі значенням терміна методика.

У загальнонауковому, філософському значенні термін метод означає шлях пізнання і витлумачення будь-якого явища дійсності. Загальнонаукові методи пізнання базуються на знанні універсальних законів природи, суспільства і мислення. Це методи пізнання предмета в розвитку, в зв'язку і взаємозалежності явищ як єдності і боротьби протилежностей, переходу кількісних змін у якісні, заперечення заперечення, причини і наслідку, необхідності й випадковості, сут­ності та явища, одиничного, особливого й загального тощо.

У спеціально-науковому значенні слово метод означає шлях пізнання і витлумачення явищ, який використовується в певній конкретній науці (матема­тичні методи, соціологічні методи, лінгвістичні мето­ди та ін.). Кожен такий метод має свою «ділянку» дослідження, своє коло вимог, свою мету. Наприклад, порівняльно-історичний метод застосовують до вив­чення споріднених мов. Його метою є відкриття зако­номірностей розвитку цих мов. Структурний метод використовується при синхронічному вивченні будь-якої мови і має на меті дослідження структурної орга­нізації мови.

Спеціальні дослідницькі методи перебувають в тіс­ному зв'язку із загальнонауковими, залежать від них, видозмінюються під їх впливом. Філософська методо­логія виростає з філософської теорії, світогляду; вона є сукупністю настанов на те, з якою метою, що і як вив­чати, і рекомендує конкретні методи вивчення мови. Конкретна наука має також наукову теорію і свою ме­тодологію — вчення про цілі, предмет дослідження і конкретні методи дослідження. Від філософії через її методологію проходить лінія зв'язку з теорією і з мето­дологією конкретної науки, через що зв'язок між філо­софською методологією і спеціальними методами пев­ної науки не є прямим, але очевидний. Лінгвістична теорія є тим місточком, який поєднує філософську і конкретно-наукову методологію. Правда, трапляються випадки, коли, прикриваючись правильними загальнометодологічними положеннями, вчений може буду­вати антинаукові теорії шляхом використання хиб­них методів. Як приклад можна навести палеонтоло­гічний метод М. Я. Марра. Заперечуючи порівняльно-історичний метод як ненауковий, Марр запропонував замінити його пошуками в усіх індоєвропейських мо­вах чотирьох елементів (сал, йон, бер, рош), від яких ніби­то утворені всі слова. Внаслідок такого «наукового» під­ходу були витворені фантастичні етимології слів і тео­ретичні міфи.

Роль спеціально-наукових методів у розвитку кон­кретних наук є надзвичайно важливою. Дуже часто навіть виникнення науки пов'язують з появою мето­ду. Так, зокрема, існує два погляди щодо часу виник­нення науки про мову: 1) мовознавство виникло тоді, коли мова стала об'єктом наукового розгляду, тобто за декілька століть до нашої ери (у Давньому Римі, Давній Греції і Давній Індії); 2) наука про мову виникла тоді, коли було відкрито порівняльно-історичний метод, тоб­то в першій чверті XIX ст. Що ж стосується нового напряму в науці, то його також, як правило, пов'язують із виникненням нового (власного) методу, бо саме ме­тод формує підходи до аналізу фактів. Так, порів­няльно-історичне мовознавство пов'язане з порівняль­но-історичним методом, структурне — зі структурним, психолінгвістика — зі спеціальними психолінгвіс­тичними методами, лінгвогеографія — з ареальним ме­тодом. Переважання відповідного методу в певну епоху багато в чому визначає загальний характер розвитку лінгвістичної науки, бо метод завжди пере­буває в тісному зв'язку з теорією (можна стверджу­вати про існування єдності «метод — теорія»). Не буде перебільшенням, коли скажемо, що методом ство­рюється предмет дослідження. Водночас потрібно зазначити, що зміна теорії (парадигми в науці) не заперечує наявних до цього наукових методів.

Кожен спеціальний дослідницький метод втілюєть­ся в певну систему логічних дій ученого, стандартизо­ваних прийомів збору, обробки й узагальнення фактів. Таку систему прийомів, яку слід називати методикою наукового дослідження, нерідко називають методом. За висловом Б. М. Головіна, якщо метод — це шлях, який прокладають до істини, то методика — інструменти, потрібні для розчищення цього шляху.


2. Вихідні прийоми наукового аналізу мовного матеріалу

У дослідженні мовних фактів використовують за-гальнонаукові методики дослідження — індукцію і де­дукцію, аналіз і синтез.

Індукція (від лат. inductio«наведення, збудження») — прийом дос­лідження, за якого на підставі вивчення окремих явищ робиться загальний висновок про весь клас цих явищ; узагальнення резуль­татів окремих конкретних спостережень.

Наприклад, вивчаючи диференційні ознаки фонем у мовах світу, Р.О. Якобсон дійшов висновку, що всі диференційні ознаки фонем можна звести до дванад­цяти пар (див. тему «Фонологічна система мови»). Більшість мовознавчих досліджень якраз ґрунтується на індуктивному підході до вивчення мовних фак­тів. Лінгвісти починають досліджувати мовні явища з розгляду одиничних об'єктів, йдучи від конкрет­ного до загального.

Дедукція (лат. deductio, від deduco«відводжу, виводжу»)— форма достовірного умовиводу окремого положення із загальних. На основі загального правила логічним шляхом з одних положень як істинних виводиться нове істинне положення.

В основі дедукції — аксіома: все, що стверджується стосовно всього класу, стверджується стосовно окремих предметів цього класу. Дедуктивний підхід набув особ­ливого поширення в математиці. Всі теореми виво­дяться логічним шляхом за допомогою дедукції з не­великої кількості вихідних положень — аксіом. У мо­вознавстві дедуктивний підхід необхідний, а інколи — єдино можливий (якщо потрібно дослідити явища, які не можна безпосередньо спостерігати, тобто у випад­ках так званого «чорного ящика», коли про певні яви­ща роблять дедуктивні висновки, правильність яких перевіряють на основі того, що маємо на вході і на виході «чорного ящика»). Саме таким чином вивча­ють, наприклад, механізм сприйняття і породження мовлення.

Із дедукцією пов'язане поняття гіпотези (в науці існує навіть термін гіпотпетико-дедуктпивний метод).

Гіпотеза (від герц, hynothesis«основа, припущення») — спосіб пізна­вальної діяльності, побудови вірогідного, проблематичного знання, ко­ли формулюється одна з можливих відповідей на питання, що виникло а процесі дослідження; одне з можливих розв'язань проблеми. Суть гіпотези полягає у висуненні припущення щодо внутрішньої структури об'єкта, форми зв'язків між його елементами і його експериментальній пе­ревірці. Гіпотеза доти залишається припущенням, здогадом, поки не пройшла перевірку. Доведена гіпо­теза, тобто перевірена на багатьох фактах, стає науко­вою теорією.

За допомогою дедукції (гіпотези) можна передбачи­ти факти задовго до їх емпіричного відкриття. Скажі­мо, Ф. де Соссюр у 1878 р. висунув гіпотезу, відому в мовознавстві як ларингальна теорія. Суть її полягає в тому, що в індоєвропейській прамові були дві особливі фонеми, умовно позначені А та О й умовно названі ла-рингалами, поєднання яких з наявними тоді лише дво­ма голосними [о] та [є] дало довгі голосні й зумовило розширення системи голосних (є + А —> 5, а; є + О —> б; о + А, О —> б). Це відкриття залишалося гіпотезою аж до 1927 p., коли Є. Курилович виявив у пам'ятках хет­ської мови графічні позначення особливих звуків саме у вказаних Ф. де Соссюром позиціях. Гіпотеза під­твердилася. Серед інших можна назвати ще гіпотезу лінгвальної відносності, гіпотезу лінгвальної допов-няльності, різні гіпотези походження мови, маррівську гіпотезу походження всіх слів від чотирьох елементів (сал, бер, йон, рош) та ін.

Аналіз — мисленє або практичне розчленування цілого на частини. Синтез — мисленє або практичне з'єднання частин у ціле.

Розуміння діалектичної природи цих протилежнос­тей дає змогу визначити справжнє місце і значення їх у поступі пізнання до істини. Пізнання предмета в його цілісності передбачає спочатку розчленування його на складові елементи і розгляд кожного з них (аналіз). Знання предмета як єдності різноманітного, сукупності численних ознак дає синтез. Тільки єдність аналізу і синтезу забезпечує об'єктивне, адекватне відображення дійсності. Ілюстрацією до одночасного використання аналізу і синтезу в мовознавстві є процедура компонен­тного аналізу значень слова. Спочатку значення роз­кладають на елементарні семантичні компоненти (семи) (хлопчик — «людська істота» + «молодий» + «чоловіча стать»; дівчинка — «людська істота» + «молода» + «жі­ноча стать»). Після встановлення сем відбувається про­цедура їх синтезу. Якщо синтез сем дає значення аналізованого слова, то можна вважати, що компонентний аналіз проведено правильно (див. тему «Компонентний аналіз»).


3. Описовий метод

Найдавнішим і найпоширенішим основним мово­знавчим методом є описовий.

Описовий метод — планомірна інвентаризація одиниць мови і по­яснення особливостей їх будови та функціонування на певному (даному) етапі розвитку мови, тобто в синхронії.

В описовому методі розрізняють такі послідовні етапи: 1) виділення одиниць аналізу (фонем, морфем, лексем, конструкцій тощо); 2) членування виділених одиниць (вторинна сегментація): поділ речення на словосполучення, словосполучення на словоформи, словоформи на морфеми, морфеми на фонеми, фонеми на диференційні ознаки; 3) класифікація й інтерпре­тація виділених одиниць.

Описовий метод використовує прийоми зовнішньої та внутрішньої інтерпретації. Прийоми зовнішньої інтерпретації бувають двох видів: а) за зв'язком з позамовними явищами (соціологічні, логіко-психоло-гічні, артикуляційно-акустичні); б) за зв'язком з іншими мовними одиницями (прийоми міжрівневої інтерпретації).

Соціологічні прийоми застосовують при норматив­но-стилістичному й історичному вивченні мови, при дослідженні словникового складу тощо. До соціологіч­них належить прийом «слів і речей», запропонований Г. Шухардтом і Р. Мерінгером, згідно з яким історію слова вивчають разом з історією позначуваної словом речі; прийом тематичних груп, тобто груп слів, пов'яза­них спільною темою (назви певних груп рослин, назви птахів, назви одягу, назви взуття, назви погодних явищ, часових понять, почуттів тощо); прийом стильо­вого аналізу (стилістична характеристика словниково­го складу мови та засобів художнього твору).

Логіко-психологічні прийоми застосовують у дос­лідженні зв'язку змісту мовних одиниць і категорій з одиницями мислення (співвіднесеність слова і понят­тя, речення і судження; різні типи значень і мовних категорій; актуальне членування речення, глибинна се­мантична структура речення та ін.).

Артикуляційно-акустичні прийоми мають місце при вивченні звуків у аспекті фізіологічному (артику­ляція — місце і спосіб творення звуків) і фізичному (участь голосу і шуму, тембр, тон тощо).

Прийоми міжрівневої інтерпретації полягають у тому, що одиниці одного рівня використовують як за­сіб лінгвістичного аналізу одиниць іншого рівня. У міжрівневому аналізі властивості досліджуваного явища розглядають з погляду суміжного рівня. Це відкриває нові особливості явищ, які розглядають, і до­помагає встановити міжрівневі зв'язки. Наприклад, синтаксис вивчають з погляду морфологічного вираження.

Прийоми внутрішньої інтерпретації — це різні способи вивчення мовних явищ на основі їх систем­них парадигматичних і синтагматичних зв'язків, тоб­то, як висловлювався Ф. де Соссюр, вивчення мови в самій собі і для себе самої. Парадигматична методи­ка охоплює опозиційний прийом (на основі зіставлен­ня і протиставлення мовних одиниць встановлюють­ся їх диференціині ознаки, а на основі спільності й відмінності одиниці об'єднуються в різні парадигма­тичні групи). Парадигматична методика доповнюєть­ся синтагматичною, тобто вивченням сполучуванос­ті досліджуваних одиниць, їх контексту. Синтагмати­ка нерідко розкриває приховані властивості мовної одиниці, які при парадигматичному (опозиційному) підході можуть бути непоміченими.

Описовий метод має широке застосування. Його використовують не тільки для опису мовних елемен­тів (фонем, морфем, слів, конструкцій, суперсегмент-них одиниць, граматичних категорій та ін.), а й для вивчення функціонування мови. Опис фактів мови є їх якісним аналізом, систематизацією, що створює те­орію.

Досягнення описового методу надзвичайно вагомі. На його основі створені описові граматики різних мов (шкільні та для вищих навчальних закладів) і багато типів словників (тлумачні, орфографічні, орфоепічні, синонімічні, антонімічні, фразеологічні, мови письмен­ників та багато інших). Цей метод і донині найповніше і найміцніше пов'язує мовознавство з потребами суспі­льства.


4. Порівняльно-історичний метод

На думку американського мовознавця Леонарда Блумфільда, відкриття порівняльно-історичного мето­ду є одним із тріумфіальних досягнень науки XIX ст.

Порівняльно-історичний метод (компаративний, лінгвогенетич-ний) — сукупність прийомів і процедур історико-генетичного дос­лідження мовних сімей і груп, а також окремих мов для встанов­лення закономірностей їх розвитку.

Цей метод ґрунтується на наукових прийомах від­творення (реконструкції) не зафіксованих писемністю наявних у минулому мовних фактів шляхом планомір­ного порівняння відповідних пізніших фактів двох чи більше конкретних мов, відомих за писемними пам'ят­ками або безпосередньо за їх уживанням у мовленні. Як свідчить сам термін, техніка порівняльно-історич­ного методу складається з двох паралельних процедур: порівняння мовних явищ (причому для цього залуча­ють тільки споріднені мови) і їх розгляд в історичному аспекті.

Як уже зазначалося, порівняльно-історичний ме­тод виник на початку XIXст. Його основоположника­ми є німецькі вчені Ф. Бопп і Я. Грімм, датський мовознавець Р. Раск і росіянин О.X. Востоков. Пош­товхом до зародження порівняльно-історичного мо­вознавства стало знайомство з давньоіндійською мо­вою санскрит, яка буквально вразила дослідників над­звичайною подібністю до форм європейських мов, особливо латинської.

Порівняльно-історичному методові відповідає певна теорія мови, основний зміст якої зводиться до таких чотирьох положень: 1) порівняння мов виявляє їх спо­рідненість, тобто походження від одного джерела — мо-ви-основи (прамови); 2) за рівнем спорідненості мови об'єднуються в сім'ї, групи і підгрупи; 3) відмінності споріднених мов можуть бути пояснені тільки безперер­вним їх розвитком; 4) зміни звуків у споріднених мовах мають строго закономірний характер, через що корені та флексії є стійкими впродовж тисячоліть, що дає мож­ливість установити (реконструювати) архетипи.

Порівняльно-історичний метод був і залишається найважливішим інструментом установлення спорід­неності мов і пізнання їх історії. Для встановлення спорідненості до порівняння залучаються морфеми, а не слова, бо подібність словника не є доказом спорідне- ності: слово легко запозичується з однієї мови в іншу (наприклад, в японській мові — сімдесят відсотків ки-таїзмів). У споріднених мовах спільних частин слів значно більше, ніж спільних слів. Представники порів­няльно-історичного мовознавства дотримуються тако­го правила: якщо кількість спільних частин слів пере­вищує кількість спільних слів, то мови споріднені; якщо ж кількість спільних слів перевищує кількість спільних частин слів, то мови неспоріднені або віддале­но споріднені. Дослідник, який користується порів­няльно-історичним методом, у залученні до аналізу слів повинен бути дуже обережним, бо тут його підсте­рігає небезпека прийняти за спільні слова випадкові співзвуччя, що нерідко має місце навіть у солідних по­рівняльно-історичних студіях. Так, скажімо, В. К. Тре-діаковський етимологічно зближував назву шотландців scot з рос. скот «худоба».

Головна мета порівняльно-історичного методу — це відкриття законів, за якими розвивалися мови в мину­лому. Для реалізації цієї мети ставляться такі конк­ретні завдання: відтворення моделі прамови, розкрит­тя історії подальшого її членування на окремі мови і наступного розвитку виділених із прамови мов. Саме на таких принципах була побудована А. Шлейхером йо­го теорія родовідного дерева (1860).

Основні прийоми порівняльно-історичного методу зводяться до визначення генетичної належності мов­них явищ, установлення системи відповідностей і від­хилень від них на різних рівнях, моделювання вихід­них праформ (архетипів), хронологічної і просторової локалізації мовних явищ і здійснення на цій основі генеалогічної класифікації мов.

Найважливішою процедурою порівняльно-історич­ного методу є реконструкція звуків і морфологічних архетипів, яка здійснюється за допомогою встановлен­ня відповідників на всіх рівнях мови. Так, порівнюючи укр. новий, грец. veog, лат. novus, англ. new, нім. пей, вірм. nor, тадж. нав і враховуючи закономірності фоне­тичних змін, учені реконструювали індоєвропейську праформу *nevos. Порівняння укр. город, рос. город, польськ. grod, чеськ. hrad, болг. град, лит. gardas, англ. garden, нім. Gartenдало можливість відтворити прафор­му *gordb. Таке порівняльне вивчення призвело до вста­новлення регулярних відповідників одних звуків іншим у різних споріднених мовах: [о] — [а] — [є], [г] — [ж] —

[з], [ой] — [ей] — [є] — [і], [к] — [ц] тощо. Так з'явилося наукове поняття фонетичного закону, під яким розу­міють регулярні відповідності у звуках спільних за по­ходженням слів, коренів, афіксів. Закономірні зміни рядів звуків поширюються не тільки на слова з одно­рідним значенням, а й на інші споконвічні слова. Фо­нетичні закони підтверджують історичну спадковість мов. Простежена безперервність еволюції мов є основ­ним доказом їх спорідненості.

Розрізняють прийоми зовнішньої і внутрішньої ре­конструкцій. Прийом зовнішньої реконструкції по­в'язаний з виходом за межі однієї мови і залученням матеріалу споріднених мов. Так, скажімо, О. X. Восто-ков, порівнюючи слова типу рос. мясо і польськ. miqso, рос. ручка і польськ. rqczka зі старослов'янським гра­фічним відтворенням цих слів м/ксо, рж.чка реконстру­ював праслов'янські форми *m%so, *rQczka, пояснив фонетичне значення старослов'янських юсів (а, ж) як букв, що передавали носові голосні.

Прийом внутрішньої реконструкції базується на використанні даних тільки однієї мови, але ці етимоло­гічно споріднені дані повинні співвідноситися як мов­ні елементи різної давності. Так, порівняння укр. класти і кладу, вести і веду дає змогу реконструюва­ти давні інфінітивні форми *kladti, *vedti, а порівняння слів горіти і жар — корінь *gbr. Деякі вчені, наприк­лад, В.І. Кодухов, прийом внутрішньої реконструк­ції розглядають як окремий метод — історико-порів-няльний.

Серед поширених прийомів порівняльно-історично­го методу слід назвати і прийом відносної хронології. Він полягає у встановленні не точного часу появи мов­них явищ, а лише послідовності цих явищ у часі (яке з них виникло раніше, а яке пізніше). Так, в українсь­кій та інших слов'янських мовах є рефлекси трьох палаталізацій задньоязикових [ґ], [к], [х], тобто пере­ходу цих звуків у певних умовах у звуки [ж], [ч], [ш] і [з'], [ц'], [с'] (друг — дружити — друзі, рука — зару­читися — на руці тощо). Яка з цих палаталізацій ви­никла раніше, доводиться на основі того, що форма кличного відмінка отьче не могла виникнути з почат­кової форми отьць, оскільки переходу [ц] —> [ч] немає; у час створення кличної форми отьче в називному від­мінку повинен був стояти звук [к] (*отъкъ), а це озна­чає, що форма отьць (перехід [к] —> [ц]) з'явилася після форми отьче (переходу [к] —> [ч]). В. О. Богородиць-кий пояснив відсутність переходу [є] в [о] в словах дед, отец і наявність його в слові полет [плл'от] тим, що перехід [є] в [о] відбувся до переходу [б] в [є] (д%дь) й отвердіння [ц] (отьць). Тут явища одне щодо одного мають різну хронологію.

Хоч порівняльно-історичний метод на відміну від описового спрямований у минуле, до того ж дуже да­леке і не засвідчене писемними документами, він пра­цює і на сучасне мови: що далі в глибінь історії про­стежу ється доля певної мови, то ґрунтовніше і повніше висвітлюється її сучасний стан.

Змінилися погляди вчених і на мету порівняльно-історичного методу. Якщо раніше реконструкція індо­європейських праформ і прамови була кінцевою метою компаративних досліджень, то нині реконструкція — точка відліку для вивчення історії мови.

На основі порівняльно-історичного методу створені порівняльно-історичні, порівняльні та історичні описи мов (традиційно вони називаються порівняльними та історичними граматиками) й етимологічні словники.

Порівняльно-історичний метод розвивали і вдоскона­лювали такі всесвітньо відомі мовознавці, як П.Ф. Фор­тунатов, А. Мейє, К. Бругман, Б. Дельбрюк, Є. Курилович, Е. Бенвеніст, Л. А. Булаховський, О. С. Мельничук та багато інших.

З порівняльно-історичним методом пов'язаний ме­тод глотохронології М. Сводеша, борейська (ност-ратична) теорія В.М. Ілліча-Світича, теорія моногене­зу мов, підтримувана українським лінгвістом О.С. Мельничуком, а також метод лінгвогеографії (дехто його розглядає як прийом чи методику лінгвогенетичного, тобто порівняльно-історичного методу).


Використана література

1. Кодухов В. И. Общее языкознание. — М., 1974. — С. 202—281.

2. Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее языкознание. — М., 1979. — С. 279—292, 296—307, 330—365.

3. Общее языкознание: Методы лингвистических исследований / Отв. ред. Б. А. Серебренников. — М., 1973. — 318 с.

4. Засорина Л. Н. Введение в структурную лингвистику. — М., 1974. — С. 157-310.

5. Білецький А. О. Основні методи дослідження в сучасному мовознав­стві // Методологічні питання мовознавства. — К., 1966.