Мова – невідємна ознака народів і держав

Залежність стану мови від стану суспільства, як відображення зміни в усіх сферах суспільства, що різнить мову від інших суспільних явищ. Мова як найважливіша етнічна ознака. Мова, нація і держава. Фактори формування і взаємовпливу у системі "мова-держав".

Реферат на тему

Мова – невід’ємна ознака народів і держав.

ПЛАН

1. Залежність стану мови від стану суспільства

2. Мова як найважливіша етнічна ознака. Мова, нація і держава

3. Фактори формування і взаємовпливу у системі «мова-держав».

Використана література

1. Залежність стану мови від стану суспільства

Розвиток і стан мови значною мірою залежать від стану суспільства. Мова відображає зміни в усіх сфе­рах суспільства, що суттєво різнить мову від інших суспільних явищ.

Як суспільні зміни позначаються на мові? Зупини­мося на найголовніших із них.

1. Мова відображає особливості соціальної організа­ції суспільства. Стан мови залежить від характеру економічних формацій і форми держави. Так, скажімо, для феодалізму характерний розпад держави на дрібні фе­оди. У зв'язку з цим виникає багато дрібних територі­альних говірок. За капіталізму колишні дрібні терито­ріально-адміністративні одиниці об'єднуються, виника­ють нації. Спільний ринок вимагає єдиної мови для держави. Усе це зумовлює нівеляцію діалектів і фор­мування національної мови. Дві тенденції в національ­ному питанні (інтернаціоналізм і націоналізм) призве­ли до двох тенденцій у мовній практиці: з одного боку, стимулюються пошуки світових мов (живі міжнародні мови — французька, німецька, англійська, штучні міжнародні мови типу есперанто, піджини та ін.), з іншого — пуристичні тенденції (прагнення очистити літературну мову від іншомовних запозичень).

2.У мові відображається соціальна диференціація суспільства. Суспільство диференціюється за класо­вою, становою, майновою і професійною ознаками. Це позначається на класовому використанні мови, функ­ціонуванні професійних підмов, жаргонів, арго. До різновидів соціальної диференціації мови, на думку Б. М. Головіна, належить також диференціація за типом діяльності соціального колективу (функціональні стилі).

3.У мові відображаються демографічні зміни. Збіль­шення чи зменшення населення, зміни в його складі, чисельності етносів, зрушення у співвідношенні між міським і сільським населенням — все це певною мірою впливає на мову. Так, скажімо, наплив російськомовно­го населення в Україну, що свідомо сплановував союз­ний центр, призвів до того, що міста, де в основному поселялися переселенці, поступово русифікувалися, ви­тіснивши з ужитку українську мову. Збільшення насе­лення зрусифікованих міст за рахунок вихідців із села, що мало місце в повоєнний період, призвело до ще біль­шого скорочення носіїв української мови. Приплив сільського населення в міста Росії позначився на змі­нах у російській літературній мові: до неї ввійшла велика кількість так званих просторічних слів та зво­ротів, відбулася «демократизація» російської літера­турної мови внаслідок розкованості в уживанні неліте-ратурних елементів.

Мовознавцям ніяк не вдається встановити межу між російською та білоруською мовами. Річ у тім, що в часи тривалої боротьби між Росією і Литвою порубіжні землі (Смоленщина) перемінно переходили від однієї держави до іншої і відповідно сюди прибували то росіяни, то бі­лоруси. Переселення норвежців в IX—X ст. на острів Ісландію і відсутність мовних контактів із прабатьків­щиною сприяло призупиненню розвитку норвезької мо­ви, внаслідок чого сучасна ісландська мова є по суті законсервованою норвезькою.

4. У мові відображені відмінності в рівнях економічного розвитку. Так, наприклад, національна чи державна мова складається, як правило, на основі діалекту тієї території, яка є найрозвиненішою в культурному й економічному аспектах. Діалект Аттики ліг в основу давньогрецької мови, діалект провінції Лаціум — в основу латинської мови, діалект провінції Іль де Франс — в підґрунтя французької мови, московські говірки стали базовими для російської мови, полтавсько-київські — для української, бо саме ці території в час формування названих літературних мов були економічно найпотужнішими і високорозвиненими в культурному аспекті.

Від рівня економічного розвитку залежить і ступінь діалектного членування мови. Так, зокрема, в еконо­мічно слаборозвиненій Гвінеї майже кожне поселення має свій діалект, а на декілька тисяч аборигенів Австра­лії припадає 200 Діалектів.

5.У мові знаходять відображення явища надбудовного характеру. Наприклад, прийняття християнства в Київській Русі призвело до поширення тут старослов'янської мови як мови богослужіння та й загалом релігійної літератури і проникнення старослов'янізмів у давньоруську мову. У період поширення ісламу серед східних народів їх мови увібрали велику кількість арабських слів.

Певний вплив на розвиток мов справляють суспіль­ні течії й погляди. Наприклад, явище пуризму в Росії було пов'язане з поглядами і діяльністю О. С. Шишко­ва, Ф. В. Булгаріна, М. І. Греча, М. П. Погодіна і якоюсь мірою В. І. Даля. Сильний вплив мали ці тенденції на чеську літературну мову, в якій переважна більшість іншомовних запозичень була замінена власними утво­реннями. Роль суспільних течій та поглядів у розвитку мови засвідчує і культивування в роки революції в ро­сійській мові жаргону і навіть арго як «мови пролетарі­ату» на противагу «буржуазно-інтелігентській мові».

Незаперечний вплив на розвиток мови має творчість письменників, діячів культури та мистецтва. Як правило, саме письменників уважають основоположни­ками і зачинателями літературних мов, наприклад, Т. Шевченка в Україні, О. Пушкіна в Росії, А. Данте в Італії, В. Шекспіра в Англії, М. Сервантеса в Іспанії.

6. У мові відображений розвиток культури суспіль­ства. Саме з розвитком культури пов'язане збагачення словника, розширення сфери вживання літературної мо­ви, її стилістична диференціація. Впровадження пи­семності, а з нею поширення перекладів може навіть зумовити зміни в структурі мови. Як доведено мово­знавцями, складнопідрядні речення набувають інтен­сивного поширення тільки з виникненням і розповсю­дженням письма.

Незважаючи на те що мова є об'єктивною реальніс­тю, яка розвивається за своїми законами, історія різ­них мов засвідчує немало фактів свідомого впливу сус­пільства на розвиток мови (див. про це в темі «Мовна політика»). Однак можливості цілеспрямованого впливу суспільства на мову не є безмежними. Вони, як правило, обмежуються такими сферами, як графіка й орфогра­фія, термінологія та нормативно-стилістична система мови. Ці сфери належать до периферії мови. А ядро мови, її фонологічну, граматичну й лексико-семантич-ну структури свідомо змінити неможливо.

2. Мова як найважливіша етнічна ознака. Мова, нація і держава

У деяких мовах значення «мова» і «народ» виража­ються синкретично в одному слові. Так, ці два значен­ня експлікує російська мова (рядки О. Пушкіна «Слух обо мне пройдет по всей Руси великой, И назовет меня всяк сущий в ней язык: И гордый внук славян, и финн, и ныне дикий Тунгус, и друг степей калмык»), де слово язык означає «народ» і «мова». Це свідчить про те, що в свідомості людей поняття «мова» і «народ» тісно пов'язані: один народ — це ті, хто розмовляє однією мовою. Саме мова об'єднує народ і відрізняє його від інших народів. Таким чином, етнічний і мовний роз­поділ людей взаємопов'язані і, як правило, збігаються. Спільність мови, культури і самосвідомості є суттєвими ознаками нації.

Зв'язок мови з характером етносу чи не найкраще відчувають письменники, слово для яких є головним інструментом творення народних характерів, типажів, зображення самобутніх рис психології етносу. М. Го­голь зауважив: «І всякий народ, що носить у собі запо­руку сил, повний творчих здібностей душі, своєї яскра­вої осібності й інших дарів Божих, своєрідно відзна­чився своїм власним словом, що ним, висловлюючи яку тільки є річ, передає цим висловом частину влас­ного свого характеру» («Мертві душі»).

Болгарська поетеса Блага Димитрова вбачає залеж­ність мовної форми навіть від географічного ландшаф­ту, на якому проживає етнос, уважаючи, що географіч­ні умови суттєво позначаються на характері і мові етносу: «Коли я чую іспанську, чую в ній глибоке від­луння: цілий континент — Південна Америка — від­гукується Іспанія. За широкою, дактилічною плавною російською інтонацією відчувається безмежність ро­сійських степів, неосяжна сніжна рівнина, що перели­вається через край горизонту. Моя рідна мова стисну­та вузькими гірськими ущелинами. Слова усічені. Гор­танно, захлинаючись самі в собі, клекочуть її голосні, як бурхлива гірська річка, яка не встигає пропустити через своє вузьке русло напористу численну воду. її приголосні ніби скали, що чинять опір хвилям і розби­вають їх на дрібні бризки» («Страшний суд»). Польсь­кий письменник Ян Парандовський, немовби розвива­ючи тезу В. фон Гумбольдта про мову як дух народу, пише: «У словах, у граматичних формах, у синтаксисі закарбовує свій образ душа цього народу; як сліди на закам'янілих пісках від води давно зниклих морів, зак­ріплені в ній прагнення, уподобання, неприязнь, віру­вання, забобони, первісні знання про світ і людину» («Алхімія слова»).

Проблема співвідношення мови й етносу охоплює безліч складних питань, серед яких передусім — мова і самосвідомість, доцільність функціонування багатьох мов тощо.

У питанні співвідношення мови й етносу в науці не­має одностайної думки. Деякі вчені без спільної мови не мислять собі етносу, інші заперечують обов'язко­вість спільної (єдиної) мови як необхідну основу ви­никнення етнічної спільності. Аргументом для них є мовні ситуації Швейцарії, де одна швейцарська нація користується чотирма мовами (німецькою, французь­кою, італійською і ретороманською); Канади, в якій ка­надська нація використовує дві мови (англійську та французьку); Бельгії (бельгійці розмовляють французь­кою та фламандською мовами), а також те, що однією мовою можуть користуватися декілька націй (англій­ською користуються англійці, американці й канадці, німецькою — німці, австрійці та швейцарці, іспансь­кою — іспанці, кубинці, аргентинці, венесуельці, ко-лумбійці, костариканці, панамці, парагвайці, чилійці та інші латиноамериканці, сербсько-хорватською — серби, чорногорці, хорвати, кабардино-черкеською — кабардинці і черкеси).

3. Фактори формування і взаємовпливу у системі «мова-держав».

Розглядаючи це дискусійне питання, потрібно вра­хувати всі чинники, що впливають на формування етносу — мову, культуру, спільність історії, психічно­го складу, спільність території, наявність державності, самосвідомості.

Найголовнішим чинником є самосвідомість: люди­на усвідомлює, що вона належить до певного етносу, і всі члени цього етносу усвідомлюють, що вони станов­лять етнічну спільність, відмінну від інших етнічних спільнот. Для усвідомлення окремішності народу най­головнішу роль відіграє мова. Мова поєднує людей біль­ше, ніж класова, партійна, релігійно-конфесійна належ­ність, більше, ніж історія народу (її не всі знають), а іноді навіть більше, ніж етнічне походження. Напри­клад, Агатангел Кримський, Марко Вовчок, Юрій Клен (Бургардт), Василь Вишиваний (австрієць Вільгельм фон Габзбург), В'ячеслав Липинський, Софія Русова, які не мали в собі ні краплини української крові, але укра­їнська мова духовно поєднала їх з українським наро­дом. «Ні прозвання, ні віросповідання, ні сама кров предків не робить людину належністю тієї чи іншої на­родності [...]. Хто якою мовою думає, той до того народу належить», — писав син датчанина і німкені, але росій­ський учений, творець тлумачного словника російської мови В. Даль. Подібну думку знаходимо і в О. Потеб­ні: «Єврея, цигана, татарина, німця, зросійщених нас­тільки, що мовою їхньої заповітної думки стала росій­ська мова, ми не можемо зарахувати ні до якого народу, крім російського» [Потебня 1993: 186]. Однак, як заз­начають В. Іванишин і Я. Радевич-Винницький, «не слід ототожнювати в кожному випадку мовну ознаку людини з почуттям патріотизму, а в нашому — з по­чуттям українськості. Через різні обставини люди час­то не володіють рідною мовою, однак при цьому збері­гають щирі почуття до України» [Іванишин, РадевичВинницький 1994: 119]. Спільноти, утворені на основі єдності мови, виявились історично витривалішими, ніж державні утворення з їхньою політичною й еко­номічною єдністю, про що свідчить розпад Австро-Угорської та Російської імперій. Отже, після самосві­домості (генетичного коду, генної пам'яті) дуже важ­ливе значення для утворення етносу має мовний код (соціальна пам'ять). І чим вища форма організації спільноти, тим вагоміша роль мови в консолідації членів спільноти.

Важливим чинником є і державна окремішність, самостійність, яка інколи перекриває мовний фактор. Так, коли населення СІЛА стало усвідомлювати себе окремою нацією, бажання національно виокремитися стало стимулювати виникнення й розвиток американ­ського варіанта англійської мови, який навіть зафіксо­ваний у словнику Уебстера. Можна нині стверджувати про різні латиноамериканські варіанти іспанської мо­ви, своєрідний австрійський варіант німецької мови. Можливо, всі ці варіанти з часом, за умови невтручан­ня інших зовнішніх чинників, переростуть у справжні окремі мови, як це маємо у випадку з болгарською і македонською, сербською і хорватською мовами (подіб­но було з румунською і молдавською). Але й тут остан­нє слово за самосвідомістю. Мови з найменшими від­мінностями — це різні мови, якщо їхні носії усвідом­люють себе різними народами, і, навпаки, віддалені діалекти, які суттєво перешкоджають комунікації, на­приклад, у Китаї чи Німеччині, вважаються однією мо­вою, якщо мовці не перестають усвідомлювати себе одним народом.

Чуття рідного слова є яскравим прикладом етнічно­го характеру мови. У всіх народів мова тісно пов'язана з національним почуттям і національною свідомістю.

Надзвичайна прихильність людини до рідної мови зумовлена тим, що кожному народові властиві непов­торні асоціації образного мислення, які закріплюють­ся в мовній системі і становлять її національну специ­фіку. Етнічна самосвідомість ґрунтується передусім на рідній мові. Якщо інтерпретувати літературу як самовираження народу, то справжнім самовираженням народу вона може бути лише тоді, коли створена рідною мовою.

Отже, чим вища етнічна організація, тим вагоміша роль мови в її життєдіяльності. Народність ще може розпастися на різні етноси, нація — ніколи. І тут най-міцнішим цементуючим чинником є мова.

Нація — найвища природна форма об'єднання лю­дей. Це та категорія, яка всупереч твердженням кла­сиків марксизму-ленінізму ніколи не зникне. «Можна й слід сподіватися, — писав Микола Бердяев, — зник­нення класів і примусових держав у досконалому сус­пільстві, але не можна сподіватися на зникнення націо­нальностей [...]. Національність є позитивним збагачен­ням буття, і тому за неї слід боротися як за цінність. Національна єдність глибша від єдності класів, партій та всіх інших минущих утворень у житті народів [...]. І великий самообман — прагнути творити будь-що по­за національністю».

Жодна держава світу не сформувалася як безнаціо­нальна. Єдине консолідоване суспільство може ви­творитися лише на ґрунті спільної духовності, спіль­ної мови, позаяк саме мова є тим феноменом, який визначає самототожність нації. Мова забезпечує нор­мальне функціонування національного організму в усіх його виявах — політичному, економічному, куль­турному тощо, бо саме мова — головна ознака нації. Тому боротьба за державність української мови — це боротьба за українську державу. Втрата мови, денаціо­налізація народу призводить, як зазначав О. Потебня, до «дезорганізації суспільства, аморальності, спідлен­ня». У національній державі ототожнюються такі по­няття, як держава, нація і мова. Навіть така велика й багатонаціональна імперія, як СРСР, ототожнювалася в світі з російською нацією. Це добре розуміють усі, хто прагне побудувати свою державу. Так, скажімо, коли в 1947 р. утворилася держава Ізраїль, то її дер­жавотворці стали перед проблемою державної мови. Оскільки розпорошені до того часу по всьому світу євреї втратили свою мову, то вихід був один — воск­ресити мертву впродовж майже двох з половиною ти­сячоліть давньоєврейську мову іврит. Сьогодні це мо­ва єврейської держави, мова консолідації громадян цієї країни і євреїв усього світу.

Наступ шовіністично налаштованих політиків в Україні на українську мову — це боротьба проти укра­їнської державності; мовний чинник використовуєть-С-Я ЯК засіб дестабілізації українського суспільства, оскільки без української мови не буде української дер­жави.


Використана література

1. Кузнецов С. Н. Теоретические основы интерлингвистики. — М., 1989.

2. Проблемы интерлингвистики. — М., 1976.

3. Русанівський В. М. Прогностичні функції соціолінгвістики // Мово­знавство. — 1989. — № 1.