Мовознавство як наука

Мовознавство, або лінгвістика, — наука про природну людську мову загалом і про всі мови світу як її індивідуальних представників. Основні завдання загального мовознавства. Місце мовознавства в системі наук. Прикладне мовознавство та його значення.

Реферат на тему

Мовознавство як наука.

ПЛАН

1. Предмет і зміст мовознавства.

2. Основні завдання загального мовознавства.

3. Місце мовознавства в системі наук.

4. Прикладне мовознавство

5. Використана література

1. Предмет і зміст мовознавства.

Мова — один із найвизначніших божественно-людсь­ких витворів, універсальне надбання людства й універ­сальна реальність суспільного існування. Це, за висловом німецького філософа Мартіна Гайдеґґера, оселя людсь­кого духа. І не дивно, що люди ще в давні часи заціка­вились мовою і створили про неї науку — мовознавство.

Мовознавство, або лінгвістика, наука про природну людську мову загалом і про всі мови світу як її індивідуальних представників.

Отже, предметом мовознавства є мова як притаман­ний тільки людині засіб спілкування й окремі конк­ретні мови в їх реальному функціонуванні, у статиці й динаміці, в їх теперішньому й минулому, в усіх їх вза­ємозв'язках та взаємодії з іншими соціальними фено­менами (суспільством, свідомістю, культурою тощо). Проблеми сутності мови, її функцій, структури і розви­тку є дуже важливими, оскільки мова є необхідною умо­вою мислення, існування й поступу суспільства. Через пізнання мови пролягає шлях до пізнання людини.

Мовознавство — одна з найдавніших і найрозгалу-женіших наук. Усі мовознавчі дослідження розподі­ляють між двома підрозділами цієї науки — конкрет­ним (частковим^ і загальним мовознавством. Конк­ретне мовознавство вивчає окремі мови (україністика, полоністика, богомістика, русистика) або групи спорід­нених мов (славістика, германістика, романістика то­що). Загальне мовознавство вивчає загальні особливос­ті мови як людського засобу спілкування, а також струк­туру й закономірності функціонування всіх мов світу.

Деякі вчені пропонують розбити коло питань, що вивчають у курсі загального мовознавства, на дві гру­пи, розподіливши їх між власне загальним (у вужчому значенні) і теоретичним мовознавством. У такому разі загальне мовознавство — лінгвістична дисципліна, яка вивчає всі мови світу і є ніби узагальненням конкрет­них лінгвістик (загальна фонетика, загальна граматика, структура всіх мов світу, типологія мов тощо). На від­міну від власне загального мовознавства до теоретично­го мовознавства можуть бути віднесені лише лінгвістич­ні проблеми, що стосуються найсуттєвіших ознак мови як суспільного явища в її відношенні до інших явищ дійсності. Цю науку можна назвати наукою про мову взагалі, наукою про природу й сутність мови. Уся проб­лематика теоретичного мовознавства може бути зведена до трьох проблем: 1) природа й сутність мови, її органі­зація; 2) відношення мови до позамовних явищ; 3) мето­дологія мовознавства. Отже, загальна структура мово­знавства має такий графічний вигляд:

Однак традиційно не розмежовують загальне й тео­ретичне мовознавство і всі перелічені вище проблеми розглядають у загальному мовознавстві.

Між конкретним і загальним мовознавством існує тісний зв'язок: усе нове, відкрите при вивченні окремих мов, з часом входить до теорії загального мовознавства і, навпаки, кожне теоретичне досягнення використову­ється у практиці дослідження конкретних мов.

Існують й інші детальніші класифікації мовознав­чих дисциплін. Так, зокрема, в конкретному (частко­вому) мовознавстві виділяють синхронічне і діахронічне. Б. М. Головін, скажімо, пропонує розрізняти конс­труктивне (лінгвістика мови), функціональне (лінгвіс­тика мовлення) і генетичне (історичне) мовознавство [Березин, Головин 1979: 25—26]. У межах загального виділяють зіставне (типологічне) мовознавство, яке ме­тодом зіставлення досліджує споріднені й неспоріднені мови. Поза конкретним і загальним мовознавством виокремлюють прикладне мовознавство.

Традиційно курс загального мовознавства охоплює історію мовознавства, теорію мови і методологію мово­знавства (під останньою розуміють науку про методи лінгвістичного аналізу). Уведення історії мовознавст­ва до структури курсу загального мовознавства зумов­лене тим, що історія мовознавства — це нагромаджен­ня знань про мову, розвиток внутрішньої логіки науки, поглиблення лінгвістичної теорії і вдосконалення мето­дології мовознавства. Мовознавство розвивається спіра­леподібно, спираючись на знання, здобуті людством на всіх попередніх етапах його розвитку.

2. Основні завдання загального мовознавства.

Курс загального мовознавства має підсумковий ха­рактер. Він узагальнює дані попередньо вивчених лінгвістичних дисциплін і дає їм теоретичне обґрунту­вання. Головне завдання курсу загального мовознавс­тва — розширення загальнолінгвістичної підготовки словесника, а також поглиблене вивчення проблем, які не могли бути висвітлені в попередніх курсах, озна­йомлення з основними напрямами, ідеями і пробле­мами сучасного мовознавства, озброєння майбутнього спеціаліста методами наукового дослідження мови. Іншими словами, мета курсу загального мовознавст­ва — поглиблення теоретичного і професійного рівня як майбутнього дослідника мови, так і майбутнього вчителя.

Загальне мовознавство має не тільки велике пізна­вальне значення; воно позитивно впливає на методику викладання мовних дисциплін у школі і вищому нав­чальному закладі. Викладачеві-філологу необхідні за-гальнолінгвістичні знання для того, щоб свідомо орієн­туватись у своєму предметі, розуміти зміни теоретичних положень і підходів (парадигм1 ) до вивчення мови, перебудови в навчальних програмах, уміти правильно оціни­ти нові досягнення в науці, а також ефективно організу­вати методику навчального процесу. Один із видатних сучасних фізиків Луї де Бройль писав: «Дослідження живить викладання, а викладання, необхідне для того, щоб факел науки переходив від попереднього поколін­ня до наступного, зміцнює дослідження» (цит. за: [Суп­рун 1978: 4]).

Серед основних питань, які ставить і розв'язує за­гальне мовознавство, — питання про природу і сутність мови, її структуру, функціонування та розвиток, її зв'язок з позамовними явищами, а також про методи дослідження мови та межі їх найдоцільнішого і най­ефективнішого застосування.

3. Місце мовознавства в системі наук.

Усі науки поділяють на природничі, предметом вив­чення яких є природа (фізика, хімія, географія, геологія, біологія, астрономія тощо), і соціальні (гуманітарні), предметом вивчення яких є людина в усіх її багатома­нітних виявах (історія, літературознавство, мистецтво­знавство). Мовознавство як одна з центральних наук належить до гуманітарних.

Оскільки мова — єдиний універсальний засіб спілку­вання, то зв'язки мовознавства з іншими науками є над­звичайно різноманітними і глибокими. Важко назвати наукову галузь, яка б не була пов'язана з мовознавством.

Мовознавство, особливо загальне, найбільш орга­нічно пов'язане з філософією. Філософія — це база, на якій розвивається мовознавство; вона вказує шляхи розв'язання основних мовознавчих проблем: суть, похо­дження, розвиток мови, співвідношення мовної форми і змісту тощо. Жодна лінгвістична теорія не може обійти питання про відображення людським мисленням дов­кілля та про відношення мислення до мови. І це цілком закономірно, бо мислення здійснюється переважно за до­помогою мови і дослідити характер мислення можна тільки через мову. Такі кардинальні проблеми загаль­ного мовознавства, як зв'язок мови і мислення, взаємо­відношення між мовою і суспільством, специфіка ві­дображення людиною довкілля в мові, знаковість мови (до речі, вона вже була порушена давньогрецькою класичною філософією), структурне членування і внут­рішні зв'язки мовної структури, мовні універсали, мето-

ди і методики лінгвістичного дослідження не можуть бути розв'язані без філософії. В історії теоретичного мовознавства відображені всі різновиди філософських концепцій. У свою чергу, мовознавство збагачує філосо­фію новими фактами, що ілюструють філософські по­ложення.

Оскільки мовознавство належить до суспільних наук, то, природно, тіснішими є його зв'язки з гумані­тарними науками: історією, логікою, соціологією, етно­графією, археологією, літературознавством.

Зв'язок мовознавства з історією, як і з іншими на­уками, є обопільним. З одного боку, мовознавство до­помагає історії, проливаючи світло на певні історичні факти, з іншого — використовує свідчення історії для пояснення суто мовних явищ. Наприклад, той факт, що назви тварин мають спільну етимологію в більшос­ті індоєвропейських мов (пор.: укр. корова, польськ. krowa , чеськ. krdua , лит. kdrve , прусськ. kurwis , грец. херадд «рогатий», лат. cervus «олень», брет. саги «олень»; укр. вовк, рос. волк, болг. вълк, сербохорв. вук, чеськ. vlk , польськ. wilk , лит. vilkas , латиськ. vllks , нім. Wolf , англ. wolf , гот. wulfs , алб. ulk ), а назви рослин — різну, навів на думку, що індоєвропейці спочатку зай­малися скотарством, а вже пізніше, коли розселилися на великі території, утратили контакти, і в них почали диференціюватися мови, стали обробляти землю і ви­рощувати зернові та інші культури. Історики теж не­рідко допомагають мовознавцям пояснити мовні фак­ти. Наприклад, російська мова має два різко протистав­лені діалекти — північний, для якого характерне окання, і південний з притаманним йому аканням. Однак серед північних окаючих говорів вузькою сму­гою від Москви аж до Архангельська поширене акан­ня, що стало загадкою для діалектологів, які неспро­можні були пояснити цей факт. А історики з'ясували, що саме через цю територію пролягав шлях, яким пів­денноросійські купці возили товари у країни Сканди­навії. Вони і поширили тут акання.

Особливо помітні зв'язки з історією в словниковому складі мови і в сфері та характері функціонування мови. Пор.: укр. гетьман, булава, яничар тощо. За даними словника можна відтворити, наприклад, картину еко­номічного, суспільного і культурного життя слов'ян. Спільні численні назви для проточних і стоячих вод, озер, боліт, лісів, урочищ указують на те, що давні

слов'яни жили в лісистих місцевостях (у слов'янських мовах немає давніх назв, пов'язаних зі степом). Слов­ник засвідчує контакти народів, наслідком чого є знач­не поширення в українській топоніміці тюркізмів та іранізмів. Нерідко навіть семантична зміна у слові мо­же вказати на якийсь історичний факт. Скажімо, рос. пытать колись мало таке ж значення, як і укр. пита­ти, тобто «розпитувати», але з поширенням у Росії практики жорстоких допитів воно набуло значення «катувати». Стосовно словника як історичного джерела, треба пам'ятати, що мовні матеріали потребують пере­вірки й уточнення істориків, археологів, етнографів. Комплексне використання мовних даних, пам'яток ма­теріальної культури та історичних джерел може дати реальну картину.

Зв'язок мовознавства з логікою, яка вивчає форми вираження одиниць мислення — понять, суджень, умо­виводів, полягає в тому, що «проникнути» в мислення можна тільки через мову і, навпаки, змістом мови є дум­ка, мисль людини. Логіки через мову прагнуть розкри­ти закони мислення, його форми, будову, рух. Мово­знавці вивчають структуру, функціонування і закони розвитку мови, а закони мислення їх цікавлять тією мірою, якою вони впливають на структуру мови. Фак­тично мовознавець і логік вивчають те саме явище — мову людини, але концентрують свою увагу на різних її аспектах, бо в них різна мета.

Логіка постійно впливала на формування науки про мову. Такі терміни, як суб'єкт, предикат, об'єкт, атри­бут, запозичені мовознавством з логіки. Більше того, вплив логіки на мовознавство був таким активним, що в мовознавстві оформився окремий логічний напрям. Логічний підхід до вивчення мови притаманний уже грецьким філософам V—І ст. до н.е., далі він розвивав­ся в концепціях західноєвропейської схоластичної нау­ки середньовіччя, в раціоналістичних концепціях мо­ви, що були підґрунтям загальних (філософських) гра­матик XVII — першої половини XIX ст., а також у лінгвістиці XIX—XX ст. (Г. Фреге, Б. Рассел, Л. Віт-генштейн, Р. Карнап та ін.). Логіка, в тому числі мате­матична, використовує мову як природну знакову сис­тему, на якій перевіряють формально-логічні теореми і розв'язують формально-логічні задачі.

Тісний зв'язок має мовознавство із соціологією — наукою про закономірності й рушійні сили розвитку та функціонування соціальних систем — суспільства за­галом і його соціальних груп. Цей зв'язок детермінова­ний тим, що мова є явищем суспільним, виникає і розви­вається тільки в суспільстві, впливає на суспільство і водночас стан мови великою мірою залежить від сус­пільства.

На стику соціології і мовознавства виникла соціо­лінгвістика — цаука, яка вивчає соціальну природу мови, її суспільні функції, вплив соціальних чинників на мову і роль мови в суспільному житті (докладніше про це див. у розділі «Мова і суспільство»).

Оскільки мова — важлива етнічна ознака, то не­можливим є її повноцінне вивчення без етнографії — науки про побут і культуру народів. Без даних етно­графії лінгвіст не може правильно пояснити значення окремих слів та виразів, які стосуються побуту, матері­альної та духовної культури, і правильно розкрити їх етимологію. Так, назву місяця січень дехто пов'язував зі снігом чи морозом (січе сніг, січе мороз), а назву червня з червоним кольором (цвітуть червоні квіти). Насправді ці назви пов'язані з господарською діяль­ністю: взимку наші предки рубали (сікли) ліс, розчи-щуючи ділянки землі під весняні посіви, а в червні збирали черв'яків, з яких виготовляли червону фар­бу. Найтіснішими зв'язки мовознавства й етнографії виявляються у процесі вивчення діалектного словни­ка — назви селянських будівель, начиння, одягу, зна­рядь праці, обрядів тощо. Етнограф на основі мовних фактів може простежити розвиток культури народу, зміни в побуті, а також історико-культурні зв'язки між народами.

Зв'язок мовознавства з етнографією зумовив виник­нення окремої науки — етнолінгвістики, яка вивчає мову в її стосунках до культури, а також взаємодію мовних, етнокультурних і етнопсихологічних чинни­ків у функціонуванні й еволюції мови (вплив на струк­туру мови вірувань, звичаїв, побуту, загалом культури народу). До сфери зацікавлень етнолінгвістики нале­жать, зокрема, проблеми табу, евфемізмів, теорія номі­націй, пов'язаних з характеристиками архаїчної свідо­мості, в тому числі назв різних обрядів та ритуалів (весільних, похоронних тощо).

Суто практичний характер має зв'язок мовознав­ства з археологією — наукою, що вивчає історичне минуле суспільства за виявленими під час розкопок пам'ятками матеріальної культури. Археологи знахо­дять стародавні предмети, а мовознавці розшифрову­ють зроблені на них написи. Так, зокрема, в 1906— 1907 pp. у Туреччині під час розкопок археологи вия­вили писемні пам'ятки. Мовознавці їх дешифрували, і так було відкрито першу в історії індоєвропейську мову з писемною фіксацією — хетську, якою розмовля­ли в центральній і північній частинах стародавньої Анатолії в II—І тисячолітті до н.е. У 1951 р. археоло­ги А. В. Арциховський і В. Л. Янін відкопали недале­ко від Новгорода берестяні грамоти, які були розшиф­ровані й описані мовознавцями В. І. Борковським, Л. П. Жуковською та М. О. Мещерським.

Прозорим є зв'язок мовознавства з літературо­знавством. Мова є першоелементом літератури, її будівельним матеріалом. Тому мовознавство настіль­ки тісно переплетене з літературознавством, що вони об'єднані в одну комплексну науку — філологію. Від­мінність між мовознавчим і літературознавчим під­ходами до вивчення мови художнього твору, на думку В. В. Виноградова, в тому, що лінгвіст іде у вивченні мови художнього твору від мовних одиниць і катего­рій, їх організації до художньо-естетичного змісту твору, а літературознавець, навпаки, — від ідейно-художнього змісту до його втілення засобами мови. З мовознавст­вом і літературознавством (філологією) тісно пов'яза­на герменевтика — мистецтво тлумачення текстів, учення про принципи їх інтерпретації, розуміння.

Із природничих наук мовознавство пов'язане з біо­логією, анатомією, фізіологією, психологією, медици­ною, географією, семіотикою, фізикою, математикою, кібернетикою, інформатикою.

Ще на початку XIXст. представники порівняльно-історичного мовознавства, зокрема А. Шлейхер, застосу­вали дарвінську теорію еволюції, що стало основою на­туралістичного напряму в мовознавстві. На сучасному етапі зв'язок мовознавства з біологією засвідчується американською генеративною лінгвістикою (Н. Хомсь-кий та його послідовники), особливо гіпотезою вродже­них мовних структур. Дослідження можливого спадко­вого характеру мовних здібностей людини, що пов'яза­но з проблематикою глотогенезу, та ідея моногенезу мови також спираються на біологічне підґрунтя. З іншого боку, дешифрування генетичного коду базуєть­ся на засвоєнні біологами досвіду мовознавства і на типологічних аналогіях зі структурою природної мови, які вивчають генетики і лінгвісти.

Анатомічні знання потрібні мовознавцеві для ви­вчення будови і функціонування мовного апарату лю­дини, а без знань фізіології (робота мозку, нервової системи) неможливо пояснити не тільки творення і сприйняття звуків, а взагалі породження і сприйняття мовлення. Та й сама структура мови багато в чому зумовлена фізіологічними особливостями людини, мож­ливостями людського організму. Нині у мовознавстві стали застосовувати фізіологічні методи дослідження (методика фізіологічних реакцій).

Давню традицію взаємозв'язків засвідчують мово­знавство і психологія — наука про процеси й законо­мірності психічної діяльності. Психологічні теорії мови набули поширення у другій половині XIXст. (психоло­гічний напрям у мовознавстві представлений такими відомими німецькими лінгвістами, як Г. Штейнталь, В. Вундт, і видатним українським мовознавцем О. Потеб­нею). У 50-ті роки XXст. на стику мовознавства і психо­логії виникла психолінгвістика — наука, яка вивчає процеси формування і сприйняття мовлення. Взаємо­проникнення мовознавства і психології зумовлене тим, що функціонування мови є наскрізь психологічним. Процес мовного спілкування, сприйняття, розуміння мовлення неможливо пояснити без психології. Більше того, вся мовна система зберігається у психіці, у свідо­мості людини. Багато семантичних процесів (метафо­ричні, метонімічні переноси, зближення значень та ін.) пояснюються законами асоціації, бо зв'язок предмета з його назвою має психічний характер.

Останніми роками пожвавилися зв'язки мовознав­ства з медициною. Медики використовують мовні факти для діагностики захворювань, а мовознавці ко­ристуються медичними даними для прогнозування мовленнєвої поведінки. На стику медицини і мово­знавства виникла нейролінгвістика — наука, яка на основі лінгвістичних даних вивчає функції і зони цен­тральної нервової системи, пов'язані з мовою (в нормі й патології). На межі мовознавства і психіатрії знахо­дяться дослідження особливостей мовлення при різ­них видах психічних захворювань. Для розуміння особливостей фізіології людини мова відіграє особливу роль, що нині враховується у психотерапевтичній практиці (тексти для самонавіювання тощо).

Зв'язок мовознавства з географією полягає у вико­ристанні поряд з історичними географічних даних для встановлення давніх місць поселень певного народу (до­історичної прабатьківщини), у зверненні до географії під час дослідження топоніміки, мовних контактів тощо. Зв'язок цих двох наук зумовив появу наприкінці XIX ст. нового розділу в мовознавстві — лінгвогеографії, пред­метом якої є дослідження територіального поширення мовних явищ і нанесення їх на карту у вигляді ізоглос.

Семіотика — наука про загальні властивості знаків і знакових систем — спирається на багато ідей і резуль­татів мовознавства, а мовознавству дає нові погляди на мову й методи її дослідження. Вона вивчає мову в одно­му ряду з іншими знаковими системами (математич­ними знаками, різних видів сигналами, жестами, мімі­кою, музикою, живописом тощо). Аспект бачення й осмислення мови в семіотиці відмінний від лінгвістич­ного. Лінгвістика розглядає мову в різноманітних ас­пектах, а семіотика вивчає тільки загальні властивості знаків.

Зв'язок мовознавства з фізикою, а саме з таким її розділом, як акустика, найпомітніший у вивченні зву­ків. Такі характеристики звуків, як висота, сила, трива­лість, тембр є власне фізичними. Крім того, сучасна експериментальна фонетика для спостережень вико­ристовує електроакустичні прилади (осцилографи, спек­трографи, інтонографи тощо, а також прилади, які фік­сують артикулювання звуків).

Мовознавство є тією гуманітарною наукою, яка пер­шою стала використовувати математичні методи для дослідження свого об'єкта — і для одержання, і для оформлення (запису) своїх результатів. Особливого поширення в мовознавчих дослідженнях набула ста­тистика та побудова моделей і графіків. Помітним яви­щем у лексикографії стали частотні словники.

Оскільки розвиток і функціонування мови, структу­ра різноманітних мовленнєвих ланцюжків, використан­ня мовних одиниць і категорій підпорядковуються не жорстким, а ймовірнісним закономірностям, то для їх вивчення стали застосовувати математичну теорію ймовірностей. Такі поширені в лінгвістиці поняття, як частота, коливання частот, вибірка, середня вибіркова частота запозичені з математики. Для формального опису мов ефективно використовують поняття і методи математичної логіки. Усе це свідчить про виокрем-

лення в мовознавстві такої стикової дисципліни, як математична лінгвістика.

Значно пожвавилися останнім часом зв'язки мово­знавства з кібернетикою — наукою, яка математично обґрунтовує закони, що керують діями живих організ­мів і машин-автоматів (роботів). На стику мовознавст­ва й кібернетики виникла кібернетична лінгвістика, яка розглядає мову як одну з керувальних і керованих систем. Мова є природною і надзвичайно потужною кібернетичною системою.

Алгоритми автоматичного (машинного) перекладу — результат співпраці мовознавців й інженерів. Виник­нення обчислювальної (комп'ютерної, інженерної) лінгвістики, предметом якої є вивчення мови, пов'яза­не з можливостями машинної обробки та переробки інформації, що міститься в одиницях мови, й інформа­ції про саму мову, її будову, функціонування, є наслід­ком контактування мовознавства і кібернетики.

Теорія інформації, або інформатика (її розгляда­ють то як самостійну науку, то як складову частину кібернетики), вивчає проблеми передавання, прийман­ня, зберігання, перетворення і обчислення інформа­ції, її власний об'єкт — функціонування інформації в системах «людина — людина» і «людина — маши­на — людина». Водночас одним із об'єктів вивчення теорії інформації є мова як засіб зберігання, переробки і видачі інформації. Крім того, теорія інформації зми­кається з лінгвістичним забезпеченням інформаційних систем. Зв'язок мовознавства з теорією інформації по­значився на використанні її понять у лінгвістичних дослідженнях. Зокрема, такі поняття, як код (спосіб за­пису повідомлення), біт (одиниця виміру інформації), надлишковість (різниця між граничною можливістю коду і середнім обсягом передаваної інформації), ентро­пія (міра невизначеності обсягу недостатньої інформа­ції, яка залежить від кількості знаків у коді й імовір­ності їх появи в тексті) та багато інших стали лінгвіс­тичними термінами.

Отже, серед явищ, які є об'єктами різних наук, важко знайти такий об'єкт, який хоча б віддалено нагадував людську мову. Мову можна вивчати з найрізноманітні­ших поглядів і в найрізноманітніших аспектах. Багато-аспектність дослідження мови зумовлена її складністю. Саме тому сучасне мовознавство являє собою комплекс численних дисциплін і напрямів, які то зближуються і перехрещуються, то розходяться. Мовознавство стало фундаментальною когнітивною наукою з надзвичайно широким прикладним спектром.

4. Прикладне мовознавство

Стрімкий науково-технічний розвиток, який став особливо помітним у другій половині XX ст., характе­ризувався тим, що наука і техніка входили в усі сфери людської діяльності. Лінгвістика з периферійної науки стала однією з найвагоміших.

Суттєвою особливістю сучасної науки загалом і мо­вознавства зокрема є прагнення до фундаментальних теоретичних досліджень. Водночас з теоретичним по­глибленням пізнання свого об'єкта наука розширює сферу практичного застосування своїх результатів. Так, саме в другій половині XX ст. виникають такі нові галузі мовознавства, як лінгводидактика, інтерлінгвіс­тика, обчислювальна, інженерна лінгвістика тощо, які належать до галузі прикладної лінгвістики.

Прикладна лінгвістика напрям у мовознавстві, який опрацьовує методи розв'язання практичних завдань, пов'язаних із використан­ням мови, і зорієнтований на задоволення суспільних потреб.

До традиційних проблем прикладної лінгвістики належать укладання словників, розробка алфавітів і систем письма, транскрипції усного мовлення та транс­літерації іншомовних слів, лінгвістичне обґрунтування викладання рідної та іноземних мов, переклад з однієї мови на іншу, стандартизація й уніфікація науково-тех­нічної термінології, укладання спеціальних лінгвістич­них довідників, створення штучних мов, удосконалення орфографії і пунктуації, мовна культура тощо.

До нових проблем прикладної лінгвістики належать автоматичний (машинний) переклад, створення інфор­маційних мов, автоматичне анотування та індексуван­ня документів, лінгвістичне забезпечення роботи ін­формаційних систем, автоматична переробка текстової інформації, лінгвістичне забезпечення автоматичних систем управління (АСУ), автоматичний аналіз (роз­пізнавання) й автоматичний синтез тексту та ін. Прик­ладна лінгвістика тісно пов'язана з математикою, кі­бернетикою та інформатикою.

Найважливіші проблеми прикладного мовознавства — машинний переклад та інформаційна служба.

Проблемі машинного перекладу вже майже 50 ро­ків. Першого робота-перекладача демонстрували в 1954 р. у Нью-Йорку. Він перекладав окремі фрази з російської мови на англійську. Однак оптимістичні заявки вчених щодо можливостей автоматичного пе­рекладу не справдилися. Поки що результати в цій га­лузі скромні. Пояснюється це багатьма труднощами, які на сучасному етапі важко подолати. Головні з них пов'язані з тим, що машина зовсім по-іншому, ніж мо­зок людини, сприймає мову і не може так, як людина, здійснювати аналіз і синтез тексту. Це зумовлено, по-перше, асиметрією мовних знаків і мовлення загалом (неоднозначність слів і фраз, невідповідність між смис­ловим і формальним членуванням речень тощо). Лю­дина за кожною фразою бачить ситуацію, машина — ні. По-друге, машина поки що не вміє визначати зв'яз­ки слів, особливо у разі вільного порядку слів, і син­тагматично членувати фрази, які поза ширшим кон­текстом допускають варіативність. Нині машинний переклад залишається проблемою, хоча створено чи­мало програм перекладу нескладних текстів у США, Великобританії, Франції, Чехії, Росії, Україні та інших країнах. Створені також синтезатори мовлення, але й вони не досконалі. Існує думка, що з часом машини зможуть перекладати ділові й наукові тексти. Що ж стосується художніх, особливо поетичних, текстів, то і в далекому майбутньому їх переклад буде непідвладний машині.

Однією з актуальних проблем прикладної лінгвіс­тики є проблема інформаційної служби, точніше проб­лема лінгвістичного забезпечення інформаційно-пошу­кових систем машинного типу, метою яких є зберіган­ня, пошук і видача інформації. З проблемою пошуку інформації пов'язані питання компресії тексту й авто­матичного реферування. Тут велике значення має ста­тистика. «Читаючи» текст, машина відбирає найчас-тотніші слова і, комбінуючи їх за певними правилами, складає анотацію.

Незважаючи на нерозв'язані питання і недоскона­лість сучасних програм, машина і нині полегшує працю лінгвіста. Вона зберігає в пам'яті текстові ілюстрації значень слів, може розташувати слова за алфавітом, дати оточення кожного слова, підрахувати частоту вживання слова тощо. Так, за допомогою машини був створений «Частотний словник російської мови» за редакцією Л. М. Засоріної. Машина опрацювала мільйон слововживань, що не під силу й великому колективу науковців.

У нашій країні створено Український мовно-інфор­маційний фонд Національної академії наук, завданням якого є організація автоматизованої системи для укла­дання одномовних українських та двомовних (пере­кладних українсько-іншомовних й іншомовно-україн­ських) словників. У цьому фонді готується фундамен­тальна академічна електронна лексична картотека, яку невдовзі зможуть використовувати мовознавці для сво­їх теоретичних досліджень.

Дані лінгвістики застосовують також у військовій справі. Зокрема, створюється особлива командна мо­ва, яка за широкого використання технічних засобів дає можливість у складних умовах ведення бойових дій ефективно здійснювати зв'язок з підрозділами (див. про це: [Колгушкин 1970]). Лінгвістичні знан­ня стають у пригоді й фахівцям, які займаються коду­ванням і дешифруванням. Встановлені лінгвістикою факти використовують і в такій, здавалось би, далекій від неї сфері, як медицина. Йдеться передусім про лікування порушень роботи ділянок головного мозку, які керують мовленням (докладніше див.: [Лурия 1975]).

Окреслені міждисциплінарні зв'язки мовознавства і деякі аспекти прикладної лінгвістики засвідчують значне зростання питомої ваги мовознавства в системі сучасних наук і надзвичайно широкий спектр його практичного застосування. Існує думка, що XXI ст. бу­де віком кібернетики і лінгвістики.

Використана література

2. Білецький А. О. Про мову і мовознавство. — К., 1996. — С 11—18, 125—130,171—172.

3. Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее языкознание. — М., 1979. — С. 7—49, 279—292.

4. Звегинцев В. А. Очерки по общему языкознанию. — М., 1962. — С. 89—113.

5. Ахунзянов Э. М. Общее языкознание. — Казань, 1981. — С. 4—17.

6. Общее языкознание/ Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С. 6—22.