регистрация / вход

Неістота - агент дії в казках Оскара Вайльда

Виявлення семантики агентивних номінативних одиниць – неістот – в англійській мові та визначенні їх специфіки у казках Оскара Вайльда. Творча манера Оскара Вайльда, її вплив на лексико-стилістичну структуру казок, а також функції неістоти-агента.

"Неістота - агент дії в казках Оскара Вайльда"


Зміст

Вступ

Розділ 1. Категорія «істота-неістота»

1.1 Характеристика категорії «неістота»

1.2 Ситуація дії та її роль в лінгвістичних дослідженнях

Розділ 2. Неістота-агент дії в казках Оскара Вайльда

2.1 Творча манера Оскара Вайльда та її вплив на лексико-стилістичну структуру казок

2.2 Лексико-стилістичні функції неістоти-агента дії на матеріалах казок Оскара Вайльда

Висновки

Література


Вступ

Сучасна лінгвістика кінця ХХ – початку ХХІ століття характеризується тенденцією до активізації досліджень, спрямованих на вивчення ціннісних переосмислень семантики всіх її об’єктів (М.І. Мостовий, Н.Г. Іщенко, Ю.А. Зацний, А.Е. Левицький, О.А. Земська, Т.М. Антонченко, О.М. Вольф, І.О. Голубовська, О.В. Тищенко). Зокрема, лексико-семантичний фонд сучасної англійської мови має значний потенціал функціонально-структурних одиниць, які потребують комплексного аналізу в аспекті їх національно-культурної специфіки.

Виявлення лексико-стилістичних функцій категорії неістоти у національно-культурному вимірі зумовлене, з одного боку, поглибленим інтересом дослідників до проблем функціонування національних варіантів мов (В.І. Заботкіна), а з іншого, – до з’ясування специфіки ціннісної картини світу певної лінгвокультури, передусім англомовної (Л.Ф. Омельченко, М.М. Полюжин, Г.І. Приходько, О.Л. Бєссонова).

Актуальність роботи зумовлюється його спрямованістю на інтеграцію лексико-стилістичного та когнітивного підходів до аналізу агентивних номінативних одиниць - неістот. Актуальність дослідження зумовлюється також недостатньою розробкою даної теми в лінгвістичній літературі.

Мета полягає у виявленні семантики агентивних номінативних одиниць – неістот в англійській мові та визначенні їх специфіки у казках Оскара Вайльда.

Досягнення поставленої мети потребувало вирішення таких завдань:

- виявити характеристики категорії «неістота»;

- з'ясувати роль ситуації дії в лінгвістичних дослідженнях;

- охарактеризувати вплив творчої манери Оскара Вайльда на лексико-стилістичну структуру казок;

- проаналізувати лексико-стилістичні функції агентивних номінативних одиниць на матеріалі казок Оскара Вайльда.

Об'єкт дослідження: казки Оскара Вайльда.

Предмет роботи становлять агентивні номінативні одиниці, які відносяться до категорії «неістота».

Матеріалом для курсової роботи є казки Оскара Вайльда (збірка "Щасливий принц і інші казки»: "Щасливий принц", "Соловей і троянда", "Егоїстичний велетень", "Зраджений друг" і "Чудова ракета", збірка "Гранатовий будиночок": "Юний король", "День народження інфанта", "Рибак і його душа" і "Хлопчик-зірка").

Методи дослідження. Мета й завдання роботи, специфіка її об'єкта й фактичного матеріалу, різноплановий характер проблеми зумовили необхідність застосування комплексної методики: загальні методи: аналізу та синтезу, порівняння, дедуктивний та індуктивний, лінгвістичні методи: елементи компонентного аналізу, за допомогою якого було визначено шляхи переосмислень семантики агентивних номінативних одиниць – неістот, елементи кластерного методу, що дозволило здійснити обчислення кількісно-якісних показників агентивних номінацій.

Практичне значення здобутих результатів пов'язується з можливістю їхнього застосування при викладанні курсів з “Лексикології англійської мови”.


1. Категорія «істота-неістота»

1.1 Характеристика категорії «неістота»

«Істота-неістота» - це лексико-граматична категорія, що відносить названий предмет до розряду істот (тобто живих істот) або ж до розряду неістот (тобто предметів неживої природи і рослин, а також подій, явищ, якостей, дій, станів і т.п.).

Формальні засоби вираження категорії «істоти-неістоти» бувають як парадигматичними, так і синтагматичними.

Деякі іменники, що не позначають живих істот в українській мові, за семантико-граматичними властивостями входять в розряд істот: 1) слова мертвяк, небіжчик (але не труп); 2) назви міфічних істот, ніколи не мали місця в реальній дійсності типу лісовик, русалка та т.п.

Лексема діяч (агенс) вживається на позначення особи, яка не тільки виконує певну дію, а й характеризує виконавця дії. Визначити коректну семантику лексеми діяч можна лише шляхом її компонентного аналізу та в процесі функціонування.

Агенс, по Ч. Філлмору, - це ініціатор події. Agent - the instigator of the event (Fillmore 1971). Агенс охарактеризований так: agentive - the typically animate perceived instigator of the action identified by the verb (Fillmore 1968). Отже, бути істотою, що вважається невід'ємною ознакою агенса, не є обов'язковим.

Лексико-семантичне поле (ЛСП) номінативних одиниць із семантикою дійової особи має складну структуру, що пояснюється своєрідною мотивацією оцінної семи, можливістю проникнення до його складу номінацій з різними смисловими нашаруваннями, яких вони зазнали протягом певних історичних періодів.

АНО з оцінним значенням, як правило, формуються внаслідок появи тих чи інших асоціацій, що призводить до перейменувань, суть яких полягає в зміні позначень денотатів без зміни самих денотатів.

Акт оцінної агентивної номінації – це складний процес інтеракції, в якому за участі агентивного імені як лінгвосоціального знака неістоти опредметнюється установка словникового суб’єкта адресанта (який іменує неістоту) на включення іменованого адресата в процес суспільно (або культурно/або прагматично) зумовленої діяльності.

Реконструкція внутрішньої форми АНО дозволяє декодувати згорнутий у них семантичний простір тексту. Цей згорнутий текст становить структурно-семантичну єдність, яка репрезентує “пакет знань” про одну з моделей інтеграції аксіологічнойменованого діяча в соціальний світ.

Агентивна номінація функціонує як номінативно-комунікативний комплекс у широкому контексті культури соціуму. На цій підставі АНО ідентифікується як особливий вид тексту – згорнутий національно-культурний текст.

Асоціативні зв’язки, що реалізуються в процесі номінації, мають індивідуальний і необмежений характер, адже в доборі ознаки мовець орієнтується на відомі йому зв’язки між об’єктами навколишньої дійсності. При цьому образ суб’єкта [хтось], що іменує, слід розглядати в двох площинах. З одного боку, це конкретна неістота або неістоти в певній ситуації і сам факт номінації, що маніфестує цю ситуацію, з іншого, – цей індивідуалізований процес іменування все ж є соціально зумовленим, оскільки суспільство зі своїми етичними нормами ставить свої вимоги до вибору номінативної одиниці, пов’язані з системою сформованих соціально-культурних умов та духовних цінностей.

Оскільки переосмислення такого об’єкта номінації відбувається крізь призму оцінної, чуттєвої чи образної уяви суб’єкта, то АНО, як правило, виникають у розмовному мовленні.

Важливо також з’ясувати внутрішню форму номінативних одиниць як джерела реконструкції культурно-мовної свідомості неістоти-агента дії.

Сутність номінації вчені пов'язують з вивченням ономасіологічної структури домінанта (М. Докуліл, О.C. Кубрякова, О.О. Селіванова). Оскільки в центрі нашої уваги перебувають мотиваційні ознаки номінативних одиниць, що утворюють макрополе "неістота-агент дії", то цілком зрозуміло, що у внутрішній формі цих агентивів наявні елементи культурної практики предків носіїв англійської мови. У знаках із „культурною” семантикою містяться прескрипції, які стосуються суспільної поведінки, способів спілкування людей і регламентації їхніх моральних цінностей. Ті „культурні” знаки, які є надбанням колективної пам’яті, конденсують у собі світоглядний, соціальний та естетичний досвід в сучасному соціумі і набувають переосмислення відповідно до його цінностей та норм життя.

1.2 Ситуація дії та її роль в лінгвістичних дослідженнях

Ситуація є частиною навколишньої дійсності, яка розглядається з погляду динамічної зміни сцен, сприйманих людиною [4; 258]. Кожна ситуація знаходить своє віддзеркалення в мові у вигляді пропозицій і висловів, що описують дану ситуацію, яка включає дію і його учасників. Таким чином, до числа ознак ситуації можна віднести, по-перше, учасників, їх функції в події; по-друге, тип відносин між ними і те, як цей тип впливає на їх функції.

Як правило, при розгляді процесу дії одного об'єкту на іншій виділяють найменування взаємодіючих об'єктів і сам факт дії. Відносини між учасниками взаємодії, а саме агенсом, який скоює дію, і об'єктом, на який направлено дію, є класичним прикладом агентивного відношення. В той же час, об'єкт дії агенса не завжди є пасивним учасником. В ситуації протидії він стає активним учасником події, придбаваючи роль контрагенса. Відповідно, контрагенс, тобто протидіючий актант, знаходиться в безпосередньому зв'язку з агенсом.

Цілеспрямована діяльність концептуалізується в мові як рух вперед, успішне виконання дії, просування до наміченої мети у фізичному, соціальному або ментальному просторі (Ван Валін, Фолі 1982).

При використовуванні пропозиціональної форми у складі конкретного мовного акту змінні замінюються константами і пропозиціональна форма перетворюється в пропозицію. В рамках мовного акту константами замінюються і прагматичні змінні, якими є що говорить, адресат, час і місце мовного акту. Це значить, що в конкретному мовному акті тим, що говорить стає строго конкретна особа. Те ж вірне відносно адресата, особливо якщо адресат індивідуальний. Це призводить до того, що константами замінюються і пропозиціональні змінні. Актуалізація здійснюється за допомогою спеціальних засобів, званих актуалізуючими, як які найчастіше використовуються різні види займенників. Актуалізована пропозиція прийнята вважати висловом.

Якщо пропозиція або пропозиціональний комплекс утворює семантичний компонент змісту вислову, то прагматичні константи утворюють його прагматичний компонент. У канонічному перформативному вислові актуалізовані прагматичні змінні присутні в явному вигляді (Сусов 1973:74).

Пропозіціонально зміст вислову відображає ситуацію або факт реального миру або інших можливих світів. Хоча пропозиція і ситуація ізоморфні один одному, між ними немає тотожності, оскільки ситуація відноситься до сфери онтології, а пропозиція – до сфери мови, оскільки вона є смисловою стороною вислову. Мова дає можливість ставити пропозицію у відповідність ситуації, тобто погоджувати їх. Проте це узгодження може здійснюватися по-різному, а саме або пропозиція може пристосуватися до ситуації, або ситуація може пристосовуватися до пропозиції.

Прагматичний компонент змісту вислову забезпечує ту або іншу вид узгодження між мовою і онтологією (Сусов 1973:75).

Ситуація – це ансамбль (або система) взаємозв'язаних онтологічних компонентів. Компоненти ситуації бувають двох типів, а саме партиціпанти, або учасники ситуації, і ознаки, тобто такі характеристики, які приписуються партиціпантам. Ознаки і партиціпанти піддаються подальшій субкатегоризації. Серед ознак виділяються властивості, стани, процеси, дії і відносини. Партиціпанти класифікуються по категоріальних і реляційних характеристиках (Богданов 1990:69).

Партиціпанти можуть бути істотами і неістотами. Істоти, у свою чергу, можуть бути особою і неособою, а неістоти – дискретними і недискретними і т.д. Реляційні властивості партиціпантов залежать від їх відношення до ознаки і один до одного і знаходять своє вираження в так званих ситуативних ролях. У існуючих лінгвістичних дослідженнях приводяться різні по числу, функціям і найменуванням переліки ситуативних ролей. Серед тих, що зустрічаються найчастіше можна виділити наступні: 1) Агенс – активний діяч, 2) Паціенс – пасивний сприймач дії, 3) Бенефіціант – партиціпант, що має або втрачає що-небудь, 4) Експерієнцир – партиціпант, який сприймає стан, 5) Місце – партиціпант, що є місцем знаходження іншого партиціпанта, 6) Джерело – партиціпант, що є початковим пунктом дії або руху іншого партіціпанта, 7) Мета – партиціпант, що є кінцевою точкою дії або руху іншого партиціпанта, 8) Інструмент - партиціпант, за допомогою якого агенс здійснює дію (що не витрачається), 9) Засіб - партиціпант, використовуваний агенсом (що витрачається), 10) Результат – партиціпант, який виникає в ході дії або процесу, 11) Склад – партиціпант, що входить до складу іншого партиціпанта, 12) Те, що сприймається – партиціпант, сприйманий органами чуття іншого (одушевленого) партиціпанта, 13) Описуване – партиціпант, одержуючий якісну характеристику, 14) Іменоване – партиціпант, одержуючий ім'я власне або характеризується ім'ям власним.

Бенефіціант і експерієнцир є партиціпантами-істотами. В принципі, таким же буде і агенс, якщо виключити з нього природну (сонце, вітер, хвилі, блискавка і ін.) і іншу неконтрольовану силу (куля, камінь і ін.).

Можливі ситуації з одним, двома, трьома і великим числом партиціпантів. Ситуації можуть бути простими, якщо в них реалізована одна ознака, і складними, якщо ознак декілька.

Між ситуацією і пропозіцией існує відношення повного ізоморфізму. З цього виходить, що ознаці в ситуації відповідає предикат в пропозиції, а партиціпанту ситуації – аргумент пропозіції (Богданов 1990:70).

Предикати, залежно від числа аргументів, діляться на нульвмісні, одномісні, тримісні і т.д., а ролі партиціпантів повністю співпадають з ролевими характеристиками аргументів. Оскільки пропозиціональні ролі одержали в лінгвістиці назву глибинних відмінків, то найменування їх будуються по типу найменувань звичних морфологічних відмінків в тих мовах, в яких вони є. Це значить, що перерахованим вище ролям партиціпантов відповідатимуть наступні пропозиціональні ролі, в які вкладається той же самий зміст, але на рівні пропозиції, а не ситуації: 1) Агентив, 2) Пацієнтив, 3) Бенефактив, 4) Експерієнсив, 5) Локатив, 6) Фонтив, 7) Фінітив, 8) Інструментатив, 9) Медіатив, 10) Результатив, 11) Композитив, 12) Перцептив, 13) Дескріптив, 14) Ономасіатив.

Відповідно до сучасних поглядів, план змісту пропозиції складається з пропозиції або комплексу пропозицій (у разі складної пропозиції) і модально-прагматичної рамки, що включає модальності, пропозиціональні установки і комунікативну інтенцію. Важливим компонентом змісту пропозиції є і його тема-рематичне розчленовування.

Екстралінгвістичний і лінгвістичний контексти не є єдиними контекстами пропозиції. Велике значення для пропозиції має інтерперсональний контекст, тобто, контекст, в якому відбувається обмін пропозиціями і їх наслідками між тим, що говорить і слухає або взагалі між адресантом і адресатом [2;26].


2. Неістота-агент дії в казках Оскара Вайльда

2.1 Творча манера Оскара Вайльда та її вплив на лексико-стилістичну структуру казок

У лекції "Відродження англійського мистецтва" (1882) Уайльд вперше сформулював основні положення естетичної програми англійського декадансу, що пізніше одержали розвиток в його трактатах "Кисть, пір'я і отрута" (1889), "Істина масок", "Занепад мистецтва брехні" (1889), "Критик як художник" (1890), об'єднаних в 1891 році в книгу "Задуми" ("Intentions"). Визнаючи сутність англійського декадансу Оскар Вайльд пише: "...ми відійшли від навчання Рескіна - відійшли безумовно і рішуче... ми більше не з ним, тому що в основі його естетичних думок завжди лежить мораль... У наших очах закони мистецтва не співпадають із законами моралі." Суб'єктивно-ідеалістична основа естетичних поглядів Вайльда найгостріше виявилася в трактаті "Занепад мистецтва брехні". Написаний в типовій для Уайльда манері розкривати свою думку через розцвічений парадоксами діалог, цей трактат мав яскраво полемічний характер і став одним з маніфестів західноєвропейського декадансу. Заперечуючи дійсність, існуючу об'єктивно, поза свідомістю людини, Уайльд намагається довести, що не мистецтво відображує природу, а навпаки, - природа є віддзеркаленням мистецтва. "Природа зовсім не велика мати, що народила нас, - говорить він, - вона сама наше створення. Лише в нашому мозку вона починає жити. Речі існують тому, що ми їх бачимо." Лондонські тумани, за твердженням Уайльда, існують лише тому, що "поети і живописці показали людям таємничу красу подібних ефектів." Не дивлячись на те, що Шопенгауер дав аналіз песимізму, вигаданий песимізм був Гамлетом; російський нігіліст не що інше, як вигадка Тургенева; Робеспьер прямо зійшов із сторінок Руссо і т.д.

Проголошуючи право художника на щонайповніше творче свавілля, Оскар Уайльд говорить, що мистецтво не "можна судити зовнішнім мірилом схожості з дійсністю. Воно швидше покривало, ніж дзеркало." Доводячи свою думку до парадоксального загострення, Уайльд заявляє, що справжнє мистецтво засноване на брехні і що занепад мистецтва в ХIХ столітті (під занепадом мистецтва мається на увазі реалізм) пояснюється тим, що "мистецтво брехні" виявилося забутим: "Все погане мистецтво існує завдяки тому, що ми повертаємося до життя і до природи і зводимо їх в ідеал".

Задачі літературної критики Уайльд трактує в тому ж суб'єктивно-ідеалістичному дусі, що і задачі мистецтва. У статтях "Критик як художник" і "Кисть, пір'я і отрута" він наділяє критика правом на повне суб'єктивне свавілля, стверджуючи, що основною задачею естетичного критика полягає саме передача своїх власних вражень.

Також Уайльд заперечував соціальні функції мистецтва, заявляючи, що задача кожного художника "полягає просто в тому, щоб чарувати, захоплювати, приносити задоволення... Ми зовсім не хочемо, - писав він, - щоб нас терзали і доводили до нудоти оповіданнями про справи нижчих класів".

Поза і естетські крайнощі Уайльда, поза сумнівом, впадають в очі, але очевидний і непримиренний протест, заснований на жорсткій позиції художника, що враховує історію мистецтва, умови його розвитку і реальний стан. Позиція Оскара Уайльда очевидна: він проти приземленості, "наслідування правді", міщанських прописів і порожньої риторики. Словом, проти всього того, що, претендуючи на місце в мистецтві, мистецтвом не є. Ця особливість позиції і переконань Уайльда знайшла вираз в його казках і романі.

Казки є найпопулярнішим зі всього, написаного Оскаром Уайльдом, і кращі з них, так само як і його розповіді, поза сумнівом, виходять за межі літератури декадансу, що, у свою чергу, служить свідоцтвом того, який тісно було письменнику у межах декадентської естетики.

До казок, об'єднаних в збірку "Щасливий принц і інші казки" (1888 рік) відносяться такі казки, як: "Щасливий принц", "Соловей і троянда", "Егоїстичний велетень", "Зраджений друг" і "Чудова ракета". Казки " Юний король ", " День народження інфанта ", " Рибак і його душа " і " Хлопчик-зірка " об'єднані під загальною назвою " Гранатовий будиночок " (1891). Казки Уайльда - не наївні небилиці, а серйозні, місцями недитячі твори. Оскар Уайльд викриває пожадливість і користолюбство буржуазного суспільства, протиставляючи їм щирі відчуття і прихильності простих людей, не забруднені холодним розрахунком, які і становлять справжню красу людських відносин. У казках " Юний король " і "Щасливий принц" письменник говорить про несправедливий устрій суспільства, в якому ті, хто трудяться, терплять позбавлення і потребу, тоді як інші живуть розкошуючи за рахунок їх праці. У "Велетні-егоїсті" і "Зрадженому другу" він показує, як егоїзм і пожадливість цього світу вбивають навколо себе все живе; у "Чудовій ракеті" блискуче висміює пустку і чванливість своєю родовитістю знаті, що чваниться, а в казці "День народження інфанта" - та ж тема придбаває вже трагічне звучання.

У одній з кращих, найзворушливіших і сумніших казок, в улюбленій казці автора цього реферату - в "Зрадженому другові" - письменник підіймається до достовірно сатиричного оголення жадібної і лицемірної моралі власника. Історію маленького трудівника Ганса, пограбованого і погубленого багатим і жорстоким Мірошником, що лицемірно іменує себе його зрадженим другом, Уайльд зводить до висоти символічного узагальнення. Дійсно, неможливо без сліз читати сумну історію Маленького Ганса, що безтурботно жив в скромній хатинці, копався цілісінький день серед троянд, крокусів і фіалок і що усміхався сонцю. З погляду автора, ця красива, але сумна казка ідеальна для допомоги в складанні певної системи цінностей дитини. Її мораль дуже очевидна. У дитячій свідомості вмить фіксується працьовитість, чуйність і добре серце Маленького Ганса, брехливий і ледачий Мірошник, який погубив нещасну Крихту. Оскар Вайльд настільки явно вимальовує позитивного і негативного героя, що дитині лише залишається запам'ятати вчинки того і іншого і зробити висновок, що не представляється важким, на відміну від таких казок, щодо складних для дитячого розуміння, як "Соловей і троянда", "День народження інфанта" і ін.

Головне ж, що додає казкам Вайльда їх неповторну "вайльдовську" своєрідність, це роль, яку грає в них парадоксальна форма виразу думки, що є відмітною особливістю стилю письменника. Казки Уайльда (як і вся його проза) насичені і перенасичені парадоксами. У критичній літературі міцно встановилася традиція вважати його парадокси простою грою словами. Проте, на думку автора, в основі багатьох з них лежить скептичне відношення письменника до цілого ряду загальноприйнятих етичних і естетичних норм буржуазного суспільства. Задача парадоксів Уайльда, направлених проти святенницької лицемірної моралі, полягала в тому, щоб, називаючи речі своїми іменами, тим самим знайти це лицемірство. Яскравим тому прикладом може послужити казка "Чудова ракета". І безмежна зарозумілість, і гордовитість і презирство до оточуючих "чудової ракети", і її самозакоханість живо контрастують з тією щонайповнішою відсутністю в ній якій-небудь дійсній цінності, яке Уайльд постійно підкреслює в своїх описах аристократії. Справжній комізм цієї казки виникає якраз з цієї невідповідності між суттю і видимістю явища, що досягає свого апогею в завершальному епізоді (мріюча викликати "величезну сенсацію", ракета "прошипіла і потухнула").

Також в своєрідному стилі казок Уайльда займає важливе місце прийом контрастного зіставлення. Іноді цей прийом переслідує чисто живописну задачу (опис зовнішності інфанта і карлика), але в більшості випадків Уайльд користується ним для виявлення основного сюжетного задуму казки (чергування картин розкоші і убогості в казці "Юний король", в чергуванні розповідей ластівки про заморські чудеса з розповідями щасливого принца про життя бідняків великого міста). Звертає на себе увагу значна нейтралізація опозиції готичного й реалістичного у казковій пародії О. Уайльда “Кентервільський привид” (1891). У порівнянні з романними версіями пародія-казка є лаконічною, стислою формою, проте набуває динаміки і поліфонічності, на що вказують миттєві переключення жанрових регістрів (готика - пародія - казка - приповідка) вкупі із зумовленими цим раптовими змінами емоційних ключів (схвильований - іронічний - сентиментально-дидактичний - філософський). Услід за Пікоком Уайльд активно запроваджує в пародію ігрове начало (театральний хронотоп поволі витісняє хронотоп замковий), ускладнює та урізноманітнює сюжетні й змістові функції запозичених із готики персонажів: так, фігура злочинця-привида виступає почергово у нових, естетських, амплуа галантного кавалера, денді, актора, мученика, невинна заокеанська героїня грає символічну роль речниці справедливості, месії, що спокутує прабатьківські гріхи Старого Світу. Діалог повсякденно-матеріалістичної та піднесено-готичної свідомості, поданий крізь призму міжнаціональних англо-американських контактів, — знак оригінального аранжування Уайльдом готичної теми. Об'єкт пародії, готика, реабілітується; за нею закріплено статус Englishism — невід'ємної риси британської ментальності, у казково-міфологічних термінах вона зображена О. Уайльдом як ініціаційний шлях до осягнення та причащання споконвічних екзистенціальних істин — Життя, Смерті, Любові.

Своєрідність стилістики казок Уайльда виявляється в їх лексиці і стилістиці. Прекрасний знавець мови (як і личило пристойному естету), він був точний не тільки у виборі потрібного йому слова, але і в інтонаційній побудові фрази. Конструкція фрази гранично проста і є одним з класичних зразків англійської прози. В той же час вплив декадентської манірності примушує письменника раз у раз ухилятися від лаконічності оповідання і насищати свою розповідь всілякою екзотикою типу "рожевих ібісів, довгою фалангою місячних гір, що стоять уздовж Нільського берега" або "чорного, як чорне дерево, царя, що поклоняється великому шматку кришталя". Особливо помітне прагнення до зайвої декоративності в другій збірці казок ("Гранатовий будиночок"). Не може не уразити така найдрібніша дрібниця: скільки естетичної радості доставляло йому, наприклад, споглядання коштовних каменів. "Він часто проводив цілі дні, пересипаючи з шкатулки в шкатулку оливково-зелені хризоберили, які здаються червоними при сяйві лампи, кімофани, прорізаючи срібною межею, точно дротом, хризоліти фісташок, рожево-червоні і винний-жовті топази; його полонило червоне золото сонячного каменя, перлова білизна місячного каменя" і т.д., і т.д., і т.д.

З не меншим захватом Уайльд писав про людський одяг. Він ще не заїкнувся про зовнішність інфанта, а з перших же строчок дуже докладно, немов в модному журналі, зобразив її одіяння: "Плаття на ній було сіре атласне, з важким срібним шиттям на спідниці, а туго затягнений корсаж весь був розшитий дрібними перлами. З її плаття, коли вона йшла, виглядали крихітні туфельки з пишними рожевими бантами. Її велике газове віяло було теж рожевий з перлами" і т.д. Словом, часом забуває зобразити обличчя людини, але його костюм опише завжди. Раніше костюм, а потім особа. Якщо книги Достоєвського часто були надбанням психіатрів, то книги Оскара Уайльда можуть бути незамінні для ювелірів і кравців. Т.о., описуючи і захоплюючись всім, що створила людина для прикраси людини, цей кімнатний, салоновий письменник абсолютно відмовляється помічати природу. Штучну красу він леліяв, а від природної - відвертався. Практично неможливо знайти на його сторінках ні єдиного пейзажу, ні подиху свіжого вітерцю: усюди шикарні палаци, заморські гобелени і холодний мармур.

Але не дивлячись на всю, часом нарочиту, наївність в зображенні життя і постійну підміну реальних конфліктів уявними, критичне відношення письменника до багатьох явищ сучасної йому дійсності, дуже виразно звучне в цих казках, відразу визначило їх місце у ряді творів, що протистоять літературі вікторіанської Англії. Сучасна Уайльду англійська критика зустріла казки холодно.

Разом з тим, Оскара Уайльда постійно обвинувачують у відсутності глибини в думках про окремі сторони сучасної йому дійсності, в "характерній" слабкості фіналів його казок, не витікаючих, як правило, зі всього розвитку дії. Наприклад, іронізуючи над багачами-філантропами, Уайльд сам раз у раз вдається в своїх казках до сентиментально-філантропічних розв'язок (фінали "Щасливого принца", "Велетня-егоїста"). Цікаво, також, відзначити і уайльдовськую точку зору з цього питання: "...У мене був високий дар; я зробив мистецтво філософією, а філософію - мистецтвом, що б я ні говорив, що б ні робив - все повергало людей в подив, все, до чого б я ні торкався, - будь то драма, роман, вірші або вірш в прозі, дотепний або фантастичний діалог, - все осявалося невідомою доти красою. Я збудив уяву мого століття так, що він і мене оточив міфами і легендами." Воістину, така самооцінка свідчить багато про що. І якщо вдуматися, то Уайльд дійсно недалекий від істини!

Підсумовуючи все вищевикладене, можна сказати, що крайній індивідуалізм Уайльда привів до того, що навіть ті зерна реальної правди життя і щирого співчуття знедоленим, які зробили його казки популярними, не змогли знайти подальшого розвитку в його творчості.

Для Вайльда, воюючого проти "безкрилого реалізму", як іменував він натуралізм, мистецтво - це “мистецтво брехні”, життя - лише “сирий матеріал”, по його виразу, для художніх фантазій, для творення краси. Інша справа, як ці постулати втілювалися в його художній практиці, який, припустимо, етичний урок таять в собі його роман і казки, переконливі, що доброта, благородство, самопожертвування не виключалися письменником з категорії прекрасного. Але Вайльд розумів, наскільки небезпечна для мистецтва зневага основоположними законами творчості, без яких художня діяльність перетворюється попросту на інший рід діяльності.


2.2 Лексико-стилістичні функції неістоти-агента дії на матеріалах казок Оскара Вайльда

Для естетизму Оскара Вайльда властиве використання іменників-неістот в невластивій більшим чином ролі – виконавців дії. Більше того, головними героями його казок часто виступають неістоти, що надає, на нашу думку більше можливостей для алегорій, якими насичені казки письменника. Головними героями – неістотами виступають:


Література

1. Англійська граматика = English grammar: 3.An illustrated book: Навч.-метод. посібник. - Тернопіль: АМБЕР, 1997. - 96 c.

2. Адамовська, Людмила Миколаївна. Collected English Grammar Exercises = Сторінками англійської граматики: З. грамат. вправ: Синтаксис / Адамовська, Людмила Миколаївна, Зайковскі, Світлана Андріївна. - Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2000. - 71 с.

3. Верба, Георгій Володимирович. Граматика сучасної англійської мови: Довід. / Верба, Георгій Володимирович, Верба, Лідія Георгіївна. - К.: Логос, 2000. - 341 с.

4. Шамхалова, Наталія Аркадіївна. Сучасна ділова англійська мова: Навч. посіб. / Київський національний економічний університет. - К., 2000. - 164 с.

5. Медведева, Людмила Михайловна. Английская грамматика в пословицах, поговорках, идиомахи изречениях = English Grammar in proverbs, sayings, idioms anf quotations: Учеб. пособие / Медведева, Людмила Михайловна. - К.: Издательство при Киевском государственном университете, 1990. - 239 с.

6. Бех, Петро Олексійович. Англійська мова: Самовчитель / Бех, Петро Олексійович, Биркун, Людмила Вікторівна. - К.: Либідь, 1993. - 232 с.

7. Пазюк, Л.К. Граматика англійської мови для школярів, абітурієнтів, студентів: Навч. посіб. / Л.К. Пазюк. - К.: Кобза, 2002. - 415 с.: табл.

8. Коганов, Аркадий Борисович. Грамматика английского языка с упражнениями и ключами к ним. - К.: А.С.К., 2003. - 488 с.

9. Масюченко, Ігор Петрович. Англійська мова: Довід. школяра і студ. / Масюченко, Ігор Петрович. - Донецьк: БАО, 2003. - 448 с.

10. Грамматика английского языка: Для школьников, абитуриентов и студентов / Сост. В.А. Радовель. - Донецк: БАО, 2004. - 304 с.

11. Коганов, Аркадій Борисович. Граматика англійської мови в таблицях / Коганов, Аркадій Борисович. - К.: А.С.К., 2004. - 113 с.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий