регистрация / вход

Особливості фонологічної системи мови

Проблема реальності фонеми. Функціональний аспект звуків мовлення. Поняття фонеми. Диференційні та інтегральні ознаки фонем. Універсальна система диференціальних ознак. Фонологічні опозиції в системі фонем. Фонематична підсистема мови.

ОСОБЛИВОСТІ ФОНОЛОГІЧНОЇ СИСТЕМИ МОВИ

ЗМІСТ

Вступ

1. Функціональний аспект звуків мовлення

2. Поняття фонеми

3. Диференційні та інтегральні ознаки фонем

4. Фонологічні опозиції в системі фонем

5. Cписок використаних джерел

Вступ

У сучасній світовій лінгвістиці немає єдиного погля­ду на природу фонеми. Більше того, існує проблема ре­альності фонеми. Якщо Д.Джоунз і Л.Блумфільд є при­хильниками концепції фізичної реальності фонеми, І.О.Бодуен де Куртене і Е.Сепір — концепції психоло­гічної реальності фонеми, а Л.Єльмслев — концепції се­міотичної реальності (фонема — фігура, що служить для побудови знаків), то У.Ф. Тводдел оголошує фонему фік­цією, яка існує лише в метамові лінгвіста, логічним конструктом, створеним з метою зручності опису.

У лінгвістиці є багато різних підходів і фо­нологічних шкіл, найвідомішими з яких є Празька, Лондонська, Американська, Копенгагенська школи.

В Україні зародження фонології пов'язане з імена­ми Є.К.Тимченка ("Курс історії українського язика. Вступ і фонетика", 1929), О.Н.Синявського ("Спроба звукової характеристики літературної української мови", 1929) та О.Б. Курило ("До поняття "фонема", 1930). Далі фоноло­гічні ідеї розвивали І.3. Пет­личний, П.П. Коструба, Ф.Т. Жилко, Л.І. Прокопова, В.С. Перебийніс, Н.І. Тоцька та ін.

Фонологічна система кожної з мов є своєрідною. Своєрідність ця стосується:

- загальної кількості фонем (кількість фонем в різних мовах коливається від 10 до 80);

- організації фонемних опозицій ;

- пропорції голосних та приголосних (в українській мові 38 фонем, з них 6 го­лосних і 32 приголосні; в російській — 39 фонем, з них 5 голосних і 34 приголосні; в англійській — 44 фонеми, причому тут аж 20 голосних і 24 приголосні; в німець­кій — 33 фонеми, 15 голосних, 18 приголосних; у фран­цузькій — 35 фонем, 17 голосних і 18 приголосних);

- ха­рактеру самих позицій ;

- варіантів та варіацій фонем .

У цій роботі ми спробуємо проаналізувати функціональний аспект звуків мовлення, визначити поняття „фонема”, описати диференційні та інтегральні ознаки фонем, а також фонологічні опозиції в системі фонем.

Функціональний аспект звуків мовлення

Основою будь-якої мови є звук. Багато років мова існувала лише у звуковій формі. Письмовий код виник набагато пізніше як відображення звукової мови. Роль звукових компонентів дуже важлива і в письмовому мовленні.

Фонема як найменша лінійно неподільна величина ви­користовується для утворення, розпізнавання й розрізнен­ня морфем і слів. У зв'язку з цим говорять про консти­тутивну та дистинктивну функції фонем.

Конститутив­на функція (від лат.c о nstitutus - визначений) пов'язана з творенням одиниць вищого рів­ня. Дистинктивна функція (від лат. distinctus - розділений) пов’язана з розпізнаванням й ототожненням значеннєвих одиниць. Дистинктивна функція може бути розщеплена на перцептивну (розпізнавальну) і сигніфікативну (смислорозрізнювальну). У сфері перцептивної функції звукові одиниці пов'язані відношенням контрас­ту, а в сфері сигніфікативної — відношенням опозиції. Сигніфікативну функцію поділяють на смислорозрізнювальну і форморозрізнювальну . Але таке розмежуван­ня не має принципового значення, оскільки зміна форми слова також пов'язується зі зміною смислу.

Відомі й делімітативна та кульмінативна функції фо­нем.

Делімітативна функція (розмежувальна) пов'яза­на з сигнальною вказівкою на межі слів і морфем (пограничні сигнали). Це можливо завдяки наявним обме­женням на появу певних елементів у мовленнєвому лан­цюжку. Так, зокрема, в чеській мові наголос завжди є сигналом початку слова; [n] в англійській — сигналізує про відсутність перед цією фонемою морфемної (словес­ної) межі; в японській — алофон [д] можливий тільки на початку слова і тим самим служить межі слова, а в інших позиціях фонема <д> реалізується в алофоні [n].

Кульмінативна функція полягає в забезпеченості ці­лісності та виділенні слова, що досягається завдяки на­голосу і сингармонізмові.

Завдяки ек­спресивній функції (виразній), слухач довідується про настрій і почуття мовця. В українській мові вираження емфази (емоційності) до­сягається подовженням наголошеного голосного, наприклад: жа-аль!, блиску-уче!

Поняття фонеми

У 11-томному словнику української мови дається таке визначення фонеми: „Фонема це найменша звукова одиниця мови (чи діалекту), яка служить для творення й розрізнення слів та їх форм” [8, с. 614].

Відомий український лінгвіст М.П. Кочерган визначає це поняття так:

„Фонема (від грец. phonema – звук, голос) - мінімальна одиниця звукової будови мови, яка служить для розпізнання і розрізнення зна­ченнєвих одиниць - морфем, до складу яких вона входить як най­менший сегментний компонент, а через них – і для розпізнання та розрізнення слів” [3, с.77].

Поняття фонеми обґрунтував І.О.Бодуен де Куртене. Він першим помітив, що будь-який конкретний звук є нетривалим, миттєвим, але люди якимсь чином зберігають його в пам'яті. Образ звука в пам'яті людини вів наз­вав фонемою. Сам термін фонема з'явився раніше у фран­цузькій лінгвістиці у значенні „мовний звук”. Вважають, що його ввів А.Дюфріш-Деженетт у 1873 р., а потім ви­користовував Ф. де Соссюр. У Ф. де Соссюра цей термін запозичив Бодуен де Куртене, однак осмислив його по-своєму, тобто надав йому нового змісту. Він розглядав фонему не як носія певного смислу, а скоріше як організаційний центр, навколо якого групуються в нашій свідомості звуки мовлення, які виконують у мові тотож­ні функції. Учень Бодуена де Куртене Л.В.Щерба розвинув і сут­тєво збагатив теорію фонеми, об'єднавши психічний підхід до фоне­ми з функціональним.

Праці Бодуена де Куртене і Л.В. Щерби заклали основу для створення теорії фонем. Творцем цієї теорії вважа­ють М.С. Трубецького. Він написав ґрунтовну новаторсь­ку працю "Основи фонології", яка вийшла в 1939 р. в Празі німецькою мовою, у якій виклав свою теорію фонем. Трубецькой зі структурно-семантичного і функціонального підходів дав визначення таких важливих фонологічних понять, як фо­нема, фонологічна опозиція, диференційна ознака, вста­новив три класи фонологічних ознак (вокалічні, консо­нантні, просодичні), ввів поняття нейтралізації, архіфонеми (абстрактна одиниця, яка об'єднує фонеми, що ней­тралізуються, наприклад, <д/т> і <а/о>), розробив де­тальну класифікацію фонологічних опозицій.

Значення слів не створюються використаними для їх утворення фонемами, бо фонеми самостійного значення не мають, але фонеми є базою утворення тих одиниць, які є носіями мовного значення плану змісту. Інколи одна фонема може створювати слово або морфему. Так, фонема /і/ в українській мові утворює службове слово - сполучник і; вона ж за інших умов використовується як морфема, що позначає називний відмінок множини: кобзар-кобзарі, або давальний відмінок однини: груша -груші.

Фонема – це загальна мовна одиниця, в складі якої можуть об'єднуватися не зовсім тотожні звуки. Фонема є одиницею мови, вона реалізується в конкретних звуках мовлення. Кожний звук мовлення відзначається рядом артикуляційних, акустичних і фонологічних вла­стивостей. Скажімо, з артикуляційного та акустичного погляду в словах сад і сядь голосний елемент звучить по-різному, особливо на початку і в кінці його творення, однак голосні елементи першого й другого слів об'єд­нуються в одну фонему /а/, хоч де в чому й відрізняються один від одного. Таким же чином розріз­няються у вимові перші приголосні в словах сад і суд, якщо с у першому слові можна назвати нейтральним, то с в другому слові є лабіалізованим (огубленим) [с*]. Сучасна лінгвістика користується для позначення різновидів прояву фоне­ми терміном алофон (інший звук).

У кожної фонеми є свій головний варіант. Цей варіант з'являється при ізольованій вимові фонеми або при найменшій її залежності від позиції та сусідніх звуків.В українській мові така найменша залежність спостеріга­ється для приголосних перед наголошеним /а/. Поряд з головним варіантом можуть існувати позиційні та комбі­наторні варіанти. Позиційні варіанти зумовлюються положенням фонеми в слові й відносно наголосу (на початку, всередині, в кінці слова, в переднаголошеному чи післянаголошеному складі). Комбінаторні варіанти залежать від безпосереднього оточення фонеми. В укра­їнській мові фонема /в/ в кінці слова реалізується як вокалічний приголосний [у]: ходив, робив, отже [у] є позиційним варіантом фонеми /в/. Ця ж сама фонема перед голосним [i ] вимовляється нетвердо, а напів­м'яко: вітер, віра , напівм'який приголосний в у цих та подібних словах є комбінаторним варіантом фонеми /в/.

Розрізняють ще так звані факультативні варіанти , так називаються алофонеми, що заступають головний варіант фонеми у незалежній позиції. Так, головним варіантом фонеми /в / є її губно-губний прояв [w], але окремі мовці замість губно-губного вимовляють губно-зубний приголосний [v], який і є факультативним ва­ріантом фонеми /в/.

Лише індивідуальні варіанти фонем є фактами індивідуального мовлення. Всі інші варіанти, в тому числі й факультативні, є фактами даної мови, скла­даючи її фонематичну норму. Тому при вивченні певної мови не слід обмежуватися лише засвоєнням її фонем, а треба вивчати й усі інші варіанти, щоб позбутися "ін­шомовного акценту".

Диференційні та інтегральні ознаки фонем

У кожної фонеми як звуковому типові є власні ознаки, сукупність яких дозволяє ідентифікувати й розрізняти окремі фонеми. Структура фонематичної підсистеми фо­нетичної системи мови створюється відношеннями між фонемами, які розрізнюються кількома або лише однією ознакою. Це створює складну мережу опозицій (від лат. орроsitio - протиставлення). Кожний член фонематичної підсистеми відрізняється від усіх інших членів цієї під­системи за ознаками, які звуться диференційними ( від лат. differentia - різниця, відмінність).

Диференційною ознакою фонеми практично може бути будь-яка акустико-артикуляційна її характеристика. Проте мови не викорис­товують всі можливості протиставлення фонем за до­помогою диференційних ознак, універсальна система яких налічує їх лише 12, але це число дає можливість утворити 4096 різних фонем, та жодна мова не використовує цих теоретичних потенцій.

Як диференційні ознаки фонем використовуються:

1) ознаки за способом творення звуків :

проривність, фрикативність, зімкнено-прохідність, африкативність тощо;

2) ознаки за місцем творення звуків :

передньоязиковість, задньоязиковість, середньоязиковість, губність (лабіальність), глотковість (фарингальність), горловість (ларингальність) тощо;

3) м'якість і твердість :

(укр. лин [лин] — линь [лин'], стан [ стан] — стань [стан'], син [син] — синь [син'], п'ят [пйат] — п'ять [пйат'], рис [рис] — рись [рис'], біла [б'iла] — біля [б'іл'а];

рос . мел [м'зл] — мель [м'зл’], вон [вон] — вонь [вон'], топ [топ] — топь [топ'], кров [кроф] — кровь [кроф’], быт [быт] — быть [быт'], бит [б'ит] — бить [б'ит'], вяз [в'ас] — вязь [в'ас']);

4) довгота і короткість:

(англ. саг t [kа:t] "віз" — с ut [kt] "різати", ро rt [ро:t] "порт" — ро t [ро:t] "горщик", seat [si:t] "сидіння (місце)" — sіt [sit] "сідати", mеаt [mі:t] "м'ясо" — mitt [mit] "рукавичка", Іеа ve [li:v] "відходити, від'їжджати" — І ive [liv] "жити";

нім. і hm [і:m] "йому" — і m [im] "в", Вее t [bе:t] "клумба" — Ве tt [bєt] "ліжко";

5) назальність ( носовий характер) — неназальність ( ротовий характер) (англ. sing [sin] "співати" — sіn [sіn] "гріх", thing [0in] "pіч" — thіn [0in] "тонкий");

6) відкритість — закритість:

(франц . fаіt [fє] "факт", fee [fе] "фея") тощо.

Ознаки, які входять до складу фонеми, але не від­різняють її від інших фонем, називаються інтегральними (від лат. integer - цілий). Так, в українській фонемі /х/ глухість є її інтегральною ознакою, бо в українській мові немає протиставленої /х/ задньоязиковій щілинній дзвінкій приголосній фонемі [у].

Кожна фонема має власний набір диференційних ознак, яким вона відрізняється від усіх інших фонем даної мови. Наприклад, українська фонема /б/ харак­теризується такими диференціальними ознаками: губна (чим відрізняється від /д/, /г/), зімкнено-проривна (чим відрізняється від /в/), дзвінка (чим відрізняється від /п/), неносова (чим відрізняється від /м/). Губно-губний, твер­дий і непридиховий характер фонеми /б/ є її інте­гральними ознаками, бо за ними вона не проти­ставляється іншим фонемам, але без них вона набула б іншого вигляду.

Отже, фонему можна операціонально представити як набір диференційних та інтегральних ознак.

Фонологічні опозиції в системі фонем

Фонеми завжди є складовими певної фонологічної сис­теми, тобто стверджувати, що певна звукова одиниця є фонемою, можна лише стосовно окремої мови. Для того щоб описати фонологічну систему, потрібно протистави­ти кожну фонему всім іншим. Так, якщо взяти українсь­ку мову, в якій є 38 фонем, то кожну фонему можна схе­матично зобразити, як кульку з 37 дротиками, що відхо­дять від неї в різні боки, які ілюструють протиставлення фонеми всім іншим.

Зміст кожної фонеми визначається її положенням у системі. Не кожен звук у певній мові є фонемою. Все за­лежить від того, чи той звук перебуває в опозиції до інших, чи є в мові слова, які різняться семантичне зав­дяки тому звукові. Так, зокрема, і в українській, і в ро­сійській мовах є звуки [г] і [ґ], однак у російській мові ці два звуки представляють одну фонему, бо між собою вони не перебувають в опозиції (немає жодної пари слів, які б різнилися звуками [г] і [ґ]), тоді як в українській мові тут маємо дві окремі фонеми — <г> і <ґ>, бо є низка слів, протиставлених саме цими звуковими одиницями (гніт — ґніт, грати— ґрати). В українській і білорусь­кій мовах є звук [р], але в українській мові є дві фоне­ми — <р> і <р’> (пор.: рад [рад] і ряд [р’ад],) тоді як у білоруській мові лише одна <р>, бо опозиції <р>—<р’> там не існує, оскільки звук [р] є тільки твердим. Конста­тувати, наприклад, що в англійській і українській мовах є фонема <е>, бо, мовляв, у цих мовах є такі звуки, все одно, що сказати, що туфлі і кофта однакові, бо вони 42 розміру. Насправді ці туфлі і кофта не однакові, бо належать до різних систем виміру— системи взуття і сис­теми одягу. Відповідно цінність українського [е] й англій­ського [е] різна, бо в англійській мові є чотири подібних до українського звука елементи, які перебувають в опози­ції одне до одного й розрізняють слова: <е> — < > '— < :> — < > (hеаd [hed] "голова" — had [hd] "раst від hаvе "мати" — hеаrd [h :d] "рast від hеаr "чути"). Отже, звуки стають фонемами лише тоді, коли вони перебувають в опозиції до інших звуків, тобто коли є хоч одна пара слів, яка різниться цими звуками.

Розгляд фонем у системі належить до їх парадигма­тичного аспекту. Фонологічна парадигматика становить собою систему фонемних опозицій , серед яких виділяють­ся два основні типи: диз'юнкція — протиставлення за декількома диференційними ознаками і кореляція — про­тиставлення за однією диференційною ознакою. Прикла­дом диз'юнкції може слугувати протиставлення фонем <в> і <с> (вам — сам ), у яких воно здійснюється за дво­ма параметрами: дзвінкість - глухість, губність - передньоязиковість. Як приклад кореляції можна навести опозицію <д> - <т>, де фонеми протиставляються тіль­ки за дзвінкістю-глухістю. Аналіз опозиції здійснюється за допомогою набору бінарних диференційних ознак, фізичним субстратом яких є артикуляційні й акустичні властивості звуків.

Опозиції бувають одномірні й багатомірні. В одномір­них опозиціях фонем спільні ознаки в такій сукупності більше ніде в цій системі не повторюються. Так, зімкне­ність і задньоязиковість, що є спільними для фонем <ґ> і <к>, в інших фонемах української мови не виявляють­ся. У багатомірних опозиціях спільні ознаки двох фо­нем повторюються в якійсь третій. Наприклад, спільні для фонем <б> і <д> зімкненість, дзвінкість і твердість повторюються й у фонемі < ґ >.

За характером (змістом) протиставлення опозиції бу­вають привативні, градуальні й еквіполентні.

Привативні опозиції – це такі опозиції, в яких один член має якусь озна­ку, а інший її не має. Так, фонема <д> на відміну від <т> має дзвінкість. В даному разі дзвінкість (не глухість) втрачається в слабкій позиції кінця слова, тому саме дзвінкість є маркованою ознакою, а не глухість.

Привативні опозиції поділяються на пропорційні й ізольовані . У пропорційній опозиції відмінність між фо­немами така ж, як і в іншій опозиції. Іншими словами, це відношення протиставлення фонем, які пропорційно повторюються у відношеннях протиставлення інших фо­нем. Наприклад, <б> ~ <п> = <д> ~ <т> = <ґ> ~ <к> = <г> ~ <х> = <ж> ~ <ш> = <з> ~ <с> = <дж> ~ <ч> = <дз> ~ <ц>. Тут усі фонеми попарно протиставляються за дзвінкістю-глухістю. Якщо відмінність певної пари фонем більше ніде не повторюється, то така опозиція називається ізольованою . Так, тільки фонеми <р> і <л> протиставлені за ознаками дрижачість (вібрантність) і плавність.

Градуальні опозиції (їх ще називають ступінчасти­ми ) характеризуються різним ступенем (градацією) одні­єї й тієї ж ознаки. Так, зокрема, фонеми <е> й <і> різ­няться ступенем розкриття рота.

Еквіполентні опозиції (рівнозначні) — це такі пози­ції, в яких обидва члени логічно рівноправні, тобто не характеризуються ні різним ступенем якоїсь однієї озна­ки, ні наявністю або відсутністю ознаки. Наприклад, фо­неми <п> і <т> мають спільні ознаки — глухість, твер­дість, зімкненість (проривність), однак кожна з них має ще одну, тільки їй у даному випадку притаманну, ознаку (губність для <п> і передньоязиковість для <т>).

Опозиції, члени яких розрізняються тільки однією ознакою, а за всіма іншими збігаються, називаються ко­релятивними . Наприклад: <б> ~ <п>, <д> ~ <т>, <в> ~ <ф>, <н> ~ <н'>.

Американські вчені Р. Якобсон, Г. Фант і М. Халле на основі електроакустичних досліджень спробу­вали розробити універсальну систему диференціальних ознак, яка б задовольнила всі мови світу. Ця система побудована на бінарному принципі, внаслідок чого всі фонемні опозиції зводяться до привативних.

Загальне число опозицій - дванадцять, одні з них враховують звучність, інші - тон звука (9 ознак звучності і 3 ознаки тону):

1) голосний характер - вокальність – неголосний характер - невокальність;

2) приголосний характер - консонантність – неприголосний характер -неконсонантність;

3) ком­пактність (наявність у спектрі центральної ділянки більшої концентрації енергії) — дифузність (менша концентрація енергії в центральній ділянці спектра і поширення звуко­вої енергії на його периферію);

4) напруженість — ненапруженість;

5) дзвінкість — глухість;

6) назальність (носо­вий характер) — неназальність (ротовий характер);

7) перервність — неперервність (або нетривалість - тривалість);

8) різкість (висока інтенсифіка­ція шумів) — нерізкість (невисока інтенсифікація шумів);

9) глоталізованість — неглоталізованість;

10) низька тональ­ність — висока тональність;

11) бемольність (ослаблення верхніх частотних вкладників унаслідок участі при творен­ні звука губ)— небемольність;

12) дієзність (посилення вер­хніх частотних показників за рахунок підняття спинки язи­ка до піднебіння; дієзні — це м'які приголосні) — недієзність.

Незважаючи на свою оригінальність, ця універсальна класифікація не вважається бездоганною. Насам­перед критиці підлягає сам бінарний принцип, на основі якого вона побудована. Звичайно, можна градуальні опозиції звести до привативних, але фонематична під­система мови тим і відзначається, що в її структурі наявні опозиції різного типу.

Нові дослідження показують, що диференційні ознаки фо­неми інколи проявляються не лише в тому сегменті мовлення, що їй безпосередньо відповідає, а за його межами - в складі, до якого входить фонема.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Березин Ф.М. История лингвистических учений. – М.: Высш.шк., 1984. – 315 с.

2. Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів. – К.: Вища школа, 1985. – 360 с.

3. Кочерган М.П. Загальне мовознавство. – К.: Академія, 1999. – 288 с.

4. Мельничук А.С. О всеобщем родстве языков мира /Вопр.языкознания, 1991. – №2.

5. Мельничук О.С. Мова як суспільне явище і як предмет сучасного мовознавства /Мовознавство, 1997. – №2-3.

6. Перебийніс В.С. Кількісні та якісні характеристики фо­нем сучасної української літературної мови. – К.: Знання, 1970. – 215 с.

7. Семчинський С. Л. Загальне мовознавство. — К.: АТ „ОКО”, 1996. – 416 с.

8. Словник української мови. – К.: Наукова думка, 1979. – Т.10. – 658 с.

9. Українська радянська енциклопедія. – К.: Наукова думка, 1983. – Т.10.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий