регистрация / вход

Повоєнне мовознавство в СРСР. Українське мовознавство у 20-80-х рр.

Реабілітація порівняльно-історичного мовознавства в другій половині 50-х років, коли мовознавство в СРСР стало розвиватися в єдиному світовому руслі. Українська лінгвістика 20—80-х років XX ст. та її представники Виноградов, Смирницький, Філій.

Реферат на тему

Повоєнне мовознавство в СРСР. Українське мовознавство у 20-80-х рр.

ПЛАН

1. Реабілітація порівняльно-історичного мовознавства.

2. Віктор Володимирович Виноградов

3. Олександр Іванович Смирницький

4. Федот Петрович Філій

5. Українське мовознавство 20—80-х років XX ст.

6. Діячі української лінгвістики

Використана література

1. Реабілітація порівняльно-історичного мовознавства.

Після дискусії 1950 р., на якій було піддано кри­тиці догми «нового вчення про мову» Марра та його послідовників, радянське мовознавство змінило напря­ми досліджень. Було реабілітовано порівняльно-істо­ричне мовознавство, яке почало інтенсивно розвиватися (праці Б. О. Серебренникова, Л. А. Булаховського, Ф. П. Філіна, А. О. Білецького, В. В. Іванова, О. Н. Сав-ченка, Е. А. Макаєва, Я. М. Ендзеліна, О. С. Мельничука та ін.), а з ним і такі споріднені галузі мовознавства, як етимологія (дослідження В. І. Абаєва, А. О. Білецького, О. С. Мельничука, Г. А. Климова) та лінгвогеографія (праці А. В. Десницької, М. М. Гаджієва, Р. І. Аванесова, И. О. Дзендзелівського та ін.). Однак інші мовознавчі напрями, не пов'язані з порівняльно-історичним мо­вознавством, ігнорували. Усе зарубіжне мовознавство критикували і заперечували. Така відрубність радян­ського мовознавства від зарубіжного негативно позна­чилась на його розвитку, оскільки нові ідеї і методи зарубіжної лінгвістики були невідомі мовознавцям у СРСР.

Ситуація змінилася в другій половині 50-х років, у період «хрущовської відлиги». Радянські вчені дістали змогу ознайомитися з усім, що зроблено їхніми колега­ми в різних країнах, і мовознавство в СРСР стало роз­виватися в єдиному світовому руслі. Як окремі напря­ми виділилися психолінгвістика, структурна лінгвіс­тика, математична лінгвістика, прикладна лінгвістика тощо (праці О. Р. Лурія, О. О. Леонтьева, Л. В. Сахар­ного, О. М. Шахнаровича, І. І. Ревзіна, В. С. Пере-бийніс, Р. Г. Шотровського, М. Д. Андреева та ін.). З'явилися глибокі теоретичні дослідження, у яких все­бічно розглядалися різні структурні рівні мови. Особ­ливо вирізняються праці В. В. Виноградова й О. І. Смир-ницького.

2. Віктор Володимирович Виноградов

(1895—1969) — видатний російський мовознавець, учень О. О. Шахма­това. З 1950 до 1954 р. очолював Інститут мовознавст­ва, а з 1958 до 1968 р. — Інститут російської мови АН СРСР. Опублікував майже 300 праць із загального мо­вознавства, історії й сучасного стану російської мови, мови і стилю письменників, стилістики, синтаксису і фразеології: «Нариси з історії російської літературної мови XVII—XIX століть» (1934), «Мова Пушкіна» (1935), «Стиль Пушкіна» (1941), «Російська мова. Грама­тичне вчення про слово» (1947), «Про основні типи фра­зеологічних одиниць у російській мові» (1947), «Про ка­тегорію модальності і модальні слова в російській мові» (1950), «Словотвір у його відношенні до граматики й лек­сикології» (1952), «Питання вивчення словосполучень» (1954), «Про мову художньої літератури» (1959), «Стилі­стика. Теорія поетичної мови. Поетика» (1963) та ін.

Його дослідження про мову і стиль письменників було взято за основу нової дисципліни — історії росій­ської літературної мови і стилістики як окремої дис­ципліни.

Виноградов опрацював теорію словосполучення (розмежував словосполучення і речення), вчення про предикативність, про словотвір і його відношення до граматики та лексикології, про взаємодію лексичних і граматичних значень. У граматиці виокремив грама­тичне вчення про слово, вчення про словосполучення, про речення і про складне синтаксичне ціле. Обґрун­тував тісний зв'язок словотвору з граматикою і лек­сикологією, виділив словотвір як окрему лінгвістичну дисципліну, створив учення про чотири способи слово­творення (морфологічний, морфолого-синтаксичний, лексико-интаксичний і лексико-семантичний).

Оригінальними є його теорії типів значень слова і типів фразеологічних одиниць. Виноградову завдячує мовознавство виділенням фразеології в окрему дис­ципліну, нетривіальною класифікацією частин мови (див. тему «Морфологічний рівень. Частини мови»). М. С. Поспелов так характеризував наукову діяльність Виноградова: «Прямий продовжувач Шахматова і Щер­би, В. В. Виноградов у своїй науковій роботі поєднує обидва ці типи: ніколи не випускаючи з поля зору за­гальні проблеми мовознавства, він, однак, ні на хвили­ну не покидає твердого ґрунту фактів мови. Подібно до Шахматова, В. В. Виноградов захоплює широтою охоп­лення конкретного мовного матеріалу в стрункій сис­темі вичерпної класифікації, зі Щербою ж зближує його невгамовний дух сміливих пошуків нових поглядів, но­вих методів, нових об'єктів лінгвістичного вивчення».

3. Олександр Іванович Смирницький

(1903—1954) — мовознавець, який зробив істотний внесок у розв'язан­ня загальнотеоретичних проблем. Зокрема, він дослі­джував співвідношення мови і мислення, мови і мовлен­ня, об'єктивності існування мови. Його оригінальне вчення з цих проблем викладене у праці «Об'єктив­ність існування мови» (1954). Самобутньою є його тео­рія мови і мовлення. Під мовленням Смирницький розуміє поєднання звучання з конкретним мовним змістом, а під мовою — сукупність взаємопов'язаних одиниць і відношень між ними, сукупність усіх компо­нентів різноманітних виявів мовлення. Якщо мовлен­ня — спосіб спілкування, то мова — засіб спілкуван­ня. Мова існує у мовленні, взаємодіє з мовленням і розвивається в мовленні. Така інтерпретація мови і мовлення є глибшою, ніж у Соссюра.

Смирницький оновив і теорію слова. Слово, вважає вчений, є одночасно одиницею лексики і граматики, бо в ньому переплетені лексичні й граматичні властивості, що надає йому цільнооформленості. На цій основі Смир­ницький проаналізував проблему окремості слова і його тотожності.

4. Федот Петрович Філій

(1908—1982) — дослід­ник історії російської мови, проблем загального мово­знавства, соціолінгвістики. Очолював Інститут мовознав­ства (1964—1968) й Інститут російської мови АН СРСР (1968—1982). Йому належить майже 300 наукових праць.

У «Нарисах із теорії мовознавства» (1982) учений акцентує на необхідності системного підходу до вивчен­ня мовних фактів. Під системою він розуміє комплекс органічно пов'язаних між собою компонентів, а під структурою — самі зв'язки між компонентами. Систе­ма мови історично є змінною, тому дослідити мову мож­на лише враховуючи її історичний розвиток. Рівнова­га і стійкість системи завжди є відносними, бо в ній в один і той самий час існують елементи, які тільки що виникли і які зникають. На розвиток мовної системи впливають внутрішні й зовнішні суперечності, хоча між ними не можна провести чітку межу. Зокрема важливу роль у розвитку мови відіграють її функції. Саме від них залежить напрямок розвитку мови. І тут неоціненне значення має соціолінгвістичне досліджен­ня мови.

Заслуговує на увагу введене Філіним у мовознавст­во розрізнення тематичних і лексико-семантичних груп слів. Різницю між ними вчений вбачає в тому, що тематичні групи слів ґрунтуються на зовнішніх фак­тах, відношення між словами у них цілком відобража­ють відношення між поняттями, а лексико-семантичні групи слів є продуктом розвитку лексичної системи; утворення таких слів зумовлене історичними змінами мови, перегрупуваннями в її лексико-семантичній сис­темі (тим і пояснюється неоднаковий обсяг лексико-семантичних груп у різних мовах, зокрема розбіжність у синонімічних гніздах слів).

Найзначнішою працею Філіна є його монографічне дослідження «Про походження російської, української і білоруської мов» (1972). У ній на основі аналізу фоне­тичних, морфологічних, синтаксичних і лексичних діа­лектизмів у пам'ятках давньої писемності виділено мов­ні явища, які згодом стали визначати специфіку кожної зі східнослов'янських мов. Недоліком цієї праці є те, що вона ґрунтується на тенденційному для радянської істо­ріографії підході до питання про походження українців, росіян і білорусів «із однієї колиски».

5. Українське мовознавство 20— 80-х років XX ст.

В історії українського радянського мовознавства виділяють чотири періоди:

I період (1917 — початок 30-х років). Характеризується активним дослідженням фонетики і граматики, історії й діалектології української мови, яскраво вираженим практичним спрямуванням мовознавчої науки;

II період (ЗО—40-ві роки). Період наступу на укра­їнізацію і репресивної політики ВКП (б) — КПРС, ко­ли згорталися теоретичні дослідження і призупинила­ся практична робота;

IIIперіод (50—60-ті роки). Характеризується намаган­ням оновити теорію мовознавства, увагою до розвитку гра­матичних досліджень, лексикографії та лінгвостилістики;

IVперіод (70—80-ті роки). Відзначається не лише розвитком порівняльно-історичного мовознавства, а й творенням сумнівних прогнозів, що видавалися за соціолінгвістику [Українська мова: Енциклопедія 2000: 648].

V перший період було засновано Інститут української наукової мови Всеукраїнської академії наук (1921), створено кафедри української та інших мов у вищих навчальних закладах. Інтенсивно велися мовознавчі дослідження, укладалися перекладні й термінологічні словники, зокрема «Російсько-український словник» за редакцією А. Кримського (т. 1—3, 1924—1933). З'явилися підручники і посібники з української мови (М. Грунського і Г. Сабалдиря в 1920 p., О. Синявського в 1923 p., М. Наконечного в 1928 p.; за редакцією Л. Булаховсько-го в 1929—ЗО pp.), з історії й діалектології («Нариси української мови та хрестоматія з пам'ятників письмен-ської староукраїнщини XI—XVIII вв.» О. Шахматова й А. Кримського в 1922 p., «Нарис історії української мо­ви» П. Бузука в 1927 р., «Курс історії українського язи­ка» Є. Тимченка в 1927 p.). Розпочалась робота над укладанням «Історичного словника української мови» (вийшло два випуски першого тому в 1930 і 1932 роках). Видано десятки термінологічних словників.

Крім української, досліджують інші слов'янські мови, а також германські, романські, тюркські й араб­ську мови (помітним явищем не тільки в українсько­му, а й у світовому мовознавстві є дослідження з орієн­талістики А. Кримського).

На початку 30-х років інтенсивний розвиток україн­ського мовознавства було призупинено. Розпочалась бо­ротьба офіційної комуністичної політики проти україн­ської мови й культури. Широкого масштабу досягли репресії щодо провідних діячів української науки, літе­ратури, мистецтва. Безпідставно були репресовані В. Ган-цов, М. Гладкий, О. Курило, С. Смеречинський, М. Су­лима, К. Німчинов, О. Синявський, О. Ізюмов, М. Йоган-сен, Н. Малеча, Н. Солодкий, Б. Ткаченко, Г. Сабалдир, згодом А. Кримський та ін. Адміністративно насаджу­вали марризм. Хто не поділяв маррівського вчення, по­трапляв до числа буржуазних мовознавців. Розгорнувся масовий пошук «помилок» у працях лінгвістів поперед­ніх років. З'являються публікації з критикою мово­знавців. Самі назви статей у журналі «Мовознавство» засвідчують жорстокий терор на лінгвістичній ниві: «Добити ворога» (С. Василевський), «Проти буржуазно­го націоналізму й фальсифікації» (Г. Сабалдир), «На­ціоналістичні перекручення в питаннях українського словотвору» (П. Горецькии), «Національне шкідництво в синтаксисі сучасної української літературної мови» (П. Горецькии, І. Кириченко), «Термінологічне шкід­ництво і його теоретичне коріння» (О. Фінкель), «Націо­налізм в етимології» (Н. Ліперовська). У 1934 р. опублі­ковано брошуру К. Німчинова «Проти націоналістично­го шкідництва в синтаксисі української літературної мови». Серед авторів «викривальних» статей є й ті, хто згодом був репресований і розстріляний.

Автори замовлених і часом не зі своєї волі написа­них статей вдавалися до далеко не наукової лексики і фразеології з явними ознаками стилю судового вироку. Так, С. Василевський у статті «Добити ворога» пише: «Кримський, Курило, Тимченко, Сулима та інші сумлін­но виконували замовлення свого умираючого класу — буржуазії, [...] за «чистою наукою» Тимченка, Кримсь­кого та інших ховалися фашистські інтервенціоністські плани», а Г. Сабалдир у статті «Проти буржуазного на­ціоналізму і фальсифікації» виносить такий присуд: «Нариси» С. Смеречинського — «твір ворожий, що його негайно треба з н и щ и т и, бо важко, мабуть, найти виразніший націоналістичний твір в українському мо­вознавстві [...], де так чітко й войовниче сформульова­но ідеї українського фашизму в мовознавстві». Ці стат­ті, звичайно, не мають жодного стосунку до науки.

Серед нечисленних вартісних праць ЗО—40-х років мо­жна назвати «Історію форм української мови» М. Грунсь-кого і П. Ковальова (1931), «Історичний коментарій до російської літературної мови» (1936) і «Російська літера­турна мова першої половини XIX ст.» (т. І, 1941) Л. Бу­лаховського та «Вступ до мовознавства» М. Калиновича (1940). Власне наукові проблеми досліджували мово­знавці, які опинилися в еміграції: Є. Онацький, П. Ко­вальов, Ю. Шевельов, І. Огієнко, В. Чапленко та ін.

У 50-ті роки після дискусії щодо маррівського «но­вого вчення про мову» наступило деяке пожвавлення в українському мовознавстві. З'являються дослідження з порівняльно-історичного мовознавства. Помітним явищем став вихід двотомного «Курсу сучасної україн­ської мови» за редакцією Л. Булаховського (1951) та «Історичної граматики української мови» О. Безпаль­ка, М. Бойчука, М. Жовтобрюха, С. Самійленка й І. Та-раненка (1957) та двотомного «Курсу історії українсь­кої літературної мови» (1958—1961).

У 60-ті роки XX ст. пожвавився інтерес до вивчен­ня пам'яток української мови, зокрема було видано «Граматику» І. Ужевича, «Лексикон» П. Беринди, «Лексис» Л. Зизанія, лексикографічні праці Є. Слави-нецького, А. Корецького-Сатановського, «Словник укра­їнської мови» П. Білецького-Носенка та ін. Ця робота тривала і в 70-ті роки.

Знаменними подіями в українській лексикографії було видання шеститомного «Українсько-російського словника» (1953—1963), тритомного «Російсько-укра­їнського словника» (1968), двотомного «Словника мови Т. Г. Шевченка» (1964). На 50—60-ті роки припадає зародження українсь­кої лінгвостилістики й інтенсивні дослідження діалек­тів української мови, що згодом вилилося в укладення «Атласу української мови».

Із «хрущовською відлигою» 60-х років посилилася увага мовознавців до культури української мови (з 1967 р. став виходити міжвідомчий збірник «Культура слова»), до нових напрямів дослідження мови (струк­турна і математична лінгвістика, пов'язана зі школою В. Перебийніс). У 60—80-ті роки активізувалося дослідження міжмовних контактів (Ю. Жлуктенко, В. Акуленко, В. Семчинський, О. Ткаченко), розвиваєть­ся славістика (О. Мельничук, В. Русанівський), герма­ністика і романістика (Ю. Жлуктенко, Б. Задорожний, Г. Почепцов, О. Чередниченко), досліджуються балтій­ські (А. Непокупний), тюркські (О. Гаркавець), фінно-угорські (П. Лизанець, О. Ткаченко) та інші мови, за­кладаються підвалини української акцентологічної школи (В. Скляренко, В. Винницький).

Важливими подіями в українському мовознавстві 70—80-х років є вихід «Словника української мови» в одинадцяти томах (1970—4980), «Етимологічного слов­ника української мови» в семи томах (вийшло чотири томи, 1982, 1985, 1989, 2003), «Атласу української мови» у трьох томах (1984, 1988, 2001), а також п'ятитомного курсу «Сучасна українська мова» (1969—1973), в яко­му узагальнено здобутки досліджень на той час усіх структурних рівнів української мови. Негативним моментом українського мовознавства цього періоду є псевдосоціолінгвістичні дослідження, в яких у час то­тальної русифікації українського етносу і стрімкого звуження суспільних функцій української мови ствер­джувався її «нечуваний розквіт».

Найвидатнішими постатями українського мовознавст­ва 20—80-х років є А. Кримський, М. Грунський, М. Ка-линович, Є. Тимченко, Л. Булаховський, О. Мельничук.

6. Діячі української лінгвістики

Агатангел Юхимович Кримський (1871—1942) — видатний сходознавець, мовознавець, літературознавець, фольклорист, етнограф, історик, письменник і перекла­дач. У 1918 р. обраний академіком УАН. З 1921 до 1929 р. був директором Інституту української наукової мови. Володів майже 60 мовами. Опублікував до 1000 наукових праць, найголовнішими з яких є «Нарис з історії української мови», написаний у співавторстві з О. Шах-матовим (1922, 1924), «Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася» (1922), «Нарис історії україн­ського правопису до 1927 р.» (1929), «Українська грама­тика...» (1907), «Історія Персії та її письменства» (1923). У працях «Філологія і погодінська гіпотеза...» (1904), «Де­які непевні критерії для діалектологічної класифікації староруських рукописів» (1906), «Давньокиївський го­вір» (1906) спростував псевдонаукову шовіністичну тео­рію Погодіна — Соболевського про російський етнічний склад населення Києва і Київщини за часів Київської Русі та неавтохтонність на цій території українського ет­носу. Досліджував українські говори. Низку праць при­святив розвитку й нормалізації української мови. Був науковим редактором «Російсько-українського словни­ка» у трьох томах (1924—1933). Кримського по праву вважають основоположником української орієнталісти­ки. Написав багато праць зі сходознавства (досліджував історію, мову, літературу семітів, арабів, персів і тюрків). У 1941 р. був репресований, помер у в'язниці.

Микола Кузьмич Грунський (1872—1951) — про­фесор Київського університету (у 1919—1920 pp. був ректором). Досліджував походження старослов'янсько­го письма, мову давніх пам'яток старослов'янської пи­семності, історію слов'янських мов. Відомими є такі його праці: «Пам'ятки і питання давньослов'янської писем­ності» у двох томах (1904—1906), «Нариси з історії роз­робки синтаксису слов'янських мов» у двох томах (1910— 1911), «Білоруська мова в її минулому та сучас­ному вивченні» (1930), «Граматика давньоцерковносло-в'янської мови» (1906), «Українська граматика» (1918), «Вступ до слов'янського мовознавства» (1941), «Україн­ська мова» (1926; у співавторстві з Г. Сабалдирем) та ін. У статті «Основи та проблеми сучасної лінгвістики» зро­бив критичний огляд тогочасних мовознавчих концеп­цій з позицій порівняльно-історичного мовознавства.

Михайло Якович Калинович (1888—1949) — відо­мий мовознавець, літературознавець і перекладач, ака­демік АН УРСР з 1939 p., професор Київського універ­ситету. Викладав вступ до мовознавства, порівняльну граматику індоєвропейських мов, санскрит, готську мову, історію давньої індійської літератури. У 1930—1944 pp. очолював Інститут мовознавства Академії наук і відділ загального мовознавства в цьому ж інституті до 1949 р. Найбільше прислужився українському словникарству: був головним редактором «Російсько-українського слов­ника» (1948), автором багатьох публікацій з теорії та історії лексикографії. У «Вступі до мовознавства» (1940, перевидано 1947) вніс багато нового в теорію сло­ва, використавши матеріал різних європейських і пів-денноазіатських мов, чим заклав підґрунтя зіставної лексикології в нашому мовознавстві. Іншим об'єктом зацікавлень ученого була проблема походження мови («Походження мови», 1946).

Євген Костянтинович Тимченко (1866—1948) — один із організаторів Української академії наук, її дійс­ний член із 1919 р., член-кореспондент АН СРСР з 1929 р. Об'єктом його зацікавлень були питання української літературної мови, її історії. В «Українській граматиці» (1907, 2-е доповнене видання — 1917) детально описав фонетику, морфологію та словотвір української мови, а в «Курсі історії українського язика» (1927, 2-е доповнене видання — 1930) широко залучив матеріал слов'янсь­ких та інших індоєвропейських мов, діалектні дані і на цьому тлі розглянув історію української мови. Цінними є його дослідження з синтаксису відмінків української мови, результати яких викладено у працях «Функції ге­нітива в південноруській мовній області» (1913), «Льо-катив в українській мові» (1924), «Номінатив і датив в українській мові» (1925), «Вокатив і інструменталь в українській мові» (1926), «Акузатив в українській мові» (1928). Досліджував учений і проблеми діалектології, якій присвятив кілька праць, зокрема «Причинки до української діалектології» (1908) і «Одна діалектна особливість вживання морфеми ся» (1948).

Чи не найбільше відомий Тимченко як лексико­граф. Він є співавтором і редактором першого «Істори­чного словника українського язика» (випуск 1, 1930; випуск 2, 1932), уклав «Русско-малоросский словарь» у двох томах (1897—1899), брав активну участь у підго­товці «Словаря української мови» за редакцією Б. Грін-ченка (1907—1909).

Леонід Арсенійович Булаховський (1888—1961) — видатний мовознавець, спеціаліст з українського, росій­ського, слов'янського й загального мовознавства, пер­ший голова Українського комітету славістів, дійсний член АН УРСР і член-кореспондент АН СРСР, дирек­тор Інституту мовознавства АН УРСР з 1944 до 1961 р.

У полі зору Булаховського були питання історії й теорії мовознавства; фонетика й лексика, морфологія й синтаксис, стилістика та історія української, російської та інших слов'янських мов, методика викладання мов.

Дослідженням ученого притаманний синтез історії, мо­вознавства й літературознавства. Він написав майже 400 наукових праць. Перша друкована праця «До пи­тання слов'янської кількості й наголосу» з'явилася в 1910 p., коли Булаховський був ще студентом.

Свої загальнолінгвістичні погляди Булаховський виклав у підручниках «Вступ до мовознавства» (росій­ською мовою, 1953), «Нариси з загального мовознавства» (1955) і у праці «Виникнення і розвиток літературних мов» (1941—1947). Учений вніс багато нового у ви­вчення проблем семасіології і лексикології, в дослі­дження становлення і закономірності функціонування літературних мов. У численних публікаціях 50-х ро­ків Булаховський зробив вагомий внесок в утверджен­ня порівняльно-історичного мовознавства.

Чимало праць дослідник присвятив вивченню укра­їнської мови — лексики, морфології, синтаксису, сти­лістики, акцентології, орфографії, пунктуації, істори­чної граматики та історії літературної мови. Часто на матеріалі української мови вчений розв'язує загаль­нослов'янські проблеми. Його «Питання походження української мови» (1956), що відзначаються енцикло­педичністю відомостей, до нашого часу вважаються найсоліднішим і найнадійнішим джерелом із цієї про­блеми. Двотомний «Курс сучасної української літера­турної мови» (1951) за редакцією й участю Булахов-ського, дослідження мови українських письменників-класиків (Т. Шевченка, М. Рильського та ін.) дали підстави вважати вченого творцем лінгвістичної школи історії літературної мови і лінгвостилістики в Україні.

Неоціненний внесок його в русистику. «Курс росій­ської літературної мови» (1935) — оригінальна праця за способом викладу, новизною трактування проблем­них питань і за представленим у ньому матеріалом. Уперше у практиці вищої школи тут уведено розділ лексики, виділено в окремий розділ словотвір, наведено багатий матеріал з наголосу різних частин мови; в роз­ділі про синтаксис викладено вчення про надфразові єд­ності. Можна твердити, що саме Булаховський заклав основи синтаксису зв'язного мовлення.

Книжка «Історичний коментарій до російської лі­тературної мови» (1936) оригінальна тим, що автор ви­брав ретроспективний спосіб аналізу мовних явищ: факти сучасної російської мови отримують своє пояс­нення в близькому і далекому минулому. Ця праця

сприяла з'ясуванню історичного розвитку російської мови, осмисленню всіх сторін мовної структури.

У двотомній праці «Російська літературна мова пер­шої половини XIX століття» (1941) досліджено стиліс­тичні засоби (лексичні, фонетичні, морфологічні й син­таксичні) різних жанрів російської літературної мови. Ця праця вплинула на формування курсу російської літературної мови як окремої наукової дисципліни.

Булаховський досліджував й інші слов'янські мови: польську, чеську, болгарську, сербську, хорватську, словенську і македонську. Широке визнання отримали такі його праці, як «Про деякі питання і завдання ви­вчення слов'янських мов», «До історії взаємовідно­шень слов'янських літературних мов», «Дослідження в галузі граматичної аналогії і споріднених явищ (сло­в'янські атематичні дієслова)», «Слов'янські наймену­вання птахів», «Граматична індукція в слов'янському відмінюванні», «Акцентологічний коментарій до поль­ської мови», «Акцентологічний коментарій до чесь­кої мови» та ін. Як зазначав російський мовознавець В. Ілліч-Світич, Булаховський «завершив побудову традиційної слов'янської акцентологічної концепції». Застосовуючи порівняльно-історичний метод, він праг­нув охопити мовні явища всебічно, у всій їх складності [Иллич-Свитыч 1967].

Олександр Савич Мельничук (1921—1997) — ака­демік АН України, член-кореспондент АН СРСР, видат­ний теоретик мовознавства. Автор праць із загального та індоєвропейського мовознавства, славістики, укра­їнської та російської мов. Найважливішими з них є «Розвиток структури слов'янського речення» (1966), «Про роль мислення у формуванні структури мови» (1966), «Поняття системи і структури мови» (1970), «Про генезу індоєвропейського вокалізму» (1979), «Про мову Київського літопису XIIстоліття» (1983). Крім цього, Мельничук є співавтором і редактором праць «Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов'янських мов» (1966), «Сучасна українська літера­турна мова. Синтаксис» (1972), «Сучасне зарубіжне мо­вознавство» (1983), «Історична типологія слов'янських мов» (1986) та ін. Керував підготовкою фундаменталь­ного семитомного «Етимологічного словника українсь­кої мови», створив піколу українських етимологів. «У своїх дослідженнях він ішов шляхом дедалі ширших узагальнень від праць, пов'язаних безпосередньо з син-

хронічною україністикою, до етимологічних і загаль-нолінгвістичних, від загальнославістичних до загаль-ноіндоєвропеїстичних для того, щоб закінчити, на пре­великий жаль, не вивершеною серією досліджень, у яких ставилося й аргументовувалося положення про спорідненість усіх мов світу» [Ткаченко 2001: 6].

Новим було бачення Мельничука філософських проблем мовознавства, зокрема таких, як мова і мис­лення, система і структура мови, мова як знакова сис­тема. Багато уваги вчений приділив питанню розвит­ку мови. У статті «Розвиток мови як реальної системи» (1981) та в інших працях розвиток мови розглядає через призму її системності й доходить таких виснов­ків: 1) мова еволюціонує поступово (не стрибкоподіб­но), не порушуючи рівноваги системи; 2) якщо мовні зміни приводять до посилення системності, то мова прогресує, а якщо до послаблення — регресує; 3) про­грес мови — це зростання її можливостей виражати новий зміст; 4) причини мовних змін можуть бути сві­домими (пов'язані з розвитком соціуму) і несвідоми­ми (які мають психолінгвістичну природу); прикладом перших є пуризм; 5) потужним чинником розвитку мо­ви є мислення, при цьому роль мислення на різних ета­пах розвитку мови є неоднаковою: «[...] у процесі істо­ричної взаємодії між мисленням і структурою мови за­гальний вплив мислення на мовну структуру поступово посилюється, у той час як зворотний вплив структури мови на мислення відповідно послаблюється».

Будучи видатним теоретиком порівняльно-історич­ного мовознавства, Мельничук, як і Шлейхер, перекона­ний в реальності реконструйованих мовних праформ, тому він залучав до більш широких порівнянь не тіль­ки зафіксовані писемністю форми, а й реконструйова­ні. Це дало йому змогу вийти за межі окремих мовних родин, поглибити доісторичну перспективу мовознав­ства і висунути ідею спорідненості усіх мов світу, їх­нього походження від єдиної прамови людства, про що йдеться в його фундаментальній праці «Про всезагаль-ну спорідненість мов світу» (1991).

Учений сформулював п'ять принципів порівняль­но-історичного дослідження мов: 1) необов'язковість встановлення відповідності між голосними в коренях слів; 2) встановлення відповідностей не між ізольова­ними приголосними, а між групами приголосних; 3) встановлення відповідностей із допущенням можливості метатези приголосних кореня; 4) встановлення відповідностей між формами з різними інфіксами й фор­мами без них; 5) встановлення семантичних паралелей із урахуванням можливості розходження значень.

Видатним теоретиком був Мельничук і в галузі україністики та славістики. У монографії «Розвиток структури слов'янського речення» він детально просте­жив еволюцію речення в слов'янських мовах від най­давніших часів до наших днів, а в академічному підруч­нику «Сучасна українська літературна мова. Синтак­сис» дав ґрунтовний опис синтагматичного членування українського речення.


Використана література

1. Алпатов В. М. История лингвистических учений. — М., 1998. — С 227—265.

2. Русанівський В. М. Україністика// Українська мова: Енциклопедія. — К., 2000. — О 648—652.

3. Жовтобрюх М. А. Нариси історії українського радянського мовознав­ства (1918—1941). — К., 1991.

4. Бевзенко С. П. Історія українського мовознавства. — К., 1991.

5. Зиндер Л. Р., Маслов Ю. С. Л. В. Щерба — лингвист-теоретик и педа­гог. — Л., 1982.

6. Ларцев В. Г. Евгений Дмитриевич Поливанов. Страницы жизни и дея­тельности. — М., 1988.

7. А. Ю. Кримський — україніст і орієнталіст. — К., 1974.

8. Л. А. Булаховский и современное языкознание. — К., 1987.

9. Ткаченко О. Б. Олександр Савич Мельничук як людина і вчений// Мо­вознавство. — 2001. — № 6.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

Комментариев на модерации: 1.

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий