регистрация / вход

Проміжні рівні мови

Основні рівні мови — фонологічний, морфологічний, лексико-семантичний і синтаксичний — не існують ізольовано один від одного. Вони взаємодіють, унаслідок чого на їх стику виникають проміжні рівні — морфонологічний, словотвірний і фразеологічний.

Реферат на тему

Проміжні рівні мови


ПЛАН

1. Морфонологічний проміжний рівень мови

2. Словотвірний проміжний рівень мови

3. Фразеологічний проміжний рівень мови

Використана література


Основні рівні мови — фонологічний, морфологічний, лексико-семантичний і синтаксичний — не існують ізо­льовано один від одного. Вони взаємодіють, унаслідок чого на їх стику виникають проміжні рівні — морфоно­логічний, словотвірний і фразеологічний.

1. Морфонологічний проміжний рівень мови

Морфонологічний рівень — проміжний між фоно­логічним і морфологічним. Особливістю проміжних рівнів є те, що мовна одиниця одного рівня функціонує в іншому рівні. У цьому разі фонологічна одиниця (фо­нема) виконує допоміжну морфологічну функцію у складі морфеми, тобто йдеться про морфологічне вико­ристання фонологічних засобів мови.

Проблема використання фонем як допоміжного морфологічного засобу стала предметом дослідження особливої лінгвістичної науки — морфонології.

Морфонологія (із морфофонологія) розділ мовознавства, який вивчає фонологічну структуру морфем і використання фонологіч­ них відмінностей із морфологічною метою.

Якщо фонологія вивчає фонеми в системі мови та їх функції, а морфологія — морфеми і словоформи, то морфонологія вивчає фонеми в їх співвідношенні з мор­фемами і словоформами, встановлює основні варіанти морфем і правила їх перетворення на інші варіанти.

У сучасному мовознавстві термін морфонологія вживається у двох значеннях — вузькому і широкому. Морфонологія у вузькому значенні вивчає варіювання фонем у морфах однієї морфеми, тобто чергування фо­нем: друг дружній, страх страшити, сотня сто, день дня, веселий весілля, черниця чорний тощо.

Морфонологія у широкому значенні досліджує фо­нологічний склад морфем і способи їх розрізнення; видозміни морфем при їх сполучуваності в процесах формотворення і словотворення, тобто стикові зміни морфем.

Вивчення морфонології у широкому значенні за­початкував М. С. Трубецькой. Він вважав, що морфо­нологія — це: 1) вчення про фонологічну структуру морфем; 2) учення про комбінаторні звукові зміни, які відбуваються в морфемах при їх поєднанні; 3) вчен­ня про ряди чергувань, які виконують морфологічну функцію. Відповідно до широкого розуміння морфо­нології, як морфонологічну характеристику слова роз­глядають ті його формально-структурні особливості, які є наслідком поєднання морфем у слові і виявля­ються в чергуванні фонем, що входять до складу мор­феми.

Фонеми, які чергуються в морфах однієї морфеми, називаються морфонемами. Термін морфонема за­пропонував у 1927 р. польський мовознавець Г. Ула-шин і визначив її як фонему в семасіолого-морфологіч-ній функції. Майже одночасно з Улашином цей тер­мін став уживати Трубецькой, але в нього він укладав дещо інший зміст — «складний образ двох чи декіль­кох фонем, здатних взаємозамінюватися в межах одні­єї і тієї самої морфеми залежно від умов морфологіч­ної структури» або як «складне уявлення про всі чле­ни (два чи більше) чергування». Як приклади можна навести такі морфонеми: е/і (веселий весілля), е/0 (палець пальця), е/о (женити жонатий, шести шостий), о/и (кров кривавий), к/ч/ц (мука муч­ний муці), д/дж (радити раджу), з/ж (возити вожу), х/ш (рухати рушу). У кореневих морфемах наведених споріднених слів при спільному корені є різ­ні фонеми. З погляду фонології, фонеми служать для розрізнення значень, а в цьому разі це правило не спра­цьовує (пор. кум чум, кола чола, ком чом, з одно­го боку, і рука рученька, мокнути мочити — з іншого).

Отже, поняття «морфонема» є абстракцією. Як фо­нема є абстрактною одиницею і реально представлена в мовленні алофонами, так і морфонема є абстрактною одиницею, яка конкретно реалізується у вигляді фо­нем, що взаємно заміщуються в морфемах при слово­зміні та словотворенні. Різниця тільки в тому, що фонема є узагальненням найменшої сегментної одиниці мови, а морфонема не є особливою сегментною одини­цею, а тією самою фонемою, тільки розглянутою під іншим кутом зору. Очевидно, це стало причиною того, що деякі мовознавці заперечують існування такої оди­ниці загалом. Так, скажімо, О. О. Реформатський ува­жав поняття морфонеми фікцією. На його погляд, те, що називають морфонемою, власне є фонемою, розгля­нутою у складі морфеми.

Фонологія і морфонологія вивчають одну й ту саму сегментну одиницю. Як стверджує С. В. Семчинський, вони мають один об'єкт дослідження, але різний пред­мет вивчення [Семчинський 1996: 188]. Предметом сучасної морфонології є вивчення функцій фонем у морфемах, дослідження спеціалізації фонологічних чергувань у різних ділянках граматики (у словозміні іменних частин мови чи дієслова, у словотворенні то­що); встановлення того, які групи фонем залучаються до чергування, в якій позиції слова (на початку, в се­редині чи в кінці) відбуваються чергування, якими вони є — історичними чи живими, продуктивними чи непродуктивними.

Предмет вивчення морфонології є дуже перспектив­ним, оскільки привертає увагу до нових проблем, перед­усім до проблеми фонетичного чергування як додат­кового способу вираження певного граматичного зна­чення. Функція морфонологічних явищ полягає в посиленні диференціації форм на морфологічному рів­ні. Наприклад: вузький вужчий, низький нижчий; показати покажчик, пекти піч; лука на луці, берег на березі, луг луже, день дня, вогонь вогню; рухати рушу, крутити кручу, возити вожу. Тут чергування фонем є допоміжним засобом ви­раження таких граматичних значень, як ступінь по­рівняння, частиномовне категоріальне значення (дія — предметність), відмінкові значення та значення особи. Наведені чергування не зумовлені фонетичним оточен­ням (хоча колись вони були фонетично зумовленими: виникли ще в доісторичний період як наслідок І та IIпалаталізацій і переходу передньоязикових приголос­них у шиплячі перед [j]). Зумовлені фонологічним ото­ченням чергування не належать до морфонології.

У сучасних мовах морфонологічні явища виявля­ються при зіставленні форм одного парадигматичного або словотвірного ряду: укр. сіль, солі, солі, сіль, сіллю,

солі; водити, воджу, водиш; рос. хочу, хочешь, хочет, хо­тим, хотите, хотят; нім. Байт Всійте, HandHcinde , BlattBlatter , DorfDorfer , GutGiiter , tragentrdgt , nehmennimmtnahmgenommen , backenbacktbuckgebacken ; укр. село сільський, весе­лий весілля, страх страшний страшити, сон сонний снитися, жати женці жнець.

Однак не всі типи чергувань, які виконують мор­фологічну функцію, відносять до морфонології. Так, зокрема, не існує єдиного погляду щодо тих чергувань, які представляють внутрішню флексію, як, наприклад, англ. foot «нога» — feet «ноги», tooth «зуб» — teeth «зуби», нім. Vogel «птах» — Vogel «птахи», Bruder «брат» — Bruder «брати», Tochter «дочка» — Tochter «дочки». Одні вважають, що морфонологія вивчає всі типи чергувань із морфологічним навантаженням (ті, що служать єдиним засобом граматичного розрізнення форм, і ті, які функціонують разом з іншими грама­тичними засобами — суфіксами, закінченнями тощо), інші — лише ті, які є допоміжним засобом. Оскільки в останньому випадку чергування є основним і єдиним способом вираження граматичного значення числа, то, на думку прибічників другої точки зору, їх не можна віднести до морфонологічних явищ. Дискусійним за­лишається і питання про належність до морфонологіч­них засобів наголосу (у мовах із нефіксованим і рухо­мим наголосом нерідко зміна граматичної форми слова за допомогою афікса чи флексії супроводжується змі­ною наголосу): укр. земляземлі, молодиймолодь; рос. село сёлъсъкий, профессор профессора тощо.

Морфонологічні явища характерні не для всіх ти­пів мов. Вони властиві тільки тим мовам, у яких мор­феми мають варіанти і де це варіювання пов'язане з суто фонетичними причинами. Так, морфонологія не характерна для аглютинативних мов, у яких морфеми є незмінними, стабільними, і на їх стику не відбувають­ся фонетичні зміни. Морфонологія найбільш характер­на для фузійних мов, у яких морфемні шви чітко не виявляються.

Хоча термін морфонологія, на відміну від терміна морфонема, загальноприйнятий, деякі мовознавці не визнають проміжного статусу морфонології. Є. Кури-лович, наприклад, уважає, що майже всі проблеми мор­фонології належать до компетенції фонології, лише окремі — до морфології. На думку французького мовознавця А. Мартіне, всі морфонологічні проблеми по­винні розглядатися в морфології.

Незважаючи на заперечення деякими лінгвістами існування морфонології, вона зміцнює свої позиції.

2. Словотвірний проміжний рівень мови

Словотвірний рівень міститься між морфологічним і лексико-семантичним основними рівнями. Суть між-рівневих зв'язків тут полягає в тому, що основна оди­ниця морфологічного рівня — морфема — використо­вується для творення одиниць лексико-семантичного рівня — слів (лексем). Однак не можна не помітити зв'язку між словотвором і синтаксисом. Цей зв'язок виявляється в тому, що утворення складних слів, як правило, зводиться до згортання словосполучення в єдине слово (косий кут —> косокутник «предмет, що має косі кути», другий курс —> другокурсник «студент, який навчається на другому курсі», плаває морем —> мореплавець «той, хто плаває морем»; див. ще: нафто­база, листоноша, п'ятиповерховий), і в тому, що май­же весь словотвір пов'язаний за своєю мотивацією з реченням (Він учиться в школі —> школяр, Він носить листи —> листоноша, Він шиє взуття —> швець). Дех­то навіть схильний уважати, що весь словотвір є час­тиною вчення про структуру речення.

Останнім часом нерідко стверджують, що слово­твір — окремий самостійний рівень мови. Однак із цим важко погодитися. Словотвір не може бути окремим рівнем, бо він не має власної (специфічної) одиниці. «Оз­накою того, що якась одиниця лежить в основі самостій­ного рівня, може бути тільки можливість вичерпного поділу тексту на ці — і тільки ці — дискретні одиниці. Можна представити будь-який текст (при цьому весь, повністю) у вигляді ланцюжків фонем, можна записати його в термінах морфеми або як послідовність певних структур речення. В іншій формі, очевидно, запис тексту (крім звичайного запису в словах) і неможливий. В уся­кому разі, неможливо представити текст через символи і правила утворення одних похідних, бо вони — це тільки обмежена частина тексту» [Общее языкознание 1972: 349]. Функції слово-твірних елементів інші: во­ни використовуються для творення лексичних знаків, тобто для номінації. Отже, словотвір — це не якийсь особливий рівень мови, а сфера особливих відношень між морфемами і лексемами.

Термін словотвір вживається у двох значеннях:

1) утворення слів, що називаються похідними і склад­ними, на базі однокореневих слів, якими вони мотиво­вані, тобто виводяться з них за значенням і за формою, за наявними в мові моделями (зразками) за допомогою афіксації, словоскладання, конверсії (переходу з одні­єї частини мови в іншу) та інших формальних засобів;

2)розділ мовознавства, який вивчає способи творення нових слів.

Оскільки словотвір забезпечує процес номінації, то його можна розглядати як частину ономасіології.

Розрізняють діахронічний і синхронічний словотвір.

Діахронічний словотвір — словотвір, який вивчає шляхи виникнен­ня похідних слів у різні періоди розвитку мови та їх етимологічну сло­ вотвірну будову, а також історичні зміни словотвірної структури слів.

Синхронічний словотвір словотвір, який вивчає систему слово­ твірних засобів, наявних у мові на певному етапі її розвитку, і структуру слів, що визначається Ті синхронними мотиваційними від­ношеннями з іншими словами.

Синхронічний словотвір — це легко розпізнавані зв'язки між спорідненими словами з погляду сучасної мотивації і відповідно до словотвірної структури слова. Так, скажімо, слово любов нині сприймається як утво­рене від дієслова любити, хоча генетично воно утворене від давнього прикметника любъ «любий». Російське сло­во цветник на сучасному етапі мотивується словом цве­ты — «місце, де ростуть квіти», хоча насправді воно утворене від слова цветной «покритий квітами» (твірна основа цветн- і суфікс -ик). У цьому слові нині виділя­ють твірну основу цвет- і суфікс -ник. За цим зразком тепер утворені такі слова, як коровник, телятник, собач­ник, шкодник, рассадник, виноградник, ценник, кочевник, градусник, мостовник. Отже, на певному етапі розвитку мови для виникнення нових слів за моделлю колись утворених слів суттєвою є не діахронічна (етимологіч­на), а синхронна словотвірна структура.

Між синхронічним і діахронічним словотвором не завжди легко провести межу. Саме тому деякі сучасні мовознавці, наприклад, О. М. Трубачов, загалом запере­чують синхронічний словотвір. Не дивно, що аж до середини XXст. практикувався тільки діахронічний підхід до словотвору.

Словотвірна система є дуже складною. Ця складність зумовлена найрізноманітнішими зв'язками з іншими рівнями мови (не тільки з морфологічним і лексико-се-мантичним, а й із фонологічним та синтаксичним, а також морфонологічним і фразеологічним проміжни­ми рівнями); з явищами синкретизму словотворення і словозміни (пор. форми типу писати переписати, горох горошина, які можна трактувати як різні сло­ва і як форми одного слова), важкістю розмежування синхронічного й діахронічного планів і великою кіль­кістю одиниць, категорій та теоретичних понять.

До основних теоретичних понять словотвору нале­жать мотивація, словотвірна похідність, словотвірне правило, словотвірний тип, словотвірне значення та ін.

Словотвірна мотивація семантична і формальна зумовленість значення похідного слова значеннями його складників; семантич­ні й формальні відношення між похідним і твірним словом.

Мотивація встановлюється між двома однокорене-вими словами, одне з яких із формального і семантич­ного погляду є первинним, мотивуючим, а інше — вто­ринним, мотивованим. Мотивоване слово складніше за структурою (має більше морфем), ніж мотивуюче. Во­но є двочленним: складається з мотивуючої (твірної) основи і форманта (читач, співець, учитель-ство, не­антагоністичний, не-усвідомлений, солонкуватість). Слова, мотивовані двома чи більше мотивуючими сло­вами, мають складнішу мотивуючу основу (сонц-е-люб-ив/ий/ ), авт-о-відповід-ач, природ-о-знав-ств/о/). У на­ведених прикладах мотивуючими є відповідно слова сонце і любити, авто і відповідати, природа і знати, а формантами інтерфікси -є-, -о- і суфікси -це-, -ач-, -ств-. Отже, мотивоване слово формально і семантично склад­ніше. Щоправда, трапляються випадки, коли усклад­нення в семантичному плані супроводжуються спро­щенням формального плану (інтимний інтим, біга­ти біг).

З мотивацією пов'язане поняття словотвірної похід-ності.

Словотвірна похідність семантична вивідність властивостей по­ хідного з властивостей вихідних одиниць.

Похідне слово розглядається як структура, внут­рішня форма якої відповідає вираженому нею змісту і будується як бінарне утворення з вихідної (мотивую­чої) і формантної частини:

Він учиться в школі —> школяр (учень) Він учить в школі —> учитель Він грає за команду —> гравець Він грає в карти —> грач

Із визначенням закономірностей творення похід­них слів пов'язане словотвірне правило.

Словотвірне правило правило, яке описує особливості моделю­вання похідних слів у процесі деривації, діапазон їх дії, характери­зує дериваційний процес з погляду його регулярності/нерегуляр­ності, продуктивності/непродуктивності, вказує на твірну основу, використаний формальний засіб, сполучувальні можливості мор­фем та їх морфонологічні зміни.

Однокореневі слова, які перебувають у відношеннях послідовної мотивованості, створюють словотвірний ланцюжок. Наприклад: укр. учитися учень уче­ниця; дати подати податок податковий оподатковувати оподатковуваний оподатковува­ність неоподатковуваність; персона персонал персональний персональність; рос. клей клеить склеить склеивать склеивалъщик склеивалъщи-ца. Перше (вихідне) слово немотивоване. Кожне наступ­не слово відрізняється від попереднього тільки одним формантом. Одне й те саме слово може виступати стосов­но одного спорідненого слова як мотивоване, а стосовно іншого — як мотивуюче. Так, зокрема, учень мотивоване словом учити, а щодо слова учениця воно є мотивуючим.

Словотвірні ланцюжки утворюють словотвірне гніздо.

Словотвірне гніздо сукупність словотвірних ланцюжків з одним і тим самим вихідним словом; сукупність слів із одним і тим самим коренем, упорядкованих відповідно до відношення словотвірної мотивації.

Слова, об'єднані у словотвірне гніздо, мають змісто­ву і матеріальну спільність. Наприклад: сіль, соляний, солонка, солонина, солонинний, солевий, солити, соління, посолити, засолити, засолювати, засолка, пересолити, недосолити, підсолити, підсолювати, насолити, соло­ний, солоність, солонуватий, солонуватість, солевар, со­леваріння, солеварний, солекоп, соледобувач, солепроми­сел, солепромисловий, солепромисловість тощо. Слово­твірне гніздо має строго визначену систему, кожне слово в ньому займає певне закріплене місце. Фрагмент сло­вотвірного гнізда слова білий подано на с. 287.

Словотвірне (дериваційне) значення нове значення, яке вини­кає в похідному слові внаслідок поєднання мотивуючої основи з формантом; результат дії форманта на твірну основу і її лексичне та граматичне значення.

Словотвірне значення являє собою формально вира­жений тип значення, спільний для цілої серії мотиво­ваних слів із одним і тим самим формантом, яким відрізняються ці слова від слів, що їх мотивують.

Отже, в мові є три типи значення: лексичне, грама­тичне і дериваційне. Вони різняться між собою ступе­нем абстракції. Від лексичних (індивідуальних) значень дериваційні значення відрізняються своєю узагальненіс­тю (це сукупність формально виражених значень). Від граматичних значень, які є обов'язковими, дериваційні значення відрізняються своєю необов'язковістю, оскіль­ки їх вживання зумовлюється позамовними чинниками.

Словотвірні значення поділяють на транспозицій­ні (значення іншої частини мови): предметності (співа­ти спів); процесуальності (молодий молодіти, вдо­ва вдовіти); ознаковості (гай гайовий, сьогодні сьогоднішній); різні конкретніші модифікаційні зна­чення — зменшувальні (мати матуся, голова го­ловонька, хата хатиночка, малий малесенький), збільшувальні (рука ручище, дід дідуган, ніс носюра, довгий довжелезний), посилювальні (крича­ти розкричатися) та ін. Осібну групу становлять класифікаційні значення, як, скажімо, значення носія ознаки (юний юнак, дурний дурень, веселий весе­лун), виконавця дії (читати читач, копати копач, рахувати рахівник, водити водій), вмістилища чо­го-небудь (корова корівник, дрова дровітня) тощо.

З поширенням ономасіологічного підходу до явищ словотвору словотвірні значення стали розглядати як складно структуровані значення, що виражають особливий тип відношення між ономасіологічним базисом певного слова і його ономасіологічною ознакою. Так, у похідному слові вихователь базис -тель формує зна­чення «той, хто», а ознака приписується базису преди­катом виховувати.

Уперше словотвірне значення виділив Г. О. Винокур.

Словотвірний тип схема побудови слів певної частини мови, яка характеризується спільністю трьох ознак: частини мови, форман­та, словотвірного значення.

Така структурна схема є спільною для всіх утворень одного типу. Наприклад: стрибати стрибнути, свис­тіти свиснути, кричати крикнути, стукати стукнути та ін., де дієслова зі значенням одноразової дії утворені від дієслів недоконаного виду за допомогою суфікса -ну-. Отже, словотвірний тип — це двостороння одиниця узагальненого характеру, яка в плані змісту має спільне словотвірне значення, єдине для слів певно­го типу, а в плані вираження — однакову (спільну) структуру. Словотвірний тип нерідко називають ще сло­вотвірною моделлю, словотвірним зразком.

Серед словотвірних моделей розрізняють лінійні і нелінійні. До лінійних належать афіксальні моделі і моделі складних слів, які виражаються формулою А = В + С + D (довідник = довід(атися) + ник, лісостеп = ліс + о + степ, англ. postcard «поштова листівка» = post + card , sunshine «сонячне сяйво» = sun + shine ). До нелінійних, які умовно позначають формулою А — » В, належать конверсія (поранений (солдат) —> поране­ний, черговий (учень) —> черговий, англ. a word «слово» —> to word «висловлюватися», a dream «сон» —> to dream «снитися», a hand «рука» —> to hand «вручати», to run «бігти» —> a run «біг», free «вільний» —> to free «звіль­нюватися», down «внизу» —> to down «скидати»), усі-чення (автомобіль —> авто, метрополітен —> метро, кі­лограм —> кіло, англ. television «телебачення» —> telly , microphone «мікрофон» —> тіке,фр. velocipede «велоси­пед» —> velo ) і зворотне словотворення (доярка —> дояр, зонтик —> зонт).

Найкрупнішою класифікаційною одиницею слово­твору є спосіб словотвору. Розрізняють суфіксальний (викладач), префіксальний (переписати), постфік-сальний (битися), префіксально-суфіксальний (за-пліч-н/ий), префіксально-постфіксальний (роз-бігти-ся), суфіксально-постфіксальний (гордитися), префіксально-суфіксально-постфіксальний (пере-шіпт-ува-ти-ся), чисте складення {дехто, плащ-палатка, ва­гон-ресторан, англ. snowman «снігова баба», goldfish «золота рибка»), складення з суфіксацією (земл-е-тор-гов-ець, радіоприймач), зрощення (вічнозелений, англ. do - it - yourself «саморобний», «іграшка типу конструк­тора», mother - in - low «свекруха, теща», bread - and - butter «сніданок», do - come - please - tomorrow (expression) «з ви­разом на обличчі, ніби хоче сказати: «Приходь завтра»), абревіацію (ВАК, НАТО, профком), компресію складних слів із відсіченням одного компонента (англ. a local traina local «приміський поїзд», a musical comedya musical «музична комедія»), редуплікацію (англ. spit - spot «добре», no - no «те, що заборонено», man - man «негр» і «турбувати», rumpty - tumpty «секс»).

Словотвір як окрема лінгвістична дисципліна ви­окремився наприкінці 60-х років XXст. Становлен­ня словотвору пройшло декілька етапів, пов'язаних із різними концепціями. Спочатку практикувався морфологічний підхід: словотвір розглядали через призму морфології як комбінаторику морфем. Його заступив структурно-семантичний підхід, у якому акцент було зроблено на словотвірній похідності і привернено увагу до співвідношення структури і се­мантики похідного слова та до співвідношення мор­фемного і словотвірного аналізу. З'являються понят­тя мотивованості похідного слова і словотвірного зна­чення.

На сучасному етапі паралельно існують три напря­ми в дослідженні словотвору:

1) синтаксичний (трансформаційний, породжуваль-ний), пов'язаний із дослідженнями Н. Хомського. Се­мантику і структуру дериватів розглядають як резуль­тат породження різних синтаксичних конструкцій, а поняття словотвірного правила пов'язують із відтво­ренням ланцюжка переходів, що лежать в основі пере­творення вихідних синтаксичних конструкцій у відпо­відний дериват (Він грає на трубі він трубач; Він від'їхав його від'їзд);

2) ономасіологічний, започаткований дослідженнями чеського мовознавця М. Докуліла. Словотвір розгляда­ють з погляду теорії номінації і для його інтерпретації використовують такі поняття, як ономасіологічний ба­зис, ономасіологічна ознака, зв'язка та ономасіологіч-на категорія;

3) функціонально-семантичний, який синтезує до­сягнення трансформаційного й ономасіологічного під­ходів і на передній план ставить проблеми, пов'язані з семантикою, функціонуванням і творенням похідних слів у живому мовленні.

3. Фразеологічний проміжний рівень мови

У кожній мові є вільні словосполучення (які вільно творяться з окремих слів) і стійкі (які в мовленні не створюються, а лише відтворюються і за змістом та синтаксичною функцією рівнозначні слову). Якщо зміст вільних словосполучень головним чином утворе­ний самостійними значеннями слів, з яких вони скла­даються, то зміст фразеологізмів має щось інше порів­няно зі значенням їх складників (пор. зелена діброва і зелена вулиця «сприятливі умови для просування по роботі, службі», «умови для безперешкодного розвит­ку, поширення, використання чого-небудь»).

Фразеологія (від грец. phrasis «вираз, зворот» і logos «слово, вчен­ня») — 1) сукупність фразеологізмів певної мови; 2) розділ мово­знавства, який вивчає фразеологічний склад мови.

Перше значення слова фразеологія використовують у широкому і вузькому розумінні. До фразеології у широкому розумінні відносять ідіоми, фразеологічні сполучення і стійкі фрази (прислів'я, крилаті вирази, фрази-привітання тощо, які нерідко виходять за межі словосполучень, тобто є реченнями). У вузькому — лише ідіоми та стійкі сполучення слів, функціонально спів­відносні зі словом як номінативною одиницею мови. У цьому разі фразеологізми — це мовні знаки вторинної номінації. Фразеологія як проміжний рівень мови зна­ходиться на стику лексико-семантичного і синтаксич­ного рівнів. Особливість проміжних рівнів у тому, що вони не мають власної одиниці. їхні одиниці виника­ють на одному рівні, а функціонують як одиниці іншо­го рівня. Фразеологізми виникають у синтаксисі, а функціонують на рівних правах зі словом у лексико-семантичній системі; це своєрідні лексеми-многочлени [Семчинський 1996: 193]. Структура фразеологізму збігається зі структурою словосполучень або речень, а значення — зі значенням лексичних одиниць.

В. Л. Архангельський, М. Ф. Алефіренко, О. В. Ку-нін та деякі інші мовознавці роблять спробу виділити фразеологію в окремий ієрархічний рівень мови. Однак для цього немає достатніх підстав. Якщо навіть вважа­ти, що фразеологізм — це окрема самостійна мовна одиниця (не слід забувати, що фразеологізми різнорід­ні за своєю структурою), то і в такому разі він не відпо­відає критеріям рівневих одиниць. Від справжніх рів-невих одиниць — фонем, морфем, слів — фразеологіз­ми різняться тим, що вони: 1) різнорідні за своєю структурою; 2) не перекодовуються в одиниці вищого порядку; 3) не сполучаються з такими самими одини­цями (пор.: фонеми поєднуються з фонемами, морфеми з морфемами, слова зі словами); 4) виникають зі сло­восполучень, але не внаслідок регулярної взаємодії слів, а всупереч їй; 5) у функціональному плані не ма­ють тієї універсальності, яку повинні мати одиниці са­мостійного рівня мови [Баран 1997: 156].

Фразеологія як наука вивчає специфіку фразеологіз­мів як знаків вторинної номінації, їх значення, структу­ру, характер їх зовнішніх лексико-синтаксичних зв'яз­ків, а також їх експресивно-стилістичні ознаки та сис­темні зв'язки з іншими фразеологічними одиницями і словами. Вона також розробляє принципи виділення фразеологізмів, методи їх вивчення, класифікації і лексикографічного опрацювання. Одним із важливих завдань фразеології є дослідження її національно-мов­ної своєрідності, оскільки вона в кожній мові має не­повторний план вираження і таким чином фіксує на­ціональний колорит мови. Саме через те переважна більїпість фразеологізмів не перекладається на інші мови.

Хоча передумови фразеології було закладено ще в XIXст. О. О. Потебнею, як окрема лінгвістична дис­ципліна вона виникла в 40-х роках XXст. її станов­лення пов'язане з ідеями французького мовознавця ПІ. Баллі, а також із дослідженнями Є. Д. Поливано­ва, С. І. Абакумова, Л. А. Булаховського і В. В. Ви­ноградова. Виноградову належить визначення основ­них понять, обсягу і завдань фразеології. Однак і нині чимало проблем фразеології залишаються нерозв'я­заними. Це, зокрема, визначення фразеологізму і критеріїв його виділення; співвідношення між фра­зеологізмом і словом, словосполученням та реченням; принципи класифікації фразеологічних одиниць; се­мантичні та граматичні властивості фразеологізмів тощо.

Здебільшого поняття фразеологічної одиниці ви­значається на основі таких ознак, як структурно-се­мантична стійкість (постійне співвідношення значен­ня сполучення слів з його лексико-граматичним спо­собом вираження, що є наслідком переосмислення всього сполучення або окремих його компонентів) і відтворюваність. Однак не завжди ці критерії є само­достатніми, і нерідко при їх використанні поза фра­зеологією залишається чимало фраз, які інтуїтивно сприймаються як фразеологізми. Збільшення крите­ріїв також не розв'язує проблеми, бо залежно від то­го, які критерії приймає чи яким критеріям надає пе­ревагу вчений, змінюється якісний і кількісний склад фразеологізмів.

Оскільки до складу фразеології належать неодно­рідні класи фразеологізмів з різним ступенем фразео­логічності (пор. ляси точити, з одного боку, і атомна вага — з іншого), то для визначення ступеня фразеоло­гічності білоруський мовознавець Б. О. Плотников за­пропонував 10 критеріїв (чим більше ознак-критеріїв має сполучення слів, тим вищою є його фразеологічність):

1) ідіоматичність, тобто зрушення у значенні компо­нентів (пекти раків «червоніти від сорому, ніяковіти»);

2)дослівна неперекладність на інші мови (гарбуза піднести, піймати об лизня, облизати макогона «від­мовити при сватанні, залицянні», на рушник стати «взяти шлюб, одружитися», пошитися в дурні «дати себе обдурити»);

3) наявність компонента з утраченим лексичним значенням або із застарілою граматичною формою (ля­си точити, притча во язицех);

4) граматична категоріальність, тобто здатність усього звороту виступати в ролі одного члена речення (сторч головою — обставина способу дії, шкіра та кіс­тки — означення);

5)невмотивованість значення (собаку з'їсти «набу­ти великого досвіду в якійсь справі, ґрунтовно, до тон­кощів вивчити що-небудь»);

6)незмінність граматичної форми (поминай як зва­ли, як Пилип з конопель, була не була, зуб на зуб, ні сіло ні впало, і нашим і вашим, і хочеться і колеться, сиди й не рипайся, у три погибелі);

7) синтаксична немодельованість, тобто творення
сполучення не за живою в мові моделлю (сам на сам,
чорта з два, так собі);

8)відсутність варіантності (пор.: бити баглаї і на­говорити (набалакати, намолоти, наплести) сім міш­ків (кіп) гречаної вовни);

8) неможливість вставити в середину виразу якесь слово (пор.: бабине літо, кров з молоком і завдати (доброго) гарту, закрутити (таку) веремію);

10)неможливість синтаксичних перетворень (пор.:
ні се ні те і прийняти ухвалу, прийнята ухвала, ухва­
ла, яку прийняли).

Залежно від кількості критеріїв, що має певний ви­раз, ступінь фразеологічності може коливатися від 1 (рос. ничтоже сумяшеся, яке має всі 10 перелічених ознак) до 0,1 (блок управления, яке має тільки одну ознаку — стійкість, або відтворюваність) [Общее язы­кознание 1983: 226—231].

Щодо класифікації фразеологізмів, то вона здійсню­ється на різних основах — структурно-семантичній, граматичній і функціонально-стилістичній. Найпо-пулярнішою є структурно-семантична класифікація Виноградова, яка ґрунтується на критерії семантичної злютованості або аналітичності значення фразеологіз­му. За цим критерієм Виноградов виділяє три типи фразеологізмів:

1) фразеологічні зрощення, в яких значення фор­мально не вмотивоване значенням його складників (дати кучми «побити», на руку ковінька «вигідно»);

2)фразеологічні єдності, в яких зміст опосеред­ковано вмотивований значенням компонентів (при­кусити язика «замовкнути», не нюхати пороху «не бути ще в боях», тримати камінь за пазухою «при­ховувати злобу, ненависть до кого-небудь, бути гото­вим зробити прикрість комусь, вчинити помсту над кимсь»);

3)фразеологічні сполучення — фрази, створені ре­алізацією зв'язаних значень слів (зло бере за немож­ливості радість бере, задоволення бере, добро бере; наг­ла смерть; рос. закадычный друг тощо).

М. М. Шанський виділив ще четвертий тип — фра­зеологічні вирази, до якого відніс стійкі за складом і вживанням звороти, що складаються із слів з вільним значенням (серйозно і надовго; і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь).

Л. А. Булаховський здійснив класифікацію фразео­логізмів за джерелами їх походження: 1) прислів'я і приказки; 2) професіоналізми; 3) усталені вислови анекдотів, жартів тощо; 4) цитати з Біблії; 5) перекла­ди іншомовних висловів; 6) крилаті вирази письменни­ків; 7) влучні вирази видатних людей.

М. Т. Тагієв запропонував класифікацію на основі оточення фразеологізмів: 1) фразеологізми з однопози-ційним оточенням (хто + лізе на стіну); 2) фразеоло­гізми з двопозиційним оточенням (хто + взяв слово + з кого; що + червоною ниткою проходить + через що); 3) фразеологізми з трипозиційним оточенням (хто + коле очі + кому + чим).

Наприкінці 50-х років починає практикуватися сис­темний підхід до проблем структурно-семантичної орга­нізації фразеологізмів. Проблеми системності пов'язані з описом фразеологізмів як специфічних структурно-се­мантичних одиниць, з вивченням явищ фразеологічної варіативності, полісемії, омонімії, антонімії, з виявлен­ням граматичних класів фразеологізмів і їх синтаксич­них функцій. Виявилося, що фразеологізмам притаманні такі самі системні характеристики, як і словам.

Злютованість фразеологізмів не є абсолютною. Бага­то фразем мають варіанти. Наприклад: з'їсти (скуш­тувати) березової каші, відрізана (відкраяна) скиба (скибка) від хліба, тримати (держати) язик за зуба­ми, брати (здіймати, підіймати) на сміх (глум, глуз, кпини), затулити рота (пащу, пащеку, вершу, пельку), головою (лобом) мур пробивати, бити по кишені (по гаманцю), виміняти шило на швайку (на мило, на мо­товило), гріш, ціна (в базарний день), ні в зуб (ногою).

Характерна для фразеологізмів і полісемія. Так, фра­зеологізм як камінь у воду має 2 значення — «безслідно зникнути» і «нічого не відомо про кого-небудь», фразео­логізм розкрити рота вживається в 4 значеннях — «починати говорити після мовчання», «здивовано або захоплено слухати кого-небудь», «лаяти кого-небудь, кричати на кого-небудь» і «посягати на що-небудь», а фразеологізм морочити голову — в 6 значеннях: «розмірковувати, роздумувати над чим-небудь, нама­гаючись щось з'ясувати, зрозуміти», «займатися яко­юсь копіткою справою», «переживати, перейматися якимись турботами», «завдавати кому-небудь клопо­тів; заважати, набридати», «дурити когось», «несер­йозно, легковажно ставитися до кого-небудь». Однак потрібно зазначити, що на відміну від слів фразеоло­гізми відзначаються меншою багатозначністю. Якщо багатозначними є 80 відсотків слів, то серед фразео-

логізмів багатозначними є тільки 15 відсотків [Буда-гов 1974: 117]. Саме цим пояснюється те, що значен­ня фразеологізмів меншою мірою залежить від кон­тексту.

Ще рідше від полісемії у фразеології виявляється явище омонімії. Наприклад, омонімічними є вирази зе­лена вулиця1 «безперешкодний шлях у розвитку, подо­ланні, досягненні чого-небудь» і зелена вулиця2 «пока­рання солдатів шпіцрутенами в кріпосницькій Росії»; пустити півня1 «підпалити» і пустити півня2 «зірва­тися на ноті».

Синонімія фразеологізмів — поширене явище. Не­рідко синонімічні ряди складаються не тільки з двох, а й із трьох, чотирьох і більше фразеологізмів: прясти на тонке, дихати на ладан «бути немічним, близьким до смерті»; з відкритим серцем, поклавши руку на серце, як на духу «чесно, одверто»; через вулицю бондар, через до­рогу навприсядки, десята вода на киселі, нашому типо­ві двоюрідний брат «далекий або зовсім ніякий не ро­дич»; дати драла, дати дмухача, дати тягу, дати лиги, дати ногам знати, накивати п'ятами «швидко втекти, побігти». Як і синонімічні слова, фразеологічні синоні­ми стилістично диференційовані: заснути вічним сном, віддати Богу душу, відійти у вічність і врізати дуба.

Антонімічні відношення фразеологізмів, як і слів, тісно пов'язані з полісемією і синонімією. Суть антоні­мії полягає в полярному протиставленні значень фра­зеологізмів при їх семантичній спільності: аж іскри летять «енергійно, запально» — як мокре горить «по­вільно, мляво»; останню сорочку віддати «поділитися з ким-небудь усім, що маєш» — з батька шкуру здер­ти «обібрати кого-небудь»; душа не з лопуцька «смі­ливий» — мотузяна душа «боязкий»; душі не чути «дуже сильно любити» — ненавидіти всіма фібрами душі «дуже сильно ненавидіти».

Більшість фразеологізмів створена за наявними в мові моделями словосполучень і речень {брати на сміх, язик до Києва доведе), окремі фразеологізми — не за моделями (у світ за очі, собі на умі, рос. сбоку припеку, разлюли малина).

За граматичними функціями виділяють дієслівні (покласти зуби на полицю, вивести на чисту воду), субстантивні (канцелярська душа, одного поля ягода, рос. шарашкина контора), прислівникові (хоч греблю гати, кури не клюють, рос. вверх тормашками, тю-

телька в тютельку), ад'єктивні (кров з молоком, ні з лиця ні з росту), вигукові (всіх благ, рос. никаких гвоз­дей), модальні (як би не так, само собою розуміється), сполучникові (в міру того як). Виходячи з граматич­ної функціональної характеристики, закономірно вва­жати, що фразеологізми подібно до слів належать до відповідних частин мови.


Використана література

1. Семчинський С В. Загальне мовознавство. — К., 1996. — С 185—198.

2. Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее языкознание. — М., 1979. — С. 137,159—198.

3. Кодухов В. И. Общее языкознание. — М., 1974. — С. 145—148.

4. Общее языкознание / Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С. 221—236,283—287.

5. Общее языкознание: Внутренняя структура языка/ Отв. ред. Б. А. Се­ребренников. — М., 1972. — С. 386—393, 456—515.

6. Додаткова

7. Трубецкой Н. С. Некоторые соображения относительно морфоноло­гии // Пражский лингвистический кружок. — М., 1967.

8. Ахманова О. С. Фонология, морфонология, морфология. — М., 1966.

9. Реформатский А. А. Еще раз о статусе морфонологии, ее границах и задачах // Фонологические этюды. — М., 1975.

10. Булыгина Т. В. Проблемы теории и практики морфонологического описания // Изв. АН СССР. Сер. лит. и яз. — 1975. — Т. 34. — Вып. 4.

11. Касевич В. Б. Морфонология. — Л., 1986.

12. Кубрякова Е. С, Панкрац Ю. Г. Морфонология в описании языков. — М., 1983.

13. Славянская морфонология. — М., 1987.

14. Виноградов В. В. Словообразование в его отношении к грамматике и лексикологии // Избр. труды. Исследования по русской грамматике. — М., 1975.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий