регистрация / вход

Специфіка експлікації та імплікації суб’єктивно-модальних смислів у репліках драматичного дискурсу

Визначення пріоритетних критеріїв розподілу суб’єктивно-модальних значень на явні та приховані. Встановлення принципів декодування імпліцитної суб’єктивно-модальної частини інформації репліки драматичного твору. Еліптичність побудови розмовного тексту.

СПЕЦИФІКА ЕКСПЛІКАЦІЇ ТА ІМПЛІКАЦІЇ СУБ’ЄКТИВНО-МОДАЛЬНИХ СМИСЛІВ У РЕПЛІКАХ ДРАМАТИЧНОГО ДИСКУРСУ


Вступ

Однією з проблем у дослідженні суб’єктивно-модального забарвлення репліки є та обставина, що не всі суб’єктивно-модальні смисли знаходять своє вербальне вираження у драматичному дискурсі. Великий обсяг заявленої автором репліки інформації не має граматичних засобів вираження у структурі драми, перебуває в площині читацького здогаду та інтерпретації. Отже, кожне висловлення у мовленні набуває не лише граматичних значень, але й певних смислів, семантику яких складають уявлення мовця про конкретні предмети чи явища [13, с.5], які, на нашу думку, утворюють суб’єктивно-модальну рамку висловлення, тобто ставлення мовця до цих предметів та явищ.

Спроб вичленування та декодування імплікованих суб’єктивно-модальних смислів у драматичному дискурсі в опрацьованій нами літературі не зафіксовано, що і зумовило актуальність заявленої наукової розвідки. Проте вивчення імпліцитних смислів висловлень у рамках діалогу має давню традицію (О. А. Земськая, К. Кожевнікова, Т. М. Колокольцева, Л. Б. Матвеосян, Ю. Б. Скребньов, М. Ю. Федосюк тощо). Мета роботи полягає у визначенні пріоритетних критеріїв розподілу суб’єктивно-модальних значень на явні та приховані та встановленні принципів декодування імпліцитної суб’єктивно-модальної частини інформації репліки драматичного твору.


Основна частина

Існує декілька типів організації контексту з імпліцитною інформацією. Зауважимо, термін «імплікація» – не лінгвістичне надбання. Коріння його в логіці, де імплікація визначається як логічна зв’язка, яка відбивається в мові сполучником «якщо... то» і формалізується як А – Б, тобто А спричиняє Б. У тексті це може відповідати вираженню обох компонентів: антецедента (попередній член) А та консеквентна (наступний, подальший член) Б чи лише консеквентна [Арнольд 2004: 147-149].

Найважливішою особливістю синтаксичної організації діалогічних утворень визнається їх структурна неповнота [8, с.5], або синтаксична нерозгорнутість [9, с.15-17], або еліптичність [11, с.101]. І.П. Святогор пояснює цю особливість так: «У складі діалогічних єдностей відбувається обмін висловленнями, які тісно пов’язані зі смислом, і кожне наступне з яких виступає безпосередньою реакцією на попереднє висловлення. Тому побудова наступних висловлень за типом синтаксично розгорнутих речень книжного монологічного мовлення призвела б до дублювання у наступних репліках словникового складу і синтаксичної структури попередніх реплік» [9, с.17].

Граничну стислість сегментного ряду у реплікованому дискурсі констатує О.Б. Сиротиніна [11]. Дослідниця акцентує, що «еліптичність – один з принципів побудови розмовного тексту. Опускається все, що можна опустити. Цей принцип економії діє в розмовному мовленні на всіх рівнях мовної системи, але особливо яскраво він проявляється у синтаксисі. Фактично, в розмовному мовленні не зустрічаються ні повні речення, ні взагалі повна реалізація валентності слова. І це найяскравіша відмінність розмовного мовлення від усіх інших реалізацій мови» [11, с.101]. Ми вважаємо таку думку слушною і для драматичних текстів, хоча в останніх через приналежність до літературного стилю еліптичність подеколи виступає не в домінантній позиції, що не зменшує її значущості у творенні таких особливих діалогічних утворень, як драматичні.

Мусимо зазначити, що еліптизований, не названий, зекономлений сегмент репліки не зникає із загального її змісту. Такий семантичний, хоча і невербалізований, компонент репліки здатен доповнювати вербалізований зміст додатковими, зазвичай суб’єктивно-модальними, смислами.

Діалог – придатна царина для передачі імпліцитних смислів. Одним із різновидів імпліцитності драматичного дискурсу є відсутність прямого (граматичного, когезійного) зв’язку реплік тематичного діалогічного блоку: репліки-реакції та репліки-стимулу [4, С.153]. Проаналізуємо такий приклад:

МАТИ. Дякую. (Із глеком молока в руках іде провести БАБУ ОЛЮ. Повернувшись, виливає молоко в умивальник).

СУСІДА. Що ви робите? Навіщо ви вилили?

МАТИ. Молоко – це згубний для людини продукт. Нема нічого гіршого для нашого організму. Усі молочні продукти смертельно небезпечні. Сир і сметану у мене забирає Марійка, її чоловік дуже любить, а от молока вони теж не п’ють.

СУСІДА. А нащо ж ви берете?

МАРІЯ (завчено). Баба Оля носить мамі молоко десять років. Про те, що це отрута, мама довідалася рік тому. Але вона не може відмовити Олі [18, с.405].

Репліки-реакції, на перший погляд, представляють собою цілісне і незалежне в структурному відношенні висловлення, проте така незалежність тут лише відносна. Річ у тому, що репліки-реакції є імпліцитними побудовами, які характеризуються монопредикативністю, тобто структурою простого речення при семантичній складності. І, якщо відновити логіко-семантичні зв’язки між репліками, то виявиться, що в тематичному діалогічному блоці наявна невербалізована ланка, пор.: СУСІДА. Що ви робите? Навіщо ви вилили? *МАТИ. Я вилила, бо молоко – це згубний для людини продукт... (трансформації подано нами – Н.С.).

Подана нами трансформація представляє собою складнопідрядне речення, головна частина якого є репризою (повторює, дублює) репліки стимулу, тому за законами побудови діалогічного дискурсу її наявність є невмотивованою, що і призводить до випуску головної частини підрядного речення у репліці-реакції і що, в свою чергу, визначає специфіку побудови діалогів. Проілюстроване явище є прикладом імплікації структури речення, оскільки, репродукуючи репліку-реакцію, мовець покладається на знання, які мають обидва мовці діалогу, втім у не називанні певної частини інформації ми вбачаємо також і суб’єктивно-модальний смисл. По суті, репліки-відповіді в поданому діалозі не дають конкретної відповіді на поставлене запитання – навряд чи хоча б якась конкретика у відповіді була б адекватною для СУСІДИ у такій для нього безглуздій ситуації. Тому репліки-відповіді, окрім пояснення ситуації, а не, зауважимо, відповіді на запитання, мають ще й модалеми: репліка МАТЕРІ – зніяковілості та категоричності, репліка МАРІЇ – ущипливості. Такі суб’єктивно-модальні смисли не марковані на текстовому рівні і є даністю ситуації спілкування, тому їх підтекстове значення значно вагоміше за власне текстове.

Причина насиченості драматичних дискурсів суб’єктивно-модальними, не завжди експлікованими, смислами полягає, зокрема, в особливості такого лінгвістичного утворення, як діалог. Релевантними категоріями драматичного дискурсу разом з основною, за І.Р. Гальперіним, категорією інформативності [3, с.27], на нашу думку, виступають категорії діалогічності, антропоцентричності та експресивності, власне вони і уможливлюють розгляд драматичних діалогів, як найбільш суб’єктивізованих, прив’язаних до конкретного мовця та мовленнєвої ситуації. Ці категорії дозволяють діалоги драми відносити у особливу площину високого степеня конденсації суб’єктивно-модальних смислів, концентрація яких значно менша, а подеколи і взагалі не припустима в інших типах текстів нехудожніх функціональних стилів.

При розгляді тексту, якому притаманні два стани – статичний та динамічний, природним виявляється положення про те, що у стані спокою ознаки руху (ознаки дискурсу) виступають у ньому імпліцитно, але у процесі відтворення (виголошення), текст переходить у стан руху, і тоді ознаки спокою переходять у імпліцитну площину [3, с.19]. Припускаємо, що так само підлягає імплікації та експлікації частина смислів, яка закладена у вербальну інформацію тексту. Текст у дії (дискурс) – це не лише перекодоване повідомлення, транспоноване з писемного в усне, переведене з безсуб’єктної площини в площину конкретного суб’єкта, а модифікована інформація, яка набула суб’єктивного забарвлення залежно від емоційного стану та мовної картини світу суб’єкта-мовлянина. Таке розуміння приводить до висновку про те, що модифікована інформація про об’єктивний стан речей, яку передає дискурс, є двоплощинною: текстовою (вербалізованою, репрезентованою мовними знаками) та підтекстовою (невербалізованою, прихованою).

Звівши поняття “драматичний дискурс” до формули: “драматичний дискурс = текст + ситуація” [6, с.87], і виходячи з того, що драматичний дискурс складають два види інформації – експліцитна та імпліцитна, – можна припустити, що і суб’єктивна модальність, яку ми розглядаємо як складник інформаційного простору драматичного дискурсу, теж виявляється вербально та невербально. Запропонована нами гіпотеза не є новою, питання про експліцитність та імпліцитність суб’єктивної модальності неодноразово піднімалося та дискутувалося в лінгвістиці.

Під імпліцитною суб’єктивно-модальною інформацією ми розуміємо такі модальні смисли, які не мають безпосереднього вираження, втім декодуються на основі експліцитного змісту або виводяться на основі життєвого досвіду мовця.

За характером взаємозв’язку вербальної та невербальної суб’єктивно-модальної інформації у драматичному дискурсі імпліцитні суб’єктивно-модальні смисли можна поділити на компенсовані, тобто такі, що виводяться із попереднього чи подальшого контексту (контекстуальні, текстові), та некомпенсовані – такі, які виражають інтенції та ставлення мовців до окремих явищ навколишньої дійсності без використання будь-яких граматичних чи текстових одиниць на основі мовленнєвого досвіду та мовної картини світу мовців (ситуативні, підтекстові). Компенсовані у лінгвістичному сенсі контекстуальні суб’єктивно-модальні смисли – явище мовного порядку, а некомпенсовані – психологічного, бо така імпліцитність спричиняється внутрішніми мотивами мовців.

Зрозуміло, текстові суб’єктивно-модальні смисли легше декодуються, на противагу підтекстовим, втім у драматичних дискурсах останніх, звичайно, більше. Аналізуючи засоби вираження суб’єктивної модальності в драматичних дискурсах, можна спостерігати гегемонію ефекту імплікації, який полягає в тому, що комунікативні одиниці (висловлення, які є синтаксичними дериватами репліки) внаслідок асиметрії плану вираження і плану змісту, високого ступеня імпліцитності стають засобом вираження підтексту, виражають особливий комунікативний намір передати окремі смисли натяком, залишаючи реципієнтові самому здогадатися, що саме залишилося невисловленим [5, с.180]. За одиницю плану вираження ми обираємо предикативну одиницю, а за одиницю плану змісту – подію (явище, факт, ознаку), тобто відрізок дійсності, осмислений мовною свідомістю.

Яскравим доказом цього виступає використання обірваних та незакінчених речень як специфічних комунікативних одиниць драматичних дискурсів. Якщо незакінчене речення вживається без ремаркового компонента, то суб’єктивно-модальне забарвлення репліки – суто підтекстове, наприклад:

КНОТЕ. А я знаю людей, принаймні одну людину, для якої ви назавжди залишитеся однією-єдиною...

ЕВА. Що ви маєте на увазі?

КНОТЕ. Невже ви не помічаєте? (Присідає біля її колін). А коли помічаєте, як можете бути такою жорстокою? (Стає на коліна). Я кохаю вас, Евеліно... [15, с.123] – підтекст першої репліки, який містить модалеми кокетування та грайливості, щирості почуттів підтверджується вербальною інформацією третьої репліки, яка, в свою чергу, має суб’єктивно-модальне забарвлення захоплення та обожнювання.

Часто використовуються обірвані (незакінчені) речення з метою зниження категоричності висловлення чи переведення нецензурного висловлення в евфемістичну площину, за рахунок чого, звичайно, звужується план вираження і розширюється план змісту, наприклад:

НАТАЛКА. А в кого грудей немає, що тоді показувати?

ФІЗКУЛЬТУРНИЦЯ. Місце, де вони мають бути! Припиняємо жарти і виконуємо вправи. Раз, два... Раз, два... Таню, що ти як лантух з г... Що в тебе за постава? Подивися на Аліну – просто диво! [17, с.331] – модалеми приниження та дошкульності, виражені обірваним реченням із залученням експресивних лексичних засобів;

МАТИ. Не бажаєш що-небудь переказати своєму батькові?

ТАНЯ. Перекажи йому, що він... Що я його ненавиджу! [17, с.335] – модалема ненависті;

НАТАЛКА. Гвинтику, ну розкажи, як усе було...

ГВИНТ (скривившись від болю після того, як йому вдарили в пах). Слухай, не пішла б ти?... [17, 341] – модалема розлюченості.

Супроводжувана ремаркою обірвана репліка теж здатна виражати імпліцитне суб’єктивно-модальне значення, проте воно за своєю природою буде компенсованим, тобто таким, яке вже демарковане, назване, наприклад:

БОМЖ. Я маю для тебе дещо. (Показує пістолета). Пукавку хочеш?

ТАНЯ. Скільки просиш?

БОМЖ. Тобі не дорого обійдеться... (Показує непристойний жест, що означає його бажання). Та й усе!

ТАНЯ (оцінивши ситуацію). Ходімо. [17, с.342] – модалема зловтіхи – у третій репліці;

ЛЕСИК. А у мого татка немає могилки.

НЕЛЕЧКА. А у мого є!!... М-м-м! (показує ЛЕСИКУ язика) [19, с.437] – модалеми глузування та дошкульності.

Проте будь-який з різновидів імпліцитної суб’єктивної модальності, як і імпліцитна інформація загалом, не може існувати сам по собі, вона завжди є продуктом початкового по відношенню до неї тексту. На думку Л. Б. Матвеосяна [7, с.77], яка підтверджує наші спостереження, «імпліцитність передбачає потенційну експліцитність». Як лінгвістичне явище імпліцитність існує доти, доки існує експліцитність.

Доцільність використання імпліцитної інформації буде виправданою лише тоді, коли в тексті закладено інформаційне підґрунтя для неї – наявні вербально виражений початковий експліцитний зміст або конситуативні показники. Для драматичного дискурсу, який є втіленням діалогу, контекстом, на основі якого розкриваються суб’єктивно-модальні смисли, виступає тематичний діалогічний блок, вичленовуваний за принципом розкриття одиничної мікротеми, у якому мовці обмінюються репліками, створюючи якусь окрему думку. Лінгвістична ситуація – це «змістовий базис життя мови в соціумі», при цьому «функціонування мови в соціумі не лише ситуативно зумовлене, але й ситуативно оформлене» [2, с.27], виявляється звичайно на основі контексту.

Проблема імпліцитного в мовленнєвому спілкуванні тісно пов’язана з дослідженням взаємодії семантики висловлення і фонових знань мовця, тобто апеляцією до його ментальної та соціальної сфери. Здебільшого лінгвістичні характеристики висловлення детермінуються якісними характеристиками тезауруса комунікантів [10, с.71]. Імпліцитні значення легко сприймаються носіями мови. Іноземцям же такі значення часто незрозумілі, неочікувані.

У дослідженнях суб’єктивної модальності традиційно піддають аналізові експліцитні засоби її реалізації, як правило такі експліцитні засоби перебувають у синтаксичній площині. Щоправда, доведено, що маркери суб’єктивно-модальних значень перебувають на всіх мовних рівнях [12, с.8]. Не претендуючи на вичерпність аналізу усіх одиниць, здатних репрезентувати суб’єктивно-модальні значення, спробуємо проілюструвати специфічні для діалогічного мовлення способи імплікації суб’єктивно-модальних смислів. Найяскравіше вони проявляються на фоно-просодичному рівні, існування якого, попри текстову природу драматичних дискурсів, забезпечують графічне оформлення тексту, розділові знаки, паратекст, особливі синтаксичні утворення (незакінчені речення, парцельовані конструкції, речення-релятиви та речення-вокативи, риторичні запитання та інші), для яких вирішальним критерієм постає інтонація тощо.

Отже, на фоно-просодичному рівні засобами, що репрезентують суб’єктивно-модальне значення, постають особливості артикуляції та звучання, ширше – інтонація та можливі видозміни звуків чи манера мовлення. Зрозуміло, що сама по собі інтонація без інтонованого матеріалу (репліки) не в змозі передавати суб’єктивно-модальне значення, проте у репліці, навіть якщо в ній вербалізавані вже певні модальні смисли, лише інтонаційне оформлення здатне виразити адекватне її суб’єктивно-модальне забарвлення. Буде природним покваліфіковувати такі засоби, як імпліцитні, у вираження суб’єктивно-модальних смислів. Фоно-просодична організація висловлення є вирішальною у вираженні суб’єктивної модальності саме репліки драматичного дискурсу, оскільки інтонація – це релевантна онтологічна характеристика розмовного мовлення, яке у драмі, на нашу думку, постає як його стилізовано-типізоване відбиття. Часто особливості інтонаційного забарвлення у драматичних текстах маркуються розділовими знаками (як правило «експресивним їх поєднанням», тобто «?!», «...», «?...» тощо) або паратекстом, тобто ремарками, а вимова, у якій закладено модальний компонент – особливостями шрифту, наприклад:

НАРЦИС. Ти нічого не зрозуміла. Я помилився в тобі. Шкода. Ми могли б перевернути світ. Даю тобі останню можливість: я дарую тобі життя, коли ти подаруєш мені цю ніч...

МЕССАЛІНА. Ні.

НАРЦИС (люто). Чого ти розігруєш святу невинність?! Адже ти була повією! [16, с.223] – перша репліка Нарциса репрезентує модалеми зарозумілості та погрози не без допомоги розділового знаку “три крапки”, а в другій Нарцисовій репліці завдяки окличності питального та розповідного речення демаркуються модалеми оскаженіння, злості, розлюченості та огуди;

ВЧИТЕЛЬКА (до ТАНІ). Ти вже? Що ж, непогано... Хоча віршований розмір трошки кульгає, але в цілому добре. Тільки якісь дивні в тебе фантазії, Таню..

ТАНЯ (розгублено). Просто я хотіла... [17, с.316] – завдяки ремарці встановлюється модалема (суб’єктивно-модальне значення) збентеження та безпорадності;

СИМОНА. Я працюю за друкарською машинкою, але я не стала друкаркою. Я пишу книгу – ПРО ТЕБЕ.

ЕДІТ. Бравісимо! Моя сестра, Симона Берто, після моєї смерті не впала занадто низько і не стала друкаркою. Вона просто вирішила написати книжку про моїх коханців. Бравісимо! [14, с.78] – особливості шрифту, а саме великі літери, передають модалеми роздратованості та неприязні – це явище компенсованої імпліцитної суб’єктивної модальності; принагідно зазначимо, що друга репліка лише завдяки мовній картині світу реципієнта уможливлює розкриття додаткових смислів – модалем сарказму, ущипливості та кепкування, оскільки ці модалеми є абсолютно не маркованими, тобто не компенсованими ні текстовою, ні паратекстовою інформацією.

Імпліцитність як релевантна ознака діалогічних дискурсів диктується самою природою таких мовленнєвих утворень. На основі проведеного дослідження приходимо до висновку про те, що імпліцитні суб’єктивно-модальні смисли реплік є складовою частиною загального невербалізованого інформаційного простору драми, які модифікують зміст репліки, привносячи у її основне значення додаткову інформацію. Така імпліцитна інформація у драматичних дискурсах поділяється на компенсовану попереднім чи подальшим контекстом, а також некомпенсовану (підтекстову). Імпліцитна підтекстова інформація може бути адекватно декодованою реципієнтом лише за умови тотожності тезаурусної бази та ідентичності мовної картини світу обох учасників комунікації, які утворюють окремий тематичний діалогічний блок.

Л ітература

1. Арнольд И.В. Стилистика. Современный английский язык: Учебник для вузов. – 6-е изд. – М.: Флинта: Наука, 2004. – 384 с.

2. Бенвенист Э. Общая лингвистика. – М.: Прогресс, 1974. – 447 с.

3. Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. Изд. 2-е. – М.: Едиториал УРСС, 2004. – 144 с.

4. Еланская О.А. К вопросу об имплицитности диалогического высказывания // Синтаксические структуры русского языка: строение, содержание, функции: Сб.науч.тр. – Иркутск: Иркутский ун-т, 1988. – С. 151-159.

5. Колокольцева Т.Н. Специфические коммуникативные единицы диалогической речи. – Волгоград: Изд-во Волгоградского госуниверситета, 2001. – 260 с.

6. Макаров М. Л. Основы теории дискурса. – М.: ИТДГК «Гнозис», 2003. – 280 с.

7. Матвеосян Л.Б. Имплицитные смыслы высказывания в рамках диалогического единства // ФН. – 1996. - № 3. – С. 64-72.

8. Михлина М.Л. Из наблюдений над синтаксисом диалогической речи: Автореф. … канд. филол. наук. – Л., 1955. – 16 с.

9. Святогор И.П. О некоторых особенностях синтаксиса диалогической речи в современном русском языке (диалогическое единство). – Калуга: КГПИ, 1960. – 37 с.

10. Сенченкова Н.Г. Прагматическая детерминированность импликации в немецкой диалогической речи // Прагматический аспект предложения и текста: Межвуз.сб.науч.тр. – Л.: ЛГПИ, 1990. – С. 70-76.

11. Сиротинина 1974: Сиротинина О.Б. Современная разговорная речь и её особенности. Учебное пособие для студентов педагогических институтов по специальности «Русский язык и литература». – М.: Просвещение, 1974. – 144 с.

12. Ткачук В.М. Категорія суб’єктивної модальності: Автореф.... канд. філол. наук. – Донецьк, 2002. – 24 с.

13. Федосюк М.Ю. Неявные способы передачи информации в тексте: Учебное пособие по спецкурсу. – М.: МГПИ им. В.И. Ленина, 1988. – 83 с.

14. Миколайчук-Низовець О. Ассо та Піаф, або ще один тост – за Мермоза! / У пошуку театру. Антологія молодої драматургії. – К.: Смолоскип, 2003. – С. 78-118.

15. Миколайчук О., Неждана Н. Оноре де Бальзак / У пошуку театру. Антологія молодої драматургії. – К.: Смолоскип, 2003. – С. 119-155.

16. Неждана Н. Химерна Мессаліна / У пошуку театру. Антологія молодої драматургії. – К.: Смолоскип, 2003. – С. 159-226.

17. Новицька С. Крейзі / У пошуку театру. Антологія молодої драматургії. – К.: Смолоскип, 2003. – С. 314-350.

18. Погребінська О. Я знаю п’ять імен хлопчиків / У пошуку театру.Антологія молодої драматургії. – К.: Смолоскип, 2003. – С. 384-421.

19. Росич О. Останній забій / У пошуку театру. Антологія молодої драматургії. – К.: Смолоскип, 2003. – С. 424-469.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий