регистрация / вход

Зв'язок мови і мовлення у лінгвістиці

Історія вивчення проблеми мови і мовлення та сучасні уявлення про їх співвідношення. Погляди лінгвістів та їх шкіл на мову і мовлення: молодограматизму, лінгвальна діяльність, соссюрівська класифікація, трихотомічна концепція М.І. Черемисіної.

Реферат на тему

Зв'язок Мови і мовлення у лінгвістиці


ПЛАН

1. З історії вивчення проблеми мови і мовлення

2. Сучасні уявлення про співвідношення мови і мовлення

3. Використана література


Проблему мови і мовлення вважають однією з най­важливіших і найскладніших у сучасному теоретич­ному мовознавстві. Дихотомія «мова — мовлення» є чи не найважливішим досягненням лінгвістики XXст. Хоча нині необхідність розрізнення мови і мовлення визнає переважна більшість мовознавців, однак трак­тування цих понять і критеріїв їх розмежування вче­ними різне.


1. З історії вивчення проблеми мови і мовлення

Усе глибше проникнення у вивчення феномену мо­ви привело лінгвістів до необхідності розрізнення в ньому як мінімум двох об'єктів: власне мови і мов­лення.

Поширеною була думка, що поняття мови і мовлен­ня першим увів у науковий обіг Ф. де Соссюр. Однак це не так, бо проблема мови і мовлення порушена вже В. фон Гумбольдтом та багатьма іншими мовознавця­ми дососсюрівського періоду. Так, зокрема, Гумбольдт уважав, що «мова завжди розвивається тільки в сус­пільстві, і людина розуміє себе настільки, наскільки досвідом установлено, що її слова зрозумілі й іншим». Він наголошував, що «мова як маса всього витвореного мовленням не одне й те ж, що саме мовлення в устах народу» і що «в неупорядкованому хаосі слів і правил, який ми звичайно називаємо мовою, наявні тільки окре­мі елементи, відтворювані — й до того ж неповно — мовленнєвою діяльністю, щоб можна було пізнати суть живого мовлення і створити адекватну картину живої мови» [Гумбольдт 1960: 68—86].

Основоположник психологізму Гейман Штейнталь розрізняв мовлення (= говоріння), здатність говорити і мовний матеріал. Мова, за його уявленням, — це су­купність мовного матеріалу одного народу.

Засновник Казансько-Петербурзької лінгвістичної школи І. О. Бодуен де Куртене «комплекс певних складових частин і категорій, який існує inpotentiaі в сукупності всіх індивідуальних відтінків», протис­тавляв «безперервно повторюваному процесові, що ґрунтується на факторі спілкування людини та її пот­ребах втілювати свої думки і повідомляти їх до неї подібним істотам» [Бодуэн де Куртенэ 1963а: 77].

Розмежування мови і мовлення, хоч і не завжди чітке та послідовне, спостерігається і в працях деяких інших представників дососсюрівського мовознавства — Ганса фон дер Габеленца, Франца Фінка та ін.

Погляди лінгвістів, що розмежовували мову і мов­лення ще до Ф. де Соссюра, значно різняться між собою. Якщо, наприклад, більшість із них протиставляють два поняття (мова — мовлення), то Габеленц розрізняє три поняття (Rede «мовлення», Einzelsprache «конкретна мова» і Sprachvermiigen «мовна здатність»). Водночас у їх судженнях є й спільні тенденції: а) усі вони на пер­ше місце висувають мовлення, трактуючи його як ді­яльність, акт, реалізацію; б) для всіх мова і мовлення є двома виявами одного об'єкта.

Представник молодограматизму Герман Пауль хоч не розрізняв понять мови і мовлення, проте звертав ува­гу на протиставлення узуального й індивідуального, психічного і фізичного, що пізніше Ф. де Соссюром було покладено в основу дихотомії «мова — мовлення».

Спроби попередників Ф. де Соссюра розмежувати поняття «мова» і «мовлення» довго залишалися не­поміченими. Вони привернули увагу лише в світлі вчення Ф. де Соссюра, який взяв дихотомію «мова — мовлення» за основу всієї своєї загальнолінгвістичної теорії.

Основні положення швейцарського вченого, викла­дені в «Курсі загальної лінгвістики», такі:

слід розрізняти три поняття: лінгвальну діяль­ність (langage), мову (langue) і мовлення (parole);

1)лінгвальна діяльність, яка охоплює все, що по­в'язане зі спілкуванням людей (усю сукупність мисленнєвих і мовленнєвих дій, яка здійснюється за до­помогою мови), поділяється на дві частини: основну (мова) і другорядну (мовлення);

2)мова — це щось соціальне за суттю і незалежне від індивіда; мовлення включає індивідуальний аспект лінгвальної діяльності;

3)мова — форма, а не субстанція. Субстанція, тоб­то звуки і значення, належать до мовлення;

4)мова і мовлення тісно між собою пов'язані і пе­редбачають одне одного: мова необхідна для того, щоб мовлення було зрозумілим і тим самим було ефектив­ним, а мовлення у свою чергу необхідне для того, щоб усталилася мова; історично факт мовлення завжди пе­редує мові.

Усі положення і зауваження Ф. де Соссюра, його протиставлення мови і мовлення можна узагальни­ти так:

МОВА МОВЛЕННЯ

—психічне явище,—психофізичне явище,

що міститься що знаходиться

в мозку людини у фізичному середовищі

—соціальне — індивідуальне

—системне — несистемне

—пасивне — активне

—потенційне — реальне

—стійке — нестійке

—довговічне — однократне

—синхронічне — діахронічне

—суттєве — побічне

Оскільки існує два об'єкти, то, природно, їх повинні вивчати дві різні науки — лінгвістика мови і лінгвіс­тика мовлення.

При всій, здавалось би, чіткості соссюрівської кла­сифікації очевидна її ескізність. Найменш чітко ви­значена лінгвальна діяльність: «має різнорідний харак­тер», «поняття мови не збігається з поняттям лінгваль­ної діяльності взагалі; мова — тільки певна частина, правда — найважливіша, лінгвальної діяльності» [Соссюр 1977: 47]. Недаремно пізніше в цей термін різні вчені почали вкладати далеко не ідентичний зміст, а більшість сучасних мовознавців не бачать необхідності в цьому понятті взагалі й аналізують тільки дихото­мію «мова — мовлення».

Мовлення Ф. де Соссюр визначає як «індивідуаль­ний акт волі й розуміння, в якому потрібно розрізня­ти: 1) комбінації, за допомогою яких мовець користу­ється мовним кодексом із метою вираження своєї осо­бистої думки; 2) психофізичний механізм, який дає змогу йому об'єктивізувати ці комбінації. Розділяючи мову і мовлення, ми тим самим відділяємо: 1) соціаль­не від індивідуального; 2) суттєве від побічного і ви­падкового» [Соссюр 1977: 52].

Можливо, саме ця ескізність характеристик поро­дила пізніше неоднозначне розуміння і критику май­же всіх положень Ф. де Соссюра про мову та мовлен­ня. Так, зокрема, очевидна суперечність в наведеному визначенні: або мовлення лише індивідуальне, випад­кове, побічне, або це «комбінації, за допомогою яких мовець користується мовним кодексом», що вже не по­бічне, не випадкове і навіть не індивідуальне.

Найповніше Ф. де Соссюр визначив мову, наголошу­ючи на її соціальній суті. Мова — «соціальний еле­мент лінгвальної діяльності загалом, зовнішній щодо індивіда, який сам не може ні створити мову, ні її змі­нити».

Незважаючи на дещо неповну характеристику ви­ділених явищ (треба брати до уваги те, що праця же­невського мовознавця опублікована за лекційними конспектами його учнів Альберта Сеше і Шарля Бал-лі), можна погодитися з Луї Єльмслевом, який зазна­чав, що «Соссюр, по суті справи, відкрив мову як та­ку; одночасно він показав, що сучасна йому лінгвіс­тика вивчала не мову, а мовлення [...]» [Ельмслев 19606: 57].

Послідовники Ф. де Соссюра внесли істотні зміни в теорію швейцарського лінгвіста, неоднаково трактую­чи зміст і значення дихотомії «мова і мовлення». Біль­шість із них (Женевська, Празька школи) приймають соссюрівську дихотомію «мова — мовлення», але й вони не цілком погоджуються з позицією Соссюра. Так, замість термінів мова і мовлення Л. Єльмслев вживає схема й узус, Н. Хомський — компетенція (competence) і виконання (performance). Е. Бюиссанс замість двох понять протиставляє три: мова, дискурс, мовлення (langua, discource, parole). Протиставляє три поняття і Л. В. Щерба: 1) мовленнєва діяльність, що охоплює процеси говоріння і розуміння; 2) мовний ма­теріал, тобто сукупність усього сказаного і написано­го; 3) мовна система (словники і граматики мов). Він зауважує, що це якоюсь мірою штучне розмежування, оскільки «мовна система і мовний матеріал — це ли­ше різні аспекти єдиної даної в досвіді мовленнєвої діяльності» [Щерба 1974: 25]. На відміну від Ф. де Соссюра Щерба стверджує, що мова — це не конкрет­на, а абстрактна сутність, яка конструюється шляхом розумових операцій учених.

Подібну трихотомічну концепцію запропонувала М. І.Черемисіна: «мова — мовлення — текст» [Черемисина 1970]. Однак, на думку Ю. В. Фоменка, текст не можна розглядати як явище одного порядку з мовою і мовленням. Текст — поняття видове стосов­но родового поняття мовлення.

М. Д. Андреев і Л. Р. Зіндер, розвиваючи ідеї Л. В. Щерби, запропонували чотириелементну побудову: мова, мовлення, мовленнєвий акт і мовленнєвий матеріал. Під мовленнєвим матеріалом розуміється конкретна реалізація системи мови; під мовленнєвим актом — процес, породженням якого є мовленнєвий матеріал; під мовленням — система сполучень мовних елементів у тексті [Андреев, Зиндер 1963].

Дещо відмінну схему запропонував румунський мо­вознавець Еуджен Косеріу, який виділяє три рівні: рі­вень індивідуального мовлення, рівень норми і струк­турний рівень. Під рівнем індивідуального мовлення він розуміє реальний акт мовлення, що включає мовця і слухача з їх індивідуальними особливостями вимови і розуміння, та акустичні процеси, тобто акт, який сприймається органами чуттів. Рівень норми є більш абстрактним. Норма охоплює лише ті явища індивіду­ального мовлення, які є повторенням прийнятих у пев­ному людському колективі зразків. Так, до поняття норми не належать тембр голосу, жести, хрипла чи ше­пелява вимова звуків, але належить, наприклад, для української мови тверда вимова шиплячого [ч] перед голосними, крім [і], наголошування слів, їх сполучува­ність тощо. Норма має два аспекти — матеріальний (певні мовні явища, які вимовляються і сприймаються на слух, вважаються такими, що відповідають нормі) та ідеальний (нормативність встановлюється традиційно й умовно, і саме поняття правильності є відносним). Структурний рівень є найбільш абстрактним. Він охоплює лише ті явища рівня норми, які впливають на розуміння. Так, наприклад, у російській мові розріз­нення [у] фрикативного і [г] проривного належить до рівня норми ([глра] і [улра]), а не до структурного рів­ня, бо це не впливає на розуміння, тоді як розрізнення [г] і [к] належить до структурного рівня, бо впливає на зміст (пор. гора і кора). Абстрактність структурного рівня полягає в тому, що структуру мови неможливо безпосередньо бачити, чути, взагалі сприймати органа­ми чуття.

Оригінальною є теорія JI. Єльмслева, який розрізняє чотири аспекти: узус, акт мовлення, норму і схему. Узус — це прийняте в певному суспільстві вживання мовних засобів. Він реалізується в акті мовлення (акт мовлення здійснюється відповідно до узусу). Норма являє собою певну абстракцію, узагальнення правил, на основі яких здійснюється узус. Схема — це чиста структура відношень. Наприклад, якщо іноземець ви­мовляє по-російському фразу «Я иметь один сестра», то він порушує мовну систему (схему). Якщо ж цей же зміст він передає реченням «Я имею одну сестру», то порушує норму (нормативним у російській мові є «У меня (есть) одна сестра»). У такому уявному оголо­шенні на залізничному вокзалі «Увага! Поїзд «Київ — Берлін» відправиться через 3 хвилини. Дякую» пору­шено узус, оскільки загальноприйнятим є певний сте­реотип: «Увага! До відправлення поїзда ... залишаєть­ся 3 хвилини» (пор.: в англійському узусі останнє сло­во дякую (thankyou) є обов'язковим). Вважають, що в практиці викладання іноземних мов наведене вище розмежування аспектів має ефективне застосування, оскільки уможливлює чітке визначення межі й рівнів викладання мови: навчання системи, норми, узусу (див. про це: [Попова 1987: 39]).

Заслуговує на увагу і концепція російського мово­знавця О. І. Смирницького, який також розрізняє мо­ву і мовлення, але в мовленні виділяє декілька форм його існування: усне, писемне, мислене. Усну і пи­семну форми він відносить до зовнішнього мовлення, а мислену — до внутрішнього. Мову Смирницький визначає як сукупність усіх компонентів витворів мовлення і правил використання цих компонентів, які становлять певну систему [Смирницкий 1957: 10—12].


2. Сучасні уявлення про співвідношення мови і мовлення

Терміни лінгвальна діяльність, мова і мовлення і критерії їх розмежування та їхній онтологічний ста­тус донині не отримали однозначного тлумачення. Так, зокрема, Л. В. Щерба, Е. Косеріу, О. І. Смирницький услід за Ф. де Соссюром трактують мову як продукт, який виділяється з мовлення. По-іншому інтерпре­тують співвідношення мови і мовлення Т. П. Ломтєв, М. В. Панов, А. Є. Супрун, які вважають, що мовлен­ня є похідним від мови, тобто розглядають мову не як продукт лінгвістичної діяльності спеціалістів, а як об'єктивне явище, що реалізується в мовленні. Отже, мова, з одного боку, розглядається як механізм, за допомогою якого породжується і розуміється мовлен­ня, а з іншого — як система правил і набір одиниць, які становлять узагальнені спеціалістами факти мов­лення.

Сучасні лінгвісти для розмежування мови і мовлен­ня використовують переважно ті ознаки, які запропону­вав Ф. де Соссюр, але якщо в основі дихотомії, за Ф. де Соссюром, лежить сукупність декількох ознак, то у його послідовників помітна тенденція звести їх до однієї чи двох. У теперішньому мовознавстві все менше уваги приділяється таким протиставленням, як: 1)мова — психічне явище, а мовлення — психофізичне; 2) мова — соціальне явище, а мовлення — індивідуальне; 3) мо­ва — системне явище, а мовлення — асистемне.

Ці ознаки багато вчених уважають нерелевантними через те, що нині помітна тенденція до заперечення психічної природи мови і соціальним явищем визнаєть­ся не тільки мова, а й мовлення, яке також вважа­ється системним.

Після Ф. де Соссюра для розмежування мови і мов­лення були запропоновані ще такі ознаки: 1) мова — щось загальне, мовлення — конкретне (М. С. Трубецькой); 2) мова — постійна, довговічна, мовлення — перемінне, нестійке, недовговічне (М. С. Трубецькой, Л. Єльмслев).

Майже всі лінгвісти, які визнають дихотомію «мо­ва— мовлення», вважають мову потенцією, знанням або системою знаків, а мовлення — реалізацією, мані­фестацією цієї потенції (знання, системи знаків).

Щодо загального статусу мови і мовлення, то А. Гардинер, Е. Бенвеніст, М. Трубецькой, Н. Хомськии, як і Ф. де Соссюр, інтерпретують мову і мовлення як різ­ні, несумісні явища. Л. Щерба і Е. Косеріу заперечу­ють це твердження. Лише деякі лінгвісти (Л. Єльмслев, В. Брьондаль, Н. Хомськии) дотримуються сос-сюрівського погляду, що мова є першорядним явищем. Більшість (А. Гардинер, А. Сеше, Е. Косеріу та ін.) висувають на передній план мовлення або ж розгляда­ють мову у взаємозв'язку з мовленням (Празька шко­ла, Л. Щерба та ін.). Необхідність двох лінгвістик (лін­гвістики мови і лінгвістики мовлення) обґрунтовують А. Гардинер, А. Сеше, М. Трубецькой, Е. Бенвеніст, Н. Хомськии. Заперечують не тільки необхідність, а й можливість виокремлення двох лінгвістик Л. Єльмслев, А. Мартіне, Е. Косеріу, Л. Щерба, О. Смирницький та ін. Цьому певною мірою сприяли перші неаргументовані і непереконливі спроби деяких учених роз­поділити мовні одиниці між лінгвістикою мови і лін­гвістикою мовлення (на зразок: категорія відмінка належить мові, а конкретний, наприклад, давальний відмінок — мовленню). Очевидно, мова і мовлення не мають абсолютно різних одиниць. Одиниці мови і мов­лення співвідносяться, як модель і її реалізація.

Незважаючи на інтенсивне входження понять мо­ви і мовлення в лінгвістичну теорію, є чимало мово­знавців, які не визнають соссюрівської дихотомії. Серед них Г. Шухардт, В. Дорошевський, А. Коен, О. Єспер-сен, А. Чикобава, Дж. Фьорс, Л. Блумфільд, 3. Харріс, К. Пайк, Ч. Хоккет, А. Г. Волков, А. Г. Спіркін, Г. В. Колшанський і український лінгвіст О. С. Мельничук. На їхню думку, мова — це не реальний об'єкт, а нау­кова абстракція. Як зазначає Мельничук, «соссюрів-ська концепція мови і мовлення являє собою теоре­тично безперспективне змішування двох різних під­ходів до мови як об'єкта дослідження, оскільки протиставлювана реальній мові абстрактна система мови, тобто її ідеальний аспект [...], перетворюється тут у самостійний предмет спеціально-лінгвістично­го аналізу, а конкретно-лінгвістичний аналіз мови у плані її об'єктивно-матеріальних властивостей і суб'єктивно-ідеального їх представлення підміняється розриванням і протиставленням цих двох взає­мозв'язаних сторін мови як об'єкта лінгвістичного дос­лідження» [Мельничук 1987: 7—8]. Мельничук наго­лошує на тому, що «говорити про мову і мовлення як про два співвідносні аспекти загальної мовної сфери немає підстав. Реально існує лише мова як загальна сукупність конкретних мовних виявів, тобто процесів мовної діяльності, в яких використовуються різні ком­поненти мовної структури» [Мельничук 1997: 13].

Незважаючи на наявність взаємовиключних точок зору щодо обговорюваної проблеми, в сучасному мово­знавстві мова і мовлення розглядаються як діалектич­на єдність, елементи якої протиставлені між собою і зумовлюють один одного. І мова, і мовлення — реальні явища. Цілком очевидно, що існує, наприклад, одна українська мова. Вона як реальне явище існує в голо­вах людей, у суспільній свідомості українськомовного соціуму, його пам'яті. Інша думка, що буцімто мова існує в мовленні, є некоректною, бо тоді мова існувала б лише в момент її застосування й перестала б існувати, коли її не застосовують. Якщо було б так, зауважив Г. П. Мельников [Мельников 1967: 239], то малий на­род, прокинувшись уранці, став би безмовним. Непра­вильною є також думка, що мова існує в текстах. Зако­номірно виникає запитання щодо безписемних наро­дів. Крім того, тексти фіксують лише певну кількість одиниць мови, а не весь інвентар. Неможливо мати текст, не маючи мови, яка лежить у його основі, але можна мати мову, не маючи тексту, побудованого на цій мові [Ельмслев 1960а: 298]. Отже, мова не зберіга­ється (локалізується, існує) в мовленні, а реалізується, виявляється, об'єктивується в ньому. Мова «існує тільки в індивідуальних мозках, тільки в душах, тіль­ки в психіці індивіда або осіб, що становлять певну мовну спільність» [Бодуэн де Куртенэ 19636: 71]. Реалізуючись у мовленні, мова виконує своє комуніка­тивне призначення. Мовлення вводить мову в кон­текст уживання.

Для правильного пояснення співвідношення мови і мовлення потрібно враховувати всі три можливих підходи до досліджуваного явища: гносеологічний (філософський), онтологічний (власне лінгвістичний) і прагматичний (цільовий).

У гносеологічному (філософському) аспекті мову і мовлення потрібно розглядати як явища різного ступе­ня абстракції. Мова — це загальне, абстрактне, а мов­лення — окреме, конкретне. Знаходячись у діалектич­ному зв'язку, мова і мовлення є відносно незалежними явищами, про що свідчить факт неоднакового ступеня їх зміни, деякої асиметричності їх розвитку. Оскільки структура мови — явище абстрактне, то вона окремо не спостерігається. Досліднику доступне тільки мов­лення, в якому реалізується мовна система. Якщо ж мовна система в мовленні не реалізується, вона існує потенційно. Вітторе Пізані свого часу поставив рито­ричне запитання, чи існує мова юкагірів, коли всі двіс­ті осіб, які розмовляють цією мовою, сплять.

У плані онтологічному мова належить до психіч­них явищ, а мовлення до психофізичних (психофізіо­логічних), доступних сприйманню. Певною мірою мова відноситься до мовлення як ідеальне до матеріального.

З прагматичного (цільового, функціонального) погляду мова являє собою щось стабільне і загально­прийняте, тоді як мовлення є оказіональним (випад­ковим, унікальним), рухливим.

Як уже зазначалося, Ф. де Соссюр протиставляв мо­ву і мовлення як соціальне індивідуальному. Це по­ложення швейцарського вченого неодноразово підда­вали критиці. Як зауважив С. Д. Кацнельсон, мова не повністю соціальна, а мовлення не повністю індивіду­альне [Кацнельсон 1967: 32]. Мова соціальна за своїм функціональним призначенням та індивідуальна за способом існування (збереження), причому превалює в мові соціальне. Мовлення є індивідуальним за вико­нанням, воно завжди належить певній конкретній осо­бі, тобто має автора. Значення ж мовлення як засобу спілкування в колективі є соціальним. Соціальність мовлення виявляється і в тому, що воно служить об'єд­нанню людей у колектив, і в тому, що воно базується на єдиній для всього колективу мовців мові. Переважає в мовленні індивідуальне. Індивідуальність мовлення виявляється у відборі елементів мови (в уживанні одних і у відмові від інших), у частотності вживання певних елементів мови, в порядку розташування мов­них елементів у фразі, в різноманітних модифікаціях ви­користаних мовних одиниць, у тому числі навмисних чи неусвідомлених порушеннях мовних норм. Іншими словами, мовлення відображає мовну компетенцію індивіда, його досвід, є своєрідним видом вільної творчої діяльності індивіда. Індивідуальність мовлення надає мовленнєвому акту унікальності, неповторності, оригі­нальності, тоді як соціальність забезпечує взаєморозу­міння.

Мову і мовлення протиставляють і за іншими озна­ками. Так, зокрема, мовлення розгортається в часі і реалізується в просторі, тоді як мова не має цих пара­метрів. Мовлення безконечне, система мови конечна. Мовлення лінійне, синтагматичне; мова має парадигма­тичну і рівневу організацію. Мовлення є послідовністю мовних елементів; мові притаманна ієрархічна органі­зація її елементів. Мовлення контекстно і ситуативно зумовлене; мова не залежить від обставин спілкуван­ня. Мовлення співвіднесене з об'єктивною дійсністю і може характеризуватися з погляду істинності або хиб­ності; до мови такий підхід неможливий.

Мовлення характеризується також деякими озна­ками, які не протиставляються безпосередньо окремо взятим рисам мови. Мовлення може мати дві форми — діалогічну й монологічну, характеризуватися темпом, тембровими особливостями, тривалістю, гучністю, ар­тикуляційною чіткістю, акцентом тощо. У мовленні відображається психологічний стан мовця, через що мовлення можна кваліфікувати як емоційне, схвильо­ване, спокійне та ін. Узагалі будь-яке мовлення мож­на оцінити зі змістового, етичного й естетичного по­гляду (змістовне, пусте, правильне, неправильне, зраз­кове, образне, художнє, добірне, витончене, вишукане тощо).

Помилковим є протиставлення мови мовленню як системного несистемному, бо мова не втрачає своєї сис­темності в процесі функціонування. Щоправда, в мов­ленні асистемні явища все-таки трапляються.

З історичного погляду мова вторинна, а мовлення первинне (мова склалася з фактів мовлення). Із син­хронної (сучасної) точки зору мова первинна, а мовлен­ня вторинне: будь-який мовленнєвий витвір будується з уже наявних у мові елементів.

Оскільки Ф. де Соссюр не тільки різко протиставив мову і мовлення, а й заявив про необхідність створен­ня двох різних лінгвістичних дисциплін — лінгвісти­ки мови і лінгвістики мовлення, то в мовознавстві по­чалися пошуки мовних і мовленнєвих одиниць. Так, англійський мовознавець Алан Гардинер усі традиційні елементи, що трапляються в мовленнєвому потоці, відносив до мови, а все те, що визначається конкретни­ми умовами, інтенцією мовця — до мовлення. Наприк­лад, структуру речення він уважав фактом мови, а ре­чення в його віднесеності до дійсності, тобто конкретні висловлення, — фактом мовлення. О. І. Смирницький відносив до мови ті явища, які відтворюються (слова, фразеологізми, морфологічні форми тощо), а до мов­лення — явища, які створюються в процесі комуніка­ції (словосполучення, конкретні речення). Такий роз­поділ мовних одиниць між мовою і мовленням запере­чували ті вчені, які розглядали мову і мовлення як два аспекти одного й того самого об'єкта. Так, зокрема, Т. П. Ломтєв наполягав на тому, що «всі лінгвістичні одиниці є одиницями мови і мовлення: одним боком вони звернені до мови, іншим — до мовлення».

Нині найпоширенішою є думка, що мовні одиниці так відносяться до мовленнєвих одиниць, як мова до мовлення, психічне до психофізичного, сутність до явища, загальне до часткового, абстрактне до конк­ретного, можливе до дійсного. Усе це можна звести до відношення: інваріант — варіант. Саме це лягло в основу поділу одиниць на мовні (терміни, як правило, мають суфікс -ема, і відповідно мовний рівень назива­ють ще емічним) і мовленнєві: фонема — звук, морфе­ма — морф, лексема — слово, речення (структура) — висловлення (фраза), значення — смисл. На основі про­тиставлення мовних і мовленнєвих одиниць виникли такі поняття, як синтаксичне й актуальне членування речення, глибинна і поверхнева структура тощо. Однак знайти в усіх традиційно виокремлюваних одиницях мовний і мовленнєвий аспекти, тобто визначити інва­ріанти і варіанти, не вдається, через що відрізки, які виділяються внаслідок членування мовленнєвого пото­ку (склади, такти, фонетичні синтагми, надфразні єдності), розглядаються тільки як одиниці мовлення.

Розмежування мови і мовлення виявилося корисним як у теоретичному, так і в практичному планах. Без урахування співвідношення мови і мовлення не мо­жуть бути розв'язаними багато лінгвістичних проблем, зокрема, проблема розвитку мови (мова не тільки по­роджує мовлення, не тільки стримує його плин, а й живиться ним, змінюється під його впливом) чи теорія формування лексичних значень, лексико-семантичних категорій (синонімії, антонімії, енантіосемії тощо).

Дихотомія мови і мовлення дуже цінна для прак­тики викладання рідної і, особливо, іноземної мови. Залежно від того, чого збирається навчати вчитель — мови чи мовлення, залежить методика навчання: йти від мовних моделей до їх реалізації в мовленні чи нав­паки. Останнім часом усе більшого поширення набуває навчання мови через мовлення (текст). Учням поперед­ньо не дають відомостей про будову мови, ні граматич­ного правила; вони, читаючи й аналізуючи тексти, самі виявляють структуру мови. Така практика бере поча­ток від датського мовознавця О. Єсперсена, який вва­жав, що навчати мови потрібно тільки через мовлення.


Використана література

1. Семчинський С В. Загальне мовознавство — К., 1996. — С 6—25.

2. Общее языкознание: Формы существования, функции, история язы­ка / Отв. ред. Б. А. Серебренников. — М., 1970. — С. 85—91.

3. Общее языкознание/ Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С. 11—15,140—145.

4. Соссюр Ф. де. Курс общей лингвистики // Соссюр Ф. де. Труды по язы­кознанию. — М., 1977. — С. 48—58.

5. Гардинер А. Различия между речью и языком // Звегинцев В. А. Исто­рия языкознания XIX и XX веков в очерках и извлечениях. — М., 1960. — Ч. 2. — С. 111—120.

6. Ельмслев Л. Язык и речь //Звегинцев В. А. История языкознания XIX и XX веков в очерках и извлечениях. — М., 1960. — Ч. 2.

7. Щерба Л. В. О трояком аспекте языковых явлений и об эксперимен­те в языкознании // Щерба Л. В. Языковая система и речевая деятель­ность.—Л., 1974.

8. Косериу Э. Синхрония, диахрония, история // Новое в лингвистике. — М., 1963. — Вып. 3.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий