регистрация / вход

Вивчення сучасної української літературної мови

Характерні риси сучасної української літературної мови та особливості її використання. Історія становлення української графіки й орфографії, видання "Українського правопису" 1945 р. Походження іноземних слів, що використовуються в літературній мові.

Літературна мова – це вища, зразкова, загальноприйнята, унормована і відшліфована форма загальнонародної мови, яка обслуговує основні сфери діяльності і найрізноманітніші культурні потреби народу. Вона, будучи поліфункціональною, знаходить своє виявлення в художній літературі, публіцистиці, пресі, в театрі, радіомовленні, телебаченні, в науці, школі, державних установах тощо.

Крім поліфункціональності, що проявляється у використанні літературної мови в найрізноманітніших галузях суспільного життя, вона характеризується нормативністю, стандартністю, що полягає в унормованості, регламентованості усіх її структурних елементів, здійсненої внаслідок відбору із загальнонародної мови найпоширеніших, найтиповіших лексичних, фонетичних, граматичних і словотвірних засобів, наддіалектністю, що знаходить своє виявлення не лише в поширенні на всій національній території певного народу, а й у тому, що вона, будучи опертою на певній діалектній основі, вбирає в себе елементи різних територіальних діалектів загальнонародної мови. Зрештою, для кожної літературної мови властиві дві форми її вияву – писемна й усна, причому наявність писемної форми її реалізації є обов'язковою.

У зв'язку з тим, що однією з найістотніших ознак літературної мови є її нормативність, стандартність, історія вивчення сучасної української літературної мови зводиться насамперед до простеження того, як розвивалися, усталювалися її літературні норми, зокрема, як нормувалася її орфографія, словниковий склад, фонетична і граматична система, як витворювалися її стилістичні норми.

Розгляд історії вивчення сучасної української літературної мови найдоцільніше розпочати з огляду історії нормування української графіки й орфографії,


Становлення української графіки й орфографії

Графіка й орфографія української мови, як і російської та білоруської, розвинулася на основі староруської (давньоруської) графіки й орфографії, яка, в свою чергу, була запозичена східними слов'янами у X ст. від болгар і перенесена на рідний ґрунт разом із книгами, писаними старослов'янською мовою.,

Старослов'янські пам'ятки, що дійшли до нас, звичайно були писані однією з двох азбук – кирилицею або глаголицею (хоч є й окремі, щоправда, невеличкі за обсягом, старослов'янські пам'ятки, писані латиницею; наприклад, так звані Фрейзінгенські уривки та Празький абецедарій), проте у давньому східнослов'янському письменстві майже не залишилося слідів уживання глаголиці, а кирилиця у східних слов'ян стала єдиною азбукою, якою писалися як старослов'янські, так і оригінальні староруські тексти. Старослов'янська кирилиця і система правопису, вживана у старослов'янській мові, були пристосовані до потреб мови стародавніх східних слов'ян; вони й лягли в основу письма й писемності східнослов'янських народів.

Українська мова, успадкувавши графіку й орфографію староруської мови, з часом пристосувала їх до своїх потреб, і вже у XVI ст. окремі літери, відбиваючи живу українську мовну практику, набувають нового значення. Так, літера Ь у XVI ст. уже читалася як [і], причому цією літерою нерідко передавався звук [і] будь-якого походження, іноді навіть [і], що виник на місці етимологічних [о], [е]; специфічний український звук [и]9 що виник внаслідок злиття в одному звукові старовинних [»], [і], починаючи з пізньої староруської епохи передавався то через літеру и, то через ьі; замість літери е після шиплячих перед твердими приголосними нерідко писали згідно з вимовою о, проривний звук [ґ] позначався то як кг (з XIV са*.), то традиційно як г, то латинською літерою g, а, починаючи з Львівської греко-слов'янської граматики 1591 p., також як Ґ та ін.

У старому українському письменстві XVI–XVII ст. поряд із переважаючою кирилицею в деяких випадках вживали й латиницю. Так, латиницею були написані поодинокі українські грамоти XIV–XV ст., а відомі інтермедії Якуба Гаватовича навіть були надруковані 1619 р. латиницею; також пісню про Стефана Воєводу в чеському записі XVI ст., сатиричну пісню перед 1650 р. «Ой в місті Переяславлю» та ін. Однак уживання латиниці в українській писемності як у давніші часи, так і в новіші (хоча б так звану азбучну війну в Галичині 1859 р.) було епізодичним явищем.

З виникненням друкарства кирилиця, зокрема, в такому її варіанті, як півуставне письмо лягла в основу друкарських шрифтів, які, однак, в різних давніх друкарнях характеризувалися певними своєрідностями (наприклад, факсимільні передруки старовинних видань львівських буквар І. Федорова 1574 p., віленських – граматика і лексис Л. Зизанія 1596 p., граматика М. Смотрицького 1619 p., київських – лексикон П. Беринди 1627 р. та ін.). Проте ще тривалий час церковно-релігійна і світська книжка не розрізнялися між собою своїм зовнішнім виглядом, зокрема шрифтом. На західноукраїнських землях, що входили до Австро-Угорської імперії, церковнослов'янський кириличний шрифт панував у світському письменстві аж до 60‑х років XIX ст.

Утвердження книгодрукування викликало й встановлення стійких правописних норм, закріпленню яких особливо сприяли «Граматика словенська» М. Смотрицького (1619) та «Лексикон словенороський» П. Беринди (1627). Спираючись на церковнослов'янську традицію, ці праці міцно й надовго закріпили на Україні й взагалі у східних слов'ян правопис, заснований на історико-етимологічному принципі.

На початку XVIII ст. (1708) Петром І була запроваджена для друкування книжок світського змісту так звана «гражданка», в якій літерам було надано простішого вигляду, зближеного з латиницею. Ця графіка, що швидко поширившись у Росії, і лягла в основу сучасної російської, української й білоруської графіки, а також графік мов деяких зарубіжних слов'ян, зокрема сербської, болгарської, македонської. Вона лежить і в основі графік більшості сучасних літературних мов народів СРСР.

Введення нової графіки сприяло чіткому розмежуванню церковнослов'янського і світського письменства, проте самих основ орфографії, заснованої на історико-етимологічному принципі, воно не торкалося. Орфографія ще тривалий час залишалася традиційною.

З зародженням нової української літератури й літературної мови, опертої на живій народній основі, постало питання про створення такого українського правопису, в якому якнайкраще знайшли б своє відбиття фонетична система і граматична будова живої української мови. Проте становлення нової української орфографії було досить тривалим і складним. На його шляху нерідко ставали й штучні перепони, що чинилися з боку урядів як царської Росії, так і цісарської Австро-Угорщини, до складу яких в дореволюційний період входили українські землі.

Перші представники нової української літератури користувалися, хоч і з певними видозмінами, тим правописом, який склався у літературній практиці XVIII ст. Так, І.П. Котляревський дотримувався в основному старого історико-етимологічного принципу орфографії, ввівши при цьому й чимало фонетичних написань у дусі живої української мови, зокрема звук [і] ним передавався то через Ь (на місці давнього всіхь, сонце, хлібомь, а нерідко й на місці етимологічних, то через и (на місці етимологічних [о],то через і (перед голосним та [#]: Пріамово, твій); специфічно український звук [и] згідно з етимологією передавався через и, и, і (ти, моторний, лихо, повни, великій, якій, живавь); йотований звук [о], а також м'якість приголосних перед [о] – через буквосполучення іо (іого, іому, тріома, сліози); йотований звук [і] переважно передавався через а рідше – через и, е (іжакг, іхавь, ии, до неи, ей, ий), а йотований [е] і м'якість приголосних перед ним – через е (моє, сине, знаешь), у кінці слів для позначення твердості приголосних послідовно вживався ь (бувь, козакь, якь, давь, маещь, живеїиь) та ін.

Такі українські письменники першої половини XIX ст., як П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко та ін., а також і Т. Шевченко, намагалися організувати український правопис на фонетичному принципі, Послідовно використовуючи при цьому сучасну їм російську графіку з додержанням російської вимови літер, проте до створення єдиної послідовної правописної системи ці намагання не привели.

Перша спроба організувати український правопис на фонетичному принципі належить О. Павловському, який у своїй «Грамматике малоросійського наречия» (1818) теоретично обґрунтував використання цього принципу для української мови і послідовно провів його у наведених українських прикладах. Правопис О. Павловського зводився до закріплення в українському письмі літери і для передачі звука [і] будь-якого походження (гомінг, візьме, твій, жінка, пінь, літо, тінь), що з часом і сталося; він послідовно ввів написання дж, дз для передачі дзвінких африкат [дж], [дз], яке також згодом закріпилося. З інших особливостей цього правопису відзначимо: 1) послідовну передачу українського звука [и] через и (сила, питать, підняти, коли, синг); 2) послідовну передачу йотованого [е] через * (маішь, nmat, Mot, ceotта ін.); 3) передачу звукосполук – ться, – шся через – цьця, – сься, а звукосполуки – чці через – цьці (би-цьця, оглядьїцьця, засміЬсься, печуроцьці та ін.); 4) проривний звук [Ґ] передавався через кг (керунть, кгуля, кгвалп та ін.); 5) йотований звук [о], як і в І. Котляревського, передавався через іо (у іого, веріовку, сіюгодні) та ін.

Правопис О. Павловського, хоч і відіграв позитивну роль в становленні сучасної української орфографії, був негативно сприйнятий сучасниками (М. Цертелєв, І. Мопильницький, М. Максимович).

1827p.М.О. Максимович своєрідним історико-етимологічним правописом видрукував збірник «Малороссийские песни», у передмові до якого, а згодом у статті «О правописании малороссийского языка» (Киевлянин. – 1842 – Кн. 2. – С. 153–180) зробив спробу обґрунтувати необхідність збереження для української мови саме історико-етимологічного правопису і пояснив ті нововведення, які були ним запроваджені в український правопис. Суть правопису М.О. Максимовича зводилася до використання в українській мові російського гражданського алфавіту з іншим звуковим значенням деяких літер, а також доповнення його надрядковими знаками. Так, для передачі українського звука [І] в цьому правописі використовувалося аж п'ять знаків: * (що вживався для передачі [і] із старовинного [*] (сніг*, хлібь та ін.), 6, £, що передавали [/] з етимологічних [о], [е] (нось – ніс, несь – ніс, привезь – привіз), у, if, що передавали [і] з інших звуків (замужі) – заміж> добрй – добрі); для передачі українського звука [и]«два: и та и (синь, сила) та ін.

Правопис М.О. Максимовича був дуже складним І незручним для користування. Тому він майже не знайшов прихильників на східноукраїнських землях. У всякому разі, жоден з визначних українських письменників не друкував своїх творів за цим правописом. Проте він набув значного поширення на західноукраїнських землях, де, починаючи з 50‑х років XIX ст., був офіційно визнаний і вживався в Галичині до 1886 р. Ще в 1889 р. за цим правописом у Львові вийшла граматика О. Огоновського, офіційно затверджена до вжитку у середніх школах Галичини і Буковини. На Закарпатській Україні правопис М.О. Максимовича з певними видозмінами проіснував аж до 1945p., тобто до возз'єднання її з Радянською Україною.

Хоч на західноукраїнських землях аж до початку 60‑х років панувала церковнослов'янська графіка з традиційним історико-етимологічним правописом, уже в першій половині XIX ст. тут з'являються спроби правописної системи на фонетичній основі. Так, 1837 р. у Будапешті було видано збірку творів трьох молодих західноукраїнських письменників М. Шашкевича, Я. Головацького, І. Вагилевича «Русалка Дністровая», в якій вперше на Західній Україні вводилася до літературного вжитку народна мова, причому сама збірка надрукована гражданським шрифтом і правописом, заснованим на фонетичних засадах. Щоправда, цю збірку вороже зустріли реакційні кола Галичини, які вжили всіх заходів до її заборони. Однак вона зіграла важливу роль у становленні на західноукраїнських землях нової української літератури й українського правопису на фонетичній основі.

Правопис «Русалки Дністрової», базуючись на фонетичному принципі (nop. вислів із передмови: «пиши, як чуєш, а читай, як видиш»), зводився до передачі звука \і] через і, якщо він походив з етимологічних [о], [е]9 та через Ь, якщо він походив із старовинного [Ь], введення літери и для передачі звука [и] будь-якого походження, а також літери б та буквосполук йо, ьо в їх сучасному вжитку, усунення літери ь та деяких інших нововведень, які у процесі становлення українського правопису не прищепилися (наприклад, літери у для передачі нескладового [у], сербської літери у для передачі африкати [дж] тощо).

Протягом 50–70‑х років XIX ст. на східноукраїнських землях поступово складається правописна система, близька до сучасної. Важливу роль в її усталенні відіграли такі видання, як двотомне зібрання фольклорно-етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси» (1856–1857) та «Граматка» (1857) П.О. Куліша, альманах «Хата» (I860) і особливо журнал «Основа» (1861–1862), а також видання Південно-західного відділу Російського географічного товариства, зокрема його «Записки юго-западного отдела Русского географического общества» (т. 1, 1873), та відоме семитомне зібрання фольклорно-етнографічних матеріалів, що вийшло під назвою «Труды зтнографическо-статистической зкспедиции в Западно-Русскин край» (1871–1877).

Правопис журналу «Основа» тривалий час називали кулішівкою^ пов'язуючи в такий спосіб його усталення з ім'ям П.О. Куліша. Однак у цьому є велике перебільшення. П.О. Куліш справді відіграв певну роль у становленні сучасної української орфографії, але не більшу від ряду своїх попередників та наступників. Він використав надбання своїх попередників, об'єднавши їх в одній правописній системі, і спопуляризував у своїх численних виданнях, зокрема і в журналі «Основа».

Найбільшим досягненням правопису журналу «Основа» було усталення вживання літер і, и для передачі звуків української мови [і], [и] будь-якого походження, однак ді правописні явища, як ми бачили, існували й раніше, щоправда, роздільно в окремих попередніх орфографічних системах (в правописі О. Павловського – і, в правописі «Русалки Дністрової» – и). Одночасно треба відзначити, що в правописі журналу «Основа» було й чимало застарілих елементів, від яких вже відмовилися попередники. Так, у ньому послідовно зберігалася літера ь в кінці слів, йотоване [о] і м'якість попереднього приголосного перед [о] передавалася через е, непослідовно вживалися літери е, є та ін. Крім того, цей правопис відзначався і зайвою фонетизацією, що відбилося в передачі деяких морфем (nop., наприклад, передачу дієслівних форм на – ться то через – тьця, то через – тця, на – шся-то через – шся, то через – сся: вертаютьця, верне-тця, одібгешся, вітаесся) та ін.

Видання Південно-західного відділу Російського географічного товариства, в яких брали участь такі визначні вчені-мовознавці, як П.Г. Житецький і К.П. Михальчук, внесли до правопису журналу «Основа» ряд уточнень, що сприяли його вдосконаленню, найважливішими з яких були: 1) опускання літери ь в кінці слів; 2) послідовне вживання літери є в її сучасному значенні; 3) введення літери ї для передачі йотованого [І]; 4) передача м'якості приголосних перед [о] через буквосполучення ьо (трьох) та ін.

Удосконалений в такий спосіб правопис журналу «Основа» проіснував недовго. Царським указом 1876 р. він був заборонений, і українське письменство ще тривалий час змушене було користуватися не пристосованим до фонетичної та граматичної системи української мови історико-етимологічним російським правописом, що отримав назву «ерижка», чи «ярижка» (від назви літери бі – «ери»). До правопису «Основи» на східноукраїнських землях повернулися тільки після революції 1905 р.

У середині і протягом другої половини XIX ст. було здійснено і ряд інших спроб упорядкування українського правопису (наприклад, І. Бецьким у збірнику «Молодик», що вийшов у Харкові 1843 p., А. Метлинським у збірнику «Южный русскій зборник», що також вийшов у Харкові 1848 p., М. Гатцуком у збірці під назвою «Ужинок з рідного поля» 1857 р. і в «Українській абетці» 1861 р. та ін.), однак вони мало відбилися на загальному процесі становлення української орфографії. Окремо згадаємо хіба що загалом дуже невдалу спробу правопису М. Гатцука, який в обох своїх варіантах (і гражданському, і кириличному) відзначався надзвичайною складністю, що виявилася, зокрема, в надмірному застосуванні надрядкових знаків. Проте саме цьому правопису українська орфографія завдячує відновленню давнього паєрика, тобто апострофа, вживання якого з часом стає все послідовнішим.

З інших спроб згадаємо ще правопис М. Драгоманова, який, хоч і не залишив сліду в загальному процесі нормалізації української орфографії, відомий тим, що ним було свого часу надруковано цілий ряд цінних видань, зокрема перше видання славнозвісного роману Панаса Мирного й Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Вперше цей правопис було застосовано у виданому М. Драгомановим 1878 р. в Женеві українському збірнику «Громада». Суть його зводилася до того, що з українського алфавіту вилучалися йотовані літери і замість них за сербським зразком вживалися букво-сполуки] a, jy, je, ji(на початку слів і складів) чи ьа, ьо, ьу, ье (в середині слів після м'яких приголосних), а замість літер й, щ вживалася латинська літера jта буквосполучення.

Правопис М. Драгоманова на східноукраїнських землях не вживався зовсім, а в Галичині ним певний час користувалися його ідейні однодумці, зокрема молоді «народовці» і радикали, а також І. Франко.

Як уже згадувалося, усталення українського правопису на західноукраїнських землях відбувалося своєрідно, Тут ще певний час (аж до початку 60‑х років XIX ст.) користувалися переважно церковнослов'янським кириличним письмом і в світському письменстві. Так, навіть відома «Граматика руского языка» Я. Головацького, що аж до 1862 р. служила основним посібником з української граматики для шкіл, була надрукована церковнослов'янським шрифтом. Проте правописні питання в Галичині протягом усього ХіХ ст. стояли дуже гостро, причому особливо запеклу полеміку викликали спроби латинізації українського письма в 1858 р. що вилилася в цілу азбучну війну, яскраво описану І. Франком.

Після 1848 р. згідно з ухвалою так званого собору (з'їзду) руських учених в західноукраїнських землях поширився історико-етимологічний правопис, однак поява і поширення правопису журналу «Основа» в Східній Україні привернула до себе увагу також прогресивних діячів науки й культури Західної України, і тут з часом, як висловлювався І. Франко, вся найбільш прогресивна молодь, залишивши мертвеччину етимології, повернулась до фонетичного правопису. Проте прибічники етимологічного правопису довго ще не здавали своїх позицій. Між ними і прихильниками фонетичного правопису тривалий час (аж до початку 90‑х років XIX ст.) точилася гостра боротьба, що іноді доходила до фанатизму, що також знайшло яскраве відбиття у ряді сатиричних віршів І. Франка (наприклад, «Марш галицько-руських «твердих»).

Починаючи з 80‑х років XIX ст., зокрема після завершення 1886 р. у Львові видання двотомного «Малорусько-німецького словаря» Є. Желехівського і С. Подільського, в західноукраїнських землях поступово поширюється новий правопис, заснований на фонетичному принципі, що знайшов втілення в цьому словнику і дістав назву желехівки. Цей правопис з 1895 р. був запроваджений до офіційного вжитку у школах Галичини й Буковини, причому в Галичині він проіснував аж до 1922p., а частково і до 1939p., тобто до возз'єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною.

Основні ознаки цього правопису такі: 1) за допомогою літери і позначався звук [/], що походив з етимологічного [о], а для позначення [і], що походив з етимологічних [е] та [*], вживалася літера і, якою передавався також йотований [і] (поділ, стіл, але: сніг, дїло, приніс, їхати та ін.); 2) звук [и] передавався літерою и\ 3) звук [є] передавався літерою е, а для передачі йотованого [е] та пом'якшеного приголосного перед [є] вживалася літера е; 4) йотований звук [о] передавався буквосполученням йо, а м'якість приголосного перед [о] через ьо 5) роздільна вимова твердого приголосного з наступними йотованими голосними не позначалася (вяже, бе); 6) м'яка вимова [с] перед наступним м'яким приголосним передавалася через ь (сьвіт, сьміх, сьвято); 7) у суфіксах – с/е-, – цк-9 – з/с – не ставився м'який знак (руский, сїльский, нїмецкий, галицкий, різкий); 8) в іменниках середнього роду типу знання, життя згідно з галицькою вимовою вживалася флексія -є і неподвоєний м'який приголосний (житє, зїле, знане); 9) частка-ся з дієслівними формами, а також складова частина складних форм майбутнього часу – му, – меш, – ме писалися окремо (сподїва-ти ся, ся питає, робити меть ся, ходити ме) 10) у словах іншомовного походження послідовно вживалося м'яке л (бльокада, блюза, кляса) та їн.

У зв'язку з виданням «Словаря української мови» за редакцією Б.Д. Грінченка Російська академія наук, відзначивши його премією ім. М. Костомарова, 1907 р. спеціально розглянула правописні системи, вживані в українському письменстві того часу, і, відхиливши правопис Є. Желехівського, дійшла висновку, що найдоцільнішим для цього словника є фонетичний правопис, яким користувалися на східноукраїнських землях, що входили до складу Росії, і який склався завдяки діяльності ряду українських культурно-освітніх діячів починаючи з 50‑х років XIX ст. (так звана кулішівка) і послідовно використовувався в журналі «Основа» та в інших виданнях, зокрема, у виданнях Південно-Західного відділення Російського географічного товариства, де він дістав ряд уточнень та вдосконалень.

В обговоренні питання про український правопис, що виникло у зв'язку з виданням словника, взяв також участь І сам автор і редактор словника Б.Д. Грінченко, який, закликаючи до якнайшвидшого усунення розбіжностей між західноукраїнською і східноукраїнською правописними. системами, рішуче заперечив вживання у правописі Є. Желехівського літери ї після м'яких приголосних, роздільне написання зворотної частки ся від дієслів і обґрунтував необхідність вживання апострофа для позначення роздільної вимови твердих приголосних перед йотованими, що було послідовно проведено в його славнозвісному «Словарі української мови»2 .

Огляд головних спроб опрацювання українського правопису, що були здійснені в дореволюційний період, показує, що, незважаючи на всі намагання передових діячів української культури, науки й освіти, виробити сталінорми української орфографії так і не вдалося. До революції українська мова не мала зведення орфографічних правил, що були б обов'язковими до вжитку на всіх українських землях.

Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні, коли перед українською мовою відкрилися винятково сприятливі перспективи всебічного розвитку, коли вона стала мовою державних установ, освіти, науки, культури, преси, художньої літератури тощо, зразу постало питання про створення єдиної, обов'язкової для всіх, сталої орфографії.

За завданням уряду Радянської України новостворена Українська академія наук опрацювала «Найголовніші правила українського правопису», які були схвалені загальними зборами Академії, затверджені і введені вдію урядом Української РСР у 1921 р.

«Найголовніші правила українського правопису», ввібравши в себе кращі дореволюційні правописні традиції, були невеликі за обсягом (14 друкованих сторінок) й складалися із 32 параграфів, що стосувалися правопису українських слів, і з 14 параграфів, присвячених правопису слів іншомовного походження. Проте вони, як перший правописний кодекс, затверджений до обов'язкового вжитку на всій території Української РСР, відіграли винятково важливу роль у справі нормування української орфографії. Більше того, будучи передрукованими і спопуляризованими прогресивною частиною інтелігенції і в західноукраїнських землях, вони сприяли зближенню західноукраїнської правописної традиції з загальноукраїнським правописом (під його впливом, зокрема, з західноукраїнського правопису було усунено літеру ї, що була запроваджена Є. Желехівським для позначення м'якої вимови приголосних).

Неповнота і надмірна стислість «Найголовніших правил українського правопису» скоро стали очевидними, а бурхливий розвиток української радянської культури й освіти, супроводжуваний прискореним розвитком усіх стилів і жанрів української літературної мови, викликав нагальну потребу в повнішому, детальнішому зведенні правил української орфографії.

1925 р. при Народному комісаріаті освіти УРСР було створено Державну правописну комісію, якій було доручено, поклавши в основу діючі «Найголовніші правила українського правопису», виробити новий український правопис, а вже наступного, 1926p., було опубліковано його проект, який після широкого обговорення в пресі [(при урядовій газеті «Вісті» було створено спеціальний дискусійний бюлетень) та на скликаній правописній конференції, на яку було запрошено і представників закордонних тоді українських земель, зокрема Галичини й Закарпаття, був схвалений, а згодом затверджений Народним комісаріатом освіти УРСР і введений в дію з 1 січня І929 р.

У цей правопис за наполяганням представників західноукраїнських земель було внесено ряд компромісних.

Невдовзі після того був укладений, опублікований обмеженим тиражем і розісланий для ознайомлення зацікавленим організаціям 1 особам проект нового українського правопису, проте до його затвердження не дійшло. Віроломний напад фашистської Німеччини тимчасово припинив роботи над удосконаленням української орфографії.

1942 р. роботу над українським правописом було відновлено. На основі попередніх проектів, а також з урахуванням передбачуваних змін в російському правописі, було укладено новий варіант української орфографії, який уже в кінці серпня 1943 р. поступив на розгляд уряду Української РСР, а в травні 1945 р. був затверджений Радою народних комісарів УРСР. З 1 грудня 1946 р. він був запроваджений на всій території України, в якій на той час були вже возз'єднані всі українські землі.

Це був перший повний, науково обґрунтований, справді всеукраїнський правописний кодекс, з введенням у дію якого наша орфографія набула тієї стабільності, яка є необхідною й обов'язковою ознакою кожної високо розвиненої літературної мови. У передмові до нього були викладені основні засади, яких дотримувалися його укладачі і які зводилися до врегулювання чинного раніше правопису, не відходячи без поважних підстав від того, що вже усталилося, до збереження його народних засад, близькості до вимови широких народних мас, до уникнення в міру можливості варіантів написань і скорочення кількості винятків із правил, до забезпечення у спільних з іншими мовами моментах (розділові знаки, правопис великих і малих літер, написання разом і окремо) єдності з правописами мов народів Радянського Союзу, особливо – російською тощо.

Послідовне дотримання цих принципів забезпечило цьому зведенню правил української орфографії тривалу життєвість.

«Український правопис» 1945 р. без будь-яких змін проіснував аж до 1960 р. Практика його вживання виявила тільки окремі дрібні недогляди та неточності, а з прийняттям 1956 р. нових правил російської орфографії та пунктуації виявилися також окремі розбіжності між українським та російським правописами у вживанні розділових знаків, написанні слів окремо, разом і через дефіс, що при загальнопоширеному паралельному вивченні обох мов було дуже небажаним, адже розбіжності у написаннях такого типу зовсім не викликаються специфікою ні тієї, ні тієї мови.

Для уточнення редакції деяких орфографічних правил, виправлення виявлених недоглядів, усунення небажаних розбіжностей між українським та російським правописами, оновлення ілюстративного матеріалу при Академії наук Української РСР було створено спеціальну правописну комісію, яка й підготувала нове, виправлене й удосконалене видання «Українського правопису», що було Опубліковане 1960 р. Це видання повніше й послідовніше (порівняно з виданням 1946 р.) викладає правила української орфографії й пунктуації, й ось уже понад чверть віку діє без будь-яких змін, забезпечуючи потреби найширших кіл громадськості в писемному спілкуванні українською мовою. Ним користуються також українці, що живуть у зарубіжних країнах (Польщі, Чехословаччині, Румунії, Канаді, США та ін.).

Така тривала життєвість діючого кодексу української орфографії свідчить сама за себе, хоч цезовсім не означає, що з часом знову не виникне необхідність дальшого вдосконалення діючого українського правопису, про що, між іншим, свідчить і та дискусія навколо правописних питань, що проходила на сторінках журналу «Українська мова і література в школі» протягом 1963–1964 pp., в ходіякої було висловлено чимало слушних зауважень і побажань і підготовка останнім часом його нової редакції.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

Комментариев на модерации: 1.

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий