Мовленнєві акти розглядали такі визначні лінгвісти, як В. Гумбольдт, Ш. Баллі, С. Карцевський, Л.П. Якубинський, Е. Бенвеніст, М.М. Бахтін та інші. Але в їхніх лінгвістичних дослідженнях цілісної теорії мовленнєвих актів ще не було складено. Тільки з розвитком лінгвістичної філософії, основним завданням якої був аналіз природної мови точними методами, і склалася теорія мовленнєвих актів. У структурі мовленнєвого акту виділяються локутивний, іллокутивний і перлокутивний акти. Центральним поняттям серед них є іллокутивний акт. Він співвідноситься з комунікативним наміром, сполучуючи цілевбачання з вираженням пропозиційного змісту висловлення. Суть іллокутивного акту відбивається у мовленнєвому акті як його іллокутивна сила або іллокутивна функція.
Засновником лінгвістичної філософії вважають Л. Вітгенштейна, який розглядав мовлення як компонент цілеспрямованої і регламентованої діяльності людини, що характеризується множинністю цілей. Він висував на перший план інструментальну функцію мови, вважаючи, що її об’єктом є мова в дії.
Становлення комунікативної лінгвістики як галузі мовознавства поставило вимогу перегляду категорії значення, яка зараз пов’язується з поняттям цілеспрямованості, мовленнєвої настанови.
Саме Л. Вітгенштейн висунув нову теорію значення, засновану на аналізі змісту іменника «значення». Він розумів значення як вживання. Вихідним в аналізі вважалося значення висловлення. Саме з нього і виводилося значення слова, тобто він виходив з того, що значення висловлення є первинним, а значення слова вторинним і випливає з першого. Значення висловлення нерозривно пов’язане з умовами його вживання: учасниками комунікації, їх цілями, ситуацією, контекстом. Тому його значення описувалося у вигляді правил вживання тієї чи іншої одиниці. Таким чином, Л. Вітгенштейн не відокремлював значення від категорій прагматики.
Подальша прагматизація концепту значення відбулася в теорії Г. Грайса, який пов’язував значення з мовцем та його наміром певним чином вплинути на адресата. Г. Грайс висунув поняття «значення мовця» або «суб’єктивне значення», виражене дієсловом mean у контексті A means something by X – «А має на увазі щось під Х». За Г. Грайсом, суб’єктивне значення висловлення – це намір мовця домогтися певної реакції слухача завдяки усвідомленню ним цього наміру.
Прагматизація значення, як справедливо зазначали Н.Д. Арутюнова й О.В. Падучева, мала далекосяжні наслідки: значення висловлення стало вважатися невід’ємним від прагматичної ситуації, а значення багатьох слів почали визначати через вказівку на комунікативні цілі мовленнєвого акту.
Центральним аспектом розгляду мовного знака в комунікативній теорії є усвідомлення того факту, що мовний знак існує в комунікативній тріаді: відправник знака – знак – одержувач знака. Ця тріада розпадається на два дихотомічних відношення: відправник знака – знак й знак – одержувач знака. Саме виходячи з одного з цих відношень, і будується теорія висловлення. Дослідники першого напряму, враховуючи відношення знак – одержувач знака, пов’язують граматичне значення з впливом знака на адресата.
Другий напрям у вивченні висловлення пов’язаний з відношенням відправник знака – знак. У центрі уваги лінгвістів, які дотримуються цієї точки зору, перебуває процес породження висловлення, заснований на здатності мовця здійснювати мовленнєву діяльність. Відправною точкою при цьому і є теорія мовленнєвих актів.
Значення висловлення визначається прихильниками теорії мовленнєвих актів наміром чи інтенцією мовця викликати іллокутивний ефект у слухача, примусити його визнати цей намір і спричинити певну реакцію з його боку.
Таким чином, висловлення є одиницею мовленнєвого спілкування і визначається як мовленнєва одиниця, яка може бути рівновеликою реченню, але розглядається в мовленні, у безпосередній співвіднесеності з ситуацією [ЛЭС, 90]. Ф.С. Бацевич вважає висловлення одиницею модусу мовлення: реченням, актуалізованим у мовленні з конкретною тема-рематичною структурою.
Виходячи зі сказаного вище, значення Х вивчає семантика, а те, чого хоче домогтися мовець шляхом виголошення Х у певній ситуації – прагматика. Прагматика вивчає значення щодо мовленнєвої ситуації, або в яких умовах і з якою метою відбувається мовленнєве спілкування, тобто під прагматикою розуміють «такі умови спілкування, які включають певні характеристики адресанта, що впливають на мовну структуру комунікації, адресата і ситуації». Але у розмовному спілкуванні особливу роль відіграє прагматичний чинник.
Проте комунікативна інтенція, комунікативний намір адресанта, який визначає внутрішню програму мовлення і спосіб її втілення, являє собою єдність двох аспектів висловлення – суб’єктивного й об’єктивного. До об’єктивної сторони висловлення належать мовні й немовні конвенції, відповідно з якими мовець виражає свою комунікативну мету. На думку Дж. Серля, «здійснюючи іллокутивний акт, мовець має намір одержати певний результат, примусивши слухача розпізнати свій намір, і далі, якщо він вживає слова в буквальному значенні, він хоче, щоб це упізнання було здійснене завдяки тому факту, що правила вживання виголошених ним виразів пов’язують ці вираження з одержанням даного результату».
Отже, семантику висловлення не можна звести тільки до лексичного й граматичного значення, до елементів, що його складають, вона включає в себе і прагматичний компонент. Семантична структура висловлення складається з двох величин: прагматичного компонента, що відбиває комунікативну інтенцію висловлення, і пропозиції, яка має когнітивний зміст, в термінології Ш. Баллі, – модусу й диктуму. Висловлення можна представити у вигляді іллокутивної функції F, де F – іллокутивна сила, а р – пропозиція. Під іллокутивною силою розуміють мету висловлення, тобто комунікативну спрямованість висловлення, а під пропозицією – «семантичний інваріант, загальний для всіх членів модальної та комунікативної парадигм речень і похідних від речення конструкцій».
Прагматичне значення, таким чином, – це аспект семантики висловлення, пов’язаний з комунікативною інтенцією мовця. Прагматичне значення, тобто те, заради чого й з якою метою воно вживається, висловлення набуває в процесі вербальної комунікації. Являючи собою значення пропозиції, вжитої в певній ситуації з певною метою, прагматичне значення не вичерпується іллокутивною силою висловлення, до нього додається модально-оцінні й емотивні нашарування, що складають «кадр, в який вписується викладення події». У кінцевому підсумку, прагматичне значення висловлення визначається комунікативною інтенцією мовця.
Вичленення інтенціонального смислу висловлення лежить у зоні комунікативної компетенції учасників спілкування і прагматичних пресупозицій.
У працях багатьох вчених є спроба виділити типи прагматичних значень висловлень. Труднощі класифікації полягають у тому, що різні типи прагматичних висловлень можуть зближуватися, навіть перехрещуватися, одне й те саме висловлення може виражати різні прагматичні значення. При всьому розмаїтті підходів до класифікації мовленнєвих актів, лінгвісти звичайно виділяють три основних категоріальних значення:
1) констатацію;
2) спонукання;
3) питання,
що відповідають традиційно виділеним типам речення за метою висловлення. Це значення загального плану, що має загальні формули вираження. О.Г. Почепцов співвідносить їх з поняттям вихідної інтенції, виділяючи три типи її: а) опис, б) спонукання, в) запитування.
З нашої точки зору, найбільш раціональною є класифікація Дж. Серля, заснована на таких параметрах, як:
1) мета мовленнєвого акту;
2) спрямованість акту;
3) вираження психологічного стану мовця;
4) сила прагнення до досягнення мети;
5) різниця у статусах мовця та адресата;
6) вираження інтересів мовця та адресата;
7) ставлення до мовленнєвого контексту;
8) різниця між актами, що мають тільки мовленнєву реалізацію, та актами, що можуть бути здійснені як вербально, так і невербально;
9) стиль та спосіб здійснення мовленнєвого акту;
10) інтенсивність іллокутивної сили;
11) спосіб співвідношення висловлення з їхніми інтересами;
12) співвідношення з дискурсом тощо.
Пізніше Дж. Серль запропонував ввести в свою теорію дві нові категорії: «фон», схожий на ситуативний контекст, і «колективну інтенціональність».
На думку Дж. Серля, найважливішими є перші три параметри, на підставі яких він виділив п’ять базисних класів мовленнєвих актів:
1) репрезентативи – мовленнєві акти повідомлення;
2) директиви – мовленнєві акти спонукання, які включають вимогу інформації, тобто питання;
3) комісиви – акти прийняття зобов’язання;
4) експресиви – акти, які виражають емоційний стан, у тому числі формули соціального етикету;
5) декларації, тобто акти-настановлення, такі як призначення на посаду, надання імен і звань, винесення вироків тощо.
Характеристика мовленнєвих актів звичайно дається через зіставлення з пропозицією, тобто з смислом повідомлення, що лишається незмінним при його трансформаціях. Проте значення мовленнєвого акту не зводиться до значення пропозиційного смислу, що входить в нього, оскільки одна й та сама пропозиція може входити до різних мовленнєвих актів. Наприклад, I’ll come tomorrow може бути й обіцянкою приїхати наступного дня, й загрозою чи просто повідомленням. Специфіка мовленнєвих актів нерідко пов’язується з правилами ввічливості, мовленнєвим етикетом.