регистрация / вход

Основні етапи розвитку теорії і методики анотування

Суть, призначення, функції та класифікація анотацій. Розвиток теорії анотування в XVIII-XIX ст. Сучасний етап розвитку теорії анотування. Складання анотацій різних типів для бібліографічних покажчиків. Складання видавничих та книготорговельних анотацій.

З міст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні засади дослідження розвитку теорії і методики анотування

1.1 Аналітичний огляд джерельної бази досліджень

1.2 Суть, призначення і функції анотацій

1.3 Види та класифікація анотацій

Розділ 2. Особливості етапів розвитку теорії та методики анотування

2.1 Розвиток теорії анотування в кінці 18 та в 19 ст.

2.2 XX ст. – новий теоретичний і методичний рівень анотування

2.3 Сучасний етап розвитку теорії анотування

Розділ 3. Розвиток методики анотування документів

3.1 Основні положення методики анотування

3.2 Складання анотацій різних типів для бібліографічних покажчиків

3.3 Особливості складання видавничих та книготорговельних анотацій

Висновок

Список використаних джерЕЛ

Вступ

За формулюванням, наданим у ДСТУ 2394-94, анотація – це "стислий коментар чи пояснення щодо документа чи його змісту, а іноді навіть його короткий опис, що додається, як правило, у вигляді примітки після бібліографічного опису документа". Проте більш вдалим є визначення анотації з "Короткого термінологічного словника із бібліографознавства та соціальної інформатики", згідно з яким анотація – коротка характеристика документа з погляду його змісту, призначення, форми та інших особливостей. Анотація містить узагальнену характеристику первинного документа, вона не переказує його зміст, на відміну від реферату, а розкриває тематику твору, його читацьку адресу, інші ознаки, які можуть цікавити користувачів. Більшість анотацій дають оцінку первинному документу, вказують на його значення, місце серед інших. Складання анотацій, мабуть, найбільш творчий і суб'єктивний процес з усіх процесів аналітико-синтетичної обробки документів, він найменше формалізований і тому вимагає від анотатора найвищого професіоналізму.

Можна вважати, що елементи анотування виникли в глибоку давнину, коли використовували розгорнуті назви творів, що містили певну характеристику їх. Багато книг мали передмови й післямови, в яких часто подавали детальну характеристику змісту, причини написання, призначення, розповідалося про авторів.

Анотування в сучасному розумінні виникло з потреб бібліографічної діяльності. З появою значної кількості видань, щоб полегшити орієнтацію читачів у їхньому потоці, виникла необхідність здійснювати кваліфікований аналіз, короткий переказ, авторитетну оцінку публікацій.

Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність теми дослідження.

Об'єктом дослідження курсової роботи є інформаційна діяльність в суспільстві.

Предмет дослідження – основні етапи розвитку теорії і методики анотування.

Метою курсової роботи є дослідження основних етапів розвитку теорії і методики анотування.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:

- охарактеризувати теоретичні аспекти дослідження розвитку теорії і методики анотування;

- дослідити особливості етапів розвитку теорії та методики анотування;

- дослідити розвиток методики анотування документів.

Теоретико-методологічною основою роботи є праці таких дослідників, як Кушнаренко Н.М. [12], Удалова В.К. [12], Ильюшенко М.П. [7], Воробйов Г.Г. [2], Слободяник М.С. [20], Швецова-Водка Г.М. [24] та ін.

Головні методи дослідження – історико-типологічний, метод теоретичного аналізу й систематизації, соціокультурний аналіз.

Практичне значення. Результати роботи можуть бути використані у підготовці до семінарських та практичних занять, а також для розробки матеріалів конференцій, спецкурсів.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, 3 розділів, висновків, списку використаних джерел.

Розділ 1. Теоретичні засади дослідження розвитку теорії і методики анотування

1 .1 Аналітичний огляд джерельної бази досліджень

Для написання даної курсової роботи використано та опрацьовано 25 джерел літератури. Серед яких присутні нормативні документи, підручники із предмету Документознавство, наукові видання, статті та періодичні видання в яких розглянута дана тема.

Опрацювання досить великої кількості різноманітної літератури дало змогу розглянути дану тему, як з точки зору теорії та і з точки зору практики.

В практичній частині курсової наведено на конкретних прикладах методику анотування як в сучасний час так і від початку історії даного питання. З даного питання всі терміни та визначення написані в ДСТУ 2732:2004. Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення понять. – К., 2005.

Для довідкових анотацій не характерні пряма рекомендація, конкретна оцінка твору, але це не передбачає формального ставлення до анотованого документа, до того ж оцінка анотованого твору може мати непрямий характер. Наприклад, сам факт уміщення анотації в бібліографічному покажчику може свідчити про позитивну оцінку документа.

У довідковому анотуванні застосовуються певні особливі методичні прийоми. Так, при складанні довідкових анотацій загального характеру уточнення назви документа здійснюється, якщо назву сформульовано нечітко чи недостатньо повно. Якщо ж бібліографічний опис дає досить повне уявлення про зміст документа, в анотації більше уваги приділяється відомостям про автора, обставинам написання твору, характеру викладу матеріалу. Саме такі анотації широко використовуються в покажчиках загальної бібліографії.

Горліс-Горський Ю. Холодний Яр: Роман. – Л.: Червона калина, 1992. – 341 с – (Іст. б-ка).

Основу роману становлять події 1918-1922 pp. у Холодному Яру на Чигиринщині.

Кулешов С.Г. Концепції документа як засобу соціальних комунікацій // Бібліотекознавство. Документознавство. інформатика: 36. наук, праць. – X., 1999. – С 81-88. – (Вісн. Харк. держ. акад. культури; Вип. 1).

Відомий український фахівець у галузі документознавства викладає свій погляд на проблему відмінності документа й книги із застосуванням комунікативного підходу. Визначено поняття "динамічний" і "статичний" документи [12, 231].

Для бібліографічних видань спеціальної бібліографії важливим є висвітлення проблематики анотованого твору, тому основним елементом цих анотацій виступають відомості, що розкривають, уточнюють назву. Всі інші ознаки твору подають, якщо без них неможливо зрозуміти його проблематику.

Законодавство – бібліотекам України: Загальні засади діяльності б-к / Нац. парлам. б-ка України; Уклад.: Т. Слепцова. – К, 2000.-200 с.

У складанні аналітичних рекомендаційних анотацій важливо уникнути надання неповного, однобічного уявлення про документ у цілому. Тому в аналітичному рекомендаційному анотуванні основна увага приділяється характеристиці об'єкта анотування в загальному контексті твору. Наприклад:

Канівець В.В. Віддавали батька в прийми: Комедії. – К.: Укр. письменник, 1997. – 355 с

Володимир Канівець – відомий український прозаїк та драматург. До пропонованої збірки увійшли комедії, що порушують питання взаємин між людьми в нашому суспільстві й з успіхом ідуть на сценах театрів.

Комедія, що дала назву збірці, висвітлює пекучу проблему, яка постає подекуди перед старими людьми. Не потрібні вони господарствам, де працювали все життя, не потрібні дітям та онукам, бо ті живуть у містах, а старим там немає місця. У комедії проявилося вміння драматурга бачити в сумному і трагічному смішне, і навпаки: у смішному – сумне і жалісне [12, 234].

Групові рекомендаційні анотації найбільш доречні в рекомендаційних бібліографічних посібниках. Вони дають змогу порівняти анотовані твори, показати їхню подібність і своєрідність, але при цьому уникнути багатослів'я і повторів. їх складають здебільшого, характеризуючи різні твори або видання, поєднані видавничою формою, тематикою чи авторством. У цьому випадку подається узагальнена характеристика творів з вказівками на відмінності в трактуванні теми, на відмінність щодо доступності творів, характеру викладу матеріалу тощо. Наприклад:

Косач Ю. Рубікон Хмельницького: Іст. повість. – Л.: Червона калина, 1992. – 215 с

Пахучий О.О. Тиміш Хмельницький, син Богдана: Іст. роман. – К.: Укр. письменник, 1992. – 430 с

Кулаковський В.М. Іван Сірко: Роман. – К.: Молодь, 1992. – 317 с.

На сторінках творів постають долі найвідоміших історичних осіб, визначних воєначальників та політичних діячів України. Нові оцінки відомих історичних подій та особистостей характеризують твори про Богдана Хмельницького та його сина. Цікавий сюжет, яскраве зображення боїв та походів у романі про Івана Сірка задовольнять прихильників пригодницького жанру.

1.2 Суть, призначення і функції анотацій

Ознаки, за якими характеризується документ в анотації, називаються інформаційними елементами. Зазвичай це відомості про автора, тематику твору, територіальні й хронологічні межі, про структуру, форму і призначення, мову, стиль, поліграфічне оформлення, наявність таблиць, графіків, інших додатків тощо. Відбір інформаційних елементів здійснюється відповідно до характеру первинного документа, а також відповідно до конкретного призначення анотації. Залежно від призначення (для бібліографічних покажчиків, орієнтованих на різні категорії користувачів; для вміщення в первинному документі; для бібліотечних каталогів і т. ін.) різниться зміст, характер викладу відомостей, їхній обсяг в анотаціях. Тому не можна переймати анотації з одних джерел для використання в інших.

Анотації є засобом повідомлення користувачів про існування документів певного змісту й характеру, вони сприяють орієнтації в документних потоках. Завдяки їм значно полегшується пошук потрібних документів, оскільки користувач заздалегідь одержує відомості про зміст, форму і призначення, особливості, наукову й художню цінність творів.

Анотування найширше використовується для характеристики документів у бібліографічних покажчиках, бібліотечних каталогах та інших сферах бібліотечної діяльності, а також у видавничій справі, книжковій торгівлі з метою інформації та реклами творів друку [21, 57].

Функції анотацій остаточно не визначені й не сформульовані, але більшість фахівців вважають, що для них характерне виконання загальних функцій бібліографічної інформації, а саме: пошукової, комунікативної, оцінної. Пошукова функція здійснюється при визначенні місцезнаходження документа, певні ознаки якого відомі користувачеві. Суть комунікативної функції полягає в повідомленні користувача про існування невідомих йому документів, зміст яких відповідає його інформаційним потребам. Обидві зазначені функції реалізуються насамперед через наявність в анотованому бібліографічному записі бібліографічного опису, але наявність анотації суттєво підвищує пошукові та комунікативні властивості запису.

Оцінна функція властива саме анотації, вона проявляється в наявності позитивної чи негативної оцінки документа, рекомендації його певній категорії користувачів. В основі анотації, складеної на високому професійному рівні, завжди лежить оцінка твору. Об'єктивний аналіз первинного документа, що здійснюється в процесі анотування, вимагає від анотатора виявлення позитивних властивостей і недоліків цього документа. Оцінні елементи іноді є в тексті анотації, але не завжди. Часто оцінка проявляється вже у виборі документів для анотування. Наявність оцінної інформації в анотації сприяє прийняттю користувачем безпомильного рішення щодо необхідності звертання до первинного документа [12, 214].

Щоб функції анотацій максимально реалізувалися, вони мають задовольняти певні вимоги, найважливіші серед яких змістовність і доступність. Змістовність передбачає повноту передачі змісту документа, тобто вичерпний перелік розглянутих у ньому питань та особливостей їхнього розгляду і викладу. Разом з тим в анотації не слід повторювати відомостей, що містяться в назві документа й інших елементах бібліографічного опису. Змістовність анотації невіддільна від її об'єктивності. Анотація має точно передавати тематику твору й позицію автора, а не думку анотатора. У разі принципових неузгоджень між автором твору й анотатором в анотації подають спеціальне застереження.

Вимога доступності задовольняється завдяки чіткості та логічності викладу відомостей, використанню загальноприйнятої сучасної термінології, простоті й зрозумілості мови анотацій.

Анотація має бути лаконічною, конкретною, в ній слід зазначити необхідні факти, імена, дати. Обсяг анотацій встановлюється залежно від їхнього типу та призначення [22, 63].

Вимогу індикативності розуміють як відповідність тексту анотації потребам її конкретного призначення і характеру первинного документа. Вирішальне значення має мета складання анотації, характеристики того посібника, у якому її буде вміщено. Так, складаючи анотації для бібліографічного покажчика з певної теми, доцільно зосередитися на змісті творів, для персонального – на їхньому місці в творчості автора, історії створення. У видавничих анотаціях, які мають насамперед рекламну мету, характеризують не тільки зміст творів, а й видання, тому вони містять відомості про ілюстративні матеріали, науково-довідковий апарат і т. ін.


1.3 Види та класифікація анотацій

Розмаїття мети складання анотацій, різноманітність ІПС, у яких вони використовуються, а звідси й індикативність анотацій потребують їхньої класифікації. Розробка класифікації анотацій має велике теоретичне і практичне значення, оскільки сприяє глибокому пізнанню суті анотування, опрацюванню його методики, уніфікації окремих процесів. На сьогодні немає єдиної класифікації анотацій. Фахівці в галузі бібліографії, інформатики, лінгвістики, книгознавства пропонують різні підходи до визначення ознак такої класифікації. Найбільш розвинута класифікація анотацій у бібліографії. Більшість бібліографів згодні, що головною ознакою, за якою доцільно поділяти анотації, має бути функціональна. За цією ознакою анотації поділяються на довідкові та рекомендаційні [14, 67].

Довідкова анотація перш за все уточнює назву документа, вона може подавати додаткові відомості про автора, а також про форму, жанр, призначення та інші особливості твору, яких немає в бібліографічному описі. Такі анотації максимально короткі, не подають розгорнутої характеристики первинного документа, їм властиві здебільшого пошукова та комунікативна функції. Наприклад:

Шелест В. Образні асоціації в поезії Ліни Костенко // Дивослово. – 1994. – № 2. – С 11-15.

Розглядається специфіка образотворчих засобів поетеси.

Рекомендаційна анотація подає не лише характеристику, а й оцінку твору. її завдання – пропагувати і рекламувати кращі твори, тому її складають так, щоб зацікавити, привернути увагу до документа, сприяти його прочитанню. Такі анотації, як правило, мають дидактичну спрямованість і можуть містити педагогічні елементи: різноманітні методичні рекомендації, поради й т. ін. Зрозуміло, що оцінна функція властива таким анотаціям більшою мірою, ніж довідковим. Обсяг рекомендаційних анотацій більший від обсягу довідкових. Ось, наприклад, таку анотацію складено до підручника всесвітньої історії для вищих навчальних закладів:

Історія – обов'язкова навчальна дисципліна в усіх вузах. За словами М.Г. Чернишевського, не можна бути освіченою людиною, не знаючи історії. Знання історії інтелектуально і політично розвиває людину, дає змогу формувати її світогляд і кінець кінцем формує в кожному з нас громадянина. У підручнику узагальнений розвиток людського суспільства від первісної епохи до сучасності з виділенням розділів: Первісна епоха, Давній світ, Середньовіччя, Новий час й Новіший час.

Для студентів вищих навчальних закладів, а також широкого кола читачів.

За способом характеристики первинних документів розрізняють загальні та аналітичні анотації. Загальна анотація характеризує документ у цілому, аналітична – тільки його частину (розділ, главу, параграф й т. ін.) або весь документ у певному аспекті [5, 34].

За глибиною розгортання інформації анотації поділяють на розширені та реферативні. Розширена анотація, крім власне характеристики твору, подає й інші відомості, наприклад, з історії його створення, з літературної критики, про його зарубіжні публікації, переклади, відгук серед читачів, історико-бібліографічні й текстологічні особливості. Наприклад:

Олбі Е. Не боюсь Вірджінії Вулф: Драма: Пер. з англ. // Всесвіт. – 1994. – № 10. – С 75-122.

Пропонована п'єса визначного американського драматурга, який увійшов у літературу на початку 60-х років, за одностайним визнанням критиків, є вершиною його творчості і вважається класичним взірцем американської драматургії XX ст.

Тему духовної спустошеності й безплідності автором втілено у гострому, жорсткому, інколи навіть брутальному поєдинку головних героїв п'єси. З великою художньою силою розкрито марноту всього їхнього життя й остаточну втрату ними будь-яких ілюзій [6, 132].

Реферативну анотацію можна розглядати як проміжну ланку між анотацією і рефератом. Вона подає лише головні положення змісту документа, висновки автора або переказ окремих аспектів змісту.

За формою анотації бувають традиційними й телеграфними. Традиційні мають вигляд звичайного текстового повідомлення, приклади саме таких анотацій наведені вище. Телеграфні анотації мають вигляд формалізованого тексту, зовні схожого на телеграфне повідомлення. Наприклад, телеграфна анотація на книгу "Сталеві монокристали" має такий вигляд:

Методи одержання монокристалів нікелевих суперсплавів. Вплив попередньої високотемпературної обробки сплавів на структури і властивості одержаних монокристалів. Вивчення спрямованої кристалізації аустенітових сталей.

Залежно від кількості документів, що анотуються, анотації поділяються на монографічні і зведені (або групові). Монографічна анотація характеризує один документ, а зведена чи групова – кілька документів. Групові анотації можуть характеризувати окремі самостійні документи одного автора або близькі за тематикою чи іншими ознаками документи; вони можуть характеризувати кілька творів, об'єднаних в одному виданні (тематичний збірник); можуть характеризувати певний твір і подавати відомості про інші твори, що пов'язані з анотованим тематикою, жанром, автором або іншими ознаками. Групова анотація дає змогу більш раціонально, без повторень показати спільні риси й особливості первинних документів [12, 216].

За рівнем використання засобів автоматизації анотації поділяють на інтелектуальні, тобто складені людиною, і формалізовані – складені з використанням комп'ютерної техніки.

Крім того, анотації поділяють на авторські й неавторські. Перші складають автори первинних документів, другі – інші особи.

Іноді, типізуючи анотації, звертають увагу на те, які установи, для кого, з якою метою анотують документи, потім визначають, наприклад, видавничі, книготорговельні анотації.

Важливо усвідомлювати, що на практиці окремо взята анотація має ознаки, властиві різним її типам. Тому, наприклад, довідкова анотація одночасно може бути й загальною, і традиційною, і монографічною, й інтелектуальною, і неавторською. До того ж на практиці не завжди просто чітко визначити тип конкретної анотації, оскільки існують різноманітні проміжні форми. Іноді елементи, характерні, скажімо, для довідкової анотації, можуть бути і в рекомендаційній.

Сьогодні відомі різноманітні класифікації анотацій, та зазначені вище типи її найхарактерніші й найбільш обґрунтовані. В установах, які здійснюють анотування, при обробці документів додержуються зручної для них класифікації і відповідних методичних положень. Проте вирішення проблеми класифікації анотацій сприятиме подальшому розвитку методики складання анотацій різноманітних типів, уточненню їхньої структури, формалізації прийомів виявлення й надання інформаційних елементів, що, у свою чергу, дасть змогу підвищити якість анотацій та ІПС.

Отже, анотація – коротка характеристика документа з погляду його змісту, призначення, форми та інших особливостей. Анотація містить узагальнену характеристику первинного документа, вона не переказує його зміст, на відміну від реферату, а розкриває тематику твору, його читацьку адресу, інші ознаки, які можуть цікавити користувачів.


Розділ 2. Особливості етапів розвитку теорії та методики анотування

2.1 Розвиток теорії анотування в кінці 18 та в 19 ст.

У Росії виникнення й розвиток анотування невід'ємні від розвитку критичної бібліографії. Першим критико-бібліографічним журналом, у якому вміщувалися повідомлення про нову літературу з її аналізом і оцінкою, були "Санкт-Петербургские ведомости" МЛ. Новикова (1777). Надалі їх публікували й інші наукові та літературно-художні журнали. Серед повідомлень були рецензії, реферати, відгуки й інші матеріали, а також анотації [13, 63].

Анотації входять і до бібліографічних покажчиків, про що свідчить уже перший хронологічний покажчик російських друкованих видань "Библиотека Российская", складений Д.Є. Семеновим-Руднєвим (Дамаскіним). Подані в ньому анотації досить детальні й різноманітні за змістом. Так, у них подано відомості про авторів виданих анонімно книг, про місце і час їхньої публікації, їхній зміст тощо. Прикладом анотації може бути така:

В Академии, библиот. обретается одна только часть, пять книг Моисеевых в себе заключающая, где при конце напечатано: Божиею помощью, повелением vi пильностию учена мужа в лекарских науках Доктора Франциска Скорины с Полоцка. У великом месте Празском, по Воплощении Слова Божия 1519 [12, 218].

Іноді в анотаціях давалася оцінка книзі, відзначалася її рідкісність: "Сія книга очень редкая...", "Все помянутые три книги достопамятны. Вторая и третья тем примечания достойны, что перевод в них совсем иной нежели...".

Розвиток анотування як у XVIII, так і в XIX ст. здійснювався окремими бібліографами на основі накопичення ними емпіричних знань. Так, B.C. Сопіков у фундаментальній праці "Опыт российской библиографии" (1813-1821) використав оригінальні методи характеристики книг. Анотації, що тут вміщені, певною мірою різноманітніші та досконаліші, ніж у попередніх укладачів бібліографічних покажчиків. Сучасні дослідники вважають, що ці анотації мали майже всі необхідні складові. B. C. Сопіков розкрив псевдоніми, назвав авторів анонімних книг, зазначив, кого вважають авторами певних творів або перекладів, зауважив, що на книзі вказані не ті автори, що насправді її написали, назвав перекладачів, видавців, друкарів, подав повні назви книг, відомості з історії створення їх, відмітив книги рідкісні, надруковані таємно, знищені, ті, що згоріли, зробив вказівки про присвяти книг, про інші видання анотованого твору, визначив кращі та найповніші з них, звернув увагу на зовнішній вигляд видання, шрифт, друк, папір, ілюстрації, портрети, виклав зміст книг, зробив розлогі виписки з творів, зауваження про їхній стиль, дав їм оцінку, окремі книги рекомендував особливо. Важливо усвідомлювати, що анотації в цьому покажчику розраховані на достатньо освіченого читача. Прикладом анотацій, складених B.C. Сопіковим, можуть бути такі:

2163 Басни (новыя) Ивана Крылова; Спб. 1811 – в 75 к.

Г. сочинитель изготовляет новое богатое издание сих басен, которое выключая полиграфической чистоты, будет дополнено новыми баснями и украшено многими картинами.

2256 Благоразумие, соединенное с добродетелию, или политика мудрого: соч. Г. Экскартсгаузена; перевод с Немецкого; Москва, 1795 – в 8.

2257 Тожь, издание второе; Москва, 1805 – в 8. 2 р.

Эту полезную книгу молодые люди, вступающие в Гражданское общество, обязаны читать ежедневно [12, 219].

В цілому анотування в першій половині та середині XIX ст. відповідало запитам освіченого аматора і не переймалося потребами широкого кола читачів. Анотації такого характеру публікувалися в російських періодичних виданнях, таких як "Сын отечества" (з 1814 р.),"Литературные прибавления" до газети "Русский инвалид" (1837-1840 pp.), в "Отечественных записках" (з 1839 р.), а пізніше і в покажчику Г.Н. Геннаді "Литература российской библиографии" (1858), "Указателю к Вестнику Европы... 1802-1830", складеному М.П. Полуденським (1861) та ін.

Швидкий розвиток рекомендаційної бібліографії в 60-х роках XIX ст. сприяв створенню анотацій критично-рекомендаційного характеру. У цей період здійснюється диференціація анотацій залежно від читацького призначення бібліографічних посібників. Здебільшого вони мають яскраво виражений рекомендаційний характер, доступні хоч трохи грамотним верствам населення. Прикладом можуть бути анотації в покажчику "Систематичний огляд російської народно-навчальної літератури" (1878), складеному групою авторів за дорученням Комітету грамотності при Вільному економічному товаристві, в покажчику Х.Д. Алчевської "Що читати народу?" (1884-1906) та ін. [15, 123]

У той час, тобто наприкінці XIX – на початку XX ст., продовжувало вдосконалюватись анотування, спрямоване на задоволення потреб високоосвічених читачів, фахівців. Саме такі анотації подані, наприклад, у покажчиках: "Російська фізико-математична бібліографія" В.В. Бобиніна (1885-1893), "Бібліотека Д.В. Ульянінського" (1915) тощо.

Особливістю анотацій, що складалися майже до початку XX ст., було їхнє поєднання з бібліографічним описом.

2.2 XX ст. – новий теоретичний і методичний рівень анотування

У XX ст. розвиток анотування піднімається на новий теоретичний і методичний рівень. Питання методики анотування вперше було порушено на Всеросійському з'їзді з бібліотечної справи (1911), зокрема розглядався досвід анотування художньої літератури в народній бібліотеці-читальні Харківського товариства грамотності. Перші правила складання анотацій зафіксовані в книзі О.М. Белова "Правила складання каталогів алфавітного, систематичного і предметного" (1915). У ній у вигляді додатка, який мав назву "Анотація, або бібліотечна бібліографія", подано правила, в основі яких лежить аналіз досвіду американських і англійських бібліотек, пристосований до бібліотек Росії. Деякі положення О.М. Белова мають значення і в наш час [12, 220].

У 20-х роках XX ст. активізуються дослідження з анотування, що пов'язано з початком видання в 1925 р. друкованих карток, а також публікацією в цей період великої кількості анотованих бібліографічних покажчиків і видавничих каталогів. Потреба в теоретичній розробці питань анотування стимулювала появу в цей період робіт І.П. Жука, М.Є. Мінчиної, Я.Є. Кіпермана, О.Г. Фоміна, присвячених визначенню поняття "анотації", класифікації анотацій, їхньому функціональному призначенню, методиці складання тощо. Так, О.Г. Фомін у праці "Анотації: Теорія і практика їх складання" (1929) подав багато матеріалу, корисного для практиків, зокрема він запропонував схему анотації, до якої входило до 33 інформаційних елементів. Серед них були виділені основні, однорідні за конструкцією і формою. На жаль, подавши велику кількість прикладів, О.Г. Фомін не зміг проаналізувати їх на необхідному теоретичному рівні й зробити узагальнюючі висновки та виробити загальні рекомендації [12, 221].

Основне призначення анотацій у цей період вбачалося в наданні чіткого уявлення про первинні документи, їхню ідейну спрямованість. Особливу увагу приділяли максимально точному визначенню політичної оцінки змісту твору, розкриттю його суті з позицій марксизму, оскільки саме цього вимагали ідеологи бібліотечної справи. На кінець 30-х років стала загальновизнаною необхідність оцінки твору в анотації, але не завжди було зрозуміло, як саме її давати.

У 30-40-х роках бібліотеки й бібліографічні установи активно набували досвід з анотування документів різноманітного змісту. Розробка спеціальної методики анотування переважала дослідження питань загальної методики, теоретичних проблем. Проте накопичення певного досвіду, розробка конкретних методичних положень давали матеріал для подальшого розвитку теорії та методики анотування.

У працях К. Симона, Г. Кричевського, А. Кременецької, Є. Васильєвої, що вийшли в повоєнні часи, були сформульовані нові вимоги до анотацій. Велику увагу продовжували приділяти обробці різноманітних типів документів, а також творів друку з різних галузей знання. Так, методика анотування газетних і журнальних статей розглядалася в працях Н.А. Дилевської та Є.І. Шамуріна, персоналій – у працях Р. Крендель і Б. Пєскіної, особливості складання анотацій до літератури краєзнавчого змісту – в працях В.О. Ніколаєва, В.Т. Витяжкова, Л.А. Левіна [7, 74].

Важливу роль у розробці спеціальної методики анотування відіграли праці Є.І. Рискіної, які розкривають специфіку складання анотацій на твори художньої літератури, Н.П. Зибіна, О.А. Лицкевич, А.В. Кремінецької, що висвітлюють анотування технічої літератури, М.С. Воїнова, який працював над анотуванням літератури з проблем сільського господарства, М. Яковлевої, котра досліджувала анотування літератури з економіки, та ін. Визначна праця Є.І. Шамуріна монографія "Методика складання анотацій" (1959) підсумувала досягнення вітчизняних фахівців у галузі анотування за весь попередній період. У ній зроблено теоретичні узагальнення з практичного досвіду анотування, а також подано загальну і спеціальну методику складання анотацій. Так, Є.І. Шамурін дає визначення анотації, розкриває її значення, обґрунтовує запропоновану ним класифікацію анотацій, загальні принципи анотування, детально розкриває процес анотування, його методи, особливості різних типів анотацій, специфіку анотування різних типів документів тощо. Не з усіма положеннями Є.І. Шамуріна можна погодитися сьогодні, але, безсумнівно, його праця відіграла важливу роль у розвитку сучасної теорії та практики анотування.

2.3 Сучасний етап розвитку теорії анотування

У 60-70-х роках почали здійснювати стандартизацію процесів аналітико-синтетичної обробки, у тому числі й процесу анотування. У 1970 р. набув чинності ГОСТ 7.9-70 "Реферат і анотація", який у подальшому переглядали й удосконалювали. Стандартизація анотування дала змогу уточнити зміст поняття, сприяла уніфікації структури анотації, її форми, обсягу, видавничого оформлення й т. ін. [22, 12].

У той самий період набула актуальності проблема автоматизації анотування. У зв'язку з цим особливу увагу привернули можливості формалізації процесу анотування, зокрема вивчення методів розкриття змісту первинного документа з урахуванням його тематики, а також характеру інформаційних потреб, удосконалення стилю викладу матеріалу в анотації, можливості реалізації її оцінної функції тощо. Спроби автоматизації анотування виявилися вдалими і сприяли виникненню нового напряму в розвитку анотування.

З того часу в розвитку теорії та методики анотування можна визначити два напрями. Один з них орієнтувався на створення анотацій традиційним шляхом, другий – на створення анотацій із залученням комп'ютерної техніки. Перший напрям характерний, в основному, для краєзнавчої бібліографії, бібліографії художньої літератури й літературознавства, бібліографії мистецтва, бібліографії літератури для дітей, для використання у видавничій діяльності при анотуванні науково-популярної, художньої, дитячої літератури тощо. Другий напрям властивий документам з природничих, прикладних наук, науковій літературі суспільно-економічного змісту. На сьогодні важливою проблемою є визначення меж, у яких автоматизовані методи переважають ручні [10, 41].

В Україні розвиток анотування здійснювався, в основному, в межах його розвитку в Росії та СРСР, але здебільшого в практичній сфері: створенні рекомендаційної, видавничо-книготорговельної, каталожної та інших видів бібліографічної продукції. Серед науковців, які займалися теорією та методикою анотування, слід назвати доцента Харківського бібліотечного інституту (тепер Харківська державна академія культури) В.Т. Витяжкова. Його внесок у розвиток анотування відзначали Є.І. Шамурін, М.В. Істріна, укладачі навчальних посібників і підручників з бібліографії [12, 224].

Тепер в Україні функціонує система центрів, які займаються бібліографуванням документів і відповідно їхнім анотуванням. Це найбільші державні бібліотеки. У межах цієї системи діє певна спеціалізація, яка здійснюється на підставі видових та змістових ознак документів, їхнього цільового й читацького призначення. Так, пропагуванням кращої літератури для самоосвіти, розширення світогляду, виховання орієнтації на загальнолюдські цінності засобами рекомендаційної бібліографії у сфері культури і мистецтва, художньої літератури, а також поширенням соціально-економічних і сільськогосподарських знань займається Національна парламентська бібліотека. Одеська державна наукова бібліотека спеціалізується на виданні рекомендаційних бібліографічних посібників у галузі природознавства і релігієзнавства, Харківська державна наукова бібліотека – у галузі техніки, Державна історична бібліотека – у галузі історичного краєзнавства, Державна бібліотека для дітей – дитячої літератури, Державна бібліотека для юнацтва – літератури для підлітків. Видавничі та книготорговельні установи й організації здійснюють анотування друкованої продукції з метою її реклами, поширення серед зацікавлених користувачів.

Такий поділ праці забезпечує високу якість анотацій, про що свідчить їхній аналіз, насамперед завдяки досягненню анотаторами високого професіоналізму.

Розділ 3. Розвиток методики анотування документів

3.1 Основні положення методики анотування

Процес анотування, один з найскладніших і найбільш трудомістких в обробці документів, потребує не лише відповідних знань і навичок, а й творчого підходу. Загальна методика анотування містить основні положення щодо здійснення процесу анотування і головні вимоги до тексту анотації, які слід ураховувати, формуючи його. Оскільки загальна методика не може передбачити всіх можливих варіантів, що потребують у кожному окремому випадку конкретних рішень, розробляють спеціальні методики анотування. Вони розглядають різноманітні методичні прийоми, які доцільно використовувати, складаючи анотації на документи різних видів, з різних галузей знання, документи, що мають різне громадське й читацьке призначення. Проте неможливо передбачити всі можливі й найкращі способи викладу інформації при анотуванні конкретного документа, тому не може бути жорстких однозначних правил, і спеціальна методика здебільшого є рекомендацією щодо таких способів, аналізом накопиченого досвіду [6, 51].

Перш ніж розпочати складання анотації, вирішуються питання про її тип, читацьке призначення, мету створення. Це необхідно для забезпечення єдності обробки однорідних документів, що особливо важливо, якщо анотації складаються для відображення в бібліографічних покажчиках. Лише маючи відповіді на ці запитання, можна визначатися з інформаційною структурою анотації. Інформаційну структуру розуміють як набір інформаційних елементів, що характеризують первинний документ. Інформаційна структура анотації залежить від типу, змісту і форми первинного документа, його цільового й читацького призначення, мети анотування. Якщо анотація готується для бібліографічного покажчика, враховуються цільове призначення, тематика, ступінь охоплення матеріалу, форма цього покажчика.

Значно полегшує роботу анотатора при визначенні інформаційної структури анотації наявність загальних схем їхньої побудови для різних галузей знання та видів документів. У практиці анотування поширені схеми, створені на основі різних підходів до структурування інформаційних елементів. Так, широко відома й активно використовується структура анотації, запропонована Н.І. Гендіною, до якої входять:

1. Відомості про автора твору.

2. Стисла довідка про творчість автора.

3. Відомості про зміст твору.

4. Оцінка твору.

5. Стильові особливості твору.

6. Характеристика художньо-поліграфічного і редакційно-видавничого оформлення.

7. Читацька адреса [12, 225].

У цілому можна сказати, що анотації на документи наукового характеру найчастіше подають відомості про характер твору, основну тему, розглянуті проблеми, про об'єкти, мету дослідження та одержані результати, у них підкреслюється, що нового вносить твір у розробку теми, чим він відрізняється від інших, близьких до нього за тематикою і призначенням, а якщо цей документ є перевиданням, то вказується на його відмінності від попередніх видань. У разі необхідності можуть бути надані відомості про автора. В анотаціях на твори художньої літератури зазначається жанр твору, національна належність автора, час його життя, тематика і проблематика твору, хронологічна й територіальна ознаки змісту.

Визначивши тип та інформаційну структуру анотації, переходять безпосередньо до процесу анотування. Процес анотування можна поділити на три етапи: підготовчий, основний і заключний. На підготовчому етапі приступають до аналізу первинного документа, у ході якого здійснюють загальне ознайомлення з документом, виявляють фрагменти тексту, що відповідають інформаційним елементам анотації, відокремлення і первинне осмислення цих фрагментів. Аналізуючи документ, передусім ознайомлюють з його титульним аркушем, звертаючи увагу на формальні ознаки: автора, назву, підназву, вихідні дані, потім переглядають видавничу анотацію, зміст, передмову, вступну статтю, післямову, примітки, коментарі, резюме, побіжно переглядають текст твору. Особливу користь анотатору можуть дати висновки, зроблені автором у кінці твору, в кінці розділів, глав, оскільки в них зосереджено найголовніші його думки, результати роботи. Важливо розуміти, що не всі відомості, одержані на цьому етапі анотування, можуть входити до анотації, адже ці відомості можуть бути поверховими, недостатніми для глибокого розкриття змісту і значення документа. Навіть назва твору і назви окремих розділів не завжди дають повне уявлення про його зміст. Тому важливо ознайомитися з повним текстом твору, особливо при складанні рекомендаційної анотації. Для цього звертають увагу на необхідні змістові елементи, цитати, осмислюють прочитане, з'ясовують ідейні позиції автора, головні та побічні теми, логічну структуру твору, його соціальну цінність і значення, типологічні, жанрові та стильові особливості, цільове і читацьке призначення, якість поліграфічного оформлення.

Одночасно з виявленням окремих інформаційних елементів анотації вирішують питання про доцільні засоби стимулювання до читання первинного документа. їх використовують, як правило, при складанні рекомендаційних анотацій. Ці засоби поділяються на три групи: проблемні, аргументні й емоційні. До проблемних належать як постановка питань, що розкривають основні ідеї, концепції, конфлікти твору, наведення різних поглядів на твір, різних його оцінок тощо. Використовуючи проблемні засоби, намагаються немовби залучити користувача до процесу осмислення твору, до дискусії з автором. До аргументних засобів належать такі прийоми, як посилання на авторитетних діячів науки, культури, виробництва, фактичні відомості, що свідчать про значення твору або його теми. В аргументних засобах широко застосовується цитування. До емоційних засобів впливу належить лексика, що містить оцінку твору, цікаві художні деталі й факти, інформація, що має певну новину, інтригу, являє інтерес тощо [12, 226].

Навіть глибоко проаналізувавши документ, не завжди можна виявити всі відомості, необхідні для його характеристики в анотації. Зазвичай це додаткові відомості про автора, історико-літературні довідки про твір, пояснення значення для науки чи техніки проблеми, якій присвячено анотований твір, різноманітні дані про конкретних осіб, країни, регіони, що розглядаються у творі, тощо. Такі відомості анотатор може знайти в довідкових виданнях, бібліографічних покажчиках, видавничих проспектах і т.ін. Щоб дати оцінку твору, доводиться звертатися до критичних статей, рецензій, відгуків. Які саме джерела доцільно залучити, здійснюючи загальний аналіз твору, залежить від складності теми документа, цільового і читацького призначення анотації.

На основному етапі складання анотації переходять до вивчення виявлених ключових фрагментів тексту і більш глибокого осмислення їх. При цьому використовуються два види читання: вивчаюче і реферативне. У процесі вивчаючого читання запам'ятовують інформацію, що стосується змісту тексту. Реферативне читання передбачає вилучення найбільш суттєвої інформації з документа і її узагальнення. Вивчаючи фрагменти тексту, намагаються скласти загальне уявлення про нього. При цьому звертають увагу на особливості тексту і логіку розкриття теми, структуру твору, форму, жанр, читацьке призначення, хронологічні й територіальні межі змісту, стильові особливості, вивчають відомості про автора тощо. Усвідомлення основних характеристик твору здійснюється на рівні цілого, формулюється його узагальнений образ.

Саме на цьому етапі в процесі реферативного читання здійснюється синтезування, згортання інформації. Основними методами такого згортання і надання відомостей при анотуванні є: цитування, перефразування, інтерпретація. Цитування – це дослівне відтворення фрагментів, речень, абзаців первинного документа. У межах цитування можна виділити екстрагування, тобто вибір з тексту найважливіших речень. Суть методу перефразування така сама, як і реферування, тобто застосування прийомів узагальнення й заміни термінів і понять, використаних у первинному документі, перефразування і відображення змісту твору в максимально короткій і загальній формі. При використанні методу інтерпретації характеристика документа здійснюється, виходячи із задуму анотатора, і може бути подана так, як уявляє і розуміє зміст документа анотатор. Такий підхід дає змогу не тільки подати стислу інформацію, а й переосмислити її. У таких випадках допускається певне коментування окремих аспектів твору, задуму автора тощо. Слід мати на увазі, що метод інтерпретації широко використовується також у рецензуванні, написанні відгуків, оглядів, тому, вдаючись до нього, важливо бути обережним, щоб не порушити межі між анотацією та іншими жанрами критичної літератури [12, 228].

Особливо важливо, використовуючи методи перефразування та інтерпретації, зберегти об'єктивність у подачі відомостей про первинний документ, намагатися повно і максимально точно передати позицію автора, зміст твору. Звернення до критичних матеріалів, ознайомлення з фаховою оцінкою твору сприяє формуванню більш вагомої й обґрунтованої думки про нього в анотатора, що обов'язково позначається і на анотації. За браком таких матеріалів анотатор самостійно дає оцінку твору, розкриває його значення, що, звичайно, значно складніше.

Досить часто різні методи подачі матеріалу в анотаціях комбінуються.

Здійснивши узагальнення ознак змісту і формальних ознак первинного документа, доречно зіставити одержані результати з класифікаційними індексами і предметними рубриками, які надано документу на попередніх етапах його опрацювання. Не має бути розбіжностей у характеристиці документа за допомогою різних видів аналітико-синтетичної обробки.

Повністю усвідомивши, що таке документ і якою має бути анотація на нього, складають її план. План анотації є схематичним, тезисним переказом майбутньої анотації, її інформаційним каркасом. Він може бути коротким або докладним, повним. Крім інформаційних елементів у плані відображаються основні прийоми і методи надання інформації про твір. При складанні плану анотації добирають словесні кліше – маркери, що можуть бути використані при складанні її тексту. Так, наприклад, широко використовуються в практиці анотування такі словесні кліше, як: "видатний ... письменник...", "ім'я автора широко відоме...", "ідейні переконання автора сформувалися під впливом...", "творчість автора пронизана ідеєю... і належить до періоду..." або "головна (основна, генеральна) тема творчості...", "роман присвячено...", "оповідання і повісті поєднує тема...", "повість (оповідання, роман), що дала назву збірці..." тощо [12, 229].

На заключному етапі процесу анотування текст анотації формулюється, редагується й остаточно оформляється. При складанні тексту анотації отримані на попередніх етапах відомості поєднуються у пов'язану єдиною думкою характеристику документа. Однак анотація не є конспектом твору, його переказом. У ній слід повно і всебічно розкрити зміст документа. Співвідношення відомостей про різні аспекти твору має бути пропорційним. Послідовність викладу може бути різною, наприклад, від загального до конкретного або навпаки – від конкретного до загального.

Анотація має бути стислою, її обсяг становить приблизно 500 знаків, це 70 слів. Проте обсяг рекомендаційних анотацій не регламентується, вони більш розгорнуті. Лаконічність не може ставати на заваді розкриттю змісту.

Текст анотації прагнуть зробити доступним, щоб його легко і правильно сприймали користувачі. Тому в анотації уникають надмірних подробиць і деталей, відомостей, які є в бібліографічному описі, використовують узагальнені формулювання. Мова анотації точна, конкретна і зрозуміла, образні вирази, епітети, стилізовані та специфічні слова, які надають тексту суб'єктивного характеру, вживати не рекомендується. Синтаксис анотації має бути простим, доцільно використовувати короткі прості речення, які складаються з 6-17 слів. Не можна зловживати прикметниками і дієприкметниками, складними граматичними зворотами. Бажано також обмежити використання іменників, оскільки вважається, що чим більше в анотації понять, переданих іменниками, тим складніша вона для розуміння. Якщо ж без іменників обійтися не можна, слід надати перевагу конкретним поняттям над абстрактними. Легше сприймаються в анотаціях дієслова і дієслівна форма викладу.

Спочатку складають чернетку тексту, для економії часу скорочуючи слова. Уважно і критично перечитують її, а потім переписують начисто, одночасно редагуючи, тобто переставляючи слова й речення, уточнюючи терміни, скорочуючи обсяг і т. ін. Потім анотацію остаточно редагують, звертаючи увагу головним чином на літературний бік тексту.

3.2 Складання анотацій різних типів для бібліографічних покажчиків

Оскільки анотування найширше застосовується в процесі складання бібліографічних посібників у бібліографічних та бібліотечних установах, саме тут найкраще розроблена методика складання анотацій, зокрема методика складання анотацій різних типів. Адже різні типи анотацій мають певні особливості в методиці складання.

Особливості складання довідкових анотацій. Довідкові анотації складаються переважно для бібліографічних посібників пошуково-комунікативного призначення, хоч їх використовують і в рекомендаційних бібліографічних покажчиках для характеристики документів довідкового, навчально-методичного характеру, бібліографічних видань, інструкцій тощо.

Довідкові анотації максимально стислі, вони уточнюють тему документа, визначають його проблематику, характеризують форму і читацьке призначення. Крім того, вони можуть також подавати інформацію про територіальні й хронологічні межі змісту, якісь додаткові відомості про предмет твору. У деяких випадках додають відомості про наукову й практичну цінність твору, діяльність автора з розробки певної теми, проблеми й т.ін. У довідкових анотаціях може бути наведено інформацію про недоліки твору, помилки автора, причому ця інформація стосується хиб документа, які мають значення для того бібліографічного покажчика, у якому буде вміщено анотацію.

Книга містить як повні тексти, так і витяги із законів та інших нормативних документів, що відображають законодавче забезпечення загальних засад діяльності бібліотек.

Аналітичні довідкові анотації використовуються в посібниках загальної та науково-допоміжної бібліографії, а в рекомендаційних покажчиках їх практично немає. Завданням анотатора, що складає такі анотації, є точне і лаконічне формулювання проблематики анотованої частини документа або всього документа в певному аспекті.

Сєдих В.В., Терентьєва Г.П., Удалова В.К. Бібліотечні інформаційно-пошукові системи: Навч. посібник для студ. вузів культури / Харк. держ. акад. культури. – X., 2000. – 168 с

Серед традиційних розділів навчального посібника привертає увагу новий розділ "Конверсія бібліотечних каталогів". Він містить характеристику електронних каталогів, їхніх складових, переваг, розглядаються також головні аспекти конверсії традиційних каталогів у електронну форму.

Часто в довідкових аналітичних анотаціях подають перелік питань, які розглядаються в документі, або назви його структурних частин (розділів, параграфів тощо).

Коломієць В.Р. Золотосинь: Вірші та поеми. – К.: Укр. письменник, 1992. – 231 с.

Це роздуми про людину в контексті рідної історії. Книга складається з трьох розділів: "Сузір'я плуга", "Подорожній, або Бранець птахів", "Зустріч на Купала".

Групові довідкові анотації використовуються рідко, оскільки стисло охарактеризувати одночасно кілька творів, як того вимагає довідкове анотування, дуже важко.

Заремба В.І. Три шляхи до вівтаря: Іст. повісті. – Д.: Січ, 1992.-455 с.

Книжку складають три повісті про незламних духом синів України. Це не багатий на визнання фольклорист, етнограф і поет Іван Манжура ("Зажурена калина"); самобутній автор картин "Брати з Азова", "Січ", перший ілюстратор "Енеїди" Василь Корнієнко ("Чари"); дослідник прадавніх курганів і печер, відкривач криворізької залізорудної жили Олександр Поль ("Степовий Колумб").

Особливості складання рекомендаційних анотацій. Головне завдання рекомендаційного анотування – активний вплив не тільки на логічне, а й на емоційне сприйняття користувача. Рекомендаційна анотація не тільки полегшує вибір твору, а й зацікавлює користувача, сприяє виникненню потреби у прочитанні анотованого документа. Тому в ній особлива увага приділяється зауваженням, що стосуються суті питання, наданню інформації про автора, характеристиці основних ідей і висновків, значенню і цінності твору, його своєрідності. Головною особливістю рекомендаційної анотації є наявність яскраво вираженої оцінки документа. Використовуються такі анотації здебільшого у рекомендаційній бібліографії. Важливо усвідомлювати, що цільове і читацьке призначення створюваного посібника має першочергове значення в процесі рекомендаційного анотування. Рекомендаційні анотації мають бути жвавими, цікавими, простими за конструкцією і легкими для читання [12, 233].

Методика складання таких анотацій має свої особливості. Рекомендаційні анотації загального характеру складаються на ті твори, зміст яких у цілому відповідає задуму і призначенню бібліографічного посібника. У них дають повне уявлення про коло висвітлюваних проблем. Складаючи рекомендаційні анотації, важливо особливу увагу звернути на пояснення головного предмета твору. Особливо це доцільно в посібниках для читачів з недостатньою підготовкою. Поширеним прийомом рекомендаційного анотування є постановка низки цікавих або інтригуючих питань.

Дашкієв М.О. Страчена пісня: Роман / Худож. оформл. В.І. Харченка. – К.: Дніпро, 1997. – 501 с

Історичний роман Миколи Дашкієва (1921-1976) присвячено життю і творчості талановитого українського композитора XVIII ст. Максима Березовського, який лишив яскравий слід в історії вітчизняної музики. Перед читачем проходять роки його перебування І навчання в Україні, у Петербурзі, в Італії, зокрема в Болонській філармонічній академії, де йому присвоїли звання академіка-композитора. З великою любов'ю автор вивів цікаву постать митця, якого зламала рутина.

Усі пропоновані твори привернуть увагу читача, залюбленого в історію рідної землі.

Групове рекомендаційне анотування полегшує використання бібліографічного посібника, а також зменшує витрати на його видання. Тому воно переважає в посібниках рекомендаційної бібліографії. Однак групові рекомендаційні анотації використовуються ще недостатньо, що пояснюється складністю їхнього створення, адже при порівнянні різних документів є імовірність перекрутити їхній зміст.

3.3 Особливості складання видавничих та книготорговельних анотацій

Видавничі анотації вміщуються у видавничих інформаційних посібниках, зазвичай у планах випуску друкованої продукції. Особливістю видавничих анотацій є те, що вони характеризують не твір, а видання загалом, тому часто подають відомості про поліграфічне оформлення. Зазвичай такі анотації створюються видавничими працівниками на документи, які ще не вийшли з друку. Саме за видавничою анотацією звичайні читачі, бібліотечні й книготоргові працівники вирішують питання про доцільність замовлення книги, тому важливо найповніше охарактеризувати зміст і особливості видання. Видавнича анотація на всі документи, крім літературно-художніх, містить відомості про зміст твору, тобто про специфіку змісту, загальну тематику або загальний задум; відмінність від інших, споріднених за тематикою; цільове призначення та читацьку адресу; вид видання або жанр твору; доцільно подати також відомості про науково-довідковий апарат, оформлення документа, наявність ілюстрацій тощо.

Зрозуміло, що не завжди в документі можуть бути ілюстрації та науково-довідковий апарат, але інші інформаційні елементи мають бути подані в анотації. Анотація на літературно-художні видання містить такі відомості: про автора, зокрема, про належність його до певної історичної епохи, національної культури; жанр твору; основна тема і проблема твору, місце і час описаних подій; для дитячих видань вказується і читацька адреса; іноді важливо дати відомості про художника-ілюстратора. Особливо жорсткі умови ставляться до обсягу видавничої анотації. Він у середньому становить 500 знаків.

Видавничі й книготорговельні анотації складаються з рекламною метою, вони призначені для широкого і неоднорідного кола користувачів, тому важливо пояснювати в них маловідомі поняття і терміни, особливо, якщо анотація складається на популярні твори. Це не завжди можливо при обробці наукової літератури, тоді особливо важливо дати чітку читацьку адресу. Наприклад,

Яценко О.С Діаграми Гротріана однократних іонів. – К., 1995. – 148 с.

У монографії зібрано й систематизовано схеми енергетичних рівнів та радіаційних переходів (діаграми Гротріана) однократних іонів усіх хімічних елементів періодичної системи Менделєєва.

Для фізиків, інженерів та студентів, що займаються питаннями атомної спектроскопії, плазми, квантової електроніки й астрофізики.

Анотаціям, що вміщуються безпосередньо в книгах (при-книжкові анотації), більше властиві рекламні завдання. За змістом і формою вони часто схожі на рекомендаційні, хоча анотації, вміщені в наукових, навчальних виданнях, можуть мати характер довідкових.

Тарнавська Н.П., Пушкар P.M. Менеджмент: теорія та практика: Підручник для вузів. – Т.: Карт-бланш, 1997. – 456 с

Розглядаються питання, що мають пріоритетне значення для фахівців з менеджменту організацій і підприємств будь-яких форм власності. Головна перевага підручника – комплексний виклад фундаментального курсу теорії менеджменту стосовно періоду формування ринкових відносин в Україні. Передовий зарубіжний досвід адаптовано до умов господарювання сучасної України.

Підручник реально допоможе студентам і аспірантам, що вивчають теоретичні і прикладні аспекти менеджменту, викладачам вузів, а також фахівцям економічного, інженерного і комерційного профілів, які формують і вдосконалюють систему управління організаціями в умовах становлення ринку.

Складаючи анотації, слід мати на увазі, що в межах названих вище типів анотацій можлива велика кількість варіантів характеристики творів друку. Вибір найвиразніших засобів, оцінка творів залежать від мети анотування, наприклад, від цільового і читацького призначення, змісту, проблематики, типу поданих первинних документів у бібліографічних посібниках, якщо анотації складаються для них.

Отже, процес анотування, один з найскладніших і найбільш трудомістких в обробці документів, потребує не лише відповідних знань і навичок, а й творчого підходу. Загальна методика анотування містить основні положення щодо здійснення процесу анотування і головні вимоги до тексту анотації, які слід ураховувати, формуючи його.


Висновок

Отже, анотація – коротка характеристика документа з погляду його змісту, призначення, форми та інших особливостей. Анотація містить узагальнену характеристику первинного документа, вона не переказує його зміст, на відміну від реферату, а розкриває тематику твору, його читацьку адресу, інші ознаки, які можуть цікавити користувачів.

Сьогодні відомі різноманітні класифікації анотацій, та зазначені вище типи її найхарактерніші й найбільш обґрунтовані. В установах, які здійснюють анотування, при обробці документів додержуються зручної для них класифікації і відповідних методичних положень. Проте вирішення проблеми класифікації анотацій сприятиме подальшому розвитку методики складання анотацій різноманітних типів, уточненню їхньої структури, формалізації прийомів виявлення й надання інформаційних елементів, що, у свою чергу, дасть змогу підвищити якість анотацій та ІПС.

У Росії виникнення й розвиток анотування невід'ємні від розвитку критичної бібліографії. Першим критико-бібліографічним журналом, у якому вміщувалися повідомлення про нову літературу з її аналізом і оцінкою, були "Санкт-Петербургские ведомости" М.Л. Новикова (1777). Надалі їх публікували й інші наукові та літературно-художні журнали. Серед повідомлень були рецензії, реферати, відгуки й інші матеріали, а також анотації.

Швидкий розвиток рекомендаційної бібліографії в 60-х роках XIX ст. сприяв створенню анотацій критично-рекомендаційного характеру.

У той час, тобто наприкінці XIX – на початку XX ст., продовжувало вдосконалюватись анотування, спрямоване на задоволення потреб високоосвічених читачів, фахівців. Саме такі анотації подані, наприклад, у покажчиках: "Російська фізико-математична бібліографія" В.В. Бобиніна (1885-1893), "Бібліотека Д.В. Ульянінського" (1915) тощо.

У XX ст. розвиток анотування піднімається на новий теоретичний і методичний рівень. Питання методики анотування вперше було порушено на Всеросійському з'їзді з бібліотечної справи (1911), зокрема розглядався досвід анотування художньої літератури в народній бібліотеці-читальні Харківського товариства грамотності. Перші правила складання анотацій зафіксовані в книзі О.М. Белова "Правила складання каталогів алфавітного, систематичного і предметного" (1915). У ній у вигляді додатка, який мав назву "Анотація, або бібліотечна бібліографія", подано правила, в основі яких лежить аналіз досвіду американських і англійських бібліотек, пристосований до бібліотек Росії. Деякі положення О.М. Белова мають значення і в наш час.

У 60-70-х роках почали здійснювати стандартизацію процесів аналітико-синтетичної обробки, у тому числі й процесу анотування. У 1970 р. набув чинності ГОСТ 7.9-70 "Реферат і анотація", який у подальшому переглядали й удосконалювали. Стандартизація анотування дала змогу уточнити зміст поняття, сприяла уніфікації структури анотації, її форми, обсягу, видавничого оформлення й т. ін. У той самий період набула актуальності проблема автоматизації анотування.

Загальна методика анотування містить основні положення щодо здійснення процесу анотування і головні вимоги до тексту анотації, які слід ураховувати, формуючи його. Оскільки загальна методика не може передбачити всіх можливих варіантів, що потребують у кожному окремому випадку конкретних рішень, розробляють спеціальні методики анотування. Вони розглядають різноманітні методичні прийоми, які доцільно використовувати, складаючи анотації на документи різних видів, з різних галузей знання, документи, що мають різне громадське й читацьке призначення.


Список використаних джерел

1. Виноградова Е.Б. Зачем книговедению документологическая линейка? // Науч. и техн. б-ки. – 2006. – № 2. – С. 82-86.

2. Воробьев Г.Г. Документ: информационный анализ. – М.: Наука, 1973. – 256 с.

3. Документознавство. Бібліотекознавство. Інформаційна діяльність: пробл. науки, освіти, практики: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф., Київ, 25-26 трав. 2004 р. / Держ акад. керів. кадрів культури і мистецтв. – К., 2004. – С. 9-11.

4. ДСТУ 2732:2004. Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення понять. – К., 2005. – С. 4.

5. Зиновьева Н.Б. Документоведение: Учеб.-метод, пособие. – М.: Профиздат, 2001. – 208 с.

6. Зиновьева Н.Б; Саяпина ИА., Пашнина И.И. Документ в коммуникации и восприятии: Лекции по курсу "Документоведение". – Краснодар, 1995. – 58 с.

7. Ильюшенко М.П., Кузнецова Т.В., Лившиц Я.З. Документоведение. Документ и системы документации. – М.: МГИАИ, 1997. – 132 с.

8. Коренной АЛ. Информация и коммуникация. – К.: Наук. думка, 1986. – 143 с.

9. Кулешов С. Новий погляд на структуру документознавства // Вісн. Кн. иплати. – 2003. – № 10. – С 24-27.

10. Кулешов С.Г. Документознавство: Історія. Теорет. основи. – К., 2000.

11. Кушнаренко Н.М. Внутріпредметна і міжпредметна інтеграція дисциплін документознавчого циклу // Вісн. Харк. держ. акад. культури. – 2003. – Вип. 11. – С 106-114.

12. Кушнаренко Н.М., Удалова В.К. Наукова обробка документів: Підручник. – К.: Вікар, 2006. – 328 с.

13. Кушнаренко Н.Н. Документоведение: Учебник. – 7-е изд., стер. – К.: Знання, 2006.

14. Низовой Н.Л. Борьба за научную истину или за место под солнцем?: Науч. и нравств. аспекты дискуссии между книговедами и документоведами // Библиография. – 2006. – № 5. – С. 39-51.

15. Основные проблемы информатики и библиотечно-библиографическая работа: Учеб. пособие для библ. фак. / Под ред. А.В. Соколова; Ленингр. гос. ин-т культуры, каф. информатики. – Л., 1976.

16. Полтавская Е.И. Стоит ли ломать копья? (в продолжение дискуссии по сущностным вопросам библиотековедения) // Библиотековедение. – 2004. – № 4. – С. 42.

17. Сафиуллина З.Л. Информационная аксиология // Библиотека. – 2006. – № 4. – С. 61-63.

18. Сафиуллина З.Л. Как оценивается информация в сфере социальных коммуникаций // Мир библиогр. – 2006. – № 1. – С. 44-48;

19. Слободяник М.С. Галузеве документознавство: перспективні напрями досліджень // Документознавство. Бібліотекознавство. Інформаційна діяльність: пробл. науки, освіти, практики: Матеріали Другої міжнар. наук.-практ. конф., Київ, 17-18 трав. 2005 р. – К., 2005. – Ч. 1. – С. 6.

20. Слободяник М.С. Документологія: Зміст. Перспективи // Бібліотекознавство. Документознавство. Інформологія. – 2004. – №4. – С. 4.

21. Соков П.С. "Библиотечное дело – 2004: всеобщая доступность информации": Междунар. науч. конф. // Библиотековедение. – 2004. – № 3. – С. 131.

22. Стандарти по библиотечно-информационной деятельности. – СПб.: Профессия, 2003. – С. 462.

23. Столяров Ю.Н. О дисциплинах общепрофессионального и специального блока в проекте учебного направления "Библиотечно-информационная деятельность" // Науч. и техн. б-ки. – 2004. – № 4. – С. 13-19.

24. Швецова-Водка Г.М. Документознавство: Навчальний посібник. – К.: Змінна, 2007. – 400 с.

25. Швецова-Водка Г.М. Типологія документа: Навч. посіб. – К.: Кн. палата України, 1998. – 80 с.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий