Смекни!
smekni.com

Нові рубежі лінгвістичної географії (стр. 1 из 3)

Лінгвістична географія порівняно молода галузь мовознавчої науки. її зародження історики мовознавства пов'язують з діяльністю німецького вчителя Георга Венкера. У 1876 році він розіслав усім шкільним учителям Рейнської області анкету-питальник, що містила 40 коротких фраз із 300 слів, які ілюстрували найважливіші фонетичні й граматичні особливості німецької мови. Згодом Венкер розширив територію свого дослідження і таким же анкетним методом обстежив ще Пруссію, Тюрінгію, Мекленбург, Саксонію та деякі інші дрібні держави північної й середньої Німеччини. Одержані відповіді Венкер опрацював і узагальнив у вигляді лінгвістичних карт. Перший випуск підготовленого ним «Діалектологічного атласу північної і середньої Німеччини» опубліковано 1881 року. Цей рік і можна вважати початком історії лінгвогеографії. Однак затримка на десятиріччя підготовки й публікації наступних випусків німецького атласу не сприяла його популяризації серед широких кіл спеціалістів: аж до 1926 року він існував тільки у рукописі й залишався маловідомим (скорочений варіант атласу Г. Венкера і його продовжувача Ф. Вреде вийшов у 6-ти томах протягом 1926—1932 рр.).

Етапною у розвитку лінгвогеографії стала публікація протягом 1902—-1910 років «Лінгвістичного атласу Франції» у 12-ти томах, підготовленого Жюлем Жільєроном і Едмондом Едмоном. Його вихід, перші наукові спостереження й узагальнення результатів картографування, зроблені Жільєроном на підставі атласу, справили величезний вплив на все романське мовознавство і стали стимулом до створення подібних лінгвогеографічних праць на матеріалі не тільки романських, а й інших індоєвропейських мов. З того часу укладання діалектологічних атласів стає одним із найважливіших напрямків досліджень окремих національних мов.

Великі пізнавальні можливості лінгвогеографічного методу виявилися передусім у тому, що він є дуже ефективною формою інвентаризації й каталогізації мовних явищ, систематизації значного діалектного розмаїття мов на лінгвістичних картах, які через те стають своєрідними фотографіями структурної багатоманітності й територіальної варіативності мови на тому чи тому етапі її функціонування, зручними для одночасного візуального охоплення багатьох діалектних відмінностей на великих етномовних територіях і визначення закономірностей розподілу на них окремих мовних явищ. Проте картографування не просто засіб підвищення ступеня наочності викладу фактів, воно своєрідний спосіб їх зіставлення й осмислення, евристичний інструмент для розв'язання й таких завдань, які неможливо розв'язати жодними іншими методами. Вже перші лінгвістичні атласи показали, що синхронний зріз діалектної диференціації мови відображає її історію, оскільки різні діалекти архаїчні різною мірою і зберігають у своїх системах різні етапи еволюції багатьох явищ. Виявилось, що діалектна дійсність будь-якої мови гетерогенна, неоднорідна, що явища й елементи, які її утворюють, різночасові за своїм походженням, що у реально існуючих тепер діалектах захована історія мови. Ця властивість діалектів робить можливим на основі зіставлення ареальних даних, тобто даних про територію поширення певних мовних явищ — фонетичних, граматичних, лексичних і словотворчих,— реконструкцію втраченого давнього стану, відтворення історії мови. Таким чином, встановлення закономірностей просторового розподілу мовних явищ допомагає з'ясувати хронологічні особливості змін і розвитку діалектів. Через простір як порядок взаєморозташування мовних явищ, особливостей можна пізнати і час як порядок послідовності перебігу мовної еволюції, простежити етапи переходу одного стану системи в інший. Власне, звідси й випливає те першорядне значення, якого набуває лінгвістична карта для вивчення історії мови. Без інформації лінгвогеографічного характеру про говори неможливо розв’язати і таких важливих питань, як закономірності, основні тенденції й потенції розвитку національної мови, а також з'ясувати діалектну основу літературної мови і її взаємозв'язки з говорами на різних історичних етапах. Водночас значення лінгвістичної географії виходить поза межі історико-лінгвістичних потреб, вона серйозно збагачує історію духовної й матеріальної культури народу взагалі і разом з даними інших наук історичного циклу — ономастики, археології, етнографії — створює необхідну фактологічну й методичну базу для розв'язання етногенетичних проблем.

Широкий вихід результатів лінгвістичного картографування в суміжні науки зумовлюється особливостями функціонування мови в просторі тим, зокрема, що мова (діалект), будучи кодом, натуральною знаковою системою, є водночас засобом спілкування членів певного етнічного колективу, отже, явищем соціальним, що виникає й існує в певний час і на певній території, тобто є феноменом історичним, розвиток якого тісно пов'язаний з розвитком суспільства, яке мова (діалект) обслуговує. Через це такі основні поняття лінгвогеографії, як ізоглоса, ареал, тобто територія поширення будь-якого мовного процесу, зміни, діалектної особливості, не є явищем тільки суто лінгвістичним, а являють собою результат пересічення дії різних чинників. Тут назвемо найважливіші: 1) внутрімовні, спричинені самою будовою мови чи діалекту, структурними відношеннями в межах окремого мовного рівня чи між різними рівнями (наприклад, занепад свого часу так званих зредукованих голосних т>, ь зумовив в українській мові замінне подовження голосних о, є в закритих складах і розвиток їх через ряд проміжних стадій, які до цього часу зберігаються в окремих архаїчних говорах, в голосний і: 2) зовнішньомовні, спричинені контактами мов (діалектів) між собою, впливами однієі мови на іншу, літературної мови на діалекти та подібне (наприклад, проникнення в фонологічну систему української мови фонеми ф, якої спочатку не було в слов'янських мовах, з грецької, латинської та інших західноєвропейських мов: Федір, фарба, фунт, фіра, футро, фігура, фіртка, фартух, фасоля, файно, афени тощо; фонема ф вживається переважно в західноукраїнських говорах, які зазнавали впливу польської, німецької, словацької, румунської та інших мов, в північних і східноукраїнських говорах, де таких впливів не було, звук ф заступлено іншими приголосними: Хве-дір, хварба, хунт, хура, хутро, хвігу-ра, хвіртка, хвартух, квасоля тощо); 3) позамовні, тобто такі, джерело виникнення яких знаходиться поза мовою, але які так чи інакше в кінцевому результаті впливають на її будову й розвиток, переважно на лексико-семантичному рівні. До позамовних чинників відносять впливи особливостей матеріальної й духовної культури на мову, тобто фактори суспільно-економічного, а також політичного характеру (наприклад, у лексиці говорів карпатського регіону, де розвинене гірське вівчарство, буде низка таких назв — бриндзя, кляг, жентиця, струнка, дзер, царок, подушара,— яких нема в говорах інших регіонів України насамперед тому, що в них нема відповідних реалій). Здобутки лінгвогеографії тому й виявились такими вагомими, що вона більше, ніж інші методи лінгвістичних досліджень, враховує дію всіх перерахованих факторів впливу на розвиток мови, зважає на те, що мова функціонує в синтезованій сфері культури (матеріальної й духовної), інтегральною частиною якої є і вона сама в багатьох своїх виявах. Саме тому створення діалектологічних атласів набрало в останні десятиріччя в ряді країн загальнодержавного значення. Інтенсифікація останнім часом зусиль щодо лінгвогеографічно-го дослідження говорів зумовлюється ще й тією обставиною, що самі говори тепер у зв язку із соціально-економічними й культурно-освітніми змінами на селі швидко нівелюються й наближаються до літературної мови. Діалект втрачається як основний засіб комунікації і в сільській місцевості. Тому необхідно в можливо якнайкоротші строки здійснити фронтальне обстеження всіх говорів за відповідними програмами-питальниками.

За не зовсім повними даними на сьогодні в світі вийшло вже або знаходиться на стадії підготовки чи й завершення близько 200 лінгвістичних атласів, що відрізняються між собою й обсягом картографованої території, і поставленою метою та науковими завданнями, які повинен розв'язати атлас, а також засадами, методами й технічними способами картографування. Щодо обсягу території, охопленої картографуванням, то атласи бувають загальнонаціональними й регіональними. Перші лінгвогеографічні спроби були пов'язані зі створенням національних атласів, атласів окремих мов. Існують уже атласи французької, румунської, італійської, іспанської, німецької, польської, болгарської, словацької, сербо-лужицької, російської, білоруської та інших мов Європи. Як відомо, у 1984 році вийшов і перший том «Атласу української мови», у 1988 — другий том. Закінчено авторську роботу над третім, останнім томом. Об'єктом картографування з «Атласі української мови» стала жива українська народна мова в її нейтральному щодо стилістики варіант: на всій українськомовній й етнічній території в тому стані, в якому вона існувала в 50—60-ті роки нашого століття (саме в цей час обстежено за єдиною програмою говірки 2072 населених пунктів як УРСР, так і поза П межами) в мовленні жителів сільські місцевості, переважно жінок старшсг: віку, що нікуди чи майже нікуди не виїжджали на тривалий час з рідно:: села.

Зображаючи, так би мовити, лінгвістичний ландшафт України, «Атлас української мови» дає загалом досить рельєфне уявлення про ступінь діалектної диференціації української мови, про характер її членування на окремі діалектні зони, наріччя, говори тощо. Подані в ньому матеріали мають велике наукове і культурно-історичне значення, оскільки допомагають грунтовніше пізнати процеси формування й розвитку фонетичної, граматичної й лексичної системи українських народних говорів, виявити їхні зв'язки з говорами інших слов'янських і неслов'янських мов на різних історичних етапах.