регистрация / вход

Лінгвістична система Вільгельма фон Гумбольдта

Життя і діяльність В. фон Гумбольдта, його філософські погляди. Зародження теоретичного мовознавства. Гумбольдт про зв'язок мови з людиною і народом. Рецепція перекладознавчої концепції Гумбольдта в українському літературознавстві, концепція О.О. Потебні.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІНГВІСТИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Реферат

із загального мовознавства

на тему:

"Лінгвістичні погляди Вільгельма фон Гумбольдта"

КИЇВ - 2010

План

1. Життя і діяльність В. фон Гумбольдта

2. Зародження теоретичного мовознавства

3. Філософські погляди В. фон Гумбольдта

4. Антиномії мови

5. Гумбольдт про зв'язок мови з людиною і народом

6. Визначення сутності мови

7. Підхід Гумбольдта до проблеми мова і суспільство

8. Перекладознавча концепція В. Гумбольдта

9. Рецепція перекладознавчої концепції В. Гумбольдта в українському літературознавстві. Концепція О.О. Потебні

Список використаної літератури

1. Життя і діяльність В. фон Гумбольдта

Фрідріх Вільгельм Крістіан Карл Фердинанд Фрайхер фон Гумбольдт (нім. Friedrich Wilhelm Christian Karl Ferdinand Freiherr von Humboldt) - німецький філолог, філософ, лінгвіст, державний діяч, дипломат.

Поєднуючи в собі, у традиціях свого часу і наслідуючи великих діячів Відродження, різнонаправлені таланти, Гумбольдт здійснив реформу гімнастичної освіти у Прусії, заснував у 1809 році університет у Берліні, товариш Ґете і Шіллера.

Один із засновників лінгвістики як науки. Розвинув учення про мову як про неперервний творчий процес і про "внутрішню форму мови" як про вираження індивідуального світобачення народу. Багато чим визначив шлях і напрям розвитку німецької і навіть всієї європейської гуманітарної думки своєї епохи.

Вільгельм фон Гумбольдт народився 22 червня у Потсдамі. У Франкфуртському і Геттінгенському університетах Вільгельм грунтовно вивчив право, політику та історію. Відданий науці, він разом з тим напружено стежив за рухом у сферах політичній, суспільній і літературній.

Вчений помер 8 квітня 1835 р. у Тегелі, поблизу Берліна.

2. Зародження теоретичного мовознавства

Ім'я Гумбольдта знаменує собою появу загального мовознавства. Це ім'я, яке прикрашає мовознавство першої половини 19 століття. Гумбольдта неможливо віднести до жодної лінгвістичної школи. Він має абсолютно особливе положення. Від нього починається абсолютно інша лінія в мовознавстві. Сама його лінгвістична система є якісно новим етапом в розвитку науки про мову. Вперше в історії мовознавства він використовує всі знання, які мала в своєму розпорядженні лінгвістична наука того часу. Він зміг створити дуже струнку теорію, обґрунтувавши багато теоретичних питань: внутрішній склад мови, зв'язок мови з мисленням і суспільне функціонування організму мови. Всі ці питання складають проблематику мовознавства і сьогодні. Він був дуже освіченою людиною, займався державною діяльністю. Завдяки своїм фундаментальним знанням, він прийшов до лінгвістики. Володів величезною кількістю мов. Він сам об'їздив всі кути земної кулі і міг сам перевірити всі знання, що були в його розпорядженні. Гумбольдт чудово орієнтувався в тому, як розвивається порівняльно-історичне мовознавство. Він листувався з Боппом, Гріммом. Він високо оцінював успіхи порівняльно-історичного мовознавства, але вважав, що крім збирання і осмислення фактів мов, потрібно замислитися над загальними проблемами. Він став засновником загального мовознавства або основним філософом мови.

Концепція системи мови висловлена в одній праці, що містить три томи і що вийшла в 40-е роки 19 століття "Про мову каві на острові Ява". Перший том є теоретичним вступом, який має власний заголовок і який було потім видано окремою книгою "Про відмінності в будові людських мов і про вплив цих відмінностей на духовний розвиток людства". Цей вступ складає понад 400 сторінок. Саме він відображає концепцію мовознавства Гумбольдта. Гумбольдт має велику кількість праць, конкретних лінгвістичних робіт, що торкаються проблем окремих мов. Список його робіт починається з докладу в Берлінській АН "Про порівняння вивчених мов, стосовно різних етапів їх розвитку". Цей доклад цікавий тим, що тут охоплюється велика кількість мов. Висловлюється думка про необхідність типологічного підходу до вивчення мов. Зазначено опорні моменти, які повинні братися до уваги при типологічному вивченні мов.

Він набагато випередив можливості свого часу і передбачив, в якому напрямку буде розвиватися лінгвістика в майбутньому. Він вважав, що в мовознавстві разом із порівняльно-історичною можуть існувати інші області, які розвиватимуться за іншими методами.

гумбольт лінгвістична концепція потебня

В цьому докладі Гумбольдт намітив круг лінгвістичної проблематики, обкреслив межі лінгвістики.

А вінцем його діяльності є вже згадана праця "Про мову каві на острові Ява". Гумбольдт представив мови враховуючи розвиток їх ладу як основи для розвитку людського духу і показав їх взаємний вплив.

3. Філософські погляди В. фон Гумбольдта

Коли йдеться про теоретичну концепцію Гумбольдта, то часто сперечаються про те, до яких філософських побудов примикає його теоретична концепція. В першу чергу називають ідеалістичну філософію Канта. Вважається, що основні теоретичні посилки філософії Канта прямо і безпосередньо відображені в теорії мови Гумбольдта. Антиномії Канта. Спроба розуму дати теоретичну відповідь на питання про те, що таке світ призводить до відповідей - формулювань, які виявляються суперечливими.

Це і є вчення Канта про антиномії чистого розуму. У Гумбольдта спроба розуму відповісти на питання, що таке мова, призводить до суперечливих відповідей. Тут простежується паралелізм теорії Гумбольдта з філософією Канта.

Іншим філософським джерелом у формуванні теорії Гумбольдта є філософія Гегеля. "Феноменологія духу". У феноменології Гегель проводить думку про те, що ні матерія, ні свідомість не можуть розглядатися, як первинне, а у Гумбольдта це положення знаходить відображення в тому, як він розглядає відношення мови і мислення. Він вважає, що ані мова, ні мислення не можуть бути первинними.

З іншого боку німецький романтизм з його ідеалами зробив великий вплив на Гумбольдта. Це ті джерела, які підживлювали його.

4. Антиномії мови

Суперечливі властивості мови Гумбольдт намагається сформулювати у вигляді антиномій, тобто суперечностей між двома положеннями, що взаємо виключають одне одного, кожне з яких визнається доказовим. До найважливіших антиномій мови В. фон Гумбольдта відносяться наступні.

Антиномія мови як діяльності і як продукту діяльності. По своєму єству мова є вираз діяльності духу, він не "продукт діяльності (ergon), а діяльність (energeia)". На думку Гумбольдта, мову не можна представляти раз і назавжди готовим матеріалом, який можна перечитати у всій його кількості і засвоїти мало-помалу: його слід представляти тим, що вічно відроджується за певними законами. Мова є щось постійне і в кожний даний момент скороминуще. З іншого боку, кожне покоління отримує від попереднього мову вже в готовому вигляді як результат, продукт діяльності народного духу. В цих готових формах міститься все для оновлення мови і вічного руху духу в результаті людської творчості.

Антиномія мови і мислення. Гумбольдт всіляко підкреслює нерозривну єдність мови і мислення: мова є орган, який створює думку; мова прагне перетворити звук на висловлювання думки; без мови неможливе утворення понять; слово є індивідуальна фізіономія поняття; слово є єдністю звуку і поняття і т. ін. Разом з тим дух людини, який втілився в поняття, постійно прагне звільнитися від уз мови, оскільки слова утрудняють внутрішню свободу духу, думки, ставлячи їх в певні рамки.

Антиномія об'єктивного і суб'єктивного в мові. По Гумбольдту, мова по відношенню до пізнаваного суб'єктивна, по відношенню до людини вона об'єктивна. Мова має самостійне буття, по суті вона не залежить від окремих осіб, хоча дійсне життя і отримує лише у вживанні її людьми. Мова належить мені, зазначає Гумбольдт, тому що я відтворюю її власною діяльністю.

Антиномія стійкості і руху в мові. Ця суперечність тісно пов'язана з розумінням мови як діяльності і як продукту діяльності. Мова постійно змінюється і водночас незвичайно стійка. Кожна людина вносить свої зміни в мову, і водночас вона сприймає її в готовому вигляді від попередніх поколінь. Елементи мови, які сприймаються, складають деяким чином мертву масу, але в той же час містять в собі живий зародок нескінченних змін, оскільки кожна особа порізно і притому безперервно діє на мову, змінюючи її в кожному поколінні.

Антиномія індивідуального і колективного в мові. Мова, вважає Гумбольдт, належить завжди цілому народу, але в той же час вона залишається творінням окремих осіб, тому що мова живе і відтворюється тільки у вустах окремих людей. Оскільки говорять тільки окремі особи, то мова - творення індивідів. І водночас мови як творіння народів передують творінням окремих осіб. Мова виражає світогляд окремої людини, але водночас людина завжди залежить від народу, до якого належить. Мова як діяльність завжди передбачає мовця і слухача, які уособлюють колектив.

Антиномія мови і мовлення. Мова це певна система, сукупність певних фактів, які реалізуються у вигляді окремих актів мовленнєвої діяльності. Мова - це внутрішньо взаємопов'язаний організм, кожний, з найдрібніших елементів якого тим або іншим і не завжди ясним чином визначається мовою. В мові немає нічого одиничного, кожний його елемент проявляє себе лише як частина цілого. Для мовлення мова встановлює лише регулюючі схеми, надаючи їх індивідуальне оформлення свавіллю мовця. Система мови завжди реалізується в мовленні у вигляді окремих актів мовної діяльності

Антиномія розуміння і нерозуміння. Мова і розуміння розглядаються Гумбольдтом як різні форми діяльності мови. Слова набувають своєї остаточної визначеності лише в мовленні індивіда. Проте в живому мовленні ніхто не розуміє слів абсолютно в одному і тому ж значенні: і мовець і слухач можуть сприймати один предмет по-різному і вкладати різний, індивідуальний зміст в одне і те ж слово. Тому взаємне розуміння між мовцями є в той самий час і розбіжністю.

Таким чином, лінгвістична концепція Гумбольдта знаменує собою якісно новий етап в розвитку мовознавства. Володіючи досконало, як, мабуть, ніхто інший до нього або після нього, всім відомим в його час емпіричним матеріалом, що відноситься до численних мов і культур, Гумбольдт вперше за історію розвитку знань про мову зміг побудувати досить струнку і цільну лінгвістичну систему, що відображає внутрішню будову мови, його зв'язки з духовним і розумовим життям народу, його культурою, вказати майбутнім поколінням учених основні шляхи проникнення в нескінченно складні механізми мовної, інтелектуально-духовної і культурно-історичної діяльності людини.

5. Гумбольдт про зв'язок мови з людиною і народом

Тогочасні філологи намагались осмислити поняття мова - особистість - нація - естетична система у взаємній обумовленості. Перша спроба такого осмислення належить Йогану Ґоттфріду Гердеру, який, вивчаючи Китай, Індію, країни Далекого Сходу, минуле багатьох народів, у своїй "Ідеї до філософії історії людства", окреслив своєрідність різних епох та націй, що постають у певному поєднанні природних умов і народних традицій, виявив зв'язок творчості з історичним розвитком кожного народу. Гердер переосмислив зв'язок між поняттями мова, культура, нація у своїх розвідках "Дослідження про походження мови", "Про вплив поетичного мистецтва на звичаї народів у старі та нові часи", де важливе місце належить розмежуванню природного та духовного начал людини та мови. Своїми філологічними розвідками Й. Ґ. Гердер заклав міцний фундамент для подальших досліджень у цій сфері. Його ідеї були підхоплені мислителями тієї епохи (особливо відчувається їхній вплив на вчення романтиків). Його концепція найбільше опрацьована у філологічній спадщині Вільгельма Гумбольдта, який проводив власні дослідження у руслі проблем мови та думки, мови та нації, мови та мистецтва. Зокрема, у працях "Про відмінність будови людських мов та її вплив на духовний розвиток людського роду", "Про вплив різного характеру мов на літературу та духовний розвиток" він зосереджує головну увагу на проблемах вираження, розуміння, мовотворення, формування думки.

У вченні В. Гумбольдта нація постає як творча індивідуальність з власним характером, духовним світом, самобутніми традиціями і уподобаннями; а мова - як вияв духу - безперервний творчий процес, "орган формування думки", духовне втілення індивідуального життя нації: "Мова є наче зовнішній прояв духу народів: мова народу є його дух, і дух народу є його мова, і важко уявити собі щось більш тотожне" [1: 68]. Мова виражає індивідуальне світочуття народу і цим самим визначає духовні взаємини людини зі світом: "Серед усіх проявів, через які пізнається дух і характер народу, тільки мова здатна виразити найсамобутніші й найтонші риси народного духу і характеру та проникнути в їхні сокровенні таємниці" [1: 69]. Ще одна проблема, якої торкнулись Гердер та Гумбольдт, - це проблема зв'язку мови та різних творчих поколінь: у кожній мові закладене самобутнє світобачення не лише окремої людини, нації, але й окремої епохи. Мова "насичена" думками і переживаннями попередніх поколінь, зберігає їх живе дихання, її звуки та слова пов'язують предків та нащадків. Мова сильніша, ніж її сучасники, адже одні покоління проходять, а мова залишається для поколінь наступних, які пізнають її глибину та через неї розуміють своїх попередників.

У своїх дослідженнях різних національних мов, їх законів В. Гумбольдт намагався вивести спільний закон творення та передачі думки, який повинен був ґрунтуватись на загальнолюдському в кожній нації: "В мові таким дивним чином поєднуються індивідуальне з загальним, однаково правильно сказати, що увесь людський рід розмовляє однією мовою, і що кожна людина володіє своєю власною мовою". Власне ця суперечність не дозволила німецькому мислителю вирішити проблему неперекладності, неможливості відтворити, повторити чийсь життєвий досвід. Як вважає дослідник, кожна мова описує навколо свого народу коло - "коло, з якого людині дано вийти лиш постільки, поскільки вона тут же вступає в коло іншої мови", тому "освоєння іноземної мови можна було би уподібнити завоюванню нової позиції в колишньому баченні світу".

Гумбольдт по праву вважається основоположником теоретичного і загального мовознавства як окремої дисципліни. Він заклав основи теорії мови як діяльності і витвору людського духу, що розвивається, тісно пов'язав філософію мови з порівняльно-історичним методом, багато лінгвістичних ідей В. фон Гумбольдта впливали і продовжують впливати на мовознавство XIX і XX ст. Положення Гумбольдта про мову як діяльність духу і мислення зробило величезний вплив на розвиток психологічного напрямку в мовознавстві, на погляди Р. Штейнталя, А.А. Потебні і інших представників психологічної школи, на формування теорії мовної діяльності, на становлення сучасної теорії мови. Основоположне для концепції Гумбольдта поняття народного духу, формою вираження якого є національна мова, отримало свій подальший розвиток в сучасній этно-лінгвістиці і інших різновидах неогумбольдтианства. Ідеї Гумбольдта про системність і знаковость мови зробили свій вплив на концепції А. Шлейхера, И.А. Бодуэна де Куртене, Ф. де Соссюра, залишаються також актуальними і в сучасному мовознавстві. Плідний вплив на погляди А.А. Потебні, До. Фосслера, Б. Кроче і інших представників естетичного напрямку в мовознавстві зробили думки Гумбольдта про мову як творчу діяльність індивіда. Положення Гумбольдта про те, що мова постає над індивідами, і водночас є масовим, колективним, народним творінням, вплинули на становлення соціологічного напрямку в мовознавстві. За справедливим твердженням Б.А. Ольховікова, В. фон Гумбольдта можна віднести до тих мислителів, наукові побудови яких в більшій мірі належать подальшим епохам розвитку науки, ніж сучасникам.

А в лінгвістиці він використав буквально все, що було зроблене до нього. На цій підставі він і створив свою лінгвістичну концепцію. Він уперше спробував підійти до виявлення єства мови, характеру її функціонування і розвитку з позиції діалектики. Для нього не було мови, як мертвого продукту. Він сприймав мову як щось, що розвивається і постійно функціонує. Гумбольдт завдав удару по спробах конструювання загальної граматики на підставі формальної логіки. Поняття духу пронизує всю концепцію Гумбольдта. Гумбольдт стверджував, що особливості духу і будови мови, у кожного народу на стільки тісно спаяні, що одне потрібне виводити з іншого.

Дух народу є його мова, а мова народу є його дух. Мова служить зовнішнім проявом духу. Виникнення різних мов - це результат безперервної діяльності духу. Саме цей дух і повинен служити основою відмінності мов.

Але мови, які виникли і склалися, роблять зворотний вплив на дух, на мислення, на загальний духовний розвиток людства. В цьому місці зазначається вплив Гегеля, вчення про його абсолютну, ідею, яка розвивається самостійно. Внутрішній механізм цього зв'язку не доступний нашому розумінню. Оскільки дух знаходитися в постійному русі, то і мова знаходитися у вічному русі. Мова є щось постійне і в кожну дану мить змінне. Вона не є закопченим продуктом, вона є діяльність. Мова не є - ergon, мова є energeia. Мова є діяльність духу, що вічно повторюється, направлена на те, щоб перетворити членороздільний звук на вираз думок.

На фоні своєї концепції зв'язку мови і духу Гумбольдт обґрунтував у загальному потоці мови 2 періоди:

1. I період розумівся як первинне утворення форм мови. Дух народу творить мову, коли він максимально діяльний і активний. Мова збагачується формами, формується. Матеріал накопичується. Період кристалізації мови.

2. II період характеризується наступним: накопичений язиковий матеріал робить зворотний гальмуючий вплив на дух. Творчий дух вичерпано. Мова вступає в другий період, коли дух дряхліє, його активність знижується, мова користується лише готовими формами. Творчий період в мові закінчується. Треба сказати, що коли Гумбольдт формував свої положення, тут відчувається вплив німецького романтизму, який тужить за минулою силою народу. У наш час ця точка зору Гумбольдта визнана ненауковою і не прийнята.

Гумбольдт вирішує це питання в плані 3-х категорій: індивід - народ - мова. Постановка цих проблем у такому вигляді характерна взагалі для загального мовознавства, але частіше за все має місце таке зіставлення: індивід або суспільство в цілому впливає на мову. Гумбольдт вважав, що постановка питання в такому плані не правомірна. І індивід і народ роблять вплив на мову. Індивіда треба розглядати в повній єдності з суспільством. Народу як колективу належить вирішальна роль у впливі на мову. Але Гумбольдт прагнув вивести звідси національну специфіку мови. Кожна мова має свою національну форму. Саме народ як нація і складає творчий початок мови по Гумбольдту. Але головна роль народу не виключає, а припускає безперервну творчу діяльність індивіда. Хоча мови є творінням народу, вони залишаються і самостійним творінням індивіда. Кожна людина, користуючись готовою мовою, робить зворотний вплив на мову. Кожне покоління вносить в мову щось нове. Тут можна угледіти одну з антиномій, суперечливих формулювань, які нібито виключають одна одну.

Ось цитата з роботи Гумбольдта, яку часто приводять "Мова походить з таких глибин людської природи, які не дозволяють розглядати її, як творіння народу. Це не справа народу, а дар, призначений йому долею". І таких перепадів у Гумбольдта не мало.

6. Визначення сутності мови

Мова і мислення

До 19 століття пануючої в мовознавстві була позиція логіцизма, що упирається в формальну логіку. Мова має в розпорядженні слова - імена предметів, а мислення має в розпорядженні поняття. Кожне слово в мові виражає яке-небудь поняття. Зв'язок між мовою і мисленням прямий, механічний.

В мові крім номінативних одиниць - слів, існують комунікативні одиниці - речення. Кожне речення мови є висловлювання якої-небудь думки або висновку. Вважалося, що логіка для всіх одна, тому і граматика повинна бути універсальною (Пор-Рояль), Ця позиція існувала до Гумбольдта і в наші дні переживає новий підйом.

Вважається, що позиція Гумбольдта була першим серйозним ударом по логіцизму. Логічна школа перестала бути єдиною. Проблеми мови і мислення у Гумбольдта втілюються зовсім по-іншому. Мова і мислення нерозривно пов'язані одне з одним і утворюють тісну єдність. Цей зв'язок не простий, механічний, а дуже складний динамічний і суперечливий. Розшифрувати це складно: Дух (або душа) не повинен відчувати себе скуто і прагнути визволилися від уз мови. Слова починають обмежувати його, поміщаючи в якісь рамки. Хоча слово і утрудняє внутрішнє сприйняття, мислення не може відмовитися від слова і протікати без словесного оформлення. Ця боротьба веде до того, що мова все більше і більше одухотворяється і - це продовжується в ній вічно. Гумбольдт вважає, що якщо людину вилучити з суспільства, її мислення все одно б протікало за допомогою мови. Але насправді індивідуум нібито розчиняється в суспільстві. Він знаходиться в постійному зв'язку з собі подібними. В цьому динамічність зв'язку мови і мислення. Мова по-справжньому може існувати і розвиватися тільки в суспільстві. Але немає повного, чистого взаєморозуміння в колективі. Немає абсолютно точного взаєморозуміння. У кожного з певним поняттям пов'язано власне уявлення. Кожне розуміння за допомогою мови є водночас нерозуміння.

7. Підхід Гумбольдта до проблеми мова і суспільство

Вже в 20 столітті на цій основі складатиметься семантичний напрямок у філософії. Мова - джерело непорозумінь і конфліктів в суспільстві. Гумбольдт висуває і обґрунтовану гіпотезу проміжного світу мови. Він трактує мову як проміжний світ, що знаходиться між людиною і природою. Цей проміжний світ накладає свій відбиток на світогляд людини. Будь-яке слово не є відбитком предмету, як такого, а є відбитком образу предмету, породженого в душі людини. А у кожної людини на об'єктивне сприйняття нашаровується суб'єктивне сприйняття і виходить дуже індивідуальне поєднання цих двох моментів - об'єктивного і суб'єктивного. У кожного складається свій особливий світогляд.

А оскільки мова складається з багатьох мов кожної окремої людини, то в сукупності утворюється своєрідний загальний проміжний мовний світогляд. В кожній мові полягає свій погляд на світ. Сприйняття людиною навколишньої дійсності залежить від особливостей мови, якою він говорить. Кожна мова описує навколо народу, якому вона належить, круг, вийти з якого можна лише шляхом вступу до іншого круга, утвореного іншою мовою.

8. Перекладознавча концепція В. Гумбольдта

Перекладознавча концепція В. Гумбольдта формувалась під впливом багатьох факторів, спричинених особливостями його епохи. Період кінця XVIII - початку XIX століття був окреслений багатьма географічними відкриттями, історичними потрясіннями, активним розвитком наукової (зокрема філософської думки). Це стало підставою для зміщення акцентів у філологічній науці, стало поґрунтям для нових пошуків у сфері мистецтва слова. Почавшись з уваги до окремої епохи та країни як неповторної (у працях Дж. Віко, Й. Ґ. Гердера), інтерес мислителів того часу перемістився на народні джерела, фольклор, світогляд кожної нації; згодом цей процес був підсилений пошуками екзотичного, самобутнього, "іншого", яке прагнули знайти в чужих народах. Щоб осягнути окрему націю, треба осягнути її дух, а це можна зробити лише занурившись у її космос - мову, культуру, народну словесність. Посилений інтерес до проявів усього "іншого", підсилений новими географічними відкриттями та можливостями подорожування в екзотичні країни спричинили неабиякий інтерес до "чужого" слова. Це було найбільшим поштовхом до системного вивчення мов, культур, фольклору, мистецтва. Саме тут вперше гостро постала необхідність "нової" форми перекладу, яка була б не переспівом чужого, а могла відтворити найдрібніші нюанси, найменші деталі, дух нації.

В. Гумбольдт розумів, що відмінності між мовою окремих особистостей, статей, поколінь, націй, країн та епох занадто великі, щоби висловлювати оптимістичні прогнози щодо можливості порозуміння через переклад. Звичайно, мова в перекладі "перекидає містки" між людьми та культурами, стаючи посередником взаєморозуміння, але цим ще більше підсилює відмінності між ними, оскільки повністю залежить від позасвідомої енергії людської особистості. Тому перекладач повинен володіти вродженим даром проникнення у сферу слів та "носити в собі ключ" до розуміння усіх мов. Вважаючи, що мова є духом нації, своєрідним світобаченням, В. Гумбольдт увів поняття "мовна свідомість народу" (Nationeller Sprachsinn) і опрацьовував постулат про те, що розуміння мови пов'язане з розумінням духу народу, його світогляду. "Мова пов'язана з формуванням духовної сили нації. Але розуміння самобутнього життя народу і внутрішньої будови окремої мови. повністю залежить від уміння побачити своєрідність національного духу в його повноті. Мова є органом внутрішнього буття, навіть саме буття. Вона тому усіма найтоншими нитками свого коріння зрослась із силою національного духа, і чим сильніший вплив духа на мову, тим закономірніший і багатший розвиток останньої. У своїй стрункій побудові мова є лише продуктом свідомості нації, тому всі питання щодо внутрішнього життя мови неможливо розглядати поза межами духовної сили, національної ментальності та самобутності. Так само, як у кожній національній мові закладено унікальне світобачення, в індивідуальній мові закладена частина самості її носія, тому мислення не просто залежить від мови в цілому, - воно обумовлене кожною окремою мовою.

Такі думки були суголосні з ідеями Й.Г. Фіхте, який вважав, що "то не народ висловлює свою свідомість, а його власна свідомість говорить з нього". Мова знаходиться на межі проникнення чуттєвого і духовного світів, тому неможливо сказати, до якого з них вона належить. Вона є виявом людської сутності, головною передумовою людського взаєморозуміння: "Власне не людина говорить, а у ній говорить її людська природа і знаходить спільну мову з іншими собі подібними". Мова для людей виконує роль постійного посередника і перекладача, спільної природної сили, яка говорить з усіх них. Значна частина ідей Фіхте, пов'язаних із розумінням та взаєморозумінням, стосується дихотомії "закордон - Вітчизна", відтак - проблеми міжнаціональної комунікації та перекладу з однієї національної мови на іншу. Щодо останнього, то, на думку німецького вченого, вся суть полягає у глибокому вивченні та опрацюванні іноземної мови. Дослідник висловлює досить оптимістичні погляди щодо можливостей художнього перекладу: німець - перекладач античних творів - "вивчаючи первісну римську мову заодно частково вивчає і похідні. одночасно він вчиться набагато ґрунтовніше розуміти і опрацьовує іноземну мову набагато краще, ніж самі іноземці, які нею розмовляють" [8: 127]. Тому перекладач може повністю розуміти автора, часом навіть краще, ніж той сам себе розумів, може повністю і точно перекласти його твір. Натомість, "іноземець без дуже важкого і старанного вивчення німецької мови ніколи не зможе зрозуміти справжнього німця і справжнє німецьке, без сумніву, залишить неперекладеним" [8: 127].

Попри абсолютну спорідненість ідей Й.Г. Фіхте та В. Гумбольдта, Гумбольдт абсолютно не поділяв Фіхтівського оптимізму щодо реальних можливостей перекладу, вбачаючи корінь проблеми значно глибше, ніж у досконалому опануванні іноземної мови. Для нього процес перекладу полягає не просто у передачі думок з однієї мови на іншу, а у відтворенні світу в іншій системі мислення, адже в мові здійснюється "перетворення світу в думку". Щоби усвідомити себе і світ речей, людина оточує себе світом звуків. Вона "виплітає" мову зсередини себе і вплітає себе у неї. Те ж саме відбувається із кожною національною мовою: вона витворюється із глибини народу, приймаючи цей народ у своє лоно. На думку В. Гумбольдта, мова є не лише продуктом творчості індивідуального чи народного духу, в якому криється та відкривається невідоме, - вона, водночас, є особливою безперервною творчою діяльністю. У процесі перекладу треба переносити на іншу мову своє власне або чуже світорозуміння, для чого необхідні надзвичайні зусилля. Шлях до пошуків більших можливостей у слові починається тоді, коли в душі пробуджується відчуття мови не просто як засобу спілкування та взаєморозуміння, але, як реального світу з власним духом та внутрішньою енергією, який протистоїть навколишній дійсності. Дійсності протистоїть також і сфера творчості, бо вона знаходиться в абсолютно іншому вимірі - у площині художньої уяви. Позаяк таємниця буття криється в індивідуальній неповторності окремої особистості чи народу, то ключ до розуміння слід шукати у проникненні в окрему душу людини чи нації. Оскільки найважливішим при перекладі виявляється відтворення усього, що не належить до дійсності, а знаходиться поза її межами, то, як вважав учений, досягнути успішних результатів у процесі перекладу майже неможливо. До того ж, як вважає дослідник, - сама множинність мов загрожує єдності розуміння.

Не зважаючи на те, що В. Гумбольдт сам довгий час працював над художніми перекладами (зокрема, результат багаторічної праці над "Агамемноном" Есхіла довів можливість подолання багатьох труднощів), і на те, що вважав переклад однією з найнеобхідніших справ у будь-якій літературі, як засіб передачі певних форм мистецтва, збагачення і розвитку нації, розширення виражальних властивостей кожної мови, - він увійшов в історію літературознавства як учений, що абсолютно відкидав ідею можливості адекватного відтворення іншою мовою будь-якого художнього твору. Широкого розголосу набула позиція В. Гумбольдта, окреслена з цього приводу у його листі до А. Шлеґеля, де він висловлює сумнів у самій можливості успішного перекладу, позаяк, в будь-якому разі, перекладач неминуче повинен розбитись до одного з двох підводних каменів: або точно притримуватись ориґіналу за рахунок смаку і мови власного народу, або ж вдаватись до тонких нюансів культурної традиції свого народу, жертвуючи при цьому точністю ориґіналу.

Ідеї Й.Г. Фіхте та В. Гумбольдта, посилені активним розвитком фольклористики та культурології, набули значного розголосу в Європі, стали міцним підґрунтям для подальших досліджень та поштовхом до переосмислення проблем розуміння і перекладу. Відлуння їхніх поглядів знаходимо у працях багатьох учених Європи XIX ст., особливо у вченні романтиків (такою, зокрема, є праця Ф. Шлеґеля "Філософія мови і слова"). На подібних позиціях знаходився послідовник В. Гумбольдта Г. Штейнталь, який, шукаючи можливості вирішення проблеми етнічної психології сприймання, заклав основи культурної антропології, розробив суб'єктивно-ідеалістичну концепцію мови. У центрі його зацікавлень теж були проблеми, пов'язані зі співвідношенням духу мови, народу, культури і традиції, можливості їх відтворення в іншомовному та іншокультурному просторі. Він, як і В. Гумбольдт, Ф. Шлеґель та П.Б. Шеллі, а згодом - Ф.Д. Шляйєрмахер, - підкреслюючи роль перекладів у розвитку літератури та культури народу, з одного боку, відстоював позиції щодо необхідності збереження в перекладі "чужості" мови і культури ориґіналу, а з іншого, - висловлював думку про непосильність завдання розуміння та відтворення чужих ідей, чужої душі.

9. Рецепція перекладознавчої концепції В. Гумбольдта в українському літературознавстві. Концепція О.О. Потебні

В українській науці XIX ст. розробка ідей німецьких учених набула цілісної форми у вченні О. Потебні, центральною віссю якого є вивчення зв'язку думки (мислення) та мови (зокрема художнього слова), як нероздільних сфер: нема думки без мови і мови без думки, водночас, мова не виражає думку, а створює її. Психолінґвістична концепція О. Потебні про триєдину сутність художнього слова окреслена вченим у формулі X=a"A, де Х - це внутрішній зміст слова (твору), його ідея; а - його письмовий вираз (текст); А - образ, його сприйняття окремою людиною, обумовлене позалінґвістичними чинниками, головними з яких є національна та індивідуальна свідомість. Відштовхуючись від аксіоми В. Гумбольдта, що "найважливішою метою усіх мистецтв є перетворення дійсності в образ", О. Потебня дійшов висновку, що художня творчість є мисленням в образах: "Без образу немає мистецтва, зокрема поезії" [4: 83]. Досліджуючи головні компоненти художнього твору - форму, зміст, образ - О. Потебня став одним із перших учених, які вивчали процеси втілення художньо-образного світу твору в мові та його сприйняття через мову; окреслювали залежність між послідовністю знакових форм, літературним зображенням та естетичним сприйманням. На думку українського вченого, в літературі, особливо в поезії, художній образ є центром кожного окремого твору і засобом ґенерування думки, оскільки саме образ як внутрішня форма зображення дійсності є способом, через який мова викликає в реципієнта відчуття реальної дійсності.

Таким чином, "Потебня підніс мистецький образ як центральну катеґорію своєї поетики". Досліджуючи теорію О. Потебні, І. Фізер визначає два види літературних художніх образів, які творяться різними способами. З цього приводу він пише: "Образ постає або як ненастанно вибудувана сукупність образів, або як трансцендентальне поєднання їх. Ці два види образів і в теоретичному освітленні, й у практичному вияві неподібні. Перший співвідноситься з алґебраїчною групою і залежить від комбінаторних можливостей даної синтаксичної системи, або, як це назвав Потебня, від "способу комбінування". Його елементи з різною мірою завершеності розпорошені по всьому тексту. Другий є свого роду неподільною цілісністю, що цілеспрямовано створюється у важливих точках твору або у його закінченні". Ці два види образів у літературному творі виконують не однакові функції. Оскільки перший спрямований на ізоморфне зображення дійсності, то його метою є "встановити подібність між текстуальним зображенням і наперед уявленою дійсністю". Другий образ спрямований на символічне зображення дійсності, маючи на меті виявити "несумісність між зображенням і його значенням". Визначаючи естетичні та психологічні можливості обох образів та процесів, викликаних ними, Потебня надає перевагу другому, адже тоді "поетичний образ, щоразу коли він сприймається й оживляється тим, хто його розуміє, говорить йому щось інше і більше, ніж те, що в нього безпосередньо включене". В художньому творі образ чи внутрішня форма виступає на перший план і через нього пізнається значення, думка, ідея. Емоційно містким образ стає через його багатозначний смисл, що створюється за рахунок невідповідності плану вираження, тобто того, що говориться, і плану змісту, тобто того, що треба розуміти під висловлюваним. У поезії секрет поетичності полягає в тому, що "образ є меншим від значення, а специфіка мистецтва засновується на невідповідності числа образів безлічі можливих значень". У літературі, на відміну від інших видів мистецтва, закладено неабиякий потенціал щодо створення художньої образності. Адже тут кожне слово, яке є образним за своєю природою і містить ряд значень, може викликати найрізноманітніші уявлення, створюючи різний зміст. До того ж, питання стоїть не лише у віднайдені в іншій мові іноземного відповідника кожного окремого слова. У праці "Думка і мова" О. Потебня відстоює позицію, згідно якої жодне слово однієї мови "не покриває" слова з іншої, тим більше, - комбінації слів, картини, почуття, - реальна суть їх зникає при перекладі. З урахуванням комбінаторних можливостей слів та багатозначності поетичних тропів, створених на основі асоціацій шляхом поєднання слів, цей потенціал помножується у необмежену кількість разів. Як зазначав ще В. Гумбольдт, синтез створює щось таке, що не існує саме по собі в жодній частині цілого; мистецтво через творчу уяву поєднує чуттєві феномени і через них веде нас до бачення ідеальної цілісності.

Суперечність між одиничністю образу та безконечністю його можливих окреслень виникає не лише тому, що у значенні слова завжди закладено більше, ніж в уявленні, і саме слово служить лише "точкою опори для думки", а й тому, що з допомогою слова не можна передати іншому своєї думки, а можна лише пробудити в ньому його власну. Через мову автор може викликати думки у читачів чи слухачів його твору, але тільки через художній образ письменник забезпечує широту і багатство значень; тоді окремий образ здатний створити цілий світ уявлень, думок і переживань у сприйманні інших людей. Це зумовлено ще й тим, що кожен образ містить у собі ряд ознак, які необхідно поєднати у свідомості, але лише одна з цих ознак може домінувати в уяві, створюючи відчуття цілісного предмета. І в кожному окремому випадку домінантна ознака буде іншою. Таким чином, ориґінальність художнього твору, його здатність викликати певне значення полягає не у новизні його зовнішнього обрису, а "в певній гнучкості образу, в силі внутрішньої форми викликати найрізноманітніший зміст". Так само, як існує різниця між емпіричним світом та духовною реальністю, існує різниця й між художнім твором та його змістом. Оскільки в художньому слові синкретично поєднуються два виміри - його об'єктивне значення та суб'єктивне (потенційно багатозначне), - то його зміст завжди залишається абстрактним, прихованим і складним для розуміння. Наскільки його вдасться розкрити, залежить від творчих здібностей окремої особистості. Відтак, О. Потебня наполягав на активній ролі особистості у процесах поетичного творення і сприймання. Вважаючи основною функцією поезії коґнітивну (при цьому він наголошував не стільки на пізнанні читачем об'єктивної дійсності, скільки на пізнанні власного внутрішнього світу), український філолог послідовно відстоював думку, що триєдина структура мистецького твору виникає лише в процесі естетичного сприймання.

До появи читача або слухача твір ніби очікує свого завершення у сприйманні. Оскільки слово є "опорною точкою думки", а мова є тим єдиним засобом, через який пізнається дійсність, то для виникнення повної структури твору поетичний текст мусить бути актуалізований мовленням пізнаючого суб'єкта. Тут постає питання не лише про індивідуальну систему мовлення поодинокого читача чи слухача, а й про складні ієрархічні структури національних мов, закорінених в культурах, традиціях, специфіці мислення. Так О. Потебня упритул підійшов безпосередньо до проблеми перекладу - відтворення художнього твору засобами іноземної мови і, як завершення цього процесу, - сприймання його крізь призму іншої національної свідомості.

Услід за В. Гумбольдтом, який вважав, що навіть окреме слово в іншій мові має зовсім інше значення, О. Потебня заперечував саму можливість точного (повного) відтворення ориґіналу мовою іншого народу, передачу окремих деталей, поетичних нюансів, мікроелементів, які в сукупності становлять ієрархічну структуру художнього твору. Зважаючи на те, що всі мови занурені у народну свідомість, він твердив, що "переклад з однієї мови на іншу є не передача тої самої думки, а ґенерування іншої, відмінної. "

Попри скептичне ставлення О. Потебні до можливостей художнього перекладу, із його теорії можна вивести критерії, які є необхідними при відтворенні художнього тексту іншою мовою. Основним з них є обов'язковість збереження і передачі триєдиної структури твору в рамках іншомовної системи. Якщо взяти до уваги тезу О. Потебні, що "поетичний образ служить зв'язком між зовнішньою формою і змістом (значенням)" [4: 140], можна обґрунтувати висновок, що художній образ є визначальним елементом, основою, на якій повинен будуватись поетичний переклад, і досягти адекватного відтворення образу при перекладі твору можна тільки через цілісне відтворення форми і змісту поетичного тексту. Гармонійна єдність змісту і форми художнього твору тут постає одним із основних законів мистецтва. Тому у процесі перекладу найголовніше завдання полягає у майстерному відтворенні гармонії цієї єдності. Перекладач повинен "розщепити" єдність форми і змісту ориґіналу і синтезувати їх у нову єдність таким чином, щоби незмінним, або ж якомога менш деформованим залишився художній образ твору. При цьому слід пам'ятати, що зміст твору - це не сукупність його елементів, а кореляція вибраного, пропущеного через думку, де внутрішнє значення залежить від комбінаторики слів та сенсів. Тому, якщо надати перевагу одній зі сторін, нехтуючи іншою, твір втрачає цілісність, глибину, деформується художній образ. Нехтування формою заради збереження змісту при перекладі жодним чином не виправдовує себе. Форма не може розглядатись як другорядна характеристика твору по відношенню до його змісту, оскільки вона є способом репрезентації змісту. Тому будь-яка зміна форми є водночас і зміною змісту, тим більше, коли мова йде про поетичний твір, форма якого характеризується багатьма показниками: особливостями версифікації, ритмікою, метрикою та ін.

Художній твір - це в першу чергу лінґвістична даність, дві площини якої - вираження й зміст - є асиметричними. Тому, коли в перекладі виникає завдання створення окремого забарвленого явища чи художнього образу, форма його вираження стає активною. Кожен відтінок, кожна деталь бере участь у формуванні необхідної для індивідуалізації явища визначеності, підсилює міру цієї визначеності. Чим активніша форма, тим вона багатогранніша, чим більше вона окреслює усі відтінки безпосереднього змісту, тим вища міра його визначеності. У цьому функціональному відношенні формула про єдність форми та змісту повинна розумітись не як стабільний результат діяльності митця чи перекладача, а як безперервний процес, як постійна тенденція художнього твору, який прямує до все більшої міри визначеності. Зміст реалізується або послідовно від початку до кінця часового розгортання твору, або раптово - у специфічних його точках. У першому випадку зміст постає як інтеґрал значень усіх його образів, у другому він є диференціалом низки думок, викликаних цими образами. Цей процес стосується і людини, яка повторно сприймає певний твір, знаходячи в ньому все нові й нові сторони і відтінки визначеності змісту. Саме тому можна перечитувати вже добре відомі нам твори, де здається усе знайомим, і водночас сприймати в них ті моменти, які раніше залишалися непоміченими. Розглядаючи це питання, О. Потебня висловив думку, що "один і той же художній твір, один і той же образ по-різному впливають на різних людей і на одну і ту ж особу в різний час, так само як одне і те саме слово кожним розуміється по-різному; тут відносна незмінність образу при змінному змісті". Результат, окреслений рядом позатекстових чинників, часто залежить ще й від особливостей творчої уяви, фантазії кожної окремої особистості, особливостей її художньої натури. Ці характеристики часто є вирішальними і для митця, і для перекладача, що, за словами Новаліса, повинен бути "поетом поета", тому мусить володіти мистецтвом образотворення не менш вправно, ніж автор ориґіналу.

Ще одним вагомим критерієм у процесі розуміння та перекладу є проникнення у внутрішню енергію слова. Внутрішньою енергією окремого слова, на думку О. Потебні, є його етимологічне значення, що водночас постає символом предмета; енергією ж твору є закладений у ньому смисл, закорінений в національну систему народної творчості, культурні цінності, історичний досвід. Відтак, саме цей пласт становить бар'єр розуміння для людини, вихованої в іншій національній ситуації. Якщо перекладачеві вдасться подолати бар'єр, то це буде запорукою його успішної праці, основою для створення відносно адекватного перекладу.

На початку ХIХ ст. значно сильніше, ніж згодом, виявлявся зв'язок індивідуальної художньої творчості з фольклорною системою народу її автора, заземленість літератури в усну народну традицію була очевидною. Приділяючи багато уваги вивченню специфіки народних текстів, О. Потебня у своєму вченні "не залишав жодних шансів" на можливість створення рівнозначних за силою вислову та образною структурою перекладів зразків народнопоетичної творчості. Як і більшість німецьких романтиків, вчений вважав, що людина однієї національності не здатна досягнути такої глибини розуміння твору іншонаціональної літератури, якої може досягнути людина, що народилась і була вихована у лоні цієї нації.

Ґрунтуючись на філософії мови В. Гумбольдта, "Філософії мови і слова" Ф. Шлеґеля та вченні Г. Штейнталя про зв'язок мови з духом народу, національною культурою та звичаями, О. Потебня розробив власний інтеґральний підхід до мови як явища, що пов'язує реальність з духовним досвідом, минуле - з теперішнім та майбутнім. Так само, як окреме слово чи художній твір, мова володіє власною внутрішньою силою, що керує нею, є джерелом її розвитку, основою нового сенсоутворення. Для О. Потебні мова - це не замкнена схема, а постійний процес, коґнітивна енергія, в якій закладена ґенеруюча сила образності. Перекладач, як і кожен митець, особливо той, чия творчість безпосередньо пов'язана з художнім словом, повинен опанувати ґенеруючу владу мови: уміти черпати з неї енергію для сенсоутворення, вміти поєднувати її із силою думки, можливостями образної уяви, творчої фантазії - авторської та власної. У такому підході простежуються перегуки з думкою, неодноразово висловлюваною Ф.В. Шеллінгом: "чим глибше ми проникаємо в мову, тим сильніше виявляється, що її глибина перевищує глибину будь-якого творчого породження", оскільки "сама мова є. досконалим твором мистецтва". Отже, робота перекладача є завданням у подвоєнні: він повинен не лише перекласти художній твір, а й перекласти у ньому одну національну мову як мистецьку систему на іншу. Без успішного здійснення останнього, неможливе досягнення успіху в першому завданні, адже мова як засіб формування думки та стійких традицій не лише впливає на літературні матриці жанрів та стилів, а й безпосередньо включена у процес "відливання" цих матриць.

У своїх поглядах О. Потебня не тільки значно випередив вчення Ф. де Соссюра про триєдину структуру мови (місце знаків у формуванні звукового образу (картини), залежність значень однієї мови відносно інших мов; ідеї про роль індивідуальної та національної психології у процесі творчості та сприймання, відтак - погляди, розроблені кілька десятиліть пізніше школою рецептивної естетики, вчення М. Хайдеґґера про мову як дім буття), а й підійшов упритул до опрацьованої у ХХ ст. ідеї мовного моделювання дійсності. Кожна "мова конструює, вибудовує саме ті виміри і "грані" безконечномірної позамовної реальности (у тому числі і щонайвищої реальности універсального людського духу), які невідомі іншим етнокультурним (лінґвокультурним) системам" [3: 15]. Тому кожна мова є не просто іншою візією світу, що вибудовує його власні інтерпретаційні моделі; вона сама є іншим світом, бо є носієм самостійної системи мислення, по-своєму структурує дійсність. Навколо кожного народу його мова описує коло (за В. Гумбольдтом - чарівну замкнену лінію), вибудовує його світ, що опосередковує сприймання, налаштовує весь механізм думки особливим чином. Відтак різні мови по-різному осмислюють життя і довкілля, дають різний кут зору, різну перспективу погляду на одні і ті ж феномени. Тому у різних мовах відбувається різне "комбінування" (термін Потебні) сенсів, смислових одиниць, які у кожному зі світів по-різному моделюють схожі явища. "Інакшість" різних мовних світів зумовлює різні "напрями руху думки", сприяє накладанню сенсів на дійсність іншої лексичної та асоціативно-образної мережі, "павутини смислів". Усталені моделі світосприймання і світобачення "викроюють" з об'єктивної дійсності "власну картину світу" за лекалами інтерпретативних моделей, притаманних духовному досвіду культурного (етнічного) середовища.

Такий підхід до проблем художнього перекладу знайшов своє продовження у концепціях вчених ХIХ - ХХ ст. - і в Західній Європі, і на слов'янському ґрунті. Філологи, що працювали у цій сфері літературознавчих зацікавлень, своїми науковими дослідженнями заклали міцні основи для подальшого розвитку новітнього неогумбольдтіанства та нових течій у сучасному перекладознавстві, окресливши цим подальші наукові перспективи.

Якщо вже називати Потебню перший неогумбольдтіанцем, то в тому сенсі, в якому зазвичай і говорять про німецьких та американських представників неогумбольдтіанства - Л. Вайсгербере, Й. Трірі, Е. Сепіре, Б. Уорф та ін, маючи на увазі їх зосередженість лише на одній стороні гумбольдтіанского вчення про мову - ідіоетніческой, але ігноруючи його універсалістських бік. Крайній ідіоетнізм був характерний як для Л. Вайсгербера, так для Е. Сепіра і Б. Уорф. Тим часом в концепції В. Гумбольдта присутня не лише ідіоетнізм, але та універсалізм. Її автор, зокрема, писав:". існує лише Одна мова, точно також як є лише Один рід людський, і всякі різні методи расами не усуває ні поняття людства, ні можливість регулярного розмноження. Це стає ще більш ясним, якщо подумати про те, що і впливають на людину і тим самим на його мова умови навколишньої природи за великим рахунком, ті ж самі, і засоби, якими користуються всі мови як звуками, укладені не в занадто широкі межі. У всіх мовах тому зустрічається однаковість, і була б марною надія відшукати в будь-якому з мов щось зовсім нове". У цих словах ми чуємо голос переконаного універсалістів і продовжувача традицій філософських (універсальних, логічних) граматик XVII-XVIII століть, проти яких так палко виступав О.О. Потебня. Універсалізм, разом з тим, гармонійно уживається в концепції В. Гумбольдта з ідіоетнізмом.

Отже, в XIX столітті гумбольдтіанство не склалося в єдину наукову школу, але воно існувало як потужну течію лінгвофілософской думки. В тій чи іншій мірі воно торкнулося в Європі будь-якого утвореного мовознавця. Науковий авторитет В. Гумбольдта ні в кого не викликав сумнівів.О. О. Потебня не тільки засвоїв цей світогляд, але і поглибив його у своїх працях. Ідіоетніческая сторона лінгвофілософской концепції О.О. Потебні - безпосередня предтеча гіпотези лінгвістичної відносності, хоча її автори - Е. Сепір і Б. Уорф - і не були знайомі з роботами східнослов'янського мислителя.

Список використаної літератури

1. М.Б. Лановик. Перекладознавча концепція В. Гумбольдта та її рецепція в українському літературознавстві (Тернопільський державний педагогічний університет ім.В. Гнатюка)

2. Гумбольдт В. фон. О различии строения человеческих языков и его влиянии на духовное развитие человечества // Гумбольдт В. фон. Избранные труды по языкознанию. - М.: Прогресс, 1984.

3. Иваньо И., Колодная А. Эстетическая концепция А. Потебни // Потебня А.А. Эстетика и поэтика. - М.: Искусство, 1976.

4. Радченко О.А. Мова як міросозіданіе. Лінгвофілософская концепція неогумбольдтіанства. Ч.1. - М., 1997.

5. Штайнталь Г. Граматика, логіка і психологія // Звегінцев В.А. Історія мовознавства XIX і ХХ століть у нарисах і витягах. Ч.1. - М., 1960. - С.108-116.

6. Потебня А.А. Думка і мова. - Харків, 1862.

7. Потебня А.А. Из записок з російської граматики. Т.1-2. - М., 1958.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий