регистрация / вход

Семантика і структура наддністрянських говорів на прикладі говірки села Конюхи Козівського району Тернопільської області

Формування комунікативних умінь і навичок вільного володіння всіма засобами літературної мови як одне з основних конкретних завдань сучасної освіти. Проблема взаємодії діалектної та літературної мови, застосування діалектизмів у літературній мові.

Виходячи з потреби мати національно свідомих, висококваліфікованих, інтелектуально розвинених громадян, держава ставить перед освітою конкретні завдання, з-поміж яких особливе місце належить формуванню комунікативних умінь і навичок вільного володіння всіма засобами літературної мови. Любов і пошана до живого народного слова, творче ставлення до процесу взаємодії літературної мови з регіональними, місцевими діалектами, прищеплені студентству у педагогічних навчальних закладах, є запорукою якісної підготовки вчителів як словесників. Вчителі-філологи повинні помічати діалектні помилки у мовленні учнів, тактовно, наполегливо їх усувати і водночас навчати школярів правильно й доцільно користуватися діалектною лексикою рідного краю.

Вважаємо, що тема є дуже актуальною на сьогодні, оскільки її вивчення допомагає долати мовленнєві помилки, зумовлені діалектним впливом рідних говірок, і водночас формувати правильне ставлення до лексичних діалектизмів як джерела збагачення літературної мови. Кожному, хто володіє літературною мовою, необхідне знання і народної мови, діалектів, особливо тих, що живлять літературну мову. Адже саме це знання допомагає шліфувати й збагачувати далі літературну мову.

Проблемі взаємодії діалектної та літературної мови і застосування діалектизмів у сучасній літературній мові присвятили свої праці такі відомі мовознавці, лінгводидакти і методисти, як: Ф. Жилко, С. Жовтобрюх, Б. Кобилянський, В. Мельничайко, А. Кримський, В. Ганцов, І. Зілинський, Б. Ларін, М. Толстой, П. Лисенко, Т. Назарова, Г. Олійник, М. Никончук, Н. Бабич та інші [3, с. 14].

В українській діалектології постійно актуальним залишається і питання дослідження та системного вивчення різних рівнів говорів (Й. Дзендзелівський, П. Гриценко, О. Горбач, Я. Закревська, А. Залеський та інші) [4, с. 29]. Особлива увага до діалектної лексики пояснюється багатьма чинниками. По-перше, вона є найчутливішою до змін у житті суспільства, порівняно легко адсорбує іншомовний лексичний склад; по-друге, увага до наддністрянської діалектної лексики викликана ще й тим, що деякі рівні його системи ще не достатньо опрацьовані.

Взагалі, обрана проблема легко поділяється на два аспекти: питання виділення в українській діалектології такого явища як наддністрянський діалект; саме вивчення наддністрянського говору, зокрема особливостей його фонетичної, лексичної, граматичної і словотвірної системи.

Проблему походження і виділення наддністрянського діалекту науково обґрунтовували та вивчали такі українські діалектологи, як: Б. Кобилянський, Г. Шило, Ф. Климчук, М. Лесів, О. Горбач. Першим виділив наддністрянські говірки Я. Головацький. Своє слово про наддністрянський говір потім сказали І.Зілинський, К. Дейна, М. Наконечний, Я. Рудницький, Ф. Жилко, Д. Бандрівський та інші [1, с. 117].

Певної корекції потребує сама назва «наддністрянський говір» у плані термінологічного окреслення. Треба зауважити, що первісною назвою досліджуваного діалекту була «опільський говір» (Я. Головацький, І. Зілинський, К. Дейна).

Український народ на час свого перетворення з народності в націю по суті не мав єдиної літературної мови. Перетворення українського народу в націю відбувалося дуже повільно і нерівномірно в зв’язку з розчленованістю нашого народу між різними державами, що позначилось на особливостях виникнення нової української літературної мови. Розчленованість і нерівномірність розвитку окремих територій українського народу обумовили те, що нова українська літературна мова виникає у вигляді кількох потоків (східноукраїнський, західноукраїнський, або галицький, закарпатський) на основі різних діалектів. З самого початку серед цих потоків виникнення нової української літературної мови один із них визначається головним – на основі середньонаддніпрянських говірок, що пізніше, в другій половині XIX і на початку XX ст., стає загальнонаціональною літературною мовою.

Ця нова українська літературна мова, основана на розмовній мові середньої Наддніпрянщини, має окремі елементи з інших українських діалектів, особливо ж південно-західних (найбільше в лексиці, частково в синтаксисі). Останнє пояснюється тим, що серед потоків становлення нової української літературної мови досить сильним був той, що основувався на наддністрянських говірках – галицький [3, с. 16–17].

В цілому процес взаємодії літературної мови і територіальних діалектів є складним і тривалим. Народні говори повноцінно використовувалися населенням до XIX-го початку XX-го століття, проте і у наш час народні говори ще активно функціонують, але суспільно-економічними і культурними умовами життя вже не стимулюються, а навпаки, поволі нівелюються, певною мірою непомітно деформуються і поступово наближаються до літературної мови. Цьому сприяють сучасні форми виробництва, наявність в селах і містечках великої кількості інтелігенції, вплив школи, преси, художньої літератури, радіо, телебачення тощо.

Оскільки об’єктом дослідження в роботі є говірка села Конюхи Козівського району Тернопільської області, то в ході дослідження було з’ясовано, що так як даний район належить до ареалу наддністрянського діалекту, то можна зробити висновок, що в селі поширені діалекти, які належать до південно-західної групи наддністрянських говорів.

Наддністрянський говір, також опільський говір, галицький говір – один з архаїчних говорів галицько-буковинської групи південно-західного наріччя. Поширений у верхів’ї річки Дністер (Львівська, Івано-Франківська і Тернопільська області), окремі наддністрянські говірки функціонують на території сучасної Польщі. Значною мірою накладається на історичну територію Східної Галичини [2, с. 195]. Межа наддністрянських говірок проходить приблизно по лінії міст: Хирів–Болехів–Долина–Перегінське–Тлумач–Заліщики–Скала-Подільська–Тернопіль–Золочів–Рава-Руська–Яворів–Мостиська–Хирів. Ці говірки межують із надсянськими на заході, бойківськими й покутсько-буковинськими на півдні, подільськими на сході й південно-волинськими на півночі [1, с. 139].

Українські діалектологи наголошують на тому, що наддністрянський дуже вплинув на сусідні діалекти. Так, зокрема Михайло Лесів зазначає, «наддністрянські говірки, які інколи називалися опільськими, становлять головний, центральний масив південно-західного діалекту української мови». Наддністрянський говір ліг в основу південно-західного (галицького) варіанта української літературної мови, його риси широко відбиті у мові художньої літератури, фольклору [4, с. 31].

Проаналізувавши фонетичні особливості діалектизмів села Конюхи Козівського району Тернопільської області, можна зробити наступні висновки, а саме у говірці села спостерігаємо:

– перехід а (з *а, *к) після м’яких (чи колишніх м’яких) приголосних в е, і, и (гарьи́чий, дє́кувати, сажі). Слід зазначити, що в окремих наддністрянських говірках цей перехід здійснюється лише під наголосом.

– укання (коу лиха́ти, бжу ла́, ско́ру );

– наявність протетичного приголосного в (ў) перед о, у та і (<*о) (ворнх, вогірук, віс);

– збереження м’якості шиплячих шь, чь і, відповідно, давнього е після них (ш’йстий, вечєрнти);

– на місці давніх сполук ки, хи в ненаголошеній позиції розвинулися сполуки кі, хі (глибукій «глибокий»), у наголошеній – кє, хє (лихє́й «лихий»);

– стягнення сполук ій > і (віт «війт»);

– неоднаковий розвиток сполук губний приголосний + j:

●збереження цієї сполуки (свйбто, цвйах);

●поява на місці j епентетичних ль, нь (здоровлє, памніть);

– функціональне посилення окремих фонем:

● дж, дз (сбджє «сажа», дзерну «зерно», дзеи лений «зелений»);

● ф (фали́ти «хвалити», фурий «хворий», фнра «хвіра»);

– втрата довготи м’якими приголосними у формах іменників середнього роду (житє́ «життя», насннє «насіння»);

– втрата м’якості ць у кінці слова (хлупиц «хлопець», жнец «жнець»);

– нерегулярний розвиток окремих давніх голосних – *м > у (дюрб «діра»), *м > и (видру), звукосполуки лн в л:, н: (мйлник > мйл:ик, мйн:ик), рн в рл (терни́ця > терли́ця);

Наголос у говірці села динамічний. Особливістю є наявність парокситонового наголосу займенників (мо́го, тво́го), дієслів 1-ї особи II дієвідміни (хо́джу, про́шу, зрідка – си́джу, ле́чу), а також подвійного наголошування дієслів (пі́ду – піду́, піде – піде́, пі́демо – піде́мо та ін.).

Що стосується лексичних особливостей досліджуваної місцевості, то зауважимо, що місцеві слова часто своїм походженням сягають ще східнослов’янської мовної спільності і часто зустрічаються в діалектах сучасних слов’янських мов. Наприклад: гост'инець «шлях» (битий, мощений камінням), б'узьок «чорногуз» (відоме в багатьох південно-західних говорах); зел'о «бур’ян»; зб'итки «пустощі», звідси збит'ошний «пустотливий»; кон'овка «відро» (це слово відоме і в північних говорах); куча (кучі – приміщення для свиней).

Для говірки села досить характерними є численні лексичні синоніми (дублети). Так, наприклад, поряд із частіше вживаним рубель поширене й кувуз, а також павус; поряд з кбчур зрідка відоме й сйлик.

Лексика говірки села, як і взагалі наддністрянських говірок, має порівняно багато запозичень з інших мов. У ній, як і в інших наддністрянських говірках, зустрічаються або діалектні слова-запозичення з польської мови, або слова, спільні з польською мовою. Наприклад, вбрга (в'арґа) «губа» (польськ. warga), звідси варґатиĭ «губатий», герббта «чай» (з лат. herba «трава»); кубіта (кубґ'іта) «жінка» (kobieta); мидница (м'идницґа) «таз» (miednica); таний «дешевий» (tani) та ін.

Частина діалектних слів запозичена з німецької мови (а також з їдиш – єврейської мови). Це в основному лексика ремесла, торгівлі, колишня адміністративна, військова лексика та ін. Деякі слова запозичені через польську мову. Наведемо для прикладу такі запозичення: морд «убивство» (Mord, польськ. mord); рехт «правда» (Recht); фест «міцно», «сильно» (fest); урльуп «відпустка» (Urlaub, польськ. urlop) та ін.

Специфіку говору с. Конюхи у граматиці творить набір закінчень і засобів формотворення словозмінних частин мови, зокрема

– закінчення іменників:

● жіночого роду в орудному відмінку однини – оў, – еў (зеи мле́ў , душе́ў , голово́ў ), в родовому відмінку однини – и (ріли́ , зеи мли́ , но́ чи, любо́ ви), в родовому відмінку множини -іў (бабі́ў , козі́ў );

● чоловічого роду – в давальному відмінку однини з основами на твердий приголосний – ови (бра́тови ), з основами на м’який приголосний – еви (коне́ви ), в орудному відмінку однини – ом, рідше – ем (коно́ м, дошче́м ), в місцевому відмінку однини -і, – и (на ду́бі , у кінци́ ), у давальному відмінку множини – ом, – ем, -ім (коні́м , коне́м . коно́м ), в орудному відмінку множини – ема(гостє́ма ), у місцевому відмінку множини – ох (на зятьо́х ; так само і множинні іменники – на грудьо́х , на дверо́х );

● середнього роду колишніх іменників t-основи – у род. в. одн. – (ат’)і, – (ат’) а (тел’бт'і, тел’бт'а), у дав. в. одн. (ат’) у; в ор. в. одн. – (ат’) ом;

– у прикметниках наявність стягнених форм у називному відмінку однини чоловічого роду (до́бри), давального і місцевого відмінків однини жіночого роду (мо́лоді «молодій», так само – ад’єктивні займенники); асимілятивні зміни при творенні форм вищого ступеня порівняння прикметників (моло́ч:и);

– у числівниках – формальна структура числівників одйн, шти́ри, одинбйціть; форма орудного відмінка двума́; творення складених числівників за моделлю піўтретя́, піўчвертб, девйідесє́ть, дві́ста;

– у займенниках – збереження давніх енклітичних форм давального відмінка ми «мені», ти «тобі»; відмінкових форм – знахідного відмінка не́го «його», орудного відмінка неў, тоў «нею», «тією»; вказівного займенника тамто́й «той»;

– у дієвідмінюванні: інфінітив на – чи від дієслів з основою на задньоязиковий приголосний (пе́чи, стри́хчи); формі 1-ї і 2-ї особи однини теперішнього часу: лє́йу, лє́йіш, 3-ї особи однини і множини теперішнього часу з кінцевим т (худит – худят); паралельне вживання закінчень 1-ї особи множини теперішнього часу – мо і – м (несе́мо/несе́м, худимо/худим); нульове закінчення 2-ї особи однини теперішнього часу атематичних дієслів (дась, йісь «даси», «їси»); паралельне творення форм 1-ї особи однини майбутнього часу бу́ду бра́ти і бу́ду браў, 1-ї особи однини і множини минулого часу ходи́ў і ходи́ўйім, ходи́вем, роби́ли і роби́лисмо; форми умовного способу за моделлю даў бим, даў бис.

Специфіка говору досліджуваної місцевості у словотворенні зумовлена:

– наявністю локальних афіксів – мак (глушма́к «глухий»), – кут (ліўку́т «лівша»), – уйемци (покрадуйе́мци «крадькома»);

– функціональним посиленням окремих афіксів – анк(а) (барабольа́нка «листя картоплі»), -а́льник (копа́льник «копач»).

комунікативний уміння навичка літературний

Висновки

У рамках нашого дослідження, дослідивши народне мовлення Тернопільського регіону, можна зробити певні висновки як щодо особливостей наддністрянського говору в цілому, так і щодо особливостей різних рівнів діалектної системи села Конюхи зокрема. Отже, говірка досліджуваної місцевості входить до південно-західної групи наддністрянських говорів, тому для неї притаманні як спільні для всієї південно-західної групи риси, так і регіональні особливості. Зокрема, особливості фонетичної та морфологічної системи мови говірки села позначаються і на лексичному складі. Загальнолітературні норми, поєднуючись із діалектними особливостями, утворюють особливий колорит лексичного складу досліджуваної говірки. Так, у здійсненні системного аналізу лексики старожитнього наддністрянського діалекту й убачаємо перспективу подальшого дослідження. Оскільки опрацювання наукової літератури показало, що саме лексико-семантичний рівень наддністрянської діалектної лексики опрацьований набагато гірше ніж інші рівні його системи (морфологічний, дериватологічний, акцентологічний).

Література

1. Бевзенко С.П. Українська діалектологія. – К.: Вища школа, 1980. – 246 с.

2. Жилко Ф.Т. Нариси з діалектології української мови. – К.: Рад. школа, 1966. – 316 с.

3. Жовтобрюх М.А. Проблеми взаємодії української літературної мови і територіальних діалектів // Мовознавство. – 2003. – №1. – С. 13–18.

4. Матвіяс І.Г. Відображення особливостей говорів української мови // Мовознавство. – 2008. – №6. – С. 29–36.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий