Котляревський

Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люди; Поки сонце з неба сяє, Тебе не забудуть! Тарас Шевченко Творчість видатного діяча української демократичної культури, письменника – просвітителя Івана Петровича Котляревського відкрила нову добу в історії української літератури. Серед майстрів слова до шевченківського періоду він перший звернувся до життя народу, на повну силу заговорив його багатою барвистою мовою, засвідчивши таким чином її невичерпні можливості.

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди;

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть!

Тарас Шевченко

Творчість видатного діяча української демократичної культури, письменника – просвітителя Івана Петровича Котляревського відкрила нову добу в історії української літератури. Серед майстрів слова до шевченківського періоду він перший звернувся до життя народу, на повну силу заговорив його багатою барвистою мовою, засвідчивши таким чином її невичерпні можливості. Правдиво зображувати життя, захищати інтереси пригноблених мас – ось основне завдання, яке ставив перед собою Котляревський – гуманіст. Сформувавшись як письменник під впливом передової української та російської культур, зазнавши благодатного впливу народної творчості, Котляревський звеличав моральні якості народу, його мудрість, відстоював право трудового люду на свободу й вільне життя. Саме тому “Енеїда” та “Наталка Полтавка” і нині продовжує чарувати читачів, виховують у них почуття любові до Батьківщини, віру в народ, в його мужність і щирість.

Котляревський жив у переходовий час, коли на Україні відбувався процес ломки устоїв старого феодального ладу й народження нового буржуазно-демократичного. Характерні риси цього часу і знайшли відображення в його творах. У боротьбі нового й старого Котляревський виступив із запереченням істотних сторін і явищ старого феодального ладу з передових позицій, позицій речника нових ідей, поборника нових ідеалів. І, що для нас має особливе значення, він заперечив певні основи старого мистецтва і прокладав нові шляхи розвитку української культури.

Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня (29 серпня за ст. ст.) 1769 року в Полтаві, в родині дрібного чиновника-канцеляриста міського магістрату, дворянина за своїм соціальним становищем. Мати письменника Параска Леонтіївна Жуковська походила родом із сім’ї козака Решетилівської сотні.

Навчався Котляревський, за звичаями того часу, спочатку у д’ячка, потім у Полтавській духовній семінарії (1780-1789). Згодом він залишає цю семінарію і вступає на службу до канцелярії “Новороссийского поместника”, а потім присвячує себе педагогічній діяльності, працюя домашнім вчителем, на Полтавщині, в поміщицьких сім’ях.

У 1796 році Котляревський вступає на військову службу – у Північний карабінерський полк. Під час російсько-турецької війни (1806-1807) письменник приймає участь у походах у Бесарабію та Молдову, він проявив себе як хоробрий воїн у військових операціях під Бендерами при взятті фортеці Ізмаїл. На початку 1808 року Котляревський вийшов у відставку у чині капітану з орденом та відзнаками. В 1809 році виходить у світ 3-тє видання “Енеїди”. В 1818 році Котляревський пише для полтавського театру свої п’єси: “Наталку Полтавку” та “Москаль-чарівник”, які мали великих успіх серед глядачів. В тому ж році Котляревський вступає в Полтавську масонську ложу “Любов до істини”, засновником якої був М. Н. Новиков. У 1819 році письменника обирають до складу Харківської Спілки “Любителей изящной словесности”. В 1827 році Котляревського обирають на почесну посаду опікуна полтавського “Богоугодного заведения”. В 1835 році Котляревський виходить у відставку, продовжуючи жити у Полтаві та невтомно працювати на літературному та научному поприщі.

Одруженим письменник не був і ще до смерті відпустив він на волю своїх кріпосних людей, які складались з двох родин, а своє невелике майно віддав близьким та друзям.

9 листопада (20 жовтня за ст. ст.) 1838 року, на сімдесятому році життя, І. П. Котляревський помер. Вся Полтава проводжала у останній путь свого улюбленого поета і громадського діяча. Похований він у Полтаві, на міському цвинтарі.

Літературну спадщину І. П. Котляревського складають “Енеїда”, п’єси “Наталка Полтавка” та “Москаль-чарівник”, “Пісня на Новий рік пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну”. А також деякі художні переклади зі світової класики.

Поема “Енеїда” – перший твір серед літературного доробку І. П. Котляревського – перший і за часом написанням і за суспільно-художнім значенням. Вихід у світ уже перших 3-х частин “Енеїди” у 1798 році став винятковим за своєю значущістю явищем в українській видатною подією в духовному житті українського народу. З’явилася книга, що порушувала важливі суспільні, етичні й естетичні питання.

Незважаючи на всю неповторну новизну змісту і форми, на сміливе заперечення застарілих естетичних принципів, твір Котляревського органічно пов’язаний з попередніми літературними традиціями.

Опрацьовуючи сюжет Вергілієвої “Енеїди”, Котляревський дав йому нове, оригінальне тлумачення і створив цілком самобутню поему з виразним національним колоритом. “Енеїда” українського поета – це жартівливо сатиричний переспів українською мовою класичного римського твору, що вражає читача неповторною дотепністю, витонченістю спостережень зображенні українського побуту другої половини ХVIII- початку XIXст., викриванням струменем, іскрометним гумором і блиском національних барв.

Уже сучасниками “Енеїда” Котляревського сприймалась як своєрідна енциклопедія народного побуту, звичаїв, обрядів. Численні мальовничо виписані побутово-етнографічні полотна раз у раз переростають у жанрові реалістичні картини з життя українського народу. Такий характер мають і докладні описи народних забав, обрядів, костюмів, страв, напоїв тощо.

Реалістична основа поеми Котляревського виявляється в підкресленому інтересі автора до зображення характерних подробиць повсякденного життя простолюду, панства, чиновництва, духівництва.

Джерелом поетичного натхнення Котляревського була тогочасна дійсність, мораль і звичаї українського народу. Події з античного життя, змальовані в поемі, перенесено на Україну, скрізь фігурують земляки письменника, з них деякі – його близькі знайомі.

Стародавніх троянців і латинян він переодягає в жупани й шаровари українського козацтва XVIIIст., в традиційні мундира тодішнього чиновництва, в підрясники і ряси “халтурного роду” – духівництва. І не тільки переодягає, а і представляє живими людьми з особливостями їхнього психічного складу, їхнього способу висловлювати думки й почуття.

Письменник зобразив типові українські характери, побут, реальні ситуації й колізії, породженні життям тогочасної суспільності. Тут і паразитичне життя поміщицько-кріпостницьких верств з їхньою зневагою до народу, пихатістю, аморальністю; тут і бюрократично-канцелярська зграя та попівство з їхніми самодурством, продажністю, нікчемністю.

Поема “Енеїда” пройнята справжнім гуманізмом, письменник щиро любить народ, вболіває за його страждання. Симпатії Котляревського цілком на боці тих, кого зараховували до “нижчих станів”, кого панівні верстви нещадно визискували, топтали людську гідність.

Оспівуючи кращі національні традиції, сформовані історичним досвідом народу, Котляревський закликає співвітчизників пройнятися життєдайним почуттям служіння вітчизні.

Своєю поемою Котляревський заперечував те, що “виключне право” на героїчні діяння належить тільки представникам панівних верств. Дух патріотизму, за переконанням автора, притаманний і “нижчим класам”. В умовах самодержавно-кріпосницької, поміщицько-дворянської держави така концепція справді була сміливою.

Рими й ритміка вірша “Енеїди” були справжнім новаторством у тогочасній системі віршування. Поет завдав рішучого удару пануючій тоді в Україні літературі шкільній силабіці. Котляревський повернув українську поезію до її національних джерел, утвердив силаботонічний принцип віршування.

Історичною заслугою Котляревського, як автора “Енеїди” було те, що він перший в українській літературі сміливо і впевнено пішов шляхом народності й національної самобутності. Своєю поемою він відкрив новий етап її розвитку, виступив зачинателем художньої літератури на широкій народній основі. Він спрямував українську літературу тими шляхами, якими йшла тоді передова російська література. Саме починаючи від Котляревського все відчутніше, глибше виступає взаємодіяння двох братніх літератур, їх ідейних, філософських й художніх шукань, спорідненість, яка не заважила, а навпаки сприяла утвердженню національної своєрідності української літератури. Досягнення російської літератури й громадської думки сприяли розв’язанню завдань, що їх висувало і українське культурне життя.

“Енеїда” Котляревського ввійшла дорогоцінним вкладом у літературну спадщину українського народу.

Оцінюючи новаторство Котляревського, звичайно на перший план висувають те, що в його творах народна мова стала мовою літератури. Слушно підкреслюють, що він перший показав величезні багатства народної мови, отже, розкрив її широкі естетичні можливості.

Народна українська мова в творах Котляревського з’явилась у зв’язку з прагненням правильно, відповідно до дійсності відтворити в конкретній, чуттєвій формі життя своїх сучасників – українців. Їх побут, суспільні родинні відносини на певному історичному етапі. Персонажі письменника ввійшли в його твори з живої тогочасної дійсності із своїми поглядами й прагненнями, з особливостями національних характерів, з особливостями свого мислення й мовлення. І цілком природно, що в творах першого класика нашої нової літератури виявилась уже тенденція до відповідності стильових ознак відмінності явищ дійсності, що, як зазначують дослідники, характерне для реалізму.

Виступ Котляревського в українській літературу був не випадковим. Його готував весь хід історії українського народу, багатовіковий поступ культури, зокрема літературно-фольклорні традиції бурлеска і травестії, що руйнували консервативні, схоластичні канони, наближуючи літературу до життя народу. Але цей виступ був настільки сміливим і новаторським, що привернув до себе увагу широких мас, захоплюючи їх високою майстерністю, злободенністю зображуваних фактів і зрозумілою для всіх мовою.

Щоправда, українська розмовна мова вживалась і раніше в інтермедіях, віршах тощо, але тоді її використовували здебільшого в пародійному плані, вона вважалась непридатною для офіційного листування, для літературної мети. Тому-то необхідно було добитися визнання її як літературної мови. Але не кожний сюжет міг утвердити українську мову в правах громадянства. Таким удалим щодо змісту твором виявилась Вергілієва “Енеїда”.

Українська мова, мов коштовний самоцвіт, заіскрилась тисячами барв, переливаючись багатством семантичних відтінків. Вона здобувала права громадянства літературної мови, бо нею розмовляли освячені тисячолітньою літературною традицією персонажі. Таким чином утвердження української розмовної мови в літературі вигідно підсилювалось змістом “Енеїди”.

Заслуга Котляревського й у тому, що він, відкинувши застарілі традиції книжної мови, перший звернувся до полтавських говорів як до невичерпного джерела літературної мови й тим самим утвердив їх як основу літературної мови.

Своєю літературно-мовною практикою письменник показав безмежні можливості виражальних засобів народно-розмовної мови. Особливо щедро використав він її лексико-фразеологічні скарби. Лише в “Енеїді” вжито близько 7000 слів найрізноманітніших семантичних груп.

Найширше представлена тут етнографічно-побутова лексика, в якій мало слів з родовим значенням, а переважають слова з конкретно-видовим змістом. Близька до цього шару суспільно-політична лексика, особливо та, що пов’язана з історією України. Помітне місце в творах Котляревського посідає військова лексика, адміністративно-канцелярська тощо.

Лексика творів Котляревського має переважно конкретний характер, менше назв абстрактних понять, що пояснюється використанням письменником, особливо в “Енеїді”, здебільша номінативної лексики (наприклад, назви побутових речей, назви соціальних верств тощо) і його орієнтацією на народно-розмовну мову.

За своїм походженням лексика Котляревського, крім власне українських слів, що становлять її основний масив, має в своєму складі й слова, запозичені з мов церковнослов’янської, російської, польської, а через них – з латинської та західноєвропейських.

Серед фразеологічного матеріалу творів Котляревського чимало приказок та прислів’їв, які використовуються як характеризуючий лексичний матеріал в описах внутрішніх якостей і поведінки людини. Вони відбивають також побут народу, його історію, вірування тощо.

Усі ці мовні компоненти посилюють народність твору.

Отже, мова творів першого класика нової української літератури відзначається багатством усіх компонентів, на яке спирались і великою мірою використовували всі пізніші майстри українського художнього слова.

Шляхи розвитку української літератури, театру й музики тісно переплетені між собою: великі письменники, поети і драматурги в багатьох випадках відігравали велику роль у становленні різних галузей музичної культури, стимулювали розквіт композиторської творчості.

Почесне місце в літопису українського музичного мистецтва належить Івану Котляревському. Справедливо визнаний зачинателем нової української літератури, він подарував українському народові твори, які значно розширили горизонт вітчизняної музики, накреслили важливі віхи її дальшого розвитку.

У 1819 році вперше побачила світло рампи безсмертна “Наталка Полтавка”. Цей твір названий автором “малоросійською оперою”, ознаменував народження нового жанру музичної драматургії, що безпосередньо виріс на ґрунті національних мистецьких традицій. Покладений в основу “Наталки Полтавки” принцип чергування розмовних діалогів з музичними (а точніше – пісенними) номерами властивий багатьом типам театральних п’єс, поширених в Західній Європі та Росії в кінці XVIII – початку ХІХ століття. Спираючись на ці форми театральної творчості, а також на деякі зразки української національної театральної культури (вертеп, шкільні інтермедії), І. Котляревський написав п’єсу наскрізь оригінальну, новаторську як щодо змісту, так і щодо особливостей музичної драматургії.

Самобутність “Наталки Полтавки” корениться насамперед у життєвій правдивості її образів, у глибокому проникненні автора в духовний світ і мистецький побут українського народу. Письменник напрочуд гнучко й різнобічно використав у п’єсі багатющі ресурси української пісенності.

Відповідно драматичній ситуації чи характерові персонажів у дію п’єси введені оригінальні народні мелодії різних жанрів і типів. Ліричні й лірико-драматичні мотиви переважають в партії Наталки та її коханого Петра, вольовий життєрадісний образ бурлаки Миколи розкривають козацькі пісні з героїко-епічним відтінком (“Гомін, гомін по діброві”, “Ворскла-річка невеличка”). Є у п’єсі вокальні номери, близькі сфері побутового романсу і канту або ж запозичені з арсеналу народних жартівливих наспівів. Таким чином, спираючись на жанрову різноманітність української народної музики, Котляревський осягнув необхідну, з погляду сценічної драматургії, контрастність музичного малюнка. Водночас ця контрастність є далеко не єдиною й основною рушійною силою музично-драматичного розвитку (як це має місце, скажімо, в дивертисментах). Використання народних мелодій не обмежується введенням їх у формі декоративного елемента. Драматургічні функції пісень в “Наталці Полтавці” набагато складніші: аналогічно аріям чи монологам в сучасній опері вони розкривають характер дійових осіб, їхні душевні переживання, відтіняють вузлові моменти драматичної дії. Лірико-драматичний характер сценічної інтриги, психологічна глибина й достовірність портретних зарисовок поєднуються в “Наталці Полтавці” з емоційно-смисловою багатогранністю вокальних номерів, з різноманітністю їх образно-драматургічних функцій.

Таким чином, “Наталка Полтавка” уже за драматургічною конструкцією, створеною І. Котляревським, виразно репрезентує тип наближеного до опери пісенно-розмовного сценічного жанру, позначеного самобутніми національними рисами.

Ясна річ, що І. Котляревський трактував народні пісні як цільний музично-словесний організм, і запозичені ним безпосередньо з фольклорних джерел зразки увійшли в п’єсу разом з утвердженими народною виконавською практикою музичними мотивами. Далеко складнішим, до того ж досі не розв’язаним є питання генезис мелодій оригінальних авторських пісень “Наталки Полтавки” (“Віють вітри, віють буйні”, “Видно шляхи полтавськії”, “Ой я дівчина Наталка” тощо). Не виключено, що Котляревський і тут, дотримуючись закону єдності пісенного організму, складав тексти одночасно з наспівами. Адже письменник був музично обдарованою й освіченою людиною, чудово знав український народний фольклор, тогочасну вокально-романсову літературу.

Мелодії з “Наталки Полтавки” швидко ввійшли в народний побут, стали невід’ємною часткою музичного життя України. М. Семенович писав у 1846 році: “... сотні списків її (“Наталки Полтавки”. – М. З.) ходять тепер ще по всій Малоросії, народ засвоїв її пісні, написані Іваном Петровичем, і є багато таких людей, які знають на пам’ять всю оперу”. Цікаве свідчення про поширення пісень з “Наталки Полтавки” в різних районах українських земель дає рукописний збірник закарпатського фольклору І. Талапковича, складений в 60-х роках ХІХ ст. По матеріалах закарпатського села Білки. Тут серед корінних місцевих коломийок вміщена мелодія пісні “Віють вітри, віють буйні” з короткою поміткою упорядника: “Новозайшлая”.

У процесі сценічного життя “Наталки Полтавки” її основні музичні обриси стабілізувалися, ставали щораз чіткішими. У 1821році Котляревський писав з Полтави до м. Гнедича: “Єсть у мене і пісеньки малоросійські зі створеною мною опери “Наталка Полтавка”, прийняті досить добре Полтавській, Чернігівській і Харківській губерніях. Коли до журналу входять і пісні, то я міг би доставити їх навіть з нотами до фортепіано, бо у нас і віртуози єсть на сім інструменті, і композитори”.

Звернення композиторів до “Наталки Полтавки” спричинилось до збагачення не тільки української театральної музики, але також інших її жанрів. Так, наприклад, публікації А.-Й. Барсицького є характерними зразками ранньо-класичних обробок народних пісень, а видана у 1861 році А. Єдлічкою “Большая фантазия на мотивы малороссийской оперетты «Наталка Полтавка» внесла певний вклад у фортепіанну літературу.

В українському музично-драматичному театрі другої половини ХІХ століття “Наталка Полтавка” належала до найпопулярніших творів репертуару. Вона стала своєрідною “візитною карткою” українських труп, забезпечувала їм постійний успіх в гастрольних поїздках по Україні та за її межами.

Вершиною в історії музичного життя п’єси Котляревського стала “Наталка Полтавка” Миколи Лисенка. Основоположник української класичної музики, тісно зв’язаний з театральним рухом не міг пройти мимо найпопулярнішого твору української драматургії.

“Наталка Полтавка”, її численні редакції мали великий вплив на розвиток і кристалізацію самобутніх стильових рис української театральної музики. За її зразком ХІХ і на початку ХХ століття була написана українськими драматургами велика кількість п’єс, що утверджували жанрові принципи народної побутової оперети, визначили провідне місце цього типу творів в репертуарі українського театру.

Образно-драматургічні принципи Котляревського знайшли відображення також в сучасній оперній творчості українських радянських композиторів. Йдеться про використання народнопісенних мотивів для розкриття психологічно насичених образів, ліричну теплоту музичного вираження, мелодійну виразність каріозних форм тощо.

Інші твори Котляревського також не пройшли безслідно для розвитку української музики. Його “Москаль-чарівник” належить до найяскравіших зразків українського водевіля. Звертаючись до популярного в той час жанру невеликої комедії з куплетами, виконуваними під музику, І. Котляревський і тут виявив тонке відчуття образно-виражальних можливостей побутових пісенних жанрів: у дію твору введено ряд вокальних номерів, що спираються на українські народні пісенні мотиви, зразки міського романсу, канта.

Не раз увагу діячів театру, з погляду музичного втілення, привертала блискуча травестійна поема І. Котляревського “Енеїда”. 1901 року її перебив на “фантастичну оперету” з численними хоровими, сольними і танцювальними номерами відомий театральний антрепренер Г. Ашкаренко. В тому ж таки 1901 році була написана (а в 1903 році дозволена цензурою до постановки) комічна оперета “Енеїда”, складена П. Барнівським.

Музична громадкість України завжди з великою повагою й пошаною ставилась і ставиться до творчості І. Котляревського, врочисто відзначає пам’ятні дати, зв’язані з його діяльністю. Музичні твори написані на сюжети І. Котляревського ввійшли в репертуар численних театральних і концертних колективів стали невід’ємною часткою нашого мистецького сьогодення.

Мистецьке досягнення й образи зачинателя нової української літератури живуть у серцях людей, продовжують надихати діячів української музичної культури на нові творчі звершення.

Значення Котляревського виходить за рамки національні: дорогоцінне надбання однієї нації стало культурним надбанням усіх народів, стали інтернаціональним.