Міністерство освіти та науки України
НПУ імені М.П.Драгоманова
ІПГО та екології
Кафедра Ботанiки
Тема
«Морфологiчна характиристика культури калини в умовах України»
Виконала студентка
22 БС групи
Мишак Марина
Науковий керівник
Кандидат бiологiчних наук. Доцент
Iвченко Iгор Сергiйович
Київ 2010 рік
Змiст
Вступ
Роздiл 1. Iсторiя iнтродукцiї калини в Українi
Роздiл 2. Морфологiчна характиристика культури
Роздiл 3. Екологiя калини
Роздiл 4. Репродуктивна здатнiсть
4.1 Насiннєве розмноження
4.2 Вегетативне розмноження
Роздiл 5. Використання калини в народному господарствi
Висновок
Використана лiтература
Додатки
Вступ
Калина має євросибірський ареал зростання. У дикому стані росте в центральній і південній Європі, в Малій Азії, у Північній Африці, в європейській частині Росії, переважно у її середній частині. На півночі і заході Росії зустрічається рідше. Зустрічається у Західному і середньому Сибіру, а також у східних і північних областях Казахстану. В Середній Азії і на Далекому Сході у дикому стані калина звичайна не росте. Північний кордон євроазійського ареалу проходить по 65о пн. ш. і досягає південного берега Білого моря, пересікаючи Північну Двіну, направляючись до Уральського хребта (61о пн. ш.). Звідси кордон спускається до півдня до 59о пн. ш., потім знову досягає 61о пн. ш. і по р. Конді проникає в Західний Сибір, пересікає Об (на 62о пн. ш.) і простягається майже паралельно її правому берегу. Потім опускається до півдня до 59о пн. ш., пересікає Єнисей і по цій же паралелі досягає 99о сх. д.; далі межа ареалу калини відхиляється до південного сходу і доходить до прибайкальського згину Лєни. Тут, приблизно на 105о сх. д., знаходяться найбільш східні місця росту калини звичайної. Південнна межа євроазійського ареалу калини пересікає Ангару дещо вище Ангарська і по північним передгір’ям Східних Саян доходить майже до широти Красноярська; потім, пересікаючи цей хребет майже в меридіальному напрямку, йде до Західних Саян і південніше Абакана (53° сх. ш.) пересікає Єнисей. Далі, спускаючись до півдня по передгір’ям Західних Саян, межа ареалу доходить до Алтаю, проходить тут приблизно по 52° сх. ш. Потім через Семипалатинськ — Павлодар — Омськ, пересікаючи річки Ішим і Тобол, проходить Курган і виходить до Уральського хребта. Калина поширена майже по всій Україні. Основні райони заготівель — Волинська, Ровенська, Житомирська, Київська, Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Львівська, ІваноФранківська, Чернівецька, Закарпатська та Кримська області. Калина — рослина лісової і лісостепової зон; у степових районах зустрічається тільки по долинах річок. Калина є звичайною рослиною лісових ценозів, у складі підліску росте розсіяно, переважно у вологих хвойних, листяних і мішаних лісах, на галявинах, в чагарниках, на вирубках, по берегах річок, озер і боліт. Чистих заростей калина практично не утворює. Латинська назва даної рослини зустрічається у творах Вергілія і походить від латинського слова vimen, що в перекладі означає лоза, прут, або плетений виріб, так як завдяки її довгим і гнучким гілкам калину використовували для плетіння кошиків і вінків. Свою слов’янську назву «калина» ця рослина одержала за забарвлення плодів, схоже з кольором розпеченого («каленого» з російської) заліза. Видова наукова назва рослини походить від слова opulus, яким в античні часи називали клен, і дана рослині за подібні до клена листки.
Роздiл 1. Iсторiя iнтродукцiї калини в Українi
Спочатку iнтродукцiя носила емпiричний характер. В Європу було завезено багато екзотiв, але не всi вони прижились в нових грунтово-клiматичних умовах. Значна кiлькiсть рослин перебувала в вегетативному станi i не плодоносила. Часто iнтродукованi рослини мали меншi розмiри порiвняно з розмiрами на батькiвщинi. Лише пiсля становлення ботанiчної географiї виникли спроби обгрунтувати приуроченiсть рослин до певних умов середовища. Першу спробу в цьому напрямку зробив А.Гумбольдт (1807, 1811), який висловив припущення що нерiвномiрний розподiл рослин на земнiй кулi обумовлений клiматичними умовами i в першу чергу температурним фактором. О.Декандоль i А. Декандоль мали на метi з'ясувати закони поширення рослин на Землi i також першочергову роль вiдводили температурному фактору. Пiсля Гумбольта i Декандоля розпочалось iнтенсивне вивчення закономiрностей поширення рослин (Унгер (1852), Грiзебах (1872), Вiлком (1875), Шульц (1893)). Широку вiдомiсть серед iнтодукторiв отримали роботи Г.Майра, який запропунував теорiю "клiматичних аналогiв". Вiн видiлив у Європi, Пiвнiчнiй Африцi та Азiї паралельнi лiсовi зони на основi певних клiматичних показникiв i назвав їх за характерними для цих зон деревними рослинами. Температурнi умови весняно-лiтнiх мiсяцiв Майр вважав вирiшальними iнтродукцiї деревних рослин. Основний недолiк теорiї Майра – заперечення можливостi аклiматизацiї рослин. При розробцi клiматичних i дендрологiчних зон не враховано можливу екологiчну пластичнiсть iнтродуцентiв, їх потенцiйнi адаптацiйнi здiбностi. Для з'ясування потреб виду до клiмату та грунту i вiднесення його до певної зони, Майр вважав за необхiдне перш за все вивчити умови природних мiсцезростань, тобто замiсть методу "проб i помилок" пропонується науковий пiдхiд до прогнозування результатiв iнтродукцiї.
Росiйський клiматолог В.Кеппен роздiлив Земну кулю на п'ять клiматичних поясiв i у межах кожного з них видiлив найголовнiшi типи клiмату (всього 11) у вiдповiдностi з характерними рослинними угрупуваннями на основi їх географiчного поширення.
Багато вiдгукiв викликала теорiя толерантностi американського вченого Д.Гуда. Згiдно з цiєю теорiєю витривалiсть виду не зумовлена зовнiшнiми умовами, бо еволюцiя його пристосувальних властивостей протiкає дуже повiльно i вiдстає вiд порiвняно швидкої змiни умов зовнiшнього середовища. Вид може iснувати лише в умовах якi знаходяться в межах його витривалостi, i цей ареал Гуд називає потенцiйним. При iнтродукцiї культура може бути успiшною лише у межах потенцiйного ареалу, тобто новий район культивування повинен мати комплекс факторiв, що вiдповiдають витривалостi iнтродуцента.
Клiматолог Г.Т.Селянинов розробив схему клiматичних аналогiв для сiльськогосподарських культур. Його метод, що отримав визнання пiд назвою методу агроклiматичних аналогiв, будується на припущеннi, що не всi клiматичнi фактори мають однаковий вплив на розвиток рослин. Серед головних вiн видiлив тепло i вологу, а решту вважає другорядними, якi впливають лише у певних випадках i у взаємодiї з основними факторами. Таким чином, вже на початку ХХ сторiччя вченi встановили, що тепло i волога є основними показниками при iнтродукцiї рослин.
В нашiй країнi склались давнi традицiї i досягнутi значнi успiхи в областi iнтродукцiї та аклiматизацiї деревних рослин. Дендрологiчнi фонди тут створювались протягом багатьох сторiчь. Про це свiдчать такi iсторичнi джерела, лiтописнi зведення, межовi акти, вказiвки стародавнiх iсторикiв, географiв та мандривникiв, раннi каталоги ботанiчних садiв та садових фiрм, архiвнi данi.
О.Л. Липа видiлив 4 перiоди в iсторiї iнтродукцiї i аклiматизацiї рослин в Українi:
Перший – iнтродукцiя деревних рослин в Українi з давнiх часiв до середини XVII сторiччя.
Другий – середина XVII – кiнець XVIII.
Третiй – початок XIX сторiччя – до Великої Жовтневої соцiалiстичної революцiї.
Четвертий – пiсляжовтневий.
М.А. Кохно iсторiю iнтродукцiї та аклiматизацiї рослин на Українi умовно роздiляє на два нерiвнозначнi етапи: вiд давнiх часiв до початку XIX сторiччя та XIX – XX сторiччя.
Перший етап iнтодукцiї обчислюється декiлькома тисячолiттями. Вiн включає освоєння деревних рослин мiсцевої природної флори шляхом їх окультурування, становлення ряду давнiх культур (яблонi, грушi, винограду, тощо), а також iнтродукцiю iнорайонних деревних рослин. В часи Київської Русi в садах зростали яблонi, грушi, вишнi, смородина, агрус, сливи, малина тощо. У билинах та стародавнiх народних пiснях тих часiв часто згадуються рiзнi види рослин – яблунi, вишнi, дуби, калина. В XVII сторiччi в монастирських садах поряд з iншими деревними породами згадується i калина.
На початку XIX сторiччя розпочався другий етап iнтродукцiї та аклiматизацiї деревних рослин на Україну, який ознаменувався iнтенсифiкацiєю iнтродуцiйної роботи. Протягом XIX сторiччя був створений ряд ботанiчних та аклiматизацiйних садiв, що зiграли вагому роль в iнтродукцiї нових деревних рослин.
Найстарiший в Українi Кременецький ботанiчний сад був заснований в 1806 роцi професором В.Бессером. Протягом перших трьох рокiв вiн iнтродукував бiля 760 видiв екзотичних 460 мiсцевих рослин. В.Бессер встановив зв'язки з iншими ботанiчними садами, i вже в 1810 роцi колекцiя нараховувала 2406 видiв рослин. В каталозi саду за 1811 рiк вперше в культурi на Українi вiдмiчена калина гордовина (V.lantana L.). В 1834 роцi сад був закритий, колекцiї переданi ботанiчному саду Київського унiверситету.
Значну роль в iнтродукцiї деревних рослин на Українi зiграв аклiматизацiйний сад I.Н. Каразiна, заснований в 1809 роцi бiля Харкова на хуторi Основ'янцi. В цьому саду впершее в Українi I.Н. Каразiн провiв широкомасштабний дослiд аклiматизацiї деревних порiд. Вiн полягав в масовому висiвi безпосередньо в грунт насiння понад 200 видiв дерев та кущiв частково отриманого з Європи, частково привезенного з Пiвнiчної Америки. Сааме тут вперше в Українi поряд з iншими декоративними рослинами було iнтродуковано калину сливолисту (Viburnum prunifolium L) та калину домашнюю (Viburnum domestica L.).
Софiївський ботанiчний сад Н.Зарудного був заснований в 1837 роцi в селi Софiївка Полтавської губернiї. Сад був упорядкований в ландшафтному стилi. Саджанцi i сiянцi привозили з Петербургу, Москви, Яготина, Краснокутську. За даними Н.Зарудного, в 1858 роцi кiлькiсть рослин перевищувала 220 видiв та форм. Н.Зарудний зазначає, що на територiї Софiївського саду "Из лесных пород свойственны следующие дикорастущие: кустарники калина (V.opulus),…". Аклiматизована в саду Viburnum opulus fl.pl et Lantana.