Церковне життя

Православна церква слугувала опорою царського режиму на Україні. Після то- го як київський митрополит у 1686 р. був поставлений під зверхність московського

Православна церква слугувала опорою царського режиму на Україні. Після то-
го як київський митрополит у 1686 р. був поставлений під зверхність московського
патріарха, вона перейняла московські церковні канони, стала посилювати русифі-
кацію, проповідувати вірність царю та імперії. І хоч під кінець XIX ст. серед нижчого
духовенства Й особливо семінаристів почала поширюватися національна та соці-
альна свідомість, ставлення української інтелігенції до церкви залишалося в цілому
неоднозначним, оскільки її вважали твердинею суспільного консерватизму та анти-
українських настроїв.

Революція й прагнення національного самовияву, які її супроводжували, неод-
мінно мали відбитися й на українській церкві. На єпархіальних зібраннях, а також
зборах солдатів і селян у 1917-1918 рр. висувалися пропозиції розірвати зв'язки з
Москвою й утвердити церкву на Україні як незалежну (автокефальну) установу. Ця
ідея знайшла прибічників серед нижчого духовенства й особливо міської інтелігенції.
Тому в 1918 р. з цією метою було створено Всеукраїнську Церковну Раду. Проте
Центральна Рада з її лівими нахилами не виявила до цієї справи великого інтересу.
Ідею про розрив церковних зв'язків з Москвою одностайно підтримав не хто інший,
як консервативний уряд гетьмана Скоропадського й особливо його міністри у
справах релігії Василь Зінківський та Олександр Лотоцький. Після падіння Ско-
ропадського на бік церковної самостійності стала також Директорія. Але оскіль-
ки обидва уряди трималися недовго, їхня підтримка не дала конкретних резуль-
татів.

Як не парадоксально, але кампанія за самостійну українську православну церкву
досягла апогею за радянської влади. Вважаючи найнебезпечнішим релігійним су-
противником Російську православну церкву на чолі з новообраним патріархом Ти-
хоном, радянські власті не перешкоджали виникненню релігійних груп, що підри-
вали вплив існуючої церкви. Тим і пояснюється їхня тодішня терпимість до ук-
раїнізації церкви.

Ця тенденція наштовхнулася, проте, на значний опір. Його насамперед чинили
патріарх Тихон і майже всі православні ієрархи на Україні. Погрожуючи відлучен-
ням від церкви, вони неодноразово блокували спроби Всеукраїнської Церковної Ра-
ди поширити свій вплив. Таке відверто вороже ставлення утримувало багатьох свя-
щеників і мирян від переходу на бік автокефалістів.

Попри ці перешкоди 21 жовтня 1921 р. під час собору, на який зібралося 500 де-
ле^атів (у тому числі 64 священики), Рада зробила рішучий крок. Нехтуючи кано-
нами та ігноруючи погрози ієрархів, Рада обрала одного із своїх членів, священика
Василя Липківського, митрополитом, який тут же висвятив архієпископа й чотирьох
єпископів. Вони в свою чергу рукопоклали кількасот священиків та дяків. Далі Ра-
да підтвердила свою попередню ухвалу створити Українську автокефальну право-
славну церкву (УАПЦ).

Нова церква швидко зростала. У 1924 р. вона вже мала ЗО єпископів, близько
1500 священиків, понад 1100 парафій (із загальної їхньої кількості 9 тис.) та міль-
йони віруючих. До неї приєдналося багато українських парафій у Сполучених Шта-
тах, Канаді та Європі. На відміну від традиційного православ'я, що пишалося своєю
консервативністю, українська церква впровадила численні нововведення, як, зокрема,
користування у церковних відправах українською мовою замість церковнослов'ян-
ської. Вона осучаснила зовнішній вигляд своїх священиків, заборонивши традиційні
ризи, довге волосся та бороди. Радикальним відступом від давньої практики стало те,
що в УАПЦ священикам дозволялося одружуватися. Згідно з духом часу українська
церкви зайняла демократичні позиції в питанні про самоврядування. Вона відкинула
авторитаризм патріаршої системи, надавши найвищу владу в церкві виборній раді
єпископів, священиків і мирян. Вона також поширила принцип виборності на призна-
чення єпископів і парафіяльних священиків. У підґрунті цих реформ лежало праг-
нення нової церкви наблизитися до віруючих, залучивши їх до своєї діяльності, що
значною мірою пояснює перші успіхи УАПЦ.

Ці здобутки не могли, однак, врятувати нову церкву від деяких недоліків. Ради-
кальне порушення канонічної практики, неодноразові заяви патріарха Тихона про
її незаконність, невизнання її іншими патріархами поза межами СРСР створили
УАПЦ репутацію, що відштовхувала від неї багатьох її послідовників. Крім того,
запроваджені УАПЦ виборні демократичні засади призводили до численних сути-
чок між духовенством і мирянами. Щойно заснована церква майже не мала еконо-
мічної бази. Ще серйозніше стояла проблема нестачі священнослужителів. Поспіш-
не й часто випадкове висвячення єпископів і священиків вело до того, що відповідаль-
ні посади інколи займали недостатньо підготовлені особи, які зрештою виявлялися
ще й податливими на тиск з боку уряду. По мірі того як ці недоліки стали випли-
вати на поверхню, зростання УАПЦ уповільнювалося. Проте, залишаючись серйоз-
ною перешкодою впливам Російської православної церкви (яку підтримували духо-
венство й особливо ченці, російська меншість та консервативні елементи українсько-
го населення), вона зберігала за собою прихильність величезної більшості право-
славних на Україні.

Набагато серйознішу загрозу для УАПЦ являла політика уряду. Занепокоєні
несподіваними успіхами української церкви, радянські власті застосували до неї
принцип «поділяй і володарюй». Вони сприяли виникненню на Україні дисидентських
церковних груп, що підривали не лише Російську православну церкву, а й її україн-

ську суперницю. На початку 1920-х років власті підтримали «прогресивну» групу під
назвою «Активістська Христова церква» - фракцію, що відкололася від патріаршої
церкви. Коли цій групі не вдалося здобути популярність на Україні, власті стали опі-
кати новостворену Соборно-єпископальну церкву, що з'явилася у 1925 р. під керів-
ництвом Теофіла Бульдовського. Виступаючи за церковну незалежність України,
якої, на її думку, слід було добиватися канонічними шляхами, ця церква, проте, від-
крито займала проурядову позицію.

Незважаючи на всі тактичні заходи, уряд не зміг знищити чи підкорити УАПЦ.
Навпаки, попри всі свої недоліки вона дедалі зростала. Відтак у 1926 р. радянська
влада розпочала фронтальний наступ, наклавши високі податки на українські пара-
фії та обмеживши діяльність духовенства. Незабаром після цього власті звинуватили
митрополита Липківського і ряд його прибічників в українському націоналізмі, за-
арештували їх і розпустили Всеукраїнську Церковну Раду. Хоч УАПЦ дали проісну-
вати ще кілька років, було очевидним, що її, як і взагалі релігію в СРСР, чекало по-
хмуре майбутнє.