Культові споруди Мукачівщини

Славне минуле Міста Мукачеве. Мукачівський замок як визначний архітектурний пам’ятник середньовіччя, його сучасний опис. Експозиції музею замка, картинна галерея. "Білий палац" в Мукачеві. Монастир на Чернечій горі. Таємниці мукачівських цвинтарів.

Реферат з дисципліни “Культурологія” на тему:

Культові споруди Мукачівщини


Зміст

1. Слово про Мукачево

2. Замок “Паланок”

2.1 З історії замку

2.2“Паланок” сьогодні

3. “Білий палац” в Мукачеві

4. Монастир на Чернечій горі

5. Таємниці мукачівських цвинтарі

Висновки

Список використаної літератури


1. Слово про Мукачево

Місто Мукачево має давню славну історію. Минуло понад 1100 років з часу першої писемної згадки про місто. За цей період Мукачево будувалось, розширювалось, змінювало склад населення. В різні періоди воно входило до складу різних держав, що позначилось на його архітектурі, звичаях, обрядах, мові людей.

Мукачево – колискова багатьох ремесел, що з віками переросли в потужний промисловий комплекс. В минулому далеко знали наших ливарів, каменярів, гончарів, склодувів, навіть виробників паперу. Тепер добре ім’я в Україні мають лижники, трикотажники, швейники, меблевими, кондитери та інші мукачівські виробники.

У ХVII – ХIХ століттях Мукачево було відомим в Європі виробами паперу і текстилю та ярмарками, на які з’їжджалися купці не тільки із Закарпаття, а й із Галичини, Польщі, Австрії, Трансільванії. Цьому сприяло географічне розташування міста, шляхи до якого вели звідусіль.

Мукачево відоме своїми архітектурними пам’ятками, такими як:замок “ Паланок ”, монастир на Чернечій горі, Білий палац, Ратуша та ін.

Скульптор Іван Бровді подарував місту пам’ятник Кирилу і Мефодію, Тарасу Шевченку, пам’ятник Матері, а Михайло Белень – Міхаю Мункачі.

Славнозвісна Ратуша, до речі, була споруджена у серпні 1809 року. Тут в минулому щорічно відбувалися вибори міського голови. Ратуша завжди була політичним і культурним центром міста. Тут проходили збори городян з різних питань, приймалися рішення по них. Після розпаду Австро-Угорської монархії в Ратуші працювала Директорія.

В 20-30 роках у Ратуші розміщались поліцейське і жандармське управління, всі цивільні служби. З1944 року тут працював міський Народний комітет і деякий час Народна Рада Закарпатської України.

Мукачево також відоме тим, що 26 листопада 1944 року в кінотеатрі “Перемога” відбувся Перший з’їзд Народних комітетів, на якому було прийнято Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною.

В 1934 році в Мукачеві було створено етнографічне товариство Підкарпатської Русі, головою якого було обрано Августина Волошина. Головним завданням товариства було створення етнографічного музею краю. За два роки з різних регіонів краю було зібрано понад 2 тисячі оригінальних експонатів народної культури Закарпаття: зразки народного одягу, вишивок, кераміки, ікон, предметів побуту тощо. Під час угорської окупації більшість експонатів безслідно зникла.

У 1915 році в мукачівському замку “Паланку” був розміщений створений у Страбичові і Горонді штаб українських січових стрільців. На замковій площі 29 квітня 1915 року проведено Шевченківське свято, на якому, крім біля тисячі стрільців, зібралося чимало селян району Паланку та гостей Мукачева.

Та це лише частинка того, що діялося у місті з часів його заснування. А ми заглибимось у історію та архітектуру міста над Латорицею, щоб дізнатися безліч цікавих речей.


2. Замок Паланок

2.1 З історії замку

Древній замок видно, з якого б ви боку не наближались до Мукачева. Овіяний легендами й бойовою славою, він увінчує своїми могутніми фортечними спорудами одиноку гостроверху сопку на довколишній рівнині.

Мукачівський замок – визначний архітектурний пам’ятник середньовіччя – був збудований для охорони і контролю торгових і воєнних шляхів, що схрещувалися тут. Один із цих шляхів проходив через Верецький перевал і в сиву давнину називався Великими руськими воротами. Біля міста Мукачева він виходив у Середньо-Дунайську низовину, з’єднуючи її з Східною Європою. Це був один із тих історичних шляхів, яким переселялися народ.

Про виникнення замку точних історичних відомостей немає. Гадають, що вже у ІХ-Х сторіччі на горі було невелике укріплення, збудоване для охорони кордонів Київської Русі за Карпатами. Пізніше замість цієї фортеці тут збудували феодальний замок. За народними переказами супроводження його приписують руському князю Федору Корятовичу, володіння якого на Поділлі захопив литовський князь Вітовт. Корятович знайшов притулок на Закарпатті. У той час Закарпаття перебувало під владою угорських феодалів. Угорський король Сигізмунд, з яким Корятович був у союзі, у 1393 році подарував йому Мукачево й закріплені за ним володіння.

Князь Корятович перетворив Мукачівський замок У свою резиденцію. Замок являв собою квадратну жилу башту (донжон), розташовану на вершині гори. Пізніше цю башту називали старою баштою. Під нею Корятович наказав видовбати у скелі колодязь глибиною 85 метрів, для якого мешканці Великих Лучок щорічно поставляли канат довжиною 50 сажнів.

Стара башта була обнесена ровом і фортечною стіною з чотирма круглими баштами. Три з них збереглися до наших днів.

Час вносив свої поправки в архітектуру замка. Поступово забудовувалася вся замкова земля-гора, висота якої становить 68 метрів над оточуючою її рівниною. Замкова гора – крута сопка вулканічного походження. Але в народних легендах вона фігурує як штучна гора, насипана в страшенних муках невільниками. Звідси начебто й пішла назва міста.

Навколо гори викопаний рів, що заповнювався водою. Його внутрішній берег обнесений дубовим частоколом, який називався паланком. Звідси й пішла назва замку – “Паланок”. За частоколом біля підніжжя гори жили майстрові. Вони обслуговували замок, а також брали участь в його обороні, якщо він був у облозі.

Південним схилом гори до замку вела крута звивиста дорога. Пізніше, на початку ХVІІІ сторіччя, на західному схилі збудували нову дорогу. Вона є і зараз.

На першій терасі знаходяться залишки при ворітної башти, спорудженої посередині сухого рову, через який був перекинутий міст. Друга тераса вища від першої на 10 метрів. На ній збудовано Нижній замок. До нього від при ворітної башти вів підйомний міст. Коли міст піднімали, він закривав собою ворота. Підступи до воріт Нижнього замку охоронялися двома бастіонами, товщина стін яких 3,5 метра. На третій терасі розміщувався Середній замок, обведений також сухим ровом. Пізніше був перекинутий третій міст. Біля воріт височать два бастіони.

Від воріт до квадратного двору Середнього замку веде вузький коридор, оточений дво- й трьоповерховими корпусами, які служили казармами для гарнізону. Напроти в’їздних воріт - одноповерховий будинок, в якому жив капітан фортеці. Біля цього будинку зліва знаходилася цистерна, куди стікала питна вода, що подавалася з колодязя. Справа вузьким склепистим тунелем вели сходи під одну з уцілілих башт Корятовича – на верхній замок (акрополь), що розташований на вершині гори. Сюди вів потай ний хід, вихід якого тепер замуровано. Верхня тераса підковоподібне забудована триповерховими палатами, утворюючи великий двір, відкритий лише з півдня в бік Середнього замку. У цих хоромах жили його володарі. З південного сходу до хоромів прилягала замкова церква.

У замку понад 120 приміщень. З них, половина – житлові приміщення, а друга половина відведена під каземати та склади.

Кожна з терас на випадок проникнення ворога в фортецю могла захищатися самостійно. Головними оборонними засобами, крім природних, служили стіни фортець і 9 бастіонів, де розташувалась артилерія.

Протягом віків замок не раз зазнавав нападу. Але взяти його припустимо тогочасними воєнними засобами було майже неможливо. У1688 році після облоги, яка тривала два з половиною роки, замком оволоділи австрійські війська. Обороною керувала Ілона Зріні.

Після капітуляції замок перебудовувався. У відповідності до вимог тогочасної воєнної техніки були знесені надто високі башти, які виступали наперед і слугували хорошою мішенню для ворожої артилерії. Тоді ж зруйнували і стару башту. Від цієї перебудови дуже змінився зовнішній вигляд замку.

На початку ХVІІІ сторіччя знесли паланок і на його місці побудували зовнішні укріплення, які обнесли ровом і водою. До наших днів від цих укріплень залишилися лише сліди.

У 1789 році замок перетворили у тюрму для політичних в’язнів. В’язні Мукачівського замку знаходилися в страшних умовах. Заковані в ланцюги, у темних брудних казематах, що були заповнені пацюками, мученики вмирали повільною смертю від голоду і тортур.

15 березня 1848 року В Угорщині почалася буржуазна революція для завоювання національної незалежності. Революційно настроєні народні маси Мукачівщини 2 травня 1848 року звільнили з казематів замку політичних в’язнів. У честь цього на півкруглому бастіоні замку була посаджена липа – “дерево свободи”. Липа росла І тільки ураган 21липня 1960 року звалив старе дерево.

Після придушення революції замок у 1856 році знову перетворили на в’язницю. За документами 1889 року у в’язниці замку було ув’язнено 19700 чоловік. У жовтні 1896 року міністерство юстиції угорського уряду Австро-Угорщини, у зв’язку із тисячоліттям приходу угорців у Дунайську низовину, закрило тюрму в Мукачівському замку. Він опустів, почав руйнуватись.

У 1922-1926 роках чеські власті замок відбудували і перетворили на казарму. У радянський час тут була школа механізаторів сільського господарства, школа голів колгоспів, а потім профтехучилище. Влітку 1960 року у Верхньому замку відкрити музей.

Зараз же замок “Паланок” є окрасою міста Мукачева.

2.2 “Паланок” сьогодні

Мукачівський замок це – відреставрована середньовічна фортифікована архітектура, старовинні двори та галереї, в яких розташовані виставки сучасної скульптури.

Історичний музей

Експозиції музею й досі знаходяться у Верхньому замку, де стіни дихають історією. Тут експонуються рідкісні предмети кам’яного віку, мідно-бронзової доби, знайдені під час археологічних розкопок на теренах Закарпаття. Це кам’яні, залізні та дерев’яні знаряддя праці та експонати, що стосуються середньовічної історії краю, зокрема захисників замку, матеріали про події, що відбувалися в Мукачеві та Закарпатті у ХХ столітті. У відділі етнографії музею широко представлено життя та побут мешканців міста та Закарпаття у ХІХ-ХХ століттях.

Картинна галерея музею

У галереї експонуються полотна видатних живописців Закарпаття: Федора Манайла, Антона Кашшая, Юрія Герца, Андрія Коцки, Володимира Микити, Івана Бровдія, Золтана Мички та багатьох ін.

Поруч з картинами видатних закарпатських художників розгорнута виставка сучасного живопису українських, угорських та польських майстрів пензля.


3. Білий палац в Мукачеві

Серед знаменитих архітектурно-історичних пам’яток Мукачева значний інтерес, безумовно, викликає двоповерховий будинок у ансамблі старовинних споруд нинішньої площі Миру. З давніх-давен він увійшов в біографію міста під романтичною назвою “Білий палац”.

Кілька років томі реставратори, відновлюючи первозданний вигляд споруди, змушені були зняти навколо палацу досить глибокий шар ґрунту. Колись сходинки його парадного входу вели вгору, сьогодні, щоб підійти до темних, увінчаних старовинною геральдикою дверей палацу, треба спуститись кількома сходинками вниз, немовби в історичну давнину минулих віків.

Палац було споруджено у другій половині ХVІІ століття трансільванськими князями династії Ракоці і до 1711 року служив їм міською резиденцією. Після придушення визвольної війни 1703-1711 років, якою керував Ференц Ракоці ІІ, палац спочатку переходить у власність імператора Австрії, а потім, в 1728 році, передається разом з величезними земельними угіддями в подарунок німецькому графу Шенборну-Бухгейму.

“Білий палац” був місцем урочистих прийомів знаті й іноземних послів. Значно пізніше, в 1747 році, одноповерхова споруда була перебудована і значно розширена за проектом відомого німецького архітектора Йоганна-Бальтазара Неймана. Це була досить складна реконструкція. Необхідно було використати старі елементи споруд, добудувати новий корпус з дотриманням архітектурних пропорцій і симетрії.

“Білий палац ” є цінним пам’ятником палацової архітектури ХVІІ-ХVІІІ століть і взятий під охорону держави.

В більш пізній період у палаці розміщалася експозиція Мукачівського краєзнавчого музею, заснованого відомим закарпатським археологом Тивадором Легоцьким. Там була і канцелярія графа шен борна, де працював юристом Легоцький.

Деякий час після Великої вітчизняної війни у стінах палацу розміщувався штаб військового з’єднання Радянської Армії, потім тут містилася одна з середніх шкіл міста.

Тепер господарями цього затишного палацу є обдаровані діти – з 1979 року тут відкрито першу на Закарпатті дитячу художню школу. “Білий палац” тепер у надійних руках.


4. Монастир на Чернечій горі

На Черничій горі на віддалі трьох кілометрів від монастиря , у лісі, знаходиться печера довжиною до 25 метрів з чотирма ходами викопана вона, першопоселеннями – монахами, подібно до Київських та Псковських печер.

Якщо в ХІ столітті на чернечій горі було поселення монахів, які могли прийти з Анастасією дочкою Ярослава Мудрого, дружиною угорського короля Андрія, то під час татарської навали його було зруйновано.

Документи засвідчують що засновником Мукачівського монастиря був литовсько-руський князь Федір Корятович. Анатолій Кралицький в журналі “Слово” 1874 року писав про існуючу легенду про Корятовича, на якого на Черничій горі напав змій. Князь покликав на допомогу святителя Миколая з обіцянкою побудувати в його честь храм. Змія було переможено. Ходячи вздовж Латориці, Корятович гадав, де будувати храм. Тоді він побачив серед ріки ангела, який показав йому на Чернечу гору. Тут князь побудував монастирську дерев’яну церкву, невеличкий будиночок для монахів і дав грамоту , якою забезпечив монастир виноградником, млином і заповів, щоб його там, на горі, й поховали.

Першим ігуменом Мукачівського монастиря згадується Лука. Про нього згадує 1458 року Матвій Корвин грамотою на право закріплення за монастирем сіл Бобовище і Лавки. Період ігумена Луки можна вважати епохою розквіту монастиря, адже з того часу розпочалася ведення літопису, а монастир одержав право на свої володіння. Першим Мукачівським єпископом грамотою від 31 липня 1491 року узаконюється Йоан. Від пробував збирати десятину і з тих сіл, які були підпорядковані Грушівській ставропігії, що загострило стосунки між монастирями.

У 1537 році Мукачівський монастир зруйновано війною між Габсбургами і Семигородськими князями. Мукачево і його домінія переходили з рук в руки. Тоді й загинула велика частина монастирських документів.

Відбудова монастиря проходила між 1538 і 1550 роками при єпископі Василії І. Імператор Ферденанд І вважав церкву важливим фактором , через який можна впливати на людей. Цим скористався єпископ Василій І, одержавши грамоту імператора від І жовтня 1551 року, якою приписувалося священикам платити єпископу «катедратикум». До того деякі православні священики брали від своїх прихожан церковну данину грамотою від 15 березня 1552 року засуджувалося втручання магнатів у церковні шлюби. Іншою грамотою дано дозвіл на будівництво млина на річці Латориця.

Пізніше єпископом був призначений Євфимій, прибічник семигородських князів. Але після взяття Мукачева австрійськими військами, Євфимій повинен був тікати. Після єпископа Євфимія на чолі Мукачівської єпархії став Амфілохій. У період його правління відбувся Брестський собор, але владика на ньому не був.

До цього періоду належить і організація Острозької школи (1578), яка була прототипом Київської Духовної Академії. Школа при Мукачівському монастирі зазнала безпосереднього впливу Острозької школи. Тут вже тоді було чимало книг перших Острозьких видань. Граматика Метелія Смотрицького мала вплив на закарпатську граматику Арсенія Коцака, який жив і помер у монастирі.

У 1614 році в документах згадується ім’я Мукачівського єпископа Софронія, якого володар домінії граф Естергазі утримував у тюрмі.

Першим православним єпископом Угорської Русі, який визнав Брестську унію, був Мукачівський єпископ Парфеній.

У 1626–1633 роках Мукачівським єпископом був Йоан Григорович. У грамоті йому наказувалося заснувати біля монастирів школи. При Мукачівському монастирі така школа діяла , у ній основна частина уваги була спрямована на вивчення мов.

З другої половини ХVІІІ століття починається період будівництва нині існуючого монастирського комплексу. Велику роль у будівництві зіграв Дмитро Рац. Рац користувався авторитетом у Відні й домігся того, щоб єпископську резиденцію перенесли в Ужгород. Він повністю перебудував Мукачівський монастир в стилі бароко. Основний камінь під монастир у 1798 році посвятив єпископ Андрій Бачинський. Будівництво церкви було закінчено у 1804 році, куди було перенесено останки померлого Дмитра Раца.

З ХVІІІ століття при Мукачівському монастирі існувала духовна школа для монахів. Звідси вийшло багато вчених монахів, які залишили велику духовно-літературно спадщину. Це й протоігумен Іоникій Базелович, ігумен Арсеній Коцак, Анатолій Кралицький та ін.

З 1733 року вводився титул протоігумена. Першим був Гедеон Пазен. За каталогом 1951 року, у монастирі бібліотека нараховувала 5400 книг на 17 мовах.

Історія Мукачівського монастиря знайомить нас із багатьма іменами, які творили історію не тільки цієї обителі. Монастир на Чернечій горі – це колиска нашої духовної культури.


5. Таємниці мукачівських цвинтарів

«Така природа людської пам’яті – минають століття, і місця поховань інших предків поступово зрівнюються із землею, заростають деревами, чагарниками. Наступні покоління, які вже не відають про ці поховання, використовують ці місця на власний розсуд: десь на кістках померлих споруджуються будинки і навіть заводи».

Так писав Юрій Ревицький у «Старому Замку», досліджуючи таємниці мукачівських цвинтарів.

Майже тисячу років тому угорські королі ввели закон, яким християн ховали на цвинтарях біля церков. Не випадково при спорудженні нової римо-католицької церкви, що на вулиці Миру, під час розкопок для котловану було знайдено багато останків поховань, датованих минулими століттями.

Подібна ситуація виникла й при будівництві нинішнього греко-католицького храму Успіня Пресвятої Богородиці на колишній Цвинтарній вулиці (нині Пушкіна). Сьогодні на тому місці – перша середня школа ім. Пушкіна та колишня дев’ятнадцята школа і ряд будинків. Коли це кладовище було заповнено, то греко-католицький цвинтар відкрили на вулиці Тагловетвутцо (сьогодні південна частина вулиці Горького). Це кладовище було закрито у 1873 році.

Римо-католицьке кладовище, відкрите у 1659 році, займало місце на при шпитальній площі вулиці Шпитальній (нині Пирогова). У 1665 році воно було обкопане ровом. Однак ці роботи викликали непорозуміння між мешканцями міста греко-католицької конфесії, а потім незадоволення з боку протестантів.

28 червня 1703 року, коли австрійці намагалися схопити Ференца ІІ Ракоці, вони використали кладовище для воєнних цілей. Окупуючись, солдати знайшли людські останки. Дізнавшись про це, римо-католицький плебан Ференц Душек запротестував. На його вимогу міські власті виділили ділянку під кладовище в кінці вулиці Киришвийч (нині Миру).

26 серпня 1849 року після підписання капітуляції, в Мукачівський замок увійшов російський стрілецький батальйон Шліссельбурзького полку, який повертався з Угорщини після проведення там революції. Російський генерал Врангель після успішного взяття Мукачівського замку дав команду: на найбільш високу башту фортеці підняти жовто-червоний прапор, який означає: «кріпость здалась». Замкові ключі, які були передані йому особисто, він відвіз у Петербург, де вони досі зберігаються в Казанському соборі.

Скупчення великого війська на території міста і околиць викликало чимало неприємностей. Залютувала холера, яка викошувала людей, втому числі й солдат.

Громадяни міста часто бачили гарного російського полковника на чорному коні. Це був командир Тобольського піхотного полку Костянтин Миколайович Паліцин. Спілкуючись з хворими солдатами, і сам захворів на холеру. І в день Успіня Пресвятої Богородиці 28 серпня 1849 року помер. За законами того часу, тіло померлого передавалося землі в той день, коли людина померла. Його одягнули в парадну форму й тіло розмістили в гарній труні.

В народі залишився спогад похорону полковника. За труною йшли його бойові побратими і його кінь. Під час салюту кінь як вкопаний стояв над могилою, а коли гріб було опущено в могилу, став на диби та із страшним ревом галопом помчав у напрямку військових конюшень.

Могила полковника Паліцина знаходилася біля великого цвинтарного хреста. А коли виникло питання про закриття кладовища на вулиці Цвинтарній, сім’я полковника перевезла залишки тіла із Мукачева до Варшави.

З 25 серпня по 31 вересня 1849 року від холери в Мукачеві померло 229 російських солдатів. Їх поховали на греко-католицькому кладовищі по вулиці Цвинтарній (нині Пушкіна). А зовсім неподалік, в бік залізничної станції було розміщено ще одне кладовище по вулиці Шугар (нині Я. Мудрого) .Зараз частина території колишнього кладовища стоїть у вигляді невеличкого парку, а навколо жилі будинки та котеджі.

З 1873 року в місті існувала чимала єврейська громада, яка мала у своєму розпорядженні старе єврейське кладовище. Воно було розташоване між нинішньою автостанцією і «Мукачів - приладом». Воно було огороджене високою кам’яною стіною. У 1894 році євреї та протестанти прибрали нові земельні ділянки, які значно розширили площу їх кладовищ.

Двадцяте століття внесло свої корективи в організацію нових поховань у місті. Перша світова війна зачепила і Мукачеве. У південній частині міста, неподалік Коропецького каналу було побудовано шпитальне містечко «Бороктелеп». На жаль, госпіталь профункціонував недовго, але “заселив” навколишні поля близько 16 тисячами вояків-мерців.

Зараз у центрі міста перед Ратушею маємо кладовище загиблих вояків і партизан. Чи найкраще це місце спочинку померлих? Мабуть, - ні! Померлим потрібен спокій, а тут його немає.


Висновки

В історії Закарпаття Мукачеве посідає особливе місце. Під плащаницею святого Мартина, який впродовж століть протегував місту, кипіло напружене, колоритне життя. Титуловане королівською відзнакою, Мукачеве мало ряд привілеїв, але найголовніше – це люди. Нащадки лабертинів, куруців – люди мирні й дружні. Злагода в роботі й порозуміння в житті й нині єднають стотисячну багатонаціональну родину – українців, угорців, росіян, німців, болгар, словаків, євреїв, циган…

Заслуговує пензля художника панорама географічного розташування старовинного міста на оперезаній з північного сходу горами рівнині, яка тягнеться у південно-західному напрямку. Чисельні історичні пам’ятки, якими протягом століть, з доісторичної епохи та часів приходу сюди древніх угорців, збагачувалося місто, тільки підкреслюють це.

Нажаль, у Мукачеві не збереглося пам’яток цікавого історичного минулого міста. Побудовану ще в ХІІІ ст.. церкву на Чернечій горі, в 1904 році було розібрано і на її місці зведено сучасний красивий собор. Від старої церкви залишилася лише апсида, яка у ХVІ ст., за часів правління короля Мікши, була зруйнована пожежею. Її відремонтували, але при цьому вона повністю втратила свій первісний вигляд.

На місці багатоповерхового графського палацу на головній вулиці міста колись протягом століть стояв будинок, де проживали володарі замку. Він був збудований з каменю, і жителі міста називали його «Білим палацом». Під такою назвою цей будинок фігурує і в давніх грамотах. Це була проста одноповерхова споруда з вікнами в кам’яних рамах. Кілька з них з боку двору і саду в кінці минулого століття ще залишилися на старому місці, та заради симетрії їх замурували. У 1740 році попередники теперішнього графа-власника побудували тут новий багатоповерховий просторий палац, тож від старого будинку збереглися лише підвали з північного боку та склепіння.

Мукачівський замок, який виник у ХІІІ ст.., звитяжно переборовши нещастя й лихоліття, донині стоїть неушкоджений і гордий. Завдяки багатій історії, він заслуговує уваги і вартий того, щоб його оглянути. Від створених за угорським методом зовнішніх укріплень ХVІ ст.. донині зберігся лише кільцевий рів. Цей штучний водний рів мав ширину 12м і глибину 5 м. На березі з боку замку його оточували 15 веж-бастіонів, побудованих одна від одної на однаковій відстані. Між ними тягнувся, утворений із високих, гострих, вбитих у землю колод – частокіл (паланок). Вхід в укріплення знаходився зі сходу між двома вежами. Це був дерев’яний міст через зовнішню багнисту територію.

Цікавим є також у місті старовинний так званий соляний будинок, на поверсі якого народився наш відомий художник Міхай Мункачі. На його честь 3 березня 1882 року на стіні будинку встановлено мармурову табличку з написом:

«У цьому будинку 20 лютого 1844 року народився Міхай Мункачі.

Після довгого шляху тут спочивав здобувач батьківщини Арпад. Звідси він окинув поглядом орлиних очей батьківщину свого предка. Тут народився Міхай Мінкачі, звідси він рушив у світ. І його полум’яний пензель підкорив нову ідеальну батьківщину».

(Кароль Сас).

Ость таке чудове в нас місто. І ми маємо ним пишатися!


Список використаної літератури

1. Василь Пагиря. Історія міста над Латорицею. - Мукачево: Карпатська вежа, 2006 р.

2. М. Дочинець, В. Пагиря, І. Лукеча. Мукачево і мукачівці. – Ужгород: «Громада», 1994 р.

3. Сотов В., Филипов А., Коровай І., Сагун М. Мукачево. Ужгород: Творча група «Експромт», 2006 р.

4. Д. Бурма, О. Горшков. Мукачеве. Мукачево. Mukachevo. Ужгород: «Карпати», 1967 р.