Культура України в ХІV–першій половині ХVІІ століття

Характерні риси просвітництва Ренесансу в Україні. Історичні умови розвитку культури Литовського періоду. Розвиток усної народної творчості, театрального мистецтва і музики. Стан тогочасної освіти та літератури, архітектури, скульптури та живопису.

Культура України в ХІV – першій половині ХVІІ століття


План

1. Характерні риси культури Ренесансу в Європі та Україні. Історичні умови розвитку культури Литовського періоду

2. Усна народна творчість. Театральне мистецтво. Музична культура. Ювелірне мистецтво

3. Архітектура. Іконопис. Живопис. Cкульптура

4. Освіта. Література. Літописання. Мистецтво книжкової мініатюри

5. Поняття і терміни

1. Характерні риси культури Ренесансу в Європі та Україні. Історичні умови розвитку культури Литовського періоду

Відродження, або Ренесанс (франц.) - термін для означення цілої епохи в культурному розвиткові країн Європи. В Італії - це XIV - XVI ст., в інших країнах Західної і Центральної Європи -середина XV - кінець XVI ст. Термін "рінашіта" (відродження), який вперше ввів італійський живописець і історик мистецтва Дж. Вазарі в середині XVI ст., означає нову фазу в історії мистецтва, яке відродило після середньовічного "занепаду" античні норми прекрасного. Використовуючи античну спадщину, інтелігенція не просто пасивно засвоювала староримську та давньогрецьку культуру, а переробляла її по-своєму, формуючи новий світогляд, протилежний світоглядові феодалізму, що панував до того. Друга назва нової культури, що зародилася в Італії - гуманізм - саме й свідчить про це. Гуманізм (лат. humanus - людський, людяний) - напрямок суспільної думки, який характеризується захистом свободи і гідності особистості, її всебічного розвитку. Гуманістична культура в центрі уваги ставила саму людину (homo - людина), а не божественне, потойбічне, як це було в середньовічній ідеології. У гуманістичному світогляді аскетизмові вже не лишалося місця. Земне існування визнавали самоцінним і реальним. Пізнання природи і людини оголошувалось суттю науки. На противагу песимістичним мотивам, що панували в світогляді середньовічних схоластів та містиків, у світогляді та настрої людей Відродження переважали оптимістичні мотиви; для них була характерна віра в людину, в світле майбутнє людства, в торжество людського розуму й освіти.

Культура Відродження невід'ємна від його гуманізму. Звільнення культури від опіки церкви; захист свободи думки; зруйнування перегородок між верствами і розкріпачення людської особистості - такі основні принципи гуманізму Ренесансу. Сутність гуманізму епохи Відродження - захист особистості і безмежна віра в особистість.

Відродження - це історична епоха, характерними, основними рисами якої є:

1) перехід від ремесла до мануфактури;

2) великі географічні відкриття і початок світової торгівлі;

3) творення сучасних національних держав;

4) початок книгодрукування;

5) "відкриття" античності і розквіт вільнодумства;

6) втрата церквою монополії на духовне життя і виникнення протестантства;

7) перемога Нідерландської революції під релігійними гаслами кальвінізму;

8) початок природознавства, мистецтва й літератури нового часу. Необхідними передумовами нового, буржуазного розвитку стали компас, порох та друкарський верстат. Саме книгодрукування, компас та вогнепальна зброя визначили головний вектор суспільного й культурного розвитку цієї епохи.

Всесвітньо-історичне значення для культурного прогресу людства мало винайдення книгодрукування і виробництво паперу. В середині XV ст. було винайдено книгодрукування через розбірний металевий шрифт. Заслуга винахідника книгодрукування, уродженця Майнца, що потім переїхав до Страсбурга, Йоганна Гутенберга (1400 - 1468) в тому, що він винайшов можливість набору тексту завдяки металевим буквам. Крім того, Гутенберг винайшов особливий прес-верстат, що давав можливість друкувати на обох сторінках паперового аркуша. Винахід був зроблений в 1445 р. і поширився з Німеччини по інших країнах. Вже з другої половини XV ст. почалося швидке витіснення книгою, надрукованої на папері пергаментних рукописів. Наприкінці XV ст. найбільшої популярності досяг венеціанський видавець-гуманіст Альд Мануцій, який у 1490 р. заснував друкарню, де надрукував твори багатьох античних авторів, а також твори видатних італійських письменників -гуманістів - Данте, Петрарки, Бокаччо. Наприкінці XV ст. стає широко відомою далеко за межами своєї країни французька видавнича фірма Етьєнів. Засновник цієї фірми Андрі Етьєн видав понад 100 творів з філософії, математики і астрономії, здебільшого латинською, а частково французькою мовами. Значення винайдення книгодрукування було епохальним. Книгодрукування в багато разів прискорило підготовку книг і разом з тим зменшило їхню вартість. Для розвитку освіти, науки, літератури створювались дуже сприятливі технічні умови, яких не було ні в стародавньому світі, ні в добу середньовіччя.

Характерною рисою нового світогляду був великий інтерес до дослідної науки, природознавства.

Для буржуазії, що народжувалася і була пов'язана з новою формою виробництва, тобто мануфактурою, був характерний інтерес до тих галузей техніки, експериментальної науки, які мали стосунок до торгівлі і мореплавства. Результатом були великі успіхи в кораблебудуванні і морському судноплавстві. Компас, який у Європі почали застосовувати у XII ст. і удосконалили у XVI ст. дав змогу за будь-якої погоди, при хмарному небі триматися визначеного курсу. У XV ст. були вдосконалені прилади (астролябія) для визначення широти місця знаходження корабля, що значно полегшило дальні морські плавання. Розвиткові науки в Західній Європі сприяли великі географічні відкриття кінця XV-XVI ст. Вони вперше практично показали людині, що Земля має кулясту форму, дали величезний запас нових фактів з багатьох наукових дисциплінам (астрономія, географія, ботаніка, зоологія) і здійснили прогресивний вплив на наукову думку загалом.

Перелом у розвитку наук про природу був викликаний також глибокими змінами у суспільній думці. В Європейських країнах складається новий світогляд, з'являється новий тип людини з іншими духовними запитами та ідеалами. Цей новий святогляд був протилежний середньовічному світоглядові. Представники нової ідеології вели боротьбу зі схаластикою, яка підкорювала розум церковним догматам. Величезне значення мала діяльність геніального Леонардо да Вінчі як вченого, математика, фізика, інженера. Галуззю природознавства, в якій вперше і найглибше виявився новий науковий дух і були зроблені великі відкриття, була астрономія. Вченим, що зробив сміливі наукові висновки з астрономічних спостережень і відкинув геоцентричну теорію Птолемея (II ст. н.е.) був геніальний польський вчений Міколай Коперник (1473 -1543), який створив нову, наукову, геліоцентричну систему (про обертання Землі та інших планет навколо Сонця), що в майбутньому отримала загальне визнання. Головна праця Коперника "Про обертання небесних сфер", вийшла в світ у 1543 р., незадовго до смерті знаменитого вченого. Значення роботи Коперника в історії світової науки величезне. Він звільнив науку від багатовікового хибного уявлення, яке підтримувала своїм авторитетом католицька церква і дав могутній поштовх подальшому розвитку вільної наукової думки.

В усіх сферах духовного життя: науці, філософії, літературі і мистецтві виникають нові явища.

1. Ренесанс - це ціла епоха у розвитку культури Європи в період переходу від Середньовіччя до Нового часу, а також назва художнього стилю, що прийшов на зміну готиці.

2. Ідейною основою культури Ренесансу стала філософія та естетика гуманізму. Гуманістичний індивідуалізм як принцип життя був сформований італійськими мислителями XIV - XV ст. В той час він ще позбавлений станового егоїстичного користолюбства і засвоюється освіченими представниками різних верств.

3. В Європі відбуваються принципові зміни в усьому культурному житті. Виникає дослідне природознавство, відкриваються і вивчаються пам'ятки античності, розквітає мистецтво і розвивається світський світогляд, що зламав духовне панування церкви виникають літератури на нових сучасних мовах та з'являється професійний театр Природньо, що в різних країнах культура епохи Відродження набувала різногс характеру залежно від місцевих умов.

Італійський Ренесанс

В Італії знову відроджується античний ідеал прекрасної, гармонійної людини. Однак це зовсім не свідчить про те, що Ренесанс лише повторює античну добу в культурі. За культурою Відродження стоїть тисячоліття культури середньовіччя і християнства, які збагатили естетику й мистецтво новими ідеалами та сюжетами. Особливий відбиток на всю культуру італійського Ренесансу наклала та обставина, що новий гуманістичний світогляд насамперед виявився у творах митців слова, пензля та різця: поетів, художників і скульпторів. Звідси - оригінальний художній характер епохи Відродження в Італії, а разом із тим і те величезне значення, яке мало мистецтво в той час. Ця епоха сповнена віри у необмежену силу розуму. Сприйняття дійсності перевіряється дослідом, контролюється розумом. Звідси - той дух порядку й міри, характерний для мистецтва Відродження. Хронологічні межі італійського Ренесансу охоплюють час з кінця XIII по кінець XVI ст. Доба італійського Відродження поділяється на декілька періодів: 1. Проторенесанс та треченто - кінець XIII - XIV ст.; 2. Раннє Відродження (кватроченто) -XV ст.; 3. Високий Ренесанс (чинквеченто) - кінець XV - кінець XVI ст. Плеяда видатних поетів, учених і діячів різних видів мистецтва брала участь у новому великому інтелектуальному русі. Останнім поетом середньовіччя і водночас першим поетом Ренесансу був флорентієць Данте (1265 - 1321). У його найвеличнішому творі "Божественна комедія" тісно стикається старий світ феодального світогляду і новий світ Відродження. Старим є самий задум поеми - мандрівка по загробному світі. Поема складається з трьох частин - "Пекло", "Чистилище" і "Рай". Але крізь старе потужно пробивається нове. Характерно, що Данте вибрав своїм провідником античного поета Вергілія, називаючи його "Вчителем". Данте розподіляє праведників і грішників у загробному світі відповідно до власних уявлень про справедливість, а не відповідно до вимог католицької церкви.

Українська культура періоду Ренесансу

Ренесанс (франц. Renaissance), або Відродження - ціла епоха в розвитку європейської культури XV - XVI ст. (для Італії з XIV ст.), яка за своїм ідейним гуманістичним змістом була перехідною від Середньовіччя до Нового часу. Незважаючи на те, що культура України (починаючи з середини XIV ст.), розвивалась у несприятливих умовах бездержавності, український народ створив свою оригінальну і високу культуру, в якій відбилася багатюща культурна спадщина і традиції Київської княжої держави, і яка розвивалася у тісному зв 'язку з європейською культурою. Культура України кінця XVI - першої половини XVII ст. цілком вкладається у загальноєвропейський культурно-історичний контекст. Наприкінці XVI - у першій половині XVII ст. в Україні відбувається культурно-національне піднесення великого масштабу і рівня, яке за оцінкою велета української історіографії Михайла Грушевського, було першим українським культурно-національним відродженням. Починаючи з середини XIV ст. культурне життя України розвивалося у несприятливих умовах. Територія України була розчленована між Польщею, Литвою, Угорщиною (закарпатські землі), Туреччиною (частина Буковини). Українські землі зазнавали безперервних спустошливих татарських вторгнень. Проте саме близько XIV - XVI ст. у зв'язку з консолідацією українського народу, в умовах боротьби за свій подальший етнічний розвиток, на новий рівень піднімається його культура. Використовуючи послаблення українських державних формацій після катастрофічної навали татаро-монгольських орд, Литва захопила Чернігово-Сіверщину (в 50-х рр. XIV ст.), Поділля та Київщину з Переяславщиною (в 60-х рр. XIV ст.). У результаті запеклої боротьби за галицько-волинські землі між Литвою та Польщею, Польща загарбала Галицьку землю (1349 р.), і частину Західної Волині (Холм і Белз - 1377 р.) а Литва - більшу частину Волині.

Більш висока культура українських земель справила великий вплив на Литву, руське право ("Руська Правда") позначилося на праві Литви, руська (українська) мова стала державною мовою Великого князівства Литовського. Культурна спадщина українських князівств розчинила в собі невелику язичницьку Литву (власне литовців у Великому князівстві Литовському було 10%), принісши сюди і свої форми суспільного устрою, і правові стосунки, і свою писемну мову, оскільки литовської писемності на той час ще не існувало. Це значення "руської мови" в Литві відбилося у віршах Я.Пашкевича: Полска квітнет Лациною, Литва квітнет Русчизною. Умови для розвитку української культури погіршилися внаслідок Кревської унії Литви з Польщею 1385 р. Згідно з договором про унію (об'єднання) 1385 р. литовський князь Ягайло зобов'язався перейти у католицьку віру і навернути в католицтво все язичницьке населення Литви. Городельська унія 1413 р. зміцнила політичний союз Польщі і Литви та обмежувала участь православних у державному управлінні, тільки католики могли брати участь у великокняжій раді. У Галичині починається рішучий наступ на "схизматів" (православних). Польські пани зайняли в Галичині вищі посади і захопили там великі земельні володіння. Значна частина галицької шляхти окатоличилась і ополячилась. Збільшився приплив у Галицьку землю привілейованих німецьких, польських, єврейських торговців, що відтісняли українських міщан від торговельної діяльності та участі у міському самоврядуванні. Магдебурзьке право в Україні, порівняно із Західною Європою мало свої особливості, носило обмежений характер, і значно посилювало позиції іноземців в українських містах. Соціальне гноблення українських міщан доповнювалося національно-релігійним гнітом, що посилився наприкінці XV ст. Українських міщан у Львові витісняли у передмістя, а в самому місті вони мали право жити тільки на одній вулиці ("вулиця Руська"). Для захисту своїх соціально-економічних та націольно-релігійних інтересів львівське міщанство уже в XV ст. першим створило свою організацію - церковне братство. Згодом такі братства виникли в багатьох містах України. У другій половині XV ст. Україні почала загрожувати нова страшна небезпека з боку султанської Туреччини та її васала (з 1475 р.) - Кримського ханства. Турки-османи завоювали Візантію і 1453 р. впала її велична столиця - Константинополь. На початку XVI ст. турки підкорили собі Молдавію з Буковиною. Турецька навала була небезпекою, яка загрожувала всьому європейському розвиткові.

Водночас посилились набіги на Україну татар Кримського ханства, яких підтримувала хижацька Туреччина. Татари, починаючи з 1480 р., майже щороку нападали на Україну, палили, розоряли і спустошували міста і села, тисячі і тисячі людей забирали в полон, продавали їх у рабство на кримських і азійських ринках, або використовували як рабів у своєму господарстві. Картини цих бідувань українці яскраво відобразили в усній творчості, у високохудожніх історичних піснях і думах. В одній з таких пісень говориться:

За річкою вогні горять,

Там татари полон ділять.

Село наше запалили

І багатство розграбили.

Стару неньку зарубали,

А міленьку в полон взяли.

Татарські напади зустрічали незначний опір з боку польського і литовського урядів. Турецько-татарська небезпека, бажання литовської, української і білоруської шляхти отримати привілеї, які вже мала польська шляхта та агресивні плани польської дипломатії привели до укладання третьої політичної Люблінської унії 1569 р. Згідно з Люблінською угодою Литва зливалася з Польщею в одну державу - Річ Посполиту: із спільним главою, який титулувався королем польським і великим князем литовським і обирався на сеймі. Литва зрікається захоплених нею українських земель на користь Польщі. У складі автономного Литовського князівства залишилася Білорусія. Отже, польські магнати і шляхта, які остаточно захопили в 1387 р. Галичину і Західну Волинь, внаслідок Люблінської унії поширили своє панування майже на всю Україну. Після Люблінської унії польські магнати захопили на Правобережній Україні і в Придніпров'ї величезні земельні володіння. Постали великі латифундії Калиновських, Конєцпольських, Потоцьких, Жолкєвських, Синявських, Замойських, Язловецьких, Вишневецьких. За польськими магнатами пішла в Україну маса збіднілої, але пихатої польської шляхти, прагнучи земель, кріпаків, грошей, розваг, відтісняючи і литовців і українців від державного керма. Як вже зазначалося, в XVI ст. Європу охопив широкий реформаційний рух. Західноєвропейські реформаційні течії захопили, хоч і неглибоко, і польсько-литовську католицьку суспільність, що привело до послаблення католицької церкви. Однак ці складні часи не були тривалими і вже у 1560-х рр. спостерігаються виразні ознаки активізації католицької церкви. Підтримка католицької церкви урядами королів Є. Баторія (1576-1586) і ще більше, Сигізмунда III (1587-1632) допомогли їй відновити свої позиції в політичній й державній сфері. Цьому посиленню своїх сил і енергії католицька церква Польщі завдячувала насамперед католицькому ордену єзуїтів. Прибувши до Польщі в 1560 р. (за іншими даними - 1569 р.) єзуїти заснували низку своїх конгрегацій і повели надзвичайно енергійну роботу по відновленню впливу католицької церкви й зміцненню католицького руху серед польської суспільності. Дуже скоро вони здобули сильний вплив на вищі верстви Польщі.

Могутньою зброєю в руках єзуїтів була школа. Передусім вони захопили в свої руки виховання дітей з вищих, впливовіших верств, а для того відкривають одну за одною свої колегії і притягають масу молоді. У Вільні за Є. Баторія єзуїті створили академію (1579). Потім з'являються єзуїтські колегії в Полоцьку, Ярославлі галицькому, Львові, Луцьку, Барі, Перемишлі, у 1620 р. - в Києві, а 1624 р. - в Острозі. З педагогічного погляду їхня школа була малокорисна - бо давала лише зовнішню освіченість, присипляючи самостійну думку. Проте єзуїти надзвичайно майстерно вміли підкорити своєму впливові юнацтво. Батьки залюбки віддавали своїх дітей до їхніх шкіл, бо ніхто не міг так скоро навчити латинської мови, що вважалась тоді за ознаку вченості. За відсутністю власної школи вищого типу православна шляхта і заможні міщани також масово починають віддавати до єзуїтських колегій своїх дітей, зважаючи на високу репутацію, яку здобула єзуїтська школа серед польської аристократії. Метою ж єзуїтського виховання в українських землях було прагнення якнайскоріше обернути українських дітей у католицтво і водночас посіяти в них ненависть і зневагу до православ'я. Усіма силами дбали єзуїти про те, щоб прив'язати своїх питомців до католицтва, до свого ордену. Тому для переважної частини православних паничів ця єзуїтська наука завершувалася переходом на католицтво і розривом зі своєю народністю. З трьох синів лідера православних України князя Острозького, два старші стали католиками. Католицьким став дім кн. Слуцьких, найбільш аристократичного православного роду, котрих Слуцьке князівство поруч Острозького кн. ще у 1560-х рр. було вогнищем релігійно-національного відродження. Посилившись, єзуїти в останній чверті XVI ст. проповідують справжній похід на українську церкву і суспільність, сподіваючись на легкі тріумфи. Один з найвідоміших єзуїтських полемістів з Вільно П. Скарга в 1577 р. видав книгу "О jednosci Коsсіоlа", в якій заявив, що ніякої освіти й культури не може бути в Україні, бо "тільки дві є мови, котрими розповсюджена по всім світі віра свята, і без них ніхто не може опанувати ніякої науки, а особливо духовної - мова грецька і латинська... З слов'янською мовою ніхто не може бути ученим". Тому для українців нема іншого виходу, крім підданості католицькому костьолові. В тому ж дусі проповідував в Україні галасливий єзуїтський місіонер з ярославської колегії Б. Гербест. У своїй друкованій проповіді "Wywody" (1568 р.) ще різкіше, ніж Скарга, нападає він на "дурну, нужденну" Україну, з погордою трактуючи українство як пропащу суспільність.

Здобич здавалась зовсім легкою. Православна церква України переживала важкі часи. Відбуваються масові переходи української шляхти, духовенства, міщан у католицизм і деінтелектуалізація тих, хто залишився вірним православ'ю. Україна занепадає: втрачає еліту, школи полонізуються, селян закріпачують, сільських священиків гонять на панщину, доступу до освіти в них нема, подекуди навіть православні церкви, як засвідчує історик М. Костомаров, здаються в оренду шинкарям і перетворюються на шинки. Негаразди у православній церкві України були значною мірою спричинені тільки несприятливими політичними відносинами, в які її поставив чужий державний польський режим. Перспектива ж приєднання до римо-католицької церкви, здійснення унії обіцяло вищим верствам православних (шляхті, духовенству, заможному міщанству) зрівняння прав з католиками, доступ до тих сфер, доходів, які дотепер були їм недоступними. Уряд Сигізмунда III, вихованця єзуїтів, віддає всі свої засоби на послуги католицтву, не залишає нагод дати "іновірцям" відчувати всю скрутність свого становища, відчувати, що живуть вони в державі католицькій. Ієрархія православної церкви була поставлена перед дилемою: або продовжувати нерівну боротьбу, або піти на унію з римо-католицькою церквою. Цей вибір довелося робити в умовах занепаду константинопольського (вселенського) патріархату, який поступово втрачав моральний авторитет у християнському світі після захоплення турками Візантії у 1453 р. Навіть назва колишньої столиці Візантії - Константинополь - зникла з політичної карти світу: турки-мусульмани перейменували його на Стамбул. Турецькі султани втручалися у діяльність патріархів і константинопольські (царгородські) патріархи вже не могли допомогти православній церкві в Україні. І. Франко зазначав: "Турки довели клір православний, єпископів і патріархів до крайнього пониження і деморалізації".

До того ж константинопольський патріарх Єремія, як зверхник київської митрополії, чоловік нерозважний і занадто похопливий втручався у місцеві відносини дуже різко, не рахуючись з місцевими обставинами й відносинами в Україні. Це, зазначає М. Грушевський в своїй праці "Культурно-національний рух", справило "незвичайно прикре враження серед українсько-білоруської ієрархії, і вона задумує перейти під зверхність папи, прийняти унію". 6 жовтня 1596 р. відбувся Берестейський собор, який підпорядкував церковну організацію владі Папи Римського; церковні ієрархії, крім двох єпископів (Львівського та Перемишльського) прийняли зверхність римської курії. У Берестю, однак, як вказує видатний дослідник історії України М.Грушевський: "Вийшло не один, а два паралельні собори... Собор православних, який складався з делегатів патріарших, православного духовенства, депутатів шляхти і міщан з різних сторін України й Білорусії мав характер національного конгресу українсько-білоруського... Тим часом, як митрополичий собор займався проголошенням унії, собор православний займався її касуванням... Православного берестського собору, правосильного з православного канонічного становища, уніатсько-католицька сторона правильним не признала, і на такім становищу стало й правительство Польщі". "Унія завдячувала своє зростання тому, - зауважує визначний історик І.Крип'я-кевич, - що давала українському громадянству деяке забезпечення від польського наступу. Уніати належали до католицької церкви і були під опікою Рима, - польські екстремісти не могли нищити їх так безоглядно, як православних". Додамо, що про роль цієї церкви в наступний історичний період, який вже виходить за хронологічні межі нашої теми, знаний політичний діяч (1917-1921 рр.) і історик Д. Дорошенко писав, що "на західноукраїнських землях Греко-католицька церква протягом XVIII ст. ... зробилася головним заборолом української народності проти полонізації... Греко-католицька (уніатська) церква стала тут за останні часи справжньою національною церквою західноукраїнського племені". Народ України чинив упертий опір наступові польських магнатів і шляхти, турецько-татарській агресії, що проявлявся насамперед у формуванні та зростанні козацтва. Козацтво виникає наприкінці XV ст. на середині течії і в низов'ях Дніпра. Слово "козак" означає "вільна людина". Помітною фігурою серед козаків був український князь Дмитро Вишневецький. Він збудував за дніпровськими порогами, на острові Мала Хортиця замок (1554—1555 рр.), який і вважається прототипом Запорізької Січі. Д. Вишневецький став героєм однієї з найпопулярніших українських народних пісень про Байду.

Запорізькі козаки об'єднуються в струнку військову організацію - Військо Запорізьке з центром у Січі. Протягом тривалого часу Запорізька Січ була головною базою українського народу у відбитті турецько-татарської агресії, яка загрожувала населенню України фізичним винищенням. Всеєвропейської слави зажило козацтво завдяки морським походам, здійснюваним на турецькі володіння, які розпочалися з другої половини XVI ст. Козацтво стало військовим бар'єром проти татар і турків не тільки для України, але й для інших країн Європи, що переконливо засвідчує його загальноєвропейське значення. Поступово Запорізька Січ перетворюється у військово-політичний центр українського народу, який підіймався на збройну боротьбу проти соціальних і національних утисків польської влади. З кінця XVI ст. (1591 р.) починаються великі козацько-селянські повстання, які одне за одним потрясають Польщу. "Прагнення народних мас до окозачення почало набувати релігійного забарвлення. Уже повстання Наливайка і Лободи 1596 р. прикривалися захистом релігії" (М. Костомаров). Пізніше про мужність Северина Наливайка під час тортур та страти народ створив багато легенд. Т. Шевченко не раз згадує про нього у своїх творах ("Никита Гайдай", "Гайдамаки"). Перші козацькі повстання, які відбувалися напередодні і на початку релігійної боротьби у зв'язку з Берестейською унією, посилити опір і "козацтво почало виступати у ролі оборонця православної віри". Зростання сили козацтва в перші два десятиріччя XVII ст. і особливо за гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного (1614-1622) мало велике значення в справі організації українських національних збройних сил. Здібний політичний, військовий і культурний діяч П. Конашевич-Сагайдачний був за походженням шляхтич з-під Самбора в Галичині, учився в Острозькій академії, уславився успішними морськими походами проти турків і татар. Сагайдачний трансформував козацтво у політичний чинник з державними цілями. Разом "з усім військом Запорізьким" він записався 1618 р. до Київського братства, майбутнього освітнього осередку Київської Колегії-Академії. 1620 р. під протекцією Сагайдачного патріарх Єрусалимський Феофан відновив православну ієрархію, висвятивши на церковному соборі в Києві на митрополита Йова Борецького, ректора Київської братської школи і чотирьох єпископів для Київської митрополії. Польський уряд готувався розпочати репресії проти Київського братства і православного духовенства, але війна з Туреччиною, яка невдало почалася для Польщі саме в 1620 р., утримала його від цього. Так, "найбільшим ділом Сагайдачного було поєднання козацької політики із змаганнями української інтелігенції. Сагайдачний, - підкреслює академік Крип'якевич, — поєднував у своїй особі тенденції цих двох найактивніших груп українського громадянства - козаччини і міщансько-духовної інтелігенції. Він у самому зародку зрозумів задуми діячів української культури. Гетьман взяв Київське братство під свій протекторат. Врешті 1620 р. під опікою Запорізького війська була висвячена нова православна ієрархія. Так разом в одному фронті стали міщанство, духовенство і козаччина. Союз козаччини з інтелігенцією скріпив обидві сторони. Міщанство і духовенство відчули за собою підпору мілітарної сили і могли далеко сміливіше й енергійніше впроваджувати в життя свої плани. З іншого боку, козаччина в свою програму взяла загальнонаціональні справи: оборону церкви й культури". Загалом, Козацтво було соціальним станом, що виконував обов'язки провідної верстви нації, "станом, - влучно зазначає оригінальний літературознавець Є.Маланюк, - аристократичним не лише "меча", а й "плуга", розуміючи під словом "плуг" поняття культури в найбільш державнотворчім значенні цього поняття".

У другій половині XVI ст. свої сили для культурної і національної боротьби організовує середня верства - міщанство. На думку А. Жуковського, О. Субтельного, І. Крип'якевича "провідну роль оборони православної віри і української нації перебрали на себе міщани". Міщани гуртувалися у братства, які поступово з числа церковних об'єднань перетворювалися на могутні культурні і освітні осередки, зі школами і друкарнями. Найраніше братства почали виникати в Галичині. Головним з них стало Львівське братство, яке завершило організаційне оформлення у 1585 р. Воно утворилося навколо Успенської церкви, ініціаторами його виступили ремісники, торгівці - брати Юрій та Іван Рогатинці, Д. Красовський, Хома Бабич. Львівське Успенське братство поклало початок новій формі громадської та культурно-освітньої діяльності. Братства виникають у багатьох містах Галичини, на Волині (Луцьк, 1617 р.), Київщині (Київ, кінець XVI ст.), Поділлі, у Вільно. До братств вступає також українська шляхта, середнє і вище православне духовенство, представники козацтва. "Братська організація, - зазначає М. Грушевський, - давала легальну, коректну в очах властей форму для організації православних елементів українських і білоруських... Братства заводили свою, хоч слабеньку, національну власть". Вбачаючи у братствах серйозну силу, яка піднялася на боротьбу проти польської агресії, східні патріархи підпорядкували Львівському братству всі інші українські братства (1586 р.). Братства, насамперед Львівське, Київське, Луцьке, отримали від патріархів право "ставропігії" (автономії від влади місцевих єпископів), правоконтролю над моральним життям як світських, так і духовних осіб. Так братства стали однією з основних форм консолідації широких верств українства у боротьбі за свої національні та соціальні права, за збереження віри, культурних традицій.

Висновки:

1. Іноземний гніт на українських землях, спустошливі татарські напади дуже несприятливо позначилися на культурному розвитку України. Правлячі кола Польщі, Угорщини, Туреччини своєю колоніальною політикою затримували розвиток національної культури українського народу. В Україну католицизм здійснює експансію не у своєму безпосередньо теологічному вигляді, а у вигляді віровчення тісно переплетеного з польським великодержавним шовінізмом з його планами створення "Великої Польщі" від Балтійського до Чорного моря. Польська агресія поставила український народ перед загрозою повної денаціоналізації.

2. Проте одночасно діяли й інші сили: соціально-економічні, військові, політичні, суспільні, релігійні - які рухали вперед українську культуру. Серед головних сил, які розвинулися наприкінці XVI - початку XVII ст. в Україні, видатний мислитель Франко назвав "зріст міщанства з його братствами, школами і друкарнями". Зросла кількість шкіл і підвищився їхній освітній рівень, починаючи вже з середини XV ст. Але це були школи початкового рівня, тому українська молодь продовжувала освіту за кордоном, в європейських університетах, зокрема, в Празі, Болоньї, Падуї, Парижі, Гейдельберзі, Лейдені та ін. Тільки протягом 1510-1560 р. у Краківському університеті навчалось 352 студенти з 51 міста України. В Празькому університеті, зважаючи на велику кількість студентів з України, навіть був створений для них окремий колегіум. У документах Сорбони (Париж) в 1353 р. зафіксовано отримання Петром Кордованом, вихідцем з Рутенії, ступеня магістра, а в 1449 р. Мартин Іоанн з Перемишля отримав ступінь доктора медицини в Болонському університеті. Загалом багато українців навчалось в таких видатних центрах ренесанс¬ної культури і науки, як Болонський та Падуанський університети, де викладали Пікко делла Мірандола, Галілео Галілей.

3. Керівною верствою України стало козацтво. Відомий дослідник Дмитро Яворницький в своїй фундаментальній праці "Історія запорізьких козаків" вказує: "низові козаки поступово дійшли до ролі захисників віри Христової протии мусульманства і православної проти католицизму, а разом з тим охоронців протии турків і татарів слов'янської народності".

Середньовічна максима, - "чия влада, того і релігія", - була тоді для Речі Посполитої польської, - пише відомий есеїст Є. Маланюк у змістовних "Нарисах з історії нашої культури", - цілком актуальним гаслом і метою. Але сталося так, що це гасло несподівано викликало з протилежної сторони гасло XVII ст.: "За віру і націю руську". І боротьба Польщі з Козацтвом в певнім періоді набрала рис "війни релігійної"".

4. Як зазначалося раніше, характерною рисою доби Ренесансу було формування національної самосвідомості у народів Європи. І саме наприкінці XVI – першій половині XVII ст. в Україні йшов послідовний процес формування національної самосвідомості українства, усвідомлення їм своєї етнічної ідентичності і власних національно-культурних цілей.

Саме високий рівень національної самосвідомості українського народу послужив тим потужним каталізатором, який посилив вибух Хмельниччини 1648-1657 рр., яка стимулювала розквіт вже нового культурного стилю - Козацького Бароко. Підкреслюючи свою національну окремішність і генетичну спорідненість з культурою Київської Русі, представники культурної еліти до середини XVII ст. іменують себе русинами, рутенцями, роксоланами. Поряд з цим відомий з давньоруських часів термін "Україна", передусім у зв'язку з розвитком козацтва і його колонізаційним рухом на південь і схід, також набуває значного поширення і поступово прокладає собі шлях до утвердження в ролі не тільки топоніма, а й етноніма. Найважливішим чинником і необхідною умовою поступу національної культури був розвиток української мови. Ще в ХІ-ХІV ст. в деяких літературних пам'ятках чітко відбито риси, властиві більш пізній українській мові. Як відомо, державною (офіційною) мовою Литовської держави була "руська мова", що склалася на основі синтезу писемної церковнослов'янської та елементів усної староруської мови доби Київської Русі. Ця мова протягом ХІV-ХVІ ст. зазнала помітного розвитку шляхом подальшого збагачення елементами усної народної мови та запозичення й освоєння іншомовної лексики. Україна, перебуваючи у складі Литовської держави, значно переважала останню за рівнем своєї культури. Українці на державній службі вводили в загальний вжиток свою мову, звичаї, право. У цілому ж державно-політичний симбіоз із Литвою дав українцям досить небагато культурно-цивілізаційних надбань. Велике князівство Литовське так і не стало міцною стабільною державою, хоча довгий час було найсерйознішим суперником залежної від монголів Москви у справі політичної гегемонії в ареалі давньоруських земель. Литовська держава не змогла утриматися не тільки на Чорному морі, а й на степових просторах України, які опанували тимчасові московські союзники в боротьбі з Литвою – кочові татарські орди, які строго перейшли під протекцію Оттоманської Порти. У Литовський період (друга половина 14 століття) мирне населення, якщо не хотіло потрапити в ясир, мусило перебратися якомога далі віднебезпеки. Давня столиця Русі перетворилася на невеличке прикордонне містечко, житии в якому не бажали навіть київські метрополити. Під тиском цих вкрай несприятливих зовнішніх обставин починається повільний процесс трансформації традиційної народної культури,який привів до культури власне української. Це був непомітний і незворотний процес.

2. Усна народна творчість. Театральне мистецтво. Музична культура. Ювелірне мистецтво

Значні світоглядні зрушення відбиваються в усній народній творчості. Розвиток народної творчості українців відбувався на основі давньоруських фольклорних традицій, проте нові умови життя народжували й нові форми народної творчості. Продовжувала, наприклад, розвиватися обрядова поезія - весільні пісні, колядки, щедрівки, веснянки, поховальні голосіння. Але новим було те, що цей фольклорний жанр певною мірою звільнявся від переважання культових елементів, і язичницьких, і християнських. Натомість в обрядовій творчості з'являються (насамперед у жнивних та обжинкових піснях) соціальні мотиви та настрої, які мають антифеодальне забарвлення. У XV ст. відроджується народний героїчний епос України у формі історичних пісень і дум. Це було продовженням, але на вищому рівні, епічних давньоруських традицій (билин). Історичні пісні - це ліро-епічні твори про конкретні чи типові історичні події та процеси, відомих історичних осіб та безіменних героїв, чиє життя і вчинки пов'язані з подіями суспільно-політичного життя, в яких відтворено дух певної історичної епохи. "Історизм пісень полягає в тому, що в цих піснях народ висловлює своє ставлення до історичних подій, осіб і обставин, виражає свою історичну самосвідомість" (Пропп В.). творцями та виконавцями були очевидці чи безпосередні учасники подій. Народ не тільки відтворює події, але дає їм свою оцінку. Іст.пісні мають ритмомелодичну будову, чіткий поділ на строфи, епічність: фабульність, наявність сюжету, оповідний характер. Для них характерна подієвість.

За річкою вогні горять

Там татари полон ділять.

Село наше запалили,

і багатство розграбили.

Стару неньку зарубали,

а миленьку в полон взяли.

А в долині бубни гудуть,

Бо на заріз людей ведуть:

Коло шиї аркан в'ється,

і по ногах ланцюг б'ється.

Думи. Первісно слово "дума" вживалося для означення жанру пісні на честь померлого чи загиблого лицаря – сааме в такому значенні воно вживається у писемних пам'ятках 16 століття, - зазначають Зоряна та Мар'яна Лановики. Співці дум виконували свої твори під супровід кобзи. Думи близькі до народного голосіння, оскільки їх співають речитативом. Думи – це народні епіко-ліричні пісенні твори героїчного, рідше соціально-побутового змісту. У них оповідається про подвиги народу чи його окремих представників – героїв. Часто оспівується героїчна смерть воїна у цій боротьбі. Жоден наступний варіант думи, навіть якщо вона виконується одним і тим самим виконавцем, не є тотожним з попереднім: у ході відтворення одні елементи момоволі опускаються, інші додаються, тому думи належать до найбільш імпровізаційних видів фольклору. Думи починаються поетичним заспівом – "заплачкою":

То не ясний сокіл квилить-проквиляє,

Як син до батька, до матері у городи християнські поклони посилає.

Далі йде власне дума, де сюжет розгортається лінійно, в хронологічній послідовності. Завершується дума кінцівкою, яка називається "славословіє", бо у ній прославляються подвиги, відвага, справи героя, який переміг ворога або поліг заправедну справу. Виникнення дум пов'язане з появою українського козацтва та його боротьбою проти турецько-татарських загарбників. Виконували думи народні співці-кобзарі, які часто гуртувалися у професійні кобзарські громади. Далеко не всі думи дійшли до нашого часу. Одна з найвідоміших і найдавніших - дума про козака Голоту. Думи та історичні пісні мали велике виховне значення: вони прославляли народних героїв, закликали до боротьби проти іноземних поневолювачів, оспівували подвиги, мужність, відвагу, відданість козаків та їх ватажків, таких як Байда, Кішка, Сагайдачний та ін. На епічному ґрунті виникає фольклорний жанр лірико-драматичної пісні - балади. Балада. У балладах освоюються всі можливі явища людського буття – особистого, сімейного, суспільного,заторкуються проблеми, з якими людина може стикатися у житті, висвітлюються стосунки із оточуючим світом. Балада спрямована на естетичне переживання – викликати в людини емоції , певні почуття. У баладі є сюжет, в основі якого лежать незвичайні, часто ("В неділю рано зілля копала..") фантастичні події (дівчата перетворюються в тополю, брат продає сестру, дівчина отруює невірного коханця, мати пропиває дочку. Дійові особи – звичайні люди. Балада ніколи не завершується щасливо. У баладі опис тих чи інших історичних реалій уже поступається місцем особистим переживанням героїв і є тільки загальним тлом, на якому ці переживання розгортаються. В рукописній граматиці 1571 р., яку не встиг підготувати до друку видатний чеський учений і культурно-освітній діяч Ян Благослав, було вміщено українську баладу "Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?", записану від мандрівного студента. Це перший фіксований запис твору властиво українського фольклору.

Особливу субкультуру витворило в XV-XVI ст. прикордонне українське населення, що пристосувалося до екстремальних умов тогочасного життя у формі, відомій під назвою Запорозького козацтва або Низового товариства. Козацтво взагалі й запорозьке зокрема як соціальний стан або прошарок не було передбачене Литовськими статутами. З огляду на свою недоступність офіційній владі козацтво на зайнятих ним вільних землях привласнило собі той статус, який статути надали шляхті та рицарству. З іншого боку, в козацтві ніби оживали дещо призабуті з часів раннього Середньовіччя демократичні форми "украювання" земель і перших давньоруських дружин. Зовсім не випадково козаки в усьому, включаючи зовнішній вигляд, нагадували давніх русів-росів, як їх описували арабські та візантійські джерела. Крім того, Запорожжя було простором безпосереднього контакту з "чужим", кочівницько-мусульманським світом, який розглядався як "нечистий" і "нижній", розташований на межі ворожого світові християнської культури неоформленого, дикого хаосу. Власне, Січ була "за порогом" духовно і матеріально освоєного простору; в міфологічній географії з давньослов'янських часів дніпровські пороги мали сакральне значення кордону з "нижнім світом". За соціально-культурним змістом Запорожжя було такими собі дверима у "світ навиворіт", що визначає парадоксальний, водночас аскетично-мілітарний і карнавально-сміховий характер його існування (суворі звичаї й кумедні ритуали, лицарськість і волоцюжництво, дисципліна і анархія, взаємодія східних і західних впливів у побуті та методах ведення війни тощо). Протягом усього часу існування в цьому особливому військово-громадському організмі між різними тенденціями і течіями точилася постійна боротьба, що не завадило Запорожжю бути весь цей час ідеологічним центром усього козацтва, хоча непорозуміння запорожців з реєстровцями і городовими козаками були справою буденною. На тлі поступового розвитку "низької" народної культури традиційні центри культури "високої" - князівські двори і монастирі — до певного часу лишалися надто далекими від потужних культуротворчих процесів у народній українській масі. Давні удільні князівські роди поступово дрібніють і вироджуються, лише деякі з князів наважуються виступити організаторами оборони і зворотної колонізації запустілих територій. У монастирях життя також до часу консервується в намаганні утримати старі надбання, а не розвивається, створюючи щось нове. Кращі представники чернецтва захоплюються візантійським ісихазмом (містичною практикою "умної" молитви, метою якої є цілковите злиття з Богом), а рідкісні представники соціально активного політичного ісихазму, не знаходячи своїй діяльності суспільного опертя, залишають межі Литовської держави (як київський митрополит Кипріан).

Театральне мистецтво

Зароджується також театральне мистецтво. Воно виявляється в появі справжніх віршованих шкільних драм з режисурою, декораціями і костюмами, де переважали релігійні та міфологічні сюжети; акторами були учні братських шкіл та студенти колегій. На жаль, крізь лихоліття пізніших воєн та інших катаклізмів жодна з цих драм періоду національно-культурного піднесення до нашого часу в повному обсязі не дійшла. Формується також такий жанр театрального мистецтва, як комедія у формі інтермедій на побутові теми, які виконувались в антрактах між актами поважної релігійної драми. Перші дві українські інтермедії, що дійшли до нашого часу, датуються 1619 р. З XVII ст. починається історія українського вертепу - лялькової театральної вистави з різдвяним сюжетом. Вистави відбувались у двоповерховій дерев'яній скриньці, де на верхньому поверсі демонструвалася невеличка вистава на сюжет Євангелія від Луки, а на нижньому - різноманітні комічні сюжети з народного життя. Часто вертепні вистави обходилися без ляльок і скриньки: ролі виконувалися вживу, але актори неодмінно носили з собою макети "вертепу" (використовуваної як хлів печери, у якій прийшов на світ Ісус) і "звізди", яка показувала шлях до вертепу "халдейським волхвам". Розвиваються народні ігри та мистецтво скоморохів (виконавців і творців розважальної усної поезії, музичного фольклору).

Музична культура

Певний якісний стрибок розвитку пережила в Україні музична культура, основою якої залишалась усна народна пісенна творчість. Тексти й мелодії пісень і дум складали народні поети та композитори - кобзарі і бандуристи, які самі ж і виконували ці твори. Найпоширенішими народними інструментами були бандура, кобза, цимбали, скрипка, сопілка, дудка, в Карпатах - трембіта. Найпопулярніши-ми танцями були "козачок", "метелиця", "веснянка". З XVI ст. по багатьох українських містах виникли ремісничі цехи, що спеціалізувалися на виготовленні музичних інструментів. При церквах і монастирях, у братських школах та маєтках магнатів існували хорові капели. До XVI ст. церковний хор був одноголосним, нотний спів безлінійним і позначався спеціальними знаками, знаменами, поставленими над складами і словами тексту богослужбових книг. З XVI ст. церковний спів стає багатоголосим або партесним (з лат. — партія для окремих голосів). Але всі запозичення вдумливою працею перетворюються, приводяться до злагоди з місцевими традиціями і так засвоюються українським музичним мистецтвом. Відомо, що у Луцьку братська школа підняла партесний спів до такої висоти, що їй заздрили місцеві єзуїти і намагалися інтригами знищити цей православний хор. Уславилися також хори при братствах у Львові, а дещо згодом - і в Києві під орудою диригентів-прото-псальтів. У письмовій фіксації музичних творів поступово замість знаменної усталюється звична нам лінійна нотація, найдавнішою пам'яткою якої є "Супрасльський ірмолой" 1593 р.

Таким чином, незважаючи на складні політичні умови, тяжкий соціальний гніт, наступ єзуїтської Контрреформації оригінальна та високохудожня культура українського народу, спираючись на давньоруські традиції, досягла істотних успіхів у багатьох сферах. Цей період можна схарактеризувати як добу розквіту української національної культури, її трьома основними центрами були Львів, Острог і Київ, які за короткий час дали так багато культурних цінностей, яких не дали попередні століття. Однак надіям українців на швидке покращення суспільного клімату і розвитку культури не судилося справдитись. Натомість у Речі Посполитій визріває серйозна суспільно-політична криза: загострюються національно-культурні і соціально-економічні антагонізми, хвилями прокочуються козацько-селянські повстання, посилюється державний тиск на українські землі. Розглянуте вище культурне піднесення стало духовним підґрунтям Визвольної війни.

Ювелірне мистецтво

У зв'язку з наявністю значного прошарку магнатів, купців, багатих міщан суттєвого розвитку набуває ювелірне мистецтво. Із занепадом Києва поступово зникають староруські типи ювелірних прикрас і техніка, на якій їх виготовляли. В цей період українське ювелірне мистецтво опинилося під впливом двох визначальних напрямків: 1) західноєвропейського, переважно німецького; 2) східного, головним чином грецько-турецького. Переважав останній, оскільки Львів славився як перевалочний пункт у торгівлі східними товарами, а магнати та шляхта захоплювалися зброєю та кінськими уборами в східному стилі (виробництво узд, сагайдаків, сідел, оправа шабель). Українські майстри комбінували ці впливи з традиційними давньоруськими, що дозволяло їм створювати цілком оригінальні вироби, багато з яких розходились не тільки у Польщі, а й за її межами під назвою львівських. Однак скоро польська влада почала поширювати свою дискримінаційну релігійну політику й на різні галузі мистецтва. Майстрами ювелірних золотих цехів могли бути лише поляки, католики. Це призводило до певного гальмування розвитку цього виду мистецтва і зміни матеріалів, з яких вироблялися ювелірні речі: не з золота, а із срібла, бронзи та міді. В литті з міді та олова були досягнуті високі результати. Відливали і художньо оформлені гармати, дзвони, ліхтарі, чаші, світильники, посуд.

3. Архітектура. Іконопис. Живопис. Cкульптура

Архітектура XIV - середини XVI ст. базувалась переважно на традиціях давньоруської епохи. Для цього періоду характерною є поступова кристалізація національних рис архітектурного будівництва і поява не тільки церковних, але й світських будівель з каменю. Формується український стиль дерев'яних церков - трибанних та п'яти-банних з традиційним чітким поділом церкви на три частини: вівтар, власне церкву та "бабинець".

- Одна баня означає Ісуса Христа;

- Три бані – Бог-отець, Бог-Син, Бог-Дух Святий;

- 5 бань – 4 євангелисти, що списали Христову науку (Іван, Лука, Матвій, Марко) та Ісуса Христа;

- 7 бань – сім святих Тайн;

- 9 бань символізують 9 плодів святого Духа;

- 13 бань – 12 апостолів та Христа.

Кожна баня закінчується Хрестом, що означає перемогу над дияволом.

Вікнам та дверям надавали характерної шестикутної форми. В ХІV-ХV ст. в містах Західної України будуються церкви перехідного типу, які поєднують візантійський стиль з елементами готичного і романського. Деякі церкви, особливо ті, що стояли поза межами укріплень, у неспокійну добу постійної татарської загрози, феодальних усобиць і війн брали на себе функції фортець. У вигляді фортець часто будувалися й православні монастирі, такі як Дерманський, Уневський, Межирічанський та ін.). Романський стиль – романські споруди наслідували ознаки римської архітектури, відрізнялися монументальністю конструкцій, широким застосуванням напівкруглих арок і склепінь, які спираються на колони. Основними будівлями романського періоду стали храм-фортеця та замок-фортеця, для яких характеними є лаконічні геометричні форми, товсті стіни, маленькі вікна. Архітектуру романського стилю називають "духовністю, втіленою в камінні". Тематика романського скульптурного мистецтва обмежена релігійними сюжетами, її головне призначення – привернути людину до християнської віри, настановити на праведнее життя за законами Божими. Розвивались різні види живопису – мініатюра, монументальний живопис, вітраж. Готичний стиль (означає – незвичний). Готичне мистецтво було культовим за призначенням та релігійним за тематикою. Воно, як і романське зверталося до вищих божествених сил, вічності й християнського світогляду. Характерні арки із загостреним верхом, вузькі і високі башти й колони, багато оздоблені фасад из різними деталями та багатоколірні вітражні стрільчасті вікна. Готична скульптура не настінна, а самостійна, це невід'ємна частина ансамблю собору, оскільки разом з іншими елементами виражала піднесення будівлі вгору. Основним напрямок готичного живопису – вітраж, який витіснив фресковий розпис. Тут є багата кольорова палітра, виникли сюжети і на побутові теми. Спостерігається розрив із візантійською традицією – митці почали писати людей у профіль і навіть спиною до глядача, надавати їхнім позам рухливості та емоційності.

Готичний стиль поширюється в Галичині у XIV ст. Найбільшими будівлями цього стилю були католицькі костели у Львові (кінець XIV ст.) та Перемишлі (XV ст.). У православній культовій архітектурі з'являються поодинокі деталі, властиві європейській готиці (наприклад, високі й вузькі стрільчасті вікна та ін.), творчо переосмисленій вітчизняними майстрами. Найстарішою пам'яткою готичної доби, де готичні елементи співіснують з візантійсько-малоазійським стилем, є Вірменська церква у Львові (закладена у 1363 р.). На розвиток архітектури істотно вплинули запровадження у деяких містах Магдебурзького права, що спричинилося до зростання міст і зміцнення їх самоврядування, а також розвиток військової техніки (перш за все, поява артилерії). Будуються замки цілком з каменю, підсилені мурованими вежами, бійницями. Разом з тим в архітектуру замків і фортець проникають елементи ренесансного стилю. Такі укріплені будови особливо були характерні для Галичини, Волині й Поділля (Луцьк, Володимир-Волинський, Острог, Львів, Кам'янець-Подільський, Хотин, Бережани, Олесько, Меджибіж та ін.). Далі на схід, де населення міст було значно меншим і не було великих покладів каменю, укріплення міст здебільшого були дерев'яними, посиленими земляними насипами, валами і ровами (Житомир, Брацлав, Умань, Черкаси, Канів, Чернігів, Путивль, Стародуб тощо). Це було пов'язано з військово-політичною ситуацією того часу, частими війнами, нападами феодалів один на одного, численними набігами татар. На південних землях сучасної України продовжувало здійснюватися активне кам'яне будівництво. Якщо кочові татари, які своїми набігами тримали інші народи на відстані від своїх володінь і протягом певного часу не потребували зводити великі укріплення, то нетатарське населення Криму, зокрема генуезці, греки, вірмени (що масово емігрували до Криму після захоплення Вірменії Османською імперією), а також нащадки більш давніх народів, які вели осідлий спосіб життя, змушені були вести оборонне будівництво. Так поставали фортеці у Судаку та інших містах Криму. Але найбільшою фортецею українських земель цього періоду були укріплення, у колишньому Тірасі, який за часів Київської Русі називався Білим городом і в XV ст. належав до володінь тимчасово незалежного Молдавського князівства. Білогородську фортецю протягом 1438-1454 рр. було розбудовано і повністю оновлено під керівництвом майстра Федорка, запрошеного, швидше за все, з Галичини. Коли цією фортецею після скасування незалежності Молдавії оволоділи турки і перейменували місто в Акерман, їм майже не довелося вносити у фортифікаційні укріплення свої зміни - фортеця була неприступною і з моря, і з суходолу.

В архітектурі другої половини XVI -початку XVII ст., особливо у Львові, панував стиль пізнього Ренесансу.

В епосі Відродження виник зовсім інший стиль, ніж був до того. Епоха Ренесанс прийшла на зміну Середнім вікам і панувала впродовж 14-16 століття.мистецтво відійшло від релігійності, стало більш світським. Для живопису характерне зближення художників із природою, дотримання законів анатомії, перспективи, дії світла. Митці, пишучи ікону, використовували нові художні прийоми – побудову об'ємної композиції, використання пейзажу на задньому плані. З'явився станковий живопис, який виконувався олійними фарбами (С.Ботічеллі "Народження Венери", Тиціан "Магдалина, що кається").

Ренесанс - (франц. — Відродження) — архітектурний стиль, для якого характерні урівноваженість композиції, міжповерхові членування, розвинений каркас, наріжні пілястри , обрамлення вікон і дверей тощо. Вплив ренесансного стилю відчутний у багатьох спорудах України. Це, зокрема, кафедральний собор у Жовкві, замкові споруди у Бережанах (1554), Старому селі (середина XVII ст.), Збаражі (1631). Ренесансний стиль був дуже поширений у Львові. В основу плану забудови міста покладена прямокутна мережа вулиць з квадратною площею у центрі та будинком міської управи (ратушею) на ній. Історик Іван Крип'якевич зазначає, що перші згадки про ратушу належать до 1381 р.

У цьому стилі у Львові збудовані

-"Високий замок",

- будинок Гепнера - "Чорна кам'яниця" (1570),

- будинок грецького купця й уславленого мецената Корнякта (1580),

- каплиця Трьох святителів (1578),

- вежа Вірменської церкви (1576),

- вежа Корнякта (дзвіниця Успенської церкви, 1572-1578)

- братська Успенська церква (1591-1629).

Отож, для архітектури ренесансу, як в античності, особливе значення надається симетрії, пропорції, геометрії і порядку складових частин. Наявне впорядковане розташування колон і пілястрів, стали популярними куполи та ніші. Архітекторами та будівельниками були переважно італійці з Венеціанської республіки та Швейцарії: Петро Італієць, Домінічі Римлянин, Петро Барбоні. Але відомі імена й українських митців: Мартин Люшня, Лука Пряшів (відбудував у 1541 р. Луцький замок), Амвросій Прихильний (1582 р. збудував у Львові "Золоту Розу" - синагогу). Великий будівельний рух кінця XVI - початку XVII ст. завдячує своїм розвитком, головним чином, діяльності братств. Про це свідчать православні братські церкви в Замості (1589), Сокалі (кінець XVI ст.), Любліні (1607), Луцьку (1617). З початком XVII ст. будівельна активність братств поширюється також на схід (Київ, Чернігів, Остер, Переяслав, Канів, Новгород-Сіверський). Переважно реставрувалися будови старокнязівської доби, але створювалися також і нові. Окрему групу становлять будови перших років XVII ст. завзятого оборонця української культури князя К. Острозького з характерними високими аттиками (надбудовами з луками і пілястрами) і фронтонами (Острозький замок, Межиріччя, будинок Острозьких в Ярославі, замок у Старому Селі під Львовом тощо). Цілком своєрідним було дерев'яне будівництво XVI-XVIII ст. на західноукраїнських землях, передусім у Карпатах і на Прикарпатті. Дивує розмаїтість форм цієї переважно церковної архітектури при збереженні цілком виразного стилістичного стрижня, що свідчить про тривалу традицію формування. Деякі дослідники навіть припускають дохристиянські витоки цієї форми зодчества. За тогочасними малюнками і гравюрами, які дійшли до нашого часу, знаємо, що значна кількість придніпровських, початково дерев'яних церков і особливо дзвіниць, які почали зводити при церквах з XVI ст., будувалися, вочевидь, західноукраїнськими майстрами. Ці дзвіниці своїм виглядом чимось нагадували китайські пагоди. Однак цікаво, що на відміну від Прикарпаття, на Подніпров'ї від самого початку ці споруди покривалися глиною і вибілювалися. Такими початково були і дерев'яна дзвіниця при Софійському соборі, і дерев'яна дзвіниця при Успенській церкві Києво-Печерської лаври. їх кам'яні наступниці XVIII ст. частково наслідували форму (кількість висотних ярусів) дерев'яних попередниць.

Поступовий перехід до архітектури бароко в перші десятиліття XVII ст. позначається відмовою від ренесансної пропорційності форм і пошуками виразної деформації ренесансних композицій; деталі й прикраси занадто перевантажують стіни і зсередини, і ззовні, приголомшуючи глядача. До таких будівель у Львові належать каплиці-усипальниці Боїмів (1617) і Кампіанів (1619), ціла низка приватних будинків та костелів у західноукраїнських містах (зокрема Бернардинський костел у Львові, 1600-1630). Надзвичайно своєрідними рисами відзначаються й православні будівлі, в яких починають відбиватися риси раннього бароко, передусім вежі Манявського монастиря в Карпатах і П'ятницька церква у Львові (1643). Виразні риси бароко помітні у реконструйованій італійцями у 1613 р. Успенській церкві Києво-Печерської лаври.

Хочу акцентувати вашу увагу на мистецтво різьби (детальніше в праці Д.Степовика "Скарби України").

Ідеал величної і стриманої краси на ранньому етапі розвитку міста (XIII—XV століття) відповідав тяжкій добі золотоординського iгa і виражався у суворих формах архітектурних пам'яток, окремі з яких збереглися у місті до нашого часу. У XVI —XVII століттях архітектура Львова урізноманітнюється, фасади будинків стають пишнішими й вигадливішими. В ці часи особливого розквіту набуває у Львові фігурна скульптура і декоративна різьба по каменю і дереву, яка стає невід'ємною частиною внутрішнього і зов-нішнього оздоблення будівель. Той, хто поставить собі за мету неквапливо, без поспіху познайомитися з шедеврами скульптури Львова, неодмінно зупиниться перед фасадом темно-сірого будинку поблизу площі Ринок. Це каплиця львівського міщанина Георгія Боїма, споруджена в 1606—1611 роках. Що передусім привертає увагу у цій споруді? Каплиця щедро і пишно прикрашена скульптурою. На всій стіні — від землі до даху — постаті людей на повен зріст або погруддя, сюжетні сценки, геометричні й рослинні орнаменти. Коли ж пощастить потрапити всередину, вашим очам відкриється чимало вже не тільки рельєфних, як на фасаді, а й творів круглої скульптури. Це справжня поема в камені. Як треба було любити мистецтво, розумітися на ньому, щоб замовити різьбярам таку велику кількість статуй, погрудних і поясних портретів, орнаментів! І фасад, і внутрішній простір каплиці родини Боїмів не дрібниться від постійної гри світла й тіні, від безлічі складок на одязі персонажів, від переходів від одного орнаменту до іншого. Суцільний килим різьблених деталей не стом¬лює, бо майстри зуміли відділити головне від другорядного, поставили статуї на найвидніших місцях, а все інше — у глибині, ніби на другому плані. Різьблені деталі добре пристосовані до архітектурних об'ємів, не заважають сприймати основні елементи конструкції каплиці. Отже, при всьому бажанні різьбярів максимально виявити своє уміння вони шанували роботу будівничих, дуже добре відчували простір, пропорції, матеріал. Різьблені, ліплені орнаменти, герби, сюжетні сценки можна бачити на будинках на площі Ринок, на колишньому арсеналі. На одній із стін арсеналу добре збереглася композиція з трьох гербів: державного герба Польщі, біля якого стоять два хлопчики (в центрі), герба короля Яна Собеського (ліворуч) і герба міста Львова (праворуч). Останній герб являє собою браму, увінчану трьома вежами. Навколо герба вирізьблений лавровий вінок (символ слави) і чотири лілеї.

Традиції львівської декоративної різьби були відомі за межами міста. У невеликих містечках Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської областей збереглися різьблені портали (обрамлення вхідних дверей). Один з найкращих — портал костьолу в містечку Жидачів Львівської області. Він вирізьблений на плитах з каменю в XVI столітті, в стилі ренесансу. Отже, майстерність різьбярів утверджувалась поступово, мабуть, не одне століття. Розквітові львівської скульптури наприкінці XVI і в XVII столітті передував тривалий період формування місцевої школи різьби. Українське населення прикарпатського краю з давніх-давен кохалося в різьбі по дереву й каменю. І того й другого матеріалу було тут вдосталь, а мистецького хисту місцевим майстрам не бракувало. Здавна у кожній господі було чимало різьблених речей. Давні традиції української народної виїмчастої різьби розвивалися, збагачувалися, доповнювалися досвідом зарубіжних митців. Мистецтво епохи Відродження, зародившись в Італії, торкнулось не лише живопису, графіки і скульптури, а й декоративного мистецтва. Митці епохи Відродження прославляли людину і природу, возвеличували в усьому красу й гармонію. Ідеї Відродження знайшли своє вираження і в українському мистецтві XVI століття, коли в усіх галузях образотворчого і декоративного мистецтва утверджувалися врочиста велич, рівновага, витончена краса. Центром поширення ренесансних ідей на Україні був Львів. Саме тут створено кращі зразки малярства, виникло книгодрукування, зародилося мистецтво гравюри, стала можливою поява таких своєрідних ансамблів скульптури, як каплиця Боїмів, розвивалася ренесансна архітектура.

Не стояли осторонь цього життєрадісного світовідчуття і майстри українського декоративного мистецтва. Кращі народні зразки ткацтва, вишивки, кераміки, різьби доповнюються новими елементами. Водночас з народним річищем декоративного мистецтва, яке переважно задовольняло художні запити сільського населення, розвивається професійне декоративне мистецтво. Воно орієнтується на смаки передусім міського населення. Майстри-професіонали відчували віяння часу, намагалися не відстати від панівної моди, сміливо запроваджували нові образи, нові форми і засоби виразності, але ніколи не поривали з традиціями народного мистецтва. У Львівському музеї етнографії і художнього промислу зберігається одна з найкращих на Україні колекцій меблів за 600 років (XV —XX століття) розвитку меблярства. Меблі XVI століття примітні передусім високохудожньою різьбою. Виготовлені вони місцевими, галицькими майстрами. В них простежується особливість українського ренесансного стилю і зв'язок між декоративною різьбою на дереві і кам'яною скульптурою. Різьба на меблях неоднакова за орнаментальними мотивами і засобами їх виконання. Різьблений орнамент складається принаймні з чотирьох елементів: стебла, листя й плодів рослин; крила птахів; маски тварин; зображення обличчя або постаті людини. Вони умовні, стилізовані. З цих елементів створювались декоративні, прикрашальні композиції. Кожна декоративна деталь щось символізувала, скажімо, родючість землі, політ думки — пташині крила, силу й відвагу — голова лева. І все ж головне призначення цих елементів — прикрашальне. Вони вписувалися в геометричні фігури: прямокутники, ромби, кола. Іноді геометричні елементи поєднувалися з рослинними або звірино-пташиними. Так у різьбленій скрині XVI століття з колекцій Львівського музею етнографії переважає рослинний орнамент. Дубова дошка обрамлена по краях широкою смугою виноградної лози. Між вигинами лози вирізані широкі соковиті листки, з трьох дольок кожний. Це традиційний мотив. Давні українські майстри віддавали перевагу саме йому. Але виноград тут виконаний не виїмчастою, а випуклою різьбою, що допомогло зобразити лозу, кожен листочок, зав'язь об'ємно. Традиційний орнамент під впливом ренесансного стилю набув більшої соковитості і пишності. У центрі віка — головна прикраса скрині: медальйон овальної форми з двома завитками аканту, трав'янистої рослини теплих країн. Майстри любили малювати, гравірувати.

Вплив західноєвропейського мистецтва у поєднанні з національними традиціями був досить помітним у мистецтві різьби по каменю, металу та дереву. Усі ці різновиди різьби активно залучалися в оформленні архітектурних споруд як ззовні, так і зсередини. При цьому чим далі, тим усе багатша різьба прикрашала не тільки церкви та костели, а й світські палаци, замки та будинки. Одним з високомистецьких зразків різьби по каменю у світських будинках є різьба по білому мармуру в інтер'єрі "Чорної кам'яниці" у Львові. Ще більше залишилося пам'яток дереворізьби, найбільш вишукані зразки якої являли собою обрамлення ікон та іконостасів. Різьблений український іконостас як яскраве явище національної культури виникає саме у першій половині XVII ст. У цих витворах мистецтва відчувається вплив італійського Ренесансу, хоч залишилися відомими імена майстрів і з німецького міста Нюрнберга. Найбільш поширеними сюжетами різьби були в цей час лози та квіти.

Іконостас…

Іконопис – розрив із візантійською традицією

Образотворче мистецтво у цей період досягло значних вершин. Польські королі ХІV-ХV ст., першими з яких були Казимир Великий та Ягайло, доручали саме "руським" майстрам розписувати фресками найголовніші храми в Польщі. У фресковий розпис проникають народні й світські мотиви, пов'язані з раннім Ренесансом, хоча загалом пам'ятки монументального фрескового живопису XIV - середини XVI ст. присвячені виключно релігійній тематиці. До кращих зразків тогочасного фрескового малярства належать сюжети-композиції "Різдва Христового" й "Успіння Богородиці" (до яких введено побутові та краєвидні мотиви) стінопису Кирилівської церкви в Києві (XIV ст.), Вірменської церкви у Львові (ХІУ-ХУ ст.). Традиційне іконописання також включає в себе певні побутові подробиці, відходить від візантійських канонів, збагачуючись місцевими рисами та іноземними впливами. Високого рівня вже на початку XIV ст. досягла творчість маляра-іконописця, а потім і першого галицького митрополита, що переїхав до Москви, Петра Ратенського з Волині. Йому приписують написання ікони "Богородиця" у Володимир-Волинському соборі, а також так званої Петровської ікони в Успенському соборі у Москві. Митрополит Петро вважається зачинателем московської школи іконопису. Одним з провідних жанрів малярства був іконопис. Тематика його не змінилася, бо основні сюжети були запозичені з Візантії ще при запровадженні християнства. Все ж трактування кожного образу набувало місцевих рис, віддзеркалювало життєві проблеми.

Слово "ікона" запозичене з грецької мови і означає "зображення". Іконами, як відомо, прикрашали храми, малювали їх за певними законами. Далеко не кожний митець мав право писати ІКОНИ. Це мусив бути високопрофесіиний майстер, який до того ж досконало опановував церковні канони християнства. Ось чому давні ікони — взірець високої техніки малярства. Вони витончені за колоритом, пропорціями, декоративністю. І все ж у вимозі слідувати одним і тим же зразкам, у всій регламентації іконописання таїлася небезпека самоповторення. Без живої творчості, без самовираження художника, без внеску у твір свого бачення образу чи явища мистецтво успішно і повнокровно розвиватися довго не може. Особливого значення іконописці надавали кольору. Нерідко він промовляв глядачам про суть, про ідейну основу ікони. Білий і золотий символізували світло, перемогу, радість. Чорний — горе. Червоний — муку, біль, пролиту кров. Синій і блакитний — кольори неба, вічного плину часу. Зелений — юність і силу. Символіка кольорів у творах малярства була розроблена християнськими мислителями і на багато століть стала правилом для живописців. Давні українські художники опанували мову кольорів і вміли тонко нею послуговуватись для вираження тих чи інших почуттів. Так, відповідним сполученням кольорів в іншому поширеному образі стародавнього живопису — діви Марії з немовлям на руках — вони намагались пробудити у глядачів різні емоції — від ніжності, ласки, зворушливості до величі, гідності, що так яскраво виражені в образі Марії-Оранти з Софії Київської. У середньовічному мистецтві поширений був і спосіб подібності, паралельності ситуацій. Він полягав у тому, що давні образи ніби переносилися на той час, в який художник творив. Життя під золотоординським ігом було важким, безрадісним. Ханові сплачували непосильну данину. Але й цього було замало. Він вимагав, щоб йому віддавали також дітей. Тому в богородичних образах стільки невимовного материнського суму, стільки болю. Це страждання цілком реальних, земних жінок за долю своїх дітей і рідних.

Отже, через характер, настрій, почуття художники-іконописці творили узагальнений портрет матерів тієї історичної епохи. Щоб досягти такої типізації, треба було мати неабиякий талант, добре знати людську душу. Кольори обличчя й одягу Марії та маленького Ісуса відігравали посилюючу роль, були співзвучні настроєві, що його хотів підкреслити художник. Одним з таких богородичних шедеврів — іконою Волинської Богоматері — відкривається експозиція Київського державного музею українського образотворчого мистецтва. Історія цієї стародавньої пам'ятки надзвичайно цікава. 1962 року експедиція київських науковців вивчала старожитності міста Луцька — адміністративного центру Волинської області. У Покровській церкві їхню увагу привернула невелика ікона у вівтарі. Навіть побіжного огляду було досить, щоб визначити, що йдеться про давній твір: дуже старе дерево, багато підмальовок нашарувалося на первісному зображенні. Лише обличчя Марії та маленького Ісуса лишилися недоторканими. Але й на них невблаганний час лишив свої сліди. Зображення були наче вкриті вуаллю. Ледь вирізнялися щоки, міцно стулені маленькі вуста, тонкий довгий ніс і запечалені очі Марії. Всі основні кольори, тонові переходи були приглушені. Ікона ця місцевого, луцького походження. Стилістично вона не пов'язана з іншою волинською школою малярства — холмсько-перемишльською, майстри якої орієнтувалися на живопис Заходу. Ікона з Покровської церкви Луцька відбивала чисто східний (візантійський) напрям малярства. Її шанували не лише в Луцьку, а й по всій землі волинській. Звалася вона Волинською Богоматір'ю. Мистецтвознавець Г. Логвин висловив думку, що ікона могла бути написана в другій половині XIII або на початку XIV століття. Дослідження датування цього видатного твору давнини продовжується. 1962 року ікону придбав Київський державний музей українського образотворчого мистецтва. Почалася її реставрація, яку провадив Микола Перцев, реставратор давнього темперного живопису з Ленінграда. Сантиметр за сантиметром знімав він нашарування, дістаючись до фарби, яка була нанесена на грунт — так званий левкас. Дуже ретельно закріплював пошкоджені ділянки живопису, тканини (паволоки), яка в кількох місцях відстала від дерева. Спеціальній обробці і зміцненню була піддана і липова дошка. Під час реставрації з'ясувалося, що дошка спершу була майже квадратна. її боки, а також верхні кути відпиляли пізніше. І тепер вона мала 85x48 сантиметрів. Можливо, зробили це для того, щоб вмістити ікону в раму.

Реставратор домігся того, що дерево, паволока, левкас і фарби перестали псуватися. Твір почав своє нове життя — вже як музейний експонат.

Учені прагнули точніше встановити час створення Волинської богоматері. Історія Волинського князівства наводить на думку, що написання ікони — покровительки міста Луцька і волинських земель — було приурочене до перенесення княжої резиденції з Володимира-Волинського до Луцька. Це сталося за Мстислава Даниловича. Посівши княжий престол 1289 року, він повелів відкрити в Луцьку єпископську кафедру, збудувати в замку кафедральний собор. Очевидно, саме для собору і замовили місцевому майстрові ікону Волинської Богоматері — своєрідне освячення князівської влади у Луцьку Великому. Богоматір вражає не лише глибоким сумом, а й гідністю, величчю. На позолоченому тлі дуже виразна голова Марії. Першовзірцем для створення цього образу міг бути твір Київської Русі або Візантії. Зберігши стару основу, волинський майстер трактує постаті Марії і Христа по-своєму. Плечі Марії покаті, чого не спостерігалося у візантійських іконах. Вона сидить прямо, лише голова злегка нахилена до сина. В декорі тканини переважають прямі пасмовидні або злегка зігнуті складки, що не властиво для жодної іншої школи іконопису. Обличчя у Марії та Христа подібні. Очі Богоматері не просто смутні — погляд її благальний. Вона наче просить людей, щоб вони об'єдналися, вигнали ворогів, захистили від них жінок і дітей. За традицією візантійського мистецтва, очі на іконах малювали більшими, ніж насправді, надзвичайно виразними, "все-видящими". З якого б місця не дивилися ви на такі очі, вони спрямовані на вас. Цим досягався особливий, живий зв'язок між глядачем і образом святого чи святої на іконі. Усім своїм виразом, пристрасним, вивчаючим поглядом прекрасно виписаних очей образ на іконі спонукає людину проникнутись світлим почуттям, жити благородним, чистим життям. Церква використовувала й досі використовує іконопис у виховних цілях, щоб відвернути людей від поганих вчинків, аморальної поведінки. Саме тому ікони високо цінуються і як твори мистецтва, і як своєрідний взірець високоморальної поведінки. Їх зберігають у храмах, для яких вони завжди створювалися. В наш час ікони почали колекціонувати також художні музеї.

У цілому ж до середини XVI ст. відомо дуже небагато імен українських іконописців переважно з галицьких міст і містечок. Святі на іконах того часу мають вільні рухи, лагідний вираз обличчя. Постаті звільняються від візантійської умовності, нерухомості, урочистості й стають більш земними, обличчя набувають усе більш індивідуального виразу. Найпопулярніші сюжети - зображення войовничих святих, зокрема Юрія Змієборця і сцен "Страшного суду". Останній сюжет під впливом замовників — заможних селян та міщан — набув сатиричного забарвлення. Композиції доповнюються новими сюжетними елементами, деталізацією обстановки реальних і міфічних подій, новими колористичними рішеннями, посиленим акцентуванням декоративних елементів і виразністю рисунку з підкресленням лінійного ритму. Прикладом відображення в іконі визвольних ідей, віри в торжество правди може бути образ Юрія Змієборця. В епоху середньовіччя цей образ лицаря на коні, який пронизував списом кровожерного змія, набув поширення. Сюжет про Юрія Змієборця такий. Мешканці одного міста змушені були сплачувати ненажерливому змієві страшну данину — віддавати найкрасивіших дівчат. Багато крові і сліз пролилося. Ніхто не брався побороти сильного змія. І лише святий Юрій простромив його своїм списом і визволив людей. Серед малярських творів на згаданий сюжет до нашого часу дійшла одна з найдавніших ікон — "Юрій Змієборець" з села Станилі Дрогобицького району Львівської області, яка датується XIV століттям (зберігається у Львівському музеї українського мистецтва). Ікона написана у площинній манері з невеликою кількістю розповідних деталей. Юрія Змієборця зображено поважним, навіть суворим. Все це зближує ікону із зразками малярства Київської Русі, традиції якого в цей час ще були живі. Простромлюючи своїм довжелезним списом поверженого змія, Юрій виступає тут як герой, месник за болі і кривди людей. Все в іконі свідчить про суворі часи. Щоб краще передати свій настрій і настрій народу, митець порушує деякі канони. Коня звичайно зображали білим (колір перемоги), а станильський майстер змалював його вороним. На іконах, як правило, малювали й городян, що, затамувавши подих, спостерігають за поєдинком. На цій іконі вони відсутні. Уся увага концентрується на головному героєві. Суворе обличчя Юрія, чорний кінь, червоний плащ на ньому наче підкреслюють, що перемога над змієм дісталася нелегко.

Живопис

Значні зміни характеризують розвиток українського живопису. Поряд з традиційним іконописом, який протягом ХV-ХVІ ст. значно еволюціонує, не переходячи, однак, меж традиційної техніки виготовлення фарб і використання сюжетів, з початку XVII ст. розвивається цілком нова для України форма іконописного живопису. Одним із найяскравіших взірців такого нового іконопису є ікона "Різдво Богородиці", що зберігалася у П'ятницькій церкві Львова. Важко сказати, ким вважав себе невідомий автор - іконописцем чи художником, який змалював типову міщанську обстановку в порівняно заможній львівській родині. Невідомо також, чи використовувалася його робота у церковному вжитку, тобто чи відповідала така форма іконопису тогочасним смакам львів'ян. Можливо, маємо спробу експериментальної або професійно виконаної учнівської стилізації під італійський фресковий живопис другої половини XV — початку XVI ст. Річ у тім, що тогочасний Львів був центром кількох професійних цехів живописців та іконописців. При цьому старші майстри не тільки давали учням різноманітні завдання, а й самі мали постійно експериментувати в пошуках найбільш конкурентоспроможної форми продукції. Якщо вищезгадана ікона становить швидше виняток, ніж правило, то твір Миколи Петрахновича (1635) відбивав основну тенденцію в еволюції іконописного мистецтва і довгий час прикрашав знадвору вхід до Успенської братської церкви у Львові, від чого його зовнішній вигляд частково зіпсувався. Для іконописців XVII ст. вживання олійної фарби стає поступово нормою, хоча інколи її розбавляли з темперою. Світлотіньове моделювання наближає цей іконопис до портретного живопису. Художники більше звертаються до реального життя, малюють природу, побутові сцени, але провідне місце у світській творчості посідають портрети. З другої половини XVI ст. формується західноукраїнська портретна школа. Відомі цілком реалістичні й майстерно виконані портрети К. Корнякта дружини турецького султана "Роксолани" (Насті Лісовської), фундаторки православних монастирів на Лівобережжі Раїни Вишневецької, К. Острозького, дочки старости львівського братства Варвари Лангиш (бл. 1635) та багатьох львівських міщан — діячів братства. Київські портрети на полотні першої половини XVII ст. до нашого часу не дійшли. Відомі лише фрескові (стінописні) портрети ігумена Красовського 1614 р. з Кирилівської церкви та Петра Могили з фрески у церкві Спаса на Берестові.

Одним з найраніших зразків багатоповерхових барокових іконостасів з пишним різним декором є іконостас церкви Параскеви П'ятниці у Львові. На жаль, про розвиток іконопису та живопису на інших українських землях у період кінця XVI - першої половини XVII ст. судити досить важко. Внаслідок постійних воєн і повстань у цей та наступний періоди з творів мистецтва українських земель дійшла лише мала частка, пов'язана саме з Галичиною. Але оскільки східні простори України саме в цей час посилено освоювалися переважно вихідцями з західних земель, різниця у рівні та якості не могла бути великою. У другій половині XVI ст. у зв'язку з поширенням книгодрукарства виникає граверство на дереві (так званий дереворит), яке змінює графічні мініатюри і розпис манускриптів. Основними центрами розвитку граверства були Львів та Острог. Перші друковані видання І.Федоровича були оздоблені здебільшого багатим ренесансним рослинним орнаментом. Найдавніший зразок образотворчого граверства - дереворит "Ісус Христос" у Євангелії XVI ст. Перші в історії українського друкарства сюжетні гравюри-ілюстрації впровадив П. Беринда, подавши їх до кожного казання з "Євангелія учительного". З початку XVII ст. виникає новий граверський жанр - так звана народна гравюра, розрахована на поширення серед народу і покликана замінити коштовні ікони. Ці гравюри тиражувалися як листівки-плакати, а їх змістом стали складні алегоричні сюжети раннього бароко ("Чистота яко дівиця...", "Смерть на блідому коні", "Ліствиця райська" та ін.).

Скульптура

У Західній Україні починається розвиток скульптури пов'язаний із західноєвропейськими впливами. Скульптура в цей період також розвивається як елемент архітектурного оздоблення ззовні та зсередини, а також на надгробках заможних шляхтичів, не тільки католиків, а й православних. Цікавими зразками погребальної скульптури є надгробні пам'ятники з розкішною плоскорізьбою кінця XVI ст. у Львові, Дрогобичі, Києві та інших містах. Погребальна скульптура цікава тим, що вона не виліплювалася, а вирізалася з м'яких порід каменю, що споріднює її з різьбою. Але це саме скульптура, оскільки вона передає об'ємність зображених у повний зріст фігур з портретними подробицями їх зовнішності, переважно одягнутих у рицарські доспіхи і ніби в невимушених позах - підперши рукою голову чи піднявши вгору коліно. Більш поетичними і ліричними є композиції надгробків жінок та рано померлих дітей. Разом з тим починає розвиватися ліпна скульптура і ливарна скульптурна пластика з металу. Цікавим зразком останньої є фігура архістратига Михаїла, що перемагає диявола. Останнього виконано в драматичних, характерних для пізньої готики традиціях. Сам архістратиг являє собою взірець ренесансної мрії про досконалу людину. Ця композиція прикрашала будівлю королівського арсеналу у Львові.

Зразки ліпної скульптури прикрашали не лише численні львівські костели, а й вулиці міста.

4. Освіта. Література. Літописання. Мистецтво книжкової мініатюри

Освіта

У зв'язку з наступом католицизму та активізацією національно-визвольного руху ідеологічна боротьба переноситься передусім у сферу освіти. Вплив Реформації спричинився до того, що протестанти заснували у Польщі і Литві низку шкіл, де вчилися й українці. В Україні були протестантські школи в Дубні, Хмельнику. За їх прикладом розгортають свою діяльність і єзуїти. Для поширення католицизму вони протягом якихось 30-40 років відкривають цілу мережу своїх колегій у всіх визначних культурних центрах Речі Посполитої. Тут працювали досить високого рівня учителі, головним завданням яких було поєднувати навчання з вихованням у католицькому дусі. Особлива увага приділялася дітям із заможних родин, які розглядалися як головні жертводавці на розвиток освітньої справи (формально навчання у єзуїтській колегії було безкоштовним, тому серед учнів не бракувало й вихідців із соціальних низів). Українці, які не мали достатньої кількості рівноцінних шкіл, віддавали своїх дітей до цих колегій, де ті майже повністю втрачали усі ознаки національної ідентичності (Твір "Люборацькі" М.Свидницького). Навчання було суворо регламентованим, за традиційною для Західної Європи схоластичною системою. Курс поділявся на дві групи: "тривіум" (граматика, поетика, риторика) і "квадривіум" (математика, астрономія, музика, діалектика). Мовою навчання була латинська. Навчали також основам історії, географії, космографії, природознавства.

Першооснови систематичного курсу теології (богослов'я) давали право на проголошення закладу академією.

До вторгнення єзуїтської системи освіти на свої землі українська культура виявилася досить слабко підготовленою. Здебільшого рівень освіти в Україні, якщо не враховувати протестантські заклади, був початковим. У школах при церквах, монастирях і маєтках магнатів учні вивчали азбуку, молитви, читали часослов, псалтир. Училися писати скорописом, який виробляється у XV ст. і з XVI ст. уживається в актовому письмі та урядовому діловодстві, вчилися також рахувати. Учителями, як правило, були дяки. Дяками називали церковних читців і співців, а також "уставників", які добре розумілися на тонкощах церковної служби. За свою роботу вони отримували певну дотацію, а після закінчення навчання від батьків горщик каші або гривню грішми. Рідше вчителями були "бакаляри", здебільшого молоді люди з незакінченою освітою, здобутою десь за кордоном, які в перспективі могли стати священиками. Дяки допомагали священикам під час богослужіння, іноді були єдиними письменними людьми в малих селах і користалися з того, адже саме до них мали звертатися селяни для вирішення різних побутових проблем. Не дивно, що за такого стану справ довго не було потреби і у вітчизняному книгодрукуванні. Безпосередньо в Україні книгодрукування поширилося тільки у другій половині XVI ст. Початок йому поклав утікач з Москви Іван Федорович (Федоров), який змушений був покинути Московію через переслідування духівництва і бояр. У 1572 р. він прибув до Львова, де за гроші українських меценатів заснував друкарню з кириличним шрифтом. У 1574 р. тут побачив світ "Апостол" — перша друкована книга в Україні, яка призначалася для церковно-богослужбового вжитку. У 1578 р. з друкарні Федоровича виходять "Азбука" і "Буквар", призначені вже саме для тогочасних початкових шкіл. Ще у 1569 р. єзуїти у Вільно відкрили свій колегіум, який через десять років було піднесено до рівня академії. У відповідь у 1580 р. за активного сприяння найбагатшого магната Речі Посполитої, найвидатнішого православного мецената доби князя К. Острозького в його фамільному маєтку Острозі на базі діючої раніше школи було відкрито Острозький греко-слов'яно-латинський колегіум, що задумувався також як майбутня православна академія. Для цього К. Острозький зібрав групу високоосвічених фахівців, які стали основою педагогічного колективу. В Острозькій академії переважно навчали слов'яноруською, грецькою та латинською мовами, тому називали її ще "тримовним ліцеєм". Заснування православного вищого освітнього закладу було лише одним із серії запланованих культурних заходів.

Князь К. Острозький задумав видати Біблію церковнослов'янською мовою, з тим, щоб нею можна було скористатися в полеміці з католиками. Церковнослов'янська мова мислилася такою ж традиційною мовою міжнародного спілкування, як і латинська мова у Західній Європі. Тому з 1580 р. І. Федорович працює в Острозі, де за рік виходить славнозвісна Острозька Біблія - перше повне друковане видання Біблії церковнослов'янською мовою. І.Федорович помер у Львові в 1583 р., а його друкарню викупило Львівське братство. Окрім друкарні Федоровича в Україні швидко почали роботу також інші друкарні - Дерманська, Рахманівська, Стрятинська, Крилоська, Кременецька на Волині, а дещо згодом - Київська лаврська, Почаївська, Чернігівська та ін. Існували також "мандрівні" пересувні друкарні, які належали приватним особам, що перевозили їх з місця на місце. Все це яскраво свідчить про те, що потреба в книгах наприкінці XVI ст. в Україні значно зросла. Першим ректором Острозької академії був відомий письменник, шляхтич з Поділля Герасим Смотрицький. Викладачами працювали відомі культурні діячі і письменники Дем'ян Наливайко (брат козацького повстанського гетьмана Северина Наливайка), Василь Суразький, Клірик Острозький, Христофор Філалет, Тимофій Михайлович, Іван Федорович, Андрій Римша, Олексій Мотовило, греки Кирило Лукаріс, Діонісій Раллі, Феофан Грек, поляк Ян Лятос та ін. Вони були активними членами Острозького культурно-освітнього і літературного гуртка. З Острозької академії вийшло багато видатних людей: Гаврило Дорофієвич, Йов Княгиницький, Мелетій Смотрицький, Ісайя Копинський, Петро Конашевич-Сагайдачний та ін. На жаль, академія і гурток після смерті князя К. Острозького (1608) відчутно занепали. А коли Острог перейшов до його онуки - ревної католички, школу реорганізували в єзуїтську колегію. Однак за час дії навчального закладу його закінчили близько 500 осіб, які стали вчителями, літераторами, друкарями, проповідниками. Національно-визвольний рух в Україні отримав значний загін своїх умілих захисників і пропагандистів.

Братства

Велику роль в організації культурноосвітніх установ відігравали братства — національно-релігійні громадські організації православного міщанства. Церковні братства існували в Україні з глибокої давнини, але активізували свою діяльність з другої половини XVI ст. Спочатку завданнями церковних братств були турбота про зовнішній порядок у храмі, його матеріальну підтримку, утримання шпиталів, допомога хворим і малозабезпеченим. Члени братства платили внески, на які влаштовувались свята - "кануни". Але згодом вони все активніше включаються в суспільно-політичний, національновизвольний і релігійний рух, стають осередками розвитку української культури. Спочатку братства були організаціями лише міщан, але потім стали фактично загальнонародними. Багато в чому саме завдяки підтримці зміцнілих братств самобутня українська культура змогла вистояти у протистоянні з єзуїтами і державними інститутами Речі Посполитої, адже після проголошення 1596 р. релігійної Брестської унії православні в цій державі опинилися фактично поза законом - у них було відібрано всі юридичні права, передані уніатській церкві. Одним з перших у 70-х роках XVI ст. активізувало свою діяльність Львівське братство. У 1572 р. Львівське братство очолило виступ української громади міста з вимогою до королівської влади про визнання за українським населенням права посилати своїх синів до шкіл, в яких викладалися "вільні мистецтва" і добилося свого. Згодом братства виникли і діяли в Рогатині, Городку, Комарні, Любліні, Дрогобичі, Самборі, Холмі, Галичі, Перемишлі, Кам'янці-Подільському, Кремінці, Шаргороді, Немирові, Києві, Луцьку тощо. Львівське братство мало право контролювати моральність своїх членів, здійснювати духовну цензуру церкви, слідкувати, щоб церковні владики жили за апостольськими правилами. Такі привілеї було надано після відвідин у 1585 р. Львова константинопольським патріархом Єремією II. Тоді Львівське братство отримало статус ставропігії, тобто було вилучене з-під влади львівського єпископа і навіть київського митрополита, а підпорядковувалося безпосередньо константинопольському патріарху. Надання ставропігії було першим визнанням подвижницької діяльності братчиків, оскільки до того ставропігійні привілеї отримували лише найзначніші православні монастирі, такі як Єрусалимська лавра.

У 1585 р. Львівське братство заходами найвпливовіших і найініціатив-ніших братчиків Юрія та Івана Рогатинців, І. Красовського та інших організувало свою школу. Виховання мало церковний, але порівняно з Острозькою академією більш демократичний характер. Предмети викладалися тогочасною українською мовою. Викладали слов'янську та грецьку мови, а також "вільні науки". Ректорами і викладачами школи були грецький архієпископ Арсеній Еласонський, брати Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Ставровецький, Памво Беринда, Гаврило Дорофієвич, Ісайя Трофимович, Йоаникій Волкович, Силь-вестр Косов. Одним з учителів був майбутній "козацький" київський митрополит Іван (у чернецтві - Іов) Борецький. Припускають, що у школі певний час удосконалював знання майбутній організатор Києво-Печерського культурного осередка Єлисей Плетенецький. Старщим учням братської школи дозволялося проповідувати в церквах. У 1586 р. було складено дуже цікавий документ — "Порядок шкільний", в якому викладено педагогічні вимоги до учителя. Він мав бути "побожний, скромний, не гнівливий, не срамослов, не чародій, не сміхун, не байкар, не прихильний єресі, а підмога благочестя, що являє собою образ добра в усьому". Виховувати дітей він повинен так, щоб "не залишився винен ні за одного Богу Вседержителеві, і потім батькам їх, і йому самому". Для вчителя всі учні мали бути рівні, діти багатих і "сироти вбогі", і ті, що "по вулиці ходять поживи просити". Цей документ свідчить про високі вимоги до вчителя у той час. За аналогією з Львівською школою і під керівництвом її педагогів і вихованців виникають братські школи у Галичі, Луцьку, Вінниці, Немирові та інших містах — кругом, де була можливість зібрати національно свідомі педагогічні колективи. Культурно-освітній і громадсько-політичний братський рух поступово поширюється із заходу на схід у стратегічному напрямку на давній Київ, куди починаючи десь із 1600 р. перебирається значна частина найактивніших діячів українського братського руху.

У 1599 р. до Києво-Печерської лаври перебирається із Західної України Є. Плетенецький, який закупив "припалую пилом" друкарню Балабанів. Ставши у Лаврі архімандритом, Плетенецький заснував для своєї друкарні паперову фабрику у Радомишлі й приступив до згуртування культурно-освітнього гуртка. Скоро до Києва переїздять: Захарія Копистенський - "муж ревності презільної в благочесті"; Памво Беринда - "істинний монах і учений муж"; Степан Беринда - перекладач, друкар, автор віршів і передмов до лавр¬ських видань; Тарас Земка - "муж свідущий в язиках грецком, словенском і руском"; Лаврентій Зизаній-Тустановський - "святоі православноі віри ісповідник і проповідник, муж благоговійний, дидаскал і вітія, знаток грецкого язика"; Гавриїл Дорофієвич - перекладач богословських книг і вчитель грецької мови; Олександр Митура - поет і викладач поетики; Філофей Кізарович - адміністратор друкарні; знавці друкарської справи і граверства Тимофій Вербицький, Тимофій Петрович, Андрій Миколаєвич, Андрій Наумович, Йосиф Кирилович, афонський чернець Йосиф та ін. У Києві, який планувалося зробити справжньою культурною столицею, братська школа засновується у 1615 р. Першим її ректором був вихованець Львівської школи Іван Борецький, другим — Мелетій Смотрицький, третім — Касіян Сакович. Братські школи мали в цілому демократичний характер, тут вчилися фактично представники всіх станів: міщан, козаків, дрібної шляхти, нижчого духівництва. Запозичуючи деякі елементи західноєвропейської системи освіти, такі як диспути, декламації, виставляння приурочених до церковних свят драматичних сцен на біблійні сюжети тощо, братчики намагалися надавати усім цим елементам українського культурного забарвлення, готуючи національно свідому молодь. Учителі братських шкіл (дидаскали), студенти (спудеї) і учні початкових класів (бурсаки) подорожували по містах і селах України, поширюючи знання та ідеї боротьби проти уніатства і католицизму. Подібні до братських школи виникають і на Запоріжжі, адже з 1616р. низове Запорізьке Військо стає колективним членом Київського братства, а також посилює свій міжнародний авторитет вступом до Ліги християнської міліції, заснованої французьким герцогом де Невером з метою протистояння турецькій експансії, відправляє посольства до різних європейських та азійських країн, тому високоосвічені люди були дуже потрібні.

Крім братських шкіл в Україні продовжували існувати при церквах у селах та слободах численні початкові парафіяльні школи, де вчилися грамоті діти селян і козаків.

Розвиток освіти стимулював появу перших навчальних підручників, які засвідчили доволі високий рівень навчально-методичної роботи в українських закладах освіти. У 1591 р. у Львівській братській школі двома мовами (українською і грецькою) було видано друком складену вже 1588 р. греко-слов'янську граматику "Адельфотес" (Братство), за якою учні навчалися грецької і старо-слов'янської мов. У 1596 р. у Вільно надрукована "Граматика словенска", автором якої був викладач Львівської братської школи Лаврентій Зизаній. У 1619 р. у друкарні того ж Віленського братства вийшла "Граматика словенская" Мелетія Смотрицького. За цим підручником, який М. В. Ломоносов називав "вратами учености", близько 150 років (до кінця XVIII ст.) навчалися мові учні українських, російських, білоруських, болгарських, сербських та інших православних шкіл. Велике значення мала також книга ученого-лінгвіста Памва Беринди "Лексикон славено-росский и имен толкования" (Київ, 1627). У ній містився переклад зі слов'янської на тогочасну українську мову близько 7 тис. іменників з тлумаченнями. У 1631 р. визначний культурний діяч, на той час архімандрит Києво-Печерської лаври, Петро Могила (1595-1647) заснував при лаврі нову школу за латинськими взірцями, яка вже 1632 р. була об'єднана з Київською братською школою. Так утворився Києво-Могилян-ський колегіум, що в майбутньому став одним з провідних центрів освіти та науки не тільки в Україні, а й усьому слов'янському світі. Для забезпечення закладу викладацькими кадрами найвищого рівня Петро Могила, який стає у цей час київським митрополитом і досягнув принаймні часткового відновлення юридичних прав православних у Речі Посполитій, посилає в закордонні університети кількох молодих юнаків, а зі Львова запрошує колишніх однокласників із Замойської академії Сильвестра Косова та Ісаю Трофимовича. Упродовж 1632-1633 рр. він за свій рахунок закуповує близько сотні коштовних фоліантів з творами отців та вчителів церкви, а також кращі на той час історичні трактати, латинські словники,твори Сенеки, Ювенала, Горація, Овідія, Цицерона та інших письменників з коментарями, купує підручники з тригонометрії, логіки, метафізики. Передові гуманістичні вподобання не заважали П.Могилі провадити суворе аскетичне життя - під дорогими митрополичими шатами він носив на тілі жорстку власяницю і важкі залізні ланцюги.

Колегіум, що мав стати академією, від самого початку задумувався не лише як навчальний заклад, а й як осередок учених та письменників — так званий Києво-Могилянський атеней (від латинського агпаепеит - СВЯТИНЯ). Крім П. МОГИЛИ ДО НЬОГО ВХОДИЛИ визначні культурні діячі: філософи Й. Кононович-Горбацький і І. Трофимович, поети і письменники X. Євлевич, С. Почаський, А. Кальнофойський, Й. Калимон, Т.Баєвський, С. Косов та багато інших. Перед членами гуртка стояли великі завдання щодо ґрунтовного і комплексного оновлення української національної культури, а також ще ширші завдання в питаннях унормування і пристосування до умов доби всієї православної догматики, канонічного права та інших галузей православного церковного життя, на які й опиралася тогочасна українська культура. Колегіумстав головним осереддям барокової культури в Україні, яка трималася на поєднанні ідей збереження і оновлення традиційної православної культури засобами європейської Контрреформації. Мріючи про відкриття у Києві академії та вболіваючи за розвиток освіти в Україні, П. Могила передбачливо заснував філії колегіуму у Вінниці (1634) і в Кременці (1636). Вінницьку філію 1639 р. було переведено в Гощу на Волині, де вона вже як Гоштський колегіум діяла до пожежі 1672 р. Польський король і сейм так і не дали дозволу на перетворення Київського колегіуму на академію. Але на своїй родовій дідизні в Яссах у Волощині, яка тоді перебувала під протекторатом Османської імперії, П. Могила в 1640 р. таки відкрив Слов'яно-греко-латинську академію, яка стала основою майбутнього університету. Пропозиція П. Могили московському царю про можливість заснування у Москві монастиря зі школою для "дітей боярських і простого чину" навіть у спрощеному двомовному греко-слов'ян-ському варіанті тоді не знайшла підтримки, викликавши тільки підозри щодо незрозумілого тогочасним москвитянам прагнення до поширення освіти. Вчені Київської колегії зробили перші кроки до започаткування науки археології. Під керівництвом митрополита Петра Могили були розкопані залишки Десятинної церкви у Києві, збиралися написи з пантеону Києво-Печерської лаври. Петро Могила активно записував народні оповіді, перекази, місцеві легенди, пов'язані з духовною культурою, і збирався видати їх друком, але не встиг цього зробити. З відкриттям вітчизняних освітніх закладів потік української молоді на Захід дещо послабився, але не зупинився. Молоді люди з України здобували знання в європейських університетах Парижа, Падуї, Праги, Віттен-берга, Кракова, Базеля, Ростока та інших міст. Особливою популярністю користувався толерантний і ліберальний Падуанський університет, де вже значно пізніше С. Оріховського-Роксолана навчалися такі відомі українці, як Василь Русянович, Григорій Керницький, Яків Седовський, Павло Боїм (який у 1613-1614 рр. був проректором цього університету), Ієзекіїль Курцевич-Бурлига (товариш і сподвижник гетьмана Сагайдачного), Степан Морозенко (згодом полковник і сподвижник Б. Хмельницького) та багато інших наших давніх співвітчизників. Усі вони репрезентували українську національну культуру в європейських освітніх центрах, поширюючи знання про свою батьківщину у світі. У зв'язку з цим окремо слід згадати українського студента паризької Сорбонни Івана Ужевича, який 1643 р. вперше латинською мовою уклав "Граматику слов'янську", де яскраво відбилися риси власне української мови.

Література. Літописання

У найпоширеніших рукописних списках зразків тогочасної світської літератури можна віднести збірник "Ізмарагд", у різних списках якого вміщено від 100 до 150 "слів" здебільшого на морально-побутові теми: про доброчинність і гріхи, про повагу до вчителів. В XV ст. з'являються також нові розширені версії перекладних повістей про Олександра Македонського ("Олександрія"), оповідання про Трою, Бову-королевича, у XVI ст. - оповідання про Трістана та Ізольду, про "сімох мудреців". Усі вони мали коріння в західнослов'янській, південнослов'янській та італійській літературі. Активно поширювалися у списках також церковно-літературні твори: житія святих, послання, "слова". Видатною літературною пам'яткою доби був Києво-Печерський патерик, зміст якого з часом поступово доповнювався усе новими й новими розповідями про різноманітні "чудеса" з життя ченців у Києво-Печерській лаврі, але є цікаві відомості про тогочасне суспільне життя і побут. Найбільше поширення не тільки в цей період, але й у подальшому мали збірки житій святих, так звані Четьї-Мінеї (з XV ст.), укладені за річним колом православного богослужіння для зручності читачів, які щоденно перечитували житія саме тих святих, пам'ять яких відзначалася в той день за церковним календарем. Продовженням і розвитком давньоруської культури було літописання. До найзначніших літописів тієї доби слід віднести Короткий Київський літопис XIV-XVI ст. і так звані литовські або західноруські літописи. У Короткому Київському літописі, що висвітлює період з 862 р. по 1515 р., використано давньоруські літописи, містяться цікаві відомості з тогочасної історії, зокрема, про боротьбу проти татар, діяльність князя К. Острозького. У Густинському літописі виклад подій доведено до 1597 р., описано виникнення козацтва, введення Брестської унії. Острозький літопис охоплює події від 1500 р. до 1636 р., але є не самостійним твором, а компіляцією з популярної в той час хроніки Мартина Бєльського.

Розвитку рукописного поширення книг сприяло виникнення в Європі паперового виробництва. Вже у XIV ст. на українських землях з'являється перший папір, що завозився з німецьких князівств. Хоча перший європейський папір був досить дорогим, він усе ж був значно дешевший, ніж пергамент. Виробництво власного паперу в Україні почалося в Галичині тільки в першій половині XVI ст. Пергаментом продовжували користуватися тільки в найурочистіших випадках, зокрема для Пересоп-ницького Євангелія, мова про яке далі. Головними осередками переписування книг залишалися монастирі, з яких часто висилалися розшукові делегації ченців у близькі й далекі краї для поповнення монастирських бібліотек новими рукописами. Нерідко переписувачами були священики, парафіяльні дяки, а також світські особи, включно до князів і княгинь, бо ця праця вважалася богоугодною і сприятливою для спокутування гріхів і спасіння душі. Поруч з аматорами існувала категорія фахових переписувачів, які виготовляли найвартісніші рукописні фоліанти, для чого майстри об'єднувалися у своєрідні гуртки, в яких кожен учасник спеціалізувався на певній ділянці досить складного і копіткого виробничого процесу. Закінчення якісно виконаного перепису великої книги було для фахових переписувачів справжнім святом, визначною життєвою подією. Коли стало відомо про можливості книгодрукування, переписувачі-фахівці повели палку агітацію проти нового винаходу, запевняючи, що тільки писана від руки книга є приємною для Бога, а друкування є ледве не диявольською вигадкою. В Україні ця агітація мала дещо менший успіх, ніж у тогочасній Московії, але також давалася взнаки.

Істотний вплив на початок українського книгодрукування справило виникнення наприкінці XV ст. східнослов'янського кириличного друкарства у Кракові та Чорногорії. Так, у 1483— 1491 рр. у друкарні Швайпольта Фіоля в Кракові кириличним шрифтом були надруковані церковні книги "Часословець", "Псалтир", "Постова Тріодь" і "Квітна Тріодь". Деякі науковці відзначають певні, хоч і незначні українські впливи у церковно-слов'янській мові цих видань. Про походження самого Фіоля достеменних відомостей немає. Гіпотетично припускають, що ім'я Швайпольт - спотворене "Святополк". На жаль, друкарня Фіоля проіснувала недовго, оскільки майже одразу виникли тертя з католицькою церковною ієрархією. Але книги з друкарні Ш. Фіоля поширювались і в Україні. На початку XVI ст. (1517-1518) друкування книг кириличним шрифтом відновив білоруський вчений Франциск Скорина (у Празі та Вільно).

Поряд з тим в добу європейського Відродження багато українців, переважно з земель, які тоді належали Короні Польській, не тільки виїздили на навчання до європейських гуманістичних центрів, а й друкували свої твори латинською та старопольською мовами в різних центрах культурного життя та брали найактивнішу участь у тогочасних культурних процесах. У 1483 р. у Римі побачила світ перша (з відомих досі) друкована книга, автором якої був українець - Юрій Дрогобич-Котермак. Здобувши початкову освіту в Дрогобичі, середню - у Львові, Юрій Котермак ступені бакалавра і магістра отримав у Краківському університеті. У Болонському університеті він став першим українцем - доктором мистецтв і доктором медицини, викладав медицину і астрономію, в 1481-1482 рр. був ректором Болонського університету — на той час центру передових гуманістичних течій, передусім у природознавстві та філософії. Видана вченим книга була розлогим астрологічним прогнозом на 1483 рік. Прогнозу передувала віршована посвята папі Сиксту IV, яку перший український поет-гуманіст почав з визначення свого творчого кредо:


Більшість тепер виставля напоказ

свої праці, святотче, Дбаючи щонайпильніш про

честолюбство та зиск. Я ж свої книги у світ випускаю

з єдиним бажанням: Хай буде користь від них роду

людському в житті.

У книзі знайшли відбиття здійснені Ю. Дрогобичем обрахунки двох наступних місячних затемнень. Вперше в історії друкованої книги в цій праці згадуються Львів, Дрогобич, Вільно, Москва, Кафа (Феодосія). Наприкінці 80-х років XV ст. Ю. Дрогобич повертається до Краківського університету, де читає лекції з медицини й астрономії. Серед його слухачів був майбутній славетний астроном М. Коперник. У Кракові Ю. Дрогобич допомагав П. Фіолю в підготовці до друку перших слов'янських видань кириличним шрифтом. З Кракова неодноразово приїздив до рідного Дрогобича, бував у Львові та Зимній Воді поблизу Львова. Помер у лютому 1494 р. Рукописи астрономічних і медичних праць Ю. Дрогобича-Котермака зберігаються тепер у Парижі, Мюнхені, Мілані. Відомим латиномовним українським поетом-гуманістом був Павло Русин з Кросна (бл. 1470-1517), вчитель і вихователь видатних слов'янських латино-мовних поетів Яна Вислицького, Яна Дантишека, хорватсько-угорського поета Яна Паннонія. Одним із найвидат-ніших східнослов'янських латиномовних поетів, які зробили вагомий внесок у розвиток всієї європейської новолатинської поезії, був Георгій Тичинський-Рутенець, який друкував свої поеми протягом 1534-1548 рр. у Кракові, а потім працював королівським дипломатом у різних містах Італії. Відомими культурно-освітніми діячами і поетами були також Григорій Чуй-Русин та Іван Туробінський-Рутенець. Варто окремо згадати також Себастьяна Кленовича (1550-1602), який освідчився у палкій любові до батьківщини у кращій зі своїх поем - "Роксоланії" (1584). Україна-Роксоланія ввижалася йому кращим місцем у світі для заснування тут нового літературно-мистецького Парнасу. С. Кленович був представником пізньоренесансного маньєризму і непримиренним противником єзуїтів. За твір "Перший виступ проти єзуїтів" він зазнав гонінь і був доведений до голодної смерті. Латиномовна творчість не заважала українським поетам і письменникам лишатися патріотами своєї батьківщини. Латина була в Європі мовою міжнародного спілкування, мовою тогочасної науки, освіти і красного письменства. Вживання у творчості новолатинської мови було ознакою репрезентації "високої" культури того часу на противагу культурі "низькій", яку репрезентували твори, написані тоді ще молодими й погано унормованими європейськими національними мовами, пов'язаними з латиною пуповиною залежності і вторинності. При цьому українські творці "високої" латиномовної культури часто були вихідцями з демократичних верств галицького суспільства. Так, Ю. Дрогобич-Котермак походив з родини звичайного дрогобицького ремісника Михайла Котермака, а Г. Чуй-Русин народився в родині самбірського шевця.

Доки питання релігійно-етнічного протистояння між українцями і поляками не було висунуто на порядок денний культурного процесу, українські культурні діячі активно розвивали й молоду польськомовну літературу, цілком небезпідставно вважаючи себе такими ж її господарями, як і етнічні "ляхи". Вони збагачували польську мову українською лексикою, українським світовідчуттям, українським духом. Особливо колоритною і рельєфною фігурою всієї латино-польськомовної літератури середини XVI ст. був талановитий прозаїк-публіцист, перший від часів Київської Русі український письменник-полеміст Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566), якого сучасники з повагою називали "руським Демосфеном". Подібно до своїх попередників і сучасників доби Відродження, він був глибоко обізнаний з усіма здобутками античної, середньовічної та гуманістичної культури, в тому числі з поезією вагантів, трубадурів, шпільманів, адже й сам чимало мандрував разом з іншими студентами по Європі. Після Краківського та Віденського університетів він вирушає до німецького Віттенберга. Під час навчання у Віттенберзькому університеті С. Оріховський близько зійшовся із засновником реформаційного руху в Європі М. Лютером і три роки мешкав у його оселі в оточенні його найближчих сподвижників (таких як Ф. Меланхтон) і учнів. Залишив Німеччину на вимогу батька, переляканого протестантськими захопленнями свого сина, і продовжував навчання у Болонському та Падуанському університетах. Після повернення на батьківщину написав трактати "Зразковий підданий" і "Напучення королеві польському Сигізмунду II Августу", опублікував низку пристрасних антитурецьких промов із закликом до короля і шляхти одностайно стати разом з усім "хрещеним людом" проти турецької загрози. У своїх творах, які користувалися великою популярністю, С. Оріхов-ський-Роксолан сприяв укладанню політичної унії з Литовською державою, виступав за перенесення столиці нового державного утворення до давнього Києва, подаючи для того відповідні аргументи. Важливу групу творів складають антипапські виступи С. Оріховського "Хрещення русинів", "Про целібат", "Відступництво Риму", які стали прелюдією до розвитку українського полемічного письменства.

Великий вплив на розвиток всієї, в тому числі й православної, культури України в цей період справили реформаційні процеси, що з Європи поширилися на Польську й Литовську держави. Значна частина магнатів і шляхтичів стають протестантами — лютеранами і ще частіше кальвіністами. Одним із результатів протестантського впливу на культуру стали спроби наблизити літературну мову до народної з тим, щоб зробити її доступною для всього населення. Найвидатнішою пам'яткою української літератури такого роду є вже згадуване Пересопницьке Євангеліє - багато оздоблений і чудово ілюстрований рукописний переклад з болгарської мови на тогочасну українську. Переклад здійснено у 1556-1561 рр., у місті Пересопниці на Волині (зараз село Рівненського району Рівненської області) - звідси назва Євангелія. Перекладачами були попович з міста Сянока Михайло Васильович та архімандрит Пересопницького монастиря Григорій за дорученням княгині Алозії Заславської "для ліпшого виразумління люду християнського посполитого". Мова Пересопницького Євангелія наближена до народної і є цікавою характерною пам'яткою, в якій відбилися процеси формування української мови. Серед іншого в цій пам'ятці відбито цікаве розширення значення слова "Україна", адже тут це слово є синонімом слів "земля" і "країна", так що Палестина називається Палестинською Україною, Єгипет — Єгипетською Україною тощо. До речі, саме на Пересопницькому Євангелії складає тепер присягу при вступі на посаду Президент України. Входження живої української мови до такого "високого" жанру словесності, як Євангеліє, було винятковим явищем реформаційних змін у світогляді. Ренесансні теорії літератури в Європі пропонували обмеження вжитку народної мови "низькими" жанрами - сатирою, епіграмами тощо. Єдиною прозовою пам'яткою "низького" жанру сатири, що дійшла до нас із другої половини XVI ст., є "Промова каштеляна Мелешка", в якій критично змальовується дозвілля і побут панства. У цьому пародійно-викривальному творі яскраво відбито риси як української, так і особливо білоруської живих мов, хоча назвати мову твору вповні народною не можна, оскільки "Промова" висміює своєрідний суто шляхетський "жаргон" українсько-білоруської шляхти з притаманною йому макаронічністю (змішанням різних мов).

Найранішим зразком віршованого "олітературення" живої української мови у XVI ст. є "Пасквіль 1575 року" ("Хто йдеш мимо — стань годину") луцького шляхтича Івана Жоравницького, який служив у Луцькій міській канцелярії. Пасквіль звернено проти дружини рідного брата І. Жоравницького, яка мала у суспільстві сумнівну репутацію: "Хоча й вік подойшлий має, А розпусти не встидає; Убирається в форборти, Лиш не дбає про чесноти". Звертаючись до брата в дусі народних епічних традицій закликом "ой ти, муже необачний", автор радить йому зайнятися "перевихованням" дружини у звичний для кожного шляхтича спосіб - вибити її киями, що додатково підкреслюється вживанням "шляхетських", тобто польських за походженням слів. Оскільки ніякі інші твори І. Жоравницького невідомі, залишається тільки припускати, що сам автор вірша не надавав йому великого художнього значення, і, водночас, що спроби писати мовою, максимально наближеною до народної, не були винятковим явищем. Але, на жаль, "Пасквіль 1575 року" за¬лишається єдиним віршем такого роду з уцілілих писемних пам'яток XVI ст. У 1569 р. відбулася політична Люблінська унія, яка на території колишніх Корони Польської та Великого князівства Литовського проголосила появу нового державного утворення - Речі Посполитої (українською - "справа народна", буквальний переклад латинського слова "республіка"). Внаслідок цієї унії українські землі опинилися в одній державі, чим було забезпечено можливість подальшого культурно-національного піднесення українського народу. Але майже водночас із створенням нової держави озброєна контрре-формаційною ідеологією римська курія звертає на це політичне утворення підвищену увагу і надсилає до неї громаду єзуїтів, добившись стрімкого посилення своїх позицій.

Тим часом у ренесансну польську літературу українські письменники продовжували вносити специфічний русинсько-козацький православний колорит, що відбився в багатьох поетичних і прозових творах XVI — початку XVII ст. переважно героїко-батальної тематики з неодмінним мотивом титанічної лицарської боротьби з турками й татарськими кочівниками. Недарма символом польської ренесансної культури стає героїчний образ італійця Філіппа Буонокорсі-Калімаха, який скаче на коні українськими степами. Особливо показовим у цьому відношенні твором є поема анонімного українського автора "Еріпікіоп, себто вірш жалобний..." (1584), написана тогочас¬ною польською мовою з приводу смерті відомого українського магната, родича Дмитра-Байди, Михайла Вишневецького (1529-1584). Українське авторство поеми засвідчується похвалою щодо збереження князем православної віри. Попри сумний привід для написання, твір всуціль присвячено емоційному опису сповненого героїчних епізодів неспокій¬ного прикордонного життя Київського каштеляна і Черкаського, Канівського, Любецького старости. Багато місця відведено безпосередньо описові баталій з татарами, турками і лівонцями, змальованих досить барвисто і водночас правдоподібно із залученням багатьох деталей, так що не виключена участь автора в описаних ним подіях. Описується час, коли козаки гартували свою військову вправність, висилали в степ сторожі і виступали у походи ще під проводом свідомих свого покликання українських князів, серед яких виділявся князь Ружинський, "...наш Євстафій славний, серця мужнього вояк і собою гарний". Після порівняльного екскурсу у вишкільну практику завжди готових до війни давніх римлян автор наголошує:

Добрих гетьманів також Україна мала,

Гетьманів з країн чужих не потребувала.

І при кожному дворі - хто про те забуде! -

У змаганнях час минав лицарського люду.

Недостойних їх розваг лицарі цурались,

А своєму повсякчас ремеслу навчались.

Як з прудкого румака на скаку стріляти,

Як у герці басурман шаблею рубати.

Як супроти кінних лав пішими ставати

Та нападника здаля списом уражати.

У навчаннях нелегких бойовому ділу

На Вкраїні піднялось лицарство уміле.

Має хіть вояк в поля часто виїжджати,

Не удома, а в степу мусить вікувати

Та вистежувать татар у полях широких,

За поганцем пильнувать із могил високих.

Намагаючись якнайповніше і найвиразніше відтворити картини військового українського життя, автор вдається до добре вмотивованих пейзажних замальовок та яскравих образних зворотів:


Вістку принесли: сідлав коней турок певний.

Добре чули по росі: вже дзвенять стремена.

Зблідли в небі голубім світанкові зорі,

Щойно ясний день почав випливати з моря.

Помолилися князі, вершники готові,

Легко рушили своїм звичаєм до бою.

Окрім цілої низки яскравих батальних сцен чимало місця в поемі відведено створенню негативного колективного образу хижих ворогів. Окреслено в поемі і певне невдоволення князя М. Вишневецького своїм сюзереном - польським королем, який недооцінював значення і роль активної діяльності князя в організації життя на українських землях:

Королеві в'язнів князь часто відсилає,

Тільки ось винагороди жодної не має.

А годилось вшанувать князя тим же чином,

Як сторонні королі в інших землях чинять...

Закінчується поема риторичним звертанням до ворогів України, які не мають підстав особливо радіти з приводу смерті князя, оскільки його справу, як сподівається автор, буде гідно продовжено його молодим сином, котрий з Божої ласки вдався не менш вправним і завзятим, ніж його батько. Як показав подальший перебіг подій, рід князів Вишневецьких, як і більшість інших елітних родів України, під впливом єзуїтської пропаганди дуже швидко втратив колишню уславлену самосвідомість і з оборонців України та ватажків козацьких загонів перетворився на рід вождів загонів запеклих ворогів українського козацтва. Поряд з творами батальної тематики, яку розвивали українсько-польські поети і письменники Йосип Верещинський (палкий ініціатор приєднання запорожців до мальтійських рицарів), Адам Чагровський, Симон Пекалід, Мартин Пашковський тощо, слід також згадати про внесок у жанровий розвиток українсько-польської літератури Ренесансу "поета-лауреата" Шимона Шимоновича (1558—1628), сина заможного львівського кравця. Знаменитий французький філолог Й.-Ю. Скалігер, в якого навчався Шимонович, захоплено писав, що у своїх творах його учень перевершив усіх тих античних авторів, з творами яких визначний французький кальвініст-гугенот знайомив свого студента. Шимонович писав латинською мовою оди, панегірики, гімни, епіграми, фрашки, а також драми у стилі Евріпіда і Сенеки. Але найбільшу славу йому як поету доби Відродження приніс великий цикл ідилій, об'єднаних у збірку "Селянки", написаних польською мовою, в яких поет подав замальовки з життя українського простолюду. Ці твори не лише дістали високу оцінку, а й викликали цілу низку наслідувань до А.Міцкевича включно. Шимоновичем було створено своєрідний "польсько-галицький стиль", щедро пересипаний українськими словами і народнопоетичними висловами, які відтак стали надбанням польської культури. Шимонович був також фактичним організатором відкриття відомої своєю толерантністю Замойської академії (1595) на етнічному пограниччі українських і польських земель, в якій навчалася велика кількість майбутніх діячів власне української культури. Але яскрава доба позаетнічної і вузькоелітарної за своєю сутністю ренесансної культури в Україні, підпорядкована невблаганному плину історії, вже відходила у минуле разом зі своїми здобутками і нездійсненними ідеалами абстрактно-універсального гуманізму. Наближалася доба бароко, замішана на примхливому поєднанні гуманістичних ідей з ідеями Контрреформації та ідеологією національних революційних рухів.

Контрреформаційна діяльність єзуїтів, які швидко заручилися державною підтримкою, була спрямована не тільки проти протестантів, а й православних, звинувачуваних ними в усіх смертних гріхах від безграмотності до державної зради (на тій підставі, що константино¬польський патріарх, якому була підпорядкована Київська митрополія, перебував у певній залежності від турецької влади) і викликала в українських колах як ніколи активний національно-культурний рух за відстоювання своєї честі й своїх прав. З початком контррефор-маційних процесів усе більше освічених українців починали розуміти, що подальший культурний розвиток України можливий лише за умови збереження і примноження культурних надбань вітчизняної православної культури, а покатоличення загрожує тотальною денаціоналізацією. Перед представниками значно поріділої національної еліти постало надзвичайно складне завдання - утвердити своє право залишатися окремим народом і в той самий час "не випасти" із загальноєвропейського культурно-цивілізаційного контексту. Як і в інших країнах Європи, відбувається переорієнтація митців зі світської сфери, до якої належали більшість видатних діячів української культури до кінця XVI ст., до церковно-релігійної. Розбудова православ'я в Україні хвилює й надихає багатьох талановитих українців, які часто змінюють шляхетські шати на ряси. При цьому українська культура кінця XVI — першої половини XVII ст. мала цілком своєрідне й виразне спрямування. Як і в Європі, українська культура періоду "православної Контрреформації" намагалася пов'язати європейський гуманізм із середньовічними традиціями, але з огляду на національні особливості шукала для цього свої, притаманні саме їй шляхи. Багато в чому період бароко в Україні пов'язаний із подальшим поширенням гуманістичної ідеології. Для цього використовувалися всі доступні форми оновлення традиції, які часто "підказувалися" опонентами. Під впливом західних зразків в українській літературі другої половини XVI ст. з'являються і набувають значного розвитку нові поетичні жанри геральдичної, або гербової поезії та епіграми, початково пов'язані з культурою книгодрукування.

Барокова література

У кожному українському друкованому виданні незалежно від того, церковний чи світський характер воно мало, вміщувалися вірші "на герб", яких могло бути й декілька в одній книзі. Розмір одного такого вірша також був різним - від десяти до понад сотні рядків. Геральдичні вірші вміщувалися у книзі безпосередньо за графічними зображеннями гербів заможних українських шляхетських родів, представники яких мали відношення до видання книги, або гербів громадських організацій чи об'єднань (братства, Військо Запорозьке низове або міські ремісничі цехи, що також мали свої герби). Геральдичний вірш мав провести яскраву і переконливу аналогію між гербовими відзнаками їх носіїв та їхнім реальним життям. Пошук різноманітних зв'язків між ніяк не пов'язаними і випадковими, як здалося б сучасній людині, речами, був притаманним для примхливої свідомості людини бароко, що розглядала їх у ролі особливо промовистих знаків та символів. Написання гербового вірша потребувало від авторів таких творів неабиякої вправності та вміння виділити і передати найголовніше з їхньої точки зору в такий спосіб, щоб кожен із читачів книги міг знайти для себе у вірші щось цікаве і корисне. Епіграма також входить в українську літературу спочатку як один з елементів оформлення друкованих видань, хоча присутність епіграми у книзі не була обов'язковою. її завданням було налаштувати читача на сприйняття подальшого тексту. Але в барокову добу досить скоро завдяки сконденсованості змісту і влучності вислову епіграма стає самостійним поетичним жанром. З'являються цілі збірки епіграм, які заступають місце популярних серед читачів афористичних збірників минулого на кшталт давньоруської "Бджоли". Першою такою збіркою в Україні стала "Діоптра, альбо Зерцало..." архімандрита Дубненського монастиря (на Рівненщині) Віталія, яка вийшла друком 1612 р. і пережила низку видань у XVII і XVIII ст.

Доба бароко не відмовилася від ренесансних ідеалів людини-титана, лю-дини-генія і людини-борця, але надала гуманістичним ідеалам попередньої до¬би нового звучання. В літературі українського бароко завдання створення концептуальних ідеальних образів представників національної еліти - оборонців культурної традиції та носіїв лицарських чеснот - виконували жанри панегіричної та погребальної поезії. Спробою панегіричного оспівування непересічних якостей князя К. Острозького були вже вірші Г. Смотрицького (1580), але вершиною розвитку панегіричного жанру в українській літературі раннього бароко був твір Олександра Митури "Візерунок цнот..." (1618), при¬свячений засновнику Київського культурно-освітнього осередка Є. Плетенецькому. Особливою бароковою урочистістю й насиченістю змістових нюансів відзначаються панегірики П. Могилі, авторами двох з яких колективно виступили друкарі Києво-Печерської лаври, а автором третього був викладач колегіуму С.Почаський. Вірші "на погреб" або ляменти також мали уславлювати в майбутніх поколіннях героїчні й подвижницькі постаті діячів національно-культурного руху, стверджувати ідею вдячного успадкування і примноження створених і переданих ними цінностей всупереч невблаганному плину часу. У погребальній поезії одне з важливих місць відводилося різнобічній розробці надзвичайно хвилюючої людину бароко теми неминучої смерті і пов'язаної з нею теми цінності людського життя. Найвідомішим із творів жанру є твір К. Саковича "Вірші на погреб..." гетьмана П. Сагайдачного (1622), але він далеко не єдиний твір такого роду.

Новим явищем для української літератури з кінця XVI ст. стають також запозичені поетичні жанри декламації та діалогу, які передували появі театральної драми. Це жанри лише до певної міри літературні, оскільки передбачали передусім усне виконання, хоча найвизначніші твори виходили друком. Декламації (від лат. сіесіатагіо - вправа у красномовстві) призначалися для урочистого відзначення церковних, шкільних або інших свят, а також виголошувалися з нагоди різних важливих подій того часу. Виконували їх переважно учні, кількість яких могла коливатися від 3-4 до 20 і більше. Серед декламацій, які дійшли до нашого часу, найдавнішою є братська "Просфонима" (Львів, 1591), виголошена на честь приїзду київського митрополита. Якщо в декламаціях виголошувані на сцені змінювали один одного по черзі, то в діалогах вже два чи більше персонажів ведуть між собою розмови, в яких відбувається розвиток сюжетної лінії. Яскравими зразками діалогів є твори Андрія Скульського (1630) та Іоаникія Волковича (1631). Книжною українською мовою пишуться також численні батальні, історичні, морально-дидактичні та філософські вірші. Віршування було переважно силабічним, тобто рівноскладовим з попарним римуванням рядків і цезурою (інтонаційною паузою) всере¬дині кожного рядка. Однак зустрічалися також вірші з різноскладовими рядками без поділу на строфи, які за поетичним розміром дуже нагадували собою народні українські думи. А. Зизаній-Тустановський у своїй граматиці 1596 р. подав і першу українську теорію силабічного віршування. Користуючись античними і ренесансними зразками, він намагався прищепити українській поезії принцип не динамічного наголосу (який властивий усім слов'янським мовам), а принцип наголосу за довготою голосних, для чого поділив кириличні голосні на довгі й короткі. Хоча спроба виявилася невдалою, вона цікава як вияв особливого бачення джерел і завдань національної культури. На межі літературної художньої творчості та теоретичної філософської думки першої половини XVII ст. виникають натурфілософський і онтологічно-гносеологічний трактат Кирила Транквіліона-Ставровецького "Зерцало богословії" (перше видання 1618), перший вітчизняний підручник з філософії "Арістотелеві проблеми" (Київ, 1620) і "Трактат про душу" (Київ, 1624) Касіяна Саковича, а також морально-етичний трактат опального київського митрополита Ісайї Копинського (пом. 1640) "Алфавіт духовний...", який активно поширювався у рукописних списках і був надрукований лише 1710 р., після чого витримав десятки видань.

Релігійна полеміка

Серед низки нових літературних жанрів найбільшого культурно-ідеологічного значення набув розвиток полемічної літератури, яка особливо актуальною стала у другій половині XVI — на початку XVII ст. у зв'язку з наступом католицизму і насадженням Брестської унії 1596 р. У цей час було створено близько 140 великих полемічних творів, з яких близько 80 написано католиками та уніатами, і близько 60 — православними. Але й до проголошення церковної унії ґрунт для полемічного відстоювання своїх національних прав уже існував. Суттєві наслідки для соціально-політичного та культурного життя України мали події, пов'язані з переходом на новий календарний стиль. У 1582 р. папа римський Григорій XIII на підставі ухвал Нікейського собору наказав виправити старий юліанський календар, в якому внаслідок недоліків числення утворилася різниця між календарним та астрономічним часом. Папа наказав з 5 лютого 1582 р. додати 10 днів. Цю реформу в протестантських та православних країнах зустріли вороже і навіть чимало католиків спочатку не прийняли її. Так сталося, що буквально за рік до реформи, у 1581 р., з Острозької друкарні вийшов поетичний календар — "Хронологія" А. Римші, в якому за старим юліанським стилем було зазначено основні церковні свята, кожному місяцю присвячувався відповідний характеристичний вірш, а назви місяців подавалися книжною "руською", латинською та єврейською мовами. Тому спроби зміни календаря в Україні, як і в інших землях, сприймалися досить болюче як простолюдом, так і представниками культурної еліти. Так стався поділ населення Речі Посполитої: католики прийняли новий стиль, а православні - залишили старий. Зміна календаря призвела до релігійної та соціальної напруги. Польські пани забороняли селянам відзначати свята за старим стилем і змушували їх у ці дні працювати.

Одними з перших значних полемічних творів тогочасною книжною українською мовою були дві книги ректора і викладача Острозького колегіуму Герасима Смотрицького "Ключ Царства небесного" та "Календар римський новий" (1587). У них автор засудив не стільки саму спробу приведення календаря у відповідність із астрономічними законами, скільки примусовий характер нововведення і його культурно-соціальні наслідки. До того ж календарні новації добре накладалися на загальну картину контрреформаційної реорганізації католицького світу. Тому Г. Смотрицький використав їх як привід для різнобічної критики папства та єзуїтів з позицій культурних цінностей традиційного православ'я. Нападки на православних і звинувачення на їх адресу з боку католиків автор розцінював як ознаку втрати ними справжнього духовного зв'язку з апостольською традицією, і передусім з апостолом Петром, "ключарем небесного царства", бо саме цим зв'язком любили хизуватися єзуїти, що називали римських пап прямими наступниками цього апостола, який нібито був першим єпископом у Римі. Полемічні антипапські твори писали також інші діячі Острозької академії, котрі виступали під псевдонімами Василя Суразького і Клірика Острозького. Полеміка між православними і католиками особливо загострилася після Брестської унії 1596 р. Рішення Брестського собору про об'єднання православної та католицької церков захищав визначний оратор доби єзуїт Петро Скарга. Він підкреслював, що світські люди не мають права голосу в питаннях унії, мовляв, якщо більшість церковних ієрархів пристали на унію, то й уся їх паства (передусім ішлося про братства) і навіть незгодна з цим актом частина єпископату і монашої братії мають підкоритися. Разом з тим він обачно обійшов мовчанкою питання про те, чи мали право православні владики переходити під владу папи, якщо вони отримували свої ієрейські свячення і разом з ними духовну владу від константино-польського патріарха. Як відповідь П. Скарзі православні оперативно видрукували акти паралельного уніатському православного Брестського собору з докладним і спокійним викладом його перебігу в протоколах і документах. Книга вийшла без підпису під назвою "Ектезис". Метою її було довести канонічність православного собору. Услід за цим у 1597 р. у Вільно польською, а роком пізніше в Острозі тогочасною українською мовою вийшов друком один з найвизначніших полемічних творів - "Апокризис" Христофора Філалета (псевдонім М.Броневського), обсяг якого польською сягав 334 сторінок, а українською - 444 сторінок. Змістом і обсягом він перевершує всі полемічні твори того часу (окрім ненадрукованої "Палінодії" Копистенського, яка активно поширювалася у списках). Твір було написано з великим літературним і публіцистичним хистом і глибоким знанням предмета полеміки. Відкидаючи твердження Скарги, автор виступав проти претензій папи і католиків на українсько-білоруські землі, піддав гострій критиці моральну розбещеність єпископів-перевертнів, захищав право українського і білоруського народів на самостійне і ненасильницьке вирішення своїх релігійних справ. Філалет був ідеологом православного шляхетства, відстоював шляхетські вольності, виступаючи проти теорій виключної влади єпископів. До найяскравіших за емоційною силою творів полемічної літератури слід віднести також книгу Мелетія Смотрицького "Тренос" (з грецької - "Плач"), опубліковану в 1610 р. Цей речитативно-поетичний твір написано з використанням народнопоетичного жанру голосіння — плачу Матері-церкви, зверненого до дітей - українських православних магнатів, що відреклися від неї і пішли за мачухою — католицькою церквою (перераховано близько 50 визначних українських та білоруських родів). Автор висловлює сум з приводу смерті захисника православної віри князя К.Острозького. Різко засуджується Брестська унія і католицьке духівництво, яке характеризується як "італійські бандити". Твір М. Смотрицького справляв настільки сильне враження на сучасників, що польський король Сигізмунд III наказав увесь тираж знищити, друкарів ув'язнити, а автора книги стратити, так що М. Смотрицькому довелося довгий час переховуватися від покарання по різних православних монастирях. У 1620 р. єрусалимським патріархом Феофаном таємно від влади під охороною козаків гетьмана Сагайдачного було висвячено нову православну церковну ієрархію для Київської митрополії. На початку наступного 1621 р. нововисвячений митрополит Іов Борецький (у співавторстві з Ісаєю Копинським та Ієзекіїлем Курцевичем) закінчив написання польською мовою яскравого трактату під назвою "Протестація", який теж було спрямовано проти католицизму й унії, але значно посилено було антипольські настрої. Автори виводили походження українського народу з далекого минулого, з "Яфетового насіння", наголосили на легенді про освячення місця, де згодом виник Київ, апостолом Андрієм Первозванним, високо оцінили роль козацтва у боротьбі за збереження національної традиції й проголосили козацтво з його демократичним виборчим правом прямим спадкоємцем давньокиївського княжого вічового устрою, закликавши весь народ рішуче протистояти національно-релігійному гнобленню. Це був відвертий виклик владі, але з огляду на клопіт з війною під Хотином, де польський уряд дуже розраховував на допомогу козаків, "Протестація" минулася безкарно. Справді видатним письменником-полемістом був також відомий активною участю в роботі Київського братства та Лаврської друкарні з 1616 р. Захарія Копистенський (пом. 1627 р. у сані архімандрита Києво-Печерської лаври). У творчості цього полеміста чи не найповніше виражено віру у швидке відродження національної культури та її майбутній розквіт. У лаврській друкарні, де під його редакцією, з його передмовами та посвятами, а також перекладами низки творів було здійснено їх видання, у 1620 р. виходить з друку великий трактат "Книга о вірі...", спрямований передусім проти протестантської пропаганди. Але основною літературною працею 3.Копистенського є фундаментальний полемічний трактат у чотирьох книгах під назвою "Палінодія або Книга оборони...", яка писалася протягом 1619-1622 рр. і була відповіддю на польськомовну книгу уніатського архімандрита Льва Кревзи "Оборона церковної єдності" (Вільно, 1617). "Палінодія..." написана на основі численних історичних, богословських та літературних джерел книжною українською мовою з використанням багатої народнопоетичної образності - приказок, прислів'їв, порівнянь, а також афористичних висловів самого Копистенського. У чотирьох частинах трактату автор спростовує положення про першість папи римського, доводить рівність ієрархічних прав усіх єпископів грецької та римської церкви, обґрунтовує положення про щільну єдність між "руською" та грецькою церквами, підтверджує свої висновки багатим історичним, богословським та полемічним фактажем. Критикуючи громадсько-політичний і церковний устрій Речі Посполитої, Копистенський з любов'ю пише про свій "славний і благословенний народ россов", захоплено відгукується про запорозьке козацтво і його боротьбу проти іновірних агресорів. Між іншим, зазначає, що справжня культура успадкована православними "росами" безпосередньо з її джерел, тобто від високої грецької культури, від якої культура латинська взяла усі свої премудрості, спотворивши первісний зміст: "А що ся Римляне хвалять наукою тогосвітною - чужим пірьєм хваляться, в чужом плащу напинаются. Грецкиї то суть мудрості - Платонова і Арістотелева і іних філософов грецких мудрость, отчасти ім уділеная! <...> Можемо теж безпечно речи, іж Латин-никове верху високой мудрості грецкой не дойшли, і же нізший і несталий ла-тінский розум". І цю думку Копистенський послідовно проводить не тільки щодо філософії, але й на історичних прикладах доводить її слушність у питаннях історії, теології, природознавства, різних видів мистецтв і ремесел -всієї культури. Ця теза дозволяє Копистенському виправдати православних від закидів у поганому стані освіти, через що вони мають виїздити по науку до західних освітніх закладів: "І ми, Россове, єслі для наук в краї Німецкіи удаємося, где як своє власноє, заходнім от Греков на час короткій повіреноє от-бираємо, з ростропностю єднак смітьє отметуємо, а зерно беремо, угольє зо-ставуємо, а золото виймуємо". Отже, стан занепаду православної культури, на думку Копистенського, є тимчасовим і скороминущим, як і стан далекого від "грецької" досконалості західного розквіту ("на час короткій повіреноє").ьДещо інший ідейний напрям у полемічній православній літературі репрезентував Іван Вишенський (бл. 1550-1620), якого поряд з Христофором Філалетом і 3. Копистенським історики вважають кращим полемістом свого часу. Вишенський був родом з м. Судова Вишня у Східній Галичині (тепер Львівська область). Замолоду жив у Луцьку, з 80-х років XVI ст. - на Афоні (півострів в Егейському морі), де став ченцем Афонського монастиря, одного з найбільших центрів православного чернецтва. У 1604 р. повернувся до України, два роки жив у Львові та інших місцях, після чого знову відправився на Афон, де й помер аскетом-печерником. Його погляди відрізнялися від інших полемістів тим, що він виступав не лише проти національно-релігійного, а й соціального гноблення. Якщо Христофор Філалет був представником шляхетського аристократизму, то Іван Вишенський представляє демократичні кола українського суспільства. На сьогодні відомо 17 творів Вишенського — трактатів і листів-послань, написаних між 1588 і 1615 роками, які він надсилав з Афона до України. Десять з них він об'єднав у рукописну "Книжку", яку хотів видати в Острозі. За життя Вишенського надруковано було тільки скорочену редакцію "Пісанія к утекшим от православноі віри єпископам" (1598). Але його твори, такі як "Порада", "Обліченіє діявола-міродержца", "Зачапка мудраго латинніка з глупим русином", "Позоріще мисленноє" та інші, активно поширювалися у списках. Він виступав проти вищої ієрархії, що призвела до унії, а також проти католицької та західної культури. На відміну від інших українських полемістів Вишенський був прихильником старовини, не визнавав тогочасної науки. Характеризуючи стан тогочасного суспільства, полеміст пише, що в "Лядській землі" "ність міста цілого от гріховного недуга - все струп, все ран, все пухлина, все гнилство, все огнь пекельний...". Вишенський вихід бачив лише у покаянні, моральному очищенні, відмові від земних благ, в поверненні до ідеалів перших християнських громад, де всі рівні перед Богом. Спроба Вишенського пропагувати свої ідеї безпосередньо в Україні була невдалою, його ідеологію відмови від європейських культурно-цивілізаційних надбань діячі українського національно-культурного руху не сприйняли і засудили як безперспективну за тогочасних умов. Однак попри все це твори І. Вишенського, позначені справді бароковою енергійністю, імпульсивністю, полемічно-викривальним запалом, в якому ораторський пафос поєднувався з убивчим сарказмом і уїдливою іронією, ці твори сучасники оцінювали як "книги злата" і часто зверталися до них у пошуках натхнення ще й у кінці XVIII ст.

Полеміка навколо рішень Брестського собору мала величезне значення тому, що вона уточнила характер, глибину розходжень між православ'ям та католицизмом. Хоча значна частина праць залишилася ненадрукованою, їх переписували, передавали один одному, читали на різних зібраннях. У цілому для широких мас і найактивніших представників культурної еліти висока ідея об'єднання всього християнства відступала перед загрозою латинізації і полонізації України. Всупереч сподіванням ініціаторів унії з числа групи зденаціоналізованих церковних ієрархів, папської курії та польських урядовців, забезпечена всебічною і постійною підтримкою акція релігійної унії очікуваних наслідків так і не дала, передусім завдяки підвищенню рівня національної самосвідомості українців. Найактивніші національно-культурні сили України опинилися у відвертій опозиції до унійного руху. Підтримали ж унію ті з культурних діячів, хто йшов шляхом найменшого спротиву обставинам, хто "плив за течією", а отже й не мав великого духовного потенціалу, необхідного для культурного розвитку. І хоча з плином часу деякі з визначних поборників православ'я з різних причин таки приставали до унії (М. Смотрицький, К. Сакович, К. Транквіліон-Ставровецький), усе ж разом з православ'ям вони залишали позаду свої кращі здобутки на культурній ниві. Тому не дивно, що й самі уніати визнавали нестачу сил і засобів для успішного впровадження унії і мусили відзначати кращий стан справ у таборі православних, зокрема, кращий рівень освіти у нових православних закладах. Яскравий злет у період національно-культурного підйому кінця XVI - першої половини XVII ст. переживає ораторсько-проповідницька проза, представлена переважно старим жанром церковної проповіді, який за нових умов набуває нового змісту і нових форм. У ролі церковних проповідників доводилося виступати переважній більшості українських культурних діячів цього періоду, відтак увесь спектр ідей і думок, а також художніх прийомів і засобів раннього бароко знайшли у проповідях своє виразне втілення. Деякі з особливо талановитих і яскравих проповідей того часу, які називалися "казаннями", були надруковані і поширювалися серед народу, завдяки чому дійшли до нас. Своєю емоційною силою і багатством риторичних прийомів вони досі справляють неабияке враження на сучасних фахівців, тому не дивно, що за тих умов люди спеціально йшли до церкви, аби вислухати чергове казання. Крім того, тоді ж виникає звичай укладати і видавати друком великі збірки зразкових або типових казань на цілий богослужбовий рік, так звані Євангелія учительні, які мали допомогти парафіяльним священикам готувати свої проповіді перед прихожанами. Оскільки ж проповіді виголошувалися перед людьми максимально доступною їм мовою, розвиток українського проповідництва об'єктивно сприяв літературному опрацюванню елементів живого усного мовлення, які саме з проповідницьких творів потрапляли вже й до інших літературних жанрів. Особливе місце в національно-культурній концепції православної української еліти посідала ідея культурного центру, яким мав стати і зрештою став відбудований і розбудований Київ. Якщо в часи ренесансних віянь в Україні та за її межами під враженням від давніх київських руїн часто висловлювалася думка, що Київ - це ніщо інше як гомерівська Троя, то з початком поширення барокової культури в Україні виникає концепція Києва як Другого Єрусалима (Й. Борецький, 3. Копистенський, П. Могила та ін.), який має стати надійним оплотом не тільки національної, але й усієї православної культури у світі. Цей київський всеправославний настрій у результаті мав як безумовно позитивні, так і певні негативні наслідки для подальшого розвитку порівняно молодої української культури, яка в умовах відсутності своєї державності переживала бурхливі процеси внутрішньої трансформації. Оскільки послаблене історичною кон'юнктурою світове православ'я сприймалося як культурне підґрунтя, то й головні сили спрямовувалися на його зміцнення. При цьому зведення самої будівлі самобутньої національної культури українського народу нерідко відсувалося на другий план, або й на більш пізній, більш сприятливий для цього час. Це, зокрема, відобразилося на культурі літературного мовлення, яка передбачала пріоритет "високої" церковнослов'янської лексики перед народною і можливість заступання функцій книжної української мови як порівняно "низької" у літературному процесі тогочасною польською мовою, яка у той час не сприймалася ще як чужа і літературно була краще опрацьована. Писати поважні барокові твори живою українською розмовною мовою не могли собі дозволити навіть вихованці демократичного братського руху, адже жива мова в принципі ще не розглядалася навіть як потенційно придатна для спілкування на "високі" теми. Твори ж "низьких" жанрів не були на той час актуальними і друком не виходили та й у списках поширювалися мало, тому на наш час майже невідомі. Староукраїнські поети доби помітно дистанціюються від живого мовного річища, працюючи над поєднанням певних рис живої мови з традиційною лексикою і стилістикою церковнослов'янського ґатунку. В такий спосіб вони намагалися довести чинність національної культури не як "низької", демократичної, а культури "високої", яка має свою аристократію, свою еліту і здатна вирішувати відповідні "високій" культурі завдання. Національна поезія також стала одним із речників полеміки як з протестантами, так і особливо з католиками за право залишатися самими собою і розвивати власну культуру. Протягом 80-90-х років XVI ст. з'являється і поширюється у рукописних списках досить велика (близько 2000 рядків) полемічна антологія віршів книжною українською мовою, так званий Віршовий полемічний комплекс невідомого автора або групи авторів. При численних переписуваннях ця збірка часто розчленовувалася на окремі частини, доповнювалася, в окремих випадках робилися купюри, самостійне значення часто мали окремі уривки, які використовувалися як звертання-передмови, кінцівки-післямови, послання-памфлети, послання-трактати тощо. Вважається, що основу збірки складала "Скарга нищих до Бога", в якій не тільки міститься кілька гнівних інспірацій проти культурних агресорів на українських землях, а й дається їм рішуча відсіч, інколи у формі поетизованої притчі:

Дух же святий істинен, солгати не може,

і прегордим людєм гордость не поможе.

Аще-бо хто верже камінь на висоту,

мняще небесную збивати красоту

Всемирного солнца, ясного світила,

на самого єго паде тая сила,

І на свою главу восприйме болізни,

да к тому не дерзне творити соблазни.

Національна ідентичність у післяренесансний період нерозривно пов'язується з конфесійною належністю. Тому розвиток усіх галузей культури і передусім літератури, в якій найповніше відбиваються світоглядні зрушення та ідейні пріоритети доби, віддзеркалює чітке усвідомлення носіями національної культури необхідності виведення на якісно новий рівень вітчизняних духовних цінностей.

Мистецтво книжкової мініатюри і графіки

З XIV ст. графіка відбиває готичний натуралізм, який мав динамічніше трактування сюжету. Рукописи оздоблювались заставками, великими орнаментованими літерами, в основному плетінковим орнаментом, багатим на фарби, серед яких усе ж переважають чорна та червона. Традиції візантійського орнаменту доповнюються готичними рисами, а згодом і все більш помітними ренесансними тенденціями. Особливо високу художню цінність мають Галицьке Євангеліє XIV ст., "Житіє Бориса і Гліба", Радзивилівський літопис XV ст., Пересопницьке Євангеліє XVI ст. Літературна мова у XV ст. в цілому ще досить слабко наближається до народної за винятком мови ділових грамот про спадкування і купівлю-продаж, лишаються чи не поодинокими свідками активного формування української мови в цей період. Поруч з цими грамотами можна поставити хіба що спроби українського перекладу певних нових на той час понять і реалій у перекладній літературі того часу.

5. Поняття і терміни

Тривіум - курс навчання у середньовічних колегіях, який передбачав вивчення трьох дисциплін: граматики, поетики, риторики. Квадривіум- курс навчання у середньовічних колегіях, який передбачав вивчення чотирьох дисциплін: математики, астрономії, музики, діалектики. Братства - національно-релігійні громадські організації православного міщанства.