Українська культура XIX-XX ст.

Розвиток освіти та науки в Україні. Українське мистецтво XIX ст. Розвиток побутової української пісні у XIX ст. Особливості та етапи національно-культурного розвитку України у XX столітті. Основні тенденції розвитку сучасної української культури.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Реферат

з дисципліни “УКРАЇНСЬКА ТА ЗАРУБІЖНА КУЛЬТУРА

тема «Українська культура XIX - XX століття »

2010

Наприкінці XVIII ст. внаслідок трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1775, 1795 рр.) польсько-литовська держава перестала існувати. Більша частина її території (62%) перейшла до Росії (у тому числі усе Правобережжя та Волинь). Галичина і Буковина увійшли до складу Австро-Угорської імперії. Закарпаття з часів середньовіччя входило до складу Угорського королівства. Таким чином, Україна була знову поділена між різними державами, що зумовило подальше формування політичної, економічної, історичної та національно-культурної специфіки її регіонів.

На початку XIX ст. починається розклад феодально-кріпосницького ладу і формування капіталістичних відносин. Цей процес особливо прискорився після проведення буржуазних реформ. Розвиток капіталістичних відносин вимагав проведення реформи освіти, яка була здійснена в Росії у 1864 р. Царський уряд був змушений надати можливості здобувати освіту майже для всіх соціальних рівнів. Поряд з професійною започатковується народна освіта. У Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі, Чернігові та в інших містах і селах відкриваються недільні школи. На кінець XIX ст. в Україні налічувалося близько 17 тисяч початкових шкіл, які забезпечували освіту близько 30% дітей шкільного віку.

Велике значення в розвитку освіти мали університети. Харківський університет був заснований у 1805 р. за ініціативою місцевого діяча В. Каразіна на гроші дворян і купців. Першим його ректором був відомий український поет П. Гулак-Артемовський. Там видавалися «Український вісник» і «Український журнал». У 1864 р. було відкрито Київський університет (перший ректор – український вчений М. Максимович), у 1865 р. – Одеський університет.

На Західній Україні уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. Навчання велося на угорській мові (Закарпаття), німецькій і польській (Галичина), німецькій і румунській (Буковина). Формально було запроваджено обов’язкове навчання дітей з 6 до 14 років, але більшість населення (до 75%) залишалися неписьменною. У Львівському та Чернівецькому університетах навчання велося польською і німецькою мовами.

Розвиток університетської освіти сприяв прогресу природничих наук, які розвивалися у тісному взаємозв’язку з російською наукою. Великі відкриття у галузі математичного аналізу та фізики були зроблені М. Остроградським. Засновником сучасної фізичної хімії був М. Бекетов (завідувач кафедри хімії Харківського університету). У 1886 р. в Одесі зоолог І. Мечніков і мікробіолог М. Гамалея заснували першу в Росії бактеріологічну станцію. Д. Заболотний і В. Високович зробили значний внесок у дослідження та лікування тяжких інфекційних захворювань.

У ХІХ ст. в Україні зростає інтерес до своєї культурної та історичної спадщини. Перший збірник українських народних пісень видав князь М. Церетелі у 1819 р. («Досвід збирання старовинних малоросійських пісень»). Три аналогічні збірки підготував ректор Київського університету М. Максимович. І. Срезневський виступав з обгрунтуванням самостійності української мови. У 1818 р. у Петербурзі була видана перша граматика української мови О. Павловського.

З’являються і перші історичні праці. У 1822 р. була надрукована відома «Історія Малої Русі» (охоплює період від початку слов’янства до ліквідації гетьманства) Д. Бантиш-Каменського. Український етнограф та історик, професор Київського університету М. Костомаров писав історичні дослідження, пісні, драми, повісті на українській та російській мові. Найбільш відомі його історичні праці «Б. Хмельницький та повернення південної Русі Росії», шістнадцятитомні «Історичні монографії». Професор Київського університету В. Антонович у своїх дослідженнях велику увагу приділяв вивченню історичних джерел. Його учнем був видатний український історик, професор, політичний діяч М. Грушевський. Він написав понад 500 історичних праць, серед них – багатотомна «Історія України-Русі». Неперевершеним дослідником історії українського козацтва був Д. Яворницький. Найбільш відома його праця – «Історія запорізьких козаків». Першою жінкою професором історії була О. Єфіменко. У своїй праці «Історія українського народу» вона намагалася довести, що історія України – це самостійна наука. Особисте місце в українській історіографії належить М. Драгоманову – історику, філософу, просвітителю, політичному діячу. З 1877 р. під його керівництвом друкарня «Громада» у Женеві була єдиним центром видання української літератури.

На межі XVIII-XIX ст., коли українська мова зберігалася тільки як усна, важливе значення мав процес становлення української літературної мови. Характерні риси розвитку української літератури XIX ст. – народні теми творчості, реалізм та демократизм. Першим українським літературним твором вважають «Енеїду» І. Котляревського (1798 р.). Пізніше він написав музикальні комедії «Наталка-Полтавка» та «Москаль-чарівник». П. Гулак-Артемовський складав вірші українською мовою, Є. Грабянка писав байки на класичні сюжети. Засновником української художньої прози був І. Квітка-Основ’яненко, який припинив традицію використання української мови тільки у комедійних жанрах. Кращі його твори – «Сердешна Оксана», «Конотопська відьма».

Ідея національного відродження знайшла своє остаточне завершення у творчості Т. Шевченка. Вихід у світ «Кобзаря» (1840 р.), поеми «Гайдамаки» (1841 р.) та збірки «Три літа» (1843-1845 рр.) вивели поета до вершин української літератури. Ціла низка поетичних творів Т. Шевченка присвячена минулому українського народу, боротьбі за національне визволення України (поеми-етюди «Тарасова ніч», «Гамалія», «Розрита могила» та ін.).

Демократичний напрям в українській прозі розвивала Марко Вовчок (М. Віленська). Її збірка «Народні оповідання», повість «Кармелюк» вражають трагічністю зображення кріпацького гноблення. І. Нечуй-Левицький створив в українській літературі жанр соціально-побутової повісті («Кайдашева сім’я», «Микола Джеря»). Автор новаторських соціально-психологічних творів Панас Мирний (О. Рудченко) основну увагу приділяв зображенню внутрішнього світу героїв (роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», повість «Лихі люди»). Революціонер-демократ П. Грабовський створив революційні вірші (збірники «Пролісок», «Кобза»). З 70-х років XIX ст. починається творчість Івана Франка – письменника, поета, драматурга, політичного діяча. Найбільш відомі його літературні твори – «Борислав сміється», «Захар Беркут», «Украдене щастя». Ярким явищем української літератури була творчість Лесі Українки (Л. Косач). Вона збагатила українську поезію, прозу, драматургію образами світової історії, глибокими філософськими роздумами (поеми «Давня казка», «Роберт Брюс», драма-феєрія «Лісова пісня»). У 90-х роках починається творчість М. Коцюбинського, який продовжив традицію соціальної повісті.

Становлення інших напрямів українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) відставало від літературного розвитку. До 1861 р. існував кріпацький театр.У 1789 р. у Харкові був заснований професійний театр, але вистави йшли російською мовою. Професійна українська трупа була створена на початку 80-х років XIX ст. Її керівники – драматурги М. Старицький та М. Кропивницький об’єднали талановитих українських акторів (І. Карпенка-Карого, М. Садовського, П. Саксаганського, М. Заньковецьку та ін.). М. Старицький написав відомі комедії і драми («За двома зайцями», «Богдан Хмельницький»), в яких зображалися реалістичні картини життя українського народу, типові національні характери. Творцем української соціальної драми був І. Карпенко-Карий (драми «Бурлака», «Безталанна», комедії «Сто тисяч», «Хазяїн»).

У XIX ст. розвиваються побутові українські пісні – колядки, веснянки, колискові та ін. Високого рівня досягла майстерність партесного (багатоголосого) співу.Поряд з народною та церковною традицією у XIX ст. формується і світська професійна музична культура. На початку 60-х років С.С. Гулак-Артемовський створив першу українську оперу«Запорожець за Дунаєм». Цілу епоху у музикальному житті України складає творчість великого українського композитора М. Лисенка, який був засновником української класичної музики.

На початку XIX ст. основним художнім стилем в Україні був романтизм. Українській тематиці присвятив свою творчість В. Штернберг, який писав портрети, пейзажі, побутові сцени. Відомі романтичні картини Т. Шевченка – «Циганка-ворожка», «Селянська родина». Писав на українські теми художник-мариніст І. Айвазовський («Свадьба на Україні» та ін.). Новаторською стає творчість О. Куінджі («Ніч на Дніпрі»). У другій половині XIX ст. розвивається реалізм, що найбільше відбилося у творчості художників-передвижників (І. Крамський, М. Ге, М. Ярошенко).

В архітектуріXIX ст. на зміну пишності й декоративності бароко прийшов академічний стиль класицизму. Основною метою архітекторів стає не зовнішня привабливість, а внутрішній комфорт. У цей час активно будуються українські міста – Одеса, Маріуполь, Миколаїв та ін. В Одесі за проектом петербурзького архітектора Тома де Томона у 1809 р. було побудовано оперний театр. Одночасно йшла і реконструкція старих міст. Архітектурний стиль Києва визначався відомим архітектором А. Меленським. За його проектом було споруджено церков на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Подолі. У 1837-1843 рр. за проектом В. Беретті було побудовано Київський університет.

Національно-культурне відродження України кінця XVIII-XIX ст. заклало підвалини для відновлення української державності на початку XX ст.

XX століття в Україні можна назвати століттям національно-культурного відродження, що було започатковано революційно-демократичними перетвореннями 1917 р., проголошенням національної суверенної держави з новим парламентом – Центральною Радою.

Ще у 1908 р. у Києві розпочинає свою роботу Українське наукове товариство на чолі з М. Грушевським, відкриваються українські дер- жавні університети у Києві та Кам’янці. У листопаді 1918 р. виникає Українська Академія наук, яку очолює В. Вернадський, засновується державна українська археологічна комісія, Державний архів та інші наукові установи.

Після другої світової війни розвивається неоавангардизм антироман, поезія «абсурду». У Києві була створена «Асоціація панфутуристів» («Аспанфут» – засновник М. Семенко). У 1923 р. засновано Спілку пролетарських письменників України («Гарт»), яку очолив В. Блакитний. Членами Спілки були К. Гордієнко, О. Довженко, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий та ін.

З 1923 р. почалась хвиля «українізації» , яку проводили українські націонал-комуністи (серед яких відомі діячі О. Шумський та М. Скрипнік), повертається з еміграції М. Грушевський, робляться кроки до ліквідації неписемності населення. У цей період особливо вирізняється київська літературна група «неокласиків», яку очолили М. Зеров та М. Рильський. Але вже у 1926 р. починається наступ на національну культуру, переслідування, а далі й фізичне знищення кращих сил творчої інтелігенції. Ця сторінка української історії має назву «розстріляне відродження» .

30-ті – середина 50-х рр. характеризуються диктатом бюрократії, що призвело до приниження і остаточного морального занепаду духовної культури, фізичного та духовного знищення найяскравіших представників національної інтелігенції. Тільки у 1934-1938 рр. було репресовано більше половини членів та кандидатів в члени Спілки письменників України. Було безвинно засуджено 43 діячі української культури.

У період політичної відлиги (1956-1961 рр.) під впливом громадської думки та зусиль провідних діячів української культури, таких як М. Рильський, А. Хижняк, М. Шумило та інші, відбулось поліпшення мовної ситуації, зроблені деякі кроки в напрямі українізації системи вищої та середньої спеціальної освіти, почалось перевидання «Словника української мови» Б. Грінченка. Творча та громадська діяльність В. Стуса, Л. Костенко, І. Драча, В. Чорновола та інших «шістдесятників» , що була спрямована на відродження національної самосвідомості та гідності, становлять одну з героїчних сторінок в історії української культури. Так звана «відлига» скінчилась для покоління «шістдесятників» трагічно: більшість з них були репресовані, деякі загинули в ув’язненні.

У 70-ті роки в Україні посилюються процеси русифікації. Російська мова проголошується «мовою міжнаціонального спілкування», а батьки отримали можливість звільняти своїх дітей за власним бажанням від вивчення української мови.

Наприкінці 80-х – на початку 90-х років починається новий етап відродження української культури. Виникають організації, які поставили за мету не тільки національно-культурний розвиток України, але й її політичне самовизначення (Народний Рух України, Українська республіканська партія тощо). У 1989 р. було прийнято Закон «Про мови в УРСР», за яким українська мова вперше за всю свою історію була проголошена державною.

24 серпня 1991 р. Україна стала незалежною державою і з цього часу її культура розвивається в нових умовах.

Основою самовідтворення культури є освіта. Наприкінці XX ст. її зміст та форми суттєво відставали від основних тенденцій розвитку цивілізації. Гостра потреба кардинальних змін у сфері освіти зумовили проголошення в 1988 р. «Основних напрямків реформи загальноосвітньої і професійної школи». Нової моделі вітчизняної освіти потребувала поява на політичній карті світу незалежної України. Ця модель мала стати національно зорієнтованою, органічно уливаючися у загальносвітові процеси.

У листопаді 1993 р. Кабінет Міністрів затвердив програму «Освіта» («Україна XXI століття») щодо кардинальної реконструкції системи освіти, яка передбачала: децентралізацію управління освітою; диференціацію, гуманізацію, індивідуалізацію навчально-виховного процесу; безперервність освіти та варіативність навчальних планів та програм; переорієнтацію сфери освіти на пріоритетний розвиток особистості й створення для цього відповідних умов у суспільстві.

Плановані зміни мали бути доволі масштабними, адже стосувалися понад 48 тис. закладів та установ, у яких навчалися майже 15 млн учнів та студентів. Збільшився акцент на зв’язок освіти з національною історією, культурою та традиціями; забезпечення свободи творчості педагогам-новаторам; урізноманітнення системи навчальних закладів. Для перспективного розвитку здібностей обдарованих дітей розгорнули свою роботу 236 гімназій, 208 ліцеїв, 26 колегіумів, 1040 навчально-виховних комплексів. Вже в середині 90-х років у системі вищої освіти виникло майже 500 недержавних навчальних закладів, 100 з яких були акредитовані, тобто вони отримали юридичний статус.

Велике значення приділяється приведенню у відповідність мови навчання в школах до етнічного складу населення. Якщо в 1991 р. українською мовою навчалися лише 49,3 % школярів, то через десять років – 67,4 %. Для задоволення мовних потреб представників інших національностей в Україні працюють 2,4 тис. шкіл з російською мовою навчання, 11 – з молдавською, 107 – румунською, 67 – угорською, 9 – кримськотатарською, 3 – польською, 2,3 тис. шкіл – з двома та трьома мовами навчання.

Але очікуваних кардинальних змін у системі освіти не відбулося. Більше того, як і все суспільство, освіта потрапила в зону глибокої кризи, що засвідчує: залишковий принцип фінансування (у 1992 р. частка консолідованого бюджету на розвиток освіти становила 12,6 %, у 1994 р. – лише 9,5 %); невідповідність матеріальної бази освіти оптимальним нормативам і потребам суспільства (у 1994/95 навчальному році школярі були забезпечені підручниками тільки на 40 %, технічними засобами навчання – лише на 7-10 %); падіння соціального престижу педагогічної діяльності; загострення кадрової проблеми (протягом 1994/95 навчального року із вузів пішло 7 тис. викладачів, більшість з них – кандидати та доктори наук).

Наприкінці 2000 р. процес реформування освіти в Україні вступив у нову фазу свого розвитку. На початку вересня було видано проект «Концепції 12-річної середньої загальноосвітньої школи». Її поява обґрунтована тим, що інтеграція і глобалізація соціальних, економічних та культурних процесів, перспективи розвитку української держави потребують глибокого оновлення системи освіти. Суть змін становлять демократизація, індивідуалізація та прагматизація навчального процесу.

Складовою духовної культури є наука, потенціал якої в Україні порівняно високий. Загальна чисельність наукових кадрів у 1994 р. була вдвічі більшою, ніж у Франції, й становила майже 300 тис. осіб, з яких понад 80 тис. – доктори і кандидати наук. Важливим науковим центром є Академія наук України, яка у 1994 р. отримала статус національної (НАН України).

Проте негативні тенденції, які загострилися в останні десятиліття XX ст., визначають становище і на початку XXI cт. Серед них: постійне зниження витрат на науку; невпинне падіння рівня наукоємності валового внутрішнього продукту (протягом 1991-1999 рр. цей показник знизився в 2,2 рази); недостатня матеріальна база, обмежений доступ до новітньої наукової інформації; зниження ефективності функціонування наукових установ; внутрішній та зовнішній «відплив умів» (щороку внаслідок міграції Україна втрачає до 10 тис. дипломованих спеціалістів).

Суперечливі процеси спостерігаються також у літературі та мистецтві. Українській літературі вже повернено донедавна забуті й заборонені імена. Ознака суперечності – висока політизація суспільства. За цих обставин зростає роль пристрасного слова публіциста. Характерними рисами літературного процесу сьогодні є утвердження світоглядно-естетичного плюралізму; творчий пошук, що виявляє себе в розширенні жанрового і стильового спектра літератури; збереження і творче осмислення традицій. Суттєво впливає на розвиток літератури рівень книговидавництва. У червні 1997 р. було прийнято Закон України «Про видавничу справу», що створив засади юридичного унормування видавничої діяльності й передбачив державну підтримку видавничої справи.

Попри економічні негаразди розвивається національний театр, який намагається утвердитися в європейському культурному просторі. Це засвідчили гастролі Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка в Німеччині, Львівського академічного театру ім. М. Заньковецької – у Великобританії тощо. Традиційними стали зарубіжні гастролі колективів Національної опери, театрів опери та балету Донецька, Львова, Одеси, Харкова. Голоси вітчизняних оперних співаків А. Кочерги, А. Шкургана, В. Лук’янець та інших зазвучали на найпрестижніших сценах Європи, а Донецьк став містом Міжнародного конкурсу артистів балету.

Складна ситуація у сфері кінематографа України. Ще десять років тому на державних кіностудіях знімалося до 50 повнометражних ігрових, 12 анімаційних і 500 короткометражних фільмів щороку. Нині порівняно з 1988 р. виробництво фільмів скоротилося в 20 разів. Попри те фільм «Лебедине озеро. Зона» (С. Параджанов, Ю. Ільєнко) у 1990 р. вперше в історії українського кіно одержав нагороди Каннського кінофестивалю. Фільми «Фучжоу» Ю. Ільєнка, «Астенічний синдром» К. Муратової мали значний резонанс на кінофестивалях.

Динамічні процеси відбуваються у сфері популярної української музики. Молоді виконавці дедалі впевненіше заявляють про себе на фестивалях «Червона рута», «Таврійські ігри», «Доля» (Чернівці), «Мелодія» (Львів), «Оберіг» (Луцьк), «Тарас Бульба» (Дубно) тощо.


Література

1. Бокань В.А, Польовий Л.П. Історія культури України: Навч. посібник. – К.: МАУП, 1998. – 232 с.

2. Воропай О. Звичаї нашого народу: етнографічний нарис. – К.: АВПТ «Оберіг», 1993. – 591 с.

3. Греченко В.А., Кушнерук В.А., Режко В.А. Історія світової та української культури: Підручник. – К.: Літера, 2000. – 464 с.

4. Гуревич П.С. Современный гуманитарный словарь-справочник. – М.: Олимп, 1999. – 528 с.

5. Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: Молодь, 1989. – 304 с.

6. Історія світової культури. Культурні регіони: Навч. посібник / За ред. Л.Т. Левчук. – К.: Либідь, 1997. – 448 с.

7. Історія світової культури: Навч. посібник / Кер. авт. колективу Л.Т. Левчук. – К.: Либідь, 1993. – 320 c.

8. Історія світової культури: Навч. посібник / Кер. авт. колективу Л.Т. Левчук. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Либідь, 1999. – 368 с.

9. История искусств: Учеб. пособие / Под ред. А. Воротникова. – Мн.: Современный литератор, 1999. – 608 с.

10. Історія української культури / За заг. ред. І. Крип’якевича. – К.: Либідь, 1994. – 656 с.

11. Качановский В.В. История культуры Западной Европы: Учеб. пособие. – Мн.: ИП Экоперспектива, 1998. – 190 с.

11. Качкал В.А. Українське народознавство в іменах: Навч. посібник. У 2 ч. Ч. 2. – К.: Либідь, 1995. – 288 с.

12. Крижанівський О.П. Історія Стародавнього Сходу: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1996. – 480 с.

13. Крисаченко В.С. Українознавство: Хрестоматія-посібник: У 2 кн. – К.: Либідь, 1996. – 326 с.

14. Лекції з світової та вітчизняної культури / За ред. А.В. Яртися. – М.: Світ, 1994. – 492 с.

15. Лобас В.Х. Українська і зарубіжна культура: Навч. посібник. – К.: МАУП, 2000. – 224 с.

16. Макаров А. Світло українського бароко. – К.: Мистецтво, 1994. – 367 с.

17. Мифы народов мира: Энцикл. В 2 т. – М.: Олимп, 1998. – Т. 1. – 671 с; Т. 2. – 719 с.

18. Моця О.П., Ричка В.М. Київська Русь: від язицницьтва до християнства: Навч. посібник. – К.: Глобус, 1996. – 224 с.

19. Павленко Ю. Історія світової цивілізації. – К.: Либідь, 1996. – 360 с.