Загальні і регіональні тенденції природокористування Органи управління в галузі природокористув

Контрольна робота 1. Загальні і регіональні тенденції природокористування Природокористування включає об'єктивно зумовлений процес залучення людиною природних ресурсів до вироб­ничої і невиробничої діяльності, їх відтворення та охо­рону.

Контрольна робота

1. Загальні і регіональні тенденції природокористування

Природокористування включає об'єктивно зумовлений процес залучення людиною природних ресурсів до вироб­ничої і невиробничої діяльності, їх відтворення та охо­рону.

В сучасних умовах науково-технічного і соціального прогресу поняття природокористування стає дуже містким і не завжди однозначно, розуміється. У «Великій Радян­ській Енциклопедії» природокористуванням називається сукупність впливів людини на географічну оболонку Землі, що розглядається в комплексі (на відміну від га­лузевих понять — водокористування, землекористування, лісокористування тощо). Деякі автори розглядають природокористування як соціальний процес, інші — як соціально-економічний.

Отже, термін «природокористування», адекватно відо­бражаючи досить складний і багатогранний суспільно-природний процес в об'єктивній реальності, далеко не однозначний — він вживається, як мінімум, у п'яти основ­них значеннях:

1) людська діяльність щодо використання сил і ре­сурсів природи з метою виробництва матеріальних благ і різних послуг, тобто як всезагальний процес праці. В (та­кому розумінні природокористування рівнозначне понят­тю «суспільне виробництво», а з урахуванням невироб­ничої сфери людської діяльності — навіть ширше за нього;

2) раціональне використання ресурсів і умов природ­ного середовища, їх відтворення та охорона;

3) безпосереднє освоєння, експлуатація, відтворення та охорона природних ресурсів і умов конкретної терито­рії (району, окремої країни, групи країн, всього світу);

4) освоєння та експлуатація окремих видів природних ресурсів у локальному, регіональному і глобальному масштабах; У такому розумінні термін «природокористування» залежно від виду споживання природного ресурсу часто замінюється галузевими синонімами, без сумніву, вужчими за обсягом — водокористування, лісокористу­вання, землекористування тощо;

5) синтетична прикладна наука, що розробляє загаль­ні принципи будь-якої діяльності, пов'язаної! з користуван­ням природою.

Така диференціація досить відносна. В кожному окремому ви­падку вивчається один і той же об'єкт — процес використання лю­диною сил і ресурсів природи, але з різних боків і на різних рівнях галузевої, міжгалузевої і територіальної спільності. Серед перелі­чених значень терміна «природокористування» найширшим за об­сягом є поняття, що відображає процес праці (суспільне виробниц­тво), найвужчим — освоєння та експлуатація окремого виду при­родного ресурсу у вузькотериторіальному (локальному) масштабі.

Класифікація основних видів природокористування можлива з позицій тісно взаємопов'язаних галузевого, компонентного, функціонального (комплексного) підходів.

З галузевої системи народного господарства виді­ляють галузі природоспоживання (теплоенергетику, видо­буток мінеральної сировини, лісоексплуатацію, металургію, вугленафтогазо­переробку тощо), природокористуван­ня у вужчому розумінні (землеробство, тваринництво, гід­ро-, вітро-, геліоенергетику, транспорт, будівництво) і природовідтворення (рекультивацію і меліорацію земель, очищення та утилізацію відходів, регулювання стоків, перекидання вод, створення заповідників тощо). За вищо­го ступеня узагальнення ці види можна об'єднати в по­няття виробничого (промислового і сільськогосподарсько­го) і невиробничого природокористування.

Функціональний підхід (комплексний) до класифікації природокористування передбачає виділення п'яти основ­них блоків найважливіших напрямів природокористуван­ня: ресурсоспоживання, конструктивного перетворення, відтворення природних ресурсів, охорони природних ресурсів, управління і моніторингу.

Компонентна класифікація видів природокористування базується на спільному використанні деякими галузями виробництва одного компонента природного середовища (наприклад, води, повітря, грунту, лісу тощо), тобто на міжгалузевому споживанні природного ресурсу в рамках певної території. Основні види природокористування в цьому випадку відповідають головним структурним ком­понентам природного комплексу — водо-, лісо- і земле­користуванню, використанню атмосфери, надр, тваринного світу. Не слід плутати поняття раціонального природо­користування з охороною природи. Охорона природи — це розробка і здіснення заходів щодо її раціонального використання, що включають захист від надлишкових техногенних навантажень і негативних наслідків втручання людини, активне регулювання природних процесів, від­творення і поліпшення природного потенціалу ланд­шафтів.

Стратегічним напрямом природоохоронної діяльності повинні стати більш повне і комплексне використання природних ресурсів, розробка і запровадження у вироб­ництво маловідходних і безвідходних технологічних про­цесів, які дають змогу помітно скоротити чи повністю виключити забруднення природного середовища і забез­печити глибшу переробку первинної сировини.

В окремих випадках використання природних ресур­сів служить одним із способів їх охорони. Наприклад, санітарні рубки сприяють підвищенню продуктивності лісів, правильно організований промисел звірів поліпшує їх стадо.

Принцип єдності охорони природи та її раціонального використання — основний принцип у взаємовідносинах суспільства з природою. При цьому саме поняття охорони природи набуває ширшого змісту. В такому аспекті охо­рона природи є необхідною умовою використання її ре­сурсів і служить підтриманню динамічної рівноваги між використанням природних ресурсів, з одного боку, і відтворювальними можливостями природи — з другого, що особливо важливо за високої технічної оснащеності су­часного виробництва.


2. Органи управління в галузі природокористування та їх функції

Усі ланки народногосподарської середовищезахисної системи становлять єдине ціле і доповнюють одна одну. Водночас кожна з цих ланок наділена самостійними функціями, вирішує певне коло завдань і має свою структуру.

Відповідають за організацію державної підсистеми І контролю за станом навколишнього середовища Міністер­ство по охороні навколишнього середовища (1991 p.), служба стандартизації, Міністерство охорони здоров'я та інші міністерства, а також місцеві обласні, міські та ра­йонні організації відповідного профілю. В своїй діяль­ності вони керуються в основному Законом про охорону навколишнього середовища (1991 p.).

Державна підсистема використання природних ресурсів перебуває в компетенції місцевих Рад народних депутатів, які повинні контролювати і регулювати всю природоохо­ронну роботу міністерств і відомств. Галузевий і міжга­лузевий характер раціонального природокористування визначається специфікою господарської діяльності струк­турних підрозділів міністерств і відомств і залежить від ви­робничого профілю підприємств і об'єднань. Тому обов'язки між різними ланками цієї підсистеми охорони навко­лишнього середовища і раціонального природокористування розподіляються відповідним чином.

Так, Міністерство сільського господарства і продовольства Ук­раїни повинно здійснювати державний контроль за дотриманням земельного законодавства і порядку користування землею; відпові­дає за організацію охорони і раціонального використання земель, що перебувають у користуванні сільськогосподарських підпри­ємств і організацій системи міністерств, за правильність застосу­вання в сільському господарстві отрутохімікатів, розробку біоло­гічних засобів боротьби з хворобами і шкідниками сільсько­господарських культур і насаджень, організацію економного вико­ристання води при зрошенні земель; здійснює контроль за рекуль­тивацією земель. Воно організовує виконання комплексу проти­ерозійних заходів, включаючи роботи по полезахисному лісорозве­денню; здійснює контроль за проведенням заходів по боротьбі з шкідниками хворобами рослин, за дотриманням встановлених пра­вил зберігання отрутохімікатів з тим, щоб не допустити потрап­ляння шкідливих речовин у сільськогосподарську про­дукцію і нагромадження їх у грунті і водоймах; за пра­вильним веденням мисливського господарства, дотриман­ням чинного законодавства по збереженню і збагаченню флори і фауни, у справі заповідників.

Крім того, Міністерство сільського господарства і продо­вольства повинно систематично вивчати вплив отрутохімікатів на водні організми і визначати гранично допустимі концентрації їх у рибогосподарських водоймах; робити висновки про доцільність хі­мічної обробки посівів, насаджень, водойм і лісів; брати участь у розробці приладів для контролю якості природних поверхневих і стічних вод.

Міністерство охорони навколишнього природного середовища (МОНПС) є центральним органом державного управління в галузі охорони природи і використання при­родних ресурсів і відповідає за охорону природи, органі­зацію раціонального використання і відтворення природних ресурсів у країні. Як головні завдання па МОНПС покладаються комплексне управління природоохоронною діяльністю в країні, розробка і проведення єдиної науково-технічної політики по охороні природи і раціональному використанню природних ресурсів, координація діяльності міністерств і відомств у цій галузі. З цією метою провадиться державний контроль за використанням і охороною земель, поверхневих і підземних вод, атмосферного повітря, рослинного (в тому числі лісів) і тваринного (в тому числі рибних запасів) світу, морського середовища і природних ресурсів територіальних вод України.

МОНПС готує і подає в Кабінет Міністрів пропозиції з питань охорони природи і раціонального використання природних ресурсів для включення їх у проекти державних планів економічного та соціального розвитку, здійснює контроль за виконанням відповідних завдань, передбачених державними планами. МОНПС розробляє пропозиції щодо вдосконалення економічного механізму природокористування, затверджує екологічні нормативи, правила і стандарти з регулювання використання природних ресурсів і охорони природного середовища від забруднення та інших шкідливих впливів. Здійснюється державна екологічна експертиза генеральних схем розвитку і розміщення продуктивних сил країни і галузей народного господарства, контроль за дотриманням екологічних норм при розробці нових технологій, матеріалів і речовин, а також проектів на будівництво (реконструкцію) підприємств та інших об'єктів, що впливають на стан навколишнього середовища і природних ресурсів. При цьому органи управління природокористуванням повинні орієнтуватися на такий визначальний фактор поліпшення діяльності з охорони природи, як широке застосування в усіх галузях народного господарства маловідходних і безвідходних технологій.

МОНПС відає у встановленому порядку дозволом на захоронення (складування) промислових, побутових та інших відходів, на викиди шкідливих речовин в навколишнє середовище, на спеціальне водокористування, на користування тваринним світом і споживання атмосферного повітря для виробничих потреб, користування кадрами для проведення геологорозвідувальних робіт, затверджує розрахункові лісосіки і здійснює контроль за відводом земель під усі види господарської діяльності.

У складі МОНПС функціонують: Головне управління економіки і організації природокористування, Головне управління науково-технічного прогресу і екологічних нормативів. Головне контрольно-інспекційне управління, Головна державна екологічна експертиза, Головне управління міжнародного співробітництва, Управління пропаганди екологічних знань, Управління капітального будівництва і матеріально-технічного забезпечення.

МОНПС має місцеві органи на всіх рівнях територіального управління — областей, районів, міст. Введення подвійної підпорядкованості територіальних органів управління МОНПСу та місцевим Радам народних депутатів відповідає ролі місцевих Рад у вирішенні питань охорони навколишнього середовища, визначеній статтями Конституції України та розділом IV Закону про охорону навколишнього природного середовища. Ці положення дають змогу залучити до вирішення завдань з охорони навколишнього середовища служби Рад народних депутатів (планове управління, управління капітального будівництва та ін.), а отже, уникнути необхідності їх створення в межах територіальних органів МОНПСу.

Територіальними органами управління охороною навколишнього середовища є відповідні відомства МОНПСу та відділи охорони природи виконкомів Рад народних депутатів.

З переходом на повний госпрозрахунок і нові методи економічного управління згідно з Законом про державне підприємство на рівні підприємств охорону навколишнього середовища здійснює адміністрація. Тут приймаються рішення з питань природокористування, здійснюються практичні заходи щодо охорони навколишнього середовища від забруднення виробничими і господарськими відходами, стічними водами.

Як правило, один із заступників керівника підприємства відповідає за охорону природи.

Удосконалення управління в галузі охорони і відтворення природних ресурсів повинно відбуватися шляхом уточнення ролі і місця територіального і галузевого факторів у формуванні основних якісних параметрів навколишнього середовища.

Водночас слід враховувати, що в системі планового управління раціональним природокористуванням провідним є територіальний підхід. Це означає, що повноправним розпорядником природних ресурсів, які залучаються в сферу виробничої діяльності, є Ради народних депутатів. Завдання полягає в тому, щоб надані місцевим Радам права використовувались якнайефективніше, поєднували в собі територіальні і галузеві інтереси, орієнтували виробничо-господарську та експлуатаційну діяльність промислових підприємств і об'єднань, міністерств і відомств на вирішення актуальних екологічних проблем.


Використана література:

1. Економіка природокористування. Підручник. – К., 2001.

2. Основи екології. Підручник. – К., 2002.

3. Економіка і природа. – Харків, 2001.