Ідейно-політичні течії в Україні

Історія виникнення поняття ідеології. Політична ідеологія як система концептуально оформлених уявлень ідей і поглядів на політичне життя. Напрями політичних партій України за ідеологічними орієнтаціями. Особливості різних напрямів українського політикуму.

План

Вступ

1.Ліві сили

2.Соціал-ліберальний напрямок

3.Неоконсервативний напрям

4. Націоналістична течія

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Вперше у науковий обіг поняття "ідеологія" ввів французький мислитель Д. де Тресі. Він тлумачив ідеологію як науку про людське мислення та суспільні ідеї, яка повинна знайти пояснення у світосприйнятті та явищах свідомості через засади етики, моралі, політики. З часів Великої Французької революції ідеологію розглядають як реальну силу, яка відіграє важливу роль у житті людини і суспільства. Американський учений Т. Парсонс відзначав здатність ідеології згуртовувати людей, а Д. Белл вважав, що ідеологія поєднує різні види емоційної енергії та спрямовує їх у політику.

Жодна влада не обходиться без ідеології, яка надає їй доцільного характеру, орієнтуючи громадян на певну систему цінностей, норм поведінки, відповідний спосіб життя. На думку К. Гаджієва, за допомогою ідеологічних категорій обґрунтовуються або заперечуються ті чи інші політичні інститути, соціально-політичні доктрини, напрямки дії. Політичні функції ідеології полягають у створенні позитивного образу впроваджуваної політичної лінії, її відповідності інтересам певної соціальної групи, держави, в стимулюванні цілеспрямованих дій, вчинків громадян та їх об'єднань. Ідеологія прагне інтегрувати суспільство на базі інтересів певної соціальної чи національної групи, або на базі сформованих цілей, котрі не опираються на якісь соціально-економічні прошарки населення. О.В. Лазаренко та О.О. Лазаренко вважають, що "функцією ідеології є також духовне відображення реального світу та створення перспективного проекту або начерку політичного простору". Ідеологія має три стадії розвитку. Перша стадія - найтриваліше - це стадія революційної боротьби, яка передбачає схематично такий цикл: рівень емоцій - рівень ідей - рівень дій. Друга стадія - це післяреволюційне відчуження. Третя стадія - зародження нової ідеології.

По-справжньому конструктивна ідеологія повинна відповідати життєвим реаліям і опиратися на досягнення науки. Різні форми власності, політичний плюралізм, багатопартійність у демократичних державах передбачають й ідеологічне багатоманіття, конкуренцію різних ідеологій. Але жодна ідеологія в демократичному суспільстві не повинна бути державною, примусовою, офіційною, тобто виключається ідеологічний монополізм. Гасло "деідеологізації", активно проголошуване в Україні на початку 90-х років, не мало анархістського сенсу, а спрямовувалося проти ідеології тоталітаризму, проти того, щоб якась ідеологія нав'язувалася сім громадянам як обов'язкова [4].

Політична ідеологія – це система концептуально-оформлених уявлень ідей і поглядів на політичне життя, яке відбиває інтереси, світогляд, ідеали, умонастрої людей, класів, націй, суспільства, політичних партій, громадських рухів та ін.

Політичні партії України за ідеологічними орієнтаціями умовно можна поділити за такими напрямами:

- комуністичний (лівий) – Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична партія України (СПУ), Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ), Селянська партія України (СелПУ), Комуністична партія України (оновлена) (КПУ(о)), Всеукраїнське об’єднання лівих «Справедливість»;

- соціально-ліберальний (лівоцентристський та центристський) – Соціал-демократична партія України (СДПУ), Соціал-демократичний союз, «Батьківщина», Ліберальна партія України (ЛПУ), Народно-демократична партія України (НДПУ), Партія «Реформи і порядок» (ПРП);

- неоконсервативний (правоцентристський) – Народний рух України (НРУ), Український народний рух (УНР), Українська республіканська партія (УРП), Християнко-демократична партія України (ХДПУ), Республіканська християнська партія (РХП);

- націоналістичний (право радикальний) – Українська національна асамблея та Українська національна самооборона (УНА – УНСО), Українська консервативна республіканська партія (УКРП), Організація українських націоналістів в Україні (ОУН), Соціал-національна партія України (СНПУ), Конгрес українських націоналістів (КУН).

У сучасному демократичному суспільстві партії слугують ланкою, яка поєднує громадян і владу, за допомогою партій громадяни виражають і захищають свої інтереси, і коригують напрямок суспільного розвитку [1].


Ліві сили

Ліві сили не є однорідними в ідеологічному аспекті й репрезентують як ортодоксальні комуністичні (марксистсько-ленінські) ідеї, так і соціал-демократичні. Основні ідеологічні цінності лівих ґрунтуються на таких ідеях: відновлення рад депутатів трудящих, скасування інституту президента; збереження пріоритету державної і колективної форм власності у змішаній економіці; адміністративний контроль за цінами; націоналізація приватизованих стратегічних галузей промисловості; усунення конституційним шляхом панівного «антинародного» режиму від влади; підтримка ідеї панславізму і православ’я; утворення конфедеративних відносин України з державами СНД з єдиним економічним простором і об’єднаними збройними силами; забезпечення російській мові статусу державної.

Ліві виступають також проти міжнародних фінансових корпорацій як таких, що пропонують руйнівний для української економіки варіант реформування, а також проти купівлі продажу землі, приватизації колгоспної власності. Серед лівих є розбіжності щодо міжнародної орієнтації: одні підтримують оновлений союз, інші – за тісну співпрацю в рамках СНД. Вони також різняться в поглядах щодо антикризових заходів уряду і тактики взаємодії з виконавчою владою.

На нинішньому етапі ліві переживають глибоку кризу, вони втратили домінуюче становище у Верховній Раді, з більшості перетворилися у меншість. Це спричинилося до появи у комуністичному русі нових організацій, які здебільшого орієнтуються на соціал-демократичні цінності та обстоюють ідею національної держави [1, с.].

Володимир МАЛИНКОВИЧ, політолог:

— Є досить багато прикладів українського комунізму, так би мовити орієнтованого на українську державність. Лівий рух в Україні практично завжди був основним. Адже УНР будувався представниками соціалістичного напряму. Винниченко, як ми знаємо, був соціалістом і досить радикальним соціалістом, так само ми знаємо, що був такий рух, і досить могутній, як націонал-комуністи, був Шумський. По суті, все українське «відродження» 20-х років — це відродження ліве. І такі люди, як Хвильовий, Микитенко, були українськими патріотами і дотримувалися лівих і навіть радикально лівих поглядів. Так що я не бачу ніякого протистояння між ідеєю лівого комуністичного руху і українським патріотизмом. Інша справа, що «наші» українські комуністи — це не стільки ліві комуністи, скільки продовжувачі традицій Радянського Союзу. І тому партія, яка у нас називається комуністичною, на чолі з незмінним Симоненком, насправді має мало спільного з марксистсько-ленінською ідеологією. А ось російські комуністи, типу Зюганова — передусім російські націоналісти і шовіністи, а потім вже комуністи. Я цілком допускаю існування комуністичних партій в українській державі, вважаю, що вони мають перспективу. На мою думку, тривалий час вони були і будуть однією із найсильніших, нині існуючих партій. В Україні дуже багато соціальних проблем, дуже багато людей, потерпілих від реформ, і вони ще довго будуть підтримувати комунізм. Крім того, ми чудово знаємо досвід Європи, де існують євро-комуністичні партії, і в ряді країн вони займають досить сильні позиції. І я думаю, що у нас вони будуть ще більш сильними, тому, що ми країна бідна. «Наша» комуністична партія може перетворитися в партію типу іспанської або, скажімо, колишньої італійської. [5]

Соціал-ліберальний напрямок

Лібералізм - це політична та ідеологічна течія, яка об'єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва, демократичних свобод. У широкій суспільно-політичний вжиток термін був введений на початку XIX ст. французькими просвітниками, а на середину XIX ст. сформувався як ідеологія та філософія. Засновниками лібералізму є Б. Констан та А. де Токвіль. До фундаторів ліберальної ідеології відносяться англійські мислителі Дж. Локк, А. Сміт, І. Бентам; французькі вчені - Ш.-Л. Монтеск'є, Ф. Гізе; німецькі - О. Кант, В. Гумбольт; американські - Т. Джеферсон, Д. Медісон та ін.

Серед українських мислителів ідеологію лібералізму розвивали М. Драгоманов Б. Кістяківський та ін.

Виникнення лібералізму пов'язано з розвитком капіталістичного способу виробництва, буржуазними революціями.

Основні ідеї лібералізму :

• можливості людського розуму є необмежені;

• індивідуальна свобода є найважливішою умовою реалізації творчого потенціалу особи;

• рівність усіх громадян перед законом;

• принципи політичного плюралізму;

• розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову;

• приватна власність, конкуренція, вільне підприємництво найважливіші рушії суспільного прогресу;

• свобода думок, поглядів, переконань, совісті, слова;

• ліквідація будь-якої регламентації державою економічного життя; • свобода вибору роду занять;

• запровадження загального виборчого права.

На початку XX ст. у багатьох державах, в основі політики яких була ліберальна ідеологія, відбулася гостра економічна криза, в умовах якої ліберали переглядали деякі теоретичні положення і принципи свого вчення. В основу новоутвореної форми лібералізму неолібералізму - покладені ідеї англійського економіста Ц. Кейнса. Серед неолібералів - Ф. Хайєк, Дж. Гелбрейт, Р. Даль, Ф. Д. Рузвельт.

Основні ідеї неолібералізму в Україні:

- до функцій держави відносяться захист підприємництва, ринку і конкуренції від монополізму, розробка загальної стратегії економічного розвитку; - соціальний захист громадян: безплатна освіта, державна медична допомога, створення системи соціального забезпечення; - забезпечення рівних соціальних можливостей у здійсненні основних прав людини.

Вищою метою лібералізму була ідея індивідуальної свободи. Ліберальне розуміння свободи включає гарантію прав особи, захист від сваволі влади, можливість впливати на рішення влади. У баченні лібералів, людина є вільною істотою, яка підкоряється лише собі, а завдання держави - забезпечити умови для самореалізації особи. Ідеологи лібералізму розглядали його як заснований на особистій ініціативі та свободі вибору спосіб дій, готовність до сприйняття нових ідей, заперечення проти диктату влади. Найважливіше твердження лібералізму - необхідність встановлення балансу між сферами суспільства та особистими інтересами людини.[4]

Специфіка політичної орієнтацій соціально-ліберального напрямку полягає в такому:

- по-перше, на початку свого зародження одна частина лібералів та соціал-демократів орієнтувалися на стратегічне партнерство з Росією і країнами СНД, висували ідеї двомовності та подвійного громадянства, федеративного устрою України, а інші обстоювали ідеї, близькі до націонал-демократії;

- по-друге, одна частина політичного спектра декларувала соціал-демократичні цінності, інша – ліберальні або взагалі не мала виразної ідеологічної спрямованості;

- по-третє, за походженням ці партії, як правило, є партіями правлячої бюрократії і олігархів;

- по-четверте, справжнім пріоритетним завданням для цього спектра партій є зміцнення влади для реалізації інтересів фінансово-промислових груп, які вони репрезентують;

- по-п’яте, в міжнародній політиці такі партії орієнтуються на ідею балансування між Заходом і Росією, використовуючи кон’юнктуру тимчасових вигод від співробітництва на європейському та інших геополітичних просторах.

У програмах партій цього напряму закладено здебільшого ідей, які, на перший погляд, видаються привабливими, але насправді не передбачають виходу з кризи. До таких можна віднести: підтримку національного виробника; зниження податкового тиску без вказівки на джерела розширення основи оподаткування; соціальний захист населення (а не певних груп); народну приватизацію. Реалізація цих ідей у підсумку призведе до утвердження латиноамериканської моделі (олігархо-кланової) суспільного розвитку 60 – 80-х років.

Ліберально-реформістська модель суспільного розвитку України найбільш чітко сформульована в програмі ПРП і частково в програмах НДПУ і ЛПУ, які передбачають: жорстку монетарну політику; радикальну реформу фінансово-бюджетної системи, орієнтовану на бездефіцитний (профіцитний) бюджет зі зміщенням акцентів із переважно економічних пріоритетів на соціальні, децентралізацію державного бюджету; жорсткий і прозорий контроль за витрачанням бюджетних коштів; створення правової системи, адекватної європейським стандартам; лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності, перехід на правила ВТО і вільної європейської торгівлі, інтеграція України до євроатлантичних структур; перехід від сертифікатної до грошової приватизації з масштабним залученням прямих іноземних інвестицій [1, с. 398].

Неоконсервативний напрям

Е. Берг "Французька революція" (1710) - одне із найфундаментальніших досліджень про ідеологію консерватизму. Саме у цій праці виведено систему цінностей консерватизму , до яких Е. Берк відносив:1. Релігійні і духовні цілі політичної діяльності;

2. Культ моралі;

3. Культ традицій, національної культури, патріотизму;

4. Авторитет церкви, сім'ї, школи;

5. Пріоритет інтересів держави над інтересами індивіда;

6. Сильна ієрархічна держава;

7. Прагматизм, здоровий глузд, скептизм;

8. Поступовість і обережність процесу соціальних змін;

9. Наслідуваність розвитку;

10. Історична єдність минулого, сьогодення, майбутнього;

11. Свобода і відповідальність.

У розвитку консерватизму можна виділити два етапи: класичний кон- серватизм і неоконсерватизм.

Основні ідеї класичного консерватизму :

• визнання обмежених можливостей людського розуму у пізнанні суспільства та недосконалості людської природи; • в економічній сфері акцент робиться на розвитку приватного підприємництва, запереченні жорсткого контролю держави за функціонуванням економіки;

• недоторканість, святість приватної власності;

• ефективна державна влада, основним завданням якої є підтримка законності та правопорядку в суспільстві;

• ставлення до Конституції як до Богом даного порядку;

• переконаність про вроджену нерівність людей;

• консерватизм - контрреволюційна доктрина;

• держава вторинна щодо громадянського суспільства, яке має морально-релігійні засади;

• існування аристократії, еліти є запорукою розумного суспільного устрою;

• політика підпорядкована релігійній моралі.

К. Етитейн виділяв серед послідовників консерватизму: 1) прихильників такого порядку речей, який вже склався у суспільстві;2) "реформаторів", котрі виступають за обережні зміни в суспільстві;3) "реакціонерів", які вимагають повернення до певної політичної ситуації минулого.

У середині 70-х рр. XX ст. починає формуватися неоконсерватизм , який виник у процесі перегляду ідей, цінностей класичного консерватизму та лібералізму, і можна вважати, що він є їх своєрідним синтезом. Неоконсерватизм є потужною ідеологією у багатьох державах: республіканці у США, торі у Великобританії, голісти у Франції, християнські демократи у Італії, ФРН та ін.

У теоріях неоконсерватизму виділяються такі дві важливі думки :

1) необхідність обмеження індивідуалізму сучасної людини;

2) ідея зміцнення політичної та духовної єдності нації, збереження її самобутності.

Неоконсерватори вважають, що пріоритетними в соціальному розвитку є інтереси держави та нації, а не окремого індивіда.

Основні ідеї неоконсерваторів :

• формування сильної влади, збереження в суспільстві сильної позиції держави; • допуск до політичної влади лише представників елітних прошарків суспільства; • сила державної влади - в її професіоналізмі та моральності; • у міжнародних відносинах на першому плані повинні бути національні інтереси, насамперед економічна зацікавленість. В цілому, консерватизм не суперечить ідеї розвитку, а лише прагне щоб розвиток був органічним і майбутнє не знищувало минулого. Російський мислитель М. Бердяєв писав: "Нещасна доля тієї країни, в якій немає здорового консерватизму, закладеного в самому народі, нема вірності, нема зв'язку з пращурами".[4]

До неоконсервативного напряму належать національно-демократичні і християнсько-демократичні партії. Їхні консерватизм полягає в прагненні поєднати національно-культурні, національно-державні традиції України та розв’язати проблеми сучасного розвитку. Ці партії на відміну від соціально-ліберальних виникли на ґрунті масового національного руху за незалежність України та її демократичний розвиток. Вони більш послідовно орієнтуються на інтеграцію з європейськими структурами та на вихід України із СНД, займають жорсткішу антикомуністичну позицію. Крім того, неоконсервативні партії продовжують надавати перевагу етнокультурним факторам державотворення над соціально-економічними.

В останні роки ХХ ст. національна демократія пережила глибоку кризу (відбулися розколи УРП, ДПУ, НРУ).

Християнсько-демократичні сили мають ще слабші позиції в українському політикумі. Основні причини: партії декларують у загальних рисах цінності європейського християнської демократії, але не вказують на механізми розв’язання суспільних проблем у контексті європейського християнського консерватизму; існують глибокі міжконфесійні суперечності в українському суспільстві; віруючі релігійних організацій переважно орієнтуються на культурно-обрядові, а не на морально-етичні, соціальні ідеї церкви.

Не позбавлена строкатості й фрагментарності діяльність партій націоналістичного напряму. Якщо УНА намагається проповідувати ідеї інтегрального націоналізму, то КУН сповідує погляди демократичного націоналізму з елементами соціал-демократії щодо розв’язання соціально-економічних проблем. Або, якщо УНА стоїть на позиціях створення слов’янської федерації з центром у Києві, то СНПУ виступає за інтеграцію до європейських структур як необхідний тимчасовий захід для виходу України з-під опіки Москви і зміцнення держави.

Основними ідеологічними пріоритетами правих радикалів є проголошення пріоритетності прав нації і держави над правами особи, розуміння нації як етнічної категорії; захист українського етносу в своїй державі; орієнтація на самобутній шлях розвитку України, глибоке відмежування від Росії, а також обмеження впливів «ліберального» Заходу; протекціонізм щодо національного виробника; обстоювання твердого правового і морального порядку, а також сильної національної авторитарної особистості (глави держави); забезпечення могутності держави шляхом розвитку військового комплексу, інформаційних технологій (найбільш жорстко захищали необхідність збереження ядерної зброї і обстоюють ядерний статус держави в майбутньому) [1, с. 398-399]

Отже, основні ідеї неоконсерваторів в Україні :

- формування сильної влади збереження в суспільстві сильної позиції держави;

- допуск до політичної влади лише представників елітних прошарків суспільства;

- сила державної влади – в її професіоналізмі та моральності;

- у міжнародних відносинах на першому плані повинні бути національні інтереси, насамперед, економічна зацікавленість.

У цілому, консерватизм не суперечить ідеї розвитку, а лише прагне, щоб розвиток був органічним і майбутнє не знищувало минулого [2,с.180] .

Націоналістична течія

Основними ідеологічними пріоритетами правих радикалів є:

- проголошення пріоритетності прав нації і держави над правами особи, розуміння нації як етнічної категорії;

- захист українського етносу в своїй державі;

- орієнтація на самобутній шлях розвитку України, глибоке відмежування від Росії, а також обмеження впливів «ліберального» Заходу;

- протекціонізм щодо національного виробника;

- обстоювання твердого правового і морального порядку, а також сильної національної авторитарної особистості (глави держави);

- забезпечення могутності держави шляхом розвитку військового комплексу, інформаційних технологій (найбільш жорстко захищали необхідність збереження ядерної зброї і обстоюють ядерний статус держави в майбутньому) [1, с. 399-400].


Висновок

Аморфність і еклектичність є істотними рисами не тільки ідеологічних систем українських партій, а і їхньої організаційної структури. За організаційною структурою більшість партій в Україні мають характер масових та партій виборців. Організаційна структура українських партій не відповідає сучасному розумінню партії як політичного підприємства в умовах функціонування конкурентного політичного ринку, а скоріше нагадує напівтіньову, напівзакриту структуру для обслуговування інтересів вузьких кіл бізнесових та політичних угруповань. Завдяки цим обставинам сформувалися такі характерні риси структурного або демократичного централізму у внутрішньопартійному житті; поєднання представницьких, арбітражних і виконавчих функцій на рівні партійного керівництва; відсутність фахового партійного апарату, який би володів сучасними політичними технологіями; відсутність партійних фракцій, які б стимулювали внутрішньопартійну конкуренцію, та відсутність цивілізованого механізму формування партійного лідерства; спрощений (неринковий) механізм політичної мотивації, який робить успіх партійної кар’єри залежним здебільшого від клієнтельських стосунків з партійними лідерами .а не від заслуг перед партією; непрозорий механізм розподілу партійних фінансів; залежність партійних лідерів від владних і олігархо-кланових структур.

Загалом розпливчаста, недостатньо деталізована нормативна основа партійного будівництва унеможливлює контроль за виконанням партійних рішень. Така організаційна структура не сприяє також припливу до партійних лав ініціативних, високоінтелектуальних та моральних кадрів, не забезпечує постійної циркуляції, оновлення кадрового потенціалу політичних партій.

Методи і засоби діяльності політичних партій поступово еволюціонують від переважно авангардних до переважно парламентських. Проте в діяльності багатьох партій дуже часто використовуються позапарламентські методи боротьби (демонстрації, пікети, мітинги, страйки). Політичні технології, які використовують українські партії, мають примітивний популістський характер, зорієнтовані не на далеку перспективу утвердження власного електорального сегмента, а на короткочасне маніпулювання стереотипами масової свідомості. Тому українські партії не намагаються сформувати своєї ідеологічної позиції в суспільстві, здобувши таким чином масову підтримку своїх ідеологічних прихильників, а постійно пристосовуються до виборчої кон’юнктури, маневруючи між ідеологічно неоднорідними електоральними групами, владою та олігархічними угрупованнями.

Можна зазначити, що ідейно-політичний контекст в політичних орієнтаціях українського суспільства поступово зменшується, зростає підтримка поміркованих центристських оцінок. Центристські погляди превалюють серед прихильників соціал-демократичної ідеї, націонал-демократичної, а також серед тих, хто не відносить себе до жодної течії, тих, хто не визначився і тих, хто взагалі в них не розбирається. Той факт, що серед прихильників комуністичної ідеї, а ще більше соціалістичної, неабияка частина надає перевагу державно-ринковій моделі управління, свідчить про те, що в очікуваннях електорату ліві течії набувають більш ліберальних рис.


Список використаної літератури

1) Гелів С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч. посіб. – 5-те вид., перероб. і доп. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2004. – 645 с.

2) Піча В.М., Хома Н.М. Політологія: Підручник для студентів вищих закладів освіти. - 5-те вид., виправ. І допов. – Львів: «Магнолія 2006», 2008. – 304 с.

3) Антоніна Колодій Національна ідея та ідейно-політичні течії в Україні. Тези до науково-практичної конференції. Опубліковано в кн.: «Українська національна ідея та процес державотворення в Україні». - Львів, 1997.

4). Українське суспільство 1994-2004: Соціол. моніторинг. — К., 2004. — С. 14.

5)Наталя ТРОФИМОВА, «День», Андрій КРАВЕЦЬ, №160, п’ятниця, 7 вересня 2001

6) Шутов А.Ю. Политический процесс — теоретико-методологические аспекты: Автореф. дис. ...к. політ. н. — М., 1993.

7) Україна — 2002. Моніторинг соціальних змін. — К. : Ін-т соціології НАН України, 2002.

8) Борисюк В. Политология США об электоральных особенностях общества в конце ХХ в. // МЭ и МО. — 2002. — № 3.

9) Громадська думка населення України — березень 2004р. // Український Центр економічних і політичних досліджень ім. О.Разумкова. — К., 2004.

10) Бекешкіна І. Політична диференціація українського суспільства // Українське суспільство: Соціол. моніторинг 1994-2003.— К., 2003.— С. 179.