Політична ідеологія. Основні ідейно-політичні течії сучасності

Сутність політичної ідеології - системи концептуально оформлених політичних, правових, релігійних уявлень, поглядів на політичне життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, умонастрої людей. Консерватизм, лібералізм, фашизм, як політичні ідеології.

ПОЛІТИЧНА ІДЕОЛОГІЯ. ОСНОВНІ ІДЕЙНО-ПОЛІТИЧНІ ТЕЧІЇ СУЧАСНОСТІ


Слово "ідеологія" вперше було вживано у 1796 р. французьким філософом і економістом Дестютом де Трасі, який визначив його як нову науку, що вивчає людську свідомість в усіх її аспектах. Найчастіше під цим поняттям розуміється система цінностей чи поглядів, визнаних як факт чи істина окремою групою людей, в яких відображається і оцінюється ставлення людей як один до одного, так і до тієї або іншої дійсності.

Сукупність же політичних інтересів, ідей, програм та політичних відносин певного класу (групи) з іншими соціальними спільнотами дозволяє ввести в ужиток окремо поняття "політична ідеологія" .

Політична ідеологія (від грец. ідеа - поняття і Іоgоs - вчення) - це система концептуально оформлених політичних, правових, релігійних, філософських уявлень, поглядів та ідей на політичне життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, умонастрої людей, класів, націй, суспільства, політичних партій, громадських рухів та інших суб'єктів політики.

Особливістю політичної ідеології є те, що вона створюється діяльністю певних сил - теоретиків, політичних діячів, учених, які представляють інтереси того чи іншого класу або соціальної групи. Народні ж маси, різні соціальні спільноти безпосередньо участі у цих процесах не беруть, хоча їхні інтереси, уявлення про суспільно - політичне життя є визначальним фактором і найважливішим поживним ґрунтом для її формування.

Політична ідеологія як особлива форма суспільної свідомості, як специфічний вид ідеології має свою внутрішню структуру, котра являє собою комплекс окремих елементів, а саме: ідей, гіпотез, концепцій, теорій, ідеалів, гасел, програм політичного розвитку

Головним для її збереження структури і забезпечення її функціональної дієвості є системність, скоординованість дій, несуперечливість змісту її елементів, логічна і смислова впорядкованість зв'язків і відносин між ними, політична стабільність.

Первинним, вихідним елементом політичної ідеології є політична ідея , яка в сучасній політологічній літературі розуміється як форма відображення політичної дійсності, як результат осягнення думкою предмету пізнання - політичного процесу. Вона виступає своєрідним "містком" переходу від думки до дії, від свідомості до активності.

Важливим етапом для політичної ідеї є її поступовий перехід в політичну гіпотезу . Цей етап є завжди надзвичайно складним, оскільки факти, які слугують відправним моментом при формуванні гіпотези, не будучи оформлені в цілісну систему знання, продовжують залишатись лише матеріалом для її вироблення. Наукова гіпотеза опирається на результати спостереження та експерименту, розробники намагаються узгодити її не лише з відомими фактами суспільного розвитку, а й теоретичними принципами, що перевірені практикою. Однак є чимало гіпотез, які невірно, часом однобоко тлумачать відомі факти і штовхають до помилкових висновків.

Кожна наукова гіпотеза не має самодостатнього значення, а тому прагне "пережити себе", вчасно самоліквідуватися, поступово або якісним стрибком перетворитись у концепцію політичного розвитку.

Політична концепція - це форма знання, в якій змістовно виражене цілісне розуміння об'єкта пізнання. Вона включає в себе відповідну методологічну і логічну базу, поняття, що розкривають шляхи застосування політичного знання до політичної дійсності. Це ще не до кінця достовірна теорія, в ній відбувається лише суттєве поглиблення знань, в тому числі і у вигляді догадок та помилкових узагальнень.

Найважливішим системотворчим елементом внутрішньої структури політичної ідеології єполітичні теорії , які становлять логічно струнку систему взаємопов'язаних принципів, закономірностей політичного розвитку і методів, способів доведення істинності знання, за допомогою якої описуються сутнісні характеристики ідеалізованих об'єктів, концептуальних структур і моделей, одержаних в результаті досліджень об'єктивної реальності - суспільств, держав, соціальних груп, партій, громадських організацій, політичних поглядів і дій.

До структури політичних ідеологій невід'ємною частиною входять також політичні ідеали та політичні гасла.

Політичні ідеали - цеуявлення політичного суб'єкта про дальшу досконалість політичного устрою суспільства. Найважливішими їх характеристиками є: 1) властива їм особливість випереджуючого відображення дійсності на основі передбачення, прогнозу; 2) політичний ідеал активно впливає на розвиток суспільних відносин, свідомість і світогляд людей, виступає критерієм оцінки їх політичної діяльності.

Політичні гасла - заклики, які в короткій формі відображають керівні ідеї, завдання, вимоги, директиви політичних перетворень. Вони демонструють привабливість політичного ідеалу, шляхи і форми його реалізації. На всіх етапах політичного розвитку політичні гасла покликані відповідати реальності, вони не можуть "застигнути", стати "вічними", оскільки в іншому випадку перестають бути привабливими.

Найбільш вагомим елементом політичної ідеології, засобом її матеріалізації є програма політичного розвитку, яка включає в себе всі вище названі елементи: ідею, гіпотезу, концепцію, теорію, ідеал, гасло.

Політична програма - це пропонований план діяльності класу, соціальної групи, партії щодо реалізації їх політичних інтересів. У ній в упорядкованій формі теоретично обґрунтовуються основні позиції в політичній сфері, викладається послідовність дій в теперішньому і майбутньому залежно від цілей, що стоять перед політичним суб'єктом, обґрунтовуються завдання щодо завоювання або утримання політичної влади, визначаються форми і методи реалізації пропонованих політичних перетворень. Це форма існування теоретичного знання і форма взаємозв'язку теорії та практики політичного розвитку.

В сучасних умовах політична ідеологія не тільки одна з організаційних, регулюючих систем, що корегують, спрямовують життя суспільства й людини, але й безпосередньо зв'язана функціонально з політичною системою суспільства, політичним режимом держави, політичною культурою та етикою. Без розгляду і врахування взаємозв'язків названих структурних одиниць політичної ідеології з різними системами політичних поглядів неможливо зрозуміти сутність таких політологічних феноменів, як політичне буття, політична діяльність, політична свідомість, політична партія, політичні інститути.

Політична ідеологія набуває особливої актуальності у зв'язку із утвердженням в суспільстві ідейного і політичного плюралізму, появою політичної опозиції, що породжує конкуренцію і суперництво різних ідеологій.

Правильно сформульовані політико-ідеологічні доктрини із-за таких умов дають змогу розробити адекватні підходи до певних соціальних процесів, проблем внутрішньої і зовнішньої політики, які мають місце у суспільстві. Реалізація ж кожної з них об'єднує прагнення певних суспільних сил до завоювання та вмілого використання влади, підпорядкування собі громадської думки, чітких дій від своїх прихильників.

Політична ідеологія в кожному суспільстві виконує чимало важливих функцій: захисну, пізнавальну та соціально-регулюючу.

Захисна функція, зокрема, передбачає захист інтересів та ідеалів певного класу (групи). В ній теоретично осмислюються і формулюються становище та потреби цих спільнот, що сприяє втіленню їхніх інтересів у життя, виробленню відповідних їм типів мислення, поведінки і програм політичної діяльності. Державною (офіційною) ідеологією кожної країни є ідеологія економічно і політично пануючого класу. Однак на сучасному етапі цивілізації все більше віддається перевага загальнолюдським цінностям та інтересам, а не сфері ідеологічної боротьби, яка дедалі звужується і все менше поширюється на політичну діяльність. Відбувається поступовий процес деідеологізації свідомості, що дає можливість кожному громадянину бути захищеним щодо вибору своєї власної ідеології.

Пізнавальна функція допомагає громадянам озброїтись необхідними знаннями про політичну дійсність, сприяє зростанню їхньої політичної культури. Однак політична ідеологія не завжди адекватно відображає реальність, часто виявляє упередженість. На відміну від "чистої" науки, яка шукає тільки істину за допомогою різних наукових методів пізнання, вона дбає ще й про захист інтересів та ідеалів класу, певного режиму, тощо. До того ж їй бракує об'єктивних методів пізнання, її носії часто оперують ритуально-догматичними стереотипами апробація яких у кращому разі здійснюється здоровим глуздом, а частіше - корпоративними інтересами суб'єктів. Тому не дивно, що політична ідеологія на догоду тим, кого захищає, нерідко висвітлює політичні явища і процеси упереджено, однобічно, а то й їх фальсифікує.

Соціально-регулююча функція сприяє формуванню і координуванню відносин між соціальними спільнотами за певними принципами, безпосередньо впливає на реалізацію наявних соціально-економічних, політичних та інших програм розвитку суспільства, на політичну активність і соціальний вибір громадян.

У світовій науковій літературі є кілька критеріїв класифікації політичних: ідеологій. Так, в залежності від втілення в ідеології реальних соціальних чи політичних інтересів називають прогресивні, ліберальні, націоналістичні, шовіністичні та інші ідеології. Марксисти ж в основу класифікації кладуть класовий критерій, в результаті чого політичні ідеології поділяються на буржуазні, дрібнобуржуазні і пролетарські.Єкласифікація за світоглядним принципом - матеріалістичні, ідеалістичні, релігійні, марксистські і неомарксистські.

Найчастіше сучасні дослідники застосовують шкалу визначень політичних ідеологій за ознаками партійності, а саме: комуністичні, соціал-демократичні, консервативні, ліберальні і фашистські, які і є предметом нашого поглибленого розгляду та аналізу.

Віддаючи перевагу при класифікації політичних ідеологій ознакам партійності, ми керувалися тим, що політичне життя не мислиме без політичних партій, котрі є важливим елементом політичної системи, одним із основних компонентів громадянського суспільства, ареною змагання політичних курсів, ідей, які виражають інтереси різних суспільних груп.

Визначені для розгляду і аналізу політичні течії (комуністична, соціал-демократична, консервативна, ліберальна, фашистська) мають, звичайно, свої особливості та форми вияву в різні епохи і періоди історичного розвитку. Кожній з них відповідає суспільно-політична думка, різноманітна діяльність її носіїв, організаційні структури, через які вони реалізуються, відображають структуру політичних сил того чи іншого суспільства, яке бореться за реалізацію поставленої мети.

Цілком очевидно, що кожна політична сила ( партія чи блок партій) матимуть суспільно-значимий результат своєї діяльності лише за умови, якщо їх політико-ідеологічні доктрини будуть найбільш привабливими і зрозумілими більшості громадян тієї чи іншої країни.

Однією із політико-ідеологічних доктрин є комуністична ідеологія (комунізм - лат. загальний), яка передбачає влаштування суспільства на основі принципів колективізму, соціальної рівності та соціальної справедливості. Основні джерела цієї політичної течії виходять від утопічного соціалізму Т.Мора і Т.Кампанелли, а згодом філософів А.Сен-Симона, Ш.Фур'є, Р.Оуена. Визначальний вклад у формування ідеології наукового комунізму було зроблено К. Марксом, Ф. Енгельсом та В.Леніним.

Принципове значення для розвитку наукового комунізму має „Маніфест Комуністичної партії" К. Маркса і Ф. Енгельса, в якому викладено найважливіші ідеї наукового комунізму — про історичну роль робітничого класу як могильника капіталізму і будівника комунізму, соціалістичну революцію і диктатуру пролетаріату, комуністичну партію як політичний авангард робітничого класу.

Сформульовані К. Марксом і Ф. Енгельсом теоретичні положення про соціалізм і комунізм лягли в основу вчення В.І.Леніна про нове суспільство. Ці положення він розвинув далі, обґрунтувавши ідею гегемонії пролетаріату в буржуазно-демократичній революції і революційному русі в цілому, втіливши у життя ідею своїх попередників про особливу роль і місце пролетарської партії при завоюванні політичної влади в Росії, про дві фази комуністичного суспільства.

Комуністичні революції у XX сторіччі перемогли в Росії, країнах Східної Європи, на Кубі, Китаї, Північній Кореї, деяких країнах Африки і Азії. "У XX столітті, - говорив папа Іоанн Павло П у одному із своїх інтерв'ю, - комунізм мав успіх як реакція на певний тип розгнузданого, дикого капіталізму. Природно виникла реакція, яка поширилася вглиб і вшир і набула великої популярності у народу, причому не тільки серед робітничого класу, а й серед інтелігенції".

Життя підтвердило однак, що марксизм-ленінізм як політична доктрина не зумів перебороти певних елементів утопізму і ідеологізованості. Не підтвердились, зокрема, прогнози В. Леніна щодо перемоги світової соціалістичної революції, побудови комунізму в окремо взятій країні. Мала місце нетерпимість до інших політичних думок та позицій. Не досить ефективною виявилася економічна модель соціалізму.

Відчутний удар ідеології марксизму-ленінізму було спричинено відсутністю в комуністичному русі належної єдності щодо наявності існуючих проблем та розбіжністю у підходах про шляхи їх вирішення.

Так, у 20-30 роках XX ст. у західній соціально-філософській думці з'явилася така політична ідеологія як неомарксизм, злет якої прийшовся на 60-70 роки (рух "нових лівих"). Обвинуваючи робітничий клас у втраті революційності, ліворадикальні сили - "нові ліві" проголосили єдиною революційною силою маргінальні верстви, по суті, дрібну буржуазію. Прихильникам цієї ідеології був властивий непомірний нігілізм, політичний екстремізм, концепція фаталізму капіталістичної цивілізації, критичне ставлення до радянської моделі побудови соціалізму тощо.

У 30-их роках XX ст. Мао Цзе-дун всупереч марксистсько-ленінській ідеології проголосив, що комуністична партія Китаю у боротьбі за владу повинна спиратися не на робітничий клас, а на найбідніше селянство та партизанські методи ведення революційної війни. В кінці 60-их років китайцями був запропонований радикальний курс прискорення модернізації та індустріалізації своєї економіки ("Великий стрибок", 1958) та руйнування традицій у духовній сфері ("Культурна революція", 1966).

Спроба побудови соціалізму в Китаї форсованими методами повернулася невдачею та глибокою соціально-економічною кризою. Згодом помилки Мао Цзе-дуна були виправлені і економіка країни стала успішно розвиватися, опираючись на власну концепцію побудови соціалізму з китайською специфікою. Нині КНР - ведуча країна світу.

У 40-50 роках XX ст. після розгрому фашистської Німеччини та визволення Югославії, лідер югославських комуністів Й.Б.Тіто запропонував свою теорію побудови соціалізму, основану на децентралізації управління, дебюрократизації та введення робітничого самоврядування. Альтернативний шлях до соціалізму робив політичну систему в СФРЮ більш демократичною, аніж в інших країнах, хоча бажаних результатів досягнуто не було. Крайнім проявом у 60-70 роках ХХ ст. немарксистської ідеології стали діяльність "червоних кхмерів" у Кампучії, "червоних бригад" в Італії, інших країнах світу, що і привело рух "нових лівих" до поразки, завівши їх в тупик лівого екстремізму та міжнародного тероризму.

3 початку 90-х років лівий радикалізм зазнає істотних змін. Ліві радикали все більше розривають з екстремізмом, ультралівою фразеологією. Розуміння гуманного, справедливого суспільства окремі з них зводять до самовдосконалення особистості, революції в особі, боротьби з гріхом, інші вважають, що одним із шляхів звільнення трудящих можливе завдяки здійсненню "сексуальної революції", в результаті чого гегемоном соціальної революції має бути молодь. В окремих ліворадикальних концепціях проявляється негативне ставлення до будь-яких масових політичних організацій, проголошуються усунення будь-якої з форм державного контролю над економічним і політичним життям країни.

Незважаючи на кризу, яка має місце в сучасному комуністичному русі, ця політична течія не втратила свою актуальність і привабливість. Об'єктивно оцінюючи як її безсумнівні достоїнства ( в першу чергу теоретичні концепції), так і її слабкі сторони, заслуговує на увагу висловлювання відомих німецьких вчених Г.Вуте і X. Юнкер щодо оцінки теоретичної спадщини К.Маркса. "Существенные элементы творения Маркса, - пишуть вони, - входят в настоящее время в состав современного социально-научного знания. И кто пытается объяснить современные общественные явления и общество в целом без Маркса, тот невежда. Но кто пытается объяснить общество только на основе Маркса, тот тоже является таковым".

Незаперечними є соціально-економічні досягнення соціалізму, які були здобуті на терені колишнього Радянського Союзу, інших країнах під керівництвом партій, які сповідували комуністичну ідеологію. Адже у економічно відсталій аграрній країні, якою була Росія до Жовтневої революції, в обстановці ворожого оточення, у стислі строки було здійснено індустріалізацію, ліквідовано безробіття і масову неписемність, введено безплатну освіту, охорону здоров'я, державне забезпечення житлом тощо. Велика робота в цьому напрямку була проведена і в Україні.

Досить впливовою в сучасному світі є соціал-демократична ідеологія, сутністю якої є ідеал устрою, заснованого на суспільній власності, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці на основі соціально-забезпеченої свободи особистості. У політичній науці існують два найпоширеніші тлумачення соціалізму - з позиції марксизму і з погляду соціал-демократії.

Марксистська концепціясоціалізму розглядає його як нижчу, незрілу фазу комунізму - суспільно-економічну систему, що безпосередньо йде на зміну капіталізму після завершення революційного перехідного періоду і характеризується ліквідацією приватної власності та експлуататорських класів, утвердженням суспільної власності на засоби виробництва, провідною роллю робітничого класу, здійсненням принципу " від кожного за здібностями, кожному за працею",відсутністю експлуатації людини людиною, забезпеченням соціальної справедливості.

Соціал-демократія- як політична ідеологія активно виступає за здійснення в усіх сферах життя суспільства ідей демократичного соціалізму, ідеологічною основою якого є трансформація капіталізму в соціалізм шляхом перманентних реформ, поглиблення і розвитку демократії, а її базовими цінностями такі загальнолюдські поняття як свобода, демократія, справедливість, рівність та солідарність.

Соціал-демократи надають перевагу еволюційному шляхові розвитку, перетворенню суспільства на краще через реформи. їх економічні засади ґрунтуються на ідеї усуспільнення, а не одержавлення засобів виробництва. Своє ставлення до ринку вони визначають формулою: "Конкуренція — наскільки можливо, планування - наскільки необхідно".Міжнародна діяльність соціал-демократів базується на ідеї миру, міжнародної солідарності, терпимості, ліквідації будь-яких виявів соціальної та національної нерівності й дискримінації людини.

Соціал-демократія як політичний рух виник в останній третині ХІХ сторіччя у Західній Європі як партія робітничого класу, яка стояла на революційних позиціях. Одним з перших розгорнуте обґрунтування цієї політичної ідеології здійснив німецький теоретик Едуард Бернштейн (1850-1932). До теоретиків, причетних до формування соціал-демократичної ідеології, слід віднести також німецького філософа Еммануїла Канта, "раннього" К. Маркса, елементи вчення П.Прудона і М.Бакуніна, ідеї буржуазного лібералізму, ідеологію християнства.

Спочатку ідеологія соціал-демократії збігалася з ідеологією комунізму, які були тотожні. Однак під час першої світової війни розпочалася ворожнеча між комуністами марксистсько-ленінської течії - прихильниками революційних методів досягнення соціалізму і соціал-демократами - послідовниками реформістських засобів поступового переходу до соціалізму, в результаті чого Соціалістичний Інтернаціонал оголосив про розрив зі своїми політичними партнерами.

Ще більш глибока еволюція соціал-демократії почалася в 1951 році, коли Франкфуртський Конгрес Соцінтерну визнав право на приватну власність як необхідну передумову свободи людини. Згодом у 80-і роки соціал-демократичні партії різко повернули у бік класичного лібералізму, до політики більш вільної конкурентної економіки.

Нові теоретичні положення були включені у програму соціал-демократів на Берлінському з'їзді у 1989 році. В ній, зокрема, зафіксовано відмову від прискореного промислового росту, проведення будь-якої господарської діяльності із врахуванням впливу на стан екології, багато уваги приділено рівному з чоловіками становищу в суспільстві жінок, новими орієнтаціями доповнена програма зовнішньополітичної діяльності.

Концепція демократичного соціалізму, за твердженням їх ідеологів, не претендує на роль вчення, яке знає всі рецепти вирішення назрілих проблем сьогодення, вона є лише стартовою площадкою для пошуку нових прогресивних реформ і методів при їх розв'язанні.

Координатором діяльності соціал-демократів у світі виступає Соціалістичний Інтернаціонал - об'єднання політичних організацій і партій, мета діяльності яких - демократичний соціалізм, новий світовий економічний порядок на основі рівноправності і партнерства між усіма країнами світу. Нині він об'єднує понад 70 політичних партій всіх континентів, що налічують у своїх рядах понад 20 млн. соціал-демократів. За партії Соцінтерну в країнах Західної Європи голосують до 40 відсотків виборців. В останні роки лави соціал-демократів розширились за рахунок трансформації в соціалістичні колишніх комуністичних партій.

Найбільший вплив соціал-демократична ідеологія має в Німеччині, Австрії, Великобританії, Франції, Італії, скандинавських країнах. Міцні позиції займає вона також у Латинській Америці, ряді країн Азії, Ближнього Сходу. Про високий авторитет соціал-демократії засвідчує той факт, що нині вони перебувають при владі в 17 європейських країнах.

Помітною політичною доктриною сучасності виступає консерватизм (лат. consezvaze - зберігати, охороняти),політична ідеологія якого зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад. Його політико-ідеологічний світогляд визначається як комплекс життєздатних принципів, головними серед яких є свобода і відповідальність, авторитет, релігійність, природна нерівність людей та їх скептицизм.

Вперше термін «консерватизм»був ужитий французьким мислителем і громадсько-політичним діячем Ф. Шатобріаном у 1815 р., як такий, що означав противагу висунутим європейським Просвітництвом і Великою французькою революцією політичним, економічним та соціальним новаціям.

Родоначальником консерватизму був англійський політичний діяч, філософ і публіцист Едмунд Берк (1729-1797). Його книга „Роздуми про революцію у Франції" (1790) стала своєрідною Біблією консерватизму. Головна ідея книги — традиціоналізм, схиляння перед святістю традицій. Втіленням традицій Е. Берк вважав англійську конституцію, в природному розвитку якої склалась ціла система елементів, що взаємно урівноважують одні одних. Від віддавав перевагу превентивним реформам, які покликані упереджувати революції.

Прибічниками й послідовниками Е. Берка були Жозе де Местр (1753-1821), Джон Адамс (1735-1826), Александер Гамільтон (1757-1804), Луї де Боналд (1754-1840) та інші. Вони, зокрема,одноголосно стверджували, що збереження минулого здатне зняти всі напруження сьогодення і має розглядатись як моральний обов'язок щодо майбутніх поколінь.

Консерватизм як політична течія наголошує на необхідності збереження традиційних правил, норм, ієрархії влади соціальних і

політичних структур, інститутів, покликаних захищати статус-кво, пояснювати необхідність його збереження, враховуючи реалії, що змінюються, пристосовуючись до них. До першочергових цінностей ідеології консерватизму відносять також антиетатизм ( тобто відсутність активної участі держави) в економіці при сильному державному контролі над політичною сферою.

Консерватизм відображає ідеї, ідеали, орієнтації, ціннісні норми тих класів, фракцій і соціальних груп, становищу яких загрожують об'єктивні тенденції суспільно-історичного й соціально-економічного розвитку. Часто він виступає своєрідною захисною реакцією середніх і дрібних підприємців, фермерів, ремісників, які відчувають страх перед майбутнім.

В другій половині XX ст. традиційний консерватизм вступив у помітну суперечність із тенденціями суспільного розвитку, що зумовило його трансформацію в нову політичну ідеологію - неоконсерватизм,яку всіляко підтримали "стовпи" сучасної політології С. Ліпсет (США), Ф. Хайєк (Австрія), Хосе Ортега-і-Гассет (Іспанія).

Неоконсерватизм - політична ідеологія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс провідних країн світу, які сповідують принцип знаходження "золотої середини" між деструктивністю необмеженої ринкової стихії і неефективною тотальною державною регламентацією, збереження законності й правопорядку.

Зліт неоконсерватизму пов'язаний з приходом до влади таких відомих політичних лідерів як Рональд Рейган і Джордж Буш - старший у США, Гельмут Коль в Німеччині, Маргарет Тетчер у Великобританії, Жак Ширак у Франції, Ясухіро Накасоне у Японії, Дж. Андреотті в Італії та інших.

Неоконсерватори прагнуть відродити такі загальнолюдські цінності, як наполеглива праця, висока моральність, релігія; в економічній галузі повернутися до ринкової саморегуляції; у соціальній - до індивідуалістичного принципу "кожний сам за себе "; соціальний захист у державі повинен поширюватись лише на тих, хто не має змоги працювати; у царині моралі - до пуританської суворості звичаїв; у політичній сфері - до концепції "обмеженої демократії'. Вони прагнуть захистити правлячу еліту від наступу широких народних мас, вбачаючи в цьому гарантію стабільності західних соціально-політичних систем. Вони вважають, що демократія - ліберальний міф. Всяка революція безглузда й безперспективна, бо на зміну одній еліті приходить обов'язково інша.

Всім різновидам сучасного консерватизму притаманне засудження того політичного курсу, синонімом якого виступає поняття держава загального добробуту. Така держава, на їх думку, завдає значну шкоду суспільству, оскільки спонукає одних індивідів паразитувати за рахунок інших.

Сучасний неоконсерватизм однак не має стрункої ідеології, не проголошує себе відкритим ворогом будь-яких змін, тим більше простого повернення до минулого. Він перебуває на етапі певної невизначеності, чим створює необхідні умови для існування і розвитку поруч з собою інших ідейно-політичних концепцій та ідеологічних доктрин.

Виразником пом'якшення суспільного примусу індивідів є ліберальна політична ідеологія, яка оголошує всі існуючі форми спадкової влади і станових привілеїв такими, що зазнали поразки і на передній край політичного життя висуває свободу та природні здібності кожної людини.

Лібералізм (лат. ІіЬеzalis - вільний) - політична ідеологія, що об'єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод і обмежує сфери діяльності держави. До її головних цінностей відносять свободу слова, релігії, приватної власності, право на політичну опозицію, лімітовану участь держави в управлінні суспільством, захищеність від державного втручання в особисте життя людини та інше.

Біля витоків лібералізму стояв Дж. Локк, який обґрунтував ідею суспільного договору та природного права, коли держава є результатом угоди між людьми. За цією угодою люди передають державі часи своїх прав, але є такі права, що належать їм від народження і не можуть бути відчужені. До них належать насамперед право на життя, свободу і власність. Ідея індивідуальної свободи є центральною в лібералізмі.

Ранній лібералізм епохи буржуазних революцій XVII - XVIII ст.. відігравав прогресивну роль, тому що в ній були сформульовані основні принципи нового суспільного устрою, який прийшов на зміну феодалізму. Його прибічники вимагали обмеження прав монарха парламентом, встановлення конституційного ладу, запровадження демократичних свобод, скасування привілеїв дворянства і духовенства.

Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, І. Кант, А. Сміт, Г.Гегель, Є.Бентам, Б. Констан, С. Мілль, Т.Джефферсон, М.Медісон, М.Острогельський, Б.Кістяківський, які є ідеологами класичного лібералізму, вважали, що лібералізм - це заснований на особистій ініціативі і свободі вибору спосіб дій, готовність до сприйняття нових ідей і разом з тим заперечення диктату ідеологій, політики і влади.

Згідно з ліберальним ідеалом мета створення держави - збереження і захист природних прав людини, відносини між окремою людиною і державою повинні мати договірний характер, а верховенство закону є інструментом соціального контролю. У кожному суспільстві громадянським свободам надається пріоритет над політичними, юридичними та моральними нормами.

В останній третині XIX ст. почав складатися новий тип лібералізму -неолібералізм, або "соціальний" лібералізм. (Дж. Гобсон, Т. Грін, Ф. Науман, Дж. Д'юї, Дж. Джеліотті, Р. Дарендорф, М. Фрідман).

Неолібералізм (грец. nеоs - новий, ІіЬеzalis - вільний) – сучасна політична течія, різновид традиційної ліберальної ідеології та політики, що сформувався як відображення трансформації буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки, інстутиалізації нових форм державного втручання в суспільне життя; "етатистський" різновид лібералізму зі збереженням принципу демократії, вільної конкуренції, приватного підприємництва.

Неолібералізм передбачає посилення економічної та соціальної ролі держави, виходить із необхідності налагодження ділового партнерства між урядом, бізнесом і працею на всіх рівнях господарського механізму.

Найбільш помітне практичне втілення неолібералізм дістав у політиці "нового курсу" президента США Ф.Рузвельта, особливо в роки другої світової війни та у повоєнні роки, що було зумовлено науково-технічного революцією, яка потребувала значних державних капіталовкладень в основні фонди невиробничої сфери, у розвиток освіти і науки, у підвищення класифікації робочої сили, в охорону здоров'я .

В основу політичної програми неолібералів лягли ідеї : консенсусу між тими, хто управляє, й тими, ким управляють, необхідності участі мас у політичному процесі, демократизації прийняття управлінських рішень.

Неолібералізм є неоднорідною масою. Так, " праве" крило вважає, що вирішення проблем сучасного суспільства можливе через створення уряду згідно з вимогами моралі, воно виступає за "мінімальну" державу, будучи в цьому солідарним з консерваторами; "ліве"крило - заперечує класові суперечності, зводить їх до конфлікту між виробництвом і споживанням. Головною проблемою при цьому вважають не суперечність між багатими та бідними, а між тими, хто хоче рухатися вперед.

Серед теоретиків лівого крила - Джеймс Гелбрейт, відомий як автор теорії конвергенції,згідно з якою інтернаціоналізація економічної, політичної та культурної діяльності веде до політичного і соціального зближення різних політичних систем. Представником цього напрямку є також Даніел Белл, автор основних засад концепції "постіндустріального"суспільства, яка є продовженням концепції "індустріального суспільства"та "стадій економічного росту". Різновидом ліберальної теорії постіндустріального суспільства є концепція інформаційного суспільства3.Бжезінського і О. Тофлера, в якій інформація, її виробництво, поширення і використання розглядаються як головна сфера діяльності людства.

Починаючи з 80-х років XX ст., теорію неолібералізму різко критикують окремі американські і західноєвропейські політологи, які є представниками "неоконсервативної хвилі" (Т.Дей,Х. Цайглер, У.Домхофф)

за її "часткову придатність". На їх думку, злагода і партнерство, до яких закликають сучасні неоліберали, уже ніколи не подолають соціальних та етнічних конфліктів. Оскільки суспільного багатства на всіх не вистачає, то левова частка його має дістатися групі (класовій, національній, расовій), котра за своїми чеснотами найбільше заслуговує на добробут.

Таким чином, у сучасному світі існують два напрями лібералізму: соціальний і консервативний. Головна відмінність між ними полягає втому, що перший визнає необхідність державного регулювання соціально- економічних процесів, а другий, навпаки, прагне до всілякого обмеження втручання держави в суспільне життя. Ідеологія більшості сучасних ліберальних парті поєднує елементи обох напрямів лібералізму, але в різних пропорціях, що залежить від особливостей конкретних країн, уміння партій своєчасно відгукуватися на назрілі суспільні потреби.

Слід окремо сказати про політичну доктрину фашизму, яка історично виникла на ідеях расової та національної винятковості, антисемітизму.

Фашизм (лат. fascio- пучок, в'язка) - ідейно-політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої реальності і догматизованого принципу соціальної справедливості, (Екстремістський політичний рух, різновид тоталітаризму. Виник він в обстановці революційних процесів, які охопили країни Західної Європи після першої світової війни.

Першу фашистську організацію під назвою „Фашіо ді комбаттіменто" („Союз боротьби") створив у 1919 р. лідер італійських фашистів Беніто Муссоліні (1883-1945). Від назви цієї організації і пішла назва „фашист", яка швидко поширилась в усьому світі. Серед світоглядно-філософських авторитетів фашизму імена Артура Шопенгауера (1788-1860), Фрідріха Нїцце (1844-1900), Карла-Густава Юнга (1875-1961), а також теоретиків соціального дарвінізму Франца Опенгеймера, Людвіга Гумпловича.

Ідеологія фашизму — це войовничий антидемократизм і антикомунізм, расизм і шовінізм. Особливе місце в ідеології фашизму посідає концепція нації як вищої і вічної реальності, заснованої на спільності крові. У сфері зовнішньої політики ця теорія расової зверхності слугувала обґрунтуванням політики імперіалістичних загарбань і поневолення інших народів, є необхідною умовою політичного панування фашизму визнається культ вождя.

Основу формування фашистських або профашистських режимів становили ідеологізовані партійні організації з їх жорсткою напіввійськовою структурою. Соціальний, політичний та економічний простір цих країн підлягав тотальному контролю з боку держави, повне усунення демократичних свобод та інституцій, мілітаризація усіх галузей суспільного життя, агресивна зовнішня політика, терор і залякування населення.

Найповніше фашизм реалізується в Італії за часів правління Б. Муссоліні (1883-1945) та Німеччині за режиму А. Гітлера (1889-1945), а також в Іспанії, Угорщині, Хорватії, Румунії, Словаччині та інших країнах.

Після закінчення другої світової війни фашистські режими в названих країнах впали, а їх ідеологія була заборонена. Однак фашизм повністю не зник, а пристосувавшись до нових історичних умов, трансформувався в нову політичну течію - неофашизм.

Неофашизм ( грец, nеоs – новий, лат. fascio- пучок, в'язка) - різноманітні варіанти модифікації відтворення елементів ідеології і політичної практики фашизму, соціальну базу яких в основному становлять маргінальні верстви населення. Ідеологи неофашизму звертаються до витоків фашистської доктрини, намагаються виступати під гаслом відродження "справжнього", "первісного", "чистого" фашизму. Вони прагнуть переглянути кордони, обмежити імміграцію, реабілітувати гітлерівських злочинців. З куряви століть неофашисти витягують і пропагують приклади жорстокості Атілли, Чингісхана, Тимура, звірства прадавніх володарів.

Сьогодні фашистські організації функціонують в усіх країнах Європи, Америки, більшості країн Азії, в Австралії, Азії, а також країнах пострадянського простору - всього в понад 80 державах світу.

За всю свою історію людство виробило певні важелі для боротьби з насиллям, має в цьому певний досвід, проте неофашизм, як реакційна політична ідеологія останнім часом активізував свою діяльність.

Таким чином у пропонованому матеріалі визначено зміст таких політичних понять як «політична ідеологія», критерії класифікації та основні функції, розглянуто її внутрішню структуру, зокрема сутність її основних компонентів (ідея, гіпотеза, концепція, теорія, ідеал, гасло, програма політичного розвитку). Належну увагу приділено висвітленню основних ідейно-політичних течій сучасності за ознаками партійності (комуністичні, соціал-демократичні, консервативні, ліберальні, фашистські), вказано на основні тенденції розвитку політичних ідеологій у різних країнах світу, названо авторів політико-ідеологічних доктрин.