Проблеми теорії політики в епоху Відродження. Протиставлення політики богослов’ю

Періоди розвитку філософської та політичної думки Відродження. Влив гуманізму Відродження на соціально-суспільне життя. Ідеї лютеранства, кальвінізму, протестантизму як стимули у розвитку політології наприкінці XV ст. Суспільно-політичні ідеї Реформації.

Реферат

з політології на тему

Проблеми теорії політики в епоху Відродження. Протиставлення політики богослов’ю


Культура, філософія, політична думка Відродження (Ренесансу) синтезували спадщину двох животворних джерел — античності та середньовіччя, в результаті чого народилася оригінальна і культура, і філософія, і політологія. Мислителі епохи Відродження та Реформації черпали в культурі античної цивілізації такі аналоги, які б забезпечували подальший суспільний розвиток, прогрес. У період Відродження виразно виявлявся інтерес до суспільно-політичних систем Платона, Арістотеля, Ціцерона, правда, із дещо зміщеним центром ваги — на розкриття тих сторін їхніх політико-етичних поглядів, концепцій держави та права, розробка яких відповідала практичним політичним та ідейним запитам Відродження.

На зміну світоглядним теократичним поглядам прийшла система, в центр якої була поставлена людина з її потребами і прагненнями. Гуманістичне, ренесансне розуміння світу передбачало антимістичне, радісне його сприйняття, визнавало гармонію тілесного і духовного в людині, ставило вимогу повноти чуттєвої і раціональної сторін життя, висувало на перший план особистість, її гідність та чесноти.

Філософська та політична думка Відродження пройшла три періоди розвитку:

- гуманістичний, або антропоцентричний (середина XIV — середина XV ст.), який протиставляв середньовічному теоцентризму інтерес до людини в її стосунках зі світом;

- неоплатонічний (середина XV — до першої третини XVI ст.), пов'язаний з постановкою проблем буття, в тому числі соціального;

- натуралістичний (середина XVI — початок XVII ст.), що характеризувався намаганнями застосовувати закони природи до пізнання соціальної дійсності.

Відродження розвинулося в Італії. Підставою для цього були економічні, політичні та ідеологічні фактори. Італійське Відродження найбільш яскраве. Воно радикально вплинуло на суспільні процеси в інших країнах Європи, в тому числі Східної.

Для італійського Відродження характерними були гуманізм, визнання унікальності індивіда, заклик до повнокровного буття людини на Землі. Епоха Відродження, створювала грунт для виховання освічених, висококультурних індивідів, піднесення на новий культурний рівень суспільних відносин, трансформації їх у нове, гуманне і розумне суспільство, в якому б державні важелі управління людьми були відчужені.

Переборювання середньовічної схоластики супроводжувалося виявом величезної інтелектуальної енергії мислителів Відродження. Вони з пафосом повставали проти заборони вільного та самостійного пошуку істини. Типовою у цей час була велика кількість різноманітних учень, теорій, гіпотез, вірувань. Вважалося, що мають право на існування різні думки і що безпідставними є претензії на панування якоїсь однієї теорії, гіпотези, концепції. Такий стиль мислення мав певні недоліки, однак позитивний ефект від розвитку теоретичної думки все ж був значиміший.

Діяльність інтелігенції як генератора ідей Відродження забезпечила виконання замовлення на нові соціальні та політичні ідеї. Вони черпалися передусім із знань древніх греків та римлян, зокрема з їхніх міркувань про державу як загальну "справу народів", і знаходили реалізацію в поглядах визначних мислителів ще навіть до епохи Відродження. Наприклад, у XIX книзі опусу Августина "Про місто боже" простежується запозичення із праці Ціцерона "Про республіку", в трактаті Йоганна Солсберійського "Полікратікус" помітний вплив праці Плутарха "Про республіку". "Третій твір" Роджера Бекона в частині, присвяченій духовній еліті та організації ідеальної держави, збігається із міркуваннями про ідеальну державу Платона, які він висловив у "Державі". Міркування Фоми Аквінського про доцільність змішаної форми управління державою, викладені в книзі "Про правління царів", висловлені під впливом IV книги Арістотеля "Політика".

Ідеологи Відродження не тільки продовжили, а й розвинули цю традицію, їх демонстративне звернення до античних джерел було реакцією на санкціоновані католицизмом політико-правові порядки, соціально-політичні доктрини феодального суспільства. Саме така позиція слугувала за головну у визначенні напряму зацікавлення античністю, її соціально-політичними та державно-правовими ідеями. Ці останні ставали інструментом розв'язання політичних завдань епохи Відродження. Замість консервативної охоронної ідеї, яка захищала правлячу феодальну еліту, станову нерівність, домінуючу роль католицької церкви, виникає комплекс нових ідей про ствердження самооцінки особистості, визнання її автономії, надання можливості кожній людині досягти власними силами щастя.

У цей період видаються забуті античні політичні та юридичні трактати, стають доступними твори Платона, перипатетиків, стоїків, скептиків, епікурійців.

Мислителі Відродження вважали, що доля людини визначається не її знатним походженням, званням, конфесійним статусом, а виключно її активністю, благородством, доблестю. Головними чеснотами особи в суспільстві стають безкорисливе служіння загальній справі, громадянський обов'язок. У той же час як загальне благо трактувалася держава-республіка, в якій панує принцип рівності, справедливості, обмежені чи ліквідовані привілеї, гарантовані рівність та справедливість. Запорука свободи особистості вбачалася у виданні та дотриманні законів, зміст яких відповідає природному єству людини — суспільної істоти, якості якої мають соціальне позитивний, а не гріховний від природи характер.

Оновлювалася давня концепція суспільного договору, за допомогою якої пояснювалися причини виникнення держави, законність державної влади. Актуальності набуло тлумачення вияву свободи волі всіма людьми, організованими в державу.

В епоху Відродження соціально-суспільне життя нерозривно пов'язувалося з побутовим індивідуалізмом — стихійним, нестримним і нічим не обмеженим. Він виявлявся в підступності, віроломстві, мстивості, жорстокості й авантюризмі. Ці риси соціальної психології були зворотним боком подвижництва і титанізму епохи Відродження.

Індивідуалізм у побуті йшов в ногу з індивідуалізмом у політичній сфері. Для ренесансного періоду характерні політичні чвари, жорстока боротьба різних партій, груп.

Гуманізм Відродження, який виник і розвивався в гущі суспільного життя італійського міста, тісно пов'язаний з інтересами нових суспільних прошарків. Так, Колюччо Салютаті відстоював інтереси середніх торгово-промислових кіл і як канцлер Флорентійської республіки в офіційних документах, теоретичних працях, посланнях прославляв цехи та флорентійську торгівлю, купецтво та міську свободу. Однак в оцінці повстання найманих робітників — він став на бік флорентійської торгово-промислової верхівки.

Інший визначний гуманіст епохи Відродження Леонардо Бруні в "Похвалі Флоренції" також прославляв "право" і "свободу" своєї батьківщини, протистояв тиранії та свавіллю правителів. Проте і він не забував прославляти багатство, красу купецьких палаців, мудрість "гвельфських вождів" і навіть оголосив Флоренцію ідеальною батьківщиною для всіх італійців. Леонардо Бруні стверджував, що в усій Італії не знайдеться людини, яка б не вважала, що в неї є подвійне громадянство: одне — власне у кожного, друге — спільне у місті Флоренція.

Хоч мислителі Відродження дзеркально відбивали прагнення купців та промисловців, все ж вони сприймали політичну психологію мас, реагували на неї. Інтелігенція Відродження зуміла відповісти на широкі соціальні запити, перерости і очолити їх.

Гуманісти як вихідці з різних верств народу поділяли політичні настрої середовища, з якого походили. Тому і погляди гуманістів дуже різноманітні — одні тягнулися до пополанської комуни, успадкованої від XIII — XIV ст., інші були цезаристами. Погляди останніх дуже відрізнялися від настроїв плебейських низів. Проте незалежно від політичної прихильності погляди гуманістів на "натовп", "чернь", "плебс", як правило, збігалися по суті. Дуже різні люди цього періоду — П. Мірандола, Верджеріо чи Маньявалі висловлювалися, на подив, стереотипно: "Що таке плебс? — Це якийсь поліп, тобто змінна і безголова тварина", "Дурість натовпу і його суспільні безчинства дуже важкі", "Серед лінивого плебсу дуже і дуже тяжко зберегти розмірений порядок, прикрашений спокій і солодкий відпочинок", "Для народу і натовпу властиво завжди помилятися і нічого не знати".

"Натовп" завжди нікчемний, для нього характерні злоба, непостійність, лінивство, схильність до низьких інстинктів. Виходячи з формули "людина — це вчена тварина", гуманісти вважали, що людьми можуть називатися лише вчені.

Поняття "натовп" і "плебс" у конкретних контекстах могли мати і політичну адресу, позначати і міські низи, і всіх тих, для кого чужими були філософія, словесність, політика, і тих, хто зневажливо ставився до вчених людей. Тому в політичній свідомості гуманістів чітко протистояли"множинність" і "вибрані", примітивність та вченість, сліпота та зрячість, буденність та "велич" душі, суєтність та урочиста значимість поведінки й мови, непостійність та цілеспрямованість, розпуста та чесноти мудреців, які проводять час серед книг чи в дружніх бесідах.

Для розвитку наукового суспільствознавства потрібно було розчистити шлях і тому боротьба проти схоластики в політології стала першочерговим завданням суспільно-політичної думки, її розпочали італійські вчені і політичні діячі. Своїми виступами проти теологічних теорій держави і права вони готували фундамент нового політико-правового світогляду, який пізніше був названий юридичним. Його основу становили положення про те, що божественне право замінюється людським, а держава заступає в свідомості людей церкву. Західноєвропейська політико-правова свідомість періоду середньовіччя розглядала суспільні, в тому числі політичні, відносини як такі, що започатковані церквою і натхнені божественним одкровенням. Згідно з юридичним світоглядом, ці відносини створені державою і ґрунтуються на праві. Для юридичного світогляду обов'язковими є ідея рівності всіх перед законом, природне право та договірне походження держави.

Один із мислителів італійського Відродження Леонардо Терунда в "Меморіалах", написаних у 1435—1436 рр. і надісланих кардиналу Нікколо Альбергаті (для папи Євгена IV) та базельському настоятелю собору Сант-Анжело Джуліано Чезаріні, відкидав папські претензії на світську владу та володіння. Автор підкреслював, що одночасне управління церквою і державою немислиме; обов'язками папи є опікування Христовою церквою, панування в "царстві небесному". Засобом виправлення церкви Терунда вважав відмову її від світських володінь. Він доводив, що церква не має юридичних прав на світську владу, отриману, за твердженнями духовенства, від Христа. Мислитель зазначав, що Пипін і його син Карл Великий, який оволодів Римом, дарували владу Захарії, римському первосвященику.

Італійське Відродження характеризувалося поєднанням гуманізму з реформістським рухом. У гуманізмі була закладена ідея перегляду панування церкви в суспільстві.

Прагнення зрозуміти справжнє призначення людини, розкувати її волю і творчі сили неминуче призводило до зіткнення з традиційним сприйняттям християнства. Такі погляди були властиві .мислителеві пізнього Відродження

Челіо (Целіо) Секондо Куріоне (1503—1569 рр.). Він видавав твори античних авторів — Ціцерона, Тита, Лівія, Сенеки, Таціта, Арістотеля, Ювенала, Плавта та інших. У власних працях Куріоне ототожнював Бога з природою, усім сущим, вважаючи, що той охоплює Всесвіт і присутній повсюди. Куріоне критикував римські порядки, відкидав церковну ієрархію, засуджував діяльність папської курії. В багатьох питаннях щодо церкви, церковних установ, зв'язку світської та духовної влади він сходився з протестантизмом, зокрема з поглядами Цвінглі та Кальвіна.

Терунда, Куріоне, Марсилій Падуанський і особливо Нікколо Макіавеллі прагнули створити світську політичну теорію, відірвати вчення про державу і право від містики та теології. Вони відстоювали ідею сильної централізованої держави, незалежної від церкви. В працях цих та інших учених у прихованій, нечіткій формі виявлялися паростки концепції природного права.

Великим стимулом у розвитку політології наприкінці XV ст.— першій половині XVI ст. були ідеї лютеранства, кальвінізму, протестантизму — ідеї епохи Реформації.

Під Реформацією розуміють широкий антифеодальний та антикатолицький рух у Європі в першій половині XVI ст. Реформація заклала початки протестантизму. Вона характеризувалася прагненням відновити чистоту християнської релігійності. Це виявлялося в усіх напрямах реформаційних віровчень, в прагненні пояснити насамперед сутність потойбічного світу. У центрі соціальної системи Реформації були відносини індивіда і колективу. Більшість зусиль реформаторів спрямовувалися на досягнення жорсткої підпорядкованості людини общині за допомогою формалізованих зв'язків, ієрархічної залежності, авторитарного лідерства, репресивних заходів. Реформатори вважали, що лише їхні уявлення про Бога, світ, людину, суспільство є істинними, єдино правильними і такими, що мусять обов'язково виконуватися. Ці погляди підкріплювалися виробленням особливої реформаторської ідеології, для якої характерними були суворі релігійно-політичні доктрини. Релігійний ентузіазм у реформаторів часом був не менший, ніж у релігійних фанатиків-католиків.

Історичним фоном, на якому виникла Реформація, була політична обстановка в Німеччині на початку XVI ст. У той час коли Англія, Франція, Іспанія та деякі інші європейські країни перетворилися в централізовані держави, Німеччина залишалася територіальне та політичне роздробленою. За гучною назвою Священна Римська імперія німецької нації приховувалося політичне нестійке об'єднання феодальних князівств з верховною владою імператорів із династії Габсбургів. Влада імператора над князями базувалася на ленній залежності і була номінальною. Не існувало ні імперських фінансових, ні управлінських органів, ні єдиної армії. Великі князівства перетворилися в своєрідні централізовані монархії.

Господарська та політична роздробленість країни, поєднання в економіці розвинутих та відсталих форм, феодальний гніт, який дедалі посилювався, створювали крайню напруженість у соціальних відносинах. Загострилися протиріччя між старими та новими можновладцями — феодалами, промисловцями і купцями, духовними та світськими феодалами, нижчим дворянством та князями. Наростала боротьба селян проти феодальних землевласників. Уже в 1502 р. робилися спроби підняти селянське повстання. Соціальні конфлікти з часом набули релігійного забарвлення. В 1517 р. почалися виступи проти індульгенцій монаха Августинського монастиря доктора Мартіна Лютера. Це сприяло зростанню його авторитету. Лютер очолив широкий соціальний рух. У ході антипапської боротьби він проголосив тезу про "виправдання вірою", яка завдала нищівного удару по папству та католицькій ортодоксії. Згідно з тодішнім ученням католицької церкви, людина може врятуватися та уникнути пекла з милості божої при заступництві святих; для цього треба виконувати обряди, прилучатися до святих таїнств, творити богоугодні справи. Лютер відкинув зовнішні культові атрибути католицької церкви. Спасіння, вважав він, можна досягти завдяки божій милості, подарованій людям через Христа.

Суспільно-політичні ідеї Реформації, спрямовані проти католицької церкви, значною мірою реалізувалися в першій половині XVI ст. Правда, вони все-таки належали не самому Лютеру, а були підготовлені його попередниками — відомим англійським реформатором Дж. Уікліфом, Я. Гусом та професором Віттенберзького університету Вазелем.

У реформістському русі стався розкол. Лютер очолював бюргерсько-князівський напрям, а його послідовник Томас Мюнцер — плебейсько-селянський. Мюнцер трактував Реформацію як соціально-політичний переворот, який повинні вчинити найбільш знедолені верстви суспільства — селяни та міська біднота; саме вони здатні встановити новий суспільний лад без гніту та експлуатації. Послідовниками та ревнителями Бога Мюнцер вважав увесь трудящий люд, а його ворогами — всіх експлуататорів та гнобителів.

Революційна обстановка в Німеччині ставала дедалі напруженішою. На боротьбу першими піднялися дрібні дворяни — рицарі на чолі з Францом фон Зіккенгеном та Ульріхом фон Гуттеном. Вершиною Реформації стала селянська війна 1524—1525 рр. Боротьба тривала до середини XVI ст. У 1555 р. був укладений Аугсбурзький релігійний мир, згідно з яким за князями визнавалася свобода і вибір віросповідання. Народна Реформація в Німеччині зазнала поразки.

У полі зору мислителів Реформації перебували також питання суспільно-політичного устрою держави. Лютер і його сучасники не знали терміна "держава", а користувалися поняттям "влада". Основу політологічної доктрини Лютера становило вчення про два світи — духовний та земний, в яких одночасно живе і від влади яких залежить людина.

Земний світ належить людям. У ньому панує влада і діють земні масштаби, до яких Лютер відносив доброчинність та природне право. Духовний світ охоплює лише тих, хто вірить у Христа. Усі люди залежать від влади обох світів, вони злі і гріховні за своєю суттю. Земна влада має завдання не допускати вчинення гріхів, протидіяти з допомогою насильства лихим намірам. Лютер стверджував, що коли б люди були доброчесні, то не треба було б запроваджувати владу і створювати державу. Оскільки цього немає, то і держава, і влада необхідні, а люди мають їм підкорятися. Уряд, за Лютером, повинен панувати над черню і повинен бити, вішати, палити, стинати голови, щоб його боялися і щоб він міг тримати народ у покорі.

Німецький реформатор стверджував, що його завданням є повернення до раннього християнства. Селяни, послідовники Реформації, йшли далі, вимагали повернення до раннього християнства не лише в церковному, а й у суспільному житті. Це була одна з основних причин селянського повстання.

Духовний вождь повсталих Т. Мюнцер був прибічником ненасильницької ліквідації феодального ладу, встановлення такого соціального порядку, в якому жоден християнин не мав би приватної власності. Недопустимими, на його погляд, були насильство і посідання християнином будь-якої урядової посади. Оскільки всі люди рівні перед Богом, то всі вони повинні бути рівні між собою на Землі, стверджував Мюнцер.

Мюнцер черпав обґрунтування своєї концепції в Біблії і прагнув практично втілити на Землі "царство Боже" — такий суспільний устрій, в якому не буде майнової різниці, протистояння члена суспільства чужій для нього державній владі.

Другий радикальний напрям Реформації — вчення Ж. Кальвіна (1509—1564 рр.), викладене в "Напученнях у християнській вірі". На відміну від лютеранства, яке ставило церкву в залежність від держави, кальвінізм зберігав щодо останньої незалежність.

Для кальвінізму характерним був фаталізм, соціальний аспект якого виявлявся в двох прямо протилежних напрямах. При виникненні він передавав упевненість людей в історичній справедливості, непереможності їхньої справи. Коли ж відносини, виконанню яких сприяла ця доктрина, переставали розвиватися, то вона призводила до бездіяльності і покірності нащадків колишніх переможців.

Аналізуючи форми держави (монархію, аристократію, демократію), Кальвін надавав перевагу аристократичній організації й обґрунтовував це тим, що така перевага доведена всім історичним розвитком і підтверджується волею Бога. Найкращою моделлю держави він вважав республіку.

У Франції ідеологом реформаторства був Ж. Боден (1530—1596 рр.) — депутат від третього стану в Генеральних штатах. Він виступав на захист віротерпимості, вимагав сильної влади, яка б поважала закон, захищала свободу совісті.

У політичній доктрині Бодена важливе місце посідало вчення про державу, суверенітет. Останнім наділений лише монарх, для якого характерним є безумовне панування одноособової владної волі. Монарх виступає джерелом права і закону, повинен поважати власність громадян, не нищити її надмірними податками, не обмежувати свободу людей, оскільки вона дана їм природою.

Найкращою формою держави Боден вважав спадкову монархію, хоча для позначення держави взагалі він користувався терміном "республіка", а метою держави — захист громадян, забезпечення порядку в державі. Боден пов'язував суспільний і державний розвиток з географічним середовищем, а здібності людей — з кліматичними поясами.

Держава, за Боденом,— це передусім правове управління. Вона має справедливий характер, діє на основі права, законності. Сама держава складається з елементарних соціальних ланок — сімей, які становлять її першооснову. В суспільстві всі відносини діляться на такі, що правлять, і такі, що підпорядковуються. Політична влада має суверенний характер і є результатом об'єднання сімей і громадян у державу шляхом підпорядкування їх загальній політичній владі. З допомогою концепції суверенітету Боден обґрунтував поняття держави як такої політичної спільноти, котра має свою власну незалежну владу і не підпорядкована іншій політичній владі (церкві, імперії, великим сеньйорам).

Отже, Відродження та Реформація — це не тільки відновлення забутих в епоху середньовіччя античних поглядів на світ, людину, суспільство, а й подальше їх удосконалення вже в нових умовах. Цей період породив неперевершені зразки культури, які стали органічними та незамінними компонентами поступу людства і поставили Європу, де вони розвивалися, на чолі світового прогресу.


Література

відродження гуманізм політологія реформація

1. В.Г. Поставний. “Основы политологии”. Киев, 1992.

2. А. Бондар. “Основы политологии”. Киев, 1991.

3. Ф.М. Кирилюк. Основи політології. Київ, 1995.

4. О.І. Семків. Політологія. Львів, видавництво “Світ”, 1994.

5. О.І. Семків. Політологія. Хрестоматія. Львів, 1996.

6. Ю.С. Шемитученко. Політичний енциклопедичний словник. Київ, 1997.