Предмет політології в сучасній західній науці

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ Реферат З дисципліни «Політологія» На тему: «Предмет політології в сучасній західній науці»

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Реферат

З дисципліни «Політологія»

На тему: «Предмет політології в сучасній західній науці»

Виконав: студент

4 курсу 401 групи ФКН УС

Заєць Ярослав

Перевірив : викладач

Мазур Лариса

Київ - 2011

План

Вступ

1. Основні напрями досліджень політичної науки країн Заходу

2. Американська політична наука

3. Політична наука у Англії

4. Політичні наука у Франції

5. Політична наука в Німеччині

Висновок

Використана література

Вступ

Питання про предмет є одним із найскладніших у політології, як і в більшості інших наук про суспільство. Здавалося б, відповідь на це питання лежить на поверхні: політологія (від грецьк. «політика» — державні й суспільні справи і «логос» — слово, поняття, вчення) — це наука про політику. Проте таке визначення є досить абстрактним і само по собі ще нічого не говорить про предмет цієї науки. Саму політику в сучасній науці розуміють неоднозначно, до того ж вона є об´єктом дослідження багатьох галузей наукового знання.

Предметом політології є певна система знань про політичний об´єкт, а саме:

· історико-політичні вчення;

· закономірності становлення, функціонування, зміна політичної влади;

· джерела, рушійні сили політичного життя суспільства;

· сутність, природа, тенденції розвитку, механізми прояву політичного;

· конкретні прояви, процеси, відносини політичної дійсності, які вивчаються політологами;

· політичні інститути (конституції, центральний уряд, регіональне, місцеве управління, адміністрація та ін.);

· політичні партії, групи об´єднання, участь громадян в політиці, громадська думка;

· міжнародні відносини.

Сюди відносять також такі феномени, як: політична культура, ідеологія, політичні еліти, політичні партії та громадсько-політичні організації, рухи, владні відносини, держава, політична система, політична діяльність, політична поведінка, політичне лідерство, громадська думка й засоби масової інформації в політичному процесі, конфліктологія, етнодержавознавство тощо.

Об’єктом дослідження політології є політична сфера, яку вивчають і аналізують у поєднанні з особливостями її функціонування і розвитку та зв’язками з економічною, соціальною й духовною сферами суспільства.

Отож, об’єктом політології є все те, що відноситься до прояву політичного:

– політична сфера, особливості її функціонування і розвитку;

– політична дійсність, політичне життя особи й суспільства, політичні відносини;

– політичні ідеї, теорії і доктрини, проблеми, події, прогнози, технології політичних процесів.

1.Основні напрями досліджень політичної науки країн Заходу

На західну політичну науку значний вплив справили загальносвітові процеси. Існування протягом більш як 70 років Радянського Союзу, який вважався "імперією зла", спричинило цілий напрям у політичній науці — радянологію. Після розпаду СРСР відбуваються зміни в об’єкті дослідження. Західні політологи аналізують можливі шляхи розвитку молодих незалежних держав, які раніше входили до складу Радянського Союзу.

Етапи еволюції сучасної політичної науки:

Величезне значення для формування й розвитку національних політологічних шкіл мають політико-культурні традиції. Становлення політології не було ізольованим процесом, воно зазнало істотного впливу традиційних наук — філософії, історії, юриспруденції. Велику роль у цій науці відіграють твори класиків соціально-політичної думки. Не випадково професор Наффілдського коледжу в Оксфорді Д. Міллер підкреслює, що в одній із сучасних інтерпретацій предметом політичної теорії є історія політичної думки, оскільки класичні теорії виявляються непоганим стартом для роздумів про сучасну політику. Й це справді так. Досить згадати, що багато вчених пов’язують народження політології як самостійної науки з виникненням філософської доктрини позитивізму, родоначальник якої О.Конт запропонував "звести політику в ранг наук, що ґрунтуються на спостереженні".

У середині 70-х років у суспільному житті Заходу відбуваються суттєві зміни. Відомий американський учений Д. Белл писав, що для того часу характерні повстання проти авторитетів, експериментаторство в моралі, становлення більш відкритого стилю життя. Представники різних течій суспільно-політичної думки заговорили про кризу демократії, некерованість державно-політичних інститутів.

Реакцією на всі ці явища стала реідеологізація. Мислителі, які раніше проголошували "кінець ідеології" (Р. Арон, Д. Белл та ін.), тепер визнають безпідставність погляду на політику як на сферу, вільну від ціннісних орієнтацій. Водночас підкреслюється марність тотального заперечення існуючих інститутів і необхідність справжніх авторитетів. Питання про роль ідеології в політиці й сьогодні є одним із головних у політології західних країн.

Процес реідеологізації змусив західних політологів по-новому підійти до проблем держави. Раніше остання традиційно розглядалася як певна сила, що стабілізує соціальні суперечності. У нових підходах простежується думка про необхідність "урізати" деякі права держави: обмежити її втручання в економіку та соціальну сферу, розширити ринкову конкуренцію. У зв’язку з цим у політологічній науці розгорілася суперечка про співвідношення вільного ринку, бізнесу й демократії. Частина вчених (Ф. Хайєк, Д. Ешер та ін.) стверджувала можливість політичної демократії лише за наявності економіки, яка ґрунтується на принципах вільної конкуренції та вільного ринку. Інші (Ч. Ліндблом, Р. Даль) висловлювали думку про те, що приватна власність, конкуренція, ринок — умови неодмінні, але недостатні для існування демократії, оскільки повна реалізація відносин вільного ринку без втручання держави може призвести до посилення економічної могутності окремих осіб чи груп. А це, в свою чергу, призведе до політичної нестабільності.

Ще одна проблема, яка опинилася з другої половини 70-х років у центрі уваги західних політологів, — бюрократизація демократичних інститутів. Демократія, як підкреслював іще М. Вебер, завжди вступає в конфлікт із бюрократією. Але під прикриттям секретності ця остання може протидіяти спробам виборних органів одержати ту чи ту інформацію. Таким чином, бюрократизм дедалі більше пронизує демократичні інститути, відвойовуючи одну позицію за іншою. Але, на думку професора Австралійського національного університету Е. Етціоні-Хейлві, між демократією й демократичною системою існує тісний взаємозв’язок, хоча й суперечливий і парадоксальний. З одного боку, зростаюча влада бюрократії справді є загрозою демократичній системі, а з іншого — сучасна демократична система не може існувати без більш-менш могутньої й незалежної бюрократії.

2.Американська політична наука

Американська політична наука є безумовним лідером серед політологічних шкіл Заходу. Наприкінці 18 — на початку 19 ст. вона виникла як політична ідеологія й перебувала під сильним впливом європейської соціально-політичної думки, збагачуючись її досягненнями, насамперед, у державно-правовій сфері. Великого поширення у СІЛА набули ідеї Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо, Ш. Монтеск’є. Але вже з кінця 19 ст. починається процес конституціювання власне американської політичної науки. Традиційна державно-правова наука не могла дати справді наукового уявлення про суспільство, в якому дедалі вагомішу роль починають відігравати поряд із державою партії, професійні спілки та ін. При університетах виникають школи політичних наук, що свідчить про народження у Сполучених Штатах політичної науки як самостійної дисципліни.

За більш як сто років американська політологія перетворилася на глобальну науку, яка досліджує величезний комплекс суспільствознавчих проблем на різних рівнях — від окремої людини та мікрогруп до держави. Знання про суспільство безперервно нарощуються, передаються від одного покоління вчених до іншого. Величезний внесок в американську політичну науку зробили такі відомі вчені, як Ч. Мерріам, У. Манро, Г. Ласуелл, Г. Алмонд, С Верба, Р. Даль, У. Порстоу, Дж. Ла Паломбара та багато інших.

Характерна риса американської політології на сучасному етапі — відсутність домінуючого напряму чи підходу. Тривалий час таким напрямом був біхевіоризм. Але поряд існували інші, хоч і менш відомі течії. Можна сказати, що американську політологію характеризує відносна сталість не методів, а напрямів досліджень.

Незважаючи на певну пріоритетність того чи того теоретико-методологічного напряму — біхевіоризму, функціоналістського й системного аналізу та ін., у центрі уваги політологів постійно перебували плюралізм та елітизм, групи, які беруть участь у політичному процесі, питання демократії.

Дискусія між прихильниками теорії демократії та їх опонентами — прихильниками теорії еліт — в американській політології триває вже здавна й не скінчилась до сьогодні. "Елітизм — це такий підхід у розумінні політики й історії, коли вважається, що суспільство завжди перебуває під пануванням меншості (еліти), яка приймає головні рішення й концентрує владу в своїх руках. Плюралісти стверджують, що сучасні розвинені й ліберальні суспільства позначені множинністю інтересів, які змагаються між собою за владу

Слід, однак, підкреслити, що класична теорія еліт, яку розробили В. Парето й Г. Моска, придатна лише для тоталітарної системи. Тому в наш час виникла потреба видозмінити класичну теорію еліт.

Критики плюралістичної теорії демократії висловили думку, що цей теоретичний напрям дає викривлену картину функціонування ліберальних демократій. Погоджуючись з думкою про існування боротьби між групами за політичний вплив, вони підкреслюють, що самі ці групи дуже часто контролюються лідерами, які іноді не звертають уваги на думку членів групи. Тому це змагання є лише специфічною формою конкуренції між елітами. Виходячи з цього, вони розробляють теорію "демократичного елітизму" (П. Бахрах) або "теорію елітарної демократії" (Дж. Уокер). Це, так би мовити, плюралістична еліта, для якої не є суттєвими належність до того чи іншого стану, привілеї та інші ознаки елітарного становища.

Сьогодні американська політична наука ставить питання, чи сприяють групи встановленню згоди, консенсусу в суспільстві, чи спричиняють виникнення конфліктних ситуацій? Так, С. Елдерсвелд гадає, що політичний процес буде менш конфліктним, якщо групи інтересів візьмуть на себе інтегративні функції, які звичайно належать партіям. Американо-канадський політолог Р. Престус підкреслює важливість груп як сполучної ланки між приватними та суспільними інтересами. На основі даних, одержаних у ході численних експериментів і спостережень за поведінкою людей у групах, американські політологи й соціологи продовжують роботу над проблемою гармонізації інтересів, вивчають явища, що дезорганізовують суспільне життя.

На початку 70-х років відомий американський політолог Р. Даль, відповідаючи на запитання "чи може уряд бути таким, щоб його керівництво людьми здійснювалося на основі консенсусу й політичної рівності?", висунув так звану теорію поліархії. Згідно з нею, термін "демократія" придатний лише для характеристики ідеального стану подій. Реальні системи, що наближаються до цього стану, називаються поліархіями. Теорія поліархії виступає повною альтернативою як для елітистських концепцій, так і для теорій управління більшості. Вона модифікує, поліпшує або доповнює загальні принципи демократії, управління більшості в таких пунктах: хто представляє народ; які права і яким чином гарантовані меншості; чи зникають різні види нерівності.

Досить стабільним є інтерес американської політології до проблеми виборів. Уже на початку 20 ст. один із відомих авторитетів американської соціології Ф. Гіддінгс підкреслював важливість дослідження виборів для становлення політичної науки. У 20-х роках акцент було зроблено на аналізі результатів опитувань громадської думки.

Вагомим внеском у дослідження проблеми виборів стали роботи П. Берельсона, який запропонував використовувати техніку "панельних опитувань" для з´ясування механізму формування поведінки виборців, зробив висновок про важливість взаємовпливу виборців, а також про вплив на кожного з них цілої низки зовнішніх факторів. Роботи групи Лазарсфельда—Берельсона багато в чому зумовили діяльність так званої мічиганської групи дослідників на чолі з А. Кемпбеллом. Від аналізу індивідуального виборця вони перейшли до вивчення корпусу виборців як політичної підсистеми. У праці "Вибори й політичний порядок" (1966) Кемпбелл і його співавтори стверджують, що зміни кількості й політичної ознаки голосів, які були подані в ході національних виборів, залежать, насамперед, від політичних сил, які діють протягом обмеженого часу, але мають особливе значення для виборця в процесі виборів. Ці сили впливають на електорат, стимулюють політичні інтереси виборців і сприяють зміні їх симпатій від вихідної лінії "стійкої прихильності" (basic commit) до тієї чи тієї партії.

Цікаві висновки зробили викладачі Далласького університету Дж. Браун і Ф. Сейба. На їх думку, сьогоднішній американський виборець більш схильний голосувати за окремого кандидата чи за конкретну пропозицію, ніж за будь-яку партію. З цим пов´язане збільшення "незалежних" виборців. Ця категорія людей найбільш "незручна" для партії й потребує постійного ідеологічного оброблення в період між виборами. Тому виборча кампанія — це постійно діючий інститут. Чимало кандидатів починає свою кампанію майже за рік до виборів. Політика перетворилася на великий бізнес, тому потребує значної кількості спеціалістів, які раніше політикою не займалися, — фахівців з реклами, суспільних відносин, консультантів із проблем управління тощо. Політологія намагається не тільки вивчати й прогнозувати поведінку виборців, а й спрямовувати її в інтересах політичної системи. Але ні вивчення об’єктивних характеристик електорату (стать, вік і т. ін.), ні дослідження впливу на нього засобів масової інформації, політичних організацій не дають магічної формули для перемоги на виборах, вони скоріше відкривають нові шляхи в традиційній сфері — боротьбі за голоси виборців і завоювання їх підтримки.

Важлива сфера досліджень американської політичної науки — міжнародні відносини. Найвідомішою фігурою міжнародної політології був і залишається Г. Моргентау. У центрі його уваги завжди була проблема національного інтересу Сполучених Штатів. Але цей інтерес він пов’язував зі стабільністю всієї світової співдружності: "Новий аспект ядерної доби і полягає в усвідомленні того факту, що не тільки Сполучені Штати мають інтереси захисту й розвитку поряд з іншими націями, але також існують загальні інтереси, які не можуть бути досягнуті окремою нацією без завдання шкоди іншим націям". У зв’язку з цим учений пропонував ширше використовувати потенціал ООН, уникати прямої воєнної конфронтації. На закінчення огляду деяких основних галузей досліджень американської політологічної школи підкреслимо ще одну характерну рису. Американська політологія сьогодні вже не є виключно теоретичною дисципліною. Вона робить великий внесок у вирішення практичних проблем американського суспільства. Політологи допомогли послабити гостроту расових, національних, релігійних конфліктів. Досить ефективними були їх рекомендації щодо поліпшення сімейних стосунків, зміцнення ролі сім´ї в суспільстві. З їх допомогою продовжується вдосконалення ринкових відносин. Відтак практична віддача американської політології дуже велика. Тому державні інститути й приватні фірми не шкодують асигнувань на фундаментальні та прикладні політологічні дослідження.

3. Політична наука у Англії

Сьогодні англійська політологія позначена певним провінціалізмом у тому розумінні, що основою досліджень учених Великої Британії, як правило, стають концепції їх колег із-за океану. Незважаючи на це, англійська школа вже не раз доводила, що може створювати сильне культурне поле, яке впливає на політологію всієї Європи.

Тривалий час, майже до початку 50-х років 20 ст., в англійській політології домінували два напрями розуміння поведінки людини — соціологічний та економічний. "Соціологи" вважали політичну поведінку особи результатом впливу культурної традиції. Система цінностей цієї традиції підпорядковує поведінку людей. "Економісти" розглядали політику як сферу раціональної діяльності людей із незмінними цілями, суть яких полягає в тому, щоб діставати максимальну користь. Після другої світової війни соціологічний напрям став теоретичною основою консерватизму. Дальшому розвиткові економічного підходу сприяли успіхи формальних методів економічного аналізу.

Одна з найважливіших проблем англійської політології — проблема влади. Вона охоплює такі питання, як поняття влади, природа влади, авторитет впливу. Дж. Лукас, наприклад, так атестує владу: "Хтось має владу, якщо після його слів "нехай щось буде виконано" це обов´язково виконуватиметься. Якщо хтось має авторитет, то з цих його слів належить, що дію треба виконати, а якщо цей "хтось" може справляти вплив, то після його слів інші люди повторюватимуть "нехай щось буде виконано".

Відомий політолог Б. Бране пише, що окрема чи колективно діюча особа має владу тією мірою, якою існуючі порядки піддаються її керівництву. Соціальну владу мають ті, хто користується правом управляти соціальною дійсністю на власний розсуд. Володіння владою — це володіння правом свободи дій; здобути владу — здобути таке право; втратити владу — втратити це право. Підкреслюючи, що влада індивіда фактично залежить від здатності до дії інших осіб, Б. Бране порівнює такого індивіда з водієм автомобіля. Його влада полягає в самому автомобілі, залежить від того, як працює двигун і т. ін. Водій правує і, можна сказати, володіє автомобілем. Аналогічно індивід має владу лише якоюсь мірою.

Традиційно питання про владу пов’язується з аналізом понять держави й суверенітету. Так, У. Різ виділяє три головних значення терміна "держава" в політологічній літературі: по-перше, це "політично організоване й територіально обмежене суспільство"; по-друге, це "суспільство, організоване політично відповідно до моральних ідеалів"; по-третє — "уряд як установа, інституція".

Тривалий час в англійській політології домінувала теорія необмеженого суверенітету Т. Гоббса. Першим, хто почав її атакувати, був Г. Ласкі. Він вважав, що держава є лише однією з багатьох форм регулювання поведінки людини. Цю ідею підтримували Є. Баркєр, Дж. Лукас та деякі інші політологи. Наприклад, Дж. Філд писав, що теорія необмеженого суверенітету в демократичних суспільствах нездійсненна, оскільки владу держави обмежує влада інших громадських асоціацій — партій, профспілок, церкви, а також міжнародних організацій (ООН, ЄЕС). Необмеженість юридичного суверенітету можна розуміти таким чином, що орган, який його має, не контролюється іншими установами й може здійснювати зміни конституції.

Важливе місце в політологічній науці Великої Британії займає проблема класифікації політичних режимів. Є. Баркєр підкреслював, що розмежування між державою й суспільством є основою демократії. Дж. Паррі писав наприкінці 60-х років, що різниця між демократією й тоталітаризмом полягає в більшій незалежності партій, груп тиску, об´єднань тощо.

Найбільш значною спробою політико-філософського осмислення проблеми співвідношення демократії й тоталітаризму є концепція "відкритого" суспільства, яку тривалий час розробляв К. Поппер. На його думку, західна демократія, атрибутами якої є вибори, референдуми, тобто сфера індивідуальних рішень, що постійно розширюється, — це перехідна форма на шляху до "відкритого" суспільства. Хоча іноді ситуація може скластися таким чином, що, відстоюючи свою індивідуальну незалежність, людина наштовхується на зовнішній тиск. Після цього у неї виникає бажання звільнитися від особистої відповідальності, замінити її на групову чи колективну. Це веде до відродження "закритого" суспільства, яке характеризується тотальною безвідповідальністю індивідів, тиранією сильної особи, яка контролює інтереси й політичні переконання. Таке суспільство, вважає К. Поппер, пропонує теорія К. Маркса.

Різниця між демократією й тиранією полягає в тому, що інститути першої забезпечують зміну уряду мирним шляхом, а другої — шляхом насильства. Тому К. Поппер пропонує на місце питання "хто повинен правити?", поставити питання "як можна уникнути таких ситуацій, коли поганий правитель може заподіяти шкоду?". Отже, принцип демократичної політики полягає в тому, щоб створювати й розвивати установи, які дають змогу здійснювати громадський контроль за правителями, а якщо потрібно, то усувати їх.

Багато важать для аналізу політичного життя Англії дослідження виборчої стратегії політичних партій. На думку Р. Роуза, партія — це дуже складна організація. До неї входять такі інститути, як парламентська фракція, головний штаб, окружні відділення. Дуже часто вона об’єднує людей, які знаходять спільну мову лише щодо деяких політичних заходів.

Найважливіші функції партії у Великій Британії зосереджені навколо формування уряду. Для партійного правління необхідні, по-перше, політична програма, яку партія, якщо стане правлячою, втілюватиме в життя; по-друге, декларування цілей і принципів майбутнього правління; по-третє, призначення через партію керівників уряду, наявність у цих керівників необхідної кваліфікації для контролю за діяльністю бюрократичного апарату; й, нарешті, відданість цих керівників цілям партії.

Теорію виборів як сфери економічної конкуренції двох чи більше партій розробив професор Д. Робертсон. Головна її ідея, яку він перейняв у Е. Даунса, — порівняння суперництва партій на виборах з ринковою конкуренцією. Д. Робертсон вважає, що ідеальний тип конкуруючої партії має бути позбавлений ідеологічних забобонів. Мета партії — не зміна існуючих соціальних умов, а прагматичне здійснення політики в межах цих умов. Однак ідеологія є дуже важливим аспектом виборчої стратегії, невід’ємною частиною культури кожної людини, у тому числі й політика. Саме ідеологія в діяльності політика обмежує вибір політичних методів.

Партійна програма знайомить виборців із проблемами майбутнього уряду, а також із шляхами їх вирішення. Але на практиці, підкреслює Д. Робертсон, ми бачимо порушення системи конкуруючої демократії. Інформацію стосовно проблем виборці одержують від політиків, які перекручують її собі на користь. Опозиція не торкається проблем, які існуючий уряд успішно вирішив. Правляча партія не згадує про невирішені питання. Складається така ситуація, коли виборцям дуже важко розібратися в тонкощах політичної боротьби.

Про роль груп тиску у виборчому процесі пише У. Маккензі. На його думку, посилення цих груп веде до зниження ролі партійних програм на виборах. Адміністративна система стає сферою дій організованих груп, що мають формальну структуру, спільні інтереси і справляють вплив на діяльність адміністративних органів. Групи тиску можна розрізняти за типом державних органів, на які вони впливають (центральні, локальні та регіональні), а також за внутрішньою структурою (демократичні й олігархічні). Методи дії груп тиску — вплив на політичні партії, апелювання до громадської думки, використання експертних знань. Водночас у їх намірах залишається привернення на свій бік політичних діячів і державних службовців. Деякі депутати парламенту, зазначав У. Маккензі, діють як представники груп тиску. Вони постійно виступають на захист певних інтересів. Хоча відомо, що за такі виступи, як правило, обіцяють високооплачувану посаду, ніхто не вважає такі дії протизаконними.

4. Політичні наука у Франції

Політичні вчення, які ідейно підготували ранні буржуазні революції, в умовах передреволюційної Франції набули значного поширення й розвитку, а принципи свободи й рівності, проголошені і частково здійснені в Голландії та Англії, на французькому ґрунті перетворилися в розгорнуті політичні вчення. Саме у Франції найбільшого розмаху набуло Просвітництво — впливовий європейський загальнокультурний рух за поширення раціонального знання, подолання релігійного мракобісся й невігластва мас, упровадження в суспільне життя цінностей, що базуються на повазі людської гідності.

Шарль-Луї Монтеск´є (1689—1755) — відомий філософ, історик і письменник. Його політичні погляди викладено головним чином у праці «Про дух законів» (1748). Автор доводив, що виникнення держави і права, багатоманітність законів та установ є результатом дії об’єктивних чинників і закономірностей, які складають «дух законів». До таких чинників належать насамперед географічні: клімат,величина території, рельєф місцевості, ґрунт тощо.

Мислитель вважав, що до утворення суспільства й держави люди жили за природними законами, до яких належать рівність, прагнення до миру, добування їжі, бажання жити спільно та ін. Людина за своєю природою не агресивна і властолюбна, а слабка й боязка істота, що прагне до рівності й миру з іншими. Слабкість людей штовхає їх до об’єднання в суспільство, в якому вони набувають сили, але втрачають рівність і мир. Війни спонукають людей до встановлення позитивних законів. До таких законів належать міжнародне право, політичне право і цивільне право

Потреба людей, які живуть у суспільстві, у спільних законах зумовлює необхідність утворення держави. Позитивні закони, вважав Ш. Монтеск´є, мають відповідати природі, формі правління, географічним чинникам, способу життя населення, його чисельності, звичаям тощо. Вирішальний вплив на закони, на його думку, справляють природа і форма державного правління. Характер форми правління Ш. Монтеск´є визначає в залежності від кількості тих, хто здійснює владу. За цією ознакою він виокремлює три форми правління: республіку, монархію і деспотію. За республіканського правління верховна влада перебуває в руках усього народу (демократія) або його частини (аристократія). Монархія — це правління однієї особи, здійснюване на основі законів. У деспотії все визначається волею та свавіллям однієї особи поза всілякими законами і правилами.

Для характеристики кожної форми правління III. Монтеск´є вводить поняття «принцип правління», під яким розуміє те, що примушує державу діяти, ті пристрасті, які рухають нею. У республіці, особливо в демократії, таким принципом є доброчесність, у монархії — честь, в деспотії — страх.

Особливу увагу Ш. Монтеск´є приділяє проблемі співвідношення закону і свободи. Суть політичної свободи, на його думку, полягає в тому, щоб робити не те, що хочеш, а те, що

Дозволяють закони. Звідси його знаменитий вислів: «Свобода є право робити все, що дозволено законами». Мислитель наголошував, що політична свобода можлива лише за поміркованих форм правління, а не в деспотії. Державою, в якій найповніше здійснюється політична свобода, є монархія. Політичним ідеалом Ш. Монтеск´є була англійська конституційна монархія.

Ш. Монтеск´є наголошував, що й за поміркованого правління політична свобода може бути лише там, де виключена можливість зловживання владою; для цього в державі необхідно здійснити поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову.

Треба, щоб різні влади могли взаємно стримувати одна одну. Визначальною в системі поділу влади III. Монтеск´є вважав законодавчу. Ідея поділу державної влади є однією з головних не лише у вченні Ш. Монтеск´є, а й у політичній науці в цілому.

Поширені в той час ідеї природного права і суспільного договору Ж.-Ж. Руссо використав для обґрунтування глибоко демократичного вчення. Природний стан він називав «золотим віком», в якому не було приватної власності, всі люди були вільними і рівними. У цьому стані був лише один вид нерівності — фізичний, зумовлений природними відмінностями людей. Але з появою приватної власності з’являються суспільна нерівність, поділ на багатих і бідних та боротьба між ними. Введені в оману багатіями, люди поступилися своєю природною свободою, щоб набути свободу громадянську, і шляхом суспільного договору утворили державу й закони, яким мали підпорядковуватися всі. Однак утворення держави, наголошував Ж.-Ж. Руссо, привело не до появи громадянської свободи, а до поглиблення суспільної нерівності. Якщо спочатку виникли майнова нерівність і право приватної власності, то встановлення державної влади доповнило економічну нерівність політичною. Нарешті, виродження влади в деспотичну призводить до крайнього ступеня нерівності, коли всі рівні перед деспотом у своєму рабстві й безправ’ї.

На думку Ж.-Ж. Руссо, політичний устрій має бути таким, щоб людина, об’єднуючись з іншими людьми в суспільство, не втрачала своїх природних прав і зберігала свободу. Обґрунтуванню цього твердження слугує ідея народного суверенітету. Основою всякої законної влади, вважав Ж.-Ж. Руссо, є згода людей, виявом якої виступає суспільний договір. Сутність цього договору полягає в тому, що кожна людина віддає себе під вище керівництво загальної волі й тим самим стає її учасником. Вся влада таким чином переходить до її верховного носія, суверена, яким є всі учасники договору, тобто народ. У громадянському стані люди стають більш вільними й рівними, бо якщо природна свобода обмежена силами кожної окремої людини, то громадянська свобода, яка виникла в результаті суспільного договору, обмежена загальною волею суверена.

Народний суверен, за Ж.-Ж. Руссо, це влада, яка здійснюється загальною волею більшості і є неподільною. Суверенітет не може бути переданий окремій особі, він завжди належить народу й не може бути обмежений ніякими законами. Цим самим Ж.-Ж. Руссо заперечував ідею поділу влади і представницьку форму її здійснення. Він висував ідею прямого народоправства. Суверенна законодавча влада, на його думку, має здійснюватися лише безпосередньо самим народом-сувереном. А виконавча влада створюється не на основі суспільного договору, а самим сувереном для виконання законів та підтримки політичної і громадянської свободи.

Залежно від того, кому доручається виконавча влада — всім, декільком чи одному, Ж.-Ж. Руссо розрізняє три форми правління: демократію, аристократію і монархію. Відмінності між ними, на його думку, не мають суттєвого значення, оскільки в усіх формах правління суверенітет і законодавча влада належать народу. Наслідуючи Ш. Монтеск´є, Ж.-Ж. Руссо вважав, що форми правління залежать від величини території: демократія є найбільш придатною

Для малих держав, аристократія — для середніх, а монархія — для великих.

5. Політична наука в Німеччині

Політична наука в Німеччині почала розвиватися в 19 ст. як дочірня дисципліна традиційних наук, насамперед філософії та юриспруденції. Сучасна політична наука має методологічну гостроту й переконливість емпіричних спостережень унаслідок обмежування своїх завдань. Відмінність між старою й новою політичною наукою полягає в тому, що сучасні політологічні студії роблять акцент на з’ясуванні причин, а не мети політичної діяльності. Вони також відмовляються (можливо, тимчасово) від проблематики цінностей. Застосовуючи кількісні методи досліджень і обмежуючи вивчення причинними зв’язками, політологія діє у звуженій сфері на вищому науковому рівні.

Деякі вчені стверджують, що нині в Німеччині немає єдиної думки щодо предмета і завдань політичної науки. Так, М. Вебер пише, що в його країні не існує єдиної політичної науки, є лише різні сфери інтересів, різні галузі досліджень і різні методи. Політолог К. Ленк виділив деякі сучасні політологічні напрями. Одна група політологів вважає, що політична наука — це державознавство, яке доповнюється аналізом динаміки державних інститутів. Друга група заперечує єдність предмета політичної науки, веде мову про політичні науки — історію, соціологію, економіку в їх політичних аспектах. Третя група розглядає політологію як один із аспектів соціології. Міркування четвертої групи зводиться до того, що завдання й мета політології полягає в історико-герменевтичному аналізі сучасності. Але головна відмінність між усіма політологічними напрямами полягає в підходах до вирішення проблеми співвідношення науки й політики.

Своє трактування поняття "політична наука" висловили Р. Лепсіус і П. Ноак. На думку першого, вона досліджує політичний устрій суспільства та його принципи, охоплює феномен політичного процесу, який надає людині форми політичної екзистенції в суспільстві. Однак політологія не є енциклопедичною наукою, не розчиняється в сукупності наук, вона поділяє з ними об´єкти дослідження, але не об´єкт пізнання.

У своїй книжці "Що таке політика? Вступ до науки про неї" П. Ноак підкреслює, що нині політологія бореться за статус самостійної науки. Ця боротьба ведеться за чотирма напрямами:

1) проти пересуду, що політика — це мистецтво, тому до неї не можна застосовувати наукові категорії;

2) проти переконання в тому, нібито політична ситуація — це щось одноразове, неповторне, й тому, аби її пізнати, достатньо історичної науки;

3) проти упередження, що політика має справу з формами панування, хоча це стосується компетенції загального державного права;

4) проти тих, хто заперечує її самостійність.

Сучасна політологія Німеччини намагається поєднати філософське осмислення держави з дослідженням конституційних і політичних реалій. Але центральний об´єкт усіх політологічних досліджень — держава, яка є, на думку Р. Лепоуса, найсуттєвішим носієм політичного порядку. До цього часу в політичній науці переважає тенденція розгляду поняття "держава" як центрального. До того ж політологи переконані, що політику взагалі можна пізнати лише через державу. Проте це не означає обмеження предмета політичної думки тільки державою.

Водночас у німецькій політології існують різні трактування самого поняття держави. Деякі дослідники намагаються показати, що держава — це елемент соціальної системи. Але більшість учених традиційно характеризує її як носія "трансцендентального розуму", "вічних цінностей", а також як сферу реалізації свободи (концепції Е. Фортхоффа, X. Куна, Е. Хіппеля).

Останнім часом серед політологів Німеччини стала модною концепція створення "сильної" держави. Ще на початку 70-х років М. Вебер підкреслював, що в політиці, коли мова йде про індивідуальну та політичну свободу й демократію, головне — це посилення державності.

У другій половині 80-х років ідея "сильної" держави дістала розвиток у працях представників так званого неоконсерватизму (К. Хорнунг, А. Молер, Г.-К. Кальтенбрунер та ін.). Взагалі, одна з головних "конституційних" ідей політичної філософії неоконсерватизму в Німеччині — підпорядкування індивіда державі. Пріоритетність сильної влади обґрунтовується представниками неоконсерватизму насамперед тим, що лише вона може здійснити найвищу мету — самоствердження держави, нації. На думку К. Хорнунга, не можна абсолютизувати волю більшості. Громадська думка формується цілеспрямовано, її можна піддавати різним маніпуляціям. Тому не варто надавати демократичній більшості дуже великої влади. Концепція "обмеженої" демократії в політичній філософії неоконсерватизму має, як підкреслював А. Френкін, такі джерела. Внаслідок функціональної комплектності сучасного суспільства, його плюралістичності, різноманітності культур політична єдність стала неможливою. Не можна гарантувати, що в суспільстві існує єдина, одностайна громадська думка. Тому доцільно вилучити частину політичних рішень зі сфери демократії, приймати рішення владним порядком.

Характеризуючи німецьку політологію, треба обов’язково зупинитися на творчості видатного мислителя сучасності Н. Лумана. Свою теорію політичної системи він розвиває, спираючись на традиційну для соціально-політичної думки Німеччини ідею співвідношення суспільства й держави. До речі, в німецьких наукових колах це співвідношення зводять до діалектики економіки й політики. Твердження Н. Лумана ґрунтуються на тому, що політика, політична система незалежні від інших систем суспільства. Головні функції політичної системи полягають у тому, що вона виробляє рішення, обов’язкові для всього суспільства, формує апарат влади, підтримує консенсус і виконує політичні рішення. Економічна система повинна виробляти рішення стосовно задоволення потреб або мати право відкладати прийняття рішень. Діалог між політичною та економічною системами відбувається на основі принципу невтручання.

Стару структуру влади, яка ґрунтувалася на розмежуванні законодавства, судочинства та управління, втрачено. Щоб повернутися до цього поділу влади, належить, на думку Н. Лумана, виконати чотири умови:

1) суворо контролювати систему управління, адже адміністрація часто приймає рішення без відома громадськості, в її руках сконцентрована велика влада;

2) волевиявлення в державі звільнити від тиску малих груп спеціалістів, а також від капіталу;

3) капітал (наслідок попередньої праці) доручити тільки досвідченим людям, але серед них не може бути державних чиновників;

4) виховання й освіта мають бути незалежними від держави сферами самоврядування вчителів, науковців, діячів культури.

Щодо питань демократії доктрину Н. Лумана можна кваліфікувати як консервативну. Для нього конкретна участь індивідів у процесі прийняття рішень — це утопія, хибна ідея. У політичній системі народ може виконувати лише певну роль — виборця. Отже, сама демократія стає виключно технічною функцією, яка існує для підтримки політичної системи.

Проблема демократії й демократизації суспільства займає велике місце і в творчості політолога Р. Дарендорфа, який писав: "Демократія — це не просто розмаїття думок, не просто форум, де будь-який погляд входить в обіг; демократія — це система правління, її мета — забезпечити тим, хто керує, підтримку народу, принаймні на старті, і демократія повинна надавати можливість правити. Демократія — це уряд: його обирає, а якщо потрібно, то й зміщує народ. Крім того, демократія — це уряд, який має власний курс".

Досліджуючи питання демократизації суспільства, Р. Дарендорф також вивчає проблему активної й пасивної громадськості. Він вважає, що рівень демократії в суспільстві визначає активність населення у вирішенні деяких політичних проблем. Але "постійна участь усіх в усьому" не сприяє процесові демократизації суспільства, навпаки, фактично є свідченням повного застою. Активна громадськість — це важлива сила політичного процесу. Вона є своєрідною елітою, а наявність конкуруючих еліт — це умова життєспроможності демократії.

Поділяючи думку Р. Дарендорфа про необхідність громадського контролю над державою, інший німецький мислитель — Ю. Хабермас водночас наполягає, що такий контроль можуть здійснювати лише політичні спілки та партії. Тільки громадськість, об´єднана організаційно, може брати участь у процесі соціальної комунікації, контролювати державно-політичну бюрократію.


Висновок

Особливістю розвитку політології США є її емпірична спрямованість, опора на соціологічні та соціально-психологічні методи і підходи. В 20 – 30-х роках “чиказька школа” проголосила актуальність вивчення людської поведінки в інституціях, групах, політичному процесі у цілому. Для цього з експериментальної психології було запозичено ідею вивчення поведінки людей за допомогою аналізу їх настанов (attitude), які можуть бути вимірені й обчислені за допомогою анкет та інтерв’ю. Старійшина американської політичної науки Ч.Мерріам приділив увагу її методології, виступаючи за рішучу заміну описових констатуючих міркувань про політику науковими дослідженнями, що повинні мати нормативний характер. Його учень і послідовник Г.Лассуелл також розвинув ідею про політичне дослідження у справжню науку. В передмові до книги “Влада і суспільство”, написаної у середині ХХ ст. , Г.Лассуелл підкреслював, що факти самі по собі – це просто набір деталей і вони не мають іншого сенсу, ніж бути грунтом для гіпотез.

Французька політична наука. Її появу пов’язують з іменами А.Есмена, Л.Дюги, М.Оріу наприкінці ХIХ ст. Але своїм розвитком і авторитетом вона зобов’язана Р.Арону і М.Дюверже. Ці учені розглядали політичну науку не просто як додаток до конституційного права, а як самостійний напрямок досліджень. З часів сформованого М.Оріу поняття “політичний інститут”, інституційний підхід до вивчення політики дав змогу французьким політологам розширити межі політичних досліджень і радикально змінити самий їх характер.

Німецька політична думка зберігає теоретико-філософський характер, продовжуючи традиції німецької класичної філософії.

1) фундаментальну політичну філософію і дослідження науково-методологічних принципів політичної науки;

2) державознавчі концепції, пов’язані з традиційною філософією держави і загальним ученням про державу в юриспруденції;

3) глобальні політико-соціологічні теорії суспільства.

Використана література

1. Політологія Ф.М. Кирилюк, М.І. Обушний, М.І. Хилько та ін.; За ред. Ф.М. Кирилюка Навчальний посібник / К.: Здоров'я, 2004.- 776 c.

2. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки) Навчальний посібник / К.: Либідь, 2005.- 576 c.

3. http://www.info-library.com.ua