Громадські організації як вид об’єднань громадян

Класифікація громадських організацій за організаційно-правовими властивостями. Ознаки, характерні для об'єднань громадян. Адміністративно-правовий статус громадських організацій. Законодавче регулювання правового становища релігійних організацій.

1. Громадські організації як вид об’єднань громадян

Право громадян на свободу передбачено у Загальній декларації прав людини і гарантовано Конституцією та законодавством України. Стаття 36 Конституції України закріплює право громадян України на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. При цьому ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій. [1]

Форми суспільної активності громадян виражені в діяльності їх різних об'єднань, тому поняття «об'єднання громадян» є узагальнюючим, що відображує різноманітність цих форм у реальному житті суспільства.

Діяльність об'єднань громадян носить найрізноманітніший характер. Вона може бути спрямована на участь у розробленні державної політики, розвиток науки, культури, відродження духовних цінностей, розв'язання конкретних соціальних проблем окремих категорій та груп громадян, здійснення благодійної діяльності, охорону навколишнього природного середовища, обумовлюватися спільністю професійних та інших інтересів громадян тощо.

Одним з критеріїв класифікації об'єднань громадян може слугувати мета їх діяльності. Так, в Законі України від 16 червня 1992 р. «Про об'єднання громадян» дається чітке визначення різновидів об'єднань громадян - політичних партій та громадських організацій.

Політичною партією є об'єднання громадян - прихильників цілком визначеної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, для яких головною метою є участь у розробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого і регіонального самоврядування та представництво у їх складі.

На відміну від політичної партії громадською організацією є об'єднання громадян, створене для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших інтересів. [2]

Найбільш повну характеристику громадських організацій як об'єднань громадян дозволяє дати їх класифікація за організаційно-правовими властивостями, згідно з чим виділяються:

масові об'єднання громадян (творчі спілки, релігійні організації, добровільні товариства, професійні спілки та ін.);

органи громадської самодіяльності (народні дружини по охороні громадського порядку);

органи громадського самоврядування (ради і колективи мікрорайонів, домові, вуличні комітети та ін.).

Об'єднання громадян можуть класифікуватися і з а масштабами діяльності. Згідно з цим критерієм можна виділити об'єднання громадян, які діють у масштабах всієї держави, масштабах окремих адміністративно-територіальних одиниць та їх частин, а також об'єднання громадян, діяльність яких носить міжнародний характер і поширюється на територію не тільки України, а й інших держав. При цьому політичні партії діють тільки в державному масштабі. Масштаб діяльності органів громадської самодіяльності та органів громадського самоврядування обмежений кордонами конкретних адміністративно-територіальних одиниць.

Громадським організаціям як різновиду об'єднань громадян притаманні ознаки, що відрізняють їх від державних організацій. При цьому можна виділити загальні ознаки, характерні для всіх об'єднань громадян, а також окремі специфічні ознаки, притаманні тим чи іншим об'єднанням громадян. До загальних ознак слід віднести:

1) добровільність об'єднання. Це відображується у добровільності вступу та виходу з об'єднання громадян, методах роботи, сутністю яких є досягнення певної мети внутрішньо-організаційними методами, особливих формах примусу, з яких найвищою є виключення із членів об'єднання громадян;

2) організаційні заходи, якими в діяльності об'єднань громадян виступають самоврядування та саморегуляція;

3) відсутність у об'єднань громадян внаслідок їх природи державно-владних повноважень (за винятком випадків, коли держава делегує окремі повноваження такого роду і закріплює їх законодавче, наприклад, закріплення за громадськими інспекторами охорони природи права складати протоколи про адміністративне правопорушення). [3 с.121]

Окремими ознаками, характерними для окремих об'єднань громадян, є:

1) членство в об'єднанні та відносини членства, що випливають звідси;

2) обов'язковість участі членів об'єднання громадян в його роботі та створенні матеріальної бази об'єднання шляхом внесення членських внесків;

3) наявність статуту об'єднання громадян. Як правило, в діяльності об'єднань громадян відсутні комерційні цілі або одержання прибутку. Виняток становить лише діяльність кооперативних організацій. Крім того, допускається господарська або інша комерційна діяльність об'єднань громадян для виконання їх статутних завдань та цілей.

Взаємовідносини держави та громадських організацій носять виключно правовий характер. Це проявляється в законодавчому закріпленні правового статусу об'єднань громадян низкою нормативно-правових актів. Основними серед них є Закон України «Про об'єднання громадян», а також закони України «Про свободу совісті та релігійні організації», «Про профспілки». Діяльність деяких об'єднань громадян, в тому числі кооперативних організацій, комерційних фондів, органів громадської самодіяльності, регулюється відповідними законодавчими актами.


2. Адміністративно-правовий статус громадських організацій

Значною мірою взаємовідносини держави і громадських організацій як різновиду об'єднань громадян регулюються нормами адміністративного права. Ці норми визначають правовий статус об'єднань громадян, а саме - сукупність прав та обов'язків, які реалізуються у правовідносинах, що виникають між об'єднаннями громадян і суб'єктами виконавчої влади.

Передусім це стосується питань легалізації об'єднань громадян. Іншими словами, держава офіційно визнає об'єднання громадян і оформлює його правове становище. Офіційне визнання об'єднань громадян здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомлення про заснування. Для реєстрації об'єднання громадян його засновники подають заяву про це, а також певні документи, перелік яких визначається законодавством. Крім того, громадські організації можуть легалізувати своє заснування шляхом письмового повідомлення про це відповідних державних органів.

Основоположне значення у визначенні правового становища об'єднання громадян має його статут. Він повинен містити: назву, мету та завдання об'єднання; умови і порядок прийому в члени об'єднання та виходу із нього; структуру, порядок створення та діяльності статутних органів об'єднання; права та обов'язки його членів; джерела надходження коштів та порядок здійснення видів діяльності, необхідних для виконання статутних завдань; порядок внесення змін і доповнень в статут; порядок реорганізації або ліквідації об'єднання; юридичну адресу. [2]

Політичні партії та міжнародні громадські організації підлягають обов'язковій реєстрації Міністерством юстиції України, а легалізація громадських організацій здійснюється відповідно Міністерством юстиції України, органами місцевої державної адміністрації, а також виконавчими органами місцевого самоврядування. Відмова в реєстрації об'єднання громадян може бути оскаржена в судовому порядку. Законом встановлені й певні вимоги до засновників об'єднань громадян. Що стосується громадських організацій, то їх засновниками, крім громадян України, можуть бути іноземні громадяни та особи без громадянства, яким виповнилося 18 років. Засновниками молодіжних та дитячих організацій можуть бути особи, які досягай 15-річного віку. [4]

Важливим чинником, що впливає на адміністративно-правовий статус об'єднань громадян, є встановлення державою обмежень на створення та діяльність об'єднань громадян. Так, не підлягають легалізації такі об'єднання громадян, а діяльність легалізованих об'єднань громадян забороняється в судовому порядку, якщо їх метою є: зміна насильницьким шляхом конституційного ладу та в . будь-якій протизаконній формі порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганда війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової та релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення, створення воєнізованих формувань.

Держава не втручається в діяльність об'єднань громадян, надаючи їм широку автономію. Проте це не виключає здійснення з боку держави контролю за діяльністю об'єднань громадян. Так, органи, що проводять легалізацію об'єднань громадян, здійснюють контроль за додержанням ними положень статуту. Законом закріплено право представників цих органів бути присутніми на заходах, які проводять об'єднання громадян, вимагати необхідні документи та одержувати у необхідних випадках пояснення.

Фінансові органи та органи податкової адміністрації здійснюють контроль за джерелами і розмірами прибутків та інших фінансових надходжень, а також за правильністю сплати об'єднаннями громадян податків. З свого боку об'єднання громадян повинні представляти фінансовим органам декларацію про свої прибутки та витрати. [3 с.123]

Контроль за виконанням об'єднаннями громадян чинних норм і стандартів може здійснюватися екологічними, пожежними, санітарно-епідемічними та іншими органами державного нагляду і контролю.

За порушення законодавства об'єднання громадян несуть відповідальність у встановленому законом порядку. Так, до них можуть бути застосовані такі види стягнень, як попередження, штраф, тимчасове припинення їх діяльності. У випадках, передбачених законом, об'єднання громадян може бути примусово розпущене (ліквідоване) на підставі рішення суду. [2]

Для здійснення своєї діяльності об'єднання громадян наділяються широкими правами. Вони можуть виступати учасниками суспільних правовідносин, набувати майнові і немайнові права, брати участь у розробленні державної політики та формуванні органів влади, проводити масові заходи тощо.

3. Законодавче регулювання правового становища релігійних організацій

Здійснення громадянами гарантованої ст. 35 Конституції України свободи світогляду і віросповідання породжує різного роду суспільні відносини, значна частина яких носить правовий характер. Так, закріплене у цій статті право громадян на відправлення релігійних культів і ритуальних обрядів, проведення релігійної діяльності обумовлює створення та діяльність різних релігійних організацій - релігійних товариств, управлінь, центрів, монастирів, релігійних братств, духовних навчальних закладів і т ін., що становлять собою стійкі організаційні системи з специфічними цілями та конкретними способами їх досягнення.

Основним законодавчим актом, який визначає правове становище релігійних організацій, а також їх взаємовідносини з державою є Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації». Сутність правового регулювання взаємовідносин держави і релігійних організацій полягає в такому: держава та її органи не користуються методами державно-правового контролю або примусу при визначенні громадянами свого ставлення до релігії, не втручаються у релігійну діяльність організацій віруючих, якщо вона не порушує законів держави та встановленого порядку, не надають релігійним організаціям матеріальної підтримки, не доручають їм виконання будь-яких державних функцій. [5]

Разом з тим держава сприяє встановленню відносин взаємної релігійної та світоглядної терпимості і поваги між людьми, охороняє законну діяльність релігійних організацій та право віруючих на відправлення релігійних культів і ритуальних обрядів, здійснює державний контроль за додержанням законодавства України про свободу совісті та релігійні організації. У свою чергу, релігійні організації позбавлені права втручатися у справи держави, брати участь у діяльності політичних партій, висувати кандидатів до органів державної влади. Ці організації займаються питаннями, пов'язаними із задоволенням релігійних потреб громадян. При цьому релігійні організації мають право на участь у суспільному житті та використання засобів масової інформації нарівні з об'єднаннями громадян.

Для одержання релігійною організацією права юридичної особи необхідна її державна реєстрація. Засновники релігійної організації - віруючі повнолітні громадяни у кількості не менше 10 чоловік - подають заяву про реєстрацію та статут релігійної організації у відповідний державний орган, який зобов'язаний у місячний термін прийняти рішення про реєстрацію.[5]

Статут релігійної організації приймається на загальних зборах віруючих громадян і має низку важливих особливостей. Зокрема, у статуті наводяться відомості про вид релігійної організації, її місце знаходження, майновий стан, права релігійної організації на заснування підприємства, засобів масової інформації, створення навчальних закладів, порядок вирішення майнових та інших питань у разі припинення діяльності релігійної організації та ін.

Релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб споруди та майно, які надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами.

У власності релігійних організацій можуть знаходитися споруди, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального та благодійного призначення, транспорт, грошові кошти та інше майно, що необхідні їм для забезпечення їх діяльності.

Суб'єктами відповідальності за порушення законодавства про свободу совісті та релігійні організації поряд з посадовими особами державних органів можуть бути також особи, які займають відповідне становище в ієрархії релігійних організацій, та громадяни.

Припинення діяльності релігійних організацій можливе як за рішенням її членів, так і за рішенням суду в разі порушення законодавства України. [5]

4. Задача

Чи законні дії працівників міліції, що вимагали від громадянина М., який стояв на вулиці, пред'являти для огляду речі на тій підставі, що в найближчому будинку було кілька днів назад зроблена крадіжка? М. відмовився від пред'явлення речей для огляду, тоді працівник міліції затримав його, доставив у відділення міліції і склав протокол про злісну непокору законному розпорядженню співробітника міліції.

Рішення

Згідно до ст. 264 КпАП України, особистий огляд може провадитись уповноваженими на те посадовими особами органів внутрішніх справ, воєнізованої охорони, цивільної авіації, митних установ і прикордонних військ, а у випадках, прямо передбачених законами України, також і інших органів.

Згідно до п. 5 ст. 11 Закону України “Про міліцію” міліція вправі затримувати і тримати у спеціально відведених для цього приміщеннях: осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, обвинувачених, які переховуються від дізнання, слідства чи суду, засуджених, які ухиляються від виконання кримінального покарання, - на строки і в порядку, передбачені законом; осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, - на строк, встановлений органом попереднього розслідування, прокурором, судом, але не більше десяти діб; осіб, які вчинили адміністративні правопорушення, для складання протоколу або розгляду справи по суті, якщо ці питання не можуть бути вирішені на місці, - на строк до трьох годин, а у необхідних випадках для встановлення особи і з'ясування обставин правопорушення - до трьох діб з повідомленням про це письмово прокуророві протягом 24 годин з моменту затримання; неповнолітніх віком до 16 років, які залишилися без опікування, - на строк до передачі законним представникам або до влаштування у встановленому порядку, а неповнолітніх, які вчинили суспільно небезпечні діяння і не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність, - до передачі їх законним представникам або направлення у приймальники-розподільники, але не більш як на 8 годин; осіб, які виявили непокору законній вимозі працівника міліції, - до розгляду справи народним суддею; осіб, які перебували в громадських місцях у стані сп'яніння, якщо їх вигляд ображав людську гідність і громадську мораль або якщо вони втратили здатність самостійно пересуватися чи могли завдати шкоди оточуючим або собі, - до передачі їх в спеціальні медичні заклади або для доставки до місця проживання, а при відсутності таких - до їх витвереження; осіб, яких запідозрене у занятті бродяжництвом, - на строк до 30 діб з санкції прокурора; осіб, які ухиляються від виконання постанови суду про направлення на примусове лікування від хронічного алкоголізму або наркоманії, - на строк до 3 діб; військовослужбовців, які вчинили діяння, що підпадають під ознаки злочину або адміністративного правопорушення, - до передачі їх військовим патрулям, представникам військової комендатури, військових частин або військових комісаріатів; осіб, які мають ознаки вираженого психічного розладу і створюють у зв'язку з цим реальну небезпеку для себе і оточуючих, - до передачі їх у лікувальні заклади, але не більш як на 24 години.

У відповідності до п. 6 ст. 11 закону міліція має право проводити огляд осіб, зазначених у пункті 5 цієї статті, речей, що знаходяться при них, транспортних засобів і вилучати документи та предмети, що можуть бути речовими доказами або використані на шкоду їх здоров'ю.

Гр. М. не відноситься до категорії осіб, зазначених у п. 5 ст. 11 Закону України «Про міліцію», тому дії співробітників міліції у даному випадку неправомірні. Відмова гр. М. від надання для огляду особистих речей законна, тому притягнення його до адміністративної відповідальності за злісну непокору законним вимогам співробітника міліції неможливе, оскільки ці вимоги незаконні.

Список використаної літератури

1. Конституція України.// ВВР 1996 № 24.

2. Закон України «Про об'єднання громадян». // ВВР 1992 № 25.

3. Ю.П. Битяк, В.В. Богуцький, В.М. Гаращук та ін.; За ред. Ю.П. Битяка. - Харків:, Право, 2000. - 520 с.

4. Закон України від 1 грудня 1998 р. «Про молодіжні та дитячі громадські організації» // Офіційний вісник України. 1998. № 51.

5. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації». // ВВР 1992 № 14.

6. Закон України “Про міліцію”// Офіційний вісник України. –1991. - № 4. – ст. 78.

7. Кодекс законів України про адміністративні правопорушення. – Х.: “Неофіт”, 2003. – 344 с.