Напрямок впливу важливих органів самоврядування на розвиток закладів культури в регіонах

Сутність і властивості місцевого самоврядування, класичні теорії та їх використання на сучасному етапі. Класифікація та різновиди закладів соціально-культурної сфери. Проблема вибору форм державного регулювання діяльності закладів культури і мистецтва.

Реферат на тему:

" Напрямок впливу важливих органів самоврядування на розвиток закладів культури в регіонах"


1. Суть, структура та особливості місцевого самоврядування

Розглядаючи зміст поняття місцевого самоврядування слід звернути увагу на такі обставини:

1. Сам термін «місцеве самоврядування» («Local Selfgovernment») прийшов в Україну з Великої Британії через Німеччину та Росію у ХІХ сторіччі.

2. У найбільш загальному значенні під самоврядуванням розуміють облаштування певним колективом людей власних справ, що, в свою чергу, забезпечується самостійним прийняттям членами цього колективу норм та рішень, які стосуються його життєдіяльності, а також співпадінням суб’єкту та об’єкту управління – здійснюють управління колективними справами і виступають у якості тих, ким управляють, ті ж самі особи.

При цьому, в залежності від того, які колективи здійснюють самоврядування можна говорити про корпоративне або місцеве самоврядування.

В першому випадку мова йде про самоврядування в колективах, які формуються на основі: виробничої або професійної діяльності, спільної політичної програми або віросповідання, спільних творчих прагнень, наприклад, шкільне самоврядування, студентське самоврядування, самоврядування політичних партій, господарських товариств тощо.

В другому – про самоврядування територіальних громад – сталих колективів людей, об’єднаних системою зв’язків та відносин, що склалися історично внаслідок їх постійного проживання в межах певної території (населеного пункту – села, селища, міста) тобто про місцеве самоврядування. Поняття місцевого самоврядування активно розробляється юридичною наукою вже більше двохсот років. Так, теоретичні основи вчення про місцеве самоврядування були закладені ще в кінці ХVІІІ – першій половині ХІХ ст. представниками французької, бельгійської та німецької юридичних шкіл. Саме в цей час виникають дві класичні теорії місцевого самоврядування (громадівська та державницька), що базуються на двох суттєво відмінних один від одного концептуальних підходах

Основні положення цих теорій зберігають своє значення і сьогодні, їх покладено в основу сучасних поглядів на місцеве самоврядування, які спираються на нормативне визначення, що міститься в Європейській Хартії місцевого самоврядування 1985 року:

1. Місцеве самоврядування означає право і спроможність місцевих властей, в межах закону, здійснювати регулювання і управління суттєвою часткою публічних справ, які належать до їхньої компетенції, в інтересах місцевого населення.

2. Це право здійснюється радами або зборами, члени яких вільно обираються таємним голосуванням на основі прямого, рівного, загального виборчого права і які можуть мати підзвітні їм виконавчі органи. Це положення ніяким чином не заважає використанню зборів громадян, референдумів або будь-якої іншої форми прямої участі громадян, якщо це дозволяється законом.

З цього визначення випливає, що об’єктом місцевого самоврядування виступає частка публічних (громадських чи суспільних) справ, яку становлять питання місцевого значення, тобто такі питання, що мають локально-територіальний характер і виникають в процесі функціонування територіальної громади, задоволення потреб її членів. Ці питання носять комплексний характер, оскільки пов’язані з реалізацією інтересів членів територіальної громади в усіх сферах місцевого життя: економіка, освіта, культура, громадський порядок тощо.

Конституція України розглядає місцеве самоврядування як багатогранне та комплексне політико-правове явище, що характеризується з різних сторін. Перш за все, конституційні норми закріплюють місцеве самоврядування як важливу форму народовладдя, а принцип визнання та гарантованості місцевого самоврядування віднесено до засад конституційного ладу України (ст. 5, 7, 19, 38 тощо Конституції України).

Нормативне визначення місцевого самоврядування міститься в ст. 140 Конституції, де воно характеризується як «право територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи».

Більш детальне визначення місцевого самоврядування дається в Законі «Про місцеве самоврядування в Україні»: «Місцеве самоврядування в Україні – це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста – самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України».

При цьому під «самостійністю» слід розуміти не лише право територіальної громади безпосередньо або через органи місцевого самоврядування без втручання будь-яких інших владних структур вирішувати питання місцевого значення, але й необхідність вирішення їх відповідно до Конституції та законів України. Іншими словами, місцеве самоврядування виступає як своєрідна єдність прав і обов’язків територіальної громади по вирішенню питань місцевого значення. В свою чергу діяльність під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування передбачає, що наслідки за вирішення питань місцевого значення повністю лягають на систему місцевого самоврядування. При цьому органи та посадові особи місцевого самоврядування несуть потрійну відповідальність:

а) перед територіальною громадою (жителями відповідного населеного пункту);

б) перед державою;

в) перед фізичними та юридичними особами.

В Україні сьогодні нараховується більш як 32 тис. сіл, селищ, міст, але самостійно право на місцеве самоврядування реалізують лише близько 12 тис. територіальних громад. Жителі інших населених пунктів входять до складу об’єднаних територіальних громад. Це пов’язано з тим, що територіальні громади суттєво відрізняються за чисельністю та наявністю матеріальних і фінансових ресурсів, переважна більшість з них не може самостійно забезпечити виконання завдань та функцій місцевого самоврядування. Приміром, територіальна громада м. Києва нараховує 2 640 тис. чоловік, м. Харкова – 1 490 тис. чоловік, м. Дніпропетровська – 1 100 тис. чоловік, м. Герца (Чернівецька обл.) – 2,5 тис. чоловік, а селища Волоське (Хмельницька обл.) – лише 600 чоловік.

2. Основи економіки та організації закладів соціально-культурної сфери

За класифікацію Е. Діскіна існують 9 видів закладів, які здійснюють виробництво і реалізацію продуктів, а також три види підприємств, що приймають участь у створенні матеріально-технічної бази культури:

1) культурно-освітні заклади (клуби, бібліотеки, музеї, парки, зоопарки, центри дозвілля);

2) виставкові зали;

3) театрально-видовищні організації (театри, концертні організації, цирки);

4) навчальні заклади позашкільного естетичного навчання (дитячі музичні, художні школи, школи мистецтв, хореографічні школи);

5) вищі і середні спеціальні навчальні заклади (консерваторії, інститути культури, кінематографії, хореографічні училища);

6) кіномережа (кінотеатри, кіноустановки, відеотеки);

7) бази і контори прокату; кіностудії; видавництва; редакції газет і журналів; підприємства поліграфічної промисловості; заклади книжної торгівлі;

8) телеграфні і інформаційні агентства; редакції радіо і те6лебачення; радіо дома; телестудії і телецентри;

9) студії звукозапису; підприємства по виробництву компакт-дисків і компакт-касет.

Крім того, до сфери культури і мистецтва були віднесені:

1) спеціалізовані реставраційні підприємства і майстерні;

2) підприємства по виробництву кіноапаратури, музикальних інструментів, світлої звукотехніки, атракціонів, спеціалізованого технологічного обладнання для оснащення закладів культури, засобів масової ін – формації, дозвілля;

3) підприємства народних художніх промислів.

У зв’язку з новими явищами у сфері культури і дозвілля даний перелік можна доповнити наступними закладами:

· організації торгівлі і екскурсійного обслуговування;

· нові організації шоу-бізнесу; грального бізнесу; модельні та рекламні агентства тощо.

Не менш важливим є розгляд можливих підходів до класифікації організацій СКС. В основу класифікації можуть бути покладені такі ознаки:

· форма власності;

· вид продукту (результат праці);

· основні напрямки діяльності (функціональна ознака);

· спосіб господарської діяльності.

Розглянемо більш детально кожну із наведених вище ознак:

а) класифікація за формами власності

До недавнього часу культурно-освітні заклади відносились до різних власників і відомств. Наприклад, розрізнялися державні будинки і палаци піонерів, державні, профспілкові і колгоспні клуби, бібліотеки, палаци і будинки культури. Деякі культурно-дозвільні заклади були власністю КПРС, ВЛКСМ, різних профспілкових організацій.

Сьогодні зруйнована державна монополія практично на всі види соціально-культурної діяльності; профспілки та інші громадські орга-нізації втратили контроль над більшістю підвідомчих їм закладів, частина з них стали власністю місцевих органів влади, частина була приватизована.

Одночасно в СКС спостерігається поява організацій, які мають приватну або змішану форму власності (казино, нічні клуби, турис-тичні, рекламні, модельні, журнальні агентства).

Отже, за формою власності заклади СКС нині класифікуються:

· власність держави – державні;

· муніципальна власність – муніципальні;

· приватна власність юридичних і фізичних осіб – приватні.

б) класифікація за видом продукту

За даною ознакою виділяють заклади СКС, що:

a). виробляють матеріальні продукти;

б). надають матеріальні послуги;

в). надають послуги, які мають можливий матеріальний (в тому числі фінансовий) результат;

г). надають переважно нематеріальні послуги;

д). здійснюють переважно торгівлю предметами і засобами культури.

До групи «а» слід віднести фірми по виробництву компакт-дисків і компакт-касет: художні студії і майстерні, фабрики народних промислів і сувенірів, типографії, кіностудії, а також майстерні по виробництву театрального реквізиту та декорацій, кіно–і відеоапаратури, музикальних інструментів, гральних автоматів тощо.

До групи «б» можна віднести спеціалізовані реставраційні підприємства і майстерні; студії аудіо–і відеозапису, фотостудії.

Група «в» включає в себе всі організації грального бізнесу: казино, тоталізатори, зали більярда, гральних автоматів і комп’ютерних ігор.

Група «г» достатньо багатогранна. В ній можна виділити три підгрупи в залежності від таких видів нематеріальних послуг: культурних, освітніх і інформаційних.

До першої підгрупи відносяться: театри, музеї, філармонії, виставкові зали, клуби, центри дозвілля.

До другої – позашкільні навчальні заклади естетичного виховання, середні спеціальні і вищі навчальні заклади.

До третьої – бібліотеки, архіви, рекламні і інформаційні агентства.

До групи «д» слід включати художні салони і магазини, антикварні магазини і лавки; магазини по продажу музичних інструментів, дисків і касет; книжної торгівлі тощо.

Всі вищенаведені підгрупи досить мобільні і можуть переходити одна в одну.

в) класифікація за цільовим напрямком діяльності

Функціональна ознака надзвичайно важлива і стосується, в основному, галузі нематеріальних послуг.

Всі напрямки соціально-культурної діяльності можна виділити у дві групи:

1. культурне просвітництво і художня творчість;

2. відпочинок і розваги.

Під культурним просвітництвом розуміється діяльність архівів, бібліотек, лекторіїв, освітня діяльність різних спеціальних навчальних закладів, відповідна клубна робота, деякі види пізнавального туризму.

Художня творчість – це діяльність закладів мистецтв (театрів, концертних організацій, філармоній, цирків), творчу діяльність профспілкових художників, скульпторів, майстрів художніх народних промислів, любительська творчість (дітей, підлітків, дорослих) тощо.

В свою чергу переважно відпочинком і розвагами населення займаються організації шоу-бізнесу, грального і ігрового бізнесу та інші дозвільні заклади.

г) класифікація за способом господарської діяльності

Дана ознака в класифікації закладів СКС надзвичайно важлива для розуміння певних відмін в економічному механізмі, специфіки їх фінансово-господарської діяльності, які зумовлені пріоритетом економічного або змістовного аспектів.

3. Основи місцевого самоврядування

Проблема вибору і поєднання форм і методів державного регулювання діяльності закладів культури і мистецтва – одна із найважливіших і дискусійних не тільки в Україні але і для інших країн СНД. Слід при цьому відмітити, що у всіх випадках мова йде не про принципову відмову у необхідності державного регулювання культурних процесів в країні, а про його межі і сфери, об’єкти і суб’єкти, форми і методи, про соціальну ангажованість і направленість.

Високорозвинені країни надзвичайно важливу роль відводять регуляторній політиці уряду, в тому числі і в галузі культури та мистецтва.

Уже протягом перших «ста днів» діяльності нового президента США Ф.Д. Рузвельта були закладені основи політики державного втручання у головні галузі економіки – промисловість, сільське господарство, банківську систему. Був також намічений ряд реформ у соціальній сфері. Теоретичною базою цієї політики, яка одержала назву «новий курс», стали ідеї англійського політика і економіста Дж.М. Кейнса, у відповідності до яких капіталізму в період панування монополій необхідне активне державне регулювання економікою.

Проте першим президентом США, який відводив культурі і мистецтву, літературі і музиці перше місце в житті нації був все таки Дж. Кеннеді: «Стимулювання культурних процесів, в самому широкому розумінні слова, є безперечно функцією нації», – відмічав він. Доречно також згадати слова міністра праці США А. Гольберга, який розглядав мистецтво як нову категорію, що входить у сферу соціальної відповідальності американського суспільства. Він зазначав, що державна політика в галузі культури повинна виходити із шести основоположних принципів:

1. суспільна підтримка;

2. приватне патронування на рівні окремих осіб;

3. пожертвування корпорацій;

4. створення професійних союзів федеральних штатів;

5. широка участь в культурному житті федерального уряду.

Державні асигнування на культурні потреби слід виділяти на паритетних засадах з приватним бізнесом.

Отже, в період президентства Дж. Кеннеді особливої уваги приділялося проблемі розподілу відповідальності за культуру нації між державою і приватним бізнесом.

Спеціальний помічник президента в справах мистецтв А. Хекшер прийшов до висновку, що направляючою силою американської нації може бути тільки уряд. «Я ні в якій мірі не сумніваюсь в тому, що існує відповідність між мистецтвом у його сучасних формах, а також прийнятими у суспільстві критеріями і смаками. Таким чином, необхідно надати можливість уряду прийняти такі кроки, щоб встановити дану відповідність на всіх рівнях. Відокремлення мистецтва від життя може обернутися справжнім лихом для нашого суспільства». А. Хекшер вказував, що для США культурне будівництво важливіше польоту на Місяць і що для керівних кіл єдиним способом запобігання вже розпочатої духовної кризи американського суспільства є визнання форми і узгодженості нашої цивілізації. Наше суспільство не є суспільством патронів і меценатів. Це суспільство, в якому достатньо політичних і суспільних, а також цілого ряду інших організацій, які перебувають під безпосереднім урядовим контролем. Отже, підтримка культури і мистецтва повинна здійснюватися тільки за зазначеними вище каналами.

В сучасній економічній літературі до інструментарію державного регулювання прийнято відносити:

1. Адміністративне та правове регулювання.

2. Пряме та непряме економічне регулювання.

Правове регулювання здійснюється в межах цивільного (господарського) законодавства через систему норм і правил.

Адміністративне регулювання здійснюється шляхом ліцензування і квотування, контролю над цінами і доходами, валютними курсами, обліковими відсотками тощо.

Названі методи державного регулювання мають силу наказу і, як правило, не опираються на економічні інтереси і стимули.


Висновок

Пряме економічне регулювання носить максимально адресний характер і здійснюється у формах безповоротного цільового фінансування секторів, територій і організацій. Цільове фінансування може здійснюватися як у формі прямого субсидування (дотації, допомоги, доплати із спеціальних бюджетних і позабюджетних фондів різних рівнів), так і у формі пільгового кредитування.

Непряме економічне регулювання, як правило, носить автоматичний і безадресний характер і передбачає широке використання важелів кредитно-грошової, податкової, валютної, зовнішньоекономічної (в тому числі і митно-тарифної) політики. Сфера культури і мистецтва так як і будь-яка інша сфера економіки перебуває перед певним впливом адміністративних, правових і економічних методів державного регулювання.


Література

1. Осадчая Г.И. Социология социальной сферы. – М.: Изд-во МГСУ «Союз», 1999. – 279 с.

2. Паніна Н., Головаха Є.І. Тенденції розвитку українського суспільства (1994–1997 рр.). Соціологічні показники (Таблиці, ілюстрації, коментар). – К.: Інститут соціології, 1998. – 131 с.

3. Статистичний щорічник України за 1998 рік./ Держкомстат України. За ред. О.Г. Осауленка. – К.: Техніка, 1999. – 576 с.

4. Статистичний щорічник України за 1999 рік./ Держкомстат України. За ред. О.Г. Осауленка. – К.: Техніка, 2000. – 648 с.

5. Тарасенко В.І. Інноваційна трансформація в Україні та її результати і наслідки. // Українське суспільство на порозі третього тисячоліття. Колективна монографія./ Під ред. М.О. Шульги. – К.: Інститут соціології НАН України, 1999 – С. 51–69.

6. Українське суспільство: моніторинг соціальних змін (1994–1999 рр.). Інформаційно-аналітичні матеріали/ Під ред. В.М. Ворони, А.О. Ручки. – К.: Ін-т соціології НАНУ, 1999. – 134 с.

7. Українське суспільство: моніторинг – 2000 р. Інформаційно-аналітичні матеріали. / за ред. В.М. Ворони, А.О. Ручки. – К.: Ін-т соціології НАН України, 2000. – 390 с.