Підстави та процесуальний порядок притягнення особи як обвинуваченого

Поняття і підстави притягнення особи як обвинуваченого. Процесуальний порядок притягнення особи як обвинуваченого. Процесуальний порядок допиту обвинуваченого. Кількість доказів винності особи у вчиненні злочину.

“Підстави та процесуальний порядок притягнення особи як обвинуваченого”

План

Вступ.. 3

1. Поняття і підстави притягнення особи як обвинуваченого.. 5

2. Процесуальний порядок притягнення особи як обвинуваченого.. 13

3. Процесуальний порядок допиту обвинуваченого.. 19

Висновок.. 28

Список використаної літератури.. 30

Вступ

З прийняттям 28 червня 1996 року Конституції України розпочався новий етап в розвитку та забезпеченні загальновизнаних світовим співтовариством прав, свобод людини і громадянина в Україні. Звичайно проголошення прав і свобод та їх повсюдне і суворе дотримання – це різні речі. Але враховуючи, що Конституція України є основним Законом держави, а її норми прямої дії, то на її основі будуть прийняті закони, які мають відповідати змісту її положень, та якими буде встановлений ефективний механізм забезпечення прав та свобод. На сьогодні законодавством такий механізм не розроблено.

У статті 1 Конституції України проголошується, що права і свободи людини, їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є її головним обов’язком держави. У зв’язку з цим важливого значення набуває не лише позитивне, законодавче закріплення прав і свобод людини і громадянина, а й запровадження ефективних засобів правового захисту таких прав і свобод у разі їх порушення. Належне і ефективне забезпечення прав і свобод людини залежить передусім від стану законності й правопорядку в роботі державного апарату. Порушення законності в його діяльності, особливо коли вони набувають сталого характеру, перешкоджають здійсненню функцій держави, порушують упорядкованість, узгодженість роботи. Вони знижують престиж державної влади серед населення, породжують безвідповідальність, можливість безкарного порушення закону, а в деяких випадках мають прямим наслідком порушення прав і законних інтересів громадян. Важливо зазначити, що одним із важливих напрямків діяльності держави є забезпечення прав і свобод учасників кримінального процесу, зокрема прав особи щодо якої було винесено постанову про притягнення її як обвинуваченої.

Притягнення особи як обвинуваченого є одним з основних процесуальних рішень, що приймаються слідчим по кримінальній справі в ході досудового слідства.

Законність і обґрунтованість цього рішення повинні не тільки відповідати завданням правосуддя, але й накладають на слідчого особливу відповідальність.

Не будучи притягнутою як обвинувачена, особа не може бути передана до суду і бути засудженою. Це обов’язкова передумова до настання кримінальної відповідальності. На стадії передачі до суду визначається кваліфікація діяння, обсяг обвинувачення, а також коло осіб, відносно до яких може здійснюватися судовий розгляд.

У ході досудового слідства слідчий, реалізуючи функцію обвинувачення, притягає особу як обвинуваченого не інакше, як на підставах, встановлених законом (ст. 5 КПК), тобто при наявності достатніх доказів, що вказують на вчинення злочину певною особою (ст. 131 КПК).

Мета даної роботи дослідити процесуальний порядок притягнення особи, як обвинуваченої. У відповідності до поставленої мети сформовано структуру роботи, яка складається з трьох взаємопов’язаних розділів, а саме: поняття і підстави притягнення особи як обвинуваченого; процесуальний порядок притягнення особи як обвинуваченого; процесуальний порядок допиту обвинуваченого.

1. Поняття і підстави притягнення особи як обвинуваченого

Обвинуваченим є особа, щодо якої в порядку, встановленому законодавством, винесено постанову про притягнення її як обвинуваченого.

Притягнення особи як обвинуваченого займає особливе місце в структурі кримінально-процесуальної діяльності. Даний акт підводить підсумок проведеній до цього моменту органами розслідування роботи по виявленню, збиранню, фіксації і систематизації доказів, а також визначення основних напрямків подальшої кримінально-процесуальної діяльності по розслідуванню злочину. А це означає, що:

1. висунуто всі можливі та взаємовиключні версії по справі

2. всі версії по справі, з алібі підозрюваного включно, всебічно перевірені

3. всі версії, крім однієї - про винність підозрюваного, спростовуються зібраними у справі доказами

4. відсутні обставини, які виключають кримінальну відповідальність особи, що скоїла злочин.

“Для притягнення особи як обвинуваченого необхідною є наявність системи доказів, що вказують на наявність конкретного складу злочину у його діях”[1] .

Притягнення особи як обвинуваченого – є одним із найважливіших процесуальних рішень, оскільки з даного моменту в кримінальному судочинстві з’являється новий учасник – обвинувачений. Це надто відповідальне процесуальне рішення, яке приймає слідчий по справі, яка знаходиться у його провадженні, на основі доказів, зібраних проведенням відповідних початкових слідчих дій, саме тому слідчий не має права давати доручення про притягнення як обвинуваченого, пред’явлення обвинувачення ні органам дізнання, ні іншим слідчим. Слідчий повинен провести цю процесуальну дію виключно особисто. З моменту прийняття даного акту конкретна особа ставиться у становище одного з основних учасників кримінального процесу – обвинуваченого, формулюється конкретне обвинувачення особи у вчиненні злочину, яке значною мірою визначає й подальше провадження у даній кримінальній справі, пов’язане з перевіркою обґрунтованості обвинувачення, його зміною і доповненням.

Таким чином можна зробити висновки про те, що акт притягнення особи як обвинуваченого має важливе не тільки соціально-політичне, а і процесуально-правове значення:

1) це один із засобів забезпечення завдань кримінального процесу, зокрема щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жодний невинний не був покараний;

2) притягнення особи як обвинуваченого є підсумковим моментом початково проведених слідчих дій, спрямованих на встановлення обставин скоєного злочину та правової оцінки зібраних доказів про винність у ньому виявленої підозрюваної особи;

3) притягнення особи як обвинуваченого характеризує новий етап кримінально-процесуальної діяльності, який полягає в перевірці згідно ст. 64 КПК України повноти і достовірності встановлення обставин конкретного злочину і подальшому їх накопиченні шляхом проведення слідчих дій, виявлення фактичних даних, необхідних для завершення попереднього слідства;

4) обвинувачення, вперше узагальнено сформульоване в Постанові після її оголошення, визначає особливості правового становища обвинуваченого як суб’єкта кримінально-процесуальної діяльності у відносинах з іншими учасниками процесуальних дій;

5) з моменту винесення Постанови про притягнення особи як обвинуваченого слідчий вправі застосовувати до обвинуваченого заходи процесуального примусу: запобіжні заходи (ст. 149 КПК), привід (ст. 136 КПК), відсторонення від посади (ст. 147 КПК), забезпечення можливої конфіскації майна (ст. 126 КПК);

6) акт притягнення особи як обвинуваченого зобов’язує слідчого до реалізації функції обвинувачення, в процесуальних формах визначених законом.

З моменту винесення Постанови про притягнення особи як обвинуваченого між слідчим та обвинуваченим виникають певні кримінально-процесуальні відносини. Слідчий після оголошення Постанови про притягнення особи як обвинуваченого повинен пояснити обвинуваченому його права (ст. 142 КПК), створити умови для дачі показань відносно пред’явленого обвинувачення і в установленому порядку зафіксувати їх (ст. 143, 145 КПК), а також забезпечити реалізацію його права захищатися передбаченими законом засобами від пред’явленого обвинувачення, вжити заходів щодо охорони його особистих і майнових прав (ст. 21 КПК);

7) постанова про притягнення особи як обвинуваченого відноситься до розряду процесуальних рішень по суті справи, від яких залежить у якому напрямі вона розвиватиметься далі, оскільки при послідовному проходженні процесуальних стадій, розгляд справи відбувається в межах обвинувачення викладеного у Постанові (за умови правильності фактичної та юридичної сторін обвинувачення). Обвинувальний висновок і вирок суду не можуть виходити за межі пред’явленого обвинувачення; зміна обвинувачення допускається лише якщо при цьому не погіршується становище обвинуваченого; судовий розгляд відбувається лише щодо обвинувачених і лише в межах пред’явленого обвинувачення. Більш того, без притягнення особи як обвинуваченого є неможливим віддання до суду і засудження;

8) притягнення особи як обвинуваченого є юридичним фактом, після настання якого розпочинається змагальність кримінального процесу: чітко визначаються сторони і права учасників процесу, функції захисту та обвинувачення отримують можливість активного виявлення.

Забезпечення охорони особистих і майнових прав обвинуваченого слідчими органами, прокурором і судом стає для них одним із обов’язків, які гарантують захист прав обвинуваченої особи, ці дії включають в себе: по-перше, не розголошувати без необхідності обставин його особистого життя (ст. ст.20, 185 КПК); не проводити дій, які принижують його гідність або небезпечні для здоров’я (ч.3 ст.22, ч.2 ст.194 КПК); сповістити про арешт і місцеперебування обвинуваченого його дружину або іншого родича, а також повідомити за місцем його роботи; якщо обвинувачений є іноземним громадянином – направити постанову про арешт до МЗС України (ст.161 КПК); вжити заходів піклування про неповнолітніх дітей заарештованого чи засудженого до позбавлення волі (ст.159, ч.1 ст.346 КПК); вжити заходів до охорони майна і житла ув’язненого і засудженого до позбавлення волі (ст.160, ч.2 ст.346 КПК); дати дозвіл родичам на побачення із заарештованим чи засудженим. Який перебуває під вартою до набрання вироком законної сили (ст. ст. 162, 345 КПК); скасувати запобіжний захід або постанову про відсторонення обвинуваченого від посади, якщо в їх подальшому застосуванні немає необхідності (ст. ст. 165, 147 КПК); за проханням громадянина в місячний термін письмово повідомити трудовий колектив або громадську організацію за місцем проживання про факт виправдання судом або закриття кримінальної справи за реабілітуючими підставами (ст. 11 Закону “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду”, а також допомогти йому поновити порушені права і відшкодувати заподіяну шкоду (ст. 53 (1) КПК).

Але слід звернути особливу увагу на те, що обвинувачений – це ще не винний, оскільки у нашій державі діє принцип презумпції невинуватості: особа вважається невинуватою у вчинені злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду[2] , що набрав законної сили, як завершальний правовий акт провадження в кримінальній справі. Тобто її не можна назвати злочинцем у публічних виступах, у пресі, по радіо і телебаченню, в офіційних документах.

Притягнення особи як обвинуваченого можливе “не інакше ніж на підставах і в порядку встановленому законом” (ст. 5 КПК). Ця норма є надзвичайно важливою гарантією прав особи і реалізації принципу законності в кримінальному процесі. Крім того, у відповідності зі статтею 131 КПК єдиною підставою для притягнення особи як обвинуваченого є наявність “доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою”. Тобто слідчий, у ході всебічного, повного та об’єктивного дослідження обставин справи, на момент притягнення особи як обвинуваченого повинен зібрати таку сукупність обвинувальних доказів, які переконують його в тому, що злочин було вчинено, і вчинено саме цією підозрюваною особою. Обвинувачення може ґрунтуватись не лише на прямих доказах, це є можливим за наявності достатньої кількості побічних доказів.

Вирішенню питання про достатність доказів для притягнення до кримінальної відповідальності передує процес доказування. На стадії досудового слідства доказування починається з етапу порушення кримінальної справи і закінчується етапом складання обвинувального висновку, але визначеннямеж доказування на кожному етапі розслідування здійснюється по-різному. Воно починається із завдань певного етапу і цілей доказування, що з них витікають і які знаходять конкретизацію в предметі доказування.

До моменту притягнення особи як обвинуваченого не обов’язково повинні бути встановлені всі обставини, що підлягають доказуванню по кримінальній справі (ст. 64 КПК). Водночас обставини, що входять до обвинувачення повинні бути встановлені з певною повнотою для цього етапу розслідування. Але це не завжди означає їх вичерпну доказаність і після пред’явлення обвинувачення розслідування продовжується, а зібрані при цьому докази можуть призвести до необхідності зміни обвинувачення, раніше пред’явленого, причому як з пом’якшення обвинувачення, так і з пред’явленням обвинувачення більш суворого . А тому до прийняття рішення про притягнення особи як обвинуваченого, слідчому необхідно повністю дослідити всі ті фактичні обставини, яких у своїй сукупності достатньо для розв’язання головного питання, що поставлене на цьому етапі, а саме: чи мав місце злочин взагалі і чи вчинено його особою, яку притягнуто як обвинуваченого. Обставини, не пов’язані з формулюванням обвинувачення та які не впливають на характер висновку слідчого, можуть встановлюватися з меншим ступенем точності, оскільки їх доказування складає завдання наступного етапу розслідування.

Слід також зазначити, що у слідчого повинно бути внутрішнє переконання у винності даної особи у вчиненні злочину. У випадку відсутності такого слідчий має право не погодитись з вказівками начальника слідчого підрозділу і прокурора з приводу притягнення як обвинуваченого певної особи, кваліфікації злочину, обсягу обвинувачення, і, не виконуючи їх, подати свої аргументовані заперечення відповідному прокурору, який здійснює нагляд за розслідуванням, або вищестоящому прокурору.

Така регламентація притягнення особи як обвинуваченого пов’язана з тим, що лише законне, обґрунтоване, своєчасне притягнення особи до участі у справі як обвинуваченого сприяє встановленню істини у справі, забезпеченню невідворотності покарання особи, винної у вчиненні злочину. А “поспішне, безпідставне, помилкове притягнення особи як обвинуваченого заподіює особі незаслужені моральні та фізичні страждання, матеріальну шкоду”[3] .

2. Процесуальний порядок притягнення особи як обвинуваченого

Процесуальний порядок притягнення особи як обвинуваченого, являє собою передбачену кримінально-процесуальним законом сукупність дій, яку повинен виконати слідчий, щоб притягнення особи як обвинуваченого відбулося з дотриманням законності. Аналізуючи чинний КПК України, можна зробити висновок, що притягнення особи як обвинуваченого проходить такі етапи:

1. Винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого

2. Пред’явлення обвинувачення

3. Роз’яснення обвинуваченому його прав

4. Допит обвинуваченого.

Після того, як слідчий встановив достатню кількість доказів винності особи у вчиненні злочину і переконався у відсутності обставин, за наявності яких кримінальна справа підлягає закриттю, він виносить мотивовану постанову про притягнення цієї особи як обвинуваченого. Ця постанова визначає обсяг обвинувачення та кваліфікацію злочину, межі судового розгляду. Розгляд справи у суді відбувається в межах пред’явленого обвинувачення. Суд не вправі додавати обвинувачення не передбачене у постанові про притягнення особи як обвинуваченого, оскільки це позбавляє обвинуваченого можливості реалізувати своє право на захист.

Постанова про притягнення особи як обвинуваченого складається з трьох частин: вступної, описової (мотивувальної), резолютивної.

У вступній частинізазначаються місце і дата складання постанови, прізвище та посада особи, яка її склала, номер справи, обставини справи, з приводу яких проводилось розслідування.

В описовій (мотивувальній) частинівказується особа, яку притягують як обвинуваченого у даному злочині, викладаються обставини вчинення злочину, кваліфікація цих дій за відповідними статтями кримінального кодексу України, робиться висновок, що у справі зібрано достатньо доказів, які вказують на вчинення злочину даною особою. У мотивувальній частині не є обов’язковим наведення доказів зібраних по справі, але необхідно вказати всі ознаки які мають значення для конкретного складу злочину.

Якщо особу обвинувачують у вчиненні кількох злочинів, в описовій частині необхідно окремо викласти обставини кожного злочину та їхню кваліфікацію.

У резолютивній частині постанови слідчий формулює конкретне рішення про притягнення особи як обвинуваченого із зазначенням кваліфікації злочинних дій, а також зазначаються ім’я, прізвище та по-батькові, дата народження особи, яку притягують як обвинуваченого.

Постанова підписується слідчим. Копія постанови про притягнення особи як обвинуваченого, згідно зі ст. 132 КПК надсилається прокуророві.

Якщо є підстави для обвинувачення кількох осіб, то щодо кожного з них виноситься окрема постанова про притягнення як обвинуваченого із зазначенням у вчиненні яких саме дій кожна з цих осіб обвинувачується, яка їхня роль у вчиненому злочині. Це є необхідною умовою для здійснення обвинуваченим свого права на захист.

Постанова про притягнення особи як обвинуваченого повинна відповідати таким вимогам: опис фактичних даних повинен бути об’єктивним, логічним, обґрунтованим, мотивованим, обвинувачення повинно бути сформульоване з юридичною чіткістю, постанова повинна бути законною.

Законодавство не передбачає коли саме необхідно винести постанову про притягнення особи як обвинуваченого, “але зволікання з цією процесуальною дією, відтягування її до завершального етапу попереднього розслідування, що викликається прагненням слідчого зібрати на цей момент всі можливі докази, призводить до обмеження прав обвинуваченого, у тому числі права знати суть обвинувачення і захищатися від нього”[4] .

Але згідно зі ст. 148 КПК України, якщо до особи було застосовано запобіжний захід, обвинувачення повинно бути пред’явлене не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу або останній скасовується. Закон також передбачає, що обвинувачення повинно бути пред’явлено не пізніше двох днів з моменту винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого і в усякому разі не пізніше дня явки обвинуваченого або його приводу.

Зміст пред’явлення обвинувачення полягає в тому, що слідчий, переконавшись в особі обвинуваченого, оголошує йому постанову про притягнення як обвинувачення і роз’яснює суть пред’явленого обвинувачення: встановлені слідством фактичні обставини вчиненого злочину та їх юридичну оцінку, спеціальні терміни. Виконання цих дій засвідчується підписом обвинуваченого на постанові і підписом слідчого із зазначенням дати пред’явлення обвинувачення.

Якщо при виконанні цієї дії були присутні інші суб’єкти кримінального процесу, вони також засвідчують виконання цих дій підписами. Присутність захисника при пред’явленні обвинувачення є обов’язковою (ст. 140 КПК), за винятком випадків, коли обвинувачений сам відмовився від нього. У разі відмови обвинуваченого чи іншого суб’єкта процесу поставити підпис на зазначеній постанові слідчий робить на ній відмітку про оголошення тексту обвинуваченому, про відмову його від підпису і мотиви відмови, про що сповіщає прокурора. Після пред’явлення обвинувачення слідчий зобов’язаний роз’яснити обвинуваченому права і обов’язки, передбачені ст. 142 КПК України. Про роз’яснення обвинуваченому його прав слідчий зазначає в постанові про пред’явлення обвинувачення, що стверджує своїм підписом обвинувачений.

Згідно зі ст. 142 КПК України обвинувачений має наступні права:

1) знати, в чому його обвинувачують;

2) давати показання щодо пред’явленого йому обвинуваченню або відмовитися давати показання і відповідати на запитання;

3) подавати докази;

4) заявляти клопотання про допит свідків, про проведення очної ставки, про проведення експертизи, про витребування і приєднання до справи доказів, а також заявляти клопотання з усіх інших питань, які мають значення для встановлення істини в справі; 5) заявляти відвід слідчому, прокуророві, експертові, спеціалістові і перекладачеві;

6) з дозволу слідчого бути присутнім при виконанні окремих слідчих дій;

7) знайомитися з усіма матеріалами справи після закінчення досудового слідства;

8) мати захисника і побачення з ним до першого допиту;

9) подавати скарги на дії та рішення слідчого і прокурора.

Копія постанови про притягнення особи як обвинуваченого з переліком його прав і обов’язків вручається обвинуваченому. Пред’явлення обвинувачення глухим, німим і сліпим провадиться за правилами статей, які передбачені КПК (ст. 144 КПК) в присутності захисника, а в справах глухих і німих, крім захисника, запрошується також особа, яка розуміє їх знаки.

Пред’явлення обвинувачення і роз’яснення процесуальних прав обвинуваченому може бути оформлене окремим протоколом.

Слід зазначити, що з пред’явленням обвинувачення розслідування по справі не припиняється, тому під час перевірки пред’явленого обвинувачення та збирання нових доказів обвинувачення може зазнати певних змін. Їх процесуальне оформлення залежить від того, в який бік ці зміни відбулись.

Якщо частина обвинувачення не знайшла свого підтвердження зібраними по справі доказами, справа у цій частині обвинувачення закривається постановою слідчого. Це може бути як злочин з самостійною кваліфікацією, так і без неї, кваліфікуюча ознака злочину, необхідність кваліфікації злочину за кількома статтями Кримінального кодексу України. Постанова про закриття частини справи оголошується обвинуваченому.

За умови, що виникла необхідність перекваліфікувати дії обвинуваченого на тяжчий злочин, додати кваліфікуючі ознаки або в ході розслідування з’ясовано, що обвинувачений вчинив інші злочини, слідчий зобов’язаним заново пред’явити обвинувачення з дотриманням усієї необхідної для цього процедури. У випадку, якщо ці обставини буде з’ясовано судом, справа повертається слідчому на додаткове розслідування, позаяк суд має право змінювати обвинувачення лише в сторону його зменшення.

На завершення слід додати, що і вданому випадку є винятки з правил. Законодавством передбачені окремі умови пред’явлення обвинувачення для окремих категорій громадян, таких як Президент України, кандидати в Президенти України, народні депутати України, судді. Особливості здійснення цієї процесуальної процедури визначаються законодавством про статус цих осіб.

Отже, винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого є неодмінною складовою досудового розслідування. У даному розділі були розглянуті ряд етапів притягнення особи як обвинуваченого, а саме: винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого, ознайомлення обвинуваченого з Постановою та роз’яснення йому його прав, передбачених ст. 142 КПК України. Тепер розглянемо етап допиту обвинуваченого.

3. Процесуальний порядок допиту обвинуваченого

Показання обвинувачуваного – це повідомлення цих осіб інформації із приводу пред'явленого обвинувачення, інших відомих обставин у справі і наявних у справі доказів, зроблені під час допиту у встановленому законом порядку.

Кримінально-процесуальне право України вважає показання обвинувачуваного самостійним видом доказів. Як і інші докази, показання обвинувачуваного використовуються для встановлення істини по кримінальній справі. У той же час право обвинувачуваного давати показання, спростовувати обвинувачення є одним з виражень права обвинувачуваного на захист, і показання обвинувачуваного перетворюються в засіб його захисту.

Допит обвинуваченого є слідчою дією, спрямованою на одержання від обвинуваченого показань по пред’явленому обвинуваченню, а також з приводу всіх інших відомих йому обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Слідчий зобов’язаний допитати обвинуваченого негайно після явки або приводу, але не пізніше доби після пред’явлення обвинувачення. Показання обвинуваченого мають подвійну правову природу: вони одночасно є доказами по справі і є способом захисту обвинуваченого.

Допит може проводитись за місцем проведення попереднього слідства, за місцем проживання, лікування, навчання, роботи, попереднього ув’язнення обвинуваченого. Як правило, згідно зі ст. 143 КПК України, допит обвинуваченого проводиться в день, але у виняткових випадках проведення допиту є можливим і вночі. Присутність захисника під час допиту є обов’язковою лише у випадках, коли його участь у справі має обов’язковий характер. В інших випадках це питання вирішується обвинуваченим за бажанням. Присутність інших учасників процесу під час допиту заборонена, крім того слідчий повинен вживати заходів щоб обвинувачені не могли спілкуватись між собою.

На початку допиту слідчий повинен запитати підозрюваного чи визнає він себе винним у пред’явленому обвинувачені, якщо визнає то повністю чи частково, після чого пропонує йому дати показання по суті обвинувачення і про всі інші обставини, що мають значення для даної справи. Відповідь на питання про визнання обвинувачення має важливе юридичне значення, оскільки закон пов’язує з визнанням своєї вини можливість припинення справи за нереабілітуючими обставинами, щире розкаяння та сприяння у відновлення істини є пом’якшуючою обставиною. Обов’язковим також є оголошення процесуальних прав обвинуваченому, про що робиться відмітка у протоколі.

Після виконання вище зазначених дій слідчий дає можливість обвинуваченому у вільній формі викласти свої показання та пояснення. Він може поставити обвинуваченому додаткові запитання у разі необхідності конкретизації та деталізації обставин справи, перевірки алібі обвинуваченого, визначення його ролі у випадку скоєння злочину у співучасті. Запитання можуть ставити також присутні на допиті прокурор, захисник, інші присутні особи.

Обов’язковим під час допиту є ведення протоколу, до якого заносяться все, що відбувається: показання обвинуваченого, запитання присутніх, дії слідчого пов’язанні з пред’явленням обвинуваченому речових доказів та документів тощо. Після закінчення допиту протокол дається обвинуваченому для особистого ознайомлення, він має право вимагати внесення доповнень та змін до протоколу, які обов’язково повинні бути виконані. Його підписують обвинувачений та слідчий (кожна сторінка підписується окремо), а також всі інші особи присутні під час допиту.

На прохання обвинуваченого, відповідно до ст. 146 КПК України, йому можуть надати можливість подати свої показання у письмовому вигляді, про що робиться відмітка у протоколі допиту. В цьому випадку слідчий теж може задавити додаткові запитання, які разом з відповідями заносяться до протоколу.

В кінці протоколу, окрім зазначених у КПК України необхідних реквізитах (наприклад, підпису обвинуваченого, слідчого), слідчому доцільно запропонувати написати обвинуваченому чи застосовувалися до нього під час допиту психічний або фізичний примус.

Слід зазначити, що показання обвинувачуваного використовуються ним для захисту своїх законних інтересів і тому містять, крім фактичних даних, також думки, припущення. Останні не мають доказового значення, але можуть служити підставою для версій про наявність обставин, що спростовують обвинувачення чи пом'якшують відповідальність.

При допиті обвинувачуваного необхідні: деталізація і конкретизація фактичних даних, що містяться в показаннях; одержання даних про джерело з приводу кожного факту.

Дача показань – це право, а не обов'язок обвинувачуваного; він не несе відповідальності за відмову від дачі показань і за дачу завідомо неправдивих показань, на відмінну від свідка. Відмова від показань не звільняє, однак, обвинувачуваного від обов'язку з'являтися за викликом на допит.

Традиційна позиція законодавства щодо того, що дача показанні право, а не обов'язок підозрюваного чи обвинувачуваного, має в даний час законодавчу базу і знайшла відображення у ст. 63 Конституції України.

Предмет показань обвинувачуваного не вичерпується формулюванням обвинувачення. Він вправі давати показання про будь-які обставини, якщо вважає, що вони мають значення для справи. Він може, зокрема, додатково повідомити дані про пом'якшуючі обставини, причини й умови, що сприяли здійсненню злочину, інших відомих йому злочинах. Його показання можуть стосуватися характеристики інших обвинувачуваних, потерпілого, свідків, взаємин з ними і між ними і т.д. Він допитується про обставини, істотних для забезпечення його прав.

Дані, що мають значення для справи, обвинувачуваний може повідомити й у клопотанні, заяві, поясненні, скарзі. З цих питань повинні бути отримані його додаткові показання. Посилання ж на розуміння, що викладені в цих матеріалах, як на докази неправильна, тому що вони виражають лише позицію при здійсненні захисту.

Показання обвинувачуваного не можна розглядати ні як “кращі” доказ у порівнянні з іншими, ні як “гірші”.

Обвинувачення не може бути засноване на одних лише показаннях зацікавленого в результаті справи обвинуваченого при відсутності інших доказів.

Показання обвинувачуваного, при дачі яких був присутній прокурор, захисник, законний представник, не мають переваг без перевірки й оцінки їхнього змісту в сукупності з іншими доказами за правилами. Разом з тим факт присутності зазначених осіб має значення при оцінці обґрунтованості заяви обвинувачуваного про те, що дані показання не відповідають дійсності, тому що особа, яка допитувала, порушила законність при їх одержанні.

Неточно звучить рекомендація “закріплювати” показання обвинувачуваного. Мова повинна йти про перевірку, при якій враховується, що обвинувачуваний максимально зацікавлений у певному результаті справи. Зокрема, даючи показання у відношенні інших осіб, обвинувачуваний може прагнути перекласти на них частину вини, приховати дійсних співучасників і т.д.

Варто враховувати природне прагнення обвинувачуваного захиститися від обвинувачення чи пом'якшити його. Тому не можна приймати на віру не тільки його показання про події і дії в зв'язку з ним, але і суб'єктивну стороні діяння. Звичайно, не можна вдаватися до протилежної помилки, ігноруючи без перевірки дані, отримані від обвинувачуваного, про мету і мотиви інкримінованих дій, про кваліфікуючі обставинах, про дії що замишлялися і здійснені співучасниками. Предметом показань обвинувачуваного (як і підозрюваного) може бути й опис ним свого психічного стану в момент, що передує злочину, і при здійсненні самого злочину. Ці дані можуть грати, наприклад, істотну роль при вирішенні питання про необхідність призначення психіатричної чи психолого-психіатричної експертизи[5] .

Разом з тим, як вже було сказано, показання обвинувачуваного про суб'єктивну сторону діяння не можуть бути покладені в основу висновку в справі поза сукупністю доказів.

Рекомендації включати в предмет показань обвинувачуваної обставини, що деталізують фактичну сторону діяння, не суперечать праву цієї особи відмовитися від дачі показань, не побоюючись, що цей факт буде оцінений як свідчення про його винність. Якщо обвинувачуваному було роз'яснено це право, його показання про фактичні обставини справи є реалізацією його права на захист. включаючи прагнення до пом'якшення покарання з урахуванням дачі повних і правдивих показань.

При зміні показань обвинувачуваним необхідно з'ясувати і перевірити причини, на які він посилається при цьому.

Для обґрунтування висновку в справі можуть використовуватися після перевірки попередні показання, якщо вони узгоджуються з усіма матеріалами справи і встановлена необґрунтованість зміни раніше даних показань. При порівняльній оцінці показань здійснюється їхнє зіставлення з іншими доказами, проводяться додаткові слідчі.

Якщо обвинувачуваний посилається на помилкову обмову, необхідно з'ясувати його думку про можливі мотиви останньої і чим вона підтверджується. В обвинувальному висновку, постанові про припинення справи, вироку в цьому випадку приводяться докази, якими це посилання спростовується чи підтверджується.

У випадку помилкової самообмови особі не відшкодовується збиток, заподіяний притягненням до кримінальної відповідальності, крім випадків, коли самообмова стала результатом незаконних дій у відношенні цієї особи.

Відмова обвинувачуваного від дачі показань, так само як і неповідомлення в ході допиту переконливих даних, що свідчать про його невинність, не є доказом винності.

Умовою допустимостіпоказань обвинувачуваного є фіксація на постанові про залучення особи як обвинувачуваного факту роз'яснення йому прав (ст. 142 КПК України).

Показання обвинувачуваного мають особливості, що обумовлені процесуальним положенням обвинувачуваного, забезпеченням йому права на захист[6] .

Обвинувачуваний завжди, більш ніж хто-небудь інший, особисто зацікавлений у результаті кримінальної справи. Тому на зміст його показань впливають цілі, переслідувані обвинувачуваним у справі (уникнути покарання за скоєний злочин, домогтися пом'якшення покарання щирим розкаянням, спростувати необґрунтовано пред'явлене обвинувачення і т.д.).

Обвинувачуваний не несе кримінальної відповідальності за дачу неправдивих показань і за відмову давати показання. Він може як цілком відмовитися від дачі показань, так і не відповісти на питання, що ставлять його в скрутне положення.

У показаннях обвинувачуваного можуть міститися помилки, обумовлені особливостями сприйняття, запам'ятовування і викладу обставин справи, аналогічні помилкам у показаннях свідків і потерпілих.

Визначена зацікавленість обвинувачуваного в результаті справи, можливість у зв'язку з цим дачі ним помилкових показань при відсутності кримінальної відповідальності за помилкові показання, а також можливість помилкових показань зобов'язують до особливо критичної перевірки й оцінки цього виду доказів.

Разом з тим обвинувачуваний у випадку обґрунтованості обвинувачення звичайно найбільше точно і повно обізнаний про обставини здійснення злочину, мотивах його, знає про співучасників, способи приховання злочину і т.п. Правдиві показання обвинувачуваного, що визнав свою вину, - один із засобів повного розкриття злочину, збирання і перевірки інших доказів у справі. Навіть при помилкових показаннях обвинувачувану, заперечення вини, їхня перевірка дозволяє більш усебічно досліджувати обставини справи, виключити помилкові версії.

Обвинувачуваний нерідко критикує, оцінює зі своєї сторони інші докази, зібрані в справі. Незалежно від суб'єктивних намірів обвинувачуваного показання його можуть бути використані для всебічної перевірки зібраних у справі доказів.

Показання особи, якій необґрунтовано пред'явлене обвинувачення, має важливе значення для підтвердження його невинності як самі по собі, так і у поєднанні з іншими доказами.

Показання обвинувачуваного служать встановленню істини по кримінальній справі і є засобом захисту осіб, притягуваних до кримінальної відповідальності. Недооцінка ролі цього виду доказів, як і їхня некритична оцінка, може привести до серйозних помилок.

У залежності від відношення обвинувачуваного до обвинувачення і змісту його показань прийнято розрізняти: показання обвинувачуваного, що визнає свою провину, показання обвинувачуваного, що не визнає себе винним, показання обвинувачуваного проти інших облич.

Отже, допит обвинуваченого є обов’язковою слідчою дією, яка проводить слідчим негайно після явки або приводу обвинуваченого і в усякому разі не пізніше доби після пред’явлення йому обвинувачення.

Висновок

Зміст досудового слідства полягає у встановленні фактичних обставин справи, які дають підставу вважати, що злочин реально відбувся та вчинений певною особою, яка повинна нести за це відповідне покарання.

Відповідно до ст. 15 КПК правосуддя в кримінальних справах здійснюється тільки судом. Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також відданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду і відповідно до закону.

Етап пред’явлення обвинувачення особі має дуже велике значення для здійснення правосуддя, оскільки з’являється новий учасник кримінального процесу – обвинувачений, задля покарання якого (у випадку судового доведення його вини) і розпочинається весь процес. Пред’явлення обвинувачення повинно бути виваженим та аргументованим кроком з боку слідчого, що здійснює розслідування по справі, оскільки цей акт спричиняє негативні наслідки для обвинуваченого, аж до позбавлення волі, в наслідок вжиття запобіжного заходу, і невинна особа не повинна “проходити” через такі речі.

Після пред’явлення обвинувачення машина правосуддя починає рухатись в одному чітко визначеному напрямку – пошуку фактів, що доводять вину обвинуваченого у вчинені злочину. Саме тому необхідним є щоб обвинувачено було справді винну особу, для того, щоб після судового розгляду справи не довелось розпочинати всю роботу з початку.

Після того, як слідчий встановив достатню кількість доказів винності особи у вчиненні злочину і переконався у відсутності обставин, за наявності яких кримінальна справа підлягає закриттю, він виносить мотивовану постанову про притягнення цієї особи як обвинуваченого і після ознайомлення обвинуваченого з цією постановою слідчий повинен допитати його.

Допит обвинуваченого є слідчою дією, спрямованою на одержання від обвинуваченого показань по пред’явленому обвинуваченню, а також з приводу всіх інших відомих йому обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Слідчий зобов’язаний допитати обвинуваченого негайно після явки або приводу, але не пізніше доби після пред’явлення обвинувачення. Показання обвинуваченого мають подвійну правову природу: вони одночасно є доказами по справі і є способом захисту обвинуваченого.

Список використаної літератури

1. Конституція України. Відомості Верховної Ради (ВВР), 1996, № 30, ст. 141

2. Кримінальний кодекс України Відомості Верховної Ради (ВВР), 2001, N 25-26, ст. 131.

3. Кримінально-процесуального кодекс України. Відомості Верховної Ради, 1961, № 2 с. 15. ст. 22.

4. Біленчук Процесуальні та криміналістичні проблеми дослідження обвинуваченого. К. 1999

5. Быховский И.Е. Развитие процессуальной регламентации предварительного расследования. Советское государство и право, 1972, N 4, с. 108.

6. Жогин Н.В., Фаткуллин Ф.Н. Предварительное следствие в советском уголовном процессе. М.: Юрид. лит., 1965.

7. Коваленко Є.Г. Кримінальний процес України: Навч. посібн. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – с.576.

8. Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України: підручник. – К.: Либідь, 1992.

9. Тертышник В.М. Проблемы теории и практики доказывания на досудебных стадиях современного уголовного процесса. - Сумы, 1995.

10. Царев В.М. Эффективность участия защитника в доказывании на предварительном следствии. - Красноярск, 1990.


[1] Тертышник. Уголовный процесс. Х. 1999. С. 373.

[2] ч. 1 ст. 62 Конституції України / Відомості Верховної Ради (ВВР), 1996, № 30, ст. 141

[3] Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України: підручник. – К.: Либідь, 1992. Стр. 272

[4] Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України: підручник. – К.: 1992 с. 272

[5] Тертышник В.М. Проблемы теории и практики доказывания на досудебных стадиях современного уголовного процесса. - Сумы, 1995.

[6] Царев В.М. Эффективность участия защитника в доказывании на предварительном следствии. - Красноярск, 1990.