Поняття злочину у кримінальному праві України

Розкриття стадій вчинення злочину за сучасних умов розвитку кримінального права в Україні. Суспільні відносини, які виникають при встановленні стадій вчинення злочину. Стадії вчинення умисного злочину. Добровільна відмова при незакінченому злочині.

Зміст стр.

Вступ ............................................................................................................... 3-4

РОЗДІЛ 1. Поняття злочину та його ознаки .............................................. 5-13

РОЗДІЛ 2. Поняття стадій вчинення умисного злочину ........................ 14-16

РОЗДІЛ 3. Стадії вчинення умисного злочину

3.1. Готування до злочину ............................................................... 17-19

3.2. Замах на злочин ......................................................................... 20-23

3.3. Закінчений злочин ..................................................................... 24-26

РОЗДІЛ 4. Добровільна відмова при незакінченому злочині ................ 27-31

Висновки …................................................................................................. 32-33

Перелік посилань …...................................................................................34-35

Список використаних джерел …...............................................................36-37


Вступ

Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є вчинком людини. Саме тому йому притаманні всі ті об'єктивні і суб'єктивні особливості, що характеризують поведінку людини: фізичні властивості - той чи інший рух або утримання від нього, використання фізичних, хімічних, біологічних та інших закономірностей навколишнього світу; психологічні властивості - прояв свідомості і волі, певна мотивація поведінки, її цілеспрямованість.

Але на відміну від інших вчинків людини злочин за своєю соціальною сутністю є посяганням на ті відносини, що склалися в суспільстві, відображають його найбільш важливі інтереси, внаслідок чого охороняються законом про кримінальну відповідальність. Злочин завжди суперечить основним потребам та інтересам суспільного розвитку. А оскільки саме об'єктивні закономірності розвитку суспільства, його потреби та інтереси виступають критерієм, мірилом цінності чи антицінності людської поведінки, відповідності чи невідповідності її цим потребам та інтересам, злочин завжди є антисоціальною поведінкою.

При цьому, оскільки інтереси і потреби суспільства постійно розвиваються, відповідно змінюється на певному етапі суспільного розвитку й оцінка поведінки людини як антисоціальної, злочинної. Тому поняття злочину не може бути незмінним: воно завжди повинно відповідати конкретному етапу розвитку суспільства, потребам та інтересам, притаманним саме цьому етапу. Це дозволяє зробити два висновки:

1) поняття злочину залежить від соціально-економічних відносин, що існують на певному етапі розвитку суспільства, і тому є історично мінливим;

2) визнання певної поведінки людини злочином (криміналізація діяння) чи виключення її з кола злочинних (декриміналізація діяння) є безперервним процесом оцінки відповідності чи невідповідності цієї поведінки суспільному розвитку.

Стосовно стадій вчинення умисного злочину можемо знайти багато літератури, до якої належать численні монографії, наукові статті, підручники та навчальні посібники багатьох сучасних вітчизняних криміналістів. Серед яких відомі: Ю.В. Александров, В.А. Клименко, М.І. Бажанов, О.М. Омельчук, М.І. Мельник, В.О. Кузнєцов, Н.В. Чернишова, П.Л. Фріс, Ж.Ю. Половніков.

Об’єкт дослідження в курсовій роботі - наукові праці сучасних вітчизняних криміналістів.

Предмет дослідження - суспільні відносини, які виникають при встановленні стадій вчинення злочину.

Мета дослідження - розкриття та дослідження стадій вчинення злочину за сучасних умов розвитку кримінального права в Україні.

На підставі мети дослідження слід вирішити завдання - розкрити суть та дослідити зміст стадій вчинення злочину за сучасних умов розвитку кримінального права в Україні.

При написанні курсової роботи було використано методи: порівняльний, описовий та метод дослідження.


РОЗДІЛ 1. Поняття злочину та його ознаки

Поняття злочину, як і поняття покарання, є найважливішим у кримінальному праві. Адже саме воно покликане відокремити злочинні діяння від інших правопорушень та аморальних вчинків, показати їх соціальну і правову сутність.

Термін «злочин» походить від слів «зло» і «чинити», тобто йдеться про те, що людина чинить зло іншим, причому таке зло, яке суспільству не байдуже.

Окремі діяння, які мають бути віднесені до категорії злочинів, а отже, й злочинність як явище існували завжди, в тому числі і в первісному суспільстві: вбивства, захоплення чужого майна. Звичаї того суспільства обумовлювали й форми боротьби зі злочинністю: позбавлення життя, вигнання з племені.

З появою держави та права й розшаруванням суспільства сутність злочинних проявів стала фіксуватися в законах країн.

Ці закони захищали, насамперед, інтереси правлячих класів, а отже, власників, але вони одночасно були спрямовані й проти всіх, хто «незаконно» посягав на людину та її власність, відігріваючи стабілізаційну роль у суспільстві.

У всіх відомих історії суспільствах кримінальне законодавство захищало інтереси панівних верств населення, але дуже важливим є те, якою мірою ці інтереси збігалися з позицією більшості населення.

У сучасних країнах не спостерігається скільки-небудь значної опозиції саме кримінально-правовим нормам, в тому числі й колу діянь, визначених злочинами [1, 24].

Треба також зауважити, що у всі часи існувало й існуватиме й надалі певне «ядро» злочинності, «вічні» злочини: посягання на власність і особу. У стародавньому Римі їх звали mala in se (злочини від природи). Одночасно із зміною суспільства змінювалися злочини, які були притаманні певним періодам його соціального розвитку; злочинами оголошувалися також діяння, боротьба з якими вважалася законодавцеві можливою тільки шляхом застосування кримінальної репресії.

Такі злочини звалися mala prohibita (злочини за забороною).

До перших належали крадіжки, бандитські напади, вбивства, зґвалтування. До других - святотатство, ухилення від сплати податків, заклики до бунту.

Отже, злочинність притаманна всім країнам у всіх соціально-економічних формаціях й існуватиме доки існує людство, частково модифікуючись відповідно до змін у суспільстві.

Одним із перших визначення злочину знаходимо у згаданого нами вище видатного юриста стародавнього Риму Ульпіана Доміція (? - 228 р.): злочин - це дія, пов'язана з насильством або обдурюванням. Цікаво, що Ульпіан був головним радником і prefectum praetorio (начальником гвардії) імператора Олександра Севера. Север був у захваті від Ульпіана, але інакше думали гвардійці, які і вбили його на очах імператора.

Ульпіан мав згадуване нами раніше jus publice respondendi. Він належить до найвидатніших юристів усіх часів і народів.

Ульпіан досконало знав усі галузі права і юридичну літературу. Він залишив після себе колосальну юридичну спадщину, яка потім склала третину всіх дігест у Кодексі Юстиніана (834 р.), базилевса Візантії, причому юридична мова їх була бездоганною [2, 62].

У законодавчому плані перші поняття злочину були дані в КК Франції 1791 і 1810 років і в кримінальному уложенні Баварії 1813 року.

Усі визначення злочину можна поділити на нормативні та матеріально-нормативні. Так, починаючи із зазначених вище кримінальних законів, у законодавстві західних країн панує нормативне визначення злочину як діяння, відповідальність за яке передбачена кримінальним законом (в законодавстві деяких країн взагалі немає такого визначення). У параграфі 11 КК ФРН серед термінів, які застосовуються в цьому документі, сформульоване визначення: протиправне діяння - тільки таке, яке містить склад злочину, передбачений кримінальним законом. Стаття 10

КК Іспанії формулює положення: злочинами або провинами є дія або бездіяльність, що караються законом, вчинені з умислом або через необережність.

Подібні визначення несуть у собі важливий принцип законності: Nullum crimen, nulla poena sine lege (немає злочину, немає покарання без вказівки на те закону).

Щодо матеріально-нормативного визначення поняття злочину, то воно не обмежується викладенням вищенаведеного положення, а й розкриває соціальну суть злочину, вказуючи на притаманність йому такої ознаки, як суспільна небезпека, яку він несе суспільству. Ще Чезаре Баккаріа (1738-1794) підкреслював, що злочин - це діяння, яке заподіює шкоду суспільству.

Вказівка на суспільну небезпеку покликана відокремити (і в теорії і, головне, в законодавстві) злочин від інших правопорушень, показати його виключно, порівняно з іншими протиправними діяннями, небезпечний характер, що й обумовлює особливі заходи держави у боротьбі з ним (застосування покарання).

Ось як формулює поняття злочину частині 1 статті 11 КК України: Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно-небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.

У цьому визначенні співіснують і матеріальна ознака (суспільна небезпечність злочину) і нормативна ознака (діяння повинно бути передбачено у КК України). Це і є приклад матеріально-нормативного визначення, яке має бути визнане найбільш прийнятним.

Згідно із законом [3, 11] злочином визнається діяння (дія або бездіяльність), яке є:

1) суспільно небезпечним;

2) кримінально-протиправним;

3) винним;

4) караним;

5) вчиненим суб'єктом злочину (суб'єктним).

Слово «діяння» старослов'янського походження, воно охоплює як активну злочинну поведінку (дію) так і пасивну злочинну поведінку (бездіяльність).

Злочинна поведінка (у вигляді дії чи бездіяльності), як і будь-яка людська дія чи бездіяльність має певну вмотивованість і цілеспрямованість, тобто викликається тими чи іншими спонуканнями (це стосується як поведінки, в основі якої лежить умисел, так і поведінки, в основі якої лежить необережність).

Рефлекторні дії людини не мають такого підґрунтя. Вони вчиняються у безтямі, несвідомо, у ході конвульсій, уві сні, в результаті гіпнотичного впливу. Отже, незважаючи на можливі, викликані ними, шкідливі наслідки, такі дії не тягнуть кримінальної відповідальності. Скажімо, під час конвульсій хворий наніс тілесні ушкодження іншій людині.

Думки, переконання, якими б аморальними вони не були, не можуть бути злочином, оскільки не містять діяння. Звичайно, йдеться про випадки, коли ці думки, переконання висловлені зовні: в розмовах, в листах.

Так, не може нести кримінальної відповідальності особа, яка поділилася своїми думками з іншими з приводу свого наміру вчинити злочин. Пошлемося на вже знайомого нам Ульпіана: Cogitationis poenam nemo patitur - намір (сам по собі) не карається.

За певних умов висловлений зовні намір вчинити злочин сам по собі має суттєві негативні наслідки і тому криміналізується.

Наприклад, погроза вбивством [4, 129], погроза знищенням майна (стаття 195 України), коли є реальні підстави побоюватися здіснення цих погроз, є злочинами, оскільки вони посягають на здоров'я, честь і гідність особи. Злочинами є й намагання схилити інших людей до вчинення злочину: публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення держаної влади (частини 2 і 3 статті 109 КК України) чи публічні заклики до агресивної війни або до розв'язування воєнного конфлікту (статті 436 КК України) і взагалі підбурювання до вчинення злочину, хоча б і невдале.

Суспільна небезпечність означає, що діяння здатне завдати в результаті його вчинення значної шкоди особі, суспільству, державі (інакше кажучи - тим суспільним відносинам, які існують у державі й захищені кримінальним законом). Саме в цьому матеріальна суть злочину. Чазаре Беккаріа у своїй славнозвісній роботі «Про злочини і покарання» (1764 р.) писав: «Справжнім мірилом злочину є шкода, яка завдається ним суспільству».

Мудрість законодавця повинна полягати, насамперед, у тому, щоб правильно визначити, які на даний момент діяння становлять значну суспільну небезпеку, й отже, віднести їх до розряду злочинів, а які діяння цього «не заслуговують».

Звичайно, наявність суспільної небезпеки конкретного діяння - поняття оціночне, воно залежить від цілої низки чинників і не є незмінним у часі.

Вирішуючи питання про криміналізацію діяння, треба враховувати його поширеність, можливість вести з ним боротьбу нормами інших галузей права (адміністративного), шляхом профілактики; важливо також визначити традиції й особливості кримінального законодавства країни, міжнародний підхід до проблеми. Треба мати на увазі, що кивання на те, що всі проблеми можуть бути вирішені за рахунок суворості кримінального закону (так звана легісломанія) - безпідставні.

Звичайно, злочини мають різний ступінь суспільної небезпеки.

Він залежить від об'єкта (суспільних відносин), на який посягає злочин, тяжкості наслідків, які тягне за собою злочинне діяння, способу вчинення злочину, форми вини [5, 26].

Ступінь суспільної небезпеки враховується законодавцем при визначенні тяжкості злочину і залежно від неї здійснюється класифікація злочинів (про це пізніше).

Отже, суспільна небезпека є об'єктивним критерієм визнання діяння злочином, вона не залежить від відповідної оцінки її законом. Саме суспільна небезпека є підставою для криміналізації діяння, а при призначенні покарання - для індивідуалізації його.

Кримінальна протиправність діяння. Кримінальна протиправність є обов'язковою ознакою злочину. Вона зветься нормативною ознакою, оскільки означає, що суспільно небезпечне діяння знаходить відображення в кримінальному законі як злочин.

Законодавець, і тільки він, встановивши, і з цим погоджується автор курсової роботи, що певному діянню властива ознака суспільної небезпеки, формулює це діяння як злочин у Кримінальному кодексі України й, оцінивши ступінь цієї небезпеки, встановлює вид і розмір покарання за нього.

Отже, об'єктивна властивість діяння - суспільна небезпечність - знаходить своє відображення у кримінальному законі.

Кримінальна протиправність означає, що тільки те діяння, яке безпосередньо передбачене кримінальним законом як злочин, може вважатись саме таким і ніяке інше.

Таким чином, суспільна небезпечність і кримінальна протиправність є «двома боками однієї медалі» (в даному разі - злочину).

Іншими словами кримінальна протиправність є юридичне (законодавче) вираження суспільної небезпеки. Без суспільної небезпеки діяння і відображення її в законі (кримінальна протиправність) діяння не може (не повинно) визнаватися злочином [6, 38].

Ця ознака вводить боротьбу із злочинністю в жорсткий режим законності, вона є перепоною свавіллю у вирішенні питання про кримінальну відповідальність. Саме цього домагалися найвидатніші гуманісти (Вольтер, Д. Дідро, Ч. Беккаріа), саме це втілювали в життя творці нового буржуазного права (А. Фейєрбах, М.С. Таганцев).

Час від часу виникають нові види діянь, суспільна небезпека яких не викликає сумніву, але доки законодавець не визнає їх злочином, кримінальна відповідальність за їх вчинення неможлива. Так, на початку 90-х років з'явилися такі діяння, як доведення до банкрутства, фіктивне банкрутство, приховування стійкої фінансової неспроможності. Але поки ці види поведінки не були криміналізовані, кримінальна відповідальність за них була неможлива.

Автор курсової роботи вже підкреслював, що всі норми про кримінальну відповідальність зосереджені тільки в КК України. Ознака кримінальної протиправності відображена в словах, сформульованих в частині 1 статті 11 КК України – «Злочином є передбачене цим Кодексом... діяння».

Чинне кримінальне законодавство не знає аналогії (грец. -відповідність, схожість). Згідно з частиною 4 статті 3 КК України застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено.

Аналогія полягає у вирішенні судом конкретного випадку, безпосередньо не урегульованого законом, шляхом застосування правової норми, що врегульовує схожі (аналогічні) за характером відносини (аналогія закону), або на підставі загальних правових принципів (аналогія права).

Аналогія кримінального закону була дозволена в законодавстві СРСР 20-50-х років минулого сторіччя. Це пояснювалося необхідністю оперативно реагувати на появу нових видів суспільно небезпечних діянь, втілення принципу неминучості кримінальної відповідальності, а фактично стало виправданням беззаконня і свавілля «органів» [7, 48].

Винність діяння. В законодавстві України закріплено принцип винної відповідальності за вчинений злочин, так званий принцип суб'єктивного ставлення.

Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (частина 1 статті 62 Конституції України, частина 2 статті 2 КК України).

Вина є обов'язковою ознакою кожного злочину. Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої КК України, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності [8, 23].

Таким чином, так зване об'єктивне ставлення, тобто ставлення у відповідальність за шкоду, яка завдана невинно, якою б тяжкою ця шкода не була (скажімо, смерть людини), у кримінальному праві не припустиме. Така ситуація зветься випадком (від лат. casus) і розглядатиметься далі.

Вина інколи зветься другою матеріальною ознакою злочину, вона є його обов'язковою суб'єктивною властивістю. Без вини нема злочину, а отже, і не може бути покарання за той чи інший вчинок.

Nullum crimen, nulla poena sine culpa. Нема злочину, нема покарання без вини - цей постулат був чітко прописаний на знаменах буржуазії, яка йшла до влади, відкидаючи устої феодального устрою, що гальмували рух до демократії.

Караність діяння. Ознакою злочину є його караність. Хоча формулювання злочину в частині 1 статті 11 КК України не містить вказівки на караність як ознаку злочину, вона, безумовно, випливає з ознаки кримінальної протиправності. Без встановлення покарання за діяння, яке визнано злочином, таке визнання втратило б усякий сенс.

Вказуючи в частині 2 статті 1 КК України на шляхи виконання завдання, яке стоїть перед КК України, закон підкреслює, що для його здійснення КК України визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили.

Без наявності кримінально-правової санкції вести боротьбу з будь-якими злочинами неможливо. Проте це не означає, що передбачене в санкції покарання обов'язково має бути застосоване до особи, яка вчинила діяння, сформульоване в диспозиції цієї статті. Особа, визнана злочинцем, може бути звільнена від кримінальної відповідальності чи покарання судом, а також за амністією чи помилуванням.

Злочин - це діяння, вчинене суб'єктом злочину. Не кожна особа, яка вчинила суспільно небезпечне кримінально-протиправне діяння, підлягає кримінальній відповідальності й покаранню. Вона повинна усвідомлювати свої дії й керувати ними, досягти певного віку.

Без цього особа не може бути визнана злочинцем, а вчинене нею суспільно-небезпечне діяння - злочином.


РОЗДІЛ 2. Поняття стадій вчинення умисного злочину

Якщо раніше ми вели мову про злочин, склад злочину, то виходили з того, що діяння, яке його обумовлює, вже вчинене і, якщо злочин з матеріальним складом, настали передбачені в диспозиції наслідки. Саме таким чином стосовно закінченого злочину сформульовані статті Особливої частини КК України.

Однак у практиці часто буває так, що замислений особою злочин з різних, незалежних від неї причин, не доводиться до кінця.

Скажімо, готуючись до вбивства, особа придбала пістолет, але він був вилучений у неї працівниками міліції; або вбивця стріляє в потерпілого, але не влучає в нього. Очевидно, що ці та подібні діяння також становлять суспільну небезпеку, бо меншою чи більшою мірою негативно впливають на розвиток суспільних відносин (у нашому прикладі виникає загроза життю суб'єкта суспільних відносин - людині).

Наявність ознаки суспільної небезпеки змушує суспільство визнати діяння, пов'язані з готуванням до злочину або з безпосереднім намаганням досягти злочинної мети, такими, що тягнуть за собою кримінальну відповідальність.

Таким чином, кримінальна відповідальність передбачена законом не тільки за закінчений злочин, але й за незакінчений.

Згідно зі статтею 13 КК України закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу. Незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин.

Отже, діяльність особи задля вчинення злочину може характеризуватися кількома етапами.

Такі етапи звуться стадіями вчинення злочину (від грецького стадіа -- ступінь, фаза розвитку [9, 64].

Отже, стадії вчинення умисного злочину - це певні етапи, які може пройти злочин у своєму розвитку.

Кримінально-правове визначення вказаних стадій відповідає можливому розвитку злочину в реальній дійсності. Згідно зі статтею 13 КК України цей розвиток може пройти три стадії: готування, замах і закінчений злочин.

Перші дві стадії є кримінально-караними (за винятком, який буде розглянутий пізніше) етапами попередньої злочинної діяльності, яка зветься ще незакінченим злочином. І на цих стадіях злочинна діяльність може бути припинена з незалежних від злочинця причин (наслідки ситуації, коли особа припиняє вчинення злочину за власним бажанням, будуть розглянуті пізніше).

Кримінальна відповідальність за готування і замах настає тому, що в діянні особи, яка їх вчиняє, є склад злочину, хоч і незакінченого. Цей склад злочину описаний у відповідній статті Особливої частини КК України, його ознаки містяться також у статті 14 (Готування до злочину) та у статті 15 (Замах на злочин) Загальної частини КК України.

Стадії попередньої злочинної діяльності, а отже, й відповідальність за незакінчений злочин, можливі тільки у діяннях, що вчиняються з прямим умислом, бо тільки ці злочини можуть характеризуватися готуванням, плануванням злочинних наслідків, бажанням їх настання. Злочини з непрямим умислом і необережні злочини таких особливостей не мають.

Треба також мати на увазі, що стадії незакінченого злочину (готування, замах) тільки тоді мають самостійне кримінальноправове значення, коли на одній із них, з певних причин, закінчується злочинна поведінка. Тоді треба вести мову про наявність готування до злочину або замаху на злочин. Якщо ж розвиток злочинної діяльності продовжується, то кожна наступна стадія поглинає попередню, а поглинена втрачає самостійне кваліфікаційне значення [10, 40].

В основі поділу злочинної діяльності на стадії лежить ступінь фактичного втілення злочинцем у життя свого злочинного наміру, що в законі й визначається трьома етапами. Скажімо, придбання засобів для відкриття замків (готування), проникнення в квартиру (замах), викрадення з квартири речей (закінчений злочин). Точне визначення в конкретній справі стадії вчинення умисного злочину має велике практичне значення: воно необхідне для правильної правової оцінки діяння і призначення справедливого покарання.


РОЗДІЛ 3. Стадії вчинення умисного злочину

3.1. Готування до злочину

Готування до злочину - перша стадія злочину й перший вид незакінченого злочину. Щоправда, закон робить виняток для злочинів невеликої тяжкості: готування до такого злочину не тягне за собою кримінальної відповідальності (частина 2 статті 14 КК України).

Таке рішення можна пояснити тим, що дії, які характеризують готування до вказаних злочинів, мають невеликий ступінь суспільної небезпеки і можуть бути визнані такими, що близькі за своєю суттю до малозначних діянь (частина 2 статті 11 КК України).

Згідно з частиною 1 статті 14 КК України готуванням до злочину є підшукування або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину [11, 50].

Закон називає найбільш поширені у практиці прояви готування до злочину. Всі вони є різновидами створення умов для вчинення злочину.

Як бачимо, ці дії ще не свідчать про початок виконання об'єктивної сторони складу злочину, але конкретні суспільні відносини знаходяться під безпосередньою загрозою, бо створюються умови для розвитку подальшої злочинної діяльності. Готуванням до злочину не може вважатися так званий «голий умисел», коли свій злочинний намір особа виявляє зовні словесно, письмово або конклюдентними діями, без вчинення будь-яких дій, які свідчили б про початок реалізації вказаного наміру. Скажімо, особа розповідає друзям про намір вчинити крадіжку.

За думки, погляди, бажання і наміри кримінальна відповідальність не настає. Nullum crimen sine actus - нема злочину без діяння (правило римського права). В такій ситуації необхідні запобігальні (профілактичні) заходи.

Sola cogitatio furti faciendi non facit furem (самий лише намір вкрасти що-небудь нікого не робить крадієм). Ці слова видатного римського юриста Паулюса актуальні й сьогодні.

Виявлення умислу («голий умисел») не слід ототожнювати з так званими «словесними злочинами». Скажімо, пропаганда війни (стаття 436 КК України). Тут наявне посягання на такий важливий об'єкт, як мир між народами.

Чим же характерні дії, що визначають готування до злочину, викладені в частині 1 статті 14 КК України ?

Засоби чи знаряддя вчинення злочину - це різні речі матеріального світу, завдяки яким особа сподівається досягти злочинного результату (транспортні засоби, холодна чи вогнепальна зброя, відмички до замків, підроблені документи, маски).

Їх підшукування може полягати в купівлі, викраденні (що може становити самостійний злочин). Їх пристосуванням буде їх повна або часткова переробка у предмети, за допомогою яких можна найбільш ефективно втілити в життя злочинний намір («підгонка» ключів до замка, виготовлення з мисливської рушниці «обрізу»).

Підшукування співучасників - пошук самостійно й через інших осіб людей, які б погодилися взяти участь у вчиненні злочину як виконавці, організатори, підбурювачі, пособники, і вплив на них із вказаною метою.

Змова на вчинення злочину - досягнення домовленості двох або більше осіб (суб'єктів злочину) про спільне вчинення злочину.

Усунення перешкод для вчинення злочину - будь-які дії, які долають ускладнення на шляху злочинця до досягнення злочинної мети (відключення сигналізації, вимкнення світла, відсилання людини, яка може стати свідком) [12, 44].

Інше умисне створення умов для вчинення злочину - проведення розвідки об'єкта нападу, забезпечення злочинцем собі алібі, виготовлення фальшивих документів.

Найчастіше готування властиве тяжким і особливо тяжким злочинам: вбивству на замовлення, привласненню майна, фальшивомонетництву. Ситуативні злочини здебільшого не готуються: хуліганство, побутове вбивство.

Отже, готування до злочину характеризується такими ознаками:

1) скоєння підготовчих дій, покликаних створити умови для розвитку подальшої злочинної діяльності (в тому числі шляхом бездіяльності, скажімо, невключення сигналізації особою, яка була зобов'язана це зробити, з метою полегшення вчинення крадіжки);

2) прямий умисел на вчинення готування;

3) припинення діяння до початку виконання об'єктивної сторони складу задуманого злочину;

4) це припинення має місце з незалежних від винного обставин.

Остання ознака сформульована тільки щодо замаху на злочин (стаття 15 КК України). Одначе систематичне тлумачення статтей 14, 15 і 17 КК України (добровільна відмова при незакінченому злочині) дає всі підстави поширити цю ознаку й на готування до злочину.

Припинення діяння з незалежних від винного обставин може бути обумовлено об'єктивними причинами (скажімо, вийшов з ладу двигун автомашини, на якій він їхав на місце злочину), а також суб'єктивними (скажімо, стежачи за потенційною жертвою, винний «загубив» її в натовпі) [13, 45].

Можлива ситуація, коли підготовчі дії до одного злочину становлять закінчений інший злочин. Тоді кваліфікація вчиненого здійснюється за сукупністю злочинів (готуючись до розбійного нападу, винний придбав пістолет, що само по собі є злочином).


3.2. Замах на злочин

Згідно з частиною 1 статті 15 КК України замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченою відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі.

З цього визначення випливають ознаки замаху:

1) скоєне діяння безпосередньо спрямоване на вчинення злочину, тобто виконана певна частина об'єктивної сторони складу злочину. Скажімо, особа, бажаючи вчинити крадіжку чужого майна:

а) робить спробу проникнути в квартиру потерпілого, або

б) це їй вдається завдяки відмиканню замків, або,

в) проникнувши в квартиру, вона збирає у валізу цінні речі. Будь-який із цих моментів знаменує діяльність, яка визнається замахом на злочин. При припиненні дій винного в один із зазначених моментів він буде відповідати за замах на злочин;

2) замах на злочин вчиняється лише з прямим умислом.

При цьому в злочинах з матеріальним складом винний передбачає настання певних наслідків і бажає цього, але такі наслідки не настали з незалежних від його волі причин, а в злочинах з формальним складом усвідомлює суспільно небезпечний характер своїх дій (бездіяльності), спрямованих на спричинення шкоди суспільним відносинам, що охороняються кримінальним законом, і бажає спричинити їм шкоду, тобто довести свої дії до кінця;

3) на відміну від закінченого злочину, при замахові об'єктивна сторона повністю не виконується. Для злочинів з матеріальним складом це може означати, що не настають наслідки, які передбачав винний, або настають не ті, які він передбачав. Скажімо, винний стріляє в потерпілого з метою його вбивства, але промахується, або тільки ранить його. Для злочинів з формальним складом це означає, що неповністю виконані дії, які створюють об'єктивну сторону певного злочину. Скажімо, при вчиненні фінансової операції з грошовими коштами, здобутими завідомо злочинним шляхом, з метою їх легалізації (відмивання), ця операція була припинена у зв'язку із затриманням злочинця;

4) злочин не доводиться до кінця з причин, що не залежали від волі винного [14, 46].

Як і при готуванні, ці причини можуть бути як об'єктивного характеру (злодія затримав господар квартири, який повернувся додому), так і суб'єктивного характеру (злочинець не влучив у намічену жертву). Але у всіх випадках недоведення злочину до кінця суперечить наміру винного.

Закон твердить, що замах може бути вчинений шляхом дії або бездіяльності. Практично - це завжди дія; бездіяльність можлива у ситуаціях, коли, особа, зобов'язана не допустити настання суспільно небезпечних наслідків, не виконує своїх зобов'язань. Наприклад, лікар не дає хворому ліків, бажаючи щоб він помер, або мати не годує немовля, бажаючи того ж.

Умисні злочини з матеріальним складом завжди можуть мати стадію готування і стадію замаху. Умисні злочини з формальним складом, як правило, можуть мати стадію готування, а стадію замаху - не всі. Так, не мають стадії замаху усічені склади злочинів (про них далі), скажімо, змова про вчинення дій, спрямованих на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або захоплення держаної влади (частина 1 статті 109 КК України), розбій (стаття 187 КК України); склади так званої чистої бездіяльності, наприклад, невиконання судового рішення (стаття 382 КК України); склади, де перший акт дії вже означає закінчений злочин, наприклад, відмова свідка від давання показань (стаття 385 КК України).

Замах поділяється на закінчений і незакінчений.

Замах на вчинення злочину є закінченим, якщо особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі (частина 2 статті 15 КК України).

Замах на вчинення злочину є незакінченим, якщо особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця [15, 15].

Отже, в основі поділу замахів на види лежить суб'єктивний критерій, пов'язаний з оцінкою особою, що вчиняє злочин, своїх дій як повністю чи неповністю виконаних для доведення злочину до кінця. Закінчений замах (так званий «невдалий») розглядається в теорії й практиці як більш небезпечний порівняно з незакінченим (так званим «перерваним»).

В теорії права виділяється також так званий непридатний замах, який може бути як закінченим, так і незакінченим. Він має два різновиди:

1) замах на непридатний об'єкт і

2) замах з непридатними засобами.

Замах на непридатний об'єкт має місце тоді, коли можливість спричинення шкоди об'єкту виключається у зв'язку з особливими якостями предмета злочину або потерпілого або у зв'язку з відсутністю їх на місці злочину, про що винному не було відомо і внаслідок чого винний не може довести злочин до кінця (наприклад, особа розраховує, що стріляє в живу людину, насправді стріляє в трупа; відкриває сейф з метою заволодіння грошима, а грошей в сейфі не виявилось. У зазначених випадках шкода не була заподіяна ні життю, ні власності). Тобто, наявна фактична помилка.

Замахом із непридатними засобами є помилкове чи через незнання використання винним для досягнення злочинної мети таких засобів, які об'єктивно не могли привести до завершення злочину.

При цьому засоби можуть бути як абсолютно, так і відносно непридатними для заподіяння шкоди (наприклад, спроба отруїти людину речовиною, помилково прийнятою за отруту, чи спроба вчинити вбивство з вогнепальної зброї, яка виявилася зіпсованою, або особа кидає в людину гранату з метою її вбивства, не знаючи, що це фактично макет справжньої бойової гранати). Тут теж наявна фактична помилка. Керуючись принципом суб'єктивного ставлення за вину необхідно визнати, що обидва різновиди непридатного замаху мають всі ознаки злочину і тягнуть за собою відповідальність на загальних підставах як за замах на злочин.

Кримінальна відповідальність за незакінчений злочин (готування до злочину і замах на злочин) настає за статтею 14 або 15 і за тією статтею Особливої частини КК України, яка передбачає відповідальність за закінчений злочин (стаття 16 КК України). Нагадаємо, що готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності (частина 2 статті 14 КК України).

При призначенні покарання за незакінчений злочин (частина 1 статті 68 КК України) суд, як і в інших випадках, має керуватися загальними засадами призначення покарання (стаття 65 КК України), враховувати обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання (статті 66-67 КК України), ступінь тяжкості вчиненого особою діяння (стаття 12 КК України), ступінь здійснення злочинного наміру (готування, незакінчений замах, закінчений замах) та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця (скажімо, є різниця в тому, що крадій був затриманий в чужій квартирі господарем, чи припинив посягання у зв'язку з тим, що не зміг відчинити дверей).

Закон не зобов'язує суд обов'язково призначати менш суворе покарання за попередню злочинну діяльність, ніж за злочин закінчений, але на практиці питання вирішується саме так.

3.3. Закінчений злочин

Закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України (частина 1 статті 13 КК України).

Для визнання злочину закінченим необхідно визначити момент його закінчення, який залежить від законодавчої конструкції, головним чином, об'єктивної сторони складу злочину.

Тобто, характер конструкції визначає момент закінчення злочину. І саме за цим чинником злочини поділяються на злочини з матеріальним і злочини з формальним складом.

Злочин з матеріальним складом, як ми вже зазначали вище, вважається закінченим з моменту настання визначених у законі, або таких, що випливають з нього, суспільно небезпечних наслідків, які перебувають у причиновому зв'язку із суспільно небезпечним діянням, яке їх викликало.

Скажімо, вбивство буде закінченим з моменту настання смерті потерпілого, доведення до банкрутства - з моменту завдання великої матеріальної шкоди державі чи кредитору тощо. Інколи момент закінчення злочину з матеріальним складом потребує судового витлумачення. Так, Пленум Верховного Суду України вказав, що крадіжку і грабіж належить вважати закінченими з моменту, коли винна особа вилучила майно і має реальну можливість розпоряджатися чи користуватися ним (заховати, передати іншим особам) [16, 6].

Якщо для закінченого складу злочину достатньо, щоб певним діянням була створена загроза настання суспільно небезпечних наслідків (так звані злочини загрози небезпеки), треба встановити наявність такої загрози і момент, коли вона виникла. Цей момент і визначатиме закінчення злочину.

Злочин з формальним складом вважається закінченим з моменту вчинення суспільно небезпечного діяння. Будь-які наслідки, викликані цим діянням, знаходяться за межами складу злочину і на кваліфікацію та на визначення моменту закінчення злочину не впливають.

Так, примушування до вступу в статевий зв'язок (стаття 154 КК України) вважається закінченим з моменту факту примушування і не вимагає настання будь-яких наслідків. Якщо вони настали, то не впливатимуть на визначення моменту закінчення злочину.

Як і в матеріальних складах, момент закінчення злочину з формальним складом у ряді випадків потребує судового витлумачення. Так, Пленум Верховного Суду України вказав, що злочини, передбачені статтями 368 (одержання хабара) і 369 (давання хабара) КК України вважаються закінченими з моменту, коли службова особа прийняла хоча б частину хабара [17, 10].

Різновидом злочинів з формальним складом є так звані усічені злочини (злочини з усіченим складом). Їх сутність у тому, що, виходячи з підвищеної небезпеки діяння, законодавець конструює їх склади таким чином, що штучно переносить момент закінчення усіченого злочину на стадію готування чи замаху.

Тобто те, що фактично є незакінченим злочином, юридично вважається злочином закінченим.

Так, сам факт організації банди є закінченим злочином з моменту її створення, незалежно від того, чи вчинили члени банди хоча б один напад [18, 3].

Розбій вважається закінченим з моменту нападу, поєднаного із застосуванням або погрозою застосування насильства, небезпечного для життя чи здоров'я, незалежно від того, заволоділа винна особа майном потерпілого чи ні (частина 2 пункту 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 25 грудня 1992 року «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності»).

Тобто через високий ступінь суспільної небезпеки зазначених злочинів сам факт організації банди, що фактично є готуванням до злочину, юридично вважається закінченим складом бандитизму (стаття 257 КК України), а сам факт розбійного нападу, навіть без заволодіння майном потерпілого, що фактично є замахом на злочин, юридично вважається закінченим складом розбою (стаття 187 КК України).


РОЗДІЛ 4. Добровільна відмова при незакінченому злочині

Розпочавши вчинення злочину й усвідомлюючи можливість довести його до кінця, особа може з різних причин припинити свою злочинну діяльність і тим самим запобігти настанню будь-яких суспільно небезпечних наслідків. Очевидно, що подібна рішуча зміна в поведінці особи, яка вчинила незакінчений злочин, має бути всіляко заохочена. Це передбачено статтею 17 КК України, яка дає такій особі останній шанс уникнути кримінальної відповідальності й покарання. Відмова від доведення злочину до кінця робить дії, вчинені особою до моменту відмови такими, що не мають суспільної небезпеки, а отже, такими, що не містять у собі складу злочину. Тобто добровільна відмова при незакінченому злочині від доведення його до кінця за певних умов є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності [19, 48].

У частині 1 статті 17 КК України дається визначення інституту добровільної відмови: Добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця.

У частині 2 статті 17 КК України формулюються наслідки добровільної відмови: «Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину».

Отже, обов'язковими ознаками добровільної відмови є:

1) добровільність;

2) усвідомлення можливості доведення злочину до кінця;

3) остаточність.

Добровільність відмови означає, що особа за власним бажанням відмовилась від доведення злочину до кінця. Це не виключає впливу інших осіб - родичів, друзів, працівників правоохоронних органів. Але рішення залишається за особою, яка має можливість зробити остаточний вибір. Якщо такої можливості немає, не можна казати про добровільність відмови. Скажімо, в хаті зачинили на замок особу, яка мала намір піти і вбити коханця своєї дружини.

Усвідомлення можливості доведення злочину до кінця означає, що особа розуміє відсутність непереборних перешкод на шляху до досягнення злочинної мети і все ж таки відмовляється від подальшого вчинення злочину.

Мотиви відмови можуть бути дуже різними: це і «прозріння» щодо негідності злочинного прояву або жалість до потерпілого, це й страх за свою долю, небажання нести відповідальність.

Добровільною буде відмова і в тому випадку, коли особа розуміє, що до свого затримання в змозі вчинити злочин, хоча і не уникне відповідальності. Наприклад, особа зачинилася в квартирі, де перебуває людина, яку вона має намір вбити і, володіючи пістолетом, може довести злочин до кінця, хоча міліція й оточила будинок.

Відмова від вбивства буде тут добровільною.

Якщо ж злочин не доведено до кінця з причин, які не залежали від волі особи (вилучення приготовленої для злочину зброї, неможливість відкрити сейф), немає підстав говорити про добровільну відмову, і має наставати відповідальність за готування до злочину чи замах на нього.

В пункті 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року № 4 «Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини» сказано: «У відповідності зі статтею 18 КК України (у КК України 2001 року - стаття 17) добровільна відмова від вчинення зґвалтування виключає відповідальність за замах на даний злочин. Для визнання відмови від зґвалтування добровільною потрібно встановити, що особа, маючи реальну можливість довести цей злочин до кінця, відмовилась від цього і з власної волі припинила злочинні дії. В таких випадках особа може нести відповідальність за фактично вчинені нею дії, якщо вони утворюють склад іншого злочину.

Разом із тим, суди повинні мати на увазі, що не може визнаватись добровільною відмова від зґвалтування, котра викликана неможливістю подальшого продовження злочинних дій з причин, не залежних від волі винного (наприклад, коли цьому перешкодили інші особи, або насильник не зміг подолати опору потерпілої, або не міг закінчити злочин з фізіологічних причин).

Остаточність (безумовність) відмови означає, що особа відмовилася від доведення злочину до кінця не на певний час, з «технічних» бо «тактичних» міркувань, а безповоротно, назавжди.

Закон говорить про добровільність відмови на стадії готування до злочину або замаху на злочин.

Добровільна відмова на стадії готування до злочину і незакінченого замаху на злочин можлива завжди: особа повинна припинити свої дії, спрямовані на закінчення злочину. Переконливішим буде знищення або видача міліції засобів і знарядь вчинення злочину, якщо вони є, але правової оцінки ситуації з точки зору добровільності відмови це не змінює.

На стадії закінченого замаху добровільна відмова можлива тільки в тих випадках, коли між діянням особи і суспільно небезпечними наслідками є певний час і особа, що прийняла рішення про добровільну відмову, має можливість у цей час втрутитись у розвиток причинового зв'язку і припинити його у напрямку настання злочинного результату. Такий випадок добровільної відмови передбачає тільки активні дії особи. Скажімо, дала людині склянку з отрутою, але потім встигла вибити її з рук потенційного потерпілого. Або налаштувала самостріл на конкретну людину, але повернулася і зняла його.

Коли ж між діянням та його наслідками немає реального часу для втручання особи в процес розвитку причинового зв'язку, добровільна відмова неможлива. Скажімо, зробивши постріл у людину, не можна здійснити добровільну відмову від доведення злочину до кінця. Можлива відмова від повторного пострілу, якщо перший не влучив у людину. Проте це не знімає відповідальності за замах на вбивство.

Згідно з частиною 2 статті 17 КК України кримінальна відповідальність при добровільній відмові можлива лише в тому разі, якщо фактично вчинене особою діяння містить склад іншого злочину. Тобто, цей склад злочину виник «попутно» в процесі виконання злочину, від доведення якого до кінця особа відмовилась. Скажімо, придбання вогнепальної зброї для вбивства, від якого надалі особа добровільно відмовилася, становить склад злочину - незаконне придбання вогнепальної зброї (частина 1 статті 263 КК України). Нанесення середньої тяжкості тілесних ушкоджень при замаху на зґвалтування, від доведення якого до кінця особа добровільно відмовилася становить склад злочину - умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (стаття 122 КК України).

Інститут добровільної відмови стосується тільки умисних злочинів, бо необережні злочини не мають стадій попередньої злочинної діяльності. Зауважимо також, що в статті 17 КК України йдеться тільки про добровільну відмову виконавця злочину, питання добровільної відмови інших співучасників вирішує стаття 31 КК України.

Треба підкреслити, що інститут добровільної відмови базується на принципі гуманізму, він має велике профілактичне, запобігальне значення і покликаний дати можливість особі не стати злочинцем «до останньої миті».

При закінченому злочині добровільна відмова неможлива.

З боку злочинця в такому разі можливе дійове каяття. Воно можливе також і при незакінченому злочині, якщо він не був доведений до кінця з причин, що не залежали від волі злочинця.

Дійове каяття злочинця полягає в його активній поведінці після вчинення злочину, яка знаменує його бажання максимально зменшити заподіяну шкоду. Дійове каяття можливе після вчинення як умисного, так і необережного злочину.

Дійове каяття може полягати у з'явленні із зізнанням, щирому каятті (об'єктивно доведеному осуді свого діяння і бажанні спокути своєї вини), активному сприянні розкриттю злочину, добровільному відшкодуванні завданого збитку або усуненні заподіяної шкоди, інших подібних діях.

Перелічені дії розглядаються законом як обставини, що пом'якшують покарання (пункти 1, 2 частини 1 статті 66 КК України). Якщо особа вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, то при дійовому каятті вона має бути звільнена від кримінальної відповідальності [20, 45].

Особлива частина КК України містить декілька норм, які передбачають звільнення особи, що вчинила злочин, від кримінальної відповідальності у зв'язку з її посткримінальними діями, характерними для дійового каяття.

Так, особа, яка вперше вчинила діяння, передбачені частинами 1 і 2 статті 212 КК України (ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів), звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона до притягнення до кримінальної відповідальності сплатила податки, збори (обов'язкові платежі), а також відшкодувала шкоду, завдану державі їх несвоєчасною оплатою (фінансові санкції, пеня) (частина 4 статті 212 КК України).


Висновки

Винній особі не завжди вдається закінчити задуманий і початий нею злочин з причин, що не залежать від її волі. Наприклад, вбивця тільки придбав зброю для вчинення злочину і був затриманий або, зробивши постріл у потерпілого, промахнувся чи лише поранив його. У цих і подібних випадках виникає питання про відповідальність за злочинні дії на певних стадіях злочину - певний період, ступінь, фаза, етап у розвитку чого-небудь, що має свої якісні особливості.

Стадії вчинення злочину - це певні етапи його здійснення, які істотно різняться між собою ступенем реалізації умислу, тобто характером діяння (дії або бездіяльності) і моментом його припинення.

У зв'язку з тим, що злочином є тільки суспільно небезпечне протиправне і винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину (частина 1 статті 11 КК України), кожна стадія вчинення злочину повинна являти собою саме таке діяння. Тому не є стадіями вчинення злочину той або інший стан свідомості особи, її думки, прояв намірів, їх формування і виявлення. Це ще не діяння, у якому об'єктивується умисел. Тільки суспільно небезпечні діяння можуть бути заборонені кримінальним законом під загрозою покарання, тільки вони можуть розглядатися як стадії вчинення злочину.

Стадії вчинення злочину є видами цілеспрямованої діяльності, етапами реалізації злочинного умислу, досягнення певної мети і тому можуть міститися тільки в злочинах, вчинених з прямим умислом.

Ступінь реалізації умислу відбивається в різних діяннях, які характеризують кожну стадію з об'єктивно існуючими між ними достатньо чіткими межами. Чим більшою мірою реалізований умисел, тим більшою мірою здійснюється злочин, тим більшої шкоди може завдати чи завдає винний. Так, ступінь реалізації умислу вбивці, який прицільно навів зброю на потерпілого (незакінчений замах на вбивство), значно більший за той, коли він лише придбав зброю для вбивства (готування до злочину).

Стадії вчинення злочину різняться між собою і моментом закінчення злочинного діяння. Воно може бути закінчене винним, але його вчинення може і не здійснитися, а, отже припинитися на попередніх етапах (готуванні або безпосередньому вчиненні злочину).

КК України визнає злочинними і караними три стадії вчинення злочину:

1) готування до злочину;

2) замах на злочин, що разом з готуванням до злочину становлять незакінчений злочин;

3) закінчений злочин.

Ознаки готування до злочину і замаху на злочин передбачені відповідно у статті 14 і статті 15, а закінчених злочинів - у диспозиціях статей Особливої частини КК України. Якщо злочин закінчений, то він поглинає всі стадії його вчинення, вони не мають самостійного значення і не впливають на його кваліфікацію.


Перелік посилань

1. Кримінальне право України. Альбом схем: Загальна частина: Навчальний посібник / Ж.Ю. Половніков. – К.: Алерта, 2003. – С. 24.

2. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / Н.В. Чернишова. – К.: Атіка, 2003. – С. 62.

3. Стаття 11 Кримінального кодексу України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року.

4. Стаття 129 Кримінального кодексу України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року.

5. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / П.Л. Фріс. – К.: Кондор, 2004. – С. 26.

6. Кримінальне право України: Підручник / М.І. Мельник. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – С. 38.

7. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / М.І. Бажанов. – К.: Кондор, 2005. – С. 48.

8. Стаття 23 Кримінального кодексу України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року.

9. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / Н.В. Чернишова. – К.: Атіка, 2003. – С. 64.

10. Кримінальне право України: Підручник / М.І. Мельник. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – С. 40.

11. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / М.І. Бажанов. – К.: Кондор, 2005. – С. 50.

12. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Ю.В. Александров, В.А. Клименко. - К.: МАУП, 2004. – С. 44.

13. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Ю.В. Александров, В.А. Клименко. - К.: МАУП, 2004. – С. 45.

14. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Ю.В. Александров, В.А. Клименко. - К.: МАУП, 2004. – С. 46.

15. Стаття 15 Кримінального кодексу України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року.

16. Пункт 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 25 грудня 1992 року «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності».

17. Пункт 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 26 квітня 2002 року «Про судову практику у справах про хабарництво».

18. Пункт 3 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 07 липня 1995 року «Про судову практику в справах про бандитизм».

19. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Ю.В. Александров, В.А. Клименко. - К.: МАУП, 2004. – С. 48.

20. Стаття 45 Кримінального кодексу України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року.

Список використаних джерел

1. Конституція України № 254к/96-ВР від 28 червня 1996 року // http://zakon.rada.gov.ua.

2. Кримінальний кодекс України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року // http://zakon.rada.gov.ua.

3. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 4 від 27 березня 1992 року «Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини» // http://zakon.rada.gov.ua.

4. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 12 від 25 грудня 1992 року «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» // http://zakon.rada.gov.ua.

5. Постанова Пленуму Верховного суду України № 9 від 07 липня 1995 року «Про судову практику в справах про бандитизм» // http://zakon.rada.gov.ua.

6. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 5 від 26 квітня 2002 року «Про судову практику у справах про хабарництво» // http://zakon.rada.gov.ua.

7. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 05 квітня 2001 року / За реакцією М.І. Мельника та М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, 2001. – 1104 с.

8. Уголовное право зарубежных стран: Учебник / Ф.М. Решетников. - М.: Наука, 1989. – 493 c.

9. Правовые системы стран мира: Справочник / Ф.М. Решетников. -М.:Высшая школа, 1993. – 277 с.

10. Основные правовые системы современности: Учебное пособие / Перевод с французского В.А. Туманова. - М.: Международные отношения, 1998. – 374 с.

11. Уголовное право буржуазных стран: Общая часть: Сборник законодательных актов / Под редакцией А.Н. Игнатова и И.Д. Козочкина. - М.: УДН, 2002. – 601 с.

12. Кримінальне право України. Альбом схем: Загальна частина: Навчальний посібник / Ж.Ю. Половніков. – К.: Алерта, 2003. – 132 с.

13. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / Н.В. Чернишова. – К.: Атіка, 2003. – 288 с.

14. Уголовное право зарубежных государств: Учебное пособие / Под редакцией И.Д. Козочкина. - М.: Омега, 2003. – 576 c.

15. Кримінальне право України: Навчальний посібник / О.М. Омельчук. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 297c.

16. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Ю.В. Александров, В.А. Клименко. - К.: МАУП, 2004. – 328 с.

17. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / П.Л. Фріс. – К.: Кондор, 2004. – 512 с.

18. Кримінальне право України: Підручник / М.І. Мельник. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 680c.

19. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / М.І. Бажанов. – К.: Кондор, 2005. – 480 с.

20. Шевченко Ю.До проекту нового Кримінального кодексу України // Право України. – 1995. - № 8. – C. 28-35.

21. Проект КК України // Українське право. - 1997. - № 2. – С. 97.