Основні положення про приватизацію земель

Правові засади приватизації земель, види та зміст цивільно-правових угод щодо земельних ділянок. Ведення фермерського та особистого селянського господарства їх оренда, продаж та дарування. Режим регулювання екологічно уражених земель та їх консервація.

План

Вступ

1. Правові засади приватизації земель

2. Види та зміст цивільно-правових угод щодо земельних ділянок

2.1 Купівля-продаж земельних ділянок

2.2 Укладення договору міни земельної ділянки

2.3 Дарування земельної ділянки

2.4 Спадкування земельної частки (паю) або земельної ділянки

3. Правовий режим екологічно уражених земель та консервація земель

Висновки

Література


Вступ

Держава регулює земельні відносини перш за все як орган влади. До такого виду регулювання відносяться: обов'язкові приписи при веденні державного земельного кадастру, санітарні і ветеринарні правила, вимоги щодо охорони природи, земельно-планові обмеження і приписи й т.п. однак, будучи власником землі, держава виступає в ролі господарюючого суб'єкта, зацікавленого в найбільш продуктивному і раціональному використанні належної їй землі.


1. Правові засади приватизації земель

Кожен громадянин України має право на безоплатну приватизацію земельної ділянки у межах визначених законом норм. Така безоплатна приватизація здійснюється тільки один раз по кожному виду використання. Відповідно до статі 121 Земельного кодексу України громадяни України можуть безоплатно отримати (приватизувати) земельні ділянки у межах таких норм:

а) для ведення фермерського господарства - в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території відповідної ради розташовано декілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної частки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району;

б) для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 га;

в) для ведення садівництва - не більше 0,12 га;

г) для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 га, в селищах - не більше 0,15 га, в містах - не більше 0,1 га;

ґ) для індивідуального дачного будівництва - не більше 0,1 га;

д) для будівництва індивідуальних гаражів - не більше 0,01 га.

Статтею 118 Земельного кодексу передбачений порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами, згідно з якою громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, що перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.

Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

Громадяни – працівники державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонери з їх числа, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельних ділянок, які перебувають у постійному користуванні цих підприємств, установ та організацій, звертаються з клопотанням про приватизацію цих земель відповідно до сільської, селищної, міської ради або районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації.

Відповідний орган місцевого самоврядування або орган виконавчої влади в місячний термін розглядає клопотання і надає дозвіл підприємствам, установам та організаціям на розробку проекту приватизації земель.

Передача земельних ділянок у власність громадянам – працівникам державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа провадиться після затвердження проекту приватизації земель у порядку, встановленому Земельним кодексом.

Громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розміри та мета її використання.

Відповідна місцева державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає заяву, і в разі згоди на передачу земельної ділянки у власність надає дозвіл на розробку проекту її відведення.

Проект відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян організаціями, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт, у строки, що обумовлюються угодою сторін.

Проект відведення земельної ділянки погоджується з органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури і охорони культурної спадщини та подається на розгляд відповідних місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування.

Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада у місячний строк розглядає проект відведення та приймає рішення про передачу земельної ділянки у власність.

У разі відмови органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання вирішується в судовому порядку.

Крім цього, згідно ст. 116 Земельного кодексу, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти, які підлягають приватизації, в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» від 05.06.2003 р. № 899-1V. право на земельну частку (пай) мають:

– колишні члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які отримали сертифікати на право на земельну частку (пай) у встановленому законодавством порядку;

–громадяни – спадкоємці права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом;

— громадяни України, які відповідно до законодавства України набули право на земельну частку (пай);

— громадяни України, евакуйовані із зони відчуження, відселені із зони безумовного (обов'язкового) або зони гарантованого добровільного виселення, а також громадяни України, що самостійно переселилися з територій, які зазнали радіоактивного забруднення, і які на момент евакуації, відселеним або самостійного переселення були членами колективних або інших сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які проживають у сільській місцевості.

Відповідно до чинного законодавства колишніми членами КСП (колективних сільськогосподарських підприємств) слід вважати:

— постійних працівників КСП, які в ньому працювали:

— пенсіонерів, які раніше працювали в КСП і залишилися його членами, незалежно від місця їхнього проживання;

— військовослужбовців строкової служби, якщо вони не вийшли з КСП:

— осіб, направлених на навчання, якщо вони залишилися членами КСП;

— жінок, які перебували у відпустці через вагітність та пологи або у відпустці для догляду за дитиною віком до 3 років;

— членів КСП, що обіймати виборні посади в органах державної влади або місцевого самоврядування, якщо збереження за ними членства було передбачено в статуті КСП.

2. Види та зміст цивільно-правових угод щодо земельних ділянок

Цивільно-правова угода – це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Цивільно-правова угода укладається у вигляді договору. Основний її зміст залежить від того, який обсяг прав передається від власника земельної ділянки іншій стороні згідно угоди. Зокрема, угоди можуть бути спрямовані на передачу прав власності та відчуження земельної ділянки або на передачу окремих повноважень власника чи на обмеження власника в реалізації ним деяких повноважень.

Порядок та особливості укладення цивільно-правових угод щодо землі визначаються Цивільним кодексом України (далі – ЦКУ), Земельним кодексом України (далі – ЗКУ), іншими нормативно-правовими актами Верховної Ради України, Кабінету Міністрів і Президента України.

Відповідно до чинного законодавства щодо землі можна укладати такі види цивільно-правових угод:

· договір оренди;

· договір купівлі-продажу;

· договір міни;

· договір дарування;

· договір застави;

· договір встановлення сервітуту;

· заповіт (спадковий договір).

Документами, що підтверджують право власності на земельні ділянки при укладенні цивільно-правових угод, є державні акти на право власності на земельну ділянку, цивільно-правові угоди про придбання земельних ділянок, свідоцтва про прийняття спадщини, судові рішення.

2.1 Купівля-продаж земельних ділянок

Договір купівлі-продажу землі – це цивільно-правова угода, за якою одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати земельну ділянку у власність іншій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти земельну ділянку і сплатити за неї певну грошову суму.

Чинне законодавство вимагає, щоб договір купівлі-продажу земельної ділянки було укладено в письмовій формі. Окрім дотримання письмової форми, такий договір підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню та державній реєстрації (ст. 657 ЦКУ, ч. 1 ст. 132 ЗКУ).

Договір купівлі-продажу земельної ділянки, як і інші угоди про перехід права власності на земельну ділянку, повинен містити:

а) назву сторін (прізвище, ім'я та по батькові громадянина, назву юридичної особи);

б) вид угоди;

в) предмет угоди (земельна ділянка з визначенням місця розташування, площі, цільового призначення, складу угідь, правового режиму);

г) документ, що підтверджує право власності на земельну ділянку;

д) відомості про відсутність заборон на відчуження земельної ділянки;

е) відомості про відсутність або наявність обмежень щодо використання земельної ділянки за цільовим призначенням (застава, оренда, сервітути);

є) договірну ціну;

ж) зобов'язання сторін.

За домовленістю сторін у договорі міни земельної ділянки можуть передбачатися й інші умови, які будуть істотними для цього договору.

2.2 Укладення договору міни земельної ділянки

Укладання договорів міни земельних ділянок здійснюється відповідно до положень ЦКУ з урахуванням вимог, визначених ст. 132 ЗКУ.

Згідно із ст. 715 ЦКУ за договором міни кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Предметом договору міни можуть бути земельні ділянки, які належать громадянам на праві власності, мають установлені межі та певне місце розташування.

Договори міни земельних ділянок повинні укладатися в письмовій формі і посвідчуватися нотаріально. Слід зазначити, що до договорів міни застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, договір контрактації або інші договори, елементи яких містяться в договорі міни, якщо це не суперечить суті зобов'язання.

Договори міни земельними ділянками, які укладено з порушенням встановленого законом порядку обміну, визнаються недійсними за рішенням суду.

За укладення правочинів з порушенням земельного законодавства громадяни та юридичні особи несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність відповідно до законодавства.

2.3 Дарування земельної ділянки

Договір дарування земельної ділянки – це цивільно-правова угода, згідно з якою одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому іншій стороні (обдаровуваному) безоплатно земельну ділянку у власність.

Договір дарування опосередковує безоплатну передачу земельної ділянки від дарувальника до обдаровуваного, що означає відсутність зустрічного еквіваленту у вигляді майна або грошових коштів. Іншими словами, основна сутність такого договору полягає у його безоплатному характері.

Слід зазначити, що у разі встановлення договором дарування земельної ділянки обов'язку обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, то такий договір не є договором дарування (ст. 717 ЦКУ).

Чинне цивільне законодавство передбачає особливий порядок дарування нерухомих речей. Оскільки земельні ділянки належать до нерухомих речей, то такий порядок поширюється й на безоплатне відчуження земельних ділянок.

Особливий порядок дарування земельної ділянки полягає у тому, що такий правочин за участі фізичних осіб, тобто громадян, укладається в письмовій формі і посвідчується нотаріально.

Відповідно до ч. 1 ст. 725 ЦКУ договором дарування може бути встановлений обов'язок обдаровуваного вчинити певну дію майнового характеру на користь третьої особи або утриматися від її вчинення. Це означає, що до обдаровуваного разом з дарунком (земельною ділянкою) можуть перейти певні обов'язки, встановлені договором дарування. Сутність виконання обов'язку обдаровуваного полягає у виникненні, зміні або припиненні відповідних правових наслідків майнового характеру для третьої особи.

Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття. Прийняття обдаровуваним документів, що посвідчують право власності на дарунок, тобто державного акту на право власності на земельну ділянку, вважається прийняттям дарунка (ч. 1, 4 ст. 722 ЦКУ).

Відповідно до ч. 2 ст. 724 ЦКУ обдаровуваний має право у будь-який час до прийняття дарунка на підставі договору дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому відмовитися від нього. Це обумовлено тією обставиною, що обдаровуваний за договором дарування не має обов'язку прийняти дарунок, а отже, він може в будь-який час відмовитися від дарунка. При цьому причини відмови не мають жодного правового значення.

2.4 Спадкування земельної частки (паю) або земельної ділянки

Спадкування – це перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Чинний ЦКУ передбачає, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом (ст. 1216,1217 ЦКУ).

Заповіт – це особисте розпорядження фізичної особи (громадянина) своїм майном (у т. ч. й земельною ділянкою) на випадок смерті, зроблене у встановлених законом порядку і формі. Значення заповіту полягає у тому, що ним визначається порядок переходу після смерті заповідача усього майна чи його частки, майнових прав та обов'язків до певних осіб.

Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Під цивільною дієздатністю фізичної особи необхідно розуміти її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання (ст. ЗО, 1233,1234 ЦКУ).

Передачу земельної ділянки в спадщину можна здійснити шляхом складення заповіту. Заповіт має бути укладений у письмовій формі із зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто заповідачем і посвідчений нотаріусом. Разом з тим, у певних випадках Цивільний кодекс дозволяє посвідчувати заповіти громадян іншими посадовими особами (ст. 1247 ЦКУ).

Секретним є заповіт, який посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Особа, яка склала секретний заповіт, подає його нотаріусу в заклеєному конверті, на якому має бути підпис заповідача.

Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріплює печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший конверт та опечатує.

Одержавши інформацію про відкриття спадщини, нотаріус призначає день оголошення змісту заповіту. Про день оголошення заповіту він повідомляє членів сім’ї та родичів спадкодавця, якщо їхнє місце проживання йому відоме, або робить про це повідомлення в друкованих засобах масової інформації.

В присутності заінтересованих осіб та двох свідків нотаріус відкриває конверт, у якому зберігався заповіт, та оголошує його зміст.

Про оголошення заповіту складається протокол, який підписують нотаріус та свідки. У протоколі записується весь зміст заповіту.

Земельну ділянку, як і будь-яке інше майно, спадкодавець може передати у спадщину за секретним заповітом (ст. 1249,1250 ЦКУ).

Посвідчення заповітів здійснюється обов'язково у присутності не менш як двох свідків за бажанням заповідача або у таких випадках:

· якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт;

· якщо заповіт особи, яка перебуває на лікуванні у лікарні, госпіталі, іншому стаціонарному закладі охорони здоров'я, а також особи, яка проживає в будинку для осіб похилого віку та інвалідів, посвідчується головним лікарем, його заступником з медичної частини або черговим лікарем цієї лікарні, госпіталю, іншого стаціонарного закладу охорони здоров'я, а також начальником госпіталю, директором або головним лікарем будинку для осіб похилого віку та інвалідів;

· якщо заповіт особи, яка відбуває покарання у вигляді позбавлення волі, посвідчується начальником відповідного закладу виконання покарань;

· якщо заповіт особи, яка тримається під вартою, посвідчується начальником слідчого ізолятора;

· в інших випадках, передбачених цивільним законодавством (ст. 1248,1252 ЦКУ).

Свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю. Свідками не можуть бути:

– нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт;

– спадкоємці за заповітом;

– члени сім'ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом;

– особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт.

Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому. У текст заповіту заносяться відомості про особу свідків (ст. 1253 ЦКУ).

Відповідно до ст. 1246 ЦКУ спадкодавець має право встановити у заповіті сервітут не лише щодо земельної ділянки, але й щодо інших природних ресурсів чи іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб.

Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі (ч. 1,2 ст. 1257 ЦКУ).

Спадковий договір – це договір, відповідно до якого одна сторона (набувач – одержувач спадкового майна) зобов'язується виконати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває права власності на майно відчужувача.

Спадковий договір укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Набувач у спадковому договорі може бути зобов'язаний вчинити певну дію майнового, або немайнового характеру до відкриття спадщини, або після її відкриття. Набувач повинен вчинити дії у точній відповідності до волі відчужувача. У спадковому договорі мають бути чітко і конкретно застережені всі необхідні дії, які зобов'язаний виконати набувач. В договорі може бути зазначена особа, яка здійснює контроль за виконанням такого договору. У разі відсутності такої особи контроль за виконанням спадкового договору здійснює нотаріус за місцем відкриття спадщини (ст. 1302, 1304, 1305, 1307 ЦКУ).

3. Правовий режим екологічно уражених земель та консервація земель

До деградованих земель ЗК України відносить земельні ділянки, поверхня яких порушена внаслідок екстремальних природних явищ: стихійних лих чи інших надзвичайних ситуацій природного характеру (ст. 171). Серед таких ситуацій Кодекс називає землетруси, зсуви, карстоутворення, повені, однак перелік відповідних ситуацій не є закритим, це означає, що деградація земель може виявитися результатом дії інших факторів, в тому числі надзвичайних ситуацій природного походження. Повний перелік таких ситуацій, їх класифікацію, критерії віднесення до них та заходи реагування містять закони та інші нормативно-правові акти з питань надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру: Закон України «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру» (2000), Постанова Верховної Ради України «Про заходи Кабінету Міністрів України щодо виконання законодавства України про мінімізацію збитків від руйнівної дії паводків і повеней, захист населених пунктів, народногосподарських об'єктів і земель від шкідливої дії вод» (2003), Указ Президента України «Про заходи щодо забезпечення ефективного прогнозування повеней і паводків та ліквідації їх наслідків», постанови Кабінету Міністрів України «Про порядок класифікації надзвичайних ситуацій» (від 15 липня 1998 р.), «Про єдину державну систему запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру» (від 3 серпня 1998 р.), «Про затвердження Програми запобігання та реагування на надзвичайні ситуації техногенного і природного характеру на 2000-2005 роки» (від 22 серпня 2000 р.), «Про затвердження Методики оцінки збитків від наслідків надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру» (від 15 лютого 2002 р.), розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення Концепції Комплексної програми протизсувних заходів» (від 16 травня 2002 р.) та інші.

Висновки

Предметом регулювання земельного права виступають вольові суспільні відносини, об’єктом яких є земля. У процесі взаємодії людини із землею остання виконує різні функції: екологічну, соціальну, політичну, економічну та ін. Правова регламентація суспільних відносин, пов’язаних з виконанням землею зазначених функцій, здійснюється нормами різних галузей законодавства. Земельно-правовими приписами регулюються відносини щодо землі, яка використовується як головний засіб виробництва в сільському та лісовому господарстві, як територіальний базис, місце для розташування населених пунктів, різних об’єктів виробничого, культурно-побутового та іншого характеру, здійснення несільськогосподарської діяльності тощо. Земельно-правове регулювання в певній мірі здійснюється і щодо відносин, які виникають у зв’язку з виконанням землею екологічної функції. В даному випадку мова йде про землю як природний об’єкт, який функціонує незалежно від волі і свідомості людини і потребує належної охорони.

Література

1. Конституція України. – 1996 р.

2. Земельний Кодекс України.

3. Закону України "Основи законодавства України про культуру” від 14.02.1992 р.

4. Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» від 05.06.2003 р.

5. Постанова ВРУ, яка затверджує „Концепцію роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду” від 31.10.1991 р.

6. Закон України «Про екологічну мережу України»

7. Закону України «Про охорону земель»

8. Закон України «Про меліорацію земель» від 14 січня 2000 р.

9. Постанова Верховної Ради України «Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки»

10. Перелік видів діяльності, що належать до природоохоронних заходів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 вересня 1996 р. № 1147

11. Правила відновлення лісів і лісорозведення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 16 січня 1996 р. № 97

12. Постанова Кабінету Міністрів України «Про порядок класифікації надзвичайних ситуацій» від 15 липня 1998 р.

13. Додаток до Порядку консервації земель, затвердженого наказом Держкомзему України від 17 жовтня 2002 р. № 175