Довіреність у цивільному праві України

Форма, строк та припинення довіреності. Відмова представника від вчинення дій передбачених довіреністю. Правова природа довіреності як форми уповноваження при договірному представництві. Дія довіреності в аспекті представництва цивільного права України.

Зміст

Вступ

Розділ 1. Довіреність як спосіб здійснення суб’єктивного права і виконання юридичного обов’язку

1.1 Поняття, значення та реквізити довіреності

1.2 Види, форма, строк та припинення довіреності

1.3 Скасування довіреності та відмова представника від вчинення дій передбачених довіреністю

Розділ 2. Правова природа довіреності як форми уповноваження при договірному представництві

Розділ 3. Дія довіреності в аспекті представництва цивільного права України

Висновки

Список використаних джерел

Додаток

Вступ

Актуальність теми. В даний час складається безліч різних договорів, оформляється значне число операцій, які мають свої особливості. Довіреність представляє собою документ, в якому зафіксовані повноваження представника по здійсненню операцій і інших правомірних дій перед третіми особами. Це однобічна операція, що фіксує вміст і межі повноважень представника, дії якого створюють права і обов'язки безпосередньо для того, що представляється. Письмове уповноваження на здійснення операції представником може бути представлене таким, що представляється безпосередньо відповідній третій особі.

Зараз і фізичні, і юридичні особи в цивільних правовідносинах використовують даний цивільно-правовий інститут.

У випадках, коли, наприклад, фізична особа не може по яких-небудь причинах отримати заробітну плату, він використовує довіреність, оскільки лише за наявності довіреності інша особа може зробити ту чи іншу дію, що породжує юридичні наслідки.

Нерідко зустрічаються ситуації, коли фізичні або юридичні особи є учасниками певного судового розгляду (наприклад, виступають як позивачі або відповідачі). І для захисту своїх прав і інтересів дані особи вдаються до послуг адвоката або інших осіб з метою ведення справ в суді, для чого вони видають останнім довіреність, без якого неможливе представництво перед третіми особами.

Крім того, юридична особа не може в повному об'ємі здійснювати свої права і обов'язки в особі його представника, якщо він діє без довіреності.

Через що, в різних ситуаціях потрібна видача не будь-якої, а певної довіреності, що відповідає конкретній ситуації.

Тому необхідно знати: що з себе представляє довіреність, яка довіреність вважається належним чином оформлена, які види довіреності існують і використовуються в тому або іншому випадку, а також у зв'язку з чим, припиняється дія довіреності.

Мета і задачі дослідження. Основна мета дослідження полягає у комплексному науковому опрацюванні основних закономірностей розвитку механізму довіреності як способу здійснення суб'єктивного права.

Відповідно до поставленої мети дослідженні такі завдання:

- визначити сутність і правову природу довіреності в цивільному праві України;

- специфіку кожного з видів довіреності;

- проаналізувати підстави припинення представництва за довіреністю, скасування довіреності.

Об’єктом дослідження є комплекс правовідносин, що виникають з приводу реалізації прав та свобод громадян через представника шляхом надання довіреностей.

Предметом дослідження є нормативно-правові акти, які регулюють механізм довіреності як способу здійснення суб'єктивного права України, вітчизняна та зарубіжна наукова література, а також судова практика з питань здійснення представництва як однієї з найважливіших гарантій здійснення цивільних прав та обов’язків.

Методи дослідження. Підґрунтям методології дослідження роботи є загальнонаукові та спеціальні методи пізнання. Зокрема, системний метод діалектичний, формально-логічний, порівняльно-правовий, метод юридичного аналізу.


Розділ 1. Довіреність як спосіб здійснення суб’єктивного права і виконання юридичного обов’язку

1.1 Поняття, значення та реквізити довіреності

Довіреність - це письмовий документ, що видається представнику особою, яку представляють, для представництва перед третіми особами [11, с. 225].

З визначення довіреності як письмового документа, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами, випливає низка вимог до довіреності. По-перше, вона може бути вчинена лише у письмовій формі. По-друге, як кожен документ, вона має містити необхідні реквізити: вказівку на суб'єкти, місце, дату видачі тощо. По-третє, у довіреності має бути зазначено обсяг повноважень, наданих представникові тим, кого представляють. Представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті органу юридичної особи. Такий акт має бути оформлений належним чином (підписаний керівником, завірений печаткою юридичної особи тощо).

Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем) безпосередньо третій особі. Таке положення випливає з того, що довіреність як документ, що підтверджує повноваження представника, адресована тим особам, з ким можливе укладення правочинів від імені особи, яка видала довіреність. Оскільки йдеться про врахування саме їхніх інтересів, то й право на ознайомлення з довіреністю існує передусім у них.

Довіреність призначається для третіх осіб, які з її тексту дізнаються, якими повноваженнями наділений представник. Для самого повіреного довіреність ніяких самостійних прав на майно, отримане для здійснення угоди, не породжує.

Видача довіреності є одностороннім правочином, який має вчинятися із дотриманням правил ЦК, що стосуються правочинів взагалі. Основні правила видачі довіреності викладені у Законі про нотаріат.

Юридична сила довіреності не залежить від отримання згоди на її видачу з боку представника, оскільки повноваження виникає незалежно від згоди останнього. Інша річ, що здійснення цього повноваження залежить від представника, бо він сам вирішує, чи використати довіреність для здійснення діяльності на користь іншої особи (довірителя), чи відмовитися від неї.

Довіреність повинна мати всі необхідні реквізити: місце і дату складання, строк дії (прописом), прізвище, ім'я, по батькові довірителя та довіреної особи (повну назву юридичної особи), місце проживання (місце знаходження юридичної особи) представника та особи, яку представляють, а в необхідних випадках - посаду, яку вони займають, коло повноважень.

1.2 Види, форма, строк та припинення довіреності

За змістом та обсягом повноважень, що їх отримує представник, розрізняють три види довіреностей: генеральні (загальні), спеціальні та разові[7, с. 204-208].

Генеральна довіреність видасться на вчинення широкого кола угод та юридичних лій (наприклад, генеральною є довіреність, яка видається керівникові філії юридичної особи). Генеральна довіреність уповноважує особу на виконання не якоїсь окремої угоди чи якихось певних категорій угод, а на укладання будь-яких угод. Наприклад, особа, яка відбуває в довготривале відрядження за кордон, може видати генеральну довіреність, на підставі якої уповноважена особа може мати право: укладати всі дозволені законом угоди щодо управління та розпорядження майном; купувати, продавати, дарувати, приймати в дар, обмінювати, заставляти і приймати в заклад житлові будинки, інше майно; проводити розрахунки по укладених угодах, приймати спадщину та відмовлятися від спадщини; отримувати належне довірителеві майно (гроші, цінні папери), а також документи від всіх осіб, установ, підприємств та організацій, у тому числі з відділень банків, інших кредитних установ, установ зв’язку, пошти, телеграфу, розпоряджатися рахунками в банках, отримувати поштову, телеграфну та всіляку іншу кореспонденцію, в тому числі грошову чи посилочну, вести від імені довірителя справи в усіх судових установах з усіма правами, які закон надає позивачеві, відповідачеві, третій особі та потерпілому, в тому числі з правом повної чи часткової відмови від позовних вимог, визнання позову, зміни предмета позову, укладання мирової угоди, оскарження рішення суду, пред’явлення виконавчого листа до стягнення, отримання присудженого майна або грошей.

Спеціальна довіреність видається представникові на здійснення багатьох однорідних юридичних дій. До спеціальних можна віднести довіреність на представництво у суді, довіреність, яка видається експедиторові на отримання вантажіввід залізниці.

Разова довіреність видається для вчинення однієї конкретної угоди або іншої юридичної дії (наприклад, довіреність на отримання зарплати, на підписання певного договору).

Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин. Звідси ніби випливає, що довіреність на укладення правочинів, які можуть бути вчинені усно, також може бути надана в усній формі. Однак ця норма має тлумачитися у сукупності з положенням ч.3 ст.244 ЦК, яка встановлює, що довіреність - це письмовий документ, що видається однією особою іншій особі.

Отже, довіреність завжди має письмову форму. Вона може бути простою письмовою або письмовою нотаріальною. Нотаріальне посвідчення довіреності потрібне, зокрема, на здійснення правочинів, нотаріальна форма для яких обов'язкова (наприклад, правочини купівлі або продажу жилих будинків).

Крім того, згідно з ч.2 ст.245 ЦК довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків передоручення одержання заробітної плати, стипендії, пенси, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо), коли довіреність може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання.

Частина 3 ст.245 ЦК передбачає спеціальні випадки, коли довіреність, посвідчена спеціально уповноваженими на це органами, прирівнюється до нотаріально посвідченої.

Аналогічний перелік осіб, що мають право посвідчувати довіреність, закріплений у Законі про нотаріат. Порядок посвідчення даного виду документа регулюється Порядком посвідчення заповітів і доручень[8].

Зокрема, до нотаріально посвідченої довіреності прирівнюються:

1) довіреності військовослужбовців та інших осіб, що перебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних закладах, посвідчені начальниками, їх заступниками по медичній частині, старшими і черговими лікарями цих госпіталів, санаторіїв та інших військово-лікувальних закладів;

2) довіреності військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ і військово-навчальних закладів, де немає державних нотаріальних контор, приватних нотаріусів, посадових осіб і органів, що здійснюють нотаріальні дії, також довіреності робітників і службовців, членів їх сімей та членів сімей військовослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ і закладів;

3) довіреності осіб, що перебувають у місцях позбавлення волі, посвідченні начальниками місць позбавлення волі, та ін..

Довіреність, укладена у простій письмовій формі, як і та, що посвідчена не тим органом або посадовою особою, на які покладено здійснення даних функцій, не може вважатися виданою з дотриманням встановленого законом порядку, а отже, має бути визнана недійсною.

Довіреність на одержання заробітної плати та інших платежів, пов'язаних з трудовими відносинами, на отримання винагороди авторів і винахідників, пенсій, допомоги і стипендій, грошей з установ ощадних банків, а також на отримання кореспонденції, у тому числі грошової і посилочної, може бути посвідчена організацією, в якій довіритель працює або навчається, житлово-експлуатаційною організацією за місцем його проживання, а також адміністрацією-стаціонарної лікувально-профілактичної установи, у якій він перебуває на лікуванні.

Довіреності, які видаються юридичними особами, крім тих, що видаються в порядку передоручення, не потребують нотаріальної форми. Довіреність від імені юридичної особи видається за підписом її керівника і скріплюється печаткою цієї організації.

Строк дії довіреності, який встановлюється у ній, за загальним правилом, не може перевищувати 3 років. Якщо термін дії у довіреності не вказаний, вона зберігає силу аж до її припинення[4, с. 112].

Для того, щоб відлік терміну дії довіреності був можливим, у кожній довіреності обов'язково має бути вказана дата її видачі. Недотримання цієї вимоги закону спричиняє недійсність довіреності як документа, що підтверджує повноваження представника. Тобто, вона не має правового значення ні для сторін відносин добровільного представництва, ні для третьої особи.

Частина 1 ст.248 ЦК встановлює загальні правила припинення довіреності.

Зокрема, довіреність припиняється внаслідок закінчення її терміну, а стосовно разової довіреності - здійсненням дій представником, на які він уповноважений.

Довіреність може припинитися також у будь-який момент у зв'язку зі скасуванням її особою, яку представляють, або з відмовою від неї представника. Таке обопільне право на одностороннє припинення довіреності пов'язане з довірчим характером даної угоди.

Довіреність припиняється у зв'язку з припиненням юридичної особи, що є представником або особою, яку представляють, у зв'язку зі смертю, визнанням недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім або представника, або особи, яку представляють. Це положення грунтується на загальному правилі про те, що і представником, і особою, яку представляють, можуть бути лише повністю дієздатні особи.

Оскільки передоручення засновується на вперше виданій довіреності, то з припиненням дії останньої втрачає силу і передоручення.

Припинення дії довіреності має наслідком припинення повноважень представника. У зв'язку з цим у особи, яку представляють, і її правонаступників виникає низка обов'язків. Особа, що видала довіреність і згодом скасувала її, зобов'язана сповістити про скасування особу, якій довіреність видана, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність.

Подібні дії повинні здійснити правонаступники (спадкоємці фізичної особи, яка померла, і правонаступники реорганізованої юридичної особи) у випадку:

а) припинення довіреності внаслідок припинення юридичної особи, від імені якої видана довіреність;

б) смерті фізичної особи, яка видала довіреність, визнання її недієздатною, обмежено дієздатною або безвісно відсутньою.

Після припинення довіреності представник зобов'язаний повернути довіреність особі, яку він представляє. Зробити це слід негайно, тобто у мінімально короткий строк, як тільки з'явиться така можливість.


1.3 Скасування довіреності та відмова представника від вчинення дій передбачених довіреністю

Дія довіреності як документа, що підтверджує повноваження, може припинитися також у будь-який момент у зв'язку із скасуванням її особою, яку представляють. Таке право на одностороннє припинення довіреності пов'язане з довірчим характером даної угоди. Причому закон особливо підкреслює, що відмова від цього права є недійсною.

Проте ч.4 ст.249 ЦК передбачає, що законом може бути встановлено право особи видавати безвідкличні довіреності на певний час. Це положення є винятком із загального правила, встановленого ч. І цієї ж статті, про нікчемність відмови довірителя від свого права на скасування довіреності. Застосовуватися воно має у тому разі, коли впевненість представника та третьої особи у стабільності повноважень, передбачених у довіреності, може бути визначальною для встановлення та існування відповідних правовідносин. Слід зазначити, що, хоча у ч.4 ст.249 ЦК говориться про можливість встановлення у законі "права особи видавати безвідкличні довіреності на певний час", але, очевидно, у цьому випадку йдеться не про "право" особи, а про обмеження права останньої на скасування довіреності протягом певного часу, що ґрунтується на її попередній згоді на таке обмеження.

Скасування довіреності має наслідком припинення повноважень представника. У зв'язку з цим у особи, яку представляють, і в її правонаступників виникає низка обов'язків. Особа, що видала довіреність і згодом скасувала її, зобов'язана сповістити про скасування особу, якій довіреність видана, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність. Водночас скасування довіреності має юридичне значення для представника і третіх осіб лише в тому випадку, якщо вони були сповіщені про це[8, с. 198].

Права і обов'язки стосовно третьої особи, що виникли внаслідок дій представника або його заступника до того, як вони дізналися або повинні були дізнатися про припинення довіреності, зберігають силу для особи, що видала довіреність, і її правонаступників. Це правило не застосовується, якщо третя особа виявилася несумлінною, знала або повинна була знати до здійснення або в момент здійснення угоди з представником, що дія довіреності припинилася.

Правовідносини представництва можуть бути припинені не тільки у зв'язку із скасуванням довіреності особою, яку представляють, а й внаслідок відмови представника від вчинення дій, які були визначені довіреністю. Таке обопільне право на одностороннє припинення довіреності пов'язане з довірчим характером даної угоди. Відмова від цього права є недійсною. Проте представник не може відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам.

Відмова від вчинення дій, які були передбачені у довіреності, має юридичне значення для того, кого представляють, і третіх осіб лише в тому випадку, якщо вони були сповіщені про це. Тому представник зобов'язаний негайно повідомити особу, яку він представляє, про відмову від вчинення дій, що були визначені довіреністю.

Частина 4 ст.250 ЦК передбачає санкції за порушення вимог про дотримання порядку відмови представника від вчинення дій, які були визначені довіреністю. Зокрема, представник відповідає перед особою, яка видала довіреність, за завдані їй збитки у разі недодержання ним вимоги про негайне повідомлення того, кого він представляє, про таку відмову, а також у випадках, коли він відмовився від вчинення дій, визначених довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам. Від шкодування збитків у цьому випадку відбувається відповідно до вимог ст.22 ЦК, а моральна шкода може бути відшкодована на засадах, встановлених ст.23 ЦК


Розділ 2. Правова природа довіреності як форми уповноваження при договірному представництві

Для вчинення юридично вагомих дій від імені іншої особи представник потребує відповідних, отриманих від особи, яку представляє, прав (повноважень). Вказаний порядок захищає інтереси і особи, яку представляють: наділяючи повноваженнями представника, особа, яку представляють встановлює межі, в яких вона погоджується визнати власними дії представника. Зазначені обставини визначили необхідність використання для вказаної мети відповідного документа – довіреності, тобто того, що свідомо передбачає особливу довіру і є підставою для того, щоб покластися на іншого.

Правова природа довіреності досліджувалася з боку цивілістів різних поколінь: В.К. Андрєєва, А. Гордона, О.Л. Нєвзгодіної, О.Н. Нєрсєсова, В.О. Рясенцева, І. Шерешевського та ін. З українських правників вказане питання привертає до себе увагу С. Фурси. У їхніх працях досліджувалася довіреність як особливий правовий «інструмент», з допомогою якого можливо одній особі (представнику) вчиняти від імені іншої особи (яку представляє) певні дії.

В юридичній літературі досить часто зустрічаються поняття «довіреність» та «видача довіреності». Перша група авторів вказує, що одностороннім актом, що містить повноваження, є власне довіреність, інша – правові наслідки пов’язує саме з актом її видачі. Тому перші називають одностороннім правочином власне довіреність, інші вважають таким правочином саме видачу довіреності[22, с. 187].

Термін «довіреність», як зауважує О.Л. Нєвзгодіна, можна було б використовувати поряд з терміном «видача довіреності» для позначення юридичного факту – одностороннього правочину, в якому особа, яку представляють, наділяє повноваженнями, якби довіреність означала дію, як це, наприклад, має місце у стосунку до терміну «договір».

Видача довіреності залежить лише від волі особи, яку представляють, яка і після її вчинення може утриматися від передачі її представнику. «Поки довіреність знаходиться в руках довірителя, – писав А.И. Штейнберг, – вона не породжує ніякого юридичного ефекту, тобто вона ще не діє і не дає повіреному можливості за її допомогою виконати надане йому доручення». Підтримуючи вказану думку, О.Л. Нєвзгодіна звертала увагу на таке: «Таким чином, для того, щоб повноваження виникло у стані, готовому до реалізації, або було переведеним у такий стан, необхідно, щоб довіритель виразив свою волю на представництво двічі: при вчиненні довіреності та при її видачі повіреному. Вирішальне значення має видача довіреності» [23, с. 79-81].

Законодавець орієнтує нас, що юридичні дії, які належить вчинити повіреному, мають бути чітко визначені у самому договорі доручення або у виданій на його підставі довіреності.

Однак договір доручення (оскільки законом для нього не встановлена спеціальна форма) може бути вчинений як в усній, так і письмовій формі (простій чи кваліфікованій). Одночасно закон, як правило, вимагає, щоб факт уповноваження та зміст повноваження при добровільному представництві були зафіксовані письмово та в багатьох випадках посвідчені.

Тому в тих випадках, коли в силу закону форма повноваження конституційно пов’язана з самим уповноваженням як правочином, відсутність відповідного документа, що фіксує повноваження, свідчило б про відсутність самого повноваження. Так, якщо договір доручення, що передбачає продаж будинку повіреним, укладено усно або в простій письмовій формі, очевидно, що повноваження на продаж будинку до видачі нотаріально посвідченої довіреності, яка в даному випадку необхідна, не виникає. Обов’язок вчиняти представницькі дії у наведеному прикладі до наділення повноваженням не може бути реалізованим, тобто знаходиться у «пасивному» стані, і видача довіреності виступає як перетворюючий юридичний факт, що призводить вказаний обов’язок у готовий до реалізації стан.

Якщо ж договір доручення про продаж будинку вчинено у нотаріальній формі, він породжує повноваження уже в момент укладання договору, і видача довіреності в такому випадку не вимагається. Не існує ніяких перешкод для того, щоб уповноваження та зміст повноваження були доведені до відома третіх осіб шляхом пред’явлення їм належно оформленого екземпляру договору доручення, тоді б треті особи отримали уявлення про зміст повноваження з його першоджерела. Вимога про пред’явлення довіреності таким чином не має змісту.

За загальним правилом довіреність – це окремий вид договору доручення, документ.

Однак необхідно зазначити, що в окремих випадках в законі містяться вказівки на можливість встановлення відповідних повноважень в самому тексті договору доручення. Зокрема ст. 243 ЦК, яка регулює комерційне представництво визначає, що повноваження комерційного представника можуть бути підтверджені письмовим договором між ним та особою, яку він представляє, або довіреністю.

Крім того, стаття 1135 ЦК, закріплюючи можливість ведення спільних справ простого товариства від імені усіх товаришів одним з них, передбачає, що відповідне повноваження «посвідчується довіреністю, виданою йому іншими учасниками, або договором простого товариства» [8, с. 193].

Оскільки довіреність є цивільно-правовим правочином, вона повинна відповідати усім вимогам, які пред’являються законом до правочинів. Зокрема, довіреність може бути видана лише на вчинення правомірних юридичних дій; воля особи, яку представляють, повинна вільно формуватися і бути адекватно викладена у довіреності; довіреність, яка видається юридичній особі, може стосуватися лише вчинення правочинів, що не суперечать її спеціальній правосуб’єктності. Крім того, до довіреності висувається і ряд спеціальних вимог, недотримання яких може потягнути за собою недійсність довіреності.

По-перше, довіреність має бути належним чином оформлена. Закон визначає довіреність як письмовий документ. У літературі існували позиції, згідно з якими допускалася усна форма довіреності. Якщо розглянути довіреність як документ, в якому зафіксовані можливість особи бути представником та визначене коло її повноважень, то для довіреності стає єдино можливою письмова форма. Якщо під довіреністю розуміти сам факт уповноваження, то необхідно погодитися з думкою, яка допускає усну форму довіреності.

Український законодавець визначив довіреність саме як письмовий документ, тим самим встановивши імперативне правило щодо її форми у ч.3 ст. 244 ЦК. Але ч.1 ст. 245 містить і інше правило, відповідно до якого форма довіреності повинна відповідати формі, в якій згідно з законом має вчинятися правочин. Якщо звернутися до ст. 205 ЦК, то правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. А це означає, що для довіреності в окремих випадках є прийнятною усна форма її вчинення. Таким чином, маємо певну неузгодженість у правових нормах, які регулюють однакові питання. Тому доцільніше було б викласти норму ч.1 ст. 245 у такій редакції: «Довіреність має вчинятися у письмовій формі. У тих випадках, коли довіреність видається для вчинення юридичних дій, що потребують нотаріального посвідчення, довіреність повинна вчинятися письмово з обов’язковим нотаріальним посвідченням».

Враховуючи, що метою представництва є головним чином вчинення представником правочинів, ЦК передбачив певну залежність між вимогами до форми, які встановлені для правочину, вчинюваного представником на підставі довіреності, та для самої довіреності.

Йдеться про форму довіреності на вчинення правочинів, що потребують нотаріального посвідчення. В такому випадку відповідно до ст.209 ЦК довіреність також повинна бути нотаріально посвідчена. Нотаріальної форми потребують довіреності фізичних осіб на здійснення представництва у суді (ст. 114 ЦПК), також довіреності, видані в порядку передоручення, крім випадків, встановлених ч. 4 ст. 245 ЦК.

Довіреності, для яких не передбачена обов’язкова нотаріальна або прирівняна до неї форма, можуть вчинятися у простій письмовій формі. Зокрема, це довіреності на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо). Такі довіреності можуть посвідчуватися посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем їх проживання. Якщо вказані довіреності видаються в порядку передоручення, вони не потребують нотаріального посвідчення.

Довіреності, які видаються юридичними особами, не потребують нотаріального посвідчення, а можуть вчинятися у простій письмовій формі (ст. 246 ЦК). Але такі довіреності видаються за підписом керівника юридичної особи та скріплюються печаткою цієї юридичної особи. Довіреність на отримання або видачу грошей або інших матеріальних цінностей, крім керівника, має бути підписана також головним бухгалтером підприємства.

Як виняток, довіреність на право участі та щодо голосування на загальних зборах акціонерів може бути посвідчена реєстратором або правлінням акціонерного товариства (емітента акцій). М.В. Венецька пропонує імплементувати цю норму в ЦК шляхом включення до переліку довіреностей, що не потребують нотаріального посвідчення.

По-друге, довіреність – це іменний документ, в якому вказується особа, якій вона видана, а також особа, яка склала довіреність. При цьому довіреність може бути видана як на ім’я однієї особи, так і на декількох осіб, які можуть виступати спільно або кожний окремо. Видавати довіреності може не тільки одна особа, але і декілька, наприклад, особи, що виступають стороною у договорі. «Посадові особи посвідчують доручення, складені від імені однієї або кількох осіб на ім’я однієї або кількох осіб. Доручення від імені кількох осіб може бути посвідчене тільки в тому випадку, якщо дії, передбачені дорученням, стосуються однорідних інтересів усіх осіб, які видають доручення, а не кожного з них окремо».

Зазначене є досить важливим, оскільки врегульовує відносини між декількома повіреними або довірителями.

Якщо довіритель видав довіреність різним особам з однаковими повноваженнями, він йде на ризик одночасного вчинення правочину різними представниками, аж до визнання його дій недобросовісними і протиправними. Якщо ж у довіреності вказані одночасно декілька представників, то третя особа, укладаючи договір з одним із них, тим самим бере на себе ризик вчинення правочину з тим самим предметом і з іншими особами і не має права посилатися на недобросовісність іншої сторони і на свою непоінформованість, оскільки прийнята нею довіреність містить явну умову про декількох представників.

Проблема виникає саме у оцінці представництва за участю декількох осіб, насамперед представників.

Правомірність видачі довіреності декільком представникам базується на положеннях ст.58 Закону України «Про нотаріат» та п. 26 «Порядку посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених». Одночасно в силу ст.237 ЦК представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Таким чином, має місце неузгодженість у правових нормах, серед яких перевага, звичайно, має бути надана Цивільному кодексу як закону більшої ваги. Хоча можна зауважити наступне: оскільки не існує у ЦК прямої заборони множинності представників, то практично вона можлива.

Не менш сумнівною є видача довіреності одразу декількома довірителями, але вона можлива хоча б через те, що передбачає їхню спільну дію. Однак у будь-якому випадку очевидна громіздкість та ненадійність множинності осіб у представництві. У договорі доручення або виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. При цьому слід враховувати, що не всі юридичні дії можуть бути предметом договору доручення – згідно із ст.1003 ЦК дії, які належить виконати повіреному, повинні бути правомірними, конкретними та здійсненими.

Згідно із вказаною нормою встановлено вимоги щодо предмету договору доручення чи виданій на підставі нього довіреності. Це мають бути дії повіреного, спрямовані на здійснення чи здобуття їхніх суб’єктивних прав та обов’язків. Також необхідно звернути увагу на те, що через повіреного не можна вчиняти дії винятково особистісного характеру скажімо, укладання чи розірвання шлюбу, трудового договору, складання заповіту. Законодавець звертає нашу увагу, що предметом договору доручення мають бути виключно «юридичні дії», а не «фактичні». Хоча вміщена у визначенні договору доручення вказівка на юридичній характер дій, зовсім не виключає того, що повірений не може прийняти на себе обов’язок одночасно вчиняти і фактичні дії. Однак дії, що мають такий характер, повинні виконувати роль певного доповнення до юридичних дій, тобто мати залежний від них (субсидіарний) характер. Саме на це звертав увагу О.С. Іоффе: «Ті випадки виконання повіреним деяких фактичних дій, що інколи зустрічаються, не змінюють суті правовідносин, оскільки природа договору визначається його основною метою, а не супутніми моментами. З погляду чинного законодавства не існує договору доручення, якщо одна особа виконує для іншої лише фактичні дії. Обов’язковим елементом доручення є здійснення або набуття однією особою суб’єктивних прав та обов’язків для іншої» [22, с. 187].

Хоча в окремих випадках все-таки можливий варіант, коли у договорі доручення можуть бути закріплені одночасно обов’язки щодо здійснення як юридичних, так і фактичних дій, з тією метою, щоб ні перші, ні другі не могли вважатися за своїм характером субсидіарними. Наприклад, доручення виконати роботи за завданням замовника і здати результат від його імені третій особі, або повірений може прийняти обов’язок не лише отримати від імені довірителя товари, але й доставити їх на склад довірителя власним транспортом. Однак у цьому випадку ми можемо говорити про договір, який в силу ч. 2 ст. 628 ЦК повинен визнаватися змішаним, тобто таким, в якому містяться елементи різних договорів.

Довіреність як документ, в якому визначено коло юридичних дій, спрямованих на набуття та здійснення суб’єктивних прав і обов’язків, сама по собі не породжує для повіреного ніяких майнових прав на майно, отримане або належне до передачі за представницьким правочином[23, с. 14]. Досить цікаве питання піднімає С. Фурса з приводу надання довірителем повіреному у довіреності право розпоряджатися будь-яким майном довірителя. На думку автора, фактично має місце передача повіреному майна у власність, що суперечить положенням ст. 41 Конституції України, оскільки розпорядження майном – це невідчужуване право власника, складовою якого є всі передбачені законом види угод. Інакше зміст правовідносин набуває невизначеного характеру. З цього моменту є можливість вимагати від довіреної особи сплати всіх належних податків, а сам факт посвідчення такої довіреності має супроводжуватись сплатою державного мита за відчуження майна, як зазначено у довіреності. По-третє, оскільки видача довіреності є правочином, до особи, яка її вчиняє, пред’являються усі вимоги, що існують у законодавстві стосовно до осіб, що взагалі беруть участь у правочинах. Так, особа, яка видає довіреність (тобто вчиняє правочин), повинна бути суб’єктом цивільного права, тобто фізичною або юридичною особою, що володіє цивільною право- і дієздатністю. Про необхідність повіреного володіти достатнім обсягом право- і дієздатності іде мова у підп. 6 ч.1 ст. 248 і підп. 2 ч.1 ст. 1008 ЦК, де відсутність цих факторів розглядається як підстава для припинення повноважень представника та самого договору. Громадянин, визнаний судом недієздатним, не може видавати довіреності[24, с. 96].

Це вправі робити від його імені опікун як і вчинення будь-яких інших дій.

Особа, визнана обмежено дієздатною, має право видавати довіреності тільки за згодою піклувальника. Від імені малолітніх дітей (вік яких не досягнув 14 років) довіреність може бути видана лише батьками, усиновителями або опікунами. Неповнолітні (особи у віці від 14 до 18 років) мають право видавати довіреності як за попередньою згодою батьків, усиновителів, піклувальників, так і наступною, за винятком тих довіреностей на вчинення правочинів, які вони праві вчиняти самостійно.

Неповнолітні, якщо їм надано у встановленому законом порядку повну цивільну дієздатність, мають право самостійно вчиняти будь-які правочини, в тому числі самостійно видавати довіреності.

Дія довіреності, як правило, обмежена конкретним строком, вказаним у самій довіреності. За загальним правилом, строк дії довіреності може бути визначений конкретною датою («діє до певної дати») або проміжком часу, який має пройти з моменту видачі довіреності («діє протягом певної кількості місяців/днів/років»).

Практика довела, що строковість не є обов’язковою ознакою довіреності і ЦК України змінив підхід до встановлення строку у довіреності, оскільки на відміну від ст. 67 ЦК УРСР не обмежив максимальним строком її дію. Ми можемо говорити про довіреність як строковий правочин тільки у тому випадку, якщо у довіреності встановлений строк її дії. Тоді виникає питання, з якого моменту він починає спливати: з моменту видачі чи з моменту складання довіреності. На практиці найкращим вирішенням вказаного моменту має бути те, щоб день складання та підписання або посвідчення довіреності збігався з днем її видачі довірителеві.

Таких спірних моментів не існує в тому випадку, «якщо строк у довіреності не встановлений». Така довіреність зберігає свою силу аж до припинення її дії за підставами, передбаченими ст. 248 ЦК. Необхідно відзначити таку норму позитивною для нашого законодавства, оскільки нею, по-перше, ще раз підкреслюється довірчий характер відносин, які виникають в силу представництва, по-друге, законодавець визнав за необхідне економити час та кошти довірителя та повіреного при продовженні строку дії довіреності на новий термін.

Відсутність строку у довіреності не робить її недійсною. Для визнання її нікчемною на підставі ч. 3 ст. 247 ЦК необхідно встановити відсутність у ній вказівки на дату її вчинення.

Новелою у ЦК є право особи видавати безвідкличні довіреності на певний час. Законодавець не визначив особливих ознак такої довіреності чи інших умов, за наявності яких вона може бути видана, тим паче не вказав, який саме законодавчий акт може це регулювати, оскільки ЦК акцентує увагу, що таке правило може бути надано особі законом. А цим законом є Цивільний кодекс чи інший законодавчий акт, не зазначено.


Розділ 3. Дія довіреності в аспекті представництва цивільного права України

Право на вчинення дій від імені іншої особи може грунтуватися на різних юридичних фактах, з якими закон пов'язує виникнення повноваження. Такими юридичними фактами можуть бути: договір (договір доручення), закон (батьки є представниками своїх малолітніх дітей за законом), акт органу юридичної особи (призначення на певну посаду, пов'язану із здійсненнямпредставницьких дій), інші підстави, встановлені актами цивільного законодавства (факт спільного ведення господарства, спільності майна: при здійсненні одним з подружжя правочинів для спільного сімейного господарства він виступає як особа, що діє від імені і в інтересах також іншого з подружжя, бо згода останнього на здійснення такого правочину припускається - за винятком тих, що виходять за межі дрібних побутових).

Залежно від значення волевиявлення для встановлення і правовідносин представництва і виникнення повноваження розрізняють представництво добровільне (договірне), представництво на підставі безпосереднього припису закону (обов'язкове) та представництво добровільно-обов'язкове (на підставі акту управління, наприклад органу юридичної особи тощо).

Волевиявлення надання довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин. Частина 3 ст. 245 ЦК передбачає спеціальні випадки, коли довіреність, посвідчена спеціально уповноваженими на це органами, прирівнюється до нотаріально засвідчених. Аналогічний перелік осіб, що мають право засвідчувати довіреність, закріплений у ст. 40 Закону України »Про нотаріат». Порядок посвідчення цього виду документа регулюється Порядком посвідчення заповітів і довіреностей, що прирівнюються до нотаріально засвідчених, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 р. Зокрема, до нотаріально посвідченої довіреності прирівнюються:

- довіреності військовослужбовців та інших осіб, що перебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних установах, посвідчені начальниками, їх заступниками по медичній частині, старшими і черговими лікарями цих госпіталів, санаторіїв та інших військово-лікувальних установ;

- довіреності військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ і військово-учбових закладів, де немає державних нотаріальних контор, приватних нотаріусів, посадових осіб і органів, що здійснюють нотаріальні дії, також довіреності робітників і службовців, членів їх сімей та членів сімей військовослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ і закладів;

- довіреності осіб, що знаходяться у місцях позбавлення волі, посвідчені начальниками місць позбавлення волі[2].

Довіреність, укладена у простій письмовій формі, як і та, що засвідчена не тим органом або посадовою особою, на які покладено здійснення таких функцій, не може вважатися виданою з дотриманням встановленого законом порядку, а отже, має бути визнана недійсною.

Довіреність на одержання заробітної плати та інших платежів, пов'язаних з трудовими відносинами, на отримання винагороди авторів і винахідників, пенсій, всіх видів допомоги і стипендій, грошей (Додаток) з установ ощадних банків, а також на отримання кореспонденції, у тому числі грошової і посилочної, може бути посвідчена організацією, в якій довіритель працює або вчиться, житлово-експлуатаційною організацією за місцем його проживання, а також адміністрацією стаціонарної лікувально-профілактичної установи, у якій він знаходиться на лікуванні.

Довіреності, які видаються юридичними особами, крім тих, що видаються в порядку передоручення, не потребують нотаріальної форми. Довіреність від імені юридичної особи видається за підписом її керівника і завіряється печаткою цієї організації.

Довіреність на отримання або видачу грошей або інших майнових цінностей крім керівників має бути підписана також головним бухгалтером підприємства.

У кожній довіреності обов'язково має бути вказана дата її видачі. Недотримання цієї вимоги закону спричиняє за собою недійсність довіреності, як документа, що підтверджує повноваження представника. Тобто вона не має правового значення ні для сторін відносин добровільного представництва, ні для третьої особи.

Загальними підставами припинення довіреності є:

- закінчення її терміну, а стосовно до разової довіреності - здійсненням дій представником, на які він уповноважений;

- скасуванням її особою, яку представляють, або відмови від неї представника. Таке обопільне право на одностороннє припинення довіреності пов'язане з довірчим характером такої угоди;

- припинення юридичної особи, що є представником або особою, яку представляють;

- смерть фізичної особи, що є представником або особою, яку представляють;

- визнання фізичної особи, що є представником або особою, яку представляють, недієздатною;

- визнання фізичної особи, що є представником або особою, яку представляють, обмежено дієздатною;

- визнання фізичної особи, що є представником або особою, яку представляють, безвісно відсутнім тощо.

- передоручення (оскільки передоручення засновується на раніше виданій довіреності, то з припиненням дії останньої втрачає силу і передоручення) [8, с. 193].

Припинення довіреності є припиненням повноважень представника. У зв'язку з цим у особи, яку представляють, і його правонаступників виникає низка обов'язків. Особа, що видала довіреність і згодом скасувала її, зобов'язана сповістити про скасування особу, якій довіреність видано, а також відомих йому третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність. Подібні дії повинні здійснити правонаступники (спадкоємці вмерлого громадянина і правонаступники реорганізованої юридичної особи) у випадку:

1) припинення довіреності внаслідок припинення юридичної особи, від імені якої видана довіреність;

2) смерті громадянина, що видав довіреність, визнання його недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім.

Після припинення довіреності особа, якій вона була видана, зобов'язана повернути довіреність особі, яку представляє. Вона має це зробити «негайно», тобто у мінімально короткий строк, як тільки у неї з'явиться можливість.

Особливим випадком припинення довіреності є її скасування особою, яку представляють. Таке обопільне право на одностороннє припинення довіреності пов'язане з довірчим характером такої угоди. Тому довіреність може бути в будь-який час скасована особою, що видала її, а особа, якій була видана довіреність, може в будь-який час відмовитися від неї. Відмова від цього права є нікчемною, за винятком випадків, коли довіреність видана як безвідклична на певний час[7, с. 204-208].

Скасування довіреності має юридичне значення для представника і третіх осіб лише в тому випадку, якщо вони були сповіщені про це. Скасування довіреності тягне припинення повноважень представника. У зв'язку з цим у особи, яку представляють, і його правонаступників виникає низка обов'язків. Особа, що видала довіреність і згодом скасувала її, зобов'язана сповістити про скасування особу, якій довіреність видано, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність.

Права і обов'язки стосовно третьої особи, що виникли внаслідок дій представника або його заступника до того, як вони дізналися або повинні були дізнатися про припинення довіреності, зберігають силу для особи, що видала довіреність і його правонаступників. Це правило не застосовується, якщо третя особа виявилася несумлінною, знала або повинна була знати до здійснення або в момент здійснення угоди з представником, що дія довіреності припинилася.

Частина 4 ст. 249 ЦК передбачає, законом може бути встановлено право особи видавати безвідкличні довіреності на певний час. Це положення є винятком із загального правила, встановленого ч. 1 цієї ж статті, про нікчемність відмови довірителя від свого права на скасування довіреності. Застосовуватися воно має до тих випадків, коли впевненість представника та третьої особи у стабільності повноважень, передбачених у довіреності, може бути визначальною для встановлення та існування відповідних правовідносин. Слід зазначити, що, хоча у ч. 4 ст. 249 говориться про можливість встановлення у законі «права особи видавати безвідкличні довіреності на певний час», але, очевидно, в цьому випадку, швидше, має йтися не про «право» особи, а про обмеження права останньої на скасування довіреності протягом певного часу, що ґрунтується на його попередній згоді на таке обмеження [8, с. 190].

Для того, щоб дії представника створили юридичні права і обов'язки для особи, яку представляють, необхідно, щоб представник мав відповідні повноваження, котрими визначаються зміст і межі дій, які представник може вчиняти від імені особи, котру він представляє. За своєю сутністю повноваження - немайнове цивільне право, основним елементом якого є право на власні позитивні дії. Проте, як і кожне суб'єктивне право, повноваження включає не лише право на власні позитивні дії, а й можливість вимоги певної поведінки від інших осіб. У даному випадку - це право вимагати від особи, яку представляють, взяття на себе юридичних наслідківдій, що здійснені в межах повноваження. Крім того, представник має право на захист повноваження шляхом подання позовів про визнання повноваження, про припинення дій, що його порушують, тощо. Такий захист здійснюється представником від свого імені і не вимагає спеціального додаткового повноваження.

Представництво є поширеним засобом реалізації цивільних прав, що належать особі, і виконання нею її цивільних обов'язків. Однак коло дій, які можуть бути здійснені за допомогою представництва, не є безмежним. Зокрема, ч. І ст.238 ЦК вказує, що представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Однак це не означає, що опікун, призначений малолітньому, може вчиняти лише дрібні побутові правочини. Навпаки, він ніби доповнює недостатню дієздатність малолітнього, а тому може вчиняти за останнього будь-які правочини, крім тих, що заборонені законом.

Крім того, не допускається укладення через представника правочину, який за своїм характером може вчинятися тільки особисто, а також інших правочинів, вказаних у законі. Наприклад, договір довічного утримання, заповіт, трудовий договір, реєстрація шлюбу, всиновлення тощо - це ті юридичні дії, які мають здійснюватися лише особисто.

Усі юридичні дії представник зобов'язаний здійснювати в інтересах того, кого представляє. З метою захисту цивільних прав та інтересів того, кого представляють, законом встановлена заборона укладення правочину представником стосовно себе особисто або стосовно іншої особи, представником якої він одночасно є. Наприклад, опікун не може укладати угод зі своїм підопічним, а також представляти його при укладенні угод або веденні судової справи між підопічним і своїми близькими родичами.

Логічно, що зі згоди особи, яку представник одночасно представляє, такі дії можуть бути допущені.

Представником і особою, яку представляють, можуть бути і фізичні, і юридичні особи.

Особою, яку представляють, може бути будь-яка правоздатна особа: фізична - з народження, юридична - з моменту виникнення.

У випадках законного представництва особою, яку представляють, може бути лише дієздатна або частково дієздатна фізична особа.

При добровільному представництві, яке грунтується на волевиявленні того, кого представляють, для вираження волі на встановлення відносин представництва необхідна дієздатність цієї особи. Отже, особою, яку представляють, тут може бути лише повністю дієздатна особаабо особа з неповною цивільною дієздатністю.

Представниками можуть бути громадяни, котрі мають достатній обсяг дієздатності. За загальним правилом це повнолітні, тобто особи, що досягли 18-літнього віку. Крім того, як представники можуть виступати також особи, яким відповідно до закону надана повна цивільна дієздатність.

Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але виступає від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів. Таке правило логічно пов'язане з положеннями ч. І ст.238, згідно з якою представник має діяти від імені того, кого представляє, і ст.239 ЦК, якою передбачено, що правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Вказані вимоги до представника дозволяють відрізняти його від посильного, посередника, комісіонера тощо. На відміну від представника, посильний лише передає контрагенту уже виражене волевиявлення тієї особи, яка його послала; посередник сам не укладає правочин, а лише веде переговори, сприяє укладенню правочину сторонами; комісіонер виступає як самостійний учасник цивільного обігу, сам набуваючи прав і обов'язків за договором[8, с. 194].

Згідно ст. 250 ЦК представник має право відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю.

Представник зобов'язаний негайно повідомити особу, яку він представляє, про відмову від вчинення дій, які були визначені довіреністю.

Представник не може відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам.

Представник відповідає перед особою, яка видала довіреність, за завдані їй збитки у разі недодержання ним вимог, встановлених частинами другою та третьою статті 250 ЦК.

Представник зобов'язаний особисто вчинити дію, передбачену наданим йому повноваженням. Але він може також передоручити її здійснення іншій особі, якщо таке передоручення передбачене договором або дозволене тим, кого представляють, в іншій формі (у листі, у телеграмітощо). Передоручення може також ґрунтуватися на положеннях акта цивільного законодавства. Зокрема, таким спеціальним положенням акта цивільного законодавства є передбачене ч. І ст.240 ЦК правило, згідно з яким представник має право здійснити передоручення, якщо це зумовлено метою охорони інтересів особи, яку він представляє.

Стаття 240 ЦК не регламентує порядок та форму передоручення, але оскільки останнє може мати місце лише при добровільному представництві, котре, у свою чергу, ґрунтується на довіреності, то передоручення, як правило, здійснюється шляхом видачі довіреності представником своєму заміснику. Але передоручення можливе і шляхом внесення змін у договір (договір доручення або інший), який є підставою представництва.

Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків видачі довіреності на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо), яка може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання. Строк, на який видається така довіреність, не може перевищувати терміну дії основної довіреності, на підставі якої вона видана.

Представник, який передав свої повноваження іншій особі, має повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні. Це правило закріплене в інтересах особи, яку представляють, оскільки у разі незгоди з передорученням особа, яку представляють, може в будь-який момент скасувати довіреність. Якщо ж представник не повідомив особі, яку представляє, про передоручення, він несе відповідальність за дії особи, якій передав повноваження, як за свої власні.

Оскільки при передорученні має місце передача представником його повноважень третій особі (заміснику), тобто відбувається заміна осіб у внутрішніх відносинах представництва зі збереженням останніх, то це не впливає на існування самих відносин представництва. Тому правочин, вчинений після передоручення замісником "первісного" (головного) представника, так само створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, як це було б при діях первісного представника.

Висновки

Отже, довіреність це письмове уповноваження, що видається однією особою (що представляється) іншій особі (представникові) для представництва перед третіми особами.

При складанні довіреності обов'язковою умовою є дотримання вимог, без дотримання яких вона не буде юридичних наслідків.

В довіреності розкривається її предмет, тобто зміст повноважень. У зв'язку з чим, виділяють разові, спеціальні і генеральні доручення, які мають свої особливості і застосовуються не у всіх ситуаціях.

В певних випадках можлива передача представником повноважень іншій особі, що є передорученням. Воно можливе лише, якщо представник прямо уповноважений на це дорученням, або він вимушений до цього силоміць обставин для охорони інтересів того, що представляється.

Дія довіреності припиняється унаслідок: виконань передбаченої в дії (наприклад, разове доручення), закінчень терміну, відміни довіреності що представляється або відмови від довіреності особи, якій вона видана, припинення юридичної особи, від імені якої і на ім'я якого вона видана, а також в разі смерті громадянина, що видав або отримав довіреність (або визнання його недієздатним, обмежено дієздатним, безвісно відсутнім).


Список використаних джерел

1. Конституція України. - Відомості Верховної Ради (ВВР), 1996, N 30.

2. Про нотаріат. - Відомості Верховної Ради (ВВР), 2009, NN 40-44.

3. Цивільний кодекс Української РСР від 18.07.1963, № 1540-VI.

4. Цивільний кодекс України / Коментар. - Одеса: Юридична література, 2004. - 112 с.

6. Бек Ю.Б., Богдан Й.Г. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України / За ред. В.М. Коссака. - К.: Істина, 2004. - 975 с.

7. Боброва Д.В., Дзера О.В. Цивільне право України: Підручник: У 2 кн. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. - 2-е вид., перероб. і допов.. - К.: Юрінком Інтер, 2004. – с. 204 – 208.

8. Довгерт А.С. та ін. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар. - К.: істина, 2004., - 190-203 с.

9. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: У 2 т. / За ред. О.В. Дзери та ін.. - К.: Юрінком Інтер, 2005- 545 с.

10. Сучасний словник цивільно-правових термінів /Упоряд. Венедіктова І.В. - Х.: Страйд, 2005. - 215 с.

11. Тлумачний словник з цивільного права / Акад. прав. наук України. Ін-т приват. права і підприємництва; Під заг. ред. Селіванова В.М.; Уклад.: Боброва Д.В. та ін.. - К., 1998. - 225 с.

12. Цивільний кодекс України: Наук.-практ. комент.: У 2 ч. - ч.1 / За заг. ред. Я.М. Шевченко; Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, Київ. ун-т права. - К.: Вид. дім «Ін Юре», 2004- 722 с.

13. Цивільний кодекс України: Наук.-практ. комент : У 2 ч. - ч.2. / Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, Київ. ун-т права; За заг. ред. Я.М. Шевченко. - К.: Ін Юре, 2004 - 604 с.

14. Цивільний кодекс України: Пост. наук.-практ. комент.: У 2 ч. / Верхов. Суд України; Відп. ред. А.С. Довгерт, Н.С. Кузнєцова. - К.: Юстініан, 2005 - 722 с.

15. Цивільне право України: Підручник: У 2 кн./ О.В. Дзера та ін. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - Кн. 1. - 736 с.

16. Цивільне право України. Кн. 2 / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнецової. -К., 2002. - 453 с.

17. Ярема А.Г., Карабань В.Я. Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України. / Т.1. - К.: А.С.К.; Севастополь: Ін-т юрид. дослідж., 2004. - 941 с.

18. Андреев В.К. Представительство в гражданском праве. – К.: КГУ, 1978.

19. Басистов А. Доверенность: субъектный состав, полномочия, оформление, некоторые особенности. – М.: Белые альвы, 1996.

20. Образцы документов: договоры, контракты, доверенности: Практическое пособие для предпринимателей и деловых людей. – Симферополь, 1996.

21. Цивільне право України. Академічний курс. Т.1. / За загальною ред. Я.М. Шевченко. - К.: Ін Юре, 2003. – С. 252.

22. Иоффе О.С. Советское гражданское право. Ч.1. – Л., 1971. – С.202; Рясенцев В.А. Вопросы представительства в гражданском праве // Советская юстиция. – 1976. – № 6. – С. 14.

23. Невзгодина Е.Л. Основания представительства в советском гражданском праве // Вопросы правового регулирования социалистическом обществе. – Свердловск, 1974. - С. 14-81.

24. Фурса С. Довіреність та інститут представництва у цивільному законодавстві, нотаріальному та цивільному процесах України // Право України. – 1999. - № 4. – С. 96.


Додаток

Зразок довіреності (разової) на одержання грошей

Довіреність

Місто Київ,

12.05.2010 р.

Я, Костіков Станіслав Ігоревич, мешкаю за адресою: м. Київ, вул. Метрологічна, 91, кв. 215, довіряю громадянинові Артюху Якову Романовичу, який мешкає в м. Києві, вул. Метрологічна, 91, кв. 216, одержати у касі комісійного магазину № 48 М.Києва гроші в сумі 2.000. (дві тисячі) грн., що належать мені за реалізовані речі згідно з квитанцією № 4173212, і виконати всі дії, пов’язані з цим дорученням.

Строк дії довіреності - два місяці.

Підпис (Костіков C.І.)

12.05.2010р. дана довіреність завірена мною, Авраменком В.І., державним нотаріусом 5-ї Державної нотаріальної контори м. Києва.

Довіреність підписана Костіковим Станіславом Ігоровичем у моїй присутності. Особистість довірителя встановлена, дієздатність його перевірена.

Зареєстровано у реєстрі за №

Стягнуто державного мита в сумі (грн.)

Державний нотаріус Підпис (Авраменко В.І.)