Підприємницьке право

ОГЛАВЛЕНИЕ ОГЛАВЛЕНИЕ 1 Слово до читача Тема 1 ПОНЯТТЯ, СТРУКТУРА ТА ДЖЕРЕЛА ПІДПРИЄМНИЦЬКОГО ПРАВА 5 § 1. Поняття, предмет, метод і система підприємницького права 5

ОГЛАВЛЕНИЕ

ОГЛАВЛЕНИЕ.. 1

Слово до читача. 3

Тема 1 ПОНЯТТЯ, СТРУКТУРА ТА ДЖЕРЕЛА ПІДПРИЄМНИЦЬКОГО ПРАВА.. 5

§ 1. Поняття, предмет, метод і система підприємницького права. 5

§ 2. Джерела підприємницького права. 10

Тема 2 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ. 19

§ 1. Поняття підприємницької діяльності, її ознаки та принципи. 19

§ 2. Види підприємницької діяльності23

§ 3. Суб'єкти підприємницької діяльності (підприємці) як суб'єкти господарювання. 25

Тема 3 СУБ'ЄКТИ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ. ОКРЕМІ ВИДИ.. 33

§ 1. Фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності (громадяни — підприємці)33

§ 2. Юридичні особи.43

2.1. Підприємства як суб'єкти підприємницької діяльності: загальна характеристика та класифікація. 43

2.2. Об'єднання підприємств.88

Тема 4 ОРГАНІЗАЦІЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ. 93

Передмова до 4 теми. 93

§ 1. Реєстрація суб'єкта підприємницької діяльності у державних органах. Отримання дозволів на початок роботи.95

1.1. Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності95

1.2. Реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності в державних органах та установах105

1.3. Отримання дозволів на початок роботи. 112

§ 2. Перереєстрація суб'єктів підприємницької діяльності. Державна реєстрація внесення змін до установчих документів юридичних осіб. Державна реєстрація змін до відомостей про фізичну особу-підприємця. 114

§ 3. Установчі документи юридичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності117

§ 4. Ліцензування господарської діяльності120

§ 5. Патентування підприємницької діяльності126

Тема 5 ПРИПИНЕННЯ СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ.. 132

§ 1. Поняття та підстави припинення суб'єктів господарювання. 132

§ 3. Ліквідація суб'єктів господарювання. 136

§ 4. Банкрутство як правовий інститут. 145

4.1. Поняття та суб'єкти банкрутства. 145

4.2. Сторони та учасники процедури банкрутства. 146

4.3. Провадження у справах про банкрутство. 147

4.4. Правові засоби запобігання банкрутству суб'єктів підприємницької діяльності. Досудова санація боржників. 150

4.6. Припинення провадження у справах про банкрутство. 159

§ 5. Державна реєстрація припинення суб'єктів господарювання. 160

Тема 6 ДОГОВІРНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ.. 174

§ 1. Поняття та ознаки господарського договору. 174

§ 2. Укладання, зміна і розірвання господарських договорів. 176

§ 3. Визнання господарських договорів недійсними і неукладеними. 180

§ 4. Попередній договір. 185

§ 5. Виконання господарських договорів. 187

§ 6. Заходи забезпечення виконання господарських зобов'язань. 189

Тема 7 ДОГОВОРИ ПРО ПЕРЕДАЧУ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ. 204

§ 1. Договір купівлі-продажу. 204

§ 2. Договір поставки. 212

§ 3. Договір контрактації сільськогосподарської продукції220

§ 4. Договір енергопостачання. 223

§ 5. Договір міни (бартеру)225

§ 6. Договір дарування. 228

§ 7. Договір управління Майном.. 231

Тема 8 ДОГОВОРИ ПРО ПЕРЕДАЧУ МАЙНА В КОРИСТУВАННЯ.. 233

§ 1. Договір найму (оренди)233

§ 2. Особливості договору оренди державного та комунального майна. 236

§ 3. Договір лізингу. 245

§ 4. Договір концесії251

Тема 9 ДОГОВОРИ НА ВИКОНАННЯ РОБІТ. 256

§ 1. Договір підряду. 256

§ 2. Договір підряду на капітальне будівництво. 261

Тема 10 ДОГОВОРИ ПРО НАДАННЯ ПОСЛУГ. 268

§ 1. Договори перевезення вантажів, пасажирів і багажу. 268

§ 2. Договір транспортного експедирування. 275

§ 3. Договір страхування. 278

§ 4. Агентський договір. 282

§ 5. Договір комісії285

§ 6. Договір консигнації288

§ 7. Договір зберігання. 290

Тема 11 ЗОБОВ'ЯЗАННЯ ЗІ СПІЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ. 294

§ 1. Договір про спільну діяльність. 294

§ 2. Засновницький договір про створення юридичної особи. 300

Тема 12 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗАХИСТУ ПРАВ СПОЖИВАЧІВ.. 303

§ 1. Загальна характеристика законодавства України про захист прав споживачів. 303

§ 2. Правове значення договору купівлі-продажу для захисту прав споживачів. 309

§ 3. Правові гарантії забезпечення належної якості товарів. 316

§ 4. Загальна характеристика гарантійних та інших термінів. 324

§ 5. Відповідальність за порушення законодавства про захист прав споживачів. 327

Слово до читача

Слово до читача
У підручнику відповідно до положень нових Цивільного, Господарського кодексів України та інших актів законодавства докладно розглядаються загальні положення щодо суб'єктів господарської діяльності, їх видів та організаційно-правових форм, аналізується процедура реєстрації в усіх державних органах, порядок отримання ліцензій, патентів та інших дозволів, висвітлюються питання укладення, зміни та розірвання господарських договорів. Особлива увага звертається на специфіку господарських договорів різних видів, підстави та порядок визнання їх недійсними та неукладеними. У розглянутих темах органічно поєднується теорія і практика правового супроводження господарської діяльності, загострюється увага на недоліках законодавчого регулювання окремих господарських відносин.
Книга розрахована на студентів юридичних факультетів, практикуючих юристів, адвокатів, нотаріусів, викладачів права, науковців, підприємців, а також усіх тих, хто цікавиться проблематикою правового забезпечення підприємницької діяльності.
Значна роль, яку відіграє підприємницька діяльність зараз, упродовж початкового, перехідного періоду до ринку вже не потребує доведення. Ця сфера діяльності з кожним роком виборює собі все вагоміше місце в економіці держави як за обсягом виробленої продукції, виконаних робіт, наданих послуг, так і за кількістю працюючих, а головне — за ефективністю господарювання. В той же час така діяльність, як і будь-яка інша, потребує відповідного правового регулювання, від якості якого значною мірою залежать подальші успіхи підприємництва в Україні. Звичайно, опрацювання правової бази з підприємницького права означає і необхідність її оперативного засвоєння всіма, хто пов'язує свою професійну діяльність із набуттям таких знань.
Слід зауважити, що нагальність правового забезпечення відповідних економічних зрушень мала наслідком безпрецедентне навантаження на юридичний корпус держави. Учені та практики проводять велику роботу з аналізу існуючої правової бази, усунення її недоліків та визначення способів якнайшвидшого її вдосконалення. У цьому контексті отримання високоякісних знань із підприємницького права може стати вагомим чинником забезпечення стабільної ефективності і високої культури господарювання в Україні.
При підготовці другого видання підручника було проаналізовано значний обсяг нормативної бази, аналітичної інформації, що у свою чергу допомогло відобразити у книзі сутність підприємницького права як комплексної галузі права, специфіку її предмета правового регулювання, а також джерел, норми яких власне і складають систему підприємницького права.
Особливу увагу автори звертали на моменти неузгодженості чинних правових норм, а також на відносини, які сьогодні ще недостатньо врегульовані законодавчими актами, проте реально виникають на практиці. Таким чином, матеріали підручника спрямовані не тільки на підвищення рівня правових знань із підприємницької діяльності, а й ступеня адаптованості тих, хто вже засвоїв теоретичний курс, до практичного виконання своїх професійних обов'язків в умовах ринку.
До першої частини підручника увійшло 12 тем Загальної та Особливої частин підприємницького права. Кожна тема висвітлює особливості правового регулювання відповідних правовідносин як із точки зору теорії, так і специфіки застосування нормативних актів на практиці. Крім того, після кожного параграфа подаються переліки нормативно-правових джерел, а також фахової літератури й публікацій у засобах масової інформації, що, у разі необхідності, дозволить самостійно вивчити відповідне питання.
Сподіваємось, що таке викладення матеріалу дозволить користувачам більш глибоко опрацювати принципи започаткування власного бізнесу в Україні, уникнути помилок під час реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності та отримання необхідних дозволів на початок роботи, ретельніше аналізувати особливості різних організаційних форм діяльності, систем оподаткування і, таким чином, з'ясувати можливі наслідки прийняття того чи іншого рішення.
Багато уваги приділено правовій характеристиці підприємницьких договорів, зокрема, договорів із передачі майна у власність, користування, договорів на виконання робіт та надання послуг, а також про спільну діяльність з іншими суб'єктами підприємництва. В окремих темах розглядаються інститути ліквідації й банкрутства юридичних осіб, а також проблеми правового регулювання захисту прав споживачів.
Слід зауважити, що за формою викладення матеріалу підручник розрахований на осіб, що вже мають певний обсяг знань із фундаментальних галузей права — цивільного, адміністративного права та інших, загальної теорії права, податкового права тощо. Тому в підручнику розглядається не сутність певних правових категорій, а те, як вони спрацьовують у підприємницькій діяльності, впливають на кінцевий результат діяльності, відбиваються на майновому стані суб'єктів господарювання.
Книга містить ряд схем, які логічно доповнюють викладений матеріал та полегшують його засвоєння.
Автори видання із вдячністю сприймуть зауваження на першу частину підручника та пропозиції щодо тематичного підбору матеріалу для підготовки наступної — другої частини. Адже книга розрахована на те, щоб стати реальним помічником юриста й підприємця.

Тема 1 ПОНЯТТЯ, СТРУКТУРА ТА ДЖЕРЕЛА ПІДПРИЄМНИЦЬКОГО ПРАВА

§ 1. Поняття, предмет, метод і система підприємницького права

§ 2. Джерела підприємницького права

Тема 2 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

§ 1. Поняття підприємницької діяльності, її ознаки та принципи

§ 2. Види підприємницької діяльності

§ 3. Суб'єкти підприємницької діяльності (підприємці) як суб'єкти господарювання

Тема 3 СУБ'ЄКТИ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ. ОКРЕМІ ВИДИ

§ 1. Фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності (громадяни — підприємці)

§ 2. Юридичні особи.

2.1. Підприємства як суб'єкти підприємницької діяльності: загальна характеристика та класифікація

2.1.1. Унітарні підприємства

2.1.1.1. Приватне підприємство з одним засновником.

Базою для створення такої організаційно-правової форми, як приватне підприємство, є ГК України (ст. ст. 63, 113). ЦК України, хоча і не містить такої форми, проте дає визначення права приватної власності та її об'єктів (ст. 325).
Поняття приватного підприємства з одним засновником.
Стаття 113 ГК України містить загальне визначення приватного підприємства як з одним, так і з декількома можливими засновниками, відповідно до якого приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи. Зважаючи на те, що у цьому підпункті розглядаються лише унітарні підприємства, до яких, зокрема, належить і приватне підприємство з одним засновником, приватні підприємства з декількома засновниками характеризуються при розгляді корпоративних підприємств.
Характеристика приватного підприємства з одним засновником
1. Приватне підприємство з одним засновником діє на основі приватної власності фізичної або юридичної особи - суб'єкта господарювання.
Згідно зі ст. 325 ЦК України суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Вони можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Фактично у приватній власності може знаходитися будь-яке майно, що не знаходиться у державній або комунальній власності.
Тому для визначення правового статусу приватного підприємства найважливішим є встановлення правової належності майна, що передається як внесок до його статутного фонду - ним має бути саме майно, що знаходиться у приватній і, відповідно, не знаходиться у комунальній або державній власності.
Засновником приватного підприємства може бути фізична особа (фізичні особи - при заснуванні приватного підприємства з декількома засновниками) - громадянин України, іноземець або особа без громадянства або одна юридична особа, що має статус суб'єкта господарської діяльності (ст. 55 ГК України). Спільного заснування приватного підприємства фізичними і юридичними особами, а також декількома юридичними особами, на відміну від господарського товариства, законодавство не передбачає.
2. Приватне підприємство з одним засновником діє як на основі праці його засновника, так і з використанням найманої праці. Законодавство не забороняє (і не примушує) засновнику самостійно займатися видами діяльності, визначеними статутом приватного підприємства. У разі залучення до цієї діяльності інших осіб на умовах трудового договору їх наймання здійснюється на підставах і в порядку, передбаченому законодавством України про працю.
Інші ознаки приватного підприємства збігаються із загальними ознаками підприємства як організаційно-правової форми господарювання, розглянутими нами раніше.

2.1.1.2. Підприємство, засноване на власності об'єднання громадян

Правовий статус підприємств, заснованих на власності об'єднання громадян, залежить від конкретної організаційно-правової форми таких підприємств, а також від виду об'єднання - засновника. Поряд із ГК України (ст. 112) він визначається законами України від 16 червня 1992 р. № 2460-ХІІ "Про об'єднання громадян", від 5 квітня 2001 р. № 2365-ІІІ "Про політичні партії в Україні"; судову практику у відповідних спорах узагальнено в листі Вищого арбітражного суду України від 30 грудня 1997 р. № 01-8/500 "Про Закон України "Про об'єднання громадян".
Поняття підприємства, заснованого на власності об'єднання громадян
Згідно з ч. 1 ст. 112 ГК України підприємством об'єднання громадян є унітарне підприємство, засноване на власності об'єднання громадян (громадської організації, політичної партії) для здійснення господарської діяльності з метою виконання їх статутних завдань.
Характеристика підприємства, заснованого на власності об'єднання громадян
1. Підприємство об'єднання громадян є унітарним підприємством. Це означає, що за змістом ч. 4 ст. 63 ГК України воно створюється одним засновником - об'єднанням громадян, який виділяє необхідне для його діяльності майно. Наявність інших співзасновників у підприємства об'єднання громадян - громадян, юридичних осіб-суб'єктів господарської діяльності або інших об'єднань громадян тощо виключається.
2. Підприємство об'єднання громадян засновується на власності об'єднання громадян (громадської організації, політичної партії).
Згідно зі ст. 1 Закону України "Про об'єднання громадян" об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. При цьому такі формування незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо) визнаються політичною партією або громадською організацією.
Об'єднання громадян може мати у власності кошти та інше майно, необхідне для здійснення його статутної діяльності. Воно набуває право власності на кошти та інше майно, передане йому засновниками, членами (учасниками) або державою, набуте від вступних та членських внесків, пожертвуване громадянами, підприємствами, установами та організаціями, а також на майно, придбане за рахунок власних коштів чи на інших підставах, не заборонених законом.
Крім того, політичні партії також мають право на майно, придбане від продажу суспільно-політичної літератури, інших агітаційно-пропагандистських матеріалів, виробів з власною символікою, проведення фестивалів, свят, виставок, лекцій, інших політичних заходів.
Громадські організації також мають право на майно та кошти, придбані в результаті господарської та іншої комерційної діяльності створених ними госпрозрахункових установ та організацій, заснованих підприємств.
Право власності об'єднань громадян реалізують їх вищі органи управління (загальні збори, конференції, з'їзди тощо) в порядку, передбаченому законодавством України та установчими документами. Окремі функції щодо господарського управління майном може бути покладено вищими органами управління на створювані ними органи, місцеві осередки або передано спілкам об'єднань громадян.
Загальні положення ст. 24 Закону України "Про об'єднання громадян" дозволяють зареєстрованим об'єднанням громадян з метою виконання статутних завдань і цілей здійснювати необхідну господарську та іншу комерційну діяльність шляхом створення госпрозрахункових установ і організацій зі статусом юридичної особи, а також засновувати підприємства. Положення ч. З ст. 112 ГК України передбачають, що засновником підприємства об'єднання громадян є відповідне об'єднання громадян, що має статус юридичної особи, а також об'єднання (спілка) громадських організацій у разі, якщо його статутом передбачено право заснування підприємств. Проте політичні партії, створювані ними установи і організації не мають права засновувати підприємства, крім засобів масової інформації, підприємств, що здійснюють продаж суспільно-політичної літератури, інших пропагандистсько-агітаційних матеріалів, виробів з власною символікою, проведення виставок, лекцій, фестивалів та інших суспільно-політичних заходів, а також самим займатись господарською та іншою комерційною діяльністю. Фактично виступати засновниками підприємств як повноцінних суб'єктів господарювання можуть лише громадські організації.
3. Підприємство об'єднання громадян засновується для здійснення господарської діяльності.
Засновані підприємства об'єднання громадян мають статус юридичних осіб і здійснюють свою діяльність на праві оперативного управління або господарського відання відповідно до цілей і завдань, передбачених їх установчими документами.
Згідно зі ст. 3 ГК України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. При цьому господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). Відповідно підприємства, засновані об'єднанням громадян, можуть провадити як підприємницьку, так і некомерційну господарську діяльність.
За загальними положеннями ст. 96 ЦК України відповідні підприємства самостійно відповідають за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном. При цьому об'єднання громадян не відповідає за зобов'язаннями створеного підприємства, а підприємство не відповідає за зобов'язаннями об'єднання громадян, крім випадків, встановлених установчими документами та законом (ч. 2 ст. 219 ГК України).
4. Господарська діяльність, заради здійснення якої засновується підприємство об'єднання громадян, покликана досягти мети виконання статутних завдань такого об'єднання.
Поступовий розвиток ринкових відносин сприяє все більшому відокремленню сфер діяльності за ознакою форми власності. Так, перші громадські організації, започатковані із залученням державного майна, поступово набули повної господарської самостійності, що, в свою чергу, зумовило потребу у власному джерелі фінансових надходжень. Таким джерелом стали прибутки створених об'єднаннями громадян підприємств, які за умови ефективної діяльності стали спроможні утримувати свого засновника.
Принципово важливим аспектом створення подібних підприємств є і те, що вони, як правило, провадять просвітницьку діяльність, виконують дослідження соціологічного та загальнодержавного значення, які, наприклад, висвітлюють нагальні проблеми регіонального характеру. Крім того, вони можуть займатися і суто комерційною діяльністю із виконання робіт та надання послуг стороннім фізичним та юридичним особам (з урахуванням вищевказаних обмежень стосовно політичних партій). Таким чином, підприємства, що засновані об'єднаннями громадян, не тільки матеріально підтримують своїх засновників, а й значною мірою заощаджують бюджетні кошти, беручи на себе виконання низки робіт та надаючи послуги, яких потребує суспільство.

2.1.1.3. Підприємство, засноване на власності релігійної організації

Правовий статус підприємств, заснованих на власності релігійних організацій, визначається ст. 112 ГК України, а також спеціальним актом - Законом України від 23 квітня 1991 р. № 987-ХІІ "Про свободу совісті та релігійні організації". Судова практика з відповідних питань узагальнена в роз'ясненні Президії Вищого арбітражного суду України від 29 лютого 1996 р. № 02-5/109 "Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".
Поняття підприємства, заснованого на власності релігійної організації
За змістом ч. 1 ст. 112 ГК України підприємством релігійної організації є унітарне підприємство, засноване на власності релігійної організації для здійснення господарської діяльності з метою виконання її статутних завдань. Це визначення фактично відповідає визначенню підприємства, заснованого на власності об'єднання громадян, оскільки ГК України одними і тими самими положеннями визначає ці два види підприємств. Тому під час характеристики підприємства, заснованого на власності релігійної організації, ми будемо звертатися до відповідних ознак підприємства об'єднання громадян.
Характеристика підприємства, заснованого на власності релігійної організації
1. Підприємство, засноване на власності релігійної організації, є унітарним і характеризується наявністю одного засновника - релігійної організації.
2. Відповідне підприємство засновується на власності релігійної організації.
Згідно зі ст. 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами. У власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності, придбане або створене ними за рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами, організаціями або передане державою, а також придбане на інших підставах, передбачених законом.
Відповідне майно може використовуватися релігійною організацією на її розсуд, в тому числі як база для створення підприємства.
3. Підприємство, засноване на власності релігійної організації, створюється для здійснення господарської діяльності.
Як і у разі з підприємствами об'єднань громадян, підприємства, засновані на власності релігійних організацій, можуть бути як суб'єктами підприємницької діяльності (продавати предмети культу, надавати послуги віруючим тощо), так і некомерційними господарськими організаціями (здійснювати благодійну діяльність, розподіляти гуманітарну допомогу тощо).
4. Господарська діяльність, заради здійснення якої засновується підприємство релігійної організації, покликана досягти мети, передбаченої в статуті такої організації.
Згідно з ч. 4 ст. 112 ГК України (ст. 19 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації") релігійні організації у порядку, визначеному чинним законодавством, мають право для виконання своїх статутних завдань засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади (притулки, інтернати, лікарні тощо), які мають права юридичної особи. Статутними завданнями, у свою чергу, є задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру (ст. 7 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"). Зважаючи на це, господарська діяльність заснованого релігійною організацією підприємства повинна стосуватися завдань задоволення релігійних потреб громадян. Наприклад, видавниче підприємство може випускати культову літературу, реставраційно-будівельне - проводити відновлювальні роботи щодо ікон тощо.

2.1.1.4. Державне підприємство

Процес поступового роздержавлення, розвиток приватного сектора і відокремлення комунальної власності призвів до співіснування в Україні суб'єктів господарювання трьох форм власності: державної, комунальної та приватної. Проте вид державного підприємства залишається не тільки традиційним для нашої економіки, як для такої, що свого часу засновувалась на суспільній власності на засоби виробництва, а й зберігає важливе значення.
Певні види діяльності і окремі об'єкти знаходяться поза сферою діяльності суб'єктів приватної та комунальної власності. Існує чималий перелік видів діяльності, право на зайняття якими є державною монополією і які знаходяться під безпосереднім контролем органів державної влади. Такі державні підприємства працюють на потреби стратегічно важливих галузей економіки, обслуговують найважливіші комунікації, потреби зв'язку, військово-промислового комплексу із відповідним виробництвом продукції, морського флоту, авіації, космонавтики та інші.
Враховуючи викладене, можна передбачити, що цей вид підприємств ще довгий час буде залишатися важливою складовою господарського комплексу країни й виступатиме своєрідним гарантом стабільності у обмежених сферах діяльності. Цим пояснюється, зокрема, існування специфічних державних підприємств - казенних - підприємств із особливим правовим статусом, про що йдеться нижче.
Правовою базою існування державних підприємств на сьогодні є гл. 8 ГК України, Декрет Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 р. № 8-92 "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності"; також ст. 4 Закону України від 7 лютого 1991 р. № 698-ХІІ "Про підприємництво" встановлює види діяльності, займатися якими можуть винятково державні підприємства.
Поняття державного підприємства
За змістом ст. 73 ГК України державним унітарним підприємством є підприємство, що утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління.
Характеристика державного підприємства
1. Державне унітарне підприємство утворюється на базі відокремленої частини державної власності.
Згідно зі ст. 326 ЦК України у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, що належать державі Україна. На сьогодні орієнтовний перелік об'єктів державної власності міститься у п. 2.4 Класифікації форм власності ДК 001:2004, затвердженої наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28 травня 2004 р. № 97, відповідно до якого об'єктами права державної власності є майно:
- державних та казенних підприємств, державних організацій, установ та закладів, що діють на основі державної власності (ст. 73 ГК України);
- акції (частки, паї) держави у майні суб'єктів господарювання різних форм власності (ст. 141 ГК України);
- яке не увійшло до статутних фондів акціонерних товариств, створених у процесі корпоратизації та приватизації;
- державних господарських об'єднань, які утворюються переважно у формі корпорації або концерну, незалежно від найменування об'єднання (комбінат, трест тощо) (ст. 120 ГК України).
Саме на базі цього майна функціонують державні підприємства; самі вони, а саме - їх майнові комплекси - теж є об'єктами права державної власності (див. наведений перелік).
Майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи праві оперативного управління (ч.3ст.73ГКУкраїни). Воно не несе відповідальності за зобов'язаннями власника і органу влади, до сфери управління якого воно входить.
2. Частина державної власності, що входить до статутного фонду державного унітарного підприємства, як правило, не поділяється на частки. За визначенням унітарного підприємства (ч. 4 ст. 63 ГК України) його статутний фонд не поділяється на частки (паї), відповідно, статутний фонд державного унітарного підприємства не поділяється на частки взагалі.
Проте, з огляду на об'єктивне існування державної корпоративної власності, що визначається за ст. З вищевказаної Класифікації форм власності ДК 001:2004 щодо майна суб'єктів, у статутному фонді яких частка державної чи комунальної власності перевищує 50% чи становить величину, яка забезпечує відповідним органам державного управління право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів, правомірно казати про наявність, крім державних унітарних, і державних корпоративних підприємств. Саме їх статутний фонд поділяється на частки, які можуть знаходитися, крім державної, і в інших формах власності. Докладніше про такі підприємства йтиметься при розгляді господарських товариств.
3. Державне унітарне підприємство створюється компетентним органом державної влади.
Згідно з ч. 2 ст. 326 ЦК України від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідні органи державної влади. їх компетенція, в тому числі щодо розпорядження державним майном, визначається нормативними актами, юридична сила яких варіюється залежно від того, у якій сфері вони діють.
Загальні питання щодо компетенції органів державної влади в сфері управління державним майном визначаються Декретом Кабінету Міністрів України "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності", ст. 1 якого на міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи виконавчої влади покладає здійснення функцій щодо управління майном, що є у державній власності, крім майнових комплексів підприємств, установ, організацій, управління якими здійснюють відповідні служби Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України згідно з законодавчими актами України. Відповідні органи, зокрема, приймають рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ і організацій, заснованих на державній власності, затверджують їх статути (положення), контролюють їх дотримання та приймають рішення у зв'язку з порушенням статутів (положень).
Відповідно орган державної влади, до сфери управління якого входить державне підприємство, є представником власника і виконує його функції у межах, визначених його компетенцією. Державне унітарне підприємство може не тільки створюватись у вузькому значенні; відповідні права на нього можуть набуватись і на інших підставах, наприклад, внаслідок передачі підприємства з комунальної власності у державну відповідно до вимог Закону України від 3 березня 1998 р. № 147/98-ВР "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності". Так, згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 1997 р. № 604-р "Про передачу майна з комунальної у державну власність" Львівський виробничо-технічний центр стандартизації, метрології та сертифікації був переданий до сфери управління Мінагрополітики.
4. Державне унітарне підприємство створюється в розпорядчому порядку і належить до сфери управління органу, який його створив.
Розпорядчий порядок утворення державного підприємства означає, що такому утворенню передує видання компетентним органом державної влади відповідного акта про це. Наприклад, наказом Міністерства транспорту України від 9 квітня 2004 р. № 293 було утворене державне унітарне підприємство "Агентство морської безпеки", метою якого, як йдеться у зазначеному наказі, є проведення робіт із запобігання актам тероризму, піратства, іншим подіям, а також взаємодія та координація дій, направлених на захист суден від загрози терористичних актів, озброєних нападів у портах і на морі, контроль за їх виконанням на місцях. Підприємство належить до сфери управління Мінтрансу України та підпорядковане Державному департаменту морського і річкового транспорту.
Проте державне підприємство не завжди належить до сфери управління органу, який його створив. Наприклад, розпорядженням Кабінету Міністрів України від 12 травня 2004 р. № 300-р було утворене державне підприємство "Державний резервний насіннєвий фонд України". Тим же самим розпорядженням підприємство було віднесене до сфери управління Мінагрополітики. Тобто, підприємство було створене за актом вищестоящого органу виконавчої влади, проте функції із безпосереднього вирішення відповідних організаційних питань були передані нижчестоящому органу.
5. Зважаючи на те, що базою для створення державного підприємства є державне майно, держава приділяє підвищену увагу використанню закріпленого за ним майна; його правовий статус характеризується наявністю обмежень, що не є характерними для юридичних осіб інших форм власності.
Так, окрім закріплення майна за державним підприємством не на праві власності, а на праві господарського відання (див. ст. 136) або оперативного управління (див. ст. 137 ГК України), передбачені обмеження на передачу безоплатно належного державному підприємству майна, встановлено правило щодо відчуження належних такому підприємству основних фондів за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить, як правило, на конкурентних засадах (ч. 2 ст. 75; див також ч. 4 ст. 77 ГК України), заборонено виступати засновниками підприємств будь-яких організаційних форм та видів, господарських товариств, кооперативів (ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів від 31 грудня 1992 р. № 24-92 "Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств") тощо.
6. Законодавством визначаються види діяльності, займатися якими можуть винятково державні підприємства. Зокрема, відповідно до ст. 4 Закону України "Про підприємництво" діяльність, пов'язана з виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, видобуванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об'єктів права державної власності, а також діяльність, пов'язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз та розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракетоносіїв, у тому числі з їх космічними запусками із будь-якою метою, може здійснюватися тільки державними підприємствами. Діяльність, пов'язана з виробництвом бензинів моторних сумішевих (А-76Ек, А-80Ек, А-92Ек, АІ-93Ек, А-95Ек, А-98Ек) з вмістом не менш як 5% високооктанових кисневмісних добавок - абсолютованого технічного спирту та етил-трет-бутилового ефіру, здійснюється нафтопереробними підприємствами, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України. Діяльність, пов'язана з виробництвом зазначених високооктанових кисневмісних добавок, здійснюється державними спиртовими заводами, перелік яких також визначається Кабінетом Міністрів України (див. Перелік нафтопереробних підприємств, що вироблятимуть бензини моторні сумішеві, а також Перелік державних спиртових заводів, що вироблятимуть високооктанові кисневмісні добавки до бензинів, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 29 січня 2003 р. № 127).
Особливості функціонування державного підприємства залежать від того, до якого виду воно належить.
Класифікація державних підприємств
Згідно з ч. 8 ст. 73 ГК України державні унітарні підприємства діють як державні комерційні підприємства або казенні підприємства.
Державне комерційне підприємство є суб'єктом підприємницької діяльності, діє на основі статуту на принципах підприємництва, зазначених у ст. 44 ГК України, і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном (ст. 74 ГК України).
За змістом ст. 75 ГК України державне комерційне підприємство зобов'язане приймати та виконувати доведені до нього в установленому законодавством порядку державні замовлення і державні завдання, а також враховувати їх при формуванні виробничої програми, визначенні перспектив свого економічного і соціального розвитку та виборі контрагентів.
Державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом. Відчужувати, віддавати в заставу майнові об'єкти, що належать до основних фондів, здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних одиниць та підрозділів державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить, і, як правило, на конкурентних засадах (див. Положення про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, затв. наказом Фонду державного майна України від ЗО липня 1999 р. № 1477 (у редакції наказу від 29 березня 2004 р. № 604) та Положення про порядок продажу на аукціоні, за конкурсом основних засобів, що є державною власністю, затв. наказом Фонду державного майна України від 22 вересня 2000 р. № 1976).
Держава та орган, до сфери управління якого входить державне комерційне підприємство, не несуть відповідальності за його зобов'язаннями, крім випадків, передбачених законодавством.
Казенні підприємства згідно зі ст. 76 ГК України створюються за рішенням Кабінету Міністрів України у галузях народного господарства, в яких:
- законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам;
- основним (понад 50%) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава;
- за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів (див. Закон України від 20 квітня 2000 р. № 1682-Ш "Про природні монополії");
- переважаючим (понад 50%) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним;
- приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом (див. Перелік державних підприємств, які перетворюються у казенні, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 30 червня 1998 р. № 987).
На відміну від державного комерційного, майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління в обсязі, зазначеному в статуті підприємства. Воно не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном, що належить до основних фондів, без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно входить.
Казенне підприємство здійснює господарську діяльність відповідно до виробничих завдань органу, до сфери управління якого воно входить (див. Положення про складання плану розвитку казенного підприємства, а також Положення про складання фінансового плану казенного підприємства, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 22 липня 1998 р. № 1129).
Казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями лише коштами, що перебувають у його розпорядженні. У разі недостатності зазначених коштів держава в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями казенного підприємства.

2.1.1.5. Комунальне підприємство

Комунальні підприємства виробляють продукцію, виконують роботи, надають послуги на визначеній території з метою забезпечення потреб інших суб'єктів господарювання та мешканців, що проживають на цій території. Це - організація будівництва, реконструкції, капітальних ремонтів житлового фонду; здійснення житлово-комунальними конторами постійного контролю за утриманням в належному стані житлових помешкань державного фонду та, на договірній основі, таких, що перебувають у приватній власності. На комунальній власності засновано чимало підприємств із обслуговування місцевих енергетичних систем, транспорту та зв'язку, шляхового господарства, а також закладів соціального спрямування, побутового обслуговування, просвітництва, культури і охорони здоров'я.
Комунальна власність, уособлена в комунальних підприємствах, є майновою основою господарської самостійності території і за умови ефективного використання може значно примножуватися і тим самим реально забезпечувати комплексний розвиток регіону. Акумулювання місцевих коштів в комунальних підприємствах і надання їм свободи господарювання сприяє їх більш ощадливому використанню. Водночас позбавлені колишньої залежності від центральних органів влади, комунальні підприємства відтепер мають власні ресурси для стимулювання ініціативи зайнятих працівників щодо пошуку нових резервів. Зазвичай це відбувається через співпрацю з підприємствами інших форм власності для реалізації великих програм розвитку території і практичного сприяння поліпшенню умов життя громадян.
Правовий статус комунальних підприємств визначається ст. 78 ГК України, а також законами, що регулюють діяльність місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування - закони України від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні", від 15 січня 1999 р. № 401-ХІУ "Про столицю України - місто-герой Київ", від 9 квітня 1999 р. № 586-ХІУ "Про місцеві державні адміністрації" тощо; особливості передачі об'єктів, зокрема підприємств, з державної у комунальну власність і навпаки визначаються Законом України від 3 березня 1998 р. № 147/98-ВР "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності".
Поняття комунального підприємства
Згідно зі ст. 78 ГК України комунальним унітарним підприємством є підприємство, що утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління.
Характеристика комунального підприємства
1. Комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування і належить до сфери його управління.
За змістом ст. ст. 140, 143 Конституції України (ст. 327 ЦК України) мешканці, які проживають в межах того чи іншого адміністративно-територіального утворення (територіальна громада), безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування (ради) управляють майном, що є у комунальній власності. Як передбачено ч. 5 ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", зазначені органи від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі і щодо утворення суб'єктів підприємницької діяльності (підприємств).
Представницькі органи місцевого самоврядування - сільські, селищні, міські ради - вправі приймати рішення про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення (п. 31 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"). Зокрема, до відання виконавчих органів цих рад належить управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності. Тобто місцеві ради вправі делегувати повноваження зі створення комунальних підприємств своїм виконавчим органам (виконавчим комітетам, управлінням, службам тощо) або місцевим державним адміністраціям.
Що ж до районних і обласних рад, то їх повноваження на розпорядження комунальним майном (в тому числі створення комунальних підприємств) має похідний від повноважень представницьких органів місцевого самоврядування характер, оскільки у вирішенні відповідних питань названі ради діють за дорученням сільських, селищних, міських рад (п. 19 ст. 43 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").
Орган, до сфери управління якого входить комунальне унітарне підприємство, є представником власника - відповідної територіальної громади і виконує його функції у межах, визначених законодавством.
2. Комунальне унітарне підприємство утворюється на базі відокремленої частини комунальної власності.
Основою діяльності комунального підприємства є комунальне майно, до складу якого за ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" входить рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси тощо. Згідно з підпунктом 2.5.2 п. 2.5 ст. 2 Класифікації форм власності ДК 001:2004, затв. наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28 травня 2004 р. № 97, об'єктами права комунальної власності є майно:
- комунальних підприємств, організацій, установ, закладів, що діють на основі комунальної власності територіальної громади (ст. 78 ГК України);
- акції (частки, паї) територіальної громади у майні суб'єктів господарювання різних форм власності (ст. 24 ГК України);
- комунальних господарських об'єднань, які утворюються переважно у формі корпорації або концерну, незалежно від найменування об'єднання (комбінат, трест тощо) (ст. 120 ГК України).
Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство). Воно не несе відповідальності за зобов'язаннями власника та органу місцевого самоврядування, до сфери управління якого воно входить.
3. Комунальне унітарне підприємство утворюється в розпорядчому порядку.
Створенню комунального підприємства, так само як і державного, передує видання компетентним органом відповідного акта. Наприклад, рішенням Київської міської ради від 27 листопада 2003 р. № 216/1090 "Про заходи щодо поліпшення роботи по організації дорожнього руху, розвитку мережі паркінгів, автостоянок, місць для паркування та інших об'єктів дорожнього сервісу в м. Києві" створене комунальне підприємство "Київ-дорсервіс"; підпунктом 8.1 п. 8 рішення було доручено виконавчому органу Київської міської ради (Київській міській державній адміністрації) здійснити відповідні організаційно-правові заходи. Розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 22 квітня 2004 р. № 680 був затверджений статут цього підприємства.
Комунальне підприємство може бути утворене внаслідок передачі майна з державної власності в комунальну відповідно до Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності".
Так, постановою Кабінету Міністрів України від 28 квітня 1998 р. № 583 "Про передачу державних підприємств до сфери управління Київської міської державної адміністрації" у комунальну власність було передане державне підприємство "Київське спеціалізоване підприємство обчислювальної техніки та інформатики". Розпорядженнями Київської міської державної адміністрації від 5 червня 1998 р. зазначене підприємство було прийнято до сфери управління Київської міської державної адміністрації, а від 5 березня 2001 р. № 387 - був затверджений його статут.

2.1.1.6. Підприємство споживчої кооперації.

Правовий статус підприємств споживчої кооперації визначається ст. 111 ГК України, а також Законом України від 10 квітня 1992 р. № 2265-ХІІ "Про споживчу кооперацію".
Поняття підприємства споживчої кооперації.
Згідно з ч. 8 ст. 111 ГК України підприємством споживної кооперації визнається унітарне або корпоративне підприємство, утворене споживчим товариством (товариствами) або спілкою (об'єднанням) споживчих товариств з метою здійснення статутних цілей цих товариств, спілок (об'єднань).
Характеристика підприємства споживчої кооперації.
1. Підприємством споживчої кооперації визнається підприємство, утворене споживчим товариством (товариствами) або спілкою (об'єднанням) споживчих товариств.
Відповідно до ч. 2 ст. 111 ГК України (ст. 5 Закону України "Про споживчу кооперацію") споживчим товариством є самоврядна організація громадян, які на основі добровільності членства, майнової участі та взаємодопомоги об'єднуються для спільної господарської діяльності з метою колективного організованого забезпечення своїх економічних і соціальних інтересів. Частина 7 ст. 111 ГК України (ст. 11 Закону України "Про споживчу кооперацію") дозволяє споживчим товариствам створювати для здійснення своїх статутних завдань будь-які підприємства, установи, організації, які, відповідно, вважаються підприємствами споживчої кооперації. 2. Підприємство споживчої кооперації може бути унітарним або корпоративним.
Якщо підприємство створюється одним споживчим товариством (спілкою), воно вважається унітарним; якщо товариств (засновників) два і більше, підприємство визнається корпоративним.
3. Метою створення підприємства споживчої кооперації є здійснення статутних завдань засновників. Ці завдання в широкому розумінні викладені у ст. 1 Закону України "Про споживчу кооперацію", згідно із якою споживча кооперація має право здійснювати торговельну, заготівельну, виробничу та іншу діяльність, не заборонену чинним законодавством України, сприяє соціальному і культурному розвитку села, народних промислів і ремесел, бере участь у міжнародному кооперативному русі. Настільки широкими можуть бути і повноваження підприємства споживчої кооперації; конкретний їх перелік міститься у статуті підприємства.

2.1.2. Корпоративні підприємства.

За змістом ч. 5 ст. 63 ГК України корпоративним є підприємство, що утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Як і унітарні, корпоративні підприємства характеризуються наявністю декількох видів, особливості правового статусу яких будуть нами розглянуті.

2.1.2.1. Приватне підприємство з двома та більше засновниками.

У підпункті 2.1.1.1 цієї теми нами розглядалося унітарне приватне підприємство - приватне підприємство з одним засновником; відповідно у цьому підпункті ми розглянемо особливості корпоративного його виду - приватне підприємство з декількома засновниками.
Поняття приватного підприємства з двома та більше засновниками.
За змістом ст. 113 ГК України корпоративним приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці.
За своєю суттю приватне підприємство з декількома засновниками близьке до господарського товариства. Проте його правовий статус характеризується наявністю деяких обмежень, не притаманних господарським товариствам, які розглядаються далі. З іншого боку, діяльність корпоративних приватних підприємств менш заформалізована порівняно з господарськими товариствами - на них не поширюються вимоги Закону України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ "Про господарські товариства", зокрема, щодо мінімального розміру статутного фонду та інші.
Характеристика приватного підприємства з двома та більше засновниками.
1. Приватним підприємством з двома та більше засновниками визнається підприємство, засноване кількома фізичними особами.
На відміну від унітарного, засновниками корпоративного приватного підприємства можуть бути лише фізичні особи, що випливає з аналізу визначення приватного підприємства, що міститься у ст. 113 ГК України, згідно з яким засновником унітарного приватного підприємства може, зокрема, бути одна юридична особа. Як вже йшлося вище, при розгляді унітарного приватного підприємства, спільного заснування приватного підприємства фізичними і юридичними особами, а також декількома юридичними особами, на відміну від господарського товариства, законодавство не передбачає.
2. Приватне підприємство з двома та більше засновниками діє на основі приватної власності засновників. На відміну від господарського товариства, яке може засновуватися за участю державної/комунальної власності, приватне підприємство створюється лише на базі приватної власності його засновників. Це, зокрема, обумовлено суб'єктним складом засновників приватного підприємства, адже фізичні особи не можуть здійснювати повноваження власника щодо державного та комунального майна.
3. Приватне підприємство з двома та більше засновниками може обмежуватись працею своїх засновників або використовувати найману працю.
Як і в господарських товариствах - "товариствах капіталів", ГК України не зобов'язує засновників корпоративного приватного підприємства брати участь в його трудовому житті; вони можуть працювати самі на заснованому ними підприємстві - бути пов'язаними трудовими відносинами з ним, так і найняти персонал "зі сторони".
Інші ознаки приватного підприємства збігаються як із загальними ознаками підприємства як організаційно-правової форми, так і з ознаками унітарного приватного підприємства, розглянутими нами раніше.

2.1.2.2. Господарські товариства як суб'єкти підприємницької діяльності: загальна характеристика та класифікація.

Загальні відомості про господарські товариства - їх поняття, види, правила створення і діяльності, а також правовий статус - містяться у § 1 гл. 8 ЦК України і гл. 9 ГК України; також залишається діяти Закон України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ "Про господарські товариства". Порядок діяльності акціонерних товариств як виду господарських товариств додатково врегульовано окремим блоком нормативних актів, пов'язаних із порядком випуску та обігу акцій - законами України від 18 червня 1991 р. № 1201-ХІІ "Про цінні папери і фондову біржу", від ЗО жовтня 1996 р. № 448/96-ВР "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні", численними документами Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Крім того, діяльність окремих суб'єктів господарювання, що створюються в формі господарських товариств, врегульовано спеціальними законодавчими актами. До таких, зокрема, належать корпоративні інвестиційні фонди, правовий статус яких встановлюється Законом України від 15 березня 2001 р. № 2299-Ш "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)".
Щодо визначення правового статусу господарських товариств особливо актуальним є питання визначення пріоритету у застосуванні актів рівної юридичної сили - ЦК, ГК України, а також Закону України "Про господарські товариства", оскільки вони регулюють суміжні питання. Так, якщо положення ЦК, ГК України суперечать положенням Закону України "Про господарські товариства", застосуванню підлягають положення ЦК (ГК) України, незважаючи на те, що Закон є спеціальним нормативним актом (підтвердження цієї позиції міститься, зокрема, в пунктах 5, 8 листа Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 20 лютого 2004 р. № 1022 "Щодо деяких питань створення та державної реєстрації господарських товариств"). Якщо положення ЦК суперечать положенням ГК України, застосуванню підлягають положення ГК України як спеціального нормативного акта.
Поняття господарських товариств.
Найзагальніше визначення господарських товариств міститься у ст. 113 ЦК України, згідно з якою господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Більш детальне визначення міститься у ст. 79 ГК України (ст. 1 Закону України "Про господарські товариства"), відповідно до якої господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.
Господарські товариства є одним з найбільш популярних видів підприємств в Україні. Демократичний характер управління господарськими товариствами, різноманітність їх форм та інші чинники мали наслідком широке поширення цих організаційно-правових форм і в світі. Адже, як показує досвід розвинутих зарубіжних країн, основна частка всієї реалізованої продукції (більше 96%) припадає саме на господарські товариства.
Характеристика господарських товариств.
1. Господарським товариством є юридична особа - підприємство або інший суб'єкт господарювання.
Належність господарських товариств до підприємств підтверджується ч. 5 ст. 63 ГК України, яка прямо відносить господарські товариства до видів корпоративних підприємств. Це, в свою чергу, означає, що на господарські товариства повною мірою поширюються загальні положення ГК України та інших актів законодавства, що регулюють діяльність підприємств. Якщо загальні положення щодо підприємств суперечать спеціальним положенням, що безпосередньо визначають правовий статус господарських товариств, застосовуються спеціальні положення відповідних нормативних актів.
2. Господарське товариство створюється юридичними особами та/або громадянами.
Згідно з ч. 2 ст. 79 ГК України засновниками і учасниками господарського товариства можуть бути суб'єкти господарювання, інші учасники господарських відносин, а також громадяни, які не є суб'єктами господарювання. Тобто господарське товариство може бути засноване як юридичними, так і фізичними особами, а також спільно фізичними і юридичними особами, причому для заснування господарського товариства фізичній особі не обов'язково мати статус суб'єкта підприємницької діяльності. Крім того, незважаючи на наявність у назві терміна "товариство", ЦК (ч. 2 ст. 114) та ГК (ч. 1 ст. 79) України передбачають можливість господарського товариства діяти у складі одного учасника.
Обмеження щодо заснування та участі в господарських товариствах суб'єктів господарювання або інших осіб встановлюються законодавством (наприклад, за положеннями ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 р. № 24-92 "Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств" державні підприємства не мають права бути засновниками господарських товариств).
Іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, а також міжнародні організації можуть бути засновниками та учасниками господарських товариств нарівні з громадянами та юридичними особами України, крім випадків, встановлених законодавчими актами України. Так, згідно зі ст. 13 Закону України від 21 грудня 1993 р. № 3759-ХІІ "Про телебачення і радіомовлення" в Україні забороняється створення телерадіоорганізацій іноземними юридичними і фізичними особами та особами без громадянства. Також забороняється створення і діяльність телерадіоорганізацій з іноземними інвестиціями, у статутному фонді яких більш як 30% іноземних інвестицій.
Деякі нормативні акти встановлюють кваліфікаційні (спеціальні) вимоги щодо засновників (учасників) господарських товариств. Так, згідно зі ст. 33 Закону України "Про цінні папери і фондову біржу" фондову біржу (акціонерне товариство) може бути створено не менш як 20 засновниками - торговцями цінними паперами, які мають дозвіл на здійснення комерційної і комісійної діяльності по цінних паперах за умови внесення ними до статутного фонду не менш як 10 тис. неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Згідно з ч. 4 ГК України суб'єкти господарювання - юридичні особи, які стали засновниками або учасниками господарського товариства, зберігають статус юридичної особи.
Статтею 88 ГК України (ст. ст. 116, 117 ЦК України; ст. ст. 10, 11 Закону України "Про господарські товариства") визначено компетенцію учасників господарських товариств незалежно від їх виду. Так, учасники товариства мають право:
- брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених законодавством;
- брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди). Право на отримання частки прибутку (дивідендів) пропорційно частці кожного з учасників мають особи, які є учасниками товариства на початок строку виплати дивідендів;
- одержувати інформацію про діяльність товариства. На вимогу учасника товариство зобов'язане надавати йому для ознайомлення річні баланси, звіти про фінансово-господарську діяльність товариства, протоколи ревізійної комісії, протоколи зборів органів управління товариства тощо;
- вийти в передбаченому установчими документами порядку зі складу товариства.
Відповідно учасники товариства зобов'язані:
- додержуватись вимог установчих документів товариства і виконувати рішення загальних зборів та інших органів управління товариства;
- виконувати свої зобов'язання перед товариством, в тому числі і пов'язані з майновою участю, а також вносити вклади (оплачувати акції) у розмірі, порядку та засобами, передбаченими установчими документами;
- не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію про діяльність товариства.
Учасники можуть мати також інші права і нести інші обов'язки, передбачені законодавством і установчими документами товариства.
3. Господарські товариства створюються шляхом об'єднання майна та участі в підприємницькій діяльності їх засновників (учасників). Внески (вклади) засновників (учасників) об'єднуються у статутний фонд (статутний, складений капітал) товариства, що, власне, є характерним для будь-якої юридичної особи.
У законодавстві паралельно вживаються терміни "статутний фонд" (ГК України, Закон України "Про господарські товариства" та інші акти) та - "статутний (складений) капітал" (ЦК України).
Щодо застосування понять "статутний фонд" та "статутний капітал" Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва в п. 13 свого листа від 20 лютого 2004 р. № 1022 "Щодо деяких питань створення та державної реєстрації господарських товариств" повідомив про синонімічність зазначених понять. Щодо співвідношення понять "статутний капітал" і "складений капітал" Міністерство юстиції України у п. 2 роз'яснення від 17 листопада 2003 р. № 14-34-1406 "Відносно деяких положень Закону України "Про державну реєстрацію юридичних і фізичних осіб - підприємців" повідомило, що поняття "складений капітал" вживається стосовно повного та командитного товариств, а "статутний капітал" - стосовно акціонерного товариства, товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю.
З огляду на зазначений вище пріоритет положень спеціального нормативного акта (ГК) щодо положень загального (ЦК України), надалі щодо господарських товариств та інших суб'єктів господарювання застосовуватимемо єдине поняття - "статутний фонд".
Згідно зі ст. 87 ГК України статутний фонд товариства становить сума вкладів засновників та учасників господарського товариства.
Вкладами учасників та засновників господарського товариства можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, а також інші майнові права (в тому числі майнові права на об'єкти інтелектуальної власності), кошти, в тому числі в іноземній валюті.
Забороняється використовувати для формування статутного фонду товариства бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу. Проте чинним законодавством не передбачено оформлення та подання в орган державної реєстрації документа про підтвердження факту, що кошти, які вносяться до статутного фонду товариства, не є бюджетними коштами, коштами, одержаними в кредит та під заставу (п. 12 листа Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 20 лютого 2004 р. № 1022 "Щодо деяких питань створення та державної реєстрації господарських товариств").
Фінансовий стан засновників - юридичних осіб щодо їх спроможності здійснити відповідні внески до статутного фонду господарського товариства у випадках, передбачених законом, повинен бути перевірений належним аудитором (аудиторською організацією) у встановленому порядку, а майновий стан засновників - громадян має бути підтверджений декларацією про їх доходи і майно, засвідченою відповідним податковим органом.
За ч. 2 ст. 86 ГК України (ч. 2 ст. 115 ЦК України) вклад, оцінений у гривнях, становить частку учасника та засновника у статутному фонді товариства. Порядок оцінки вкладів визначається в установчих документах господарського товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці.
Згідно з ч. 2 ст. 7 Закону України від 12 липня 2001 р. № 2658-ІП "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" проведення експертної оцінки майна є обов'язковим, зокрема, у випадках визначення вартості внесків учасників та засновників господарського товариства, якщо до зазначеного товариства вноситься майно господарських товариств з державною часткою (часткою комунального майна).
На відміну від підприємств, щодо господарських товариств деяких видів Законом України "Про господарські товариства" передбачений мінімальний розмір статутного фонду. Крім того, законодавством встановлені випадки, коли від розміру статутного фонду товариства залежить можливість останнього провадити певні види діяльності. Так, відповідно до ст. 27 Закону України "Про цінні папери і фондову біржу" дозвіл на здійснення усіх або окремих (крім комісійної) видів діяльності може бути видано торговцям цінними паперами (якими, в свою чергу, можуть бути банки, акціонерні товариства, статутний фонд яких сформовано за рахунок виключно іменних акцій, та інші господарські товариства), які мають внесений статутний фонд у розмірі не менш як 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а на здійснення комісійної діяльності щодо цінних паперів - не менш як 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Господарське товариство має право змінювати (збільшувати або зменшувати) розмір статутного фонду в порядку, встановленому законодавством.
Крім статутного фонду, у господарському товаристві створюються резервний (страховий) фонд у розмірі, встановленому установчими документами, але не менш як 25% відсотків статутного фонду, а також інші фонди, передбачені законодавством України або установчими документами товариства. Розмір щорічних відрахувань до резервного (страхового) фонду передбачається установчими документами, але не може бути меншим 5% суми прибутку товариства.
4. Метою створення і діяльності господарського товариства є отримання прибутку. Згідно з ч. 5 ст. 79 ГК України (ч. 4 ст. 1 Закону України "Про господарські товариства") господарські товариства можуть займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, яка не суперечить законодавству України.
Проте ознака отримання прибутку зберігається не в усіх господарських товариствах. Наприклад, згідно зі ст. 33 Закону України "Про цінні папери і фондову біржу" фондова біржа, хоча і є акціонерним товариством, проте має статус організації, яка "створюється без мети отримання прибутку та займається виключно організацією укладання угод купівлі та продажу цінних паперів та їх похідних" (ч. 4 цієї ж статті).
Згідно з ч. 5 ст. 87 ГК України прибуток господарського товариства утворюється з надходжень від його господарської діяльності після покриття матеріальних та прирівняних до них витрат і витрат на оплату праці. З економічного прибутку товариства сплачуються передбачені законом податки та інші обов'язкові платежі, а також відсотки по кредитах банків і по облігаціях. Прибуток, одержаний після зазначених розрахунків, залишається у розпорядженні товариства, яке визначає напрями його використання відповідно до установчих документів товариства.
5. Управління товариством здійснюють його органи і посадові особи, склад і порядок обрання (призначення) яких здійснюється залежно від виду товариства, а у визначених законом випадках - учасники товариства. При цьому відповідно до ст. 23 Закону України "Про господарські товариства" (ст. 89 ГК України) посадовими особами органів управління товариства визнаються голова та члени виконавчого органу, голова ревізійної комісії, а у товариствах, де створена рада товариства (спостережна рада), - голова та члени ради товариства (спостережної ради). Вони відповідають за заподіяну ними товариству шкоду відповідно до чинного законодавства України.
Посадовими особами органів управління товариства не можуть бути члени Кабінету Міністрів України, керівники центральних та інших органів виконавчої влади, військовослужбовці, посадові особи органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державних нотаріальних контор, а також посадові особи органів державної влади, крім випадків, коли державні службовці здійснюють функції з управління акціями (частками, паями), що належать державі, та представляють інтереси держави в раді товариства (спостережній раді) або ревізійній комісії товариства. Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути посадовими особами тих товариств, які здійснюють цей вид діяльності. Особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини, не можуть займати у товариствах керівні посади і посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю.
Класифікація господарських товариств.
Згідно зі ст. 1 Закону України "Про господарські товариства" (ч. 2 ст. 113 ЦК України; ч. 1 ст. 80 ГК України) до господарських товариств належать:
- акціонерні товариства;
- товариства з обмеженою відповідальністю;
- товариства з додатковою відповідальністю;
- повні товариства;
- командитні товариства.
Кожному з цих видів товариств притаманні специфічні ознаки, а відтак - і специфічний правовий статус, про що йдеться далі.

2.1.2.2.1. Акціонерне товариств.

Поняття акціонерного товариства.
Згідно зі ст. 80 ГК України (ст. 24 Закону України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ "Про господарські товариства"; ст. 152 ЦК України) акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій.
Економічна сутність акціонерного товариства полягає в концентрації капіталу, за якої не завжди необхідно і можливо робити значні внески одним чи декількома інвесторами, коли більш доцільним є об'єднання коштів багатьох дрібних інвесторів. Акціонерне товариство виступає найбільш прийнятною організаційно-правовою формою для такого об'єднання.
Крім того, законодавством установлені випадки, коли суб'єкт підприємницької діяльності може бути створений лише в формі акціонерного товариства. Так, згідно зі ст. 33 Закону України від 18 червня 1991 р. № 1201-XII "Про цінні папери і фондову біржу" фондова біржа може створюватися лише у формі акціонерного товариства; згідно зі ст. 7 Закону України від 15 березня 2001 р. № 2299-Ш "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)" корпоративний інвестиційний фонд створюється у формі відкритого акціонерного товариства.
Підприємство у формі акціонерного товариства є найвигіднішим і найпоширенішим типом організації підприємства на Заході. По-перше, його корпоративна форма забезпечує мобілізацію великих грошових сум шляхом реалізації акцій серед населення. По-друге, вона забезпечує передачу окремих інтересів власності, оскільки акції можуть легко продаватися іншим особам. По-третє, вона накладає на акціонера відповідальність тільки у межах свого капіталу.
Характеристика акціонерного товариства.
1. Акціонерне товариство є різновидом господарського товариства. Це означає, що на нього поширюються вищенаведені загальні положення про господарські товариства, з урахуванням специфіки цього виду юридичних осіб.
2. Акціонерним є товариство, що має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості. Фактично це означає, що статутний фонд акціонерного товариства поділяється на частки, право власності на які підтверджується акціями.
За змістом ст. 4 Закону України "Про цінні папери і фондову біржу" акцією є цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує дольову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.
Відповідно до ч. 1 ст. 155 ЦК України статутний фонд акціонерного товариства утворюється з вартості вкладів акціонерів, внесених внаслідок придбання ними акцій, і визначає мінімальний розмір майна товариства, який гарантує інтереси його кредиторів. Він не може бути меншим суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, що діє на момент створення акціонерного товариства.
При заснуванні акціонерного товариства усі його акції мають бути розподілені між засновниками. Відкрита підписка на акції акціонерного товариства не провадиться до повної сплати статутного фонду (ч. 2 ст. 155 ЦК України).
Якщо після закінчення другого та кожного наступного фінансового року вартість чистих активів акціонерного товариства виявиться меншою від статутного фонду, товариство зобов'язане оголосити про зменшення свого статутного фонду та зареєструвати відповідні зміни до статуту у встановленому порядку. Якщо вартість чистих активів товариства стає меншою від мінімального розміру статутного фонду, встановленого законом, товариство підлягає ліквідації.
3. Акціонерне товариство несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства. У свою чергу, акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій.
ЦК України (ч. 2 ст. 152) та Закон України "Про господарські товариства" (ч. З ст. 24) передбачають можливість встановлення у статуті акціонерних товариств положення, відповідно до якого акціонери, які не повністю оплатили акції, несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства також у межах несплаченої суми. В літературі висловлюються критичні зауваження стосовно відповідальності учасника акціонерного товариства за боргами останнього. Адже акціонер залучається до сплати вартості акцій, на які він підписався, не в порядку несення ним відповідальності за акціонерне товариство, а за своїми власними зобов'язаннями перед товариством як особа, яка не виконала свій основний обов'язок. Тим самим акціонер вважається зобов'язаним перед товариством, а не перед його кредиторами.
Крім того, за ч. З ст. 153 ЦК України (ч. 7 ст. 81 ГК України) особи, що створюють акціонерне товариство, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до державної реєстрації товариства. Акціонерне товариство відповідає за зобов'язаннями учасників, пов'язаними з його створенням, лише у разі наступного схвалення їх дій загальними зборами акціонерів.
4. Згідно зі ст. 154 ЦК України (ст. 82 ГК України) установчим документом акціонерного товариства є статут.
Відповідно до ст. 57 та ч. 2 ст. 82 ГК України статут акціонерного товариства повинен містити відомості про найменування та місцезнаходження, чітко вказувати на його вид, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, склад і компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, в тому числі перелік питань, з яких необхідна одностайність або кваліфікована більшість голосів, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації. Крім того, у статуті повинні міститися також відомості про види акцій, що випускаються, їх номінальну вартість, співвідношення акцій різних видів, кількість акцій, що купуються засновниками, наслідки невиконання зобов'язань по викупу акцій.
Зважаючи на дозвіл, що міститься у ст. ст. 114, 153 ЦК України (ст. 79 ГК України) щодо створення акціонерного товариства як однією, так і декількома фізичними і юридичними особами, законодавство (ч. 6 ст. 81 ГК України; ч. 2 ст. 153 ЦК України) передбачає необхідність укладення між засновниками, якщо їх декілька, договору, що визначає порядок здійснення ними спільної діяльності щодо створення акціонерного товариства, відповідальність перед особами, що підписалися на акції, і третіми особами. Цей договір не є установчим документом товариства, а, відповідно, правовстановлюючого значення не має.
Договір про створення акціонерного товариства укладається в письмовій формі, а у випадку, якщо у створенні товариства беруть участь громадяни, договір має бути посвідченим нотаріально.
Згідно з ч. 4 ст. 153 ЦК України акціонерне товариство може бути створене однією особою чи може складатися з однієї особи у разі придбання одним акціонером усіх акцій товариства. Воно не може мати єдиним учасником інший суб'єкт підприємницької діяльності, учасником якого є одна особа. Відповідно, якщо засновником акціонерного товариства є одна особа, єдиним документом, на підставі якого визначаються взаємовідносини між ним і створеним ним акціонерним товариством, є статут.
5. Законодавство України поділяє акціонерів на засновників і учасників. Засновниками вважаються особи, які виконують дії, пов'язані із заснуванням акціонерного товариства. Так, як йшлося вище, вони укладають між собою договір, що визначає порядок здійснення ними спільної діяльності зі створення акціонерного товариства. Засновники повинні зробити повідомлення про намір створити акціонерне товариство, здійснити підписку на акції, провести установчі збори і державну реєстрацію акціонерного товариства. Тобто засновники є особами, які заінтересовані у створенні і подальшій діяльності товариства і готові заради цього покласти на себе певні обов'язки із заснування товариства.
Крім того, законодавство накладає на засновників обов'язок бути держателями акцій на суму не менш як 25% статутного фонду і строком не менше 2 років.
На відміну від засновників, учасники акціонерного товариства погоджуються зробити внесок до статутного фонду товариства, що створюється, проте не бажають брати на себе будь-які обов'язки із його створення1. Відповідно до ст. 28 Закону України "Про господарські товариства" учасники купують акції при створенні акціонерного товариства на підставі договору з його засновниками, а при додатковому випуску акцій у зв'язку із збільшенням статутного фонду - з товариством або іншим власником.
6. Процедура створення акціонерного товариства є доволі складною. Крім необхідності укладення договору між засновниками, ч. 4 ст. 26 Закону України "Про господарські товариства" передбачено 4 етапи, що їх повинні пройти засновники для створення акціонерного товариства:
- зробити повідомлення про намір створити акціонерне товариство;
- здійснити підписку на акції (в разі створення відкритого акціонерного товариства);
- провести установчі збори;
- здійснити державну реєстрацію акціонерного товариства. Повідомлення про намір створення акціонерного товариства робиться в засобах масової інформації; щоправда, коло таких засобів законодавством не визначене. В ньому вказується: найменування акціонерного товариства; мета створення і діяльності; розмір статутного фонду; кількість, номінальна вартість і види акцій, що випускаються; склад засновників та інші відомості. Суть підписки на акції полягає у внесенні особами, які бажають стати акціонерами, на рахунок засновників не менше 10% вартості акцій, на які вони підписалися, після чого засновники видають їм письмове зобов'язання про продаж відповідної кількості акцій.
Засновники публікують у засобах масової інформації відповідно до вимог чинного законодавства інформацію про випуск акцій, зміст та порядок реєстрації якої встановлюються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку (див., зокрема, Положення про порядок реєстрації випуску акцій відкритих акціонерних товариств і облігацій підприємств, затв. наказом Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 20 вересня 1996 р. № 210 (у редакції рішення від 9 лютого 2001 р. № 18). Строк відкритої підписки на акції не може перевищувати 6 місяців.
Після закінчення вказаного у повідомленні строку підписка припиняється. Якщо до того часу не вдалося покрити підпискою 60% акцій, акціонерне товариство вважається незаснова-ним. Особам, які підписалися на акції, повертаються внесені ними суми або інше майно не пізніш як через 30 днів.
До дня скликання установчих зборів особи, які підписалися на акції, повинні внести з урахуванням попереднього внеску не менше 30% номінальної вартості акцій. На підтвердження внеску засновники видають тимчасові свідоцтва.
На відміну від відкритого акціонерного товариства, засновники закритого акціонерного товариства повинні внести до дня скликання установчих зборів не менше 50% номінальної вартості акцій (ст. 31 Закону України "Про господарські товариства").
Якщо результати підписки свідчать про можливість створення акціонерного товариства, відповідно до ст. 35 Закону України "Про господарські товариства" засновники скликають установчі збори. Вони скликаються у строк, зазначений у повідомленні, але не пізніше двох місяців з моменту завершення підписки на акції.
Установчі збори акціонерного товариства визнаються правомочними, якщо в них беруть участь особи, які підписалися більш як на 60% акцій, на які проведено підписку. Якщо через відсутність кворуму установчі збори не відбулися, протягом двох тижнів скликаються повторні установчі збори. Якщо і при повторному скликанні установчих зборів не буде забезпечено кворуму, акціонерне товариство вважається таким, що не відбулося.
Рішення про створення акціонерного товариства, його дочірніх підприємств, філій та представництв, про обрання ради акціонерного товариства (спостережної ради), виконавчих і контролюючих органів акціонерного товариства та про надання пільг засновникам за рахунок акціонерного товариства повинні бути прийняті більшістю у 3/4 голосів присутніх на установчих зборах осіб, які підписалися на акції, а інші питання - простою більшістю голосів. Голосування на установчих зборах проводиться за принципом: одна акція - один голос.
На установчих зборах акціонерного товариства вирішуються такі питання:
- приймається рішення про створення акціонерного товариства і затверджується його статут;
- приймається або відхиляється пропозиція про підписку на акції, що перевищує кількість акцій, на які було оголошено підписку (у разі прийняття рішення про підписку, що перевищує розмір, на який було оголошено підписку, відповідно збільшується передбачений статутний фонд);
- зменшується розмір статутного фонду у випадках, коли в установлений строк підпискою на акції покрита не вся необхідна сума, вказана у повідомленні;
- обирається рада акціонерного товариства (спостережна рада), виконавчий та контролюючий орган акціонерного товариства;
- вирішується питання про схвалення угод, укладених засновниками до створення акціонерного товариства (до моменту державної реєстрації засновники акціонерного товариства мають право укладати від імені останнього угоди, які визнаватимуться такими, що укладені з товариством, тільки за умови їх подальшого схвалення товариством - ст. 8 Закону України "Про господарські товариства");
- визначаються пільги, що надаються засновникам;
- затверджується оцінка вкладів, внесених у натуральній формі;
- вирішуються інші питання відповідно до установчих документів.
Після прийняття установчими зборами рішення про створення акціонерного товариства проводиться його державна реєстрація в порядку, передбаченому Законом України від 15 травня 2003 р. № 755-ІУ "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців". Процедура державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності, в тому числі і акціонерних товариств, розглядатиметься нами окремо в наступній темі "Організація підприємницької діяльності".
7. Відповідно до ст. 159 ЦК України (ст. 41 Закону України "Про господарські товариства") вищим органом акціонерного товариства є загальні збори акціонерів. У загальних зборах мають право брати участь усі його акціонери незалежно від кількості і виду акцій, що їм належать.
Акціонери (їхні представники), які беруть участь у загальних зборах, реєструються із зазначенням кількості голосів, що їх має кожний акціонер, який бере участь у зборах.
До виключної компетенції загальних зборів акціонерів належить:
- внесення змін до статуту товариства, у тому числі зміна розміру його статутного фонду;
- обрання членів наглядової ради, а також утворення і відкликання виконавчого та інших органів товариства;
- затвердження річної фінансової звітності, розподіл прибутку і збитків товариства;
- рішення про ліквідацію товариства.
До виключної компетенції загальних зборів статутом товариства і законом може бути також віднесене вирішення інших питань.
Питання, віднесені законом до виключної компетенції загальних зборів акціонерів, не можуть бути передані ними для вирішення іншим органам товариства.
Рішення загальних зборів акціонерів приймаються більшістю не менш як у 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах, щодо:
- внесення змін до статуту товариства;
- ліквідації товариства.
З інших питань рішення приймаються простою більшістю голосів акціонерів, які беруть участь у зборах.
Виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління або інший орган, визначений статутом. Він вирішує всі питання діяльності акціонерного товариства, крім тих, що віднесені до компетенції загальних зборів і наглядової ради товариства.
Виконавчий орган є підзвітним загальним зборам акціонерів і наглядовій раді акціонерного товариства та організовує виконання їхніх рішень. Виконавчий орган діє від імені акціонерного товариства у межах, встановлених статутом акціонерного товариства і законом.
Виконавчий орган акціонерного товариства може бути колегіальним (правління, дирекція) чи одноособовим (директор, генеральний директор).
В акціонерному товаристві може бути створена наглядова рада акціонерного товариства, яка здійснює контроль за діяльністю його виконавчого органу та захист прав акціонерів товариства. Статутом акціонерного товариства і законом встановлюється виключна компетенція наглядової ради. Питання, віднесені статутом до виключної компетенції наглядової ради, не можуть бути передані нею для вирішення виконавчому органу товариства.
Члени наглядової ради акціонерного товариства не можуть бути членами його виконавчого органу.
Наглядова рада акціонерного товариства визначає форми контролю за діяльністю його виконавчого органу.
Контроль за фінансово-господарською діяльністю правління акціонерного товариства здійснюється ревізійною комісією, яка обирається з числа акціонерів. її членами не можуть бути члени правління, ради акціонерного товариства (спостережної ради) та інші посадові особи. Порядок діяльності ревізійної комісії та її кількісний склад затверджуються загальними зборами акціонерів згідно із статутом товариства.
Перевірки фінансово-господарської діяльності правління проводяться ревізійною комісією за дорученням загальних зборів, ради акціонерного товариства (спостережної ради), за власною ініціативою або на вимогу акціонерів, які володіють у сукупності більш як 10% голосів. Ревізійній комісії акціонерного товариства повинні бути подані всі матеріали, бухгалтерські або інші документи і особисті пояснення посадових осіб на її вимогу.
Ревізійна комісія доповідає про результати проведених нею перевірок загальним зборам акціонерного товариства або раді акціонерного товариства (спостережній раді). Члени ревізійної комісії також вправі брати участь з правом дорадчого голосу у засіданнях правління.
Ревізійна комісія складає висновок по річних звітах та балансах. Без висновку ревізійної комісії загальні збори акціонерів не вправі затверджувати баланс.
Ревізійна комісія зобов'язана вимагати позачергового скликання загальних зборів акціонерів у разі виникнення загрози суттєвим інтересам акціонерного товариства або виявлення зловживань, вчинених посадовими особами.
Класифікація акціонерних товариств
Згідно зі ст. 81 ГК України акціонерні товариства можуть бути:
- відкритими;
- закритими.
Акції відкритого акціонерного товариства можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах. Акціонери відкритого товариства можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства.
Акції закритого акціонерного товариства розподіляються між засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі. Акціонери закритого товариства мають переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товариства.
На практиці виникає питання, чи може засновник закритого акціонерного товариства продати (або іншим чином передати) свої акції третій особі? У ст. 25 Закону України "Про господарські товариства" йдеться тільки про заборону обігу акцій шляхом підписки та на біржах. Обов'язковість розподілення всіх акцій між засновниками закритого акціонерного товариства поширюється лише на момент створення товариства (ст. 29 Закону), а відтак - не поширюється на другий і наступні випуски акцій. Таким чином, на нашу думку, засновник закритого акціонерного товариства має право відчужувати належні йому акції третім особам, з урахуванням дворічного (з моменту створення товариства) обмеження на відчуження акцій (ст. 30 Закону).

2.1.2.2.2. Товариство з обмеженою відповідальністю

Поняття товариства з обмеженою відповідальністю
Згідно з ч. З ст. 80 ГК України (ст. 50 Закону України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ "Про господарські товариства"; ст. 140 ЦК України) товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.
Товариства з обмеженою відповідальністю є найбільш популярним видом господарських товариств як в Україні, так і за кордоном. У цій організаційно-правовій формі провадять свою діяльність як невеликі за обсягами господарські організації, так і крупні підприємства (хоча кількість останніх, створених у формі товариств з обмеженою відповідальністю, все ж поступається акціонерній формі).
Характеристика товариства з обмеженою відповідальністю
1. Товариство з обмеженою відповідальністю має статутний фонд, поділений на частки. Ці частки є відображенням вкладів, що їх вносять учасники при створенні товариства з обмеженою відповідальністю. Відповідно до статутного фонду визначається мінімальний розмір майна товариства, який гарантує інтереси його кредиторів. Згідно з ч. 2 ст. 144 ЦК України не допускається звільнення учасника товариства з обмеженою відповідальністю від обов'язку внесення вкладу до статутного фонду товариства, у тому числі шляхом зарахування вимог до товариства.
Розмір статутного фонду товариства повинен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства з обмеженою відповідальністю (ст. 52 Закону України "Про господарські товариства").
До моменту державної реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю його учасники повинні сплатити не менше ніж 50% суми своїх вкладів. Внесення до статутного фонду грошей підтверджується документами, виданими банківською установою. Порядок оцінки інших вкладів (у вигляді майна, майнових прав тощо) визначається в установчих документах товариства.
Частина статутного фонду, що залишилася несплаченою, підлягає сплаті протягом першого року діяльності товариства. Якщо учасники протягом першого року діяльності товариства не сплатили повністю суму своїх вкладів, товариство повинно оголосити про зменшення свого статутного фонду і зареєструвати відповідні зміни до статуту у встановленому порядку або прийняти рішення про ліквідацію товариства. Якщо після закінчення другого чи кожного наступного фінансового року вартість чистих активів товариства з обмеженою відповідальністю виявиться меншою від статутного фонду, товариство зобов'язане оголосити про зменшення свого статутного фонду і зареєструвати відповідні зміни до статуту в установленому порядку, якщо учасники не прийняли рішення про внесення додаткових вкладів. Якщо вартість чистих активів товариства стає меншою від визначеного законом мінімального розміру статутного фонду, товариство підлягає ліквідації.
2. Товариство з обмеженою відповідальністю несе відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном; відповідно, його учасники не відповідають за його зобов'язаннями і несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів. В цьому дістає вияв характерна ознака "обмеженої відповідальності" товариства та його учасників, яка полягає не в обмеженні відповідальності товариства як суб'єкта господарювання певними сумами коштів або майна, а саме в обмеженні відповідальності учасників товариства розміром вкладів, що були ними внесені. Власне ця обставина найбільше приваблює потенційних підприємців - шляхом створення товариства з обмеженою відповідальністю вони, так би мовити, страхують себе від ризику погашати збитки (борги) фірми за рахунок додаткового майна всупереч своїй волі.
Згідно з ч. 2 ст. 140 ЦК України учасники товариства, які не повністю внесли вклади, несуть солідарну відповідальність за його зобов'язаннями у межах вартості невнесеної частини вкладу кожного з учасників.
3. Учасниками товариства з обмеженою відповідальністю можуть бути юридичні та фізичні особи. При цьому ч. 2 ст. 114 ЦК України передбачає можливість створення товариства з обмеженою відповідальністю однією особою, проте власне товариство з обмеженою відповідальністю не може мати єдиним учасником інше господарське товариство, учасником якого є одна особа (ч. 2 ст. 141 ЦК України). Особа може бути учасником лише одного товариства з обмеженою відповідальністю, яке має одного учасника.
Якщо товариство з обмеженою відповідальністю засновується кількома особами, ці особи у разі необхідності визначити взаємовідносини між собою щодо створення товариства укладають договір у письмовій формі, який встановлює порядок заснування товариства, умови здійснення спільної діяльності щодо створення товариства, розмір статутного фонду, частку у статутному фонді кожного з учасників, строки та порядок внесення вкладів та інші умови. Цей договір не є установчим документом і подання його при державній реєстрації товариства не є обов'язковим (ст. 142 ЦК України).
4. Установчим документом товариства з обмеженою відповідальністю є статут. Він повинен містити відомості про найменування та місцезнаходження, чітко вказувати на його вид, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, склад і компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, розмір статутного фонду, розмір і порядок формування резервного фонду, порядок передання (переходу) часток у статутному фонді, розподілу прибутків та збитків, умови реорганізації та ліквідації товариства.
Згідно зі ст. 145 ЦК України вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори його учасників.
До виключної компетенції загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю належить:
- визначення основних напрямів діяльності товариства, затвердження його планів і звітів про їх виконання;
- внесення змін до статуту товариства, зміна розміру його статутного фонду;
- створення та відкликання виконавчого органу товариства;
- визначення форм контролю за діяльністю виконавчого органу, створення та визначення повноважень відповідних контрольних органів;
- затвердження річних звітів та бухгалтерських балансів, розподіл прибутку та збитків товариства;
- вирішення питання про придбання товариством частки учасника;
- виключення учасника із товариства;
- прийняття рішення про ліквідацію товариства, призначення ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу.
Статутом товариства і законом до виключної компетенції загальних зборів може бути також віднесене вирішення інших питань.
Питання, віднесені до виключної компетенції загальних зборів учасників товариства, не можуть бути передані ними для вирішення виконавчому органу товариства.
У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган (колегіальний або одноособовий), який здійснює поточне керівництво його діяльністю і є підзвітним загальним зборам його учасників. Виконавчий орган товариства може бути обраний також і не зі складу учасників товариства.
Контроль за діяльністю виконавчого органу товариства з обмеженою відповідальністю здійснюється у порядку, встановленому статутом та законом.
Загальні збори товариства з обмеженою відповідальністю можуть формувати органи, що здійснюють постійний контроль за фінансово-господарською діяльністю виконавчого органу. Так, згідно зі ст. 63 Закону України "Про господарські товариства" контроль за діяльністю дирекції (директора) товариства з обмеженою відповідальністю здійснюється ревізійною комісією.
Для здійснення контролю за фінансовою діяльністю товариства з обмеженою відповідальністю згідно з рішенням його загальних зборів, а також в інших випадках, встановлених статутом і законом товариства, може призначатися аудиторська перевірка.

2.1.2.2.3. Товариство з додатковою відповідальністю.

Поняття товариства з додатковою відповідальністю.
Згідно зі ст. 80 ГК України (ст. 65 Закону України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ "Про господарські товариства; ст. 165 ЦК України) товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників. За ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р. № 23-93 "Про довірчі товариства" виключно у формі товариства з додатковою відповідальністю можуть створюватися і діяти довірчі товариства.
З огляду на положення ч. 4 ст. 151 ЦК України (ст. 65 Закону України "Про господарські товариства") про те, що до товариства з додатковою відповідальністю застосовуються положення законодавства про товариство з обмеженою відповідальністю, якщо інше не встановлено статутом товариства і законом, у характеристиці цього виду товариств більшу увагу приділено саме його специфіці порівняно з іншими видами товариств.
Характеристика товариства з додатковою відповідальністю.
1. Статутний фонд товариства з додатковою відповідальністю поділений на частки визначених установчими документами розмірів. Мінімальний його розмір, як і у товаристві з обмеженою відповідальністю, складає 100 мінімальних заробітних плат.
Певна специфіка передбачена законодавством щодо товариств з додатковою відповідальністю - довірчих товариств. Так, статутний фонд довірчого товариства повинен формуватися виключно за рахунок коштів та цінних паперів учасників, на відміну від статутного фонду товариства з обмеженою відповідальністю, який може бути сформований як за допомогою грошових коштів, так і майна та майнових прав.
2. Товариство з додатковою відповідальністю несе відповідальність за своїми зобов'язаннями власним майном. Проте ця ознака актуальна лише тоді, коли у товариства є майно; за його відсутності настають наслідки, передбачені ознакою 3, що, власне, опосередковує назву цього товариства і різницю у правовому статусі товариств з обмеженою і додатковою відповідальністю.
3. В разі недостатності майна учасники товариства з додатковою відповідальністю несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників.
Тобто, на відміну від товариства з обмеженою відповідальністю, відповідальність учасників товариства з додатковою відповідальністю не обмежується лише сумою внесків до статутного фонду. Додаткова (субсидіарна) відповідальність у вигляді стягнення належного учасникам майна настає в обсязі, кратному розміру внеску кожного учасника (наприклад, якщо внесок учасника складає 5000 гривень, а установчими документами передбачена кратність відповідальності із коефіцієнтом 2, відповідальність учасника товариства з додатковою відповідальністю дорівнює сумі його внеску (5000 гривень), а в разі її недостатності - додатково сумі, що не перевищує 10000 гривень (5000 гривень х 2).
Солідарність відповідальності учасників товариства з додатковою відповідальністю означає, що за вимогами ст. 543 ЦК України кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх учасників разом, так і від будь-кого з них окремо. Учасник, який виконав солідарний обов'язок, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти учасників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього.
Граничний розмір відповідальності учасників (коефіцієнт кратності) передбачається в установчих документах. Що ж до довірчих товариств, ст. 2 Декрету Кабінету Міністрів України "Про довірчі товариства" передбачена додаткова відповідальність учасників товариства з додатковою відповідальністю в 5-кратному розмірі до внеску кожного учасника.
Специфічною рисою товариства з додатковою відповідальністю - довірчого товариства є і обов'язкова особиста участь його учасників у веденні справ товариства. Згідно зі ст. З Декрету Кабінету Міністрів України "Про довірчі товариства" довірчі операції від імені довірчого товариства здійснюють його учасники - довірені особи. В товаристві з обмеженою відповідальністю учасники можуть взагалі не брати участь в оперативно-господарській діяльності товариства (крім вирішення питань, що належать до виключної компетенції зборів учасників), уповноваживши виконавчий орган на здійснення відповідних дій.
Інші ознаки товариства з додатковою відповідальністю збігаються з ознаками товариства з обмеженою відповідальністю і розглядалися нами вище при його характеристиці.

2.1.2.2.4. Повне товариство.

Поняття повного товариства.
Згідно зі ст. 80 ГК України (ст. 66 Закону України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ "Про господарські товариства"; ст. 119 ЦК України) повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном. За змістом ст. 4 Закону України від 7 лютого 1991 р. № 698-ХІІ "Про підприємництво" виключно в цій організаційно-правовій формі можуть функціонувати ломбарди.
Характеристика повного товариства.
1. Повним товариством є господарське товариство, яке створюється і діє на підставі засновницького договору, який підписується всіма його учасниками (ст. 120 ЦК України; ст.4 Закону України "Про господарські товариства"). В силу правової природи цього виду товариства, наявності статуту в нього не передбачено.
У засновницькому договорі повного товариства визначаються зобов'язання учасників створити товариство, порядок їх спільної діяльності щодо його створення, умови передання товариству майна учасників, а також розмір та склад статутного фонду товариства, розмір та порядок зміни часток кожного з учасників у статутному фонді, розмір, склад та строки внесення ними вкладів.
2. Учасники повного товариства здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства. Зважаючи на це, ч. 7 ст. 80 ГК України передбачає, що учасниками повного товариства (ними, в свою чергу, можуть бути як юридичні, так і фізичні особи) можуть бути лише особи, зареєстровані як суб'єкти підприємництва.
Законодавство передбачає певні обмеження щодо осіб - учасників повного товариства. Так, особа може бути учасником тільки одного повного товариства (ч. 2 ст. 119); учасник повного товариства не має права без згоди інших учасників укладати від свого імені та у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб угоди, що є однорідними з тими, які становлять предмет діяльності товариства (ч. З ст. 119 ЦК України; ст. 70 Закону України "Про господарські товариства").
Згідно зі ст. 122 ЦК України кожний учасник повного товариства має право діяти від імені товариства, якщо засновницьким договором не визначено, що всі учасники ведуть справи спільно або що ведення справ доручено окремим учасникам.
У разі спільного ведення учасниками справ товариства для укладення кожної угоди є необхідною згода всіх учасників товариства. Якщо ведення справ доручено окремим учасникам повного товариства, інші учасники можуть укладати угоди від імені товариства за наявності у них довіреності, виданої учасниками, яким доручено ведення справ товариства. Учасник повного товариства, що діяв у спільних інтересах, але не мав на це повноважень, має право у разі, якщо його дії не були схвалені іншими учасниками, вимагати від товариства відшкодування здійснених ним витрат, якщо він доведе, що у зв'язку з його діями товариство зберегло чи набуло майно, яке за вартістю перевищує ці витрати.
3. Учасники повного товариства несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном. Таким чином, відповідальність учасників за боргами товариства всім майном є одним із винятків із загального правила про самостійну відповідальність юридичної особи за своїми зобов'язаннями (ст. 96 ЦК України).
Згідно зі ст. 124 ЦК України у разі недостатності у повного товариства майна для задоволення вимог кредиторів у повному обсязі учасники повного товариства солідарно (див. ст. 543 ЦК України) відповідають за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення. При цьому учасник повного товариства відповідає за боргами товариства незалежно від того, виникли ці борги до чи після його вступу в товариство.
Учасник повного товариства, який сплатив повністю борги товариства, має право звернутися з регресною вимогою у відповідній частині до інших учасників, які несуть перед ним відповідальність пропорційно своїм часткам у статутному фонді товариства.
4. Управління діяльністю повного товариства здійснюється за спільною згодою всіх учасників. Засновницьким договором товариства можуть бути передбачені випадки, коли рішення приймається більшістю голосів учасників. Кожний учасник повного товариства має один голос, якщо засновницьким договором не передбачений інший порядок визначення кількості голосів. Також учасник повного товариства, незалежно від того, чи уповноважений він вести справи товариства, має право ознайомлюватися з усією документацією щодо ведення справ товариства.
5. Законодавством не передбачений мінімальний розмір статутного фонду, що повинен створюватися в повному товаристві. Проте загальні вимоги ст. 13 Закону України "Про господарські товариства" щодо обов'язкової наявності у господарського товариства статутного фонду поширюються і на повне товариство, а тому статутний фонд все рівно повинен бути створений в розмірі, що визначається установчими документами.

2.1.2.2.5. Командитне товариство.

Поняття командитного товариства.
Згідно зі ст. 80 ГК України (ст. 75 Закону України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХП "Про господарські товариства"; ст. 133 ЦК України) командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники).
Законодавство прямо не визначає ті види діяльності, провадження яких повинне здійснюватися виключно командитними товариствами. Статтею 2 Закону України від 7 березня 1996 р. № 85/96-ВР "Про страхування" (в редакції Закону від 4 жовтня 2001 р.) визначено можливість створення страховика у формі командитного товариства. Положення про надання незалежними фінансовими посередниками фінансових гарантій митним органам при митному оформленні товарів, що ввозяться за попередньою вантажною митною декларацією, затв. наказом Держмитслужби України від 29 липня 1998 р. № 447, передбачає, що незалежним фінансовим посередником може бути уповноважена Держмитслужбою юридична особа, зареєстрована в Україні у формі повного або командитного товариства.
Характеристика командитного товариства.
1. В командитному товаристві є повні учасники і вкладники. Командитне товариство поєднує ознаки повного товариства і товариства з обмеженою відповідальністю. Власне ч. З ст. 133 ЦК України (ст. 77 Закону України "Про господарські товариства") передбачає застосування щодо командитного товариства відповідних норм про повне товариство. На схожість із повним товариством вказує, зокрема, наявність у складі учасників, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язаннями відповідальність усім своїм майном (повних учасників), а з товариством з обмеженою відповідальністю - наявність осіб (вкладників), що несуть відповідальність за боргами командитного товариства лише в межах своїх вкладів. При цьому за ч. 7 ст. 80 ГК України повними учасниками командитного товариства можуть бути лише особи, зареєстровані як суб'єкти підприємництва.
2. Згідно зі ст. 135 ЦК України правовий статус повних учасників командитного товариства та їх відповідальність за зобов'язаннями товариства встановлюються положеннями законодавства про учасників повного товариства. Повні учасники, зокрема, здійснюють управління діяльністю командитного товариства. При цьому особа може бути повним учасником тільки в одному командитному товаристві. Повний учасник командитного товариства не може бути учасником повного товариства, а також вкладником цього самого товариства.
Щодо вкладників ст. 136 ЦК України передбачає заборону їм брати участь в управлінні діяльністю командитного товариства та заперечувати проти дій повних учасників щодо управління діяльністю товариства. Вкладники командитного товариства можуть діяти від імені товариства тільки за довіреністю.
Відповідно до ст. 137 ЦК України вкладник командитного товариства зобов'язаний зробити вклад до статутного фонду. При цьому сукупний розмір вкладів вкладників не повинен перевищувати 50% статутного фонду командитного товариства.
3. Командитне товариство створюється і діє на підставі засновницького договору, який підписується усіма повними учасниками (ст. 134 ЦК України; ст. 4 Закону України "Про господарські товариства"). Засновницький договір командитного товариства має містити зобов'язання учасників створити товариство, порядок їх спільної діяльності щодо його створення, умови передання товариству майна учасників, а також відомості про розмір та склад статутного фонду товариства, розмір та порядок зміни часток кожного з повних учасників у статутному фонді, сукупний розмір вкладів вкладників.
Якщо внаслідок виходу, виключення чи вибуття у командитному товаристві залишився один повний учасник, засновницький договір переоформляється в одноособову заяву, підписану повним учасником. Якщо командитне товариство створюється одним повним учасником, то установчим документом є одноособова заява (меморандум), яка містить усі відомості, встановлені цією статтею для командитного товариства.

2.1.2.3. Кооператив як суб'єкт господарювання.

Базовими документами, що на сьогодні встановлюють особливості правового статусу кооперативів, є ГК України (ст. ст. 94-111), ЦК України (§ 2 гл. 8), закони України від 10 липня 2003 р. № 1087-ІУ "Про кооперацію", від 10 квітня 1992 р. № 2265-ХІІ "Про споживчу кооперацію", від 17 липня 1997 р. № 469/97-ВР "Про сільськогосподарську кооперацію". Проте власне відносини кооперації регулюються набагато більшою кількістю нормативних актів, основний блок з яких складають міжнародні та міждержавні документи щодо виробничої кооперації між Україною та іншими державами (див., наприклад, Угоду про загальні умови і механізм підтримки розвитку виробничої кооперації підприємств і галузей держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав, ратифіковану Законом від 14 вересня 1995 р. № 100/95-ВР, та ін.) та нормативні акти, прийняті на їх виконання (див., наприклад, Положення про порядок поставок і митного оформлення продукції за виробничою кооперацією підприємств і галузей держав - учасниць СНД, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 18 травня 1994 р. № 323; Порядок віднесення операцій резидентів у разі провадження ними зовнішньоекономічної діяльності до договорів виробничої кооперації, консигнації, комплексного будівництва, оперативного та фінансового лізингу, поставки складних технічних виробів і товарів спеціального призначення, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 2002 р. № 445 та ін.).
Поняття та класифікація кооперативів.
Загальне поняття кооперативу міститься у ст. 2 Закону України "Про кооперацію", відповідно до якої кооператив - це юридична особа, утворена фізичними та/або юридичними особами, які добровільно об'єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування.
Основні види кооперативів також встановлюються Законом України "Про кооперацію", згідно зі ст. 6 якого відповідно до завдань та характеру діяльності кооперативи поділяються на: виробничі, обслуговуючі та споживчі.
Виробничий кооператив - кооператив, який утворюється шляхом об'єднання фізичних осіб для спільної виробничої або іншої господарської діяльності на засадах їх обов'язкової трудової участі з метою одержання прибутку. Виробничі кооперативи можуть здійснювати виробничу, переробну, заготівельно-збутову, постачальницьку, сервісну і будь-яку іншу підприємницьку діяльність, не заборонену законом (ч. 2 ст. 95 ГК України).
Обслуговуючий кооператив - кооператив, який утворюється шляхом об'єднання фізичних та/або юридичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим особам з метою провадження їх господарської діяльності. Обслуговуючі кооперативи надають послуги іншим особам в обсягах, що не перевищують 20% загального обороту кооперативу.
У галузі сільського господарства обслуговуючі кооперативи, залежно від виду діяльності, поділяються на переробні, заготівельно-збутові, постачальницькі, сервісні та інші (ст. 2 Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію").
До переробних належать кооперативи, які займаються переробкою сільськогосподарської сировини (виробництво хлібобулочних, макаронних виробів, овочевих, плодово-ягідних, м'ясних, молочних, рибних продуктів, виробів і напівфабрикатів з льону, коноплі, лісо- і пиломатеріалів тощо).
Заготівельно-збутові кооперативи здійснюють заготівлю, зберігання, передпродажну обробку, продаж продукції, надають маркетингові послуги тощо.
Постачальницькі кооперативи створюються з метою закупівлі та постачання засобів виробництва, матеріально-технічних ресурсів, необхідних для виробництва сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки; виготовлення сировини і матеріалів та постачання їх сільськогосподарським товаровиробникам.
Сервісні кооперативи здійснюють технологічні, транспортні, меліоративні, ремонтні, будівельні, еколого-відновні роботи, здійснюють ветеринарне обслуговування тварин і племінну роботу, займаються телефонізацією, газифікацією, електрифікацією в сільській місцевості, надають медичні, побутові, санаторно-курортні, науково-консультаційні послуги, послуги з уведення бухгалтерського обліку, аудиту та інше.
У разі поєднання кількох видів діяльності утворюються багатофункціональні кооперативи.
Споживчий кооператив (споживче товариство) - кооператив, який утворюється шляхом об'єднання фізичних та/або юридичних осіб для організації торговельного обслуговування, заготівель сільськогосподарської продукції, сировини, виробництва продукції та надання інших послуг з метою задоволення споживчих потреб його членів.
Так, наприклад, з метою утримання будинку та прибудинкової території у належному стані його мешканці можуть створити споживчий кооператив, що буде як власними силами, так і з залученням інших фізичних та юридичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності виконувати відповідні ремонтні, оздоблювальні та інші роботи, вивозити сміття тощо. Власне споживчий кооператив не є суб'єктом підприємницької діяльності (див. ст. 86 ЦК України), проте з метою забезпечення фінансування своєї діяльності може створювати відповідні підприємницькі структури (ч. 7 ст. 111 ГК України).
Також за напрямами діяльності кооперативи можуть бути житлово-будівельними, садово-городніми, гаражними, торговельно-закупівельними, транспортними, освітніми, туристичними, медичними тощо.
Ознаки кооперативів
1. Кооператив є юридичною особою. Стаття 6 Закону України "Про кооперацію" прямо підкреслює наявність у кооперативі самостійного балансу, поточного та інших рахунків в установах банків, печатки зі своїм найменуванням - атрибутів, притаманних будь-якій юридичній особі.
Кооператив є власником будівель, споруд, грошових та майнових внесків його членів, виготовленої продукції, доходів, одержаних від її реалізації та провадження іншої передбаченої статутом діяльності, а також іншого майна, придбаного на підставах, не заборонених законом.
2. Кооператив утворюється фізичними та/або юридичними особами. Як випливає з наведених вище визначень видів кооперативів, участь фізичних осіб можлива у будь-якому з них. Що стосується юридичних осіб, можливість їх участі в кооперативах є обмеженою. Так, вони не мають права бути членами виробничого кооперативу, зважаючи на передбачену Законом України "Про кооперацію" обов'язкову трудову участь членів виробничого кооперативу (що є притаманним, звичайно, лише фізичним особам) у його діяльності. Проте у виробничих та інших видах кооперативів мають право брати участь асоційовані члени - фізичні чи юридичні особи, які визнають статут кооперативу, внесли пайовий внесок і користуються правом дорадчого голосу в кооперативі (ст. 14 Закону України "Про кооперацію"). Це не суперечить положенням ст. 163 ЦК України, яка передбачає можливість участі "у діяльності виробничого кооперативу на засадах членства також інших осіб".
3. Засновники кооперативу з метою його створення добровільно об'єднуються на основі членства. Згідно зі ст. 10 Закону України "Про кооперацію" членами кооперативу можуть бути фізичні особи, які досягли 16-річного віку і виявили бажання брати участь у його діяльності, юридичні особи України та іноземних держав, що діють через своїх представників, які внесли вступний внесок та пай у розмірах, визначених статутом кооперативу, додержуються вимог статуту і користуються правом ухвального голосу. Чисельність членів кооперативу не може бути меншою ніж 3 особи (ч. 5 ст. 7 Закону).
4. Кооператив утворюється для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення економічних, соціальних та інших потреб його членів.
Мета створення - задоволення інтересів членів кооперативів - є основною ознакою, що відрізняє кооперативи від інших організаційно-правових форм юридичних осіб колективної форми власності. Шляхом створення виробничого кооперативу громадяни реалізують свої права на працю та на здійснення підприємницької діяльності, результатами якої є отримання прибутку, обслуговуючого - задовольняють свої потреби у послугах певного виду, споживчого - забезпечують себе товарами, результатами виконаних робіт, наданих послуг. Кооператив не має на меті насичення ринку товарами, роботами, послугами (хоча це і не виключається). Він створюється і діє для своїх членів.
Як приклад, розглянемо житлово-будівельний кооператив. За класифікацією Закону України "Про кооперацію" це може бути як виробничий (кооператив безпосередньо будує житло та вільно продає його на ринку; при цьому створення виробничого кооперативу не означає, що в ньому можуть працювати лише його члени - ч. 2 ст. 34 Закону України "Про кооперацію" дозволяє кооперативу залучати до роботи за трудовим договором осіб, які не є його членами), так і споживчий (кооператив, маючи грошові внески його членів, звертається як замовник до спеціалізованої підрядної організації, яка виконує всі будівельні роботи, наслідком чого є перехід усіх збудованих квартир у власність його членів).
5. Кооператив діє на засадах самоврядування. Термін "самоврядування" стосовно кооперативу означає право та реальну здатність його членів самостійно вирішувати питання діяльності кооперативу в межах законодавства України та статуту кооперативу.
Згідно зі ст. 15 Закону України "Про кооперацію" вищим органом управління кооперативу є загальні збори членів кооперативу, до компетенції яких належить:
- затвердження статуту кооперативу та внесення до нього змін, прийняття інших рішень, що стосуються діяльності кооперативу;
- утворення органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу, інших органів кооперативу;
- заслуховування звітів його органів управління і органів контролю;
- затвердження порядку розподілу доходу кооперативу;
- визначення розмірів вступного і членського внесків та паїв;
- визначення розмірів, порядку формування та використання фондів кооперативу;
- визначення розмірів оплати праці голови правління, голови ревізійної комісії (ревізора), а також кошторису на утримання апарату органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу;
- затвердження річного звіту і балансу кооперативу;
- затвердження рішення правління або голови правління про прийняття нових членів та припинення членства;
- прийняття рішень щодо володіння, користування та розпорядження майном;
- утворення спеціальних комісій із залученням як консультантів найманих працівників;
- прийняття рішень про вступ кооперативу до кооперативних об'єднань;
- прийняття рішень про реорганізацію або ліквідацію кооперативу.
Рішенням загальних зборів членів кооперативу до компетенції загальних зборів можуть бути віднесені інші питання діяльності кооперативу.
Виконавчим органом кооперативу є правління, яке очолює голова, повноваження якого визначаються статутом кооперативу. Виконавчий орган підзвітний вищому органу управління кооперативу і несе перед ним відповідальність за ефективність роботи кооперативу.
Виконавчий орган кооперативу:
- здійснює управління кооперативом у період між загальними зборами членів кооперативу, забезпечує виконання їх рішень;
- представляє кооператив у відносинах з органами державної влади та органами місцевого самоврядування, міжнародними організаціями, юридичними та фізичними особами;
- укладає угоди між кооперативом та іншими особами;
- діє від імені кооперативу в межах, передбачених статутом кооперативу.
Виконавчий орган може бути наділений іншими повноваженнями, визначеними вищим органом управління кооперативу або статутом кооперативу.
У кооперативі, в якому кількість членів перевищує 50 осіб, може утворюватися спостережна рада кооперативу.
Спостережна рада кооперативу обирається із числа членів кооперативу на загальних зборах кооперативу у кількості 3-5 чоловік, які працюють у раді на громадських засадах.
Спостережна рада кооперативу підзвітна загальним зборам членів кооперативу.
Для контролю за фінансово-господарською діяльністю кооперативу обирається ревізійна комісія. У кооперативі, до складу якого входить менше ніж 10 членів, функції ревізійної комісії виконує ревізор.
Ревізійна комісія (ревізор) підзвітна загальним зборам членів кооперативу і обирається загальними зборами з числа членів кооперативу у порядку, встановленому його статутом. Членами ревізійної комісії (ревізором) не можуть бути члени правління кооперативу чи його спостережної ради.
Перевірки результатів фінансово-господарської діяльності кооперативу проводяться ревізійною комісією за власною ініціативою, а також за рішенням загальних зборів чи на вимогу не менш як 10 відсотків членів кооперативу.
Ревізійна комісія (ревізор) складає висновок за річними звітами про результати діяльності кооперативу.
6. Кооператив діє на основі статуту, який є основним правовим документом, що регулює його діяльність. Незважаючи на те, що кооператив створюється декількома членами, необхідності підписання установчого договору між ними законодавством не передбачено.
Статут кооперативу повинен містити відомості щодо: найменування кооперативу, його типу та місцезнаходження; мети створення кооперативу і вичерпного переліку видів його діяльності; складу його засновників; умов і порядку вступу до кооперативу та виходу чи виключення з нього; прав і обов'язків членів та асоційованих членів кооперативу; порядку внесення змін до статуту кооперативу; порядку встановлення розмірів і сплати внесків та паїв членами кооперативу та відповідальності за порушення зобов'язань щодо їх сплати; форм участі членів кооперативу в його діяльності; порядку формування, складу і компетенції органів управління та органів контролю кооперативу, а також порядку прийняття ними рішень, у тому числі з питань, рішення з яких приймається одноголосно чи кваліфікованою більшістю голосів членів кооперативу, які беруть участь у загальних зборах; порядку формування, використання та розпорядження майном кооперативу; порядку розподілу його доходу та покриття збитків; порядку обліку і звітності у кооперативі; порядку реорганізації і ліквідації кооперативу та вирішення пов'язаних з цим майнових питань; порядку скликання загальних зборів; умов і порядку повернення паю.
Статут може містити інші пов'язані з особливостями діяльності кооперативу положення, що не суперечать законодавству.
7. Закон України "Про кооперацію" передбачає загальні положення щодо майнової відповідальності кооперативу та його членів.
Згідно зі ст. 27 Закону кооператив відповідає за своїми зобов'язаннями всім належним йому майном. Члени кооперативу відповідають за зобов'язаннями кооперативу в межах внесеного ними паю, якщо інше не передбачено статутом кооперативу або законом. Останнє положення Закону не забороняє іншими законодавчими актами встановлювати відповідальність членів кооперативу особистим майном за його зобов'язаннями. Так, ст. 108 ГК України (див. також ч. 2 ст. 163 ЦК України) передбачає субсидіарну (додаткову) відповідальність членів виробничого кооперативу за його зобов'язаннями своїм майном у розмірі, не меншому їх пайового внеску, якщо більший розмір відповідальності не передбачено законом або статутом кооперативу.
Частина 5 ст. 163 ЦК України передбачає, що особливості створення і діяльності сільськогосподарських кооперативів можуть встановлюватися законом. Зважаючи на це, Закон України "Про сільськогосподарську кооперацію" встановлює, що члени сільськогосподарських (в тому числі виробничих) кооперативів відповідають за зобов'язаннями кооперативів тільки в межах пайового майнового внеску (ч. 1 ст. 23 Закону).
Кооператив, в свою чергу, не несе відповідальності за зобов'язаннями своїх членів.

2.1.2.4. Колективне сільськогосподарське підприємство.

Правову базу для існування колективного сільськогосподарського підприємства (КСП) складають ГК України, Земельний кодекс України, а також закони України від 7 лютого 1991 р. № 697-12 "Про власність" та від 14 лютого 1992 р. № 2114-XII "Про колективне сільськогосподарське підприємство".
Стаття 93 ГК України передбачає як вид підприємств колективної власності існування "інших підприємств, передбачених законом". Саме до таких належать КСП, правовий статус яких визначається окремим законодавчим актом - Законом України "Про колективне сільськогосподарське підприємство".
Поняття КСП.
Згідно зі ст. 1 Закону України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" КСП є добровільним об'єднанням громадян у самостійне підприємство для спільного виробництва сільськогосподарської продукції та товарів і діє на засадах підприємництва та самоврядування.
Характеристика КСП.
1. КСП є добровільним об'єднанням громадян. Іншими словами, членами КСП можуть бути лише фізичні, а, відтак, не можуть бути юридичні особи.
Слід зауважити, що Закон України "Про колективне сільськогосподарське підприємство", на відміну від Закону України від 17 липня 1997 р. № 469/97-ВР "Про сільськогосподарську кооперацію", не виокремлює засновників та членів підприємства. Частина 2 ст. 5 Закону України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" зазначає, що членами підприємства можуть бути громадяни, які досягли 16-річного віку, визнають і виконують його статут. Зважаючи на те, що ЦК України не передбачає особливостей надання цивільної дієздатності при створенні підприємства у сфері сільського господарства, вважаємо, що засновниками КСП можуть виступати лише особи з повною дієздатністю, а його членами - особи з 16-річного віку, як це передбачено Законом України "Про колективне сільськогосподарське підприємство".
2. Громадяни - члени КСП об'єднуються "у самостійне підприємство". Це положення конкретизується у ч. 2 ст. 1 Закону України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" - КСП є юридичною особою, має поточні та вкладні (депозитні) рахунки в установах банку і печатку зі своїм найменуванням - "самостійним", повноправним суб'єктом господарювання на ринку. Преамбулою Закону України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" гарантується недопустимість втручання держави у здійснення господарських функцій КСП, обмеження його прав та інтересів з боку органів державної влади і управління, забезпечуються рівні права КСП з державними підприємствами, фермерськими господарствами, іншими суб'єктами господарювання.
3. КСП створюється для спільного виробництва сільськогосподарської продукції та товарів. Тим самим законодавець підкреслює, що у формі КСП втілюється спільна праця його членів. Крім того, це положення опосередковано вказує на обов'язковість трудової участі членів КСП в його діяльності.
Положення Закону щодо того, що КСП здійснює "спільне виробництво сільськогосподарської продукції і товарів" не означає обмеження його діяльності лише виробництвом. Стаття 13 Закону України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" надає йому досить широкі повноваження у здійсненні господарської діяльності. Так, КСП самостійно визначає напрями сільськогосподарського виробництва, його структуру і обсяг, самостійно розпоряджається виробленою продукцією та доходами, здійснює будь-яку діяльність, що не суперечить законодавству України; має право кооперуватися з промисловими підприємствами та установами при переробці сільськогосподарської продукції, виготовленні промислових та інших товарів, розширенні сфери соціально-культурного, комунально-побутового обслуговування сільського населення, підготовці і перепідготовці кадрів; бере участь у приватизації переробних, агросервісних та інших державних підприємств; користується іншими повноваженнями, наданими йому законодавством.
4. КСП діє на засадах підприємництва та самоврядування. Це означає, що КСП є суб'єктом підприємницької діяльності, підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому Законом України від 15 травня 2003 р. № 755-ІУ "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", на нього поширюються всі інші положення законодавства стосовно підприємницької діяльності, "засади" (принципи - див. ст. 44 ГК України) тощо.
Згідно зі ст. 22 Закону України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" самоврядування в КСП забезпечується на основі права членів підприємства брати участь у вирішенні всіх питань його діяльності, виборності та підзвітності виконавчо-розпорядчих органів, обов'язковості рішень, прийнятих більшістю, для всіх членів підприємства.
Вищим органом самоврядування у КСП є загальні збори його членів або збори уповноважених. У період між зборами справами підприємства керує правління. Повноваження загальних зборів (зборів уповноважених) і правління визначаються статутом підприємства.
До компетенції загальних зборів (зборів уповноважених) КСП належить:
- прийняття статуту КСП, внесення до нього змін та доповнень;
- вирішення питань про обрання правління, його голови та ревізійної комісії;
- прийняття рішень про реорганізацію і ліквідацію підприємства, про його участь в акціонерних товариствах, корпораціях, асоціаціях, концернах та інших об'єднаннях;
- вирішення інших важливих питань діяльності КСП.
5. КСП діє на основі статуту, в якому вказуються найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет і цілі діяльності, порядок вступу до підприємства і припинення членства в ньому, принципи формування спільної власності та права членів щодо неї, порядок розподілу прибутку, отриманого від операцій із цінними паперами, загальні права та обов'язки членів підприємства; передбачаються органи самоврядування, порядок їх формування та компетенція, права та обов'язки підприємства і його членів щодо використання й охорони земель, водних та інших природних ресурсів, виробничо-господарської, фінансової і трудової діяльності, питання оплати та охорони праці, соціальні гарантії, умови і порядок реорганізації та ліквідації підприємства.
Статут КСП може містити й інші положення, що не суперечать законодавству України.

2.1.2.5. Фермерське господарство.

Базовими нормативними актами, що встановлюють статус і регулюють діяльність фермерських господарств, є ГК України (ст. 114), Земельний кодекс України, а також спеціальний акт законодавства - Закон України від 19 червня 2003 р. № 973-ІУ "Про фермерське господарство".
Поняття фермерського господарства.
Згідно зі ст. 1 Закону України "Про фермерське господарство" фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.
Характеристика фермерського господарства.
1. Фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян. Це означає, що засновниками фермерського господарства, а також його членами мають браво бути лише фізичні особи.
На відміну від законодавства, що регулює діяльність колективних сільськогосподарських підприємств (КСП), Закон України "Про фермерське господарство" чітко розрізняє засновників та членів господарства. Так, за змістом ст. 5 Закону засновником фермерського господарства може бути кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, виявив бажання та пройшов професійний відбір на право створення фермерського господарства. Членами фермерського господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім'ї, родичі, які об'єдналися для спільного ведення фермерського господарства, визнають і дотримуються положень статуту фермерського господарства (ст. З Закону).
Останнє суттєво відрізняє фермерське господарство від схожої правової конструкції КСП. Фермерське господарство може бути створене лише родичами або членами сім'ї (ч. 2 ст. 1 Закону), водночас як КСП - будь-якими фізичними особами незалежно від наявності у них кровних (родинних) відносин.
Поняття "родичі", "члени сім'ї" визначаються, зокрема, в Рішенні Конституційного Суду України від 3 червня 1999 р. № 5-рп/99 у справі за конституційними поданнями Служби безпеки України, Державного комітету нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України, Міністерства фінансів України щодо офіційного тлумачення положень пункту 6 статті 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", частин четвертої і п'ятої статті 22 Закону України "Про міліцію" та частини шостої статті 22 Закону України "Про пожежну безпеку" (справа про офіційне тлумачення терміна "член сім'ї").
За змістом п. 6 Рішення до близьких родичів належать чоловік, дружина, діти, рідні брати, сестри, онуки, дід і баба. До членів сім'ї належать особи, що постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, але й інші родичі чи особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв'язках (брати, сестри дружини (чоловіка); неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки та інші). Обов'язковою умовою для визнання їх членами сім'ї, крім власне факту спільного проживання, є ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Питання про визнання членом сім'ї інших осіб (крім подружжя, дітей, батьків) вирішуються відповідними органами і організаціями, а у спірних випадках - судами загальної юрисдикції, які з'ясовують характер їх відносин при розгляді кожної конкретної справи.
Частина 2 ст. 1 Закону України "Про фермерське господарство" встановлює положення щодо можливості його створення як однією, так і кількома фізичними особами, які, як вже зазначалося, повинні бути родичами або членами сім'ї. При створенні фермерського господарства одним із членів сім'ї інші члени сім'ї, а також родичі можуть стати членами цього фермерського господарства після внесення змін до його статуту (ч. 2 ст. З Закону). Крім того, ч. 2 ст. 1 та ч. 1 ст. 5 Закону підкреслюють обов'язковість наявності у засновників та членів фермерського господарства громадянства України. Відсутність такої ознаки у КСП також відрізняє останніх від фермерських господарств.
2. Фермерське господарство є юридичною особою із притаманними їй ознаками - наявність майна (ст. 19), самостійність діяльності (ст. 24), ведення бухгалтерського обліку і подання звітності (ст. 28), печатку із своїм найменуванням і адресою, необхідність відкриття поточних та вкладних (депозитних) рахунків в установах банків (ч. 5 ст. 8), право розпоряджатися власними коштами (ст. 29 Закону України "Про фермерське господарство") та іншими.
Крім того, положення ч. 1 ст. 1 Закону України "Про фермерське господарство" про те, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, а також особливості його державної реєстрації, зазначені в ст. 8 Закону, вказують на наявність в нього, окрім статусу юридичної особи, статусу суб'єкта підприємницької діяльності. Зважаючи на особливості державної реєстрації господарства, що містяться у спеціальному нормативному акті, положення Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" застосовуються у частині, що не суперечить положенням Закону України "Про фермерське господарство".
3. Фермерське господарство створюється громадянами, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. На відміну від КСП, законодавство, що регулює діяльність фермерських господарств, не містить традиційних положень щодо його права на здійснення "будь-якої діяльності, не забороненої законом". Усі положення Закону України "Про фермерське господарство" спрямовані на підкреслення його спеціалізації - роботу в галузі сільського господарства. Так, згідно з ч. 2 ст. 24 Закону фермерське господарство, зокрема, самостійно визначає напрями своєї діяльності, спеціалізацію, організує виробництво сільськогосподарської продукції, її переробку та реалізацію.
Крім того, у галузі фермерського господарства існує інститут професійного відбору громадян - засновників господарства. Згідно зі ст. 6 Закону такий відбір проводить районна (міська) професійна комісія з питань створення фермерських господарств, до складу якої включаються представники органів державної влади, органів місцевого самоврядування, представники Асоціації фермерів та приватних землевласників і громадських організацій (див. Положення про порядок проведення професійного відбору з питань створення фермерських господарств, затв. наказом Міністерства аграрної політики України та Міністерства праці та соціальної політики України від 17 грудня 2003 р. № 452/335).
Висновок комісії про наявність у громадянина достатнього досвіду роботи у сільському господарстві або необхідної сільськогосподарської кваліфікації є умовою для державної реєстрації фермерського господарства і надання (передачі) громадянину у власність або оренду земельних ділянок для ведення фермерського господарства із земель державної і комунальної власності відповідно до Земельного кодексу України. Вимог щодо такого відбору законодавство, що регулює діяльність КСП, не містить.
4. Метою діяльності фермерського господарства є отримання прибутку, що підкреслює підприємницький характер його діяльності.
5. Для здійснення господарської діяльності громадянам - засновникам фермерського господарства надаються земельні ділянки. Особливості їх надання передбачені Земельним кодексом України та ст. 7 Закону України "Про фермерське господарство". Лише після одержання державного акта на право власності на земельну ділянку або укладання договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації засновники фермерського господарства можуть подавати документи для державної реєстрації (ст. 8 Закону).
6. Закон України "Про фермерське господарство", на відміну від Закону України від 14 лютого 1992 р. № 2114-ХІІ "Про колективне сільськогосподарське підприємство", не містить спеціального розділу, присвяченого порядку керівництва діяльністю господарства, встановлюючи у ст. 4 лише вимоги щодо його голови, а також загальні відомості щодо його компетенції.
Так, головою фермерського господарства є його засновник або інша визначена в статуті особа. Він представляє фермерське господарство перед органами державної влади, підприємствами, установами, організаціями та окремими громадянами чи їх об'єднаннями відповідно до закону, укладає від імені господарства угоди та вчиняє інші юридично значимі дії відповідно до законодавства України.
Голова фермерського господарства може письмово доручати виконання своїх обов'язків одному з членів господарства або особі, яка працює за контрактом.
7. Згідно зі ст. 1 Закону України "Про фермерське господарство" останнє діє на основі статуту, в якому зазначаються найменування господарства, його місцезнаходження, адреса, предмет і мета діяльності, порядок формування майна (складеного капіталу), органи управління, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до господарства та виходу з нього та інші положення, що не суперечать законодавству України.

2.2. Об'єднання підприємств.

Згідно зі ст. 70 ГК України підприємства мають право на добровільних засадах об'єднувати свою господарську діяльність (виробничу, комерційну та інші її види) на умовах і в порядку, встановлених цим Кодексом та іншими законами. Результатом такого об'єднання є створення нових утворень - об'єднань підприємств, ознаки, правовий статус і види яких буде розглянуто нижче.
Поняття об'єднання підприємств.
Відповідно до ст. 118 ГК України об'єднанням підприємств є господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.
Характеристика об'єднання підприємств.
1. Об'єднанням підприємств є господарська організація. Іншими словами, за загальним правилом, об'єднання підприємств являє собою юридичну особу (див. ч. 4 ст. 118 ГК України) з притаманними їй характерними ознаками.
2. Об'єднання утворюється у складі двох чи більше підприємств. Зважаючи на це, фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності не можуть входити до складу об'єднання підприємств.
"Входження до складу" об'єднання підприємств є складною правовою категорією. З одного боку, суть об'єднання підприємств зводиться до об'єднання частини їх капіталів і виникнення на цій матеріальній базі нової юридичної особи - власне "об'єднання підприємств". Стаття 121 ГК України спеціально підкреслює, що підприємства - учасники об'єднання підприємств зберігають статус юридичної особи. З іншого боку, об'єднання підприємств створюється його засновниками для здійснення впливу, в тій чи іншій мірі, на їх діяльність, що обумовлює, в свою чергу, тісний взаємозв'язок та більшу чи меншу залежність самих підприємств-учасників від об'єднання.
Згідно з ч. 2 ст. 118 ГК України об'єднання підприємств утворюються підприємствами-учасниками на добровільних засадах, або за рішенням органів, які відповідно до ГК та інших законів мають право утворювати об'єднання підприємств, або засновником, який може мати відношення/здійснювати вплив щодо входження підприємств - потенційних учасників до складу об'єднання (див., зокрема, Статут Української державної корпорації "Укрзакордоннафтогазбуд", затв. постановою Кабінету Міністрів України від 4 березня 1997 р. № 198). В об'єднання підприємств можуть входити підприємства, утворені за законодавством інших держав, а підприємства України можуть входити в об'єднання підприємств, утворені на території інших держав.
3. Об'єднання підприємств утворюється з метою координації виробничої, наукової та іншої діяльності його учасників. Координація є узагальнюючою категорією, під якою розуміється вплив структури об'єднання підприємств з метою забезпечення погодженості дій його учасників. Конкретні засоби здійснення такого впливу варіюються залежно від виду об'єднання підприємств і будуть розглянуті нами далі.
4. Об'єднання підприємств утворюється для вирішення спільних економічних та соціальних завдань його учасників.
Об'єднання підприємств несе в собі значний потенціал високоефективного господарювання у будь-яких соціально-економічних умовах. Проте у період панування планової економіки таке об'єднання, як правило, призводило до створення Додаткової керівної структури між підприємством та міністерством (главком), що, з одного боку, підтримувало збиткові підприємства, а, з іншого - маскувало реальне становище на підприємствах, що входили до об'єднання. Внаслідок цього складалася перекручена картина економічних здобутків.
В той же час створення об'єднань сприяло розвитку прямих довгострокових господарських зв'язків, полегшувало вирішення проблем щодо сумно звісного товарного дефіциту, допомагало налагоджувати більш ритмічну роботу підприємств. Стимулом до об'єднання була й існуюча вже тоді пряма залежність матеріального заохочення працюючих від рівня рентабельності, адже, зазвичай, забезпечення рівня рентабельності загалом по об'єднанню давало можливість преміювати всіх без винятку працівників підприємств, що входили до нього.
На практиці більш зацікавленими в об'єднанні є такі підприємства, які нещодавно були приватизовані і потребують термінової організаційної, матеріально-технічної та фінансової допомоги. Об'єднуються і підприємства, що раніше працювали в тісній кооперації з суб'єктами господарювання, зв'язки з якими порушились і які не змогли самостійно адаптуватися до нових умов роботи.
Мотивом до об'єднання виступає і необхідність фінансової підтримки на стадії модернізації виробництва, перепрофілювання, перепідготовки кадрів, інвестування заходів, в тому числі рекламних, щодо виходу на зовнішній ринок без збільшення кількості працівників адміністрації підприємства. Іноді підприємству є економічно вигіднішим увійти до об'єднання з науковим центром, ніж залучати на договірній основі до виконання науково-дослідних і пошукових робіт сторонню організацію. Особливо, якщо це стосується довгострокових, проте перспективних і прибуткових у майбутньому проектів. Проведення силами власного об'єднання робіт із розробки та виробництва нових видів продукції або опрацювання винаходів з принципово нових технологій у разі успішної реалізації проекту дає не тільки прибутки, а й права на "ноу-хау".
Важливим є і те, що в умовах неплатежів і складної процедури отримання банківського кредиту підприємство, що увійшло до об'єднання, як правило, отримує додаткові шанси на більш вигідних умовах залучити інвестиції у свій розвиток.
Нарешті, робота в межах великого об'єднання сприяє створенню позитивного іміджу підприємства у ділових колах, дозволяє використовувати його фірмове ім'я на ринках України та за кордоном, що є також важливою обставиною в умовах зростаючої конкуренції.
Таким чином, об'єднання підприємств в умовах перехідного до ринку періоду з його ускладненнями і значними комерційними ризиками є позитивним процесом. Очевидним є і те, що з часом цей процес стане більш глибоким та набуватиме нового змісту - об'єднання підприємств утворюватимуться переважно на основі приватної власності з метою більш ефективного функціонування капіталу та використання всіх видів ресурсів, а також для вирішення глобальних, транснаціональних програм.
5. Об'єднання підприємств можуть утворюватися на невизначений строк або діяти як тимчасові об'єднання. Тимчасовість функціонування об'єднання може бути обумовлена як спливом певного строку, встановленого засновниками в установчих документах, так і досягненням відповідної мети, що була ними поставлена, а, відтак, недоцільністю подальшого його існування.
6. Згідно з ч. 4 ст. 121 ГК України рішення про утворення об'єднання підприємств (установчий договір) та статут об'єднання погоджуються з Антимонопольним комітетом України в порядку, встановленому законодавством про захист економічної конкуренції (див. Закон України від 11 січня 2001 р. № 2210-III "Про захист економічної конкуренції", а також Положення про порядок подання заяв до Антимонопольного комітету України про попереднє отримання дозволу на концентрацію суб'єктів господарювання (Положення про концентрацію), затв. розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19 лютого 2002 р. № 33-р).
7. Учасники об'єднання підприємств можуть вносити на умовах і в порядку, передбачених його установчими документами, майнові внески (вступні, членські, цільові тощо). Це майно передається об'єднанню його учасниками у господарське відання або в оперативне управління на основі установчого договору чи рішення про утворення об'єднання. Вартість майна об'єднання відображається у його балансі.
8. Об'єднання підприємств не відповідає за зобов'язаннями його учасників, а підприємства-учасники не відповідають за зобов'язаннями об'єднання, якщо інше не передбачено установчим договором або статутом об'єднання. Іншими словами, відповідальність підприємств - членів об'єднання за зобов'язаннями (договорами та ін.) останнього може наставати лише в разі наявності відповідного положення в установчих документах об'єднання.
Класифікація об'єднань підприємств.
Згідно зі ст. 119 ГК України залежно від порядку заснування можуть утворюватися об'єднання підприємств таких видів: господарські об'єднання або державні чи комунальні господарські об'єднання.
Господарським об'єднанням визнається об'єднання підприємств, утворене за ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які на добровільних засадах об'єднали свою господарську діяльність. Вони діють на основі установчого договору та/або статуту, який затверджується їх засновниками.
Згідно зі ст. 122 ГК України господарські об'єднання мають вищі органи управління (загальні збори учасників) та утворюють виконавчі органи, передбачені статутом господарського об'єднання.
До компетенції вищого органу господарського об'єднання належить:
- затвердження статуту господарського об'єднання та внесення змін до нього;
- вирішення питань про прийняття в господарське об'єднання нових учасників та виключення учасників з його складу;
- утворення виконавчого органу господарського об'єднання відповідно до його статуту чи договору;
- вирішення фінансових та інших питань відповідно до установчих документів господарського об'єднання.
Виконавчий орган господарського об'єднання (колегіальний чи одноособовий) вирішує питання поточної діяльності, які відповідно до статуту або договору віднесені до його компетенції.
Державне (комунальне) господарське об'єднання - об'єднання підприємств, утворене державними (комунальними) підприємствами за рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначених законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об'єднання), або рішенням компетентних органів місцевого самоврядування. Воно діє на основі рішення про його утворення та статуту, який затверджується органом, що прийняв рішення про утворення об'єднання.
Управління державним (комунальним) господарським об'єднанням здійснюють правління об'єднання і генеральний директор об'єднання, який призначається на посаду та звільняється з посади органом, що прийняв рішення про утворення об'єднання. Склад правління визначається статутом об'єднання. Порядок управління державним (комунальним) господарським об'єднанням визначається статутом об'єднання відповідно до закону.
Як господарські об'єднання, так і державні (комунальні) господарські об'єднання існують в певних організаційно-правових формах.
Так, господарські об'єднання утворюються як асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, інші об'єднання підприємств, передбачені законом:
- асоціація - договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об'єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, організації спільних виробництв на основі об'єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників асоціації. Така координація може здійснюватися, наприклад, у формі централізованого забезпечення членів асоціації текстами нормативних актів; забезпечення взаємодії з органами державної влади і управління; сприяння підвищенню кваліфікації і професіоналізму спеціалістів підприємств-членів; ознайомлення громадськості з діяльністю підприємств-членів, надання їм рекламно-інформаційної підтримки та ін.
Асоціація не має права втручатися у господарську діяльність підприємств - учасників асоціації. Як, наприклад, йдеться в п. 1.4 Статуту асоціації українських банків, "членство в Асоціації не накладає на її членів ніяких обмежень щодо комерційної, громадської та будь-якої іншої діяльності, що не заборонена законом". За рішенням учасників асоціація може бути уповноважена представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями;
- корпорація - договірне об'єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об'єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації;
- консорціум - тимчасове статутне об'єднання підприємств для досягнення його учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних проектів тощо).
Консорціум використовує кошти, якими його наділяють учасники, централізовані ресурси, виділені на фінансування відповідної програми, а також кошти, що надходять з інших джерел, в порядку, визначеному його статутом. У разі досягнення мети його створення консорціум припиняє свою діяльність.
В Україні поширення набули саме банківські консорціуми - тимчасові об'єднання банків, які створюються для координації дій при проведенні різного роду банківських операцій, або для кредитування однієї, але великої угоди і засновані банками на паритетних засадах (п. 2 Положення про порядок здійснення консорціумного кредитування, затв. постановою правління Національного банку України від 21 лютого 1996 р. № 37). Після повного погашення кредиту, відсотків та інших платежів, що належать банківському консорціуму, він ліквідується або реорганізується в об'єднання іншого виду;
- концерн - статутне об'єднання підприємств, а також інших організацій на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об'єднання, з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники концерну наділяють його частиною своїх повноважень, у тому числі правом представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями.
Специфічним видом об'єднання підприємств є холдинг (холдингова компанія). Відповідно до ст. 126 ГК України холдинговою компанією визнається суб'єкт господарювання, що володіє контрольним пакетом акцій дочірнього підприємства (підприємств). Специфіка холдингу полягає в тому, що він не об'єднує підприємства, а володіє корпоративними правами на них; фактично, у разі наявності у статутному фонді холдингу акцій та/або майна дочірніх підприємств, він стає перехідною формою між, власне, об'єднанням підприємств і господарським товариством. Останнє підтверджується, зокрема, п. 9 Положення про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації, затв. Указом Президента України від 11 травня 1994 р. № 224/94, відповідно до якого холдингова компанія створюється у формі відкритого акціонерного товариства шляхом об'єднання у статутному фонді контрольних пакетів акцій дочірніх підприємств та інших активів.
Між холдинговою компанією та її дочірніми підприємствами встановлюються відносини контролю-підпорядкування відповідно до вимог ГК України та інших законів.
Державні і комунальні господарські об'єднання утворюються переважно у формі корпорації або концерну, незалежно від найменування об'єднання - комбінат, трест тощо (ч. 6 ст. 120 ГК України).
Особливим видом об'єднання підприємств є промислово-фінансова група. Її статус, порядок створення і функціонування визначається ст. 125 ГК України, Законом України від 21 листопада 1995 р. № 437/95-ВР "Про промислово-фінансові групи в Україні", а також Положенням про створення (реєстрацію), реорганізацію та ліквідацію промислово-фінансових груп, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р. № 781. Відповідно до цих нормативних актів промислово-фінансовою групою є об'єднання, яке створюється за рішенням Кабінету Міністрів України на певний строк з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міжнародними договорами України, а також з метою виробництва кінцевої продукції.
Прикладом промислово-фінансової групи, що діє в Україні, може бути група "Титан", утворена відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 16 травня 2001 р. № 547 для виробництва кінцевої продукції двоокису титану. Метою її є реалізація Комплексної програми розвитку кольорової металургії України на період до 2010 року; термін дії групи - 5 років.
До складу промислово-фінансової групи входить головне підприємство та учасники. Головним є підприємство, створене відповідно до законодавства України, яке виготовляє кінцеву продукцію промислово-фінансової групи, здійснює її збут, сплачує податки в Україні. Головним підприємством не може бути торгівельне підприємство, транспортне підприємство, підприємство сфери громадського харчування, побутового обслуговування, матеріально-технічного постачання, банк, фінансово-кредитна установа. Учасником промислово-фінансової групи є підприємство, банк або інша наукова чи проектна установа, організація, створена згідно із законодавством України, іноземна юридична особа, що виробляє проміжну продукцію промислово-фінансової групи або надає банківські та інші послуги учасникам і головному підприємству і має на меті отримання прибутку.
На відміну від об'єднань підприємств, про які йшлося вище, промислово-фінансова група не є юридичною особою і не підлягає державній реєстрації як суб'єкт господарювання. Головне підприємство і його учасники за правилами гл. 77 ЦК України укладають Генеральну угоду про сумісну діяльність для виробництва кінцевої продукції. При цьому право діяти від імені промислово-фінансової групи має виключно головне підприємство.
Згідно зі ст. 127 ГК України законом можуть визначатися й інші форми об'єднання інтересів підприємств (союзи, спілки асоціації підприємців тощо).

Тема 4 ОРГАНІЗАЦІЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Передмова до 4 теми

Систематичні господарські операції, які здійснюються з метою отримання прибутку, вимагають від їх учасників державної реєстрації як суб'єктів підприємницької діяльності та отримання, в передбачених законом випадках, ліцензій, патентів, дозволів тощо.
В умовах ринкової економіки підприємницькі кола складають основу існування господарського комплексу країни. Тому їх діяльність завжди тією чи іншою мірою знаходиться в полі зору державних органів. Контроль останніх починається з процедури реєстрації, тобто підтвердження законності створення суб'єкта підприємницької діяльності та діяльності, що її він планує. Напрямки та можливі наслідки такої діяльності повинні відповідати потребам суспільства, державним стандартам і не загрожувати національній безпеці.
Розвиток підприємництва в Україні поступово сприяє вихованню в суспільстві позитивного ставлення до таких демократичних цінностей, як право на власність, на її недоторканність, вихованню поваги до тих підприємців, які працюють, дотримуючись прав і законних інтересів інших осіб - споживачів їх продукції, робіт та послуг. Позитивне психологічне середовище для започаткування власного бізнесу в Україні є.
Що стосується спроб деяких осіб уникнути державної реєстрації, організовуючи так звану тіньову діяльність, варто зауважити, що такі дії шкодять не лише державним інтересам, але й інтересам самого порушника.
По-перше, чинне законодавство передбачає відповідальність аж до кримінальної за зайняття підприємницькою діяльністю без державної реєстрації чи без спеціального дозволу (ліцензії).
По-друге, відсутність легального статусу підприємця, ліцензій, патентів та інших документів означає і відсутність можливостей державного захисту його бізнесу як з боку органів виконавчої влади, в тому числі правоохоронних, так і судових (див., зокрема, п. 1 листа Вищого арбітражного суду України від 23 жовтня 2000 р. № 01-8/556 "Про деякі приписи чинного законодавства, що регулює підприємницьку діяльність громадян"). Без цього неможливо отримати кредит у банку, укласти господарський договір із поважним партнером. Це - відсутність можливості здійснювати зовнішньоекономічні операції, позбавлення перспектив публічного розвитку бізнесу. За таких умов не створити необхідного іміджу, не здобути гідного імені своєї справи в підприємницьких колах і суспільстві взагалі.
Отже, державне регулювання процесу реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності є необхідною вимогою і, водночас, невід'ємним правом визначеної законом категорії громадян України.
Беручи до уваги, що таке регулювання здійснюється на нормативному рівні, успішне подолання перших кроків у бізнесі робить чітке усвідомлення їх змісту принципово важливим.
Процедуру реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності у державних органах можна умовно поділити на два нерівноцінних за правовим значенням та кількістю органів реєстрації етапи:
1. Державна реєстрація суб'єкта підприємницької діяльності. Вона провадиться державним реєстратором лише в одному державному органі - у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи-підприємця.
2. Реєстрація (постановка на облік) в інших державних органах та установах. До них належать органи державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фонди соціального страхування та інші установи, перелік і процедура реєстрації в яких наводиться нижче; також відбувається отримання дозволів на виготовлення печаток і штампів. До цього ж етапу умовно можна віднести і обов'язкове відкриття юридичною (а факультативно - і фізичною) особою рахунку в установах банку.
Нерівноцінність правового значення зазначених етапів полягає у тому, що законодавство пов'язує набуття статусу суб'єкта підприємницької діяльності і відповідної праводієздатності на провадження такої діяльності не з моментом завершення реєстрації у всіх органах, а саме із моментом державної реєстрації і видачею відповідного свідоцтва.

§ 1. Реєстрація суб'єкта підприємницької діяльності у державних органах. Отримання дозволів на початок роботи.

1.1. Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності

Поняття державної реєстрації
Порядок державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності регулюється Законом України від 15 травня 2003 р. № 755-ІУ "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" (далі - Закон про державну реєстрацію). Відповідні норми щодо порядку здійснення державної реєстрації містяться і в ст. 58 ГК України, проте, зважаючи на те, що загальні норми цього Кодексу у цьому питанні суперечать нормам спеціальним, що містяться в означеному вище Законі, застосовуються правила саме Закону про державну реєстрацію.
Згідно зі ст. 4 Закону про державну реєстрацію державною реєстрацією юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців вважається засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.
Ознаки державної реєстрації
1. Державною реєстрацією, зокрема, вважається засвідчення факту створення юридичної особи.
Згідно зі ст. 80 ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Таким чином, для того, щоб утворення, намір про створення якого висловили засновники шляхом оформлення установчих документів, перетворилось на суб'єкта права (суб'єкта господарювання - див. ч. 2 ст. 55 ГК України), який має цивільну право- і дієздатність - юридичну особу, необхідно його зареєструвати в установленому законодавством порядку. Підтвердженням цього є ч. 4 ст. 87 ЦК України, згідно із якою юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації.
Іншими словами, юридична особа створюється за рішенням її засновників, проте із підтвердженням (засвідченням) цього факту шляхом державної реєстрації, набуваючи при цьому як статусу юридичної особи взагалі, так і статусу суб'єкта підприємницької діяльності зокрема.
2. Державною реєстрацією, зокрема, вважається засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою.
За загальним визначенням ст. 24 ЦК України фізичною особою вважається людина, тобто біологічна істота. Відтак, в загальному розумінні, людина стає фізичною особою з моменту її народження і перестає нею бути з моменту смерті. Проте здатність займатися певними видами діяльності (у нашому разі - підприємницькою) виникає у цієї особи лише з моменту її державної реєстрації як відповідного суб'єкта. На відміну від юридичних осіб, державна реєстрація суб'єкта підприємницької діяльності-фізичної особи підтверджує (засвідчує) не факт виникнення нової людини (фізичної особи), а лише факт набуття нею статусу суб'єкта підприємницької діяльності. Громадяни із дня народження мають статус фізичних осіб, а тому державна реєстрація необхідна їм лише для набуття додаткового елементу їх статусу - статусу суб'єктів підприємницької діяльності.
3. До процедури державної реєстрації належить і вчинення "інших реєстраційних дій", які передбачені Законом про державну реєстрацію, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.
Це означає, що державна реєстрація юридичних осіб, окрім правонаділяючих і статусоутворюючих функцій, має і суто статистичну мету, що полягає у внесенні відповідних відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців до спеціальної автоматизованої системи збирання, накопичення, захисту, обліку та надання інформації. Відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі, є відкритими і можуть бути надані за відповідну плату на запит зацікавленої особи.
4. Порядок проведення державної реєстрації юридичних осіб
Як вже зазначалося вище, державна реєстрація юридичних осіб проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи.
Місцезнаходженням юридичної особи, за визначенням Закону про державну реєстрацію, вважається місцезнаходження постійно діючого виконавчого органу юридичної особи, а в разі його відсутності - місцезнаходження іншого органу чи особи, уповноваженої діяти від імені юридичної особи без довіреності, за певною адресою, яка вказана засновниками (учасниками) в установчих документах і за якою здійснюється зв'язок з юридичною особою. Згідно із роз'ясненням Міністерства юстиції України від 17 листопада 2003 р. № 14-34-1406 "Відносно деяких положень Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" місцезнаходженням юридичної особи на дату державної реєстрації може бути місцезнаходження (місце проживання) одного із засновників або місцезнаходження за іншою адресою, яка підтверджується договором, що передбачає передачу засновнику у власність або користування приміщення, частини приміщення (договір купівлі-продажу, міни, дарування, оренди, лізингу, безоплатного користування майном, про спільну діяльність, засновницький договір тощо).
Згідно зі ст. 24 Закону про державну реєстрацію для проведення державної реєстрації юридичної особи засновник (засновники) або уповноважена ними особа повинні особисто подати державному реєстратору (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи:
1. Заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації юридичної особи. Нею є документ встановленого зразка, який, на момент державної реєстрації, підтверджує волевиявлення особи щодо внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру. Після державної реєстрації реєстраційна картка виконує функцію періодичного інформування державного реєстратора щодо актуальності зазначених записів, зроблених у Єдиному державному реєстрі, оскільки згідно із ч. 7 ст. 19 Закону про державну реєстрацію юридична особа щорічно, починаючи з наступного року з дати її державної реєстрації, протягом одного місяця зобов'язана подати (надіслати рекомендованим листом) державному реєстратору реєстраційну картку встановленого зразка про підтвердження відомостей про юридичну особу. Крім того, у разі настання змін у відомостях про юридичну особу, які містяться в Єдиному державному реєстрі, державному реєстратору за місцезнаходженням реєстраційної справи юридичної особи подається заповнена реєстраційна картка про внесення змін до відомостей про юридичну особу, які містяться в Єдиному державному реєстрі.
Реєстраційна картка заповнюється машинодруком або від руки друкованими літерами. Якщо документи надсилаються державному реєстратору рекомендованим листом, підпис заявника на реєстраційній картці повинен бути нотаріально посвідчений.
2. Копію рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи у випадках, передбачених законом.
Наявність або відсутність цього документа, а також його форма обумовлені кількістю засновників юридичної особи, її організаційно-правовою формою, а також існуванням відносин підпорядкованості засновників іншим особам.
Відповідно до ч. 2 ст. 87 ЦК України юридична особа, створена однією особою, діє на підставі статуту, затвердженого цією особою. Саме у затвердженні статуту виявляється воля (рішення) засновника на створення юридичної особи. Тому окремий документ на її створення у цьому разі не складається.
Проте існують випадки, коли одноосібне рішення про створення юридичної особи викладається в окремому документі. Наприклад, у постанові Кабінету Міністрів України від 15 травня 2003 р. № 690 "Про утворення державного підприємства "Агентство з реструктуризації заборгованості підприємств агропромислового комплексу" міститься розпорядження щодо утворення відповідного підприємства, а також призначені органи, що його виконуватимуть. До останніх, зокрема, належить Міністерство аграрної політики України, якому доручено затвердити в місячний строк статут Агентства, вжити заходів до його державної реєстрації та призначити керівника. Іншими словами, вищестоящий орган зобов'язав своїм рішенням засновника реально створити юридичну особу, зокрема оформити її установчі документи та в установленому порядку пройти процедуру державної реєстрації.
Якщо засновників юридичної особи декілька (господарські товариства, кооперативи тощо), рішення про її створення приймається зборами засновників. Рішення установчих зборів оформляється протоколом, який і вважається, в розумінні Закону про державну реєстрацію, "рішенням засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи". Воно підтверджується підписанням засновниками засновницького договору (у разі створення господарського товариства) або затвердженням статуту (у разі створення кооперативів, які діють виключно на підставі статуту).
3. Два примірники установчих документів.
Згідно з ч. З ст. 8 Закону про державну реєстрацію до установчих документів належать: установчий акт, статут або засновницький договір, положення.
Установчі документи юридичної особи викладаються письмово, прошиваються, пронумеровуються та підписуються засновниками (учасниками), якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження. Підписи засновників (учасників) на установчих документах повинні бути нотаріально посвідчені. У випадках, які передбачені законом, установчі документи повинні бути погоджені з відповідними органами державної влади.
4. Документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації юридичної особи. Згідно із ч. 1 ст. 10 Закону про державну реєстрацію за проведення державної реєстрації юридичної особи справляється реєстраційний збір у розмірі 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Документом, що підтверджує внесення реєстраційного збору, є копія квитанції, виданої банком, або копія платіжного доручення з відміткою банку.
5. Чинна довідка з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців про резервування найменування юридичної особи.
Частиною 2 ст. 23 Закону про державну реєстрацію передбачене право засновника (засновників) юридичної особи зарезервувати найменування юридичної особи строком на 2 місяці, а для відкритих акціонерних товариств - строком на 9 місяців. Якщо ці особи скористалися цим правом, до комплекту означених вище документів, що подаються для державної реєстрації відповідної юридичної особи, додається відповідна довідка.
6. У випадках, що передбачені законом, додатково подається (надсилається) копія рішення органів Анти монопольного комітету України або Кабінету Міністрів України про надання дозволу на узгоджені дії або на концентрацію суб'єктів господарювання. Такі випадки передбачені розділами II, V Закону України від 11 січня 2001 р. № 2210-Ш "Про захист економічної конкуренції", зокрема щодо створення об'єднання підприємств. Порядок отримання такого рішення міститься у Положенні про порядок подання заяв до Антимонопольного комітету України про попереднє отримання дозволу на концентрацію суб'єктів господарювання (Положенні про концентрацію), затв. розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19 лютого 2002 р. № 33-р (див. також Типові вимоги до узгоджених дій суб'єктів господарювання для загального звільнення від попереднього одержання дозволу органів Антимонопольного комітету України на узгоджені дії суб'єктів господарювання, затв. розпорядженням Антимонопольного комітету України від 12 лютого 2002 р. № 27-р).
У разі відмови Антимонопольного комітету України в наданні згоди на створення суб'єкта підприємницької діяльності засновник останнього, який є юридичною особою, вправі звернутися до господарського суду із заявою про визнання недійсним відповідного рішення (розпорядження) Антимонопольного комітету України (п. З роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 12 вересня 1996 р. № 02-5/334 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств").
7. У разі державної реєстрації юридичної особи, для якої законом встановлено вимоги щодо формування статутного фонду, додатково подається документ, що підтверджує внесення засновником (засновниками) вкладу (вкладів) до статутного фонду юридичної особи в розмірі, який встановлено законом.
Як вже зазначалося у попередніх темах, зважаючи на те, що ГК України передбачає наявність відокремленого майна як обов'язкову ознаку юридичних осіб - суб'єктів господарювання, слід визнати, що на момент реєстрації юридичної особи - суб'єкта господарювання наявність майна є обов'язковою. На момент реєстрації таким майном є статутний фонд, склад та порядок внесення якого визначається їх засновниками.
До подання документів для здійснення державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи засновники зобов'язані внести частину вартості статутного фонду, мінімальний розмір якої встановлюється відповідним законодавством (зокрема Законом України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ "Про господарські товариства").
Згідно зі ст. 115 ЦК України вкладом до статутного фонду господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом. Стаття 86 ГК України деталізує відповідне майно, що може виступити як вклад: будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, а також інші майнові права (в тому числі майнові права на об'єкти інтелектуальної власності), кошти, в тому числі в іноземній валюті.
Якщо статутний фонд суб'єкта підприємницької діяльності повністю або частково формується за рахунок грошових коштів, в установі банку відкривається поточний рахунок для його формування.
Згідно з п. 4.2 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затв. постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 р. № 492, під час відкриття поточного рахунку для формування статутного фонду подається:
- заява про відкриття поточного рахунку, що підписана уповноваженою засновниками (учасниками) особою;
- копія засновницького договору, засвідчена нотаріально;
- рішення засновників про визначення особи, якій надається право розпорядчого підпису під час проведення грошових операцій за цим рахунком, яке оформляється у формі довіреності, засвідченої нотаріально (якщо хоча б одним із засновників є фізична особа);
- картка із зразками підписів і відбитка печатки, у якій наводиться зразок підпису особи, якій засновниками надано право розпорядчого підпису. Картка приймається без відбитка печатки та засвідчується підписом уповноваженого працівника банку.
Кошти на цей рахунок перераховуються засновниками (учасниками) для формування статутного фонду до його державної реєстрації як юридичної особи. Цей рахунок починає функціонувати як поточний тільки після одержання банком документів щодо державної реєстрації господарського товариства в установленому порядку. У разі відмови в державній реєстрації господарського товариства або в інших випадках, передбачених законодавством України, на підставі листа із зазначенням причини закриття рахунку, підписаного уповноваженою засновниками (учасниками) особою, кошти повертаються засновникам (учасникам), а рахунок закривається.
Про внесення кожним із засновників коштів на рахунок для формування статутного фонду банківська установа видає відповідний документ, який подається державному реєстратору.
Законодавством не визначено, яким документом може засвідчуватися реальне "внесення засновником (засновниками) вкладу (вкладів) до статутного фонду" юридичної особи у разі, якщо вносяться не грошові кошти, а майно, майнові права, об'єкти інтелектуальної власності тощо. Частина 2 ст. 52 Закону України "Про господарські товариства" тільки встановлює правило про те, що "внесення до статутного фонду грошей підтверджується документами, виданими банківською установою". Внесення ж майна до статутного фонду знаходить підтвердження лише в бухгалтерських документах (балансах та ін.).
Відкритим залишається питання і щодо об'єктивної грошової оцінки вкладів, зроблених у вигляді майна або майнових прав. Положення ЦК та ГК України вказують на те, що така оцінка здійснюється за згодою учасників товариства в порядку, визначеному його установчими документами, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці. Фактично це означає, що засновники, за погодженням між собою, можуть на свій розсуд оцінити майно, що є вкладом до статутного фонду, закріпивши відповідну грошову суму в засновницькому договорі, крім випадків обов'язкового проведення експертизи такого майна.
Закон України від 12 липня 2001 р. № 2658-Ш "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" передбачає обов'язкове проведення експертної оцінки майна, зокрема у випадках створення підприємств (господарських товариств) на базі державного майна або майна, що є у комунальній власності та під час визначення вартості внесків учасників та засновників господарського товариства, якщо до зазначеного товариства вноситься майно господарських товариств з державною часткою (часткою комунального майна). В інших випадках оцінка вкладів провадиться на добровільних засадах. Документом, що встановлює вартість майна, визначену експертним шляхом, є звіт про оцінку майна (акт оцінки майна).
8. У разі державної реєстрації відкритих акціонерних товариств додатково подається звіт про проведення підписки на акції, який засвідчено Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку України.
Згідно зі ст. ЗО Закону України "Про господарські товариства" до моменту створення акціонерного товариства засновники повинні організувати підписку на не менш як 60% акцій, інакше акціонерне товариство вважається незаснованим. Правила засвідчення Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку України звіту про проведення підписки на акції встановлюються Положенням про порядок реєстрації випуску акцій відкритих акціонерних товариств і облігацій підприємств, затв. наказом Комісії від 20 вересня 1996 р. № 210.
9. У разі державної реєстрації фермерського господарства додатково подається копія Державного акта на право приватної власності засновника на землю або копія Державного акта на право постійного користування землею засновником, або нотаріально посвідчена копія договору про право користування землею засновником, зокрема на умовах оренди.
10. У разі державної реєстрації юридичної особи, засновником (засновниками) якої є іноземна юридична особа, додатково подається документ про підтвердження реєстрації іноземної особи в країні її місцезнаходження, зокрема витяг із торговельного, банківського або судового реєстру.
Окрім вищенаведених документів, у разі, якщо вони подаються засновником або уповноваженою ним особою особисто, державному реєстратору додатково пред'являються паспорт та документ, що засвідчує його (її) повноваження (доручення). Державному реєстратору забороняється вимагати додаткові документи для проведення державної реєстрації юридичної особи, що не передбачені Законом про державну реєстрацію.
Закон про державну реєстрацію чітко розмежовує підстави залишення без розгляду документів, що подавалися для державної реєстрації юридичної особи, та підстави відмови у проведенні державної реєстрації. Іншими словами, Законом про державну реєстрацію окремо визначаються підстави, за яких документи не приймаються (не розглядаються) державним реєстратором взагалі, та підстави, за яких державний реєстратор, хоча і приймає документи до розгляду, проте виносить негативне рішення про відмову у проведенні державної реєстрації.
Згідно із ч. 11 ст. 24 Закону про державну реєстрацію державний реєстратор має право залишити без розгляду документи, які подані для проведення державної реєстрації юридичної особи, лише у разі, якщо:
- документи подані за неналежним місцем проведення державної реєстрації;
- документи не відповідають вимогам Закону про державну реєстрацію;
- документи подані не в повному обсязі.
У разі, якщо державний реєстратор прийняв рішення про залишення відповідних документів без розгляду, він не пізніше наступного робочого дня з дати надходження цих документів видає (надсилає рекомендованим листом з описом вкладення) засновнику або уповноваженій ним особі відповідне повідомлення із зазначенням підстав залишення документів без розгляду та документи, що подавалися для проведення державної реєстрації юридичної особи, відповідно до опису. Залишення документів без розгляду не перешкоджає засновнику або уповноваженій ним особі повторно звернутися до державного реєстратора в загальному порядку після усунення причин, що були підставою для залишення цих документів без розгляду.
За відсутності підстав для залишення документів, які подані для проведення державної реєстрації юридичної особи, без розгляду державний реєстратор перевіряє їх на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації, до яких ч. 1 ст. 27 Закону про державну реєстрацію відносить:
- невідповідність відомостей, які вказані в реєстраційній картці на проведення державної реєстрації юридичної особи, відомостям, які зазначені в документах, що подані для проведення державної реєстрації юридичної особи;
- невідповідність установчих документів вимогам Закону про державну реєстрацію;
- порушення порядку створення юридичної особи, який встановлено законом, зокрема:
- наявність обмежень на зайняття відповідних посад, встановлених законом щодо осіб, які зазначені як посадові особи органу управління юридичної особи;
- невідповідність відомостей про засновників (учасників) юридичної особи відомостям щодо них, які містяться в Єдиному державному реєстрі;
- наявність обмежень щодо вчинення засновниками (учасниками) юридичної особи або уповноваженою ними особою юридичних дій у разі проведення державної реєстрації юридичної особи, засновником (учасником) якої є юридична особа, щодо якої прийнято рішення про припинення;
-наявність в Єдиному державному реєстрі найменування, яке тотожне найменуванню юридичної особи, яка має намір зареєструватися;
-використання у найменуванні юридичної особи повного чи скороченого найменування органу державної влади або органу місцевого самоврядування, або похідних від цих найменувань, або історичного державного найменування, перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Відмова у проведенні державної реєстрації юридичної особи з інших підстав не допускається.
За наявності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи державний реєстратор зобов'язаний не пізніше 3 робочих днів з дати надходження документів для проведення державної реєстрації видати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) засновнику або уповноваженій ним особі повідомлення про відмову в проведенні державної реєстрації із зазначенням підстав для такої відмови та документи, що подавалися для проведення державної реєстрації юридичної особи, відповідно до опису. Після усунення причин, що були підставою для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи, засновники (учасники) або уповноважена ними особа можуть повторно подати документи на проведення державної реєстрації юридичної особи.
Відмову в проведенні державної реєстрації юридичної особи може бути оскаржено в суді.
За відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації державний реєстратор повинен внести до реєстраційної картки на проведення державної реєстрації юридичної особи ідентифікаційний код заявника та внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації юридичної особи на підставі відомостей цієї реєстраційної картки. Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації юридичної особи є датою державної реєстрації юридичної особи. Іншими словами, з цього моменту юридична особа вважається створеною і, зокрема, набуває статусу суб'єкта підприємницької діяльності.
Відповідно до ч. 5 ст. 25 Закону про державну реєстрацію строк державної реєстрації не повинен перевищувати 3 робочих днів з дати надходження документів для проведення державної реєстрації юридичної особи. Не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації державний реєстратор оформляє і видає (надсилає рекомендованим листом за описом вкладення) засновнику або уповноваженій ним особі свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи разом з одним примірником оригіналу установчих документів з відміткою державного реєстратора про проведення державної реєстрації юридичної особи.
Згідно з ч. 4 ст. 4 Закону про державну реєстрацію відокремлені підрозділи юридичної особи, до яких Закон відносить філії, інші підрозділи юридичної особи, що знаходяться поза її місцезнаходженням та виробляють продукцію, виконують роботи або операції, надають послуги в єдиному замкнутому технологічному процесі з юридичною особою, або представництва, що здійснюють представництво і захист інтересів юридичної особи, не підлягають державній реєстрації. Проте ст. 28 Закону про державну реєстрацію передбачає залучення відомостей про відокремлені підрозділи юридичної особи до її реєстраційної справи, а також включення їх до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців. Виконавчий орган юридичної особи або уповноважена ним особа зобов'язані подати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцезнаходженням юридичної особи заповнену реєстраційну картку про створення відокремленого підрозділу та рішення органу управління юридичної особи про його створення.
Відповідно до ст. 26 Закону про державну реєстрацію державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації юридичної особи зобов'язаний передати відповідним органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування повідомлення про проведення державної реєстрації юридичної особи із зазначенням номера та дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру та відомості з реєстраційної картки на проведення державної реєстрації юридичної особи для взяття її на облік.
Порядок проведення державної реєстрації фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності
Згідно зі ст. 5 Закону про державну реєстрацію державна реєстрація фізичних осіб-підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцем проживання фізичної особи-підприємця.
Місцем проживання фізичної особи Закон про державну реєстрацію визнає житловий будинок, квартиру, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо) у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово, що знаходиться за певною адресою, за якою здійснюється зв'язок з фізичною особою-підприємцем.
В понятті "місце проживання" Закон про державну реєстрацію об'єднав два різних за правовим значенням поняття - власне "місце проживання" та "місце перебування". За визначенням Закону України від 11 грудня 2003 р. № 1382-ІУ "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" місцем проживання визнається адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад 6 місяців на рік, а місцем перебування - адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше 6 місяців на рік. Проте для цілей державної реєстрації має значення не стільки строк проживання ("постійно, переважно, тимчасово"), скільки можливість державних установ організувати "зв'язок з фізичною особою-підприємцем".
Зважаючи на це, державна реєстрація фізичної особи, яка має намір стати підприємцем, здійснюється за місцем, підтвердженим відомостями про реєстрацію місця проживання або місця перебування особи, що містяться в паспортному документі особи.
Згідно зі ст. 42 Закону про державну реєстрацію для проведення державної реєстрації фізичної особи, яка має намір стати підприємцем, вона особисто подає державному реєстратору або надсилає рекомендованим листом з описом вкладення такі документи:
1. Заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця.
2. Копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів (довідку про присвоєння ідентифікаційного номера згідно із Законом України від 22 грудня 1994 р. № 320/94-ВР "Про Державний реєстр фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів").
3. Документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця. Згідно із ч. 1 ст. 10 Закону про державну реєстрацію за проведення державної реєстрації фізичної особи справляється реєстраційний збір у розмірі 2 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Окрім вищенаведених документів, якщо вони подаються заявником особисто, державному реєстратору додатково пред'являється паспорт.
Державному реєстратору забороняється вимагати додаткові документи для проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця, якщо вони не передбачені Законом про державну реєстрацію.
Як і у разі реєстрації юридичних осіб, Закон про державну реєстрацію передбачає підстави для залишення зазначених документів без розгляду та підстави відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи-підприємця.
Державний реєстратор має право залишити без розгляду документи, які подані для проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця, якщо:
- документи подані за неналежним місцем проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця;
- документи не відповідають вимогам Закону про державну реєстрацію;
- документи подані не у повному обсязі.
Про залишення документів, які подавалися для проведення державної реєстрації, без розгляду заявнику в день надходження документів державним реєстратором видається (надсилається рекомендованим листом з описом вкладення) відповідне повідомлення із зазначенням підстав залишення документів, які подавалися для проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця, без розгляду та документи, що подавалися для проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця. Залишення документів без розгляду не перешкоджає повторному зверненню заявника до державного реєстратора в загальному порядку після усунення причин, що були підставою для залишення цих документів без розгляду.
Підставами для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи-підприємця є:
- невідповідність відомостей, які вказані у реєстраційній картці на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця, відомостям, які зазначені у документах, що подані для проведення державної реєстрації;
- наявність обмежень на зайняття підприємницькою діяльністю, які встановлені законом, щодо фізичної особи, яка має намір стати підприємцем;
- наявність в Єдиному державному реєстрі запису, що заявник є підприємцем.
Відмова у проведенні державної реєстрації фізичної особи-підприємця з інших підстав не допускається.
За наявності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації державний реєстратор зобов'язаний не пізніше 2 робочих днів з дати надходження документів для проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця видати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) заявнику повідомлення про відмову у проведенні державної реєстрації із зазначенням підстав для такої відмови та документи, що подавалися для проведення державної реєстрації, відповідно до опису. Після усунення причин, що були підставою для відмови у проведенні державної реєстрації, фізична особа може повторно подати документи на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця.
Відмову у проведенні державної реєстрації фізичної особи-підприємця може бути оскаржено у суді.
За відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації державний реєстратор повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця на підставі відомостей реєстраційної картки на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця. Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації є датою державної реєстрації фізичної особи-підприємця. Іншими словами, з цього моменту фізична особа набуває статусу суб'єкта підприємницької діяльності.
Згідно з ч. З ст. 43 Закону про державну реєстрацію строк державної реєстрації не повинен перевищувати 2 робочих днів з дати надходження документів для проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця. Не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації державний реєстратор оформляє і видає (надсилає рекомендованим листом) свідоцтво про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця. Крім того, державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації фізичної особи-підприємця зобов'язаний передати відповідним органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування повідомлення про проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця із зазначенням номера та дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру та відомості з реєстраційної картки на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця для взяття цієї особи на облік.

1.2. Реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності в державних органах та установах

Після етапу державної реєстрації новостворений суб'єкт підприємницької діяльності проходить другий організаційний етап - реєстрацію в інших державних органах та установах. Кількість органів залежить від форми створення суб'єкта підприємницької діяльності - юридична чи фізична особа, сфери його діяльності та інших чинників. Нижче розглядається процедура та порядок реєстрації у найбільш типових державних органах.
Реєстрація в органах державної статистики Згідно з Положенням про Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р. № 118, з метою забезпечення єдиного державного обліку підприємств та організацій усіх форм власності суб'єкти господарської діяльності - юридичні особи, а також їх філії, відділення, представництва, інші відокремлені підрозділи повинні бути включені до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України (ЄДРПОУ). Ідентифікаційний код, що зазначається органом державної реєстрації в свідоцтві про державну реєстрацію, є складовою частиною інформаційного фонду ЄДРПОУ, який забезпечує єдині принципи ідентифікації всіх суб'єктів господарської діяльності - юридичних осіб, їх філій (відділень), представництв, відокремлених підрозділів.
Як вже зазначалося вище, згідно з ч. 1 ст. 26 Закону про державну реєстрацію державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації юридичної особи передає органам статистики повідомлення про проведення державної реєстрації юридичної особи із зазначенням номера та дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру та відомості з реєстраційної картки на проведення державної реєстрації юридичної особи, що є підставою для реєстрації в цих органах.
Довідка про включення до ЄДРПОУ видається органом державної статистики суб'єкту підприємницької діяльності за його запитом у 5-денний термін. Також у 5-денний термін після включення суб'єкта підприємницької діяльності до ЄДРПОУ орган державної статистики подає відповідному органу державної податкової служби відомості щодо його реєстраційних даних.
Реєстрація в органах державної податкової служби Порядок взяття на облік у органах державної податкової служби суб'єктів підприємницької діяльності встановлюється Інструкцією про порядок обліку платників податків, затв. наказом Державної податкової адміністрації України від 19 лютого 1998 р. № 80 (в редакції наказу від 17 листопада 1998 р. № 552).
Взяття на облік платників податків - юридичних осіб Згідно з п. 4.1 Інструкції юридичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, повинні у 20-денний термін після одержання свідоцтва про державну реєстрацію звернутися до органів державної податкової служби за своїм місцезнаходженням для взяття на податковий облік. Крім того, юридичні особи, що підпадають під визначення платників податку на додану вартість згідно зі ст. 2 Закону України від 3 квітня 1997 р. № 168/97-ВР "Про податок на додану вартість", зобов'язані зареєструватися як платники такого податку в органі державної податкової служби за їх місцезнаходженням (обліку) відповідно до Положення про Реєстр платників податку на додану вартість, затв. наказом Державної податкової адміністрації України від 1 березня 2000 р. № 79.
Для взяття на облік платники податків - юридичні особи подають до органів державної податкової служби за своїм місцезнаходженням такі документи:
- заяву за формою № 1-ОПП;
- засвідчені нотаріально копії статуту (якщо це потрібно для створюваної організаційної форми підприємства), установчих договорів з відміткою органу, що здійснив державну реєстрацію;
- копію свідоцтва про державну реєстрацію;
- копію довідки про включення до ЄДРПОУ з присвоєним їй ідентифікаційним кодом.
Усі документи подає особисто власник, засновник (власники, засновники) або уповноважена ним (ними) особа (заявник), або призначений керівник, або головний бухгалтер. Документи приймаються лише за наявності паспорта особи, яка подає документи, довідок про присвоєння ідентифікаційного номера власників, засновників (фізичних осіб), директора та головного бухгалтера. Перевірку паспортних даних та встановлення місцезнаходження платника податків виконують підрозділи податкової міліції.
Узяття на облік платника податків - юридичної особи (філії) здійснюється органом державної податкової служби протягом двох робочих днів за наявності всіх необхідних документів.
Взяття на облік платників податків - фізичних осіб
Згідно з п. 5.1 Інструкції фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності після одержання свідоцтва про державну реєстрацію повинні в 5-денний термін звернутися до органу державної податкової служби за своїм місцем проживання для взяття на податковий облік з такими документами:
- заява за ф. № 5-ОПП;
- копія свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи;
- документ, що посвідчує особу (паспорт).
Фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, які підпадають під визначення платників податку на додану вартість згідно зі ст. 2 Закону України "Про податок на додану вартість", зобов'язані зареєструватися як платники такого податку в органі державної податкової служби за їх місцем проживання (обліку).
Реєстрація в органах Пенсійного фонду України Порядок реєстрації осіб як платників збору на обов'язкове державне пенсійне страхування визначено Інструкцією про порядок обчислення і сплати страхувальниками та застрахованими особами внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування до Пенсійного фонду України, затв. постановою Правління Пенсійного фонду України від 19 грудня 2003 р. № 21-1. Узяття на облік юридичних та фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності здійснюється на підставі одержаного з органу державної реєстрації інформаційного повідомлення.
Реєстрація юридичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності
Юридичні особи зобов'язані зареєструватися в органах Пенсійного фонду України за своїм місцезнаходженням у 10-денний термін із дня отримання свідоцтва про державну реєстрацію як суб'єкта підприємницької діяльності.
Для реєстрації подаються такі документи:
- заява;
- засвідчені копії свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності; довідки про внесення до Державного реєстру підприємств та організацій України, присвоєння ідентифікаційного коду органом статистики для юридичних осіб; установчих документів.
Після реєстрації особі протягом 10 днів видається повідомлення за встановленою формою.
Реєстрація фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності
Фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності зобов'язані зареєструватися в органах Пенсійного фонду України за місцем проживання в 10-денний термін із дня отримання свідоцтва про державну реєстрацію як суб'єкта підприємницької діяльності. Для реєстрації подаються такі документи:
- заява;
- засвідчені копії свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності; довідки про присвоєння ідентифікаційного номера з державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів.
Після реєстрації фізичній особі протягом 10 днів видається повідомлення за встановленою формою.
Реєстрація в Фонді соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України
Порядок реєстрації в означеному Фонді регулюється Інструкцією про порядок перерахування, обліку та витрачання страхових коштів Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, затв. постановою Правління Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України від 20 квітня 2001 р. № 12.
Юридичні особи зобов'язані зареєструватися в робочих органах виконавчої дирекції Фонду за місцем знаходження у 10-денний строк з дня отримання свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності, а фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності - у 10-денний строк після укладання трудового договору (контракту) з першим із найманих працівників.
Для реєстрації юридичних осіб подаються:
- заява;
- засвідчені нотаріально або відповідальною особою робочого органу виконавчої дирекції Фонду копії свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності; довідки органу статистики про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, присвоєння ідентифікаційного коду.
Для реєстрації фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності подаються:
- заява;
- засвідчені нотаріально або відповідальною особою робочого органу виконавчої дирекції Фонду копії свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності; довідки про присвоєння ідентифікаційного номера з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів; угоди про наймання на роботу фізичної особи.
На підставі цих документів проводяться відповідні записи в журналах обліку; після реєстрації страхувальнику видається страхове свідоцтво.
Реєстрація в Фонді соціального страхування з тимчасової втрати працездатності
Реєстрація в цьому Фонді регулюється Інструкцією про порядок надходження, обліку та витрачання коштів Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, затв. постановою Правління Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності від 26 червня 2001 р. № 16. * Обов'язковій реєстрації в Фонді підлягають, зокрема, юридичні особи та фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, які використовують працю найманих працівників. Реєстрація страхувальників провадиться за місцезнаходженням юридичних осіб та за місцем проживання фізичних осіб. Взяття на облік юридичних та фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності здійснюється на підставі одержаного з органу Державної реєстрації інформаційного повідомлення.
Юридичні та фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності повинні зареєструватись у 10-денний строк з дня, відповідно:
- отримання свідоцтва про державну реєстрацію;
- укладання трудового договору з першим найманим працівником (для фізичної особи, що використовує найману працю).
Для реєстрації в органах реєстрації Фонду юридичні особи подають:
- заяву;
- засвідчені відповідальною особою органу Фонду копії свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності; довідки органу статистики про включення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України.
Фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності надають паспорт та:
- заяву;
- засвідчені відповідальною особою органу Фонду копії довідки про присвоєння ідентифікаційного номера з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів.
Після реєстрації юридичній та фізичній особі - суб'єкту підприємницької діяльності видається повідомлення.
Реєстрація в Фонді загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття
Порядок реєстрації в цій установі регулюється Інструкцією про порядок обчислення і сплати внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття та обліку їх надходження до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, затв. наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 18 грудня 2000 р. № 339.
Юридичні особи зобов'язані зареєструватися в центрах зайнятості за місцезнаходженням як платники страхових внесків у 10-денний строк з дня отримання ними свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності; фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, які використовують найману працю, зобов'язані зареєструватися в центрах зайнятості за місцем свого проживання з дня укладання трудового договору з найманим працівником.
Для реєстрації до центрів зайнятості подаються такі документи:
- заява;
- засвідчені відповідальною особою центру зайнятості копії свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності; довідки органу статистики про включення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України; довідки про присвоєння ідентифікаційного номера з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів.
На основі цих документів проводяться відповідні записи в журналах обліку. Після реєстрації платникові страхових внесків видається повідомлення.
Отримання дозволу на оформлення замовлень на виготовлення печаток і штампів
Згідно зі ст. 62 ГК України підприємство зобов'язане мати печатку зі своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом. Що ж до фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності (приватного підприємця), остання особисто вирішує, використовувати їй печатку чи ні. Незважаючи на те, що згідно зі ст. 181 ГК України господарський договір за загальним правилом повинен скріплятися печатками сторін, що його укладають, відсутність її на договорі не є підставою для визнання його недійсним (ст. 218 ЦК України).
У разі реєстрації фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності як платника податку на додану вартість обов'язковою умовою правильності оформлення податкової накладної є скріплення її печаткою (див. Порядок заповнення податкової докладної, затв. наказом Державної податкової адміністрації України від ЗО травня 1997 р. № 165). Тому у цьому разі фізична особа повинна мати печатку.
Печатки і штампи виготовляються юридичними та фізичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності на підприємствах (у штемпельно-граверних майстернях) будь-якої форми власності, що мають спеціальний дозвіл МВС на провадження такої діяльності. Вибір конкретної майстерні (виготівника), узгодження з ним ціни печаток або штампів, що виготовляються, погодження інших умов, що стосуються, власне, оформлення замовлення на виготовлення, належить до компетенції суб'єкта підприємницької діяльності (замовника). Проте нормативно-правовими актами передбачена необхідність попереднього отримання замовником дозволу компетентного державного органу на оформлення такого замовлення.
Видачу дозволів суб'єктам підприємницької діяльності на оформлення замовлення на виготовлення печаток, штампів здійснюють міськрайоргани внутрішніх справ за територіально-адміністративною підпорядкованістю.
Згідно з п. 3.1.3 Інструкції для одержання такого дозволу керівники підприємств, установ, організацій, підприємці-громадяни тощо подають до органів внутрішніх справ заяву, де вказують:
- кількість печаток та штампів, які передбачається виготовити;
- уперше чи ні виготовляються печатки та штампи (при виготовленні печаток не вперше зазначається підстава їх виготовлення);
- місцезнаходження (місце проживання);
- особу, відповідальну за отримання дозволу на виготовлення печаток і штампів, її прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані;
- прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані керівника або уповноваженої ним особи, що подає клопотання до органу внутрішніх справ.
До заяви додаються:
- копія свідоцтва про державну реєстрацію, нотаріально засвідчена, якщо інше не передбачено законом;
- зразки (ескізи) печаток, штампів - у двох примірниках, затверджені керівником (власником). При цьому на печатках і штампах повинен зазначатись ідентифікаційний код суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи або ідентифікаційний номер фізичної особи;
- громадянами-підприємцями - копія довідки про присвоєння ідентифікаційного номера фізичної особи - платника податків.
Під час підготовки ескізів печаток, штампів слід мати на увазі, що зображення Державного герба України згідно з постановою Верховної Ради України від 19 лютого 1992 р. № 2137-ХІІ "Про Державний герб України", Положення про державний вищий навчальний заклад, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 5 вересня 1996 р. № 1074, Положення про професійно-технічний навчальний заклад, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 5 серпня 1998 р. № 1240, може бути розміщене тільки на печатках органів державної влади і державного управління, грошових знаках та знаках поштової оплати, службових посвідченнях, штампах, бланках державних установ, державних вищих закладів освіти та професійно-технічних навчальних закладів України. Також слід керуватися вимогами п. 3.3 Інструкції щодо форми, розмірів та інших ознак печаток та штампів.
Протягом 5 робочих днів із дня одержання документів орган внутрішніх справ зобов'язаний видати дозвіл на виготовлення печаток і штампів суб'єкту підприємницької діяльності або надати письмову відмову із зазначенням причин, які обумовлюються законодавством України.
Відкриття рахунків в установах банків
Стаття 62 ГК України прямо передбачає необхідність для юридичної особи (підприємства) мати рахунок в установі банку. На відміну від цього фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності за бажанням можуть не відкривати банківський рахунок, працювати виключно за готівкові кошти і використовувати готівкову виручку на свій розсуд.
Згідно з п. З Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затв. постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 р. № 492, якщо суб'єкт господарювання (юридична та фізична особа - суб'єкт підприємницької діяльності) не має в цьому банку рахунків, то відкриття йому поточного рахунку здійснюється в такому порядку.
Особи (особа), які (яка) від імені юридичної особи або відокремленого підрозділу відкривають поточний рахунок, мають: ш - пред'явити паспорт або документ, що його замінює, і Документи, що підтверджують їх повноваження. Фізичні особи-резиденти додатково пред'являють документ, виданий відповідним органом державної податкової служби, що засвідчує присвоєння їм ідентифікаційного номера платника податків;
- подати документи (копії документів, засвідчені в установленому порядку), визначені цією главою Інструкції.
На підставі зазначених вище документів уповноважений працівник банку здійснює ідентифікацію клієнта та осіб, уповноважених розпоряджатися поточним рахунком.
Між банком і клієнтом укладається в письмовій формі договір банківського рахунку.
Якщо юридична особа не має рахунку в цьому банку, то для відкриття їй поточного рахунку потрібно подати такі документи:
- заяву про відкриття поточного рахунку. Заяву підписують керівник і головний бухгалтер юридичної особи. Якщо в штатному розписі немає посади головного бухгалтера або іншої особи, на яку покладено функцію ведення бухгалтерського обліку та звітності, то заяву підписує лише керівник;
- копію свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи в органі виконавчої влади, іншому органі, уповноваженому здійснювати державну реєстрацію, засвідчену нотаріально або органом, який видав свідоцтво про державну реєстрацію. У разі відкриття поточних рахунків юридичним особам, які утримуються за рахунок бюджетів, цей документ не вимагається;
- копію належним чином зареєстрованого установчого документа (статуту/засновницького договору/установчого акта/ положення), засвідчену органом, який здійснив реєстрацію, або нотаріально;
- копію довідки про внесення юридичної особи до Єдиного державного реєстру, засвідчену органом, що видав довідку, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку;
- копію документа, що підтверджує взяття юридичної особи на облік в органі державної податкової служби, засвідчену органом, що видав документ, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку;
- картку із зразками підписів і відбитка печатки, засвідчену нотаріально. До картки включаються зразки підписів осіб, яким відповідно до законодавства України або установчих документів юридичної особи надано право розпорядження рахунком та підписання розрахункових документів.
Юридичні особи, які використовують найману працю і відповідно до законодавства України є платниками страхових внесків, додатково до вищезазначеного переліку документів мають подати такі документи:
- копію документа, що підтверджує реєстрацію юридичної особи у відповідному органі Пенсійного фонду України, засвідчену органом, що його видав, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку;
- копію страхового свідоцтва, що підтверджує реєстрацію юридичної особи у Фонді соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України як платника страхових внесків, засвідчену органом, що його видав, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку.
Якщо фізична особа-підприємець не має рахунків у цьому банку, то для відкриття поточного рахунку їй потрібно подати до банку такі документи:
- заяву про відкриття поточного рахунку, що підписана фізичною особою-підприємцем;
- копію свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця уповноваженим органом державної влади України, засвідчену нотаріально або органом, що його видав;
- копію документа, що підтверджує взяття фізичної особи-підприємця на облік в органі державної податкової служби, засвідчену органом, що видав документ, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку;
- копію документа, що підтверджує реєстрацію фізичної особи-підприємця у відповідному органі Пенсійного фонду України, засвідчену органом, що його видав, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку;
- картку із зразками підписів. Зразки підписів засвідчуються підписом уповноваженого працівника банку або нотаріально.
Якщо фізична особа-підприємець використовує найману працю, то ця особа під час відкриття поточного рахунку додатково має подати копію документа, що підтверджує реєстрацію фізичної особи-підприємця у відповідному органі Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, засвідчену органом, що його видав, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку.

1.3. Отримання дозволів на початок роботи

Отримання дозволів органів державного пожежного нагляду на початок роботи
Згідно із ч. 6 ст. 10 Закону України від 17 грудня 1993 р. № 3745-ХІІ "Про пожежну безпеку" новостворені підприємства починають свою діяльність після отримання на це дозволу в органах державного пожежного нагляду. На виконання цього положення постановою Кабінету Міністрів України від 14 лютого 2001 р. № 150 був затверджений Порядок видачі органами державного пожежного нагляду дозволу на початок роботи підприємств та оренду приміщень.
Згідно з п. 2 Порядку дозвіл видається центральним, територіальним та місцевим органом державного пожежного нагляду безоплатно.
Для одержання дозволу власник (орендар) подає до відповідного органу державного пожежного нагляду заяву, матеріали оцінки (експертизи) протипожежного стану підприємства, об'єкта чи приміщення, а для одержання дозволу на оренду приміщень - також копію договору оренди.
Підставою для видачі дозволу є висновок, що оформляється за результатами оцінки (експертизи) протипожежного стану підприємства, об'єкта чи приміщення, що проводиться органом державного пожежного нагляду або іншою юридичною (фізичною) особою, яка одержала ліцензію на проведення такої оцінки (експертизи).
Орган державного пожежного нагляду протягом 5 робочих днів з дня подання заявником зазначених документів приймає рішення про видачу дозволу або про відмову у його видачі у разі виявлення фактів порушення правил пожежної безпеки, що може призвести до виникнення пожежі або перешкод при її гасінні та евакуації людей. Копія обгрунтованого рішення про відмову у видачі дозволу надсилається заявникові. За відсутності фактів порушення правил пожежної безпеки дозвіл видається без обмеження терміну його дії.
Виданий органом державного пожежного нагляду дозвіл є однією з підстав для видачі відповідного дозволу органом Держнаглядохоронпраці.
Необхідно мати на увазі, що вищевказаний обов'язок отримання дозволів органів державного пожежного нагляду на початок роботи передбачений лише для підприємств і на громадян-підприємців не поширюється. Проте це не звільняє останніх у разі, якщо вони орендують приміщення для зайняття підприємницькою діяльністю, від обов'язку отримання дозволу органів державного пожежного нагляду на оренду приміщення в порядку, що його було розглянуто вище.
Отримання дозволів органів державного санітарно-епідеміологічного нагляду
В Законі України від 24 лютого 1994 р. № 4004-ХП "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" та Положенні про державний санітарно-епідеміологічний нагляд, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 1999 р. № 1109, містяться вимоги щодо погодження з державною санітарно-епідеміологічною службою "введення в експлуатацію нових і реконструйованих об'єктів виробничого, соціально-культурного та іншого призначення". Фактично це означає необхідність отримання дозволу не на початок роботи суб'єкта підприємницької діяльності, а на можливість експлуатації нових (новозбудованих, перебудованих) приміщень або приміщень, попереднє цільове призначення яких змінюється (наприклад, використання квартири в жилому будинку під офіс).
Отримання дозволів органів державного нагляду за охороною праці на початок роботи
Статтею 21 Закону України від 14 жовтня 1992 р. № 2694-ХІІ "Про охорону праці" (в редакції Закону від 21 листопада 2002 р.) передбачена необхідність одержання дозволу на початок роботи та види робіт підприємства, діяльність якого пов'язана з виконанням робіт та експлуатацією об'єктів, машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки. Перелік видів робіт, об'єктів, машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки визначається Кабінетом Міністрів України. Відповідно інші суб'єкти підприємницької діяльності одержувати такі дозволи в обов'язковому порядку не зобов'язані.
У разі необхідності отримання такого дозволу суб'єкти підприємницької діяльності зобов'язані керуватися нормами Порядку видачі дозволів Державним комітетом з нагляду за охороною праці та його територіальними органами, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 15 жовтня 2003 р. № 1631.
Для одержання дозволу суб'єкт господарської діяльності або уповноважена ним особа подає (надсилає поштою) до Державного комітету з нагляду за охороною праці або його територіального органу за місцем розташування заяву, до якої додаються:
- на початок (продовження) виконання роботи підвищеної небезпеки - висновок експертизи щодо спроможності суб'єкта господарської діяльності забезпечити додержання вимог законів та інших нормативно-правових актів з охорони праці та промислової безпеки під час виконання заявленої роботи;
- на експлуатацію об'єкта - висновок експертизи щодо відповідності об'єкта вимогам нормативно-правових актів з охорони праці та промислової безпеки (з урахуванням результатів сертифікації в системі УкрСЕПРО у разі її проведення) і спроможності суб'єкта господарської діяльності забезпечити додержання вимог законодавства під час його експлуатації, а також експлуатаційну документацію (копії інструкції з експлуатації, паспорта, настанови тощо) українською або, як виняток, російською мовою (для об'єкта, який виготовлено за кордоном).
Держнаглядохоронпраці або його територіальний орган протягом 30 робочих днів після реєстрації заяви видає суб'єкту господарської діяльності відповідний дозвіл або повідомляє письмово про відмову з належним обґрунтуванням.

§ 2. Перереєстрація суб'єктів підприємницької діяльності. Державна реєстрація внесення змін до установчих документів юридичних осіб. Державна реєстрація змін до відомостей про фізичну особу-підприємця

Загальні положення щодо перереєстрації суб'єктів підприємницької діяльності
Підстави для перереєстрації суб'єктів підприємницької діяльності передбачені ГК України. Згідно з ч. 14 ст. 58 цього документа перереєстрація суб'єкта господарювання проводиться у разі зміни форми власності, на якій засновано даний суб'єкт, або організаційної форми господарювання, або найменування суб'єкта господарювання і здійснюється в порядку, встановленому для його реєстрації. Саме з цього випливає традиційне вжиття цього терміна лише стосовно юридичних осіб, адже, строго кажучи, лише вони мають найменування, організаційну форму та форму власності. У той же час фізична особа - суб'єкт підприємницької діяльності, не маючи найменування, має прізвище, ім'я та по батькові, у разі зміни яких (наприклад, після вступу у шлюб) настають такі само наслідки, як і при перереєстрації - відповідна процедура здійснюється у порядку, встановленому для державної реєстрації. Крім того, такі само наслідки, як і при перереєстрації, має зміна юридичною чи фізичною особою - суб'єктом підприємницької діяльності місцезнаходження (місця проживання).
Саме тому Закон України від 15 травня 2003 р. № 755-ІУ "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" (далі - Закон про державну реєстрацію) взагалі відмовляється від терміна "перереєстрація". Це є зрозумілим - адже перереєстрація являє собою кінцевий етап зміни відомостей про юридичну особу (чи фізичну особу - суб'єкта підприємницької діяльності), тому виділення окремим терміном не потребує.
Крім того, Закон про державну реєстрацію містить відмінне від ГК України коло подій, у разі настання яких вимагається "перереєстрація" - ч. 6 ст. 9 до них відносить внесення змін до установчих документів юридичної особи, якщо ці зміни пов'язані із зміною найменування (адже "зміна організаційної форми та форми власності" в кінцевому підсумку обов'язково призводить до відповідної зміни назви) та/або місцезнаходження юридичної особи, а також внесення змін до відомостей про фізичну особу-підприємця, якщо ці зміни пов'язані із зміною імені та/або місця проживання фізичної особи-підприємця. Ці зміни матеріалізуються у внесенні та державній реєстрації змін (доповнень) до установчих документів юридичної особи та видачі їй, так само як і фізичній особі - суб'єкту підприємницької діяльності, нового свідоцтва про державну реєстрацію.
Підсумовуючи вищевикладене, зазначимо, що "перереєстрації" фактично підлягають суб'єкти підприємницької діяльності - юридичні та фізичні особи - у яких мали місце зміни відомостей, що містяться в свідоцтві про державну реєстрацію, наслідком чого є видача їм нового свідоцтва. Щодо юридичних осіб, якщо зроблені зміни не потребують внесення змін до свідоцтва про державну реєстрацію (наприклад, у разі зміни складу засновників, розміру статутного фонду тощо), має місце не "перереєстрація", а внесення змін (доповнень) до їх установчих документів та державна реєстрація цих змін. Стосовно фізичних осіб "перереєстрація" має місце у будь-якому разі, оскільки з числа тих відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та свідоцтві про державну реєстрацію, зміні потенційно підлягають лише ШБ та місце проживання.
Зважаючи на те, що перереєстрація суб'єкта "здійснюється в порядку, встановленому для його реєстрації", по суті, процедура її повторює процедуру державної реєстрації. Після видачі суб'єкту підприємницької діяльності нового свідоцтва про державну реєстрацію (див. етап 3 на схемі), відбувається його "перереєстрація" в усіх державних (недержавних) органах, в яких він був первісно зареєстрований. Органом внутрішніх справ на загальних підставах видається дозвіл на виготовлення нової печатки (штампів) після здачі старих печаток на знищення; згідно з п. 20.2 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затв. постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 р. № 492, у разі проведення перереєстрації поточний рахунок закривається. Для відкриття нового поточного рахунку подаються документи, передбачені цією Інструкцією.
Державна реєстрація змін до установчих документів юридичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності
Згідно зі ст. 29 Закону про державну реєстрацію для проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи засновники (учасники) або уповноважений ними орган чи особа повинні подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи:
- заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи;
- нотаріально посвідчену копію рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу, яким затверджено зміни до установчих документів;
- оригінал установчих документів юридичної особи з відміткою про їх державну реєстрацію;
- два примірники змін до установчих документів юридичної особи та два примірники установчих документів у новій редакції, або два примірники установчих документів у новій редакції;
- документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації змін до установчих документів (30% збору, що стягується за проведення державної реєстрації юридичної особи).
У разі внесення змін до статуту, які пов'язані із зменшенням статутного фонду юридичної особи, крім зазначених документів, додатково подається документ, що підтверджує внесення плати за публікацію у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації відповідного повідомлення.
У разі внесення змін до установчих документів, які пов'язані із зміною складу засновників юридичної особи, крім вищезазначених документів, додатково подається або копія рішення про вихід юридичної особи із складу засновників (учасників), засвідчена в установленому порядку, або нотаріально посвідчена копія заяви фізичної особи про вихід зі складу засновників (учасників), або нотаріально посвідчений документ про передання права засновника (учасника) іншій особі, або рішення уповноваженого органу юридичної особи про примусове виключення засновника (учасника) зі складу засновників (учасників) юридичної особи, якщо це передбачено законом або установчими документами юридичної особи.
У разі внесення змін до установчих документів, які пов'язані із зміною складу засновників (учасників) юридичної особи на підставі факту смерті фізичної особи-засновника (учасника) та відмови інших засновників (учасників) у прийнятті спадкоємця (спадкоємців) померлого до складу засновників, крім перелічених документів, додатково подається нотаріально посвідчена копія свідоцтва про смерть фізичної особи або відповідна довідка органу реєстрації актів громадянського стану чи судове рішення про оголошення громадянина померлим.
У разі внесення змін до установчих документів, які пов'язані із зміною найменування або місцезнаходження юридичної особи, крім вищеназваних документів, додатково подається свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи.
Якщо документи для проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи подаються засновником (учасником) юридичної особи або особою, уповноваженою засновниками (учасниками), особисто, державному реєстратору додатково пред'являються паспорт та документ, що засвідчує його (її) повноваження.
Державному реєстратору забороняється вимагати додаткові документи для проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи.
Проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи здійснюється за процедурами, передбаченими Законом про державну реєстрацію для проведення державної реєстрації юридичної особи.
Державна реєстрація змін до відомостей про фізичну особу - суб'єкта підприємницької діяльності
Згідно зі ст. 45 Закону про державну реєстрацію змін до відомостей про фізичну особу-підприємця, які містяться в Єдиному державному реєстрі, а саме зміни щодо імені фізичної особи або місця її проживання, набирають чинності з дня їх державної реєстрації.
Для проведення державної реєстрації змін до відомостей про фізичну особу-підприємця остання подає державному реєстратору особисто (надсилає рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи:
- заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації змін до відомостей про фізичну особу-підприємця;
- оригінал свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця;
- документ, що підтверджує сплату реєстраційного збору за державну реєстрацію змін до відомостей про фізичну особу-підприємця.
Якщо документи для проведення державної реєстрації змін до відомостей подаються фізичною особою-підприємцем особисто, державному реєстратору додатково пред'являється паспорт.
Державна реєстрація змін до відомостей про фізичну особу-підприємця здійснюється за процедурами, передбаченими для проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця.

§ 3. Установчі документи юридичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності

Власне поняття "установчі документи" опосередковано вказує на те, що результатом їх складання і реєстрації в установленому законом порядку є створення відповідної "установи", тобто, в широкому розумінні, юридичної особи. Незважаючи на наявність у філій, представництв та інших відокремлених підрозділів юридичної особи пакету документів, на підставі яких вони провадять свою діяльність, статусу установчих вони не мають.
На відміну від юридичних осіб, для яких характерна спеціальна правоздатність (характеризується тим, що юридична особа має право займатися лише тими видами діяльності, що зазначені в її установчих документах), фізична особа - суб'єкт підприємницької діяльності користується універсальною право-дієздатністю (тобто здатністю займатися будь-якою діяльністю, яка не суперечить законодавству). Виходячи з цього, фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності діють не на підставі установчих документів, а на підставі свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності. Незважаючи на це, фізична особа не позбавляється обов'язку отримання ліцензій, патентів, дозволів на той вид діяльності, яким вона фактично займається (якщо, звичайно, така діяльність підлягає ліцензуванню, або для її здійснення, згідно із законодавством, вимагається певний дозвіл).
Необхідно зазначити, що законодавство, крім поняття "установчі документи" (див., наприклад, ст. 4 Закону України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ "Про господарські товариства"), вживає ще два поняття - "статутні документи" (див., наприклад, ст. 6 Закону України від 16 квітня 1991 р. № 959-ХІІ "Про зовнішньоекономічну діяльність"), а також "засновницькі документи" (див., наприклад, ст. З Закону України від 19 грудня 1995 р. № 481/95-ВР "Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів"). Вони є ідентичними, проте як теорія, так і практика йдуть шляхом визначення таких документів саме як "установчих".
Загальні положення щодо установчих документів суб'єктів підприємницької діяльності - юридичних осіб містяться у ст. 87 ЦК України, ст. 57 ГК України та ст. 8 Закону України від 15 травня 2003 р. № 755-Р/ "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", ч. З якої до установчих відносить такі документи:
1) установчий акт;
2) статут;
3) засновницький договір;
4) положення.
Наведений в Законі України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" перелік установчих документів стосується всіх юридичних осіб: юридичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності, а також юридичних осіб, що такого статусу не мають. На підставі установчого акта діють установи - див. ч. З ст. 83, ст. 87 ЦК України; на підставі положення - юридичні особи публічного права (органи державної влади, органи місцевого самоврядування тощо) - див. ч. 2 ст. 83 ЦК України. Для юридичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності характерна наявність двох документів, що належать до категорії установчих - статуту та засновницького договору.
Стаття 57 ГК України до установчих документів додатково відносить рішення засновників про утворення суб'єкта господарювання.
На перших загальних зборах засновники (учасники) майбутньої юридичної особи повинні вирішити ряд питань організаційного характеру. Тому рішення зборів засновників з цих питань (втім, як і з будь-яких інших) в обов'язковому порядку оформляються протоколом, який подається разом із установчими документами до органу реєстрації.
Протокол повинен містити:
1. Дату і місце зборів.
2. Перелік осіб (засновників), які беруть участь у зборах. Зазвичай серед засновників обирається голова зборів і секретар, проте функцію останнього може виконувати й особа, яка засновником не є. Відомості про цих осіб також вносяться до протоколу.
3. Порядок денний зборів. На перших зборах між засновниками укладається засновницький договір про створення юридичної особи (якщо вони не зробили цього раніше), затверджується статут юридичної особи, а також вирішується питання про формування її виконавчого органу (призначення директора та ін.). Результати роботи загальних зборів відображаються у протоколі.
4. Процедурні питання. За кожним пунктом порядку денного зазначається особа, яка виступила, результати голосування засновників з цього питання, а також рішення, що було ними прийняте.
5. Підписи засновників (учасників).
Проте, як вже зазначалося в попередньому параграфі, такий документ Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" - спеціальним нормативно-правовим актом, що має пріоритет порівняно з актом загального значення - ГК України - винесений окремо і не вважається установчим.
Згідно з ч. 4 ст. 57 ГК України статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про його найменування і місцезнаходження, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством. Іншими словами, статут юридичної особи визначає її структуру, види і напрями діяльності, порядок управління та інші питання діяльності власне суб'єкта підприємницької діяльності.
У засновницькому договорі засновники зобов'язуються утворити суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону (ч. З ст. 57 ГК України). На відміну від статуту, головним для засновницького договору є визначення всіх параметрів взаємовідносин між учасниками юридичної особи, насамперед майнового і організаційного характеру - їх прав та обов'язків, порядку внесення вкладів, порядку розподілу прибутків та збитків тощо.
Деякі автори вважають, що засновницький договір і статут юридичної особи мають однакову юридичну силу, а тому вони затверджуються і змінюються в однаковому порядку. Проте у разі суперечності між положеннями засновницького договору і статуту, перевагу слід віддавати засновницькому договору.
Останнє є вельми спірним. З одного боку, засновники, уклавши між собою на загальних зборах засновницький договір, висловили цим волю вищого органу управління юридичної особи. Але метою засновницького договору залишається регламентація відносин між засновниками суб'єкта підприємницької діяльності. А основним документом, яким регламентується діяльність юридичної особи, є статут, затвердження якого засновниками також відображає волю вищого органу управління юридичної особи. Тому, на нашу думку, в разі виникнення суперечностей, безпосередньо пов'язаних з діяльністю підприємства (наприклад, порядок призначення директора, визначення кола його повноважень тощо), перевага повинна надаватися положенням статуту. В разі ж, якщо суперечності виникли з питань відносин між засновниками, перевага повинна надаватися положенням засновницького договору.
Загальні вимоги до змісту установчих документів юридичних осіб містяться в ЦК та ГК України, Законі України "Про господарські товариства", а також в законах України від 19 червня 2003 р. № 973-ІУ "Про фермерське господарство", від 10 липня 2003 р. № 1087-ІУ "Про кооперацію" та в інших нормативних актах.
Згідно зі ст. 8 Закону України "Про державну реєстрацію . юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" установчі документи юридичної особи викладаються письмово, прошиваються, пронумеровуються та підписуються засновниками (учасниками), якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження. Процедура саме "затвердження" передбачена законодавством щодо статуту. Він, на відміну від засновницького договору, який підписується засновниками, затверджується зборами засновників.
Підписи засновників (учасників) на установчих документах повинні бути нотаріально посвідчені.

§ 4. Ліцензування господарської діяльності

Загальні положення щодо ліцензування містяться у ЦК України (ч. З ст. 91), що визначає ліцензування як один з елементів цивільної правоздатності юридичних осіб, у ГК України (ст. 14, що відсилає до окремого закону; ч. З ст. 43, положення якої дозволяють встановлювати перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, виключно законом; ч. 6 ст. 128 - як один з обов'язків громадянина-підприємця).
Базовими документами, що складають правову основу ліцензування певних видів господарської діяльності, є Закон України від 1 червня 2000 р. № 1775-Ш "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" (далі - Закон про ліцензування), а також документи, прийняті на його виконання: Порядок формування, ведення і користування відомостями ліцензійного реєстру та подання їх до Єдиного ліцензійного реєстру, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 8 листопада 2000 р. № 1658; Перелік органів ліцензування, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 14 листопада 2000 р. № 1698; постанова Кабінету Міністрів України від 20 листопада 2000 р. № 1719 "Про запровадження ліцензії єдиного зразка для певних видів господарської діяльності"; постанова Кабінету Міністрів України від 29 листопада 2000 р. № 1755 "Про термін дії ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу"; Перелік документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 4 липня 2001 р. № 756, тощо.
Наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 4 грудня 2000 р. № 67 була затверджена Інструкція про порядок заповнення бланка ліцензії єдиного зразка. Крім того, з метою роз'яснення окремих положень Закону про ліцензування Вищим господарським судом України 13 вересня 2000 р. видано лист № 01-8/493 "Про Закон України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності".
Поняття ліцензування
Законодавче визначення ліцензування міститься у ст. 1 Закону про ліцензування, відповідно до якого ліцензуванням вважається видача, переоформлення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування.
Загальна характеристика ліцензування
1. Предметом ліцензування є ліцензія, власне, на дії з якою (видача, переоформлення, анулювання тощо) спрямовані дії уповноважених державою суб'єктів. Під ліцензією за Законом про ліцензування розуміється документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов.
2. Ліцензія засвідчує право ліцензіата на провадження відповідної діяльності. Якщо йдеться про юридичних осіб, їх права на провадження будь-якого виду діяльності первісно закріплюються в установчих документах. Права ж фізичної особи на провадження такої діяльності, як вже йшлося вище, випливають з конституційного права кожного на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом (ст. 42 Конституції). Проте до моменту отримання ліцензії на провадження діяльності, що підлягає ліцензуванню, їх права мають лише потенціальний характер. Реально користуватися цими правами як юридичні, так і фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності можуть лише після отримання ліцензії.
3. Ліцензуванню підлягає господарська діяльність, до якої за Законом про ліцензування належить будь-яка діяльність, у тому числі підприємницька, пов'язана з виробництвом (виготовленням) продукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт, що здійснюється юридичними особами, а також фізичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності.
Як випливає з наведеного визначення, а також положень ст. ст. З, 42 ГК України, поняття господарської діяльності є ширшим за поняття підприємницької діяльності. Тому для визначення діяльності як господарської не є обов'язковою наявність всіх ознак, характерних для підприємницької діяльності (зокрема, ознак самостійності, систематичності, ініціативності, діяльності на власний ризик; отримання прибутку може і не виступати основною метою господарської діяльності), що істотно розширює обсяг випадків ліцензування. Для господарської діяльності найважливішою є ознака здійснення її у певних сферах виробництва (виготовлення) продукції, торгівлі, надання послуг, виконання робіт. Ліцензуванню, як вже зазначалося, підлягає саме господарська діяльність.
Слід відрізняти господарську діяльність, що провадиться особою з метою виробництва продукції, торгівлі, надання послуг, виконання робіт для інших юридичних чи фізичних осіб, від діяльності, що хоча й має ознаки господарської, проте провадиться суб'єктом підприємницької діяльності виключно для забезпечення власних потреб, оскільки остання не потребує ліцензування (див. п. З листа Вищого арбітражного суду України від 26 червня 1995 р. № 01-8/453 "Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів"). Так, наприклад, не підлягає ліцензуванню діяльність з надання послуг з перевезення пасажирів службовими автомобілями за винятком перевезень, які виконуються на комерційній основі (п. 1.5 Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом, затв. наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва та Міністерства транспорту України від 16 січня 2001 р. № 6/18; див. також листи Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 19 вересня 2001 р. № 3-451-1553/5734 "Щодо ліцензування автоперевезень"; від ЗО січня 2002 р. 4-452-2680/515 "Щодо надання роз'яснення з питань ліцензування").
Вичерпний перелік видів господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню, встановлено ст. 9 Закону про ліцензування. Проте ліцензування банківської діяльності, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування каналів мовлення, ліцензування У сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, ліцензування у сфері інтелектуальної власності, зважаючи на специфічність правового регулювання, здійснюється за спеціальними законами, що регулюють відносини у цих сферах (зокрема, за Законами України від 16 квітня 1991 р. № 959-ХЦ "Про зовнішньоекономічну діяльність"; від 16 жовтня 1997 р. № 575/97-ВР "Про електроенергетику"; від 11 січня 2000 р. № 1370-ХІУ "Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії"; від 1 червня 2000 р. № 1770-Ш "Про радіочастотний ресурс України"; від 7 грудня 2000 р. № 2121-Щ "Про банки і банківську діяльність").
Ліцензуванню, зокрема, підлягають такі види господарської діяльності:
- пошук (розвідка) корисних копалин;
- виробництво, ремонт вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, холодної зброї, пневматичної зброї калібру понад 4,5 мм і швидкістю польоту кулі понад 100 м на секунду, торгівля вогнепальною зброєю та боєприпасами до неї, холодною зброєю, пневматичною зброєю калібру понад 4,5 мм і швидкістю польоту кулі понад 100 м на секунду;
- виготовлення виробів з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння, торгівля виробами з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння;
- виробництво лікарських засобів, оптова, роздрібна торгівля лікарськими засобами;
- виробництво ветеринарних медикаментів і препаратів, оптова, роздрібна торгівля ветеринарними медикаментами і препаратами;
- постачання природного газу за регульованим, за нерегульованим тарифом;
- медична практика;
- ветеринарна практика;
- організація та утримання тоталізаторів, гральних закладів, випуск та проведення лотерей;
- будівельна діяльність (вишукувальні та проектні роботи для будівництва, зведення несучих та огороджуючих конструкцій, будівництво та монтаж інженерних і транспортних мереж);
- надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом загального користування (крім надання послуг з перевезення пасажирів та їх багажу на таксі);
- надання освітніх послуг загальноосвітніми, професійно-технічними та вищими навчальними закладами;
- організація іноземного, внутрішнього, зарубіжного туризму; екскурсійна діяльність;
- страхова діяльність та інші види діяльності (всього 61 позиція).
4. Ліцензія видається на певний строк, тобто право, засвідчене ліцензією, є строковим. Строки дії ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності визначені Кабінетом Міністрів України у вищенаведеній постанові від 29 листопада 2000 р. № 1755 "Про термін дії ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу"; мінімальний строк - 3 роки.
5. Умовою дійсності ліцензії є дотримання ліцензіатом ліцензійних умов.
Ліцензійні умови являють собою обов'язкові вимоги як до ліцензіата, так і до порядку провадження ним діяльності, що підлягає ліцензуванню. Вони мають вигляд нормативно-правового акта, що приймається Державним комітетом України з питань регуляторної політики та підприємництва спільно з профільним міністерством чи відомством залежно від виду діяльності. Наприклад, наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва і Міністерства транспорту України від 18 грудня 2003 р. № 136/985 були затверджені Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з надання послуг з перевезення пасажирів та їх багажу на таксі, що визначають кваліфікаційні, технічні, організаційні та інші вимоги до провадження суб'єктами господарювання відповідної господарської діяльності.
Державне управління в сфері ліцензування
Згідно зі ст. 4 Закону про ліцензування реалізацію державної політики у сфері ліцензування здійснюють Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважений орган з питань ліцензування, а також органи виконавчої влади, визначені Кабінетом Міністрів України і спеціально уповноважені виконавчі органи рад, уповноважені провадити ліцензування певних видів господарської діяльності.
Спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва, який діє на підставі Положення про нього, затвердженого Указом Президента України від 25 травня 2000 р. № 721/2000. Його компетенцію в сфері ліцензування визначено ст. 5 Закону про ліцензування. Він, зокрема, розробляє основні напрями розвитку ліцензування; розробляє проекти нормативно-правових актів з питань ліцензування; здійснює нагляд за додержанням органами ліцензування та ліцензіатами законодавства у сфері ліцензування та дає роз'яснення щодо його застосування; визначає форми документів у сфері ліцензування та правила їх оформлення; затверджує спільно з органами ліцензування ліцензійні умови провадження певного виду господарської діяльності та порядок контролю за їх додержанням.
При Державному комітеті України з питань регуляторної політики та підприємництва створюється експертно-апеляційна рада, рішення якої мають характер експертних висновків і є обов'язковими для розгляду власне комітетом. До її компетенції, зокрема, належить розгляд заяв, претензій та скарг суб'єктів господарювання на рішення органів ліцензування щодо порушення цими органами законодавства у сфері ліцензування. Проте це не позбавляє заінтересованих осіб права на звернення безпосередньо до суду за захистом своїх прав.
Безпосереднє виконання законодавства у сфері ліцензування покладено на органи ліцензування, перелік яких затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 14 листопада 2000 р. № 1698. Компетенцію цих органів у сфері ліцензування визначено ст. 6 Закону про ліцензування. Вони, зокрема, видають та переоформляють ліцензії, видають дублікати ліцензій на певний вид господарської діяльності, приймають рішення про визнання ліцензій недійсними; здійснюють у межах своєї компетенції контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов; видають розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов; анулюють ліцензії на певний вид господарської діяльності.
Державні контролюючі органи, в тому числі органи державної податкової служби, також здійснюють контроль у сфері ліцензування в межах своїх повноважень. Так, відповідно до ст. 10 Закону України від 4 грудня 1990 р. № 509-ХІІ "Про державну податкову службу в Україні" (в редакції Закону від 24 грудня 1993 р.) однією з функцій державних податкових інспекцій є контроль за наявністю ліцензій та інших спеціальних дозволів.
Порядок видачі ліцензії
Суб'єкт господарювання, який має намір провадити певний вид господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії (ст. 10 Закону про ліцензування).
У заяві про видачу ліцензії повинні міститися такі дані:
1) відомості про суб'єкта господарювання-заявника:
- найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, ідентифікаційний код - для юридичної особи;
- прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані (серія, номер паспорта, ким і коли виданий, місце проживання), ідентифікаційний номер фізичної особи - платника податків та інших обов'язкових платежів - для фізичної особи;
2) вид господарської діяльності, на провадження якого заявник має намір одержати ліцензію.
До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, засвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа.
Для окремих видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, до заяви про видачу ліцензії також додаються документи, передбачені Переліком документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 4 липня 2001 р. № 756.
Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі у строк не пізніше ніж 10 робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви, якщо спеціальним законом, який регулює відносини у певних сферах господарської діяльності, не передбачений інший строк видачі ліцензії на окремі види діяльності.
Підставами для прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії є:
- недостовірність даних у документах, поданих заявником, для отримання ліцензії;
- невідповідність заявника згідно з поданими документами ліцензійним умовам, встановленим для виду господарської діяльності, зазначеного в заяві про видачу ліцензії.
У разі відмови у видачі ліцензії на підставі виявлення недостовірних даних у документах, поданих заявником про видачу ліцензії, суб'єкт господарювання може подати до органу ліцензування нову заяву про видачу ліцензії не раніше ніж через 3 місяці з дати прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії.
У разі відмови у видачі ліцензії на підставі невідповідності заявника ліцензійним умовам, встановленим для виду господарської діяльності, вказаного в заяві про видачу ліцензії, суб'єкт господарювання може подати до органу ліцензування нову заяву про видачу ліцензії після усунення причин, що стали підставою для відмови у видачі ліцензії.
Після прийняття рішення про видачу ліцензії заявник повинен внести плату за її видачу у. розмірах, визначених постановою Кабінету Міністрів України від 29 листопада 2000 р. № 1755 "Про термін дії ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу". За положеннями цього документа плата за видачу ліцензії справляється у розмірі 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо органом ліцензування є центральний орган виконавчої влади, або 15 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо органом ліцензування є місцевий орган виконавчої влади (крім спеціально визначених видів господарської діяльності). Наприклад, розмір плати за видачу ліцензії на виготовлення парфумерно-косметичної продукції з використанням спирту етилового становить 600 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. При цьому немає значення статус суб'єкта господарювання - юридичні і фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності сплачують відповідні суми за видачу ліцензії на загальних підставах.
Орган ліцензування повинен оформити ліцензію не пізніше ніж за 3 робочі дні з дня надходження документа, що підтверджує внесення плати за видачу ліцензії.
Якщо заявник протягом 30 календарних днів з дня направлення йому повідомлення про прийняття рішення про видачу ліцензії не подав документа, що підтверджує внесення плати за видачу ліцензії, або не звернувся до органу ліцензування для отримання оформленої ліцензії, орган ліцензування, який оформив ліцензію, має право скасувати рішення про видачу ліцензії або прийняти рішення про визнання такої ліцензії недійсною.
Для кожної філії, відокремленого підрозділу ліцензіата, які провадитимуть господарську діяльність на підставі отриманої рим ліцензії, орган ліцензування видає ліцензіату засвідчені ним копії ліцензії, за видачу кожної з яких справляється плата в розмірі 1 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.
Переоформлення ліцензії
Згідно зі ст. 16 Закону про ліцензування підставами для переоформлення ліцензії є:
- зміна найменування юридичної особи (якщо зміна найменування не пов'язана з реорганізацією юридичної особи) або прізвища, ім'я, по батькові фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності;
- зміна місцезнаходження юридичної особи або місця проживання фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності;
- зміни, пов'язані з провадженням ліцензіатом певного виду господарської діяльності.
У разі виникнення підстав для переоформлення ліцензії ліцензіат зобов'язаний протягом 10 робочих днів подати органу ліцензування заяву про переоформлення ліцензії разом з ліцензією, що підлягає переоформленню, та відповідними документами або їх нотаріально засвідченими копіями, які підтверджують зазначені зміни. Не переоформлена в установлений строк ліцензія є недійсною.
Орган ліцензування протягом 3 робочих днів з дати надходження заяви про переоформлення ліцензії та документів, що додаються до неї, зобов'язаний видати переоформлену на новому бланку ліцензію з урахуванням змін, зазначених у заяві про переоформлення ліцензії.
У разі переоформлення ліцензії орган ліцензування приймає рішення про визнання недійсною ліцензії, що була переоформлена, з внесенням відповідних змін до ліцензійного реєстру не пізніше наступного робочого дня.
За переоформлення ліцензії справляється плата в розмірі 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Анулювання ліцензії
Відповідно до ст. 21 Закону про ліцензування підставами для анулювання ліцензії є:
- заява ліцензіата про анулювання ліцензії;
- акт про повторне порушення ліцензіатом ліцензійних умов;
- рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання;
- нотаріально засвідчена копія свідоцтва про смерть фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності;
- акт про виявлення недостовірних відомостей у документах, поданих суб'єктом господарювання для одержання ліцензії;
- акт про встановлення факту передачі ліцензії або її копії іншій юридичній або фізичній особі для провадження господарської діяльності;
- акт про встановлення факту неподання в установлений строк повідомлення про зміну даних, зазначених в документах, Що додавалися до заяви про видачу ліцензії;
- акт про невиконання розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов;
- неможливість ліцензіата забезпечити виконання ліцензійних умов, встановлених для певного виду господарської діяльності;
- акт про відмову ліцензіата в проведенні перевірки органом ліцензування або спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування.
Орган ліцензування приймає рішення про анулювання ліцензії протягом 10 робочих днів з дати встановлення підстав для анулювання ліцензії, яке вручається (надсилається) ліцензіату із зазначенням підстав анулювання не пізніше 3 робочих днів з дати його прийняття.

§ 5. Патентування підприємницької діяльності

Правову основу патентування підприємницької діяльності складають Закон України від 23 березня 1996 р. № 98/96-ВР "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності", а також підзаконні нормативні акті, що були прийняті на його виконання: постанова Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 р. № 576 "Про затвердження переліку послуг, що належать до побутових і підлягають патентуванню" та Положення про виготовлення, зберігання і реалізацію торгових патентів, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 13 липня 1998 р. № 1077. 25 квітня 1996 р. був виданий наказ Головної державної податкової інспекції України № 33 "Про затвердження форм торгового патенту та Порядку заповнення торгового патенту". Крім того центральним податковим органом держави та іншими відомствами в міру необхідності видаються листи з цього питання.
Поняття торгового патенту
Згідно зі ст. 2 Закону України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" торговим патентом є державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта підприємницької діяльності чи його структурного (відокремленого) підрозділу займатися видами підприємницької діяльності, що зазначені в Законі України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності".
Патент, як і ліцензія, виступає своєрідним обмеженням підприємницької діяльності. Інститути ліцензування і патентування взагалі мають схожу правову природу. За визначенням, що міститься в ст. 1 Закону України від 1 червня 2000 р. № 1775-Ш "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", ліцензією є документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Проте, як слушно зазначається у п. 6 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 6 серпня 1997 р. № 02-5/276 "Про деякі питання практики застосування Закону України "Про підприємництво", якщо ліцензія є дозволом на здійснення певного виду діяльності, що видається відповідними уповноваженими органами, то торговий патент є державним свідоцтвом, яке посвідчує право суб'єкта підприємницької діяльності на особливий порядок оподаткування і видається відповідним податковим органом. Особливий порядок оподаткування полягає в тому, що податок на прибуток суб'єкта підприємницької діяльності чи структурного (відокремленого) підрозділу, який підлягає сплаті до бюджету, зменшується на вартість придбаних торгових патентів (ст. 9 Закону України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності").
Крім того, варто звернути увагу на те, що положення Закону України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" (іншими словами - необхідність придбання патенту) поширюються лише на суб'єктів підприємницької діяльності - фізичних і юридичних осіб, а також на їх відокремлені підрозділи (філії, відділення, представництва тощо), у той час як Закон України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" (тобто - необхідність отримання ліцензії) поширюється на всіх суб'єктів господарювання, в тому числі суб'єктів підприємницької діяльності.
Види підприємницької діяльності, що підлягають патентуванню
1. Згідно із ч. 1 ст. 1 Закону України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" патентуванню підлягає торговельна діяльність за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків та кредитних карток на території України, що здійснюється суб'єктами підприємницької діяльності або їх структурними (відокремленими) підрозділами у пунктах продажу товарів. Тобто для придбання патенту в цьому разі необхідна одночасна наявність декількох умов:
а) діяльність повинна мати ознаки торговельної. Згідно зі ст. 3 Закону України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" під торговельною діяльністю розуміється роздрібна та оптова торгівля, діяльність у торговельно-виробничій (громадське харчування) сфері;
б) торговельна діяльність повинна здійснюватися в готівковій формі, тобто за готівкові кошти, а також з використанням інших готівкових платіжних засобів та з використанням кредитних карток на території України. У разі проведення розрахунків шляхом внесення покупцем готівкових коштів за проданий товар (надані послуги) до каси Ощадбанку або каси комерційного банку такі розрахунки не вважаються готівковими, а суб'єкт підприємництва може здійснювати торговельну діяльність без придбання торгового патенту (див. Інструкцію про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затв. постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004 р. № 22, за п. 1.4 якої безготівковими розрахунками вважаються перерахування певної суми коштів з рахунків платників на рахунки отримувачів коштів, а також перерахування банками за дорученням підприємств і фізичних осіб коштів, внесених ними готівкою в касу банку, на рахунки отримувачів коштів);
в) торговельна діяльність повинна здійснюватися суб'єктами підприємницької діяльності або їх структурними (відокремленими) підрозділами у пунктах продажу товарів. Під пунктами продажу розуміються:
- магазини та інші торгові точки, які знаходяться в окремих приміщеннях, будівлях або їх частинах і мають торговельний зал для покупців або використовують для торгівлі його частину;
- кіоски, палатки та інші малі архітектурні форми, які займають окремі приміщення, але не мають вбудованого торговельного залу для покупців;
- автомагазини, розвозки та інші види пересувної торговельної мережі;
- лотки, прилавки та інші види торгових точок у відведених для торговельної діяльності місцях, крім лотків, прилавків, що надаються в оренду суб'єктам підприємницької діяльності - фізичним особам та знаходяться в межах спеціалізованих підприємств сфери торгівлі - ринків усіх форм власності;
- стаціонарні, малогабаритні і пересувні автозаправні станції, заправні пункти, які здійснюють торгівлю нафтопродуктами та стиснутим газом;
- фабрики-кухні, фабрики-заготівельні, їдальні, ресторани, кафе, закусочні, бари, буфети, відкриті літні майданчики, кіоски та інші пункти громадського харчування;
- оптові бази, склади-магазини або інші приміщення, які використовуються для здійснення оптової торгівлі за готівкові кошти, інші готівкові платіжні засоби та з використанням кредитних карток.
У разі коли суб'єкт підприємницької діяльності має структурні (відокремлені) підрозділи, торговий патент будь-якого виду необхідно придбати окремо для кожного структурного (відокремленого) підрозділу (торгової точки).
Термін дії торгового патенту на здійснення торговельної діяльності становить 12 календарних місяців. Термін дії короткотермінового торгового патенту на здійснення торговельної діяльності становить від 1 до 15 днів.
Вартість торгового патенту за календарний місяць встановлюється у межах таких граничних рівнів:
- на території м. Києва, обласних центрів - 60-320 грн.;
- на території м. Севастополя, міст обласного підпорядкування (крім обласних центрів) і районних центрів - 30- 160 грн.;
- на території інших населених пунктів - до 80 грн. Вартість короткотермінового торгового патенту на здійснення торговельної діяльності за один день встановлюється у фіксованому розмірі 10 грн.
Законом України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" передбачене отримання пільгового торгового патенту на торгівлю певними товарами вітчизняного виробництва, до яких, зокрема, належать:
- поштові марки, листівки, вітальні листівки та конверти непогашені, ящики, коробки, мішки, сумки та інша тара з дерева, паперу та картону, що використовується для поштових відправлень підприємствами Державного комітету зв'язку України, і фурнітура до них;
- періодичні видання друкованих засобів масової інформації, що мають реєстраційні свідоцтва, видані уповноваженими органами України, книги, брошури, альбоми, нотні видання, буклети, плакати, картографічна продукція, що видаються юридичними особами - резидентами України;
- проїзні квитки;
- товари народних промислів (крім антикварних та тих, що становлять культурну цінність згідно з переліком, що встановлюється Міністерством культури України);
- готові лікарські засоби (лікарські препарати, ліки, медикаменти, предмети догляду, перев'язувальні матеріали та інше медичне приладдя) та вітаміни для населення; ветеринарні препарати, папір туалетний, зубні паста та порошки, косметичні серветки, дитячі пелюшки, тампони, інші види санітарно-гігієнічних виробів з целюлози або її замінників, термометри, індивідуальні діагностичні прилади (незалежно від країни їх походження) тощо (всього 9 позицій).
У разі придбання пільгового торгового патенту суб'єкт підприємницької діяльності вносить одноразову плату у розмірі 25 грн. за весь термін дії патенту.
Частиною 6 ст. З Закону України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" встановлені випадки звільнення суб'єктів підприємницької діяльності від необхідності придбання торгового патенту. Без придбання торгового патенту суб'єкти підприємницької діяльності або їх структурні (відокремлені) підрозділи здійснюють торговельну діяльність виключно з використанням товарів вітчизняного виробництва, зазначених у Законі України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності". До них, зокрема належать:
- хліб і хлібобулочні вироби;
- борошно пшеничне та житнє;
- сіль, цукор, олія соняшникова і кукурудзяна;
- молоко і молочна продукція, крім молока і вершків згущених з добавками і без них;
- продукти дитячого харчування;
- безалкогольні напої;
- морозиво та ін. (всього 15 позицій).
Також не потребує патентування:
- реалізація суб'єктом підприємницької діяльності продукції власного виробництва фізичним особам, які перебувають з ним у трудових відносинах, через пункти продажу товарів, вбудовані у виробничі або адміністративні приміщення цього суб'єкта;
- діяльність суб'єктів підприємницької діяльності з закупівлі у населення продукції (заготівельна діяльність), якщо подальша реалізація такої продукції відбувається по розрахунках у безготівковій формі (пункти приймання склотари, макулатури, відходів паперових, картонних і ганчіркових; заготівля сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки);
- діяльність у торговельно-виробничій сфері (громадське харчування) на підприємствах, в установах, організаціях, у тому числі навчальних закладах, з обслуговування виключно працівників цих підприємств, установ, організацій та учнів і студентів у навчальних закладах.
2. Патентуванню підлягає діяльність з надання побутових послуг, яка здійснюється суб'єктами підприємницької діяльності або їх структурними (відокремленими) підрозділами як в окремих приміщеннях, будівлях, їх частинах, так і за їх межами.
Під побутовими послугами розуміється діяльність, пов'язана з наданням платних послуг для задоволення особистих потреб замовника за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків, включаючи кредитні картки (ст. 3-1 Закону України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності").
Конкретні послуги, що належать до побутових і підлягають патентуванню, містяться у Переліку, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 р. № 576. До них належать:
- ремонт радіотелевізійної, аудіо- та відеоапаратури (крім структурних підрозділів, розташованих у сільській місцевості);
- заміна елементів живлення;
- ремонт та виготовлення ювелірних виробів;
- ремонт та технічне обслуговування транспортних засобів, що належать громадянам;
- ремонт та будівництво індивідуального житла (квартир), садових будиночків, гаражів;
- перукарські послуги (тільки на території міст Києва і Севастополя, обласних центрів);
- прокат аудіо-, відеокасет, СD-дисків та ін. (всього 14 позицій).
На практиці виникає питання, чи потрібний патент у разі надання побутових послуг за безготівковим розрахунком чи за бартером? Зважаючи на фразу "а також з використанням інших форм розрахунків", що міститься в Законі України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності, фахівці в таких випадках рекомендують купувати патент1.
У разі коли суб'єкт підприємницької діяльності має структурні (відокремлені) підрозділи, торговий патент на здійснення діяльності з надання побутових послуг необхідно придбати окремо для кожного структурного (відокремленого) підрозділу.
Вартість торгового патенту на здійснення діяльності з надання побутових послуг встановлюється органами місцевого самоврядування залежно від місцезнаходження об'єкта з надання побутових послуг та виду побутових послуг в межах таких граничних рівнів:
-на території міста Києва, обласних центрів - від 60 до 320 грн. за календарний місяць;
- на території міста Севастополя, міст обласного підпорядкування (крім обласних центрів) і районних центрів - від ЗО до 160 грн. за календарний місяць;
- на території інших населених пунктів - до 80 грн. за календарний місяць.
Термін дії торгового патенту на здійснення діяльності з надання побутових послуг становить 12 календарних місяців.
3. Патентуванню підлягають операції з торгівлі готівковими валютними цінностями, які здійснюються суб'єктами підприємницької діяльності або їх структурними (відокремленими) підрозділами у пунктах обміну іноземної валюти. Під торгівлею готівковими валютними цінностями розуміється продаж готівкової іноземної валюти, інших готівкових платіжних засобів, виражених в іноземній валюті (у тому числі дорожніх, банківських та персональних чеків), а також операції з дебетування кредитних (дебетових) карток в обмін на валюту України, інших готівкових платіжних засобів, виражених у валюті України, а також в обмін на іншу іноземну валюту.
Пунктами обміну іноземної валюти вважаються:
- обмінні пункти уповноважених банків; обмінні пункти уповноважених банків, що розташовані поза їх операційними залами;
- обмінні пункти інших кредитно-фінансових установ, які одержали ліцензію Національного банку України на здійснення операцій з торгівлі іноземною валютою;
- обмінні пункти суб'єктів підприємницької діяльності, які діють на підставі агентських угод з уповноваженими банками.
У разі коли суб'єкт підприємницької діяльності має структурні (відокремлені) підрозділи, торговий патент необхідно купувати окремо для кожного структурного (відокремленого) підрозділу (обмінного пункту).
Вартість торгового патенту на здійснення операцій з торгівлі валютними цінностями встановлюється у фіксованому розмірі 960 грн. за календарний місяць. Термін його дії - 36 календарних місяців.
4. Патентуванню підлягають операції з надання послуг у сфері грального бізнесу, які здійснюються суб'єктами підприємницької діяльності або їх структурними (відокремленими) підрозділами. Під гральним бізнесом розуміється діяльність, пов'язана з влаштуванням казино, інших гральних місць (домів), гральних автоматів з грошовим або майновим виграшем, проведенням лотерей (крім державних) та розіграшів з видачею грошових виграшів у готівковій або майновій формі.
У разі коли суб'єкт підприємницької діяльності має структурні (відокремлені) підрозділи, торговий патент необхідно купувати окремо для кожного структурного (відокремленого) підрозділу (грального місця).
Вартість торгового патенту на здійснення операцій з надання послуг у сфері грального бізнесу встановлюється у фіксованому розмірі (за рік):
- для використання грального автомата з грошовим або майновим виграшем - 2800 грн.;
- для використання грального столу з кільцем рулетки - 128000 грн.;
- для використання інших гральних столів (спеціальних столів для казино, крім столів для більярду) - 96000 грн. за кожний стіл;
- для використання кегельбанів, що вводяться у дію за допомогою жетона, монети або без них, - 4000 грн. за кожний гральний жолоб (доріжку);
- для використання столів для більярду, що вводяться в дію за допомогою жетона, монети або без них, крім столів для більярду, що використовуються для спортивних аматорських змагань, - 1200 грн. за кожний стіл для більярду;
- для провадження інших видів грального бізнесу, включаючи розіграші з видачею грошових виграшів у готівковій формі поза банківськими установами або у майновій формі на місці, - 4800 грн. за кожний окремий вид (місце) грального бізнесу.
Торговий патент на здійснення операцій з надання послуг у сфері грального бізнесу має бути виданий на кожне окреме гральне місце (гральний автомат, гральний стіл).
Термін дії торгового патенту на здійснення операцій з надання послуг у сфері грального бізнесу становить 60 календарних місяців.
Порядок видачі торгових патентів
Згідно з ч. 4 ст. 2 Закону України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" підставою для придбання торгового патенту є заявка суб'єкта підприємницької діяльності, що повинна містити такі реквізити:
- найменування суб'єкта підприємницької діяльності;
- витяг з установчих документів щодо юридичної адреси суб'єкта підприємницької діяльності, а у випадках, якщо патент придбавається для структурного (відокремленого) підрозділу, - довідка органу, який погодив місцезнаходження структурного (відокремленого) підрозділу, із зазначенням цього місця;
- вид підприємницької діяльності, здійснення якої потребує придбання торгового патенту;
- найменування документа про повну або часткову сплату вартості торгового патенту.
Торговий патент видається суб'єкту підприємницької діяльності під розписку у 3-денний термін з дня подачі заявки. Датою придбання торгового патенту є зазначена в ньому дата.
Згідно із п. 20 Положення про виготовлення, зберігання і реалізацію торгових патентів, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 13 липня 1998 р. № 1077, у разі провадження підприємницької діяльності в одному пункті продажу товарів, в одному окремому приміщенні, будівлі або в їх частинах двох чи більше видів діяльності, що підлягають патентуванню (роздрібна торгівля, громадське харчування і один вид побутових послуг; роздрібна торгівля і кілька видів побутових послуг), суб'єктом підприємницької діяльності придбавається два торгових патенти - на торговельну діяльність і на діяльність з надання побутових послуг.
У разі провадження підприємницької діяльності в одному пункті продажу товарів двох або трьох видів торговельної діяльності (роздрібна та оптова торгівля, громадське харчування) придбавається один торговий патент за максимальною вартістю, встановленою відповідним органом місцевого самоврядування з урахуванням місцезнаходження цього пункту та асортиментного переліку товарів.
Якщо суб'єкт підприємницької діяльності в одному окремому приміщенні, будівлі або в їх частинах надає два і більше видів побутових послуг, які підлягають патентуванню, придбавається один торговий патент за максимальною вартістю, встановленою відповідним органом місцевого самоврядування з урахуванням місцезнаходження цього пункту і виду побутових послуг.
Після закінчення терміну дії торговий патент підлягає поверненню до органу державної податкової служби.

Тема 5 ПРИПИНЕННЯ СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

§ 1. Поняття та підстави припинення суб'єктів господарювання

Припинення суб'єкта підприємницької діяльності є таким же закономірним та органічним процесом, як і створення.
Припинення суб'єктів господарювання регулюється значною кількістю нормативних актів, до яких, насамперед, належать ЦК України, ГК України, закони України від 15 травня 2003 р. № 755-ГУ "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ "Про господарські товариства", від 14 травня 1992 р. № 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції Закону від 30 червня 1999 р.) та інші нормативні акти, в тому числі відомчі.
Поняття припинення діяльності суб'єкта господарювання відсутнє в законодавстві України. Проте в доктринальному розумінні припиненням вважаються юридичні умови, за яких суб'єкти господарювання втрачають право провадити господарську діяльність та, відповідно, втрачають підприємницьку правосуб'єктність з моменту внесення відповідного запису до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності.
З прийняттям нових ГК та ЦК України законодавець насамперед розширив поняття суб'єкта господарювання. Так, відповідно до ст. 55 ГК України суб'єктами господарювання визнані: 1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до ЦК України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; 2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці; 3) філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності.
Таким чином, під припиненням суб'єктів господарювання слід розуміти припинення не лише юридичних, але й фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності. Відповідно до ст. 59 ГК України та ст. 104 ЦК України припинення суб'єкта господарювання здійснюється в результаті реорганізації, передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або шляхом ліквідації.
Суттєва різниця між ліквідацією та реорганізацією полягає у тому, що в першому випадку має місце остаточне припинення будь-якої діяльності якогось суб'єкта господарювання, у другому - припинення його функціонування в конкретній організаційно-правовій формі із заміною на нову. В обох випадках "припинення суб'єкта господарювання" суб'єкт, що припиняється, більше не існуватиме. У зв'язку з ліквідацією суб'єкта припиниться і його діяльність, у зв'язку ж із реорганізацією вона триватиме, але вже не в колишній (яка існувала до реорганізації), а в новій організаційно-правовій формі суб'єкта господарювання.
Тобто можна сказати, що головна відмінність двох способів припинення суб'єктів господарювання (ліквідації та реорганізації) полягає в юридичних наслідках факту припинення їх існування, у наявності або відсутності правонаступництва.
Таким чином, під реорганізацією розуміють припинення юридичної особи з переходом всіх прав та обов'язків до правонаступника в порядку загального правонаступництва. Під правонаступником розуміють юридичну особу (юридичних осіб), до якої (яких) переходять усі права та обов'язки реорганізованої юридичної особи. Стаття 59 ГК України та ст. 104 ЦК України визначають чотири шляхи припинення суб'єкта господарювання: злиття, приєднання, поділ та перетворення.
Під ліквідацією розуміють такий спосіб припинення суб'єкта господарювання, при якому на майбутнє неможлива будь-яка діяльність та його існування і який пов'язаний з ліквідацією його справ і майна, відсутністю правонаступника.
ГК України (ст. 59) визначає, що скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання є підставою для вилучення його з державного реєстру шляхом внесення до державного реєстру запису про припинення діяльності суб'єкта господарювання. Саме після внесення зазначеного запису суб'єкт господарювання вважається ліквідованим та таким, що припинив свою господарську діяльність. Зазначений запис вноситься лише після затвердження ліквідаційного балансу власником суб'єкта господарювання або ж органом, який призначив ліквідаційну комісію. Реєстр суб'єктів підприємницької діяльності визначається як автоматизована система збирання, накопичення та обробки даних про юридичних та фізичних осіб, зареєстрованих у встановленому законодавством України порядку як суб'єкти підприємницької діяльності, який ведеться відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців".
Насамперед слід зауважити, що у нормах нових ЦК та ГК України вживається термін "скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання", хоча Закон України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", яким встановлено порядок державної реєстрації суб'єктів господарювання та відповідно її скасування, містить таке поняття, як "державна реєстрація припинення юридичної особи" та "державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи".
Державна реєстрація припинення юридичної особи позбавляє останнього статусу юридичної особи та є підставою для виключення з Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України. Єдиний державний реєстр підприємств і організацій України ведеться на основі нормативних, установчих (для включення до Державного реєстру) та ліквідаційних (для виключення з Державного реєстру) документів, а щодо суб'єктів підприємницької діяльності - на основі копії реєстраційної картки з відміткою про державну реєстрацію в органах державної реєстрації за місцезнаходженням суб'єкта відповідно до Положення про Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р. № 118.
Новелою нового Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" є те, що він дає визначення поняття державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців як засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.
Підстави, за яких відбувається припинення юридичних осіб та підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця визначені в ч. 15 ст. 58 та ч. 1 ст. 59 ГК України. В названих статтях законодавець виділяє дві підстави: перша - припинення у добровільному порядку та друга - припинення у примусовому порядку.
Детальніше та чіткіше визначення підстав для державної реєстрації припинення діяльності суб'єктів господарювання дає Закон України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців". Ним чітко розділено підстави припинення юридичної особи та припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця.
Припинення юридичної особи в добровільному порядку здійснюється за:
- рішенням власника або уповноваженого ним органу, рішенням інших осіб - засновників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників без наведення мотивів прийняття відповідного рішення за власною заявою;
- досягнення юридичною особою цілей та мети, закріплених в установчих документах та заради якої її було створено;
- закінчення певного строку, на який була розрахована діяльність юридичної особи (ч. 15 ст. 58, ч. 1 ст. 59 ГК України, ст. 33 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців").
В примусовому порядку припинення юридичних осіб здійснюється за рішенням суду (господарського суду) у разі:
- визнання недійсним запису про проведення державної реєстрації через порушення закону, допущені при створенні юридичної особи, які не можна усунути;
- провадження діяльності, що суперечить установчим документам, або такої, що заборонена законом;
- невідповідності мінімального розміру статутного фонду юридичної особи вимогам закону
- наявності в Єдиному державному реєстрі запису про відсутність юридичної особи за вказаним її місцезнаходженням;
- визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів;
- визнання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом (у випадках, передбачених чинним законодавством);
- неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону (ст. 58 ГК України, ст. 38 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців").
Щодо фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності припинення підприємницької діяльності здійснюється у випадку:
- прийняття фізичною особою-підприємцем рішення про припинення підприємницької діяльності;
- смерті фізичної особи, яка була зареєстрована як підприємець;
- постановлення судового рішення про оголошення фізичної особи померлою або визнання безвісно відсутньою;
- постановлення судового рішення про визнання фізичної особи, яка є підприємцем, недієздатною або про обмеження її цивільної дієздатності;
- постановлення судового рішення про припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця з наступних підстав:
1) визнання фізичної особи-підприємця банкрутом;
2) провадження фізичною особою підприємницької діяльності, що заборонена законом;
3) неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону (ст. 46 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців").
Таким чином, можна зробити висновок, що припинення суб'єкта господарювання може здійснюватися в добровільному і примусовому порядку відповідно до рішення власника або уповноважених ним осіб, засновників суб'єкта господарювання або їхніх правонаступників, а у випадках, передбачених законодавством, - за рішенням суду.
Стосовно суб'єктів господарювання різних організаційно-правових форм "уповноваженими особами" на прийняття рішень про їх припинення будуть, наприклад, для державних підприємств - міністерства, відомства; для казенних підприємств - Кабінет Міністрів України. (До речі, для названих видів суб'єктів господарювання ці ж органи компетентні приймати рішення про їх припинення і в ролі засновників). Для суб'єктів колективної форми власності це будуть загальні збори в господарських товариствах, кооперативах, колективних підприємствах. Для приватного підприємства - фізична особа як власник майна і вона ж засновник.
Позов до господарського суду про припинення господарських товариств і державну реєстрацію припинення їх діяльності може бути подано органами, що здійснюють контроль за діяльністю товариств у разі систематичного або грубого порушення норм чинного законодавства відповідно до ст. 91 ГК України та ст. 19 Закону України "Про господарські товариства". Такими, що систематично порушують законодавство, визнаються господарські товариства, які раніше двічі допускали порушення законодавства і вчинили його знову, незалежно від того, чи притягалися вони до відповідальності за попередні порушення. Як виняток, з урахуванням конкретних обставин, пов'язаних із характером вчиненого порушення законодавства, причин його здійснення, тривалості у часі та наслідків, систематичним може бути визнане і повторне порушення законодавства. Грубим може вважатися одноразове порушення законодавства, яке свідчить про явне і умисне нехтування його вимогами з боку товариства (наприклад, провадження без спеціального дозволу (ліцензії) господарської діяльності, щодо якої чинним законодавством встановлено обмеження) та/або потягло наслідки у вигляді значної шкоди, заподіяної державі, юридичним чи фізичним особам.
Особливий статус надано податковим органам, які відповідно до п. 17 ч. 1 ст. 11 Закону України від 4 грудня 1990 р. № 509-ХІІ "Про державну податкову службу в Україні" (в редакції Закону від 24 грудня 1993 р.) мають повноваження звертатися у передбачених законом випадках до суду або господарського суду із заявою (позовною заявою) про скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання; в усіх інших випадках відповідний позов подається органом реєстрації.
Президія Вищого арбітражного суду в роз'ясненні від 12 вересня 1996 р. № 02-5/334 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств" визначає, що, приймаючи рішення про ліквідацію підприємства, про визнання недійсними установчих документів (рішення про створення підприємства), а так само про скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання, господарський суд зобов'язує власника або орган, уповноважений створювати підприємство, здійснити ліквідацію в установленому порядку, якщо інше не передбачено законодавством.

§ 3. Ліквідація суб'єктів господарювання

Ліквідацією визнається припинення юридичної особи без правонаступництва інших юридичних чи фізичних осіб. Загальні положення щодо ліквідації юридичних осіб закріплені в ЦК та ГК України. Відповідно до ст. 104 ЦК та ст. 59 ГК України ліквідація є однією із форм припинення діяльності суб'єкта господарювання. Особливий порядок ліквідаційної процедури передбачено законодавцем при провадженні справ про банкрутство - відповідно до положень Закону України від 14 травня 1992 р. № 2343-ХІІ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції Закону від 30 червня 1999 р.).
Чинний ГК України містить термін "ліквідація суб'єкта господарювання" (ст. 60), але усе ж таки загальний порядок ліквідації зорієнтований на господарські організації - юридичні особи і не належить до ліквідації таких видів суб'єктів, як індивідуальні підприємці (фізичні особи) і структурні підрозділи юридичних осіб (у т.ч. філії, представництва). Підтвердженням тому є ст. ст. 110, 111 ЦК України, які регулюють підстави та загальний порядок ліквідації саме юридичної особи.
Відповідно до ст. 110 ЦК України юридична особа може бути ліквідована у добровільному порядку на підставі рішення учасників (повне та командитне товариство), або органів управління юридичної особи, уповноважених на це установчими документами (загальних зборів акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, благодійних організацій, кооперативів), в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також у інших випадках, передбачених установчими документами.
Що ж до примусового порядку ліквідації юридичної особи, то підстави такої ліквідації встановлено як ЦК України, так і іншими законодавчими актами.
ЦК України встановлює такі підстави для винесення судом рішення про примусову ліквідацію юридичних осіб:
- визнання судом недійсною державну реєстрацію юридичних осіб через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути (ч. 1 ст. 110);
- у випадку, коли у повному та командитному товаристві залишається один учасник і останній не перетворить таке товариство в інше господарське товариство, а також у разі виходу учасника з повного товариства, виключення одного з учасників товариства, смерті учасника товариства, ліквідації юридичної особи - учасника товариства або звернення кредитором одного з учасників стягнення на частину майна, пропорційну його частці у статутному фонді (ст. 132);
- у разі вибуття всіх вкладників із командитного товариства, якщо учасники товариства не перетворять таке товариство у повне товариство (ст. 139);
- якщо вартість чистих активів товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю та акціонерного товариства стає меншою від визначеного законом мінімального розміру статутного фонду (ст. ст. 144, 151, 155).
Стаття 38 Закону України від 15 травня 2003 р. № 755-ІУ "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" встановлює такі підстави для примусової ліквідації юридичних осіб у судовому порядку:
- визнання недійсним запису про проведення державної реєстрації через порушення закону, допущені при створенні юридичної особи, які не можна усунути;
- провадження нею діяльності, що суперечить установчим документам, або такої, що заборонена законом;
- невідповідність мінімального розміру статутного фонду юридичної особи вимогам закону;
- неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону;
- наявність в Єдиному державному реєстрі запису про відсутність юридичної особи за вказаним місцезнаходженням.
Стаття 59 ГК України визначає, що юридична особа ліквідується:
- за ініціативою власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб - засновників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених законодавством України, - за рішенням суду:
- у зв'язку із закінченням строку, на який вона створювалась, чи у разі досягнення мети, заради якої її було створено;
- у разі визнання її в установленому порядку банкрутом, крім випадків, передбачених законом;
- у разі скасування її державної реєстрації у випадках, передбачених законом.
Організація також може бути ліквідована при невиконанні рішення про тимчасову заборону (призупинення), обмеження або припинення діяльності (наприклад, у разі порушення законодавства про охорону навколишнього середовища). При цьому ліквідація здійснюється після скасування в судовому порядку державної реєстрації суб'єкта підприємництва за позовом державного органу, який прийняв рішення про призупинення, обмеження, припинення діяльності суб'єкта. Комерційна організація може бути ліквідована, крім випадків, викладених вище, також за рішенням господарського суду в разі визнання її банкрутом і відсутності - після задоволення вимог кредиторів - майна, необхідного для її функціонування відповідно до чинного законодавства. За рішенням суду організація ліквідується й у разі систематичного здійснення діяльності, що суперечить цілям, визначеним її установчими документами, забороненої законодавством чи без належного дозволу (ліцензії), а також у зв'язку з неодноразовими грубими порушеннями законодавчих приписів. o Відповідно до ст. 16 Закону України від 23 квітня 1991 р. № 987-ХІІ "Про свободу совісті та релігійні організації" релігійні організації можуть бути ліквідовані у судовому порядку у таких випадках:
- вчинення релігійною організацію таких дій: примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії; участь релігійних організацій у діяльності політичних партій і надання політичним партіям фінансової підтримки, висунення кандидатів до органів державної влади, ведення агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів; втручання релігійної організації у діяльність інших релігійних організацій, проповідування в будь-якій формі ворожнечі, нетерпимості до невіруючих і віруючих інших віросповідань; недодержання вимог чинного законодавства і правопорядку; самовільне захоплення культових будівель чи привласнення культового майна;
- поєднання обрядової чи проповідницької діяльності релігійної організації з посяганнями на життя, здоров'я, свободу і гідність особи;
- систематичне порушення релігійною організацією встановленого законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів (богослужінь, обрядів, церемоній, походів тощо);
- спонукання громадян до невиконання своїх конституційних обов'язків або дій, які супроводжуються грубими порушеннями громадського порядку чи посягання на права і майно державних, громадських або релігійних організацій.
Позовну заяву про ліквідацію має право пред'являти до суду орган державної реєстрації, а також учасник юридичної особи. Інші державні органи (державна податкова інспекція, пенсійний фонд та ін.) не мають права подавати такі позовні заяви. Рішенням суду про ліквідацію юридичної особи на її учасників або орган, уповноважений установчими документами приймати рішення про ліквідацію юридичної особи, можуть бути покладені обов'язки щодо проведення ліквідації юридичної особи.
Окремо слід розглянути ліквідацію об'єднань підприємств. Так, відповідно до ч. 5 ст. 124 ГК України рішення про ліквідацію господарського об'єднання може бути прийнято лише підприємствами-учасниками (а також за рішенням суду). Органи державного управління не мають права приймати рішення про ліквідацію об'єднань підприємств, створених на добровільних засадах (див. також п. 2 листа Вищого арбітражного суду України від 6 червня 1994 р. № 01-8/368 "Про деякі питання практики вирішення господарських спорів"). Рішення державних органів, уповноважених управляти державним майном, про ліквідацію об'єднань, створених на добровільних засадах, визнаються недійсними як такі, що прийняті з перевищенням повноважень і не відповідають чинному законодавству (див. п. 11 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 12 вересня 1996 р. № 02-5/334 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств").
Ліквідація державного (комунального) об'єднання здійснюється за рішенням органу, що прийняв рішення про утворення об'єднання.
Президія Вищого арбітражного суду України в роз'ясненні "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств" визначила, що в разі прийняття рішення про ліквідацію підприємства, про визнання недійсними установчих документів, а так само про скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання господарським судом, то останній зобов'язує власника (власників) або орган, уповноважений створювати підприємство, здійснити ліквідацію підприємства в установленому законом порядку, якщо інше не передбачено законодавством. Копії відповідного рішення направляються власникові (власникам) підприємства чи уповноваженому ним (ними) органу (у разі ліквідації господарського товариства - його засновникам), а також органові, що здійснив державну реєстрацію.
Якщо всупереч вимогам чинного законодавства, в тому числі Декрету Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 р. № 24-92 "Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств", одним з засновників суб'єкта підприємництва виявиться державне підприємство або державний орган, покликаний здійснювати контроль за діяльністю підприємств, господарський суд повинен визнати недійсним повністю або в частині щодо участі такого підприємства чи органу у підприємницькій діяльності установчий договір як такий, що суперечить вимогам законодавства відповідно до ЦК України.
Загальний порядок ліквідації суб'єктів господарювання (юридичних осіб) встановлений ст. 60 ГК та ст. 105 ЦК України. Так, відповідно до зазначених норм спеціальним органом, який проводить ліквідацію, є ліквідаційна комісія, що має особливий статус і тільки їй властиві повноваження. Ліквідаційна комісія утворюється власником (власниками) майна суб'єкта господарювання (юридичної особи) чи його (їх) представниками (органами), або іншим органом, визначеним законом, якщо інший порядок її утворення не передбачений ГК України (мається на увазі ліквідація в процесі банкрутства, оскільки така здійснюється не за загальним порядком, а за так званою ліквідаційною процедурою, передбаченою розділом III (ст. ст. 22-34) Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"). Ліквідація юридичної особи може бути також покладена на орган управління суб'єкта, що ліквідується (ч. 1 ст. 60 ГК України). З моменту призначення ліквідаційної комісії до неї переходять усі повноваження щодо управління справами суб'єкта господарювання.
Призначенню ліквідаційної комісії передує наступна процедура. Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, зобов'язані негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію, який вносить до Єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення. Відповідно до ст. 38 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" суд, який постановив рішення щодо припинення юридичної особи, не пов'язане з банкрутством юридичної особи, також у день набрання таким рішенням законної сили направляє його копію державному реєстратору за місцезнаходженням юридичної особи для внесення до Єдиного державного реєстру запису про судове рішення. Таке повідомлення робиться для внесення до Єдиного державного реєстру запису про рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу, або суду щодо припинення юридичної особи.
Відповідно до ст. 34 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" для внесення до Єдиного державного реєстру запису про рішення щодо припинення юридичної особи засновники (учасники) юридичної особи або уповноважені ними орган чи особа повинні подати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору такі документи:
- нотаріально посвідчену копію рішення засновників (учасників) або уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи;
- документ, що підтверджує внесення плати за публікацію повідомлення про прийняття засновниками (учасниками) або уповноваженим органом рішення щодо припинення юридичної особи у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації.
Припинення юридичної особи здійснюється комісією з припинення (ліквідаційною комісією) або органом юридичної особи. Призначення комісії здійснюється органом, який виніс рішення про припинення юридичної особи за погодженням з органами державної реєстрації. Відповідно до п. 9 ст. 34 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" таке погодження здійснюється у випадку прийняття документів органом державної реєстрації, які подаються при внесенні до Єдиного державного реєстру запису про рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи. Засновники (учасники) юридичної особи або уповноважені ними орган чи особа не пізніше 2 робочих днів з дати надходження до державного реєстратора таких документів погоджують з державним реєстратором призначення комісії з припинення (ліквідатора, ліквідаційної комісії тощо), порядок та строки ліквідації юридичної особи шляхом подання (надсилання рекомендованим листом) йому відповідного рішення. Державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня від дати надходження відповідного рішення вносить до Єдиного державного реєстру запис про призначення комісії з припинення (ліквідатора, ліквідаційної комісії тощо). У разі якщо заявник не звернувся до державного реєстратора в строк, встановлений у ч. 9 ст. 34 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", державний реєстратор не пізніше 3 робочих днів з дати надходження документів, які подані для внесення до Єдиного державного реєстру запису про рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи, вносить до Єдиного державного реєстру запис, в якому вказує як голову комісії з припинення (ліквідаційної комісії) юридичної особи керівника органу управління або засновника (учасника) юридичної особи. Державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису, в якому керівник органу управління або засновник (учасник) юридичної особи вказаний як голова комісії з припинення (ліквідаційної комісії) юридичної особи, зобов'язаний надіслати рекомендованим листом такому керівнику органу управління або засновнику (учаснику) відповідне повідомлення.
З дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи забороняється:
- проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, щодо якої прийнято рішення про припинення;
- внесення змін до Єдиного державного реєстру щодо відомостей про відокремлені підрозділи;
- проведення державної реєстрації юридичної особи, засновником (учасником) якої є юридична особа, щодо якої прийнято рішення про припинення.
З моменту призначення комісії з припинення юридичної особи (ліквідаційної комісії) припиняються повноваження інших органів щодо управління справами такої юридичної особи. Ці функції переходять до призначеної комісії. У даному випадку йдеться про перехід до комісії з припинення (ліквідації) прав виконавчого органу або учасників (повного та командитного товариства) щодо ведення справ. Що стосується вищих органів управління, які не виконують виконавчі функції, то вони можуть діяти й надалі.
В разі ліквідації юридичної особи його основний рахунок переоформляється на ім'я ліквідаційної комісії, для чого подається рішення про ліквідацію суб'єкта господарювання та нотаріально засвідчена картка із зразками підписів уповноважених членів ліквідаційної комісії і відбитком печатки юридичної особи, що ліквідується.
Ліквідаційна комісія зобов'язана вжити всіх заходів із закриття додаткових рахунків. Поряд із закриттям додаткових рахунків та переоформленням рахунка ліквідаційна комісія проводить інвентаризацію майна юридичної особи відповідно до Закону України від 16 липня 1999 р. № 996-ХІУ "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" та Інструкції по інвентаризації основних засобів, нематеріальних активів, товарно-матеріальних цінностей, грошових коштів і документів та розрахунків, затв. наказом Міністерства фінансів України від 11 серпня 1994 р. № 69, для підтвердження правильності та достовірності даних бухгалтерського обліку та звітності. Одним із головних завдань ліквідаційної комісії юридичної особи є виявлення кредиторів. Тому вона повинна повідомити про припинення юридичної особи публічним способом, а також письмово кожного кредитора. Публічне повідомлення робиться в спеціалізованому друкованому засобі масової інформації (ч. З ст. 60 ГК, ч. 6 ст. 105 ЦК України). Новелою чинного законодавства є те, що вперше визначено перелік видань, до яких слід подавати повідомлення. Так, відповідно до ч. 10 ст. 58 та ч. 8 ст. 59 ГК України оголошення, зокрема щодо ліквідації суб'єкта господарювання, підлягає опублікуванню у спеціальному додатку до газети "Урядовий кур'єр" та/або офіційному друкованому виданні органу державної влади (яким, зокрема, є газета Верховної Ради України "Голос України") або органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб'єкта, що ліквідується (зокрема, це є друковані видання відповідної обласної ради), протягом 10 днів з дня припинення діяльності юридичної особи. Відповідно до ст. 22 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" повідомлення про прийняття засновниками (учасниками) або уповноваженим ними органом рішення щодо припинення юридичної особи повинно містити відомості про:
- найменування юридичної особи;
- ідентифікаційний код юридичної особи;
- місцезнаходження юридичної особи;
- підставу для прийняття рішення щодо припинення (злиття, приєднання, поділ, перетворення або ліквідація) юридичної особи;
- місце та дату внесення запису про прийняття рішення засновниками (учасниками) або уповноваженим ними органом при припинення юридичної особи;
- дату призначення та відомості про комісію з припинення (ліквідатора, ліквідаційну комісію тощо);
- порядок і строк заявлення кредиторами вимог до юридичної особи, що припиняється. Строк для заяв та претензій кредиторів не може бути менше двох місяців з дня публікації повідомлення про припинення юридичної особи (ч. 4 ст. 105 ЦК, ч. 2 ст. 60 ГК України).
Одночасно із поданням вищезазначеного оголошення ліквідаційна комісія зобов'язана вжити усіх необхідних заходів для стягнення дебіторської заборгованості особи, що ліквідується, та виявлення вимог кредиторів з письмовим повідомленням кожного з них про ліквідацію (п. 4 ст. 60 ГК України). Кодексом не визначаються "необхідні" способи виявлення і стягнення дебіторської заборгованості ліквідованого суб'єкта господарювання і вимог кредиторів до нього. Тому ліквідаційна комісія повинна застосувати для цього всілякі розумні способи і методи, що забезпечують реальний результат пошуку і виявлення кредиторів і боржників.
Після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторам ліквідаційна комісія складає проміжний ліквідаційний баланс, що містить відомості про склад майна ліквідованого суб'єкта господарювання, в тому числі речі, майнові права (дебіторська заборгованість), перелік пред'явлених кредиторами вимог (найменування кредитора, підстава виникнення вимоги), а також результати їх розгляду (можливість відмови чи задоволення) (ч. 5 ст. 60 ГК, ст. 111 ЦК України). Проміжний ліквідаційний баланс затверджується учасниками або органом, який прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи. До затвердження ліквідаційного балансу жодних виплат кредиторів не можна проводити, а також не можна здійснювати відчуження майна юридичної особи для їх задоволення.
Виплати кредиторам провадяться відповідно до затвердженого проміжного балансу в порядку черговості, встановленої ст. 112 ЦК та ст. 61 ГК України, із коштів юридичної особи, а якщо коштів недостатньо, ліквідаційна комісія здійснює продаж майна юридичної особи. Особливість правового статусу деяких юридичних осіб обумовлює можливість задоволення претензій кредиторів за рахунок майна не тільки цих осіб, а й їх засновників. Наприклад, відповідно до ст. 124 ГК України у разі недостатності у повного товариства його майна для задоволення вимог кредиторів у повному обсязі його учасники солідарно відповідають за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, на яке може бути звернено стягнення. Це правило поширюється і на повних учасників командитного товариства (ст. 135 ГК України). Через недостатність майна товариства з додатковою відповідальністю його засновники несуть субсидіарну відповідальність перед кредиторами своїм майном у розмірі, що встановлюється статутом товариства (ст. 151 ГК України).
До майна юридичної особи, за рахунок якого здійснюється задоволення вимог кредиторів, належать речі, предмети матеріального світу, щодо яких можуть виникнути цивільні права та обов'язки, сукупність речей, грошові кошти, а також майнові права та обов'язки.
Порядок задоволення вимог кредиторів визначається залежно від того, у який спосіб здійснюється ліквідація суб'єкта господарювання. Якщо майна юридичної особи недостатньо для задоволення вимог кредиторів (тобто юридична особа неплатоспроможна), то ліквідація здійснюється в порядку, встановленому Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Ним же встановлено й черговість задоволення кредиторських вимог. ЦК України та вищезазначений Закон по-різному підходять до встановлення черговості задоволення вимог, але встановлюють однаковий принцип щодо того, що вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредиторові цієї черги (ст. 31 Закону).
Під час ліквідації юридичної особи відповідно до ст. 112 ЦК України ліквідаційна комісія задовольняє претензії кредиторів з дотриманням такої черговості:
- у першу чергу задовольняються вимоги кредиторів щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншими ушкодженнями здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою та іншим способом;
- у другу - вимоги працівників, пов'язані з трудовими відносинами, вимоги автора про виплату за використання його інтелектуальної творчої діяльності;
- у третю - вимоги щодо податків, зборів (обов'язкових платежів);
- у четверту - усі інші вимоги.
Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредитору цієї черги. Вимоги першої, другої та третьої черг задовольняються одразу після затвердження проміжного ліквідаційного балансу, а четвертої - після спливу місяця від дня його затвердження.
Оскільки ліквідаційна комісія може відхилити вимоги кредиторів або зволікати з їх розглядом, кредиторам надано право у таких випадках звертатися з позовом до суду до затвердження ліквідаційного балансу. Хоча в ч. 2 ст. 112 ЦК України зазначено, що такий позов пред'являється до ліквідаційної комісії, але відповідачем у такій справі є юридична особа, оскільки ліквідаційна комісія лише має право вести справи від імені юридичної особи (ст. 105 ЦК України) і не може самостійно бути відповідачем та позивачем, оскільки не є юридичної особою. Крім того, повноваження ліквідаційної комісії може бути покладено на органи управління юридичної особи.
Вимоги кредиторів, які заявлені після спливу строку, встановленого ліквідаційною комісією і який був зазначений у повідомленні про ліквідацію юридичної особи (ч. 4 ст. 105 ЦК України), задовольняються тільки з майна, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, які не порушили цей строк, але до розрахунків з учасниками юридичної особи, які згідно із законодавством та установчими документами мають на це право (ч. З ст. 112 ЦК України).
Якщо кредитор не скористався наданим законом правом оскаржити повну або часткову відмову ліквідаційної комісії у визнанні його претензій або якщо такий позов був залишений судом без задоволення, вимоги кредитора вважаються погашеними (ч. 4 ст. 112 ЦК, ч. З ст. 60 ГК України). Те саме стосується й претензій кредиторів, що залишилися не задоволеними внаслідок недостатності майна юридичної особи.
Після завершення розрахунків з кредиторами ліквідаційна комісія складає ліквідаційний баланс, що затверджується учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи (ч. З ст. 111 ЦК, ч. 5 ст. 60 ГК України). Частина 5 ст. 60 ГК України передбачає обов'язкову наявність того, щоб достовірність та повнота ліквідаційного балансу були перевірені у встановленому законодавством порядку. Але щодо цього слід зазначити, що на сьогоднішній день такий порядок визначений лише для господарських товариств. Згідно зі ст. 20 Закону України від 19 вересня 1991 р. № 1576-XII "Про господарські товариства" достовірність і повнота ліквідаційного балансу мають бути підтверджені аудитором (аудиторською фірмою), за винятком товариств з річним господарським оборотом, меншим ніж 250 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Вимоги щодо аудиторського висновку визначені відповідними нормативами, які затверджені Аудиторською палатою України. Ліквідаційна комісія (орган, що проводить ліквідацію) подає аудиторський висновок власнику або органу, що прийняв відповідне рішення. Вона також подає аудиторський висновок до податкової інспекції не пізніше 10 днів після закінчення аудиторської перевірки відповідно до ст. 29 Закону України від 22 квітня 1993 р. № 3125-ХІІ "Про аудиторську діяльність". В разі неподання або несвоєчасного подання аудиторського висновку відповідним податковим інспекціям з вини господарюючого суб'єкта до нього застосовуються фінансові санкції та адміністративні штрафи, передбачені законодавчими актами України, зокрема п. 7 ст. 11 Закону України від 4 грудня 1990 р. № 509-ХІІ "Про державну податкову службу в Україні" (в редакції Закону від 24 грудня 1993 р.).
Майно юридичної особи, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, використовується за вказівкою власника (ч. 4 ст. 61 ГК України), хоча ч. 4 ст. 111 ЦК України передбачає передання майна, що залишилось, її учасникам, якщо інше не встановлено установчими документами чи законом. Так, відповідно до ст. 21 Закону України "Про господарські товариства" таке майно розподіляється між учасниками відповідно до установчих документів товариства. Стаття 21 Закону України від 16 червня 1992 р. № 2460-ХІІ "Про об'єднання громадян" встановлює, що кошти та інше майно об'єднань громадян, які ліквідуються, не можуть перерозподілятися між їх членами і використовуватися для виконання статутних завдань або на благодійні цілі, а у випадках, передбачених законодавчими актами, за рішенням суду спрямовуються в доход держави.
Якщо вартості майна юридичної особи буде недостатньо для задоволення вимог кредиторів, ліквідаційна комісія повинна звернутися до господарського суду із заявою про визнання юридичної особи банкрутом (ст. 51 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", яка передбачає деякі особливості застосування процедури банкрутства до боржника, що ліквідується власником).
Аналіз ст. 51 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" дає можливість зробити висновок, що в разі незадоволення всіх вимог кредиторів має порушуватись справа про банкрутство. За результатами розгляду заяви про порушення справи про банкрутство юридичної особи, майна якої недостатньо для задоволення вимог кредиторів, господарський суд визнає боржника, який ліквідується власником, банкрутом, відкриває ліквідаційну процедуру, призначає ліквідатора, обов'язки ліквідатора можуть бути покладені на голову ліквідаційної комісії (ліквідатора) незалежно від наявності в останнього ліцензії.
При цьому п. 5 ст. 51 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" містить вказівку, що в разі невиконання вказаних вимог орган реєстрації повинен відмовити у внесенні запису про ліквідацію юридичної особи до Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України. Законодавець з метою захисту прав кредиторів закріпив положення, що власник майна боржника (уповноважена ним особа), керівник боржника, керівник ліквідаційної комісії несуть солідарну відповідальність за незадоволеними вимогами в грошових зобов'язаннях та зобов'язаннях щодо сплати податків та зборів (обов'язкових платежів).
У разі незгоди юридичної особи з рішенням про його ліквідацію воно має право звернутися до господарського суду з заявою про визнання такого рішення недійсним до моменту виключення його з державного реєстру. При цьому господарський суд має вжити заходів до забезпечення позову у вигляді заборони виключення з державного реєстру підприємства, що звернулося з позовом до прийняття рішення зі спору. Якщо під час розгляду справи буде встановлено, що підприємство ліквідоване, то господарський суд на підставі ст. 62 Господарського процесуального кодексу України повинен відмовити у прийнятті позовної заяви, поданої до ліквідованого суб'єкта господарювання, а у разі, якщо після порушення провадження у справі буде встановлено, що юридична особа-відповідач ліквідована - припинити провадження у справі.
Остаточно ліквідованою юридична особа вважається з дня внесення до Єдиного державного реєстру запису про її припинення.

§ 4. Банкрутство як правовий інститут

Правову базу визнання суб'єктів господарювання банкрутами складає Закон України від 14 травня 1992 р. № 2343-ХІІ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції Закону від 30 червня 1999 р.). Крім того, норми, що регулюють порядок визнання юридичних осіб банкрутами, містяться також у Господарському процесуальному кодексі України, законах України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХП "Про господарські товариства", від 19 березня 1996 р. № 93/96-ВР "Про режим іноземного інвестування", в указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України, рекомендаціях Національного банку України. Практика застосування законодавства про банкрутство була узагальнена Президією Вищого господарського суду України (див., зокрема, рекомендації Президії Вищого господарського суду України від 4 червня 2004 р. № 04-5/1193 "Про деякі питання практики застосування Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"). Додаткові роз'яснення щодо вирішення деяких питань, що виникли в процесі застосування законодавства про банкрутство, містяться також у листах Вищого господарського суду України.

4.1. Поняття та суб'єкти банкрутства

Одним з найважливіших питань, що мають пріоритетне значення при дослідженні інституту банкрутства, є визначення власне поняття "банкрутство". В сучасному розумінні банкрутство означає фінансовий крах боржника, який стає неспроможним виконати майнові зобов'язання перед своїми кредиторами. В світовій практиці під банкрутством розуміється визнана судом абсолютна неплатоспроможність боржника. Абсолютна неплатоспроможність означає неможливість для боржника задовольнити вимоги кредиторів в даний момент і можливість подібного задоволення в майбутньому.
Згідно зі ст. 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" банкрутство - це визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.
Статтею 6 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" визначено ознаки банкрутства, однією з яких є закінчення 3-місячного терміну з дня, встановленого для погашення боржником безспірних вимог кредиторів.
Відповідно до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" під неплатоспроможністю розуміється неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку грошові зобов'язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності. У господарському обороті досить часто виникають ситуації, в яких окремі учасники виявляються не в змозі виконати свої зобов'язання, і особливо зобов'язання грошового характеру. Неплатоспроможність може бути викликана відсутністю коштів, якими міг би розпорядитися боржник на момент настання терміну платежу, але які можуть з'явитися, в разі виконання зобов'язань перед боржником іншими особами. Крім того, в разі невиконання боржником зобов'язань кредитор може застосувати норми цивільного права, що регулюють питання відповідальності за невиконання зобов'язань. До складу грошових зобов'язань боржника не зараховуються неустойка, визначена на день подання заяви до господарського суду, а також зобов'язання, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров'ю громадянина, зобов'язання із виплати авторської винагороди та деякі інші зобов'язання боржника.
Другою ознакою банкрутства є досягнення сукупної заборгованості боржника за безспірними вимогами кредиторів рівня в 300 мінімальних заробітних плат на день подачі заяви до господарського суду про порушення провадження справи про банкрутство. Якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) складають суму, що не досягає зазначеного рівня, справа про банкрутство не може бути порушена, але це не перешкоджає кредиторам об'єднати вимоги з метою ініціювання порушення провадження справи про банкрутство боржника відповідно до ст. 7 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
Кредитор, безспірні вимоги якого складають менше 300 мінімальних заробітних плат, може проводити роботу із виявлення інших кредиторів з метою подачі спільної заяви до господарського суду (див. лист Державної податкової адміністрації України від 25 лютого 2000 р. № 2655/7/25-1317 "Щодо застосування норм Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом").

4.2. Сторони та учасники процедури банкрутства

Сторонами у банкрутстві згідно зі ст. 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" є кредитори, які в подальшому формують комітет кредиторів у кількості не більше семи осіб, та боржник, який в разі відкриття ліквідаційної процедури визнається банкрутом.
Прийняття в 1999 р. нової редакції Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" розширило коло суб'єктів банкрутства. За Законом суб'єктом банкрутства не можуть бути лише відокремлені структурні підрозділи юридичної особи - філії, представництва, відділення та казенні підприємства. Суб'єктами банкрутства за чинним законодавством визнаються юридичні особи, які діють у формі споживчого товариства, благодійного чи іншого фонду, та фізичні особи-підприємці. Проте законом передбачені випадки, коли неможливе застосування процедури банкрутства щодо окремих категорій підприємств, які зазначені в ст. 5 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
Згаданою ст. 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" боржник визначається як суб'єкт підприємницької діяльності, неспроможний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, у тому числі зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати. Після встановлення факту неплатоспроможності боржника він постановою суду визнається банкрутом.
Кредиторами у процедурі банкрутства можуть виступати юридичні і фізичні особи, які мають у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника, щодо виплати заборгованості по заробітній платі працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов'язкових платежів).
Кредитор, майнові вимоги якого забезпечені заставою, може звернутися із заявою до господарського суду тільки на суму, яка не забезпечена заставою, або на суму, яка дорівнює різниці між повною сумою боргу та виручкою, що може бути отримана при продажу предмета застави, якщо вартість предмета застави недостатня для повного задоволення його вимоги відповідно до ст. 11 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
Крім кредитора та боржника, при провадженні справ про банкрутство до числа учасників процедури банкрутства Законом віднесені арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, а також у випадках, передбачених Законом, інші особи, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство, наприклад Фонд державного майна України, державний орган з питань банкрутства, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника (ст. 1 Закону).
Особлива роль в процедурі банкрутства належить арбітражному керуючому (розпоряднику майна, керуючому санацією, ліквідатору). Залежно від стадії провадження справи про банкрутство він має різні права та обов'язки, але слід зазначити, що в процесі розгляду справи арбітражний керуючий є ключовою фігурою, яка наділена широким колом прав та обов'язків, які він виконує під контролем суду, в межах, установлених законодавством, і несе персональну відповідальність за вчинені дії в рамках процедури банкрутства. Залежно від стадії процедури банкрутства він має повноваження з розпорядження і контролю за майном боржника, керує фінансовим оздоровленням підприємства або безпосередньо організує продаж майна банкрута, особисто очолює ліквідаційну комісію. Арбітражний керуючий здійснює контроль за діями керівника боржника або навіть очолює орган управління боржника залежно від виду процедур.
Арбітражний керуючий призначається господарським судом із числа осіб, зареєстрованих державним органом з питань банкрутства як арбітражні керуючі, відомості про яких надаються в установленому порядку Вищому господарському суду України. Кредитори мають право запропонувати кандидатуру арбітражного керуючого, яка відповідає вимогам, що передбачені Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
Арбітражним керуючим (розпорядником майна, керуючим санацією, ліквідатором) визнається фізична особа, яка має ліцензію, видану в установленому законодавством порядку, та Діє на підставі ухвали господарського суду. Одна і та ж особа може виконувати функції арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) на всіх стадіях провадження у справі про банкрутство відповідно до вимог цього Закону. В разі, коли господарському суду не запропоновано кандидатуру арбітражного керуючого в установленому Законом порядку, господарський суд має право призначити арбітражним керуючим працівника державного органу з питань банкрутства за поданням останнього. Закон визначає, що арбітражним керуючим може бути призначено фізичну особу - суб'єкта підприємницької діяльності, яка має вищу юридичну чи економічну освіту або володіє спеціальними знаннями, не є заінтересованою особою стосовно боржника та кредиторів і яка має ліцензію арбітражного керуючого, що видається Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України в порядку, передбаченому Законом України від 1 червня 2000 р. № 1775-ІП "Про ліцензування певних видів господарської діяльності".

4.3. Провадження у справах про банкрутство

Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" визначає, що провадження у справах про банкрутство здійснюється господарськими судами за місцем знаходження боржника.
Підставою для порушення справи про банкрутство є заява кредитора або боржника. Кредитор може порушити справу про банкрутство у разі незадоволення безспірної грошової вимоги вартістю не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати протягом трьох місяців після настання встановленого строку для її сплати. Заява про порушення справи про банкрутство подається у письмовій формі, підписується керівником кредитора (іншою особою, повноваження якої визначені законодавством або установчими документами), громадянином - суб'єктом підприємницької діяльності (його представником).
Закон дозволяє боржнику звернутись до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство у випадку його неплатоспроможності і коли наявного у нього майна достатньо для покриття судових витрат (ст. 7 Закону).
Господарський суд, до якого надійшла заява про порушення справи про банкрутство, не пізніше п'яти днів з дня надходження заяви виносить ухвалу про порушення провадження у справі про банкрутство боржника, в якій вказується про прийняття заяви до розгляду, про введення процедури розпорядження майном боржника та призначення розпорядника майна, дату проведення підготовчого засідання суду та про введення мораторію на задоволення вимог кредиторів. При недодержанні заявником вимог законодавства заява може бути повернута без розгляду або у її прийнятті може бути відмовлено.
Із заяв про порушення провадження у справі про банкрутство справляється державне мито. Розмір мита, яке справляється із таких заяв, становить 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і сплачується заявником до державного бюджету на відповідний рахунок, визначений Міністерством фінансів України та Державним казначейством України відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. № 7-93 "Про державне мито". Згідно з роз'ясненням Президії Вищого арбітражного суду України від 4 березня 1998 р. № 02-5/78 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" сплату державного мита за заявника може виконати інша фізична чи юридична особа, але з посиланням на конкретну справу у платіжних документах і дотриманням інших обов'язкових вимог щодо оформлення.
Під час проведення підготовчого засідання, яке має відбутись не пізніше тридцяти днів з дня подання заяви, суд визначає розмір вимог кредитора (кредиторів), що ініціювали процедуру банкрутства, розглядає обґрунтованість заперечень боржника, призначає розпорядника майна боржника, якщо він не був призначений раніше, зобов'язує кредитора-ініціатора подати в 10-денний строк оголошення про порушення справи про банкрутство до офіційних друкованих органів для складення реєстру вимог всіх інших кредиторів боржника та для виявлення можливих санаторів, вживає заходів щодо забезпечення грошових вимог кредиторів, а також вводить мораторій на задоволення вимог кредиторів. Поряд з вказаними заходами господарський суд має винести рішення про проведення аудиту боржника за рахунок останнього, але за відсутності коштів, необхідних для проведення аудиту, він може бути проведений за рахунок кредиторів.
За результатами розгляду заяви кредитора та відзиву боржника у підготовчому засіданні виноситься ухвала.
На виконання ухвали господарського суду особа, що порушила справу про банкрутство, подає оголошення про порушення справи про банкрутство до офіційних друкованих органів для складення реєстру вимог всіх інших кредиторів боржника та для виявлення можливих санаторів. Кредитори у місячний строк з дня опублікування в офіційному друкованому органі оголошення про порушення справи про банкрутство подають до господарського суду письмові заяви про грошові вимоги до боржника, а також документи, що їх підтверджують. Копії зазначених заяв та доданих до них документів кредитори надсилають боржнику. Боржник разом з розпорядником майна в результаті розгляду цих вимог визнає їх або заперечує, про що розпорядник майна повідомляє письмово заявників і господарський суд. Визнані боржником грошові вимоги включаються розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів. Заяви кредиторів про грошові вимоги, щодо яких є заперечення боржника, розглядаються господарським судом у процедурі провадження у справі про банкрутство.
За результатами розгляду зазначених заяв господарський суд може винести ухвалу про включення грошових вимог кредиторів до реєстру вимог кредиторів. Боржник має право при проведенні процедури розпорядження майном одночасно задовольнити вимоги кредиторів відповідно до реєстру вимог кредиторів. Виконання зобов'язань боржником у процедурі розпорядження майном можливе лише за умови задоволення одночасно пропорційно вимог усіх кредиторів відповідно до реєстру вимог кредиторів за згодою кредиторів та за погодженням з розпорядником майна.
Фізичні особи та (або) юридичні особи, які виявлять бажання взяти участь у процедурі санації боржника, подають розпоряднику майна заяву про участь у санації боржника.
Попереднє засідання господарського суду проводиться не пізніше трьох місяців після проведення підготовчого засідання суду. Про попереднє засідання суду повідомляються сторони, а також інші учасники провадження у справі про банкрутство. У попередньому засіданні господарський суд розглядає реєстр вимог кредиторів, вимоги кредиторів, щодо яких були заперечення боржника і які не були включені розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів.
За результатами розгляду господарський суд виносить ухвалу, в якій зазначається розмір визнаних судом вимог кредиторів, які включаються розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів, та призначається дата проведення зборів кредиторів. Реєстр вимог кредиторів повинен включати усі визнані судом вимоги кредиторів. У реєстрі вимог кредиторів повинні міститися відомості про кожного кредитора, розмір його вимог за грошовими зобов'язаннями чи зобов'язаннями щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), черговість задоволення кожної вимоги, окремо розмір неустойки (штрафу, пені). Ухвала є підставою для визначення кількості голосів, які належать кожному кредитору при прийнятті рішення на зборах (комітеті) кредиторів. Копію ухвали господарський суд направляє сторонам та іншим учасникам провадження у справі про банкрутство, а також державному органу з питань банкрутства.
Протягом 10 днів після винесення ухвали за результатами попереднього засідання господарського суду розпорядник майна повідомляє кредиторів згідно з реєстром вимог кредиторів про місце і час проведення зборів кредиторів та організовує їх проведення. Учасниками зборів кредиторів з правом вирішального голосу є кредитори, вимоги яких включені до реєстру вимог кредиторів. У зборах можуть брати участь представник працівників боржника та арбітражний керуючий з правом дорадчого голосу.
Збори кредиторів вважаються повноважними незалежно від кількості голосів кредиторів, які беруть участь у зборах, якщо всіх кредиторів було письмово повідомлено про час і місце проведення зборів, які проводяться за місцезнаходженням боржника. В подальшому збори кредиторів скликаються арбітражним керуючим за його ініціативою або ініціативою комітету кредиторів чи інших кредиторів, сума вимог яких складає не менше однієї третини всіх вимог, включених до реєстру вимог кредиторів, або за ініціативою однієї третини кількості голосів кредиторів. Збори кредиторів на вимогу комітету кредиторів або окремих кредиторів скликаються арбітражним керуючим (розпорядником майна, керуючим санацією, ліквідатором) протягом двох тижнів з дня надходження письмової вимоги про їх скликання.
На час дії процедур банкрутства збори кредиторів обирають комітет кредиторів у складі не більше семи осіб. Вибори комітету кредиторів проводяться за списком відкритим голосуванням більшістю голосів присутніх на зборах кредиторів. Дані про створення та склад комітету кредиторів направляються до господарського суду.
У роботі комітету має право брати участь з правом дорадчого голосу арбітражний керуючий, представник працівників боржника та при необхідності - представник органу, уповноваженого управляти майном боржника, представник органу місцевого самоврядування.
Рішення зборів (комітету) кредиторів вважається прийнятим більшістю голосів кредиторів, якщо за нього проголосували присутні на зборах (комітеті) кредитори, що мають кількість голосів, пропорційну сумі вимог кредиторів, включених до реєстру, кратній тисячі гривень.
В наступному засіданні господарський суд розглядає клопотання комітету кредиторів про відкриття процедури санації боржника, за умови прийняття відповідного рішення на зборах кредиторів, і відкриває процедуру санації боржника, призначаючи для безпосереднього здійснення цієї процедури арбітражного керуючого, який у цій стадії провадження називається керуючим санацією (ст. 17 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"). Після завершення процедури санації боржника керуючий санацією подає до господарського суду звіт за результатами процедури санації боржника та протокол зборів кредиторів, на якому він був розглянутий. У разі затвердження вказаного звіту суд припиняє провадження у справі про банкрутство боржника.
У разі, коли кредитори боржника на зборах винесли рішення про визнання боржника банкрутом, або процедура санації не призвела до відновлення платоспроможності боржника, господарський суд виносить постанову про визнання боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру, призначаючи ліквідатора. Проте світовий досвід засвідчує, що лише 10% підприємств-боржників задовольняють всі вимоги кредиторів, а в більшості випадків при повній ліквідації підприємств кредитори можуть задовольнити свої вимоги лише на 30%.
На будь-якій стадії процедури банкрутства сторони можуть укласти мирову угоду, в разі затвердження якої суд припиняє провадження у справі про банкрутство.

4.4. Правові засоби запобігання банкрутству суб'єктів підприємницької діяльності. Досудова санація боржників

Однією з новацій Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" є введення процедури досудової санації боржника. Знаходячись окремо від господарського провадження у справах про визнання банкрутом, вона дозволяє уникнути несприятливої для боржника господарської процедури банкрутства та подальшої ліквідації.
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" досудовою санацією є система заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, які може здійснювати власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, інвестор з метою запобігання банкрутству боржника шляхом реорганізаційних, організаційно-господарських, управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних, правових заходів відповідно до законодавства до початку порушення провадження у справі про банкрутство.
Крім Закону, специфіку інституту досудової санації державних підприємств визначено Порядком проведення досудової санації державних підприємств, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 17 березня 2000 р. № 515.
Рішення про проведення досудової санації державних підприємств приймається одноособово власником майна боржника або уповноваженим ним органом у разі виявлення ознак неплатоспроможності підприємства. Кредитори повідомляються про прийняте рішення керівником державного підприємства в п'ятиденний термін. Ініціаторами досудової санації державних підприємств можуть виступити уповноважений орган, підприємства, кредитори або інші особи. Причому інвестори, що виявили бажання взяти участь у досудовій санації, залучаються до розробки пропозицій, а кредитори можуть бути і не запрошені до розробки умов досудової санації.
Для здійснення досудової санації державних підприємств утворюється робоча група для підготовки плану досудової санації на чолі з керівником підприємства та за участю представника уповноваженого органу, інвесторів у разі надходження від них пропозицій, а також можуть залучатись кредитори.
Термін проведення досудової санації не повинен перевищувати 12 місяців, але в окремих випадках він може бути подовженим не більш як на 6 місяців.
План санації, підготовлений робочою групою, передається на затвердження уповноваженому органу (власнику), який у місячний строк затверджує або відхиляє запропонований роботою групою план.
Чинне законодавство не дає відповіді на питання, чи можливе порушення провадження у справі про банкрутство підприємств, які перебувають в стадії досудової санації. По-перше, господарські суди можуть бути не повідомлені про початок досудової санації, оскільки обов'язку такого повідомлення законодавством не передбачено. По-друге, якщо кредиторам відомо про початок досудової санації підприємств, в тому числі і державних, вони не мають обмежень щодо порушення провадження у справі про банкрутство за наявності ознак банкрутства суб'єкта підприємницької діяльності. Отже, може скластися ситуація, коли один з кредиторів бере участь в оздоровленні державного підприємства, тобто додатково вкладає свої гроші, інші ж ініціюють процедуру банкрутства підприємства, а після визнання його банкрутом - інвестовані в оздоровлення гроші першого кредитора разом із майном підприємства будуть перерозподілені між іншими кредиторами і державою.
Що ж до кредиторів, які зацікавлені в придбанні майна свого боржника, то вони не братимуть участі у санації, тому що у такий спосіб вони можливо будуть самі для себе підвищувати викупну ціну, оскільки підприємство, що працює, коштуватиме дорожче за неспроможне. Водночас проведення санації може стати основою для відновлення платоспроможності боржника, в тому числі для державного підприємства. В ряді випадків санація може стати прихованою формою приватизації державного підприємства, на роздержавлення якого, скажімо, Фонд державного майна України не дав згоди. І при цьому слід зважити на те, що чинне законодавство не визначає, як саме має придбаватися державне майно під час проведення процедури досудової санації.
Судове рішення про санацію суб'єктів підприємництва. Керуючий санацією
Згідно зі ст. 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" санація визначається як система заходів, що здійснюються під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнання боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміну організаційно-правової та виробничої структури боржника.
Рішення про проведення санації боржника приймається господарським судом за клопотанням комітету кредиторів, про що суд виносить ухвалу та призначає керуючого санацією. Комітет кредиторів приймає рішення про погодження кандидатури керуючого санацією, вибір інвестора (інвесторів), схвалення плану санації боржника. Кандидатури керуючого санацією та інвестора (інвесторів) можуть бути запропоновані комітету кредиторів будь-яким із кредиторів, представником органу, уповноваженого управляти майном боржника. Керуючим санацією може бути призначено особу, яка виконувала повноваження розпорядника майна, або керівника підприємства, якщо на це є згода комітету кредиторів та (або) інвесторів.
Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" не містить точного визначення інвестора, проте ст. 14 Закону вказує, що ним може бути фізична або юридична особа, яка виявить бажання взяти участь у процедурі санації боржника та відповідно надає допомогу для проведення розрахунків з кредиторами в обмін на прийняття боржником відповідних зобов'язань на користь інвестора. Зокрема, інвестор за умови виконання зобов'язань, передбачених планом санації, може набувати прав власності на майно боржника відповідно до законодавства та плану санації.
Безпосередньо процедуру санації здійснює арбітражний керуючий (керуючий санацією), призначений судом, за планом санації, схваленим комітетом кредиторів та затвердженим господарським судом. Керуючий санацією призначається судом із числа осіб, які отримали ліцензію на даний вид діяльності, яка видається Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України та відомості про яких надані Вищому господарському суду України у тому ж порядку, який встановлено й для призначення розпорядника майна. Деякою відмінністю є лише те, що кандидатуру керуючого санацією господарському суду пропонує комітет кредиторів.
З дня винесення ухвали про санацію:
- припиняються повноваження керівника боржника (крім випадків, коли керівник боржника призначений керуючим санацією), управління боржником переходить до керуючого санацією;
- припиняються повноваження органів управління боржника - юридичної особи. Органи управління боржника протягом трьох днів з дня прийняття рішення про санацію та призначення керуючого санацією зобов'язані забезпечити передачу керуючому санацією бухгалтерської та іншої документації боржника, печаток і штампів, матеріальних та інших цінностей;
- арешт на майно боржника та інші обмеження дій боржника щодо розпорядження його майном можуть бути накладені лише в межах процедури санації.
Для виконання поставлених завдань керуючий санацією може здійснювати самостійне розпорядження майном боржника з урахуванням обмежень, передбачених законодавством; укладати від імені боржника мирову угоду та інші цивільно-правові угоди; відмовлятися від виконання договорів боржника у випадках, передбачених п. 10 ст. 17 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Керуючий санацією зобов'язаний:
- прийняти до господарського відання майно боржника та організувати проведення його інвентаризації;
- відкрити спеціальний рахунок для проведення санації та розрахунків із кредиторами;
- розробити та подати на затвердження комітету кредиторів план санації боржника, погоджений з боржником, органом, уповноваженим управляти майном боржника;
- організувати ведення бухгалтерського і статистичного обліку та фінансової звітності;
- вживати заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості перед боржником;
- розглядати вимоги кредиторів щодо зобов'язань боржника, які виникли після порушення справи про банкрутство в процедурі розпорядження майном боржника та санації;
- заявляти в установленому порядку заперечення щодо заявлених до боржника вимог кредиторів, які виникли після порушення справи про банкрутство в процедурі розпорядження майном боржника та санації;
- звітувати перед комітетом кредиторів щодо послідовної реалізації плану санації;
- повідомляти у 10-денний строк з дня винесення господарським судом відповідної ухвали державний орган з питань банкрутства про своє призначення, затвердження мирової угоди, закінчення виконання плану санації, звільнення від обов'язків.
Процедура санації вводиться на строк, не більший за дванадцять місяців, але за клопотанням комітету кредиторів чи керуючого санацією або інвесторів його може бути продовжено ще до шести місяців. Як вже зазначалося, для окремих суб'єктів банкрутства законом передбачені дещо триваліші строки проведення такої процедури.
Можна виділити такі етапи проведення санації:
- укладення угоди між боржником та санатором (інвестором) про переведення боргу (за умови згоди кредиторів);
- погодження всіх умов реструктуризації боржника з метою повної або часткової заміни власника юридичної особи - боржника на користь санатора;
- виплата санатором боргу кредиторам у погоджені терміни та послідовності.
Санаторами можуть виступати також декілька осіб одночасно, які діють на підставі угоди між собою, приймають на себе зобов'язання боржника в певних частках і пропонують умови реструктуризації, погоджені з комітетом кредиторів та затверджені господарським судом.
План санації боржника та його реалізація
Після прийняття рішення про проведення санації боржника керуючий санацією розробляє план санації боржника, який передає на розгляд комітету кредиторів. План санації розглядається комітетом кредиторів, який скликається керуючим санацією в 4-місячний строк з дня винесення господарським судом ухвали про санацію. Для цього керуючий санацією письмово повідомляє членів комітету кредиторів про дату і місце проведення засідання комітету і за два тижні до проведення засідання комітету кредиторів надає можливість попередньо ознайомитися з планом санації. План санації вважається схваленим, якщо на засіданні комітету кредиторів таке рішення було підтримано більш як половиною голосів кредиторів - членів комітету кредиторів.
У разі залучення до санації боржника інвесторів план відновлення платоспроможності боржника розробляється за їх участю. План санації боржника повинен містити заходи щодо відновлення платоспроможності боржника, умови участі інвесторів, за їх наявності, у повному або частковому задоволенні вимог кредиторів, зокрема шляхом переведення боргу (частини боргу) на інвестора, строк та черговість виплати боржником або інвестором боргу кредиторам та умови відповідальності інвестора за невиконання взятих згідно з планом санації зобов'язань (ст. 18 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"). План санації повинен передбачати строк відновлення платоспроможності боржника, при цьому платоспроможність вважається відновленою за відсутності ознак банкрутства, визначених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
Одним з шляхів проведення санації та уникнення ліквідаційної процедури є реструктуризація1. План санації боржника може містити положення щодо реструктуризації підприємства; перепрофілювання виробництва; закриття нерентабельних виробництв; відстрочки та (або) розстрочки платежів або прощення (списання) частини боргів, про що укладається мирова угода; ліквідації дебіторської заборгованості; продажу частини майна боржника; зобов'язань інвестора щодо погашення боргу (частини боргу) боржника, зокрема шляхом переведення на нього боргу (частини боргу), та його відповідальності за невиконання взятих на себе зобов'язань; продажу майна боржника як цілісного майнового комплексу (для недержавних підприємств); одержання кредиту для виплати вихідної допомоги працівникам боржника, які звільняються згідно з планом санації, який (кредит) відшкодовується за рахунок продажу майна боржника в порядку, передбаченому ст. 31 Закону; звільнення працівників боржника, які не можуть бути задіяні в процесі реалізації плану санації та інших способів відновлення платоспроможності боржника.
Взагалі у Законі України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" термін "реструктуризація" взято досить у вузькому розумінні. Всі наведені у ст. 18 Закону заходи входять до складу реструктуризації. Стаття 1 Закону визначає реструктуризацію підприємства як здійснення організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на реорганізацію підприємства, на зміну форми власності, управління, організаційно-правової форми, що сприятиме фінансовому оздоровленню підприємства, збільшенню обсягів випуску конкурентоспроможної продукції, підвищенню ефективності виробництва та задоволенню вимог кредиторів.
Із указаного вище можна зробити висновок, що реструктуризація може проводитися шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення та перетворення) більш сильної у господарському плані ланки (структурного підрозділу) з передачею їй необхідних ресурсів або шляхом проведення реструктуризації боргових зобов'язань (списання або відстрочення боргів).
Другий шлях санації - проведення реструктуризації боргових зобов'язань (списання або відстрочення боргів). Аналізуючи норми Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", зокрема ст. 1, можна визначити, що реструктуризація боргів - це здійснення фінансово-економічних заходів, спрямованих на оздоровлення становища боржника шляхом списання або відстрочки сплати боргів. Ініціатива проведення реструктуризації боргових зобов'язань у цьому випадку повинна виходити від підприємства-боржника шляхом подачі заяви. Заява повинна містити положення про мирову угоду, про вид та спосіб надання забезпечення, вказівки на те, що кредитори отримають задоволення у розмірі певного відсотку від суми боргу. Подібна норма міститься у законодавстві Німеччини.
Комітет кредиторів за результатами розгляду плану санації може схвалити його та подати на затвердження господарського суду, або відхилити його і звернутися до господарського суду з клопотанням про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, або відхилити план санації і звернутися до суду з клопотанням про призначення нового керуючого санацією. В цьому разі на розробку нового плану санації відведено вже не три, а один місяць з дня прийняття рішення про відхилення попереднього плану санації. Після затвердження господарським судом плану санації керуючий санацією розпочинає його виконання, що в кінцевому результаті має завершитись оздоровленням підприємства.
За 15 днів до закінчення санації, а також за наявності підстав для дострокового припинення санації керуючий санацією зобов'язаний надати зборам кредиторів письмовий звіт і повідомити їх про час і місце проведення зборів. До звіту керуючий санацією додає реєстр вимог кредиторів та одночасно вносить на збори кредиторів одну із пропозицій:
- про прийняття рішення про дострокове припинення процедури санації у зв'язку з відновленням платоспроможності боржника;
- про укладення мирової угоди;
- про звернення до господарського суду з клопотанням про продовження процедури санації;
- про звернення до господарського суду з клопотанням про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.
Після розгляду звіту керуючого санацією збори кредиторів, які скликаються не пізніше 10 днів після закінчення процедури санації чи появи підстав для її припинення, приймають одне з таких рішень:
- про виконання плану санації, закінчення процедури санації та відновлення платоспроможності боржника;
- про звернення до господарського суду з клопотанням про дострокове припинення процедури санації у зв'язку з відновленням платоспроможності боржника та переходом до розрахунків з кредиторами;
- про звернення до господарського суду з клопотанням про продовження встановленого строку процедури санації;
- про звернення до господарського суду з клопотанням про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури;
- про укладення мирової угоди.
Якщо зборами кредиторів не прийнято жодне з цих рішень або таке рішення не подано в господарський суд протягом 15 днів з дня закінчення санації чи виникнення підстав для її дострокового припинення, господарський суд розглядає питання про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.
За наявності клопотання зборів кредиторів про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, а також у разі відмови господарського суду в затвердженні звіту керуючого санацією чи неподання такого звіту в установлений строк господарський суд може визнати боржника банкрутом і відкрити ліквідаційну процедуру.
Затвердження господарським судом звіту керуючого санацією є підставою для винесення господарським судом ухвали про припинення провадження у справі про банкрутство. Проте за наявності клопотання комітету кредиторів господарський суд може винести ухвалу про встановлення кінцевого строку розрахунків із кредиторами, який не повинен перевищувати шести місяців з дня прийняття зазначеної ухвали. В такому випадку провадження у справі про банкрутство припиняється після закінчення розрахунків із кредиторами. Розрахунки з кредиторами проводяться боржником відповідно до реєстру вимог кредиторів, починаючи з дня затвердження звіту керуючого санацією господарським судом, у порядку черговості, передбаченому ст. 31 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
Якщо в установлені господарським судом строки не проведені розрахунки з кредиторами, господарський суд визнає боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру.
4.5. Ліквідаційне провадження
Ліквідаційне провадження відкривається з дня винесення господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом та строк якої не може перевищувати 12 місяців, але за наявності поважних обставин строк може бути подовженим на 6 місяців. Для окремих суб'єктів банкрутства законом передбачені більш тривалі строки проведення ліквідаційної процедури.
Стаття 23 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" визначає, що з дня винесення постанови про визнання боржника банкрутом підприємницька діяльність банкрута завершується закінченням технологічного циклу з виготовлення продукції у разі можливості її продажу; строк виконання всіх грошових зобов'язань банкрута вважається таким, що настав; припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та інших економічних санкцій з усіх видів заборгованості банкрута; відомості про фінансове становище банкрута перестають бути конфіденційними чи становити комерційну таємницю; укладення угод, пов'язаних із відсудженням майна банкрута чи передачею його майна третім особам, допускається в порядку, передбаченому для здійснення ліквідаційної процедури; скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном банкрута; накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не допускається; вимоги за зобов'язаннями банкрута, що виникли під час проведення процедури банкрутства, можуть пред'являтися тільки в межах ліквідаційної процедури; виконання зобов'язань банкрута здійснюється в порядку проведення ліквідаційної процедури.
З дня винесення судом постанови про визнання боржника банкрутом припиняються повноваження органів управління банкрута щодо управління підприємством та розпорядження майном, якщо цього не було зроблено раніше. Ліквідаційну процедуру здійснює ліквідатор - фізична особа, яка відповідно до рішення господарського суду організовує здійснення ліквідаційної процедури боржника, визнаного банкрутом, та забезпечує задоволення визнаних судом вимог кредиторів у встановленому порядку. Господарський суд має право призначити ліквідатором особу, яка виконувала повноваження розпорядника майна та керуючого санацією. Ліквідатор очолює ліквідаційну комісію, яка призначається господарським судом за клопотанням ліквідатора, погодженим з комітетом кредиторів. До складу ліквідаційної комісії включаються представники кредиторів, фінансових органів, а в разі необхідності - також представники державного органу у справах нагляду за страховою діяльністю, Антимонопольного комітету України, державного органу з питань банкрутства, якщо банкрутом визнано державне підприємство, та представник органів місцевого самоврядування. У разі ліквідації державного підприємства або підприємства, де частка державного майна перевищує 25%, господарський суд призначає до складу ліквідаційної комісії представника державного органу з питань банкрутства.
Ліквідатор з дня свого призначення вправі приймати до свого відання майно боржника та вживати заходів щодо забезпечення його збереження; управляти та розпоряджатися майном банкрута; здійснювати інвентаризацію та оцінку майна банкрута; виконувати повноваження керівника банкрута; формувати ліквідаційну масу; пред'являти до третіх осіб вимоги щодо погашення дебіторської заборгованості банкрута; отримати кредит на виплату вихідної допомоги працівникам банкрута, що звільняються у зв'язку з його ліквідацією; заявляти заперечення по заявлених кредиторами вимогах до банкрута; відмовитися від виконання договорів банкрута; вживати заходів, спрямованих на пошук, виявлення та повернення майна банкрута, що знаходиться у третіх осіб; передавати на збереження документи банкрута, які підлягають обов'язковому зберіганню; реалізувати майно банкрута для задоволення вимог, включених до реєстру вимог кредиторів; вживати інших заходів, спрямованих на досягнення мети ліквідаційної процедури Всі повноваження зі здійснення ліквідаційної процедури належать ліквідатору, а не ліквідаційній комісії, яка є дорадчим органом, що має надавати допомогу ліквідатору у виконанні ним своїх повноважень.
Ліквідатором в офіційних друкованих органах за рахунок банкрута у 5-денний строк із дня прийняття постанови про визнання боржника банкрутом публікуються відомості про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.
Під час ліквідаційної процедури ліквідатор виявляє ліквідаційну масу, здійснює продаж у встановленому порядку майна банкрута та задовольняє в установленій законом черговості вимоги кредиторів. Під ліквідаційною масою законодавство розуміє усі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому на праві власності або повного господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідаційної процедури, за винятком об'єктів державного житлового фонду, в тому числі гуртожитків, дитячих дошкільних закладів та об'єктів комунальної інфраструктури (ст. 26 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"). Майно, яке є предметом застави, хоч і включається до ліквідаційної маси, але використовується виключно для позачергового задоволення вимог заставоутримувача. Після інвентаризації та оцінки майна банкрута ліквідатор розпочинає продаж майна банкрута. Спосіб та порядок продажу майна банкрута визначає комітет кредиторів.
Ліквідатор зобов'язаний використовувати при проведенні ліквідаційної процедури тільки один рахунок боржника в банківській установі. Інші рахунки, виявлені при проведенні ліквідаційної процедури, підлягають закриттю ліквідатором, а залишки коштів на цих рахунках перераховуються на основний рахунок боржника. Кошти, які надходять при проведенні ліквідаційної процедури, зараховуються на основний рахунок боржника, і лише з цього рахунка здійснюються всі виплати ліквідатором. Продаж майна банкрута оформляється договорами купівлі-продажу, які укладаються між ліквідатором та покупцем.
Ліквідатор не рідше одного разу на місяць надає комітету кредиторів звіт про свою діяльність, інформацію про фінансове становище і майно боржника на день відкриття ліквідаційної процедури та при її проведенні, використання коштів боржника, а також іншу інформацію на вимогу комітету кредиторів.
Кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів в порядку, встановленому ст. 31 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
У першу чергу задовольняються:
1) вимоги, забезпечені заставою;
2) виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банкрута, у тому числі відшкодування кредиту, що був отриманий на такі цілі;
3) витрати, пов'язані з провадженням у справі про банкрутство в господарському суді та роботою ліквідаційної комісії, у тому числі:
- витрати на оплату державного мита;
- витрати заявника на публікацію оголошення про порушення справи про банкрутство;
- витрати на публікацію в офіційних друкованих органах інформації про порядок продажу майна банкрута;
- витрати на публікацію в засобах масової інформації про поновлення провадження у справі про банкрутство у зв'язку з визнанням мирової угоди недійсною;
- витрати арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), пов'язані з утриманням і збереженням майнових активів банкрута;
- витрати кредиторів на проведення аудиту, якщо аудит проводився за рішенням господарського суду за рахунок їх коштів;
- витрати на оплату праці арбітражних керуючих (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора).
Перелічені витрати відшкодовуються ліквідаційною комісією після реалізації нею частини ліквідаційної маси.
У другу чергу задовольняються вимоги, що виникли із зобов'язань банкрута перед працівниками підприємства-банкрута (за винятком повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства), зобов'язань, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров'ю громадян, шляхом капіталізації відповідних платежів, розмір яких визначається Порядком капіталізації платежів для задоволення вимог, що виникли із зобов'язань підприємства-банкрута перед громадянами внаслідок заподіяння шкоди їх життю і здоров'ю, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 6 травня 2000 р. № 765, а також вимоги громадян - довірителів (вкладників) довірчих товариств або інших суб'єктів підприємницької діяльності, які залучали майно (кошти) довірителів (вкладників).
У третю чергу задовольняються вимоги щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).
У четверту чергу задовольняються вимоги кредиторів, не забезпечені заставою, у тому числі і вимоги кредиторів, що виникли із зобов'язань у процедурі розпорядження майном боржника чи в процедурі санації боржника.
У п'яту чергу задовольняються вимоги щодо повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства.
У шосту чергу задовольняються інші вимоги.
Вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру надходження на рахунок Коштів від продажу майна банкрута після повного задоволення вимог попередньої черги. У разі недостатності коштів, одержаних від продажу майна банкрута, для повного задоволення всіх вимог однієї черги вимоги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належить кожному кредиторові однієї черги. Вимоги, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, не розглядаються і вважаються погашеними; також вважаються погашеними вимоги, не задоволені за недостатністю майна.
У разі, якщо господарським судом винесено ухвалу про ліквідацію юридичної особи-банкрута, майно, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, передається власникові або уповноваженому ним органу, а майно державних підприємств - відповідному органу приватизації для наступного продажу. Кошти, одержані від продажу цього майна, спрямовуються до державного бюджету України.
Після завершення усіх розрахунків з кредиторами ліквідатор подає до господарського суду звіт та ліквідаційний баланс, до якого додаються: дані інвентаризації ліквідаційної маси; відомості про реалізацію об'єктів ліквідаційної маси з посиланням на договори купівлі-продажу; копії договорів купівлі-продажу та акти приймання-передачі майна; реєстр вимог кредиторів з даними про розміри погашених вимог кредиторів; документи, які підтверджують погашення вимог кредиторів. Господарський суд після заслуховування звіту ліквідатора та членів комітету кредиторів або окремих кредиторів виносить ухвалу про затвердження звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу. Якщо за результатами ліквідаційного балансу після задоволення вимог кредиторів у банкрута не залишилося майна, судом виноситься ухвала про його ліквідацію, на підставі якої банкрут виключається із Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України.
Якщо майна банкрута вистачило, щоб задовольнити всі вимоги кредиторів, він вважається таким, що не має боргів і може продовжувати підприємницьку діяльність, за винятком випадків, коли вартість майнових активів, що залишилися у банкрута, менша ніж та, що вимагається для його функціонування згідно із законодавством.

4.6. Припинення провадження у справах про банкрутство

Не розглядаючи особливості провадження справ про банкрутство окремих категорій суб'єктів підприємницької діяльності, слід зазначити, що відносини, пов'язані з банкрутством містоутворюючих, особливо небезпечних, сільськогосподарських підприємств, страховиків, інших категорій суб'єктів підприємницької діяльності, регулюються розділом VI Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", який визначає особливості провадження справ про банкрутство вказаних суб'єктів. Проте в цілому процедури банкрутства зазначених суб'єктів підприємницької діяльності базуються на положеннях, які розглянуто вище, і припинення провадження у справах про банкрутство здійснюється на загальних підставах.
З підстав, передбачених законодавством (ст. 40 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"), господарський суд припиняє провадження у справі про банкрутство, якщо:
- боржник не включений до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України або до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності;
- подано заяву про визнання банкрутом ліквідованої або реорганізованої (крім реорганізації у формі перетворення) юридичної особи;
- у провадженні господарського суду є справа про банкрутство того самого боржника;
- затверджено звіт керуючого санацією боржника в порядку, передбаченому цим Законом;
- затверджено мирову угоду;
- затверджено звіт ліквідатора в порядку, передбаченому Законом;
- боржник виконав усі зобов'язання перед кредиторами;
- кредитори не висунули вимог до боржника після порушення провадження у справі про банкрутство за заявою боржника.
Законодавець, визначаючи підстави припинення провадження у справах про банкрутство, зазначив, що якщо боржник не включений до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України або до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності, якщо подано заяву про визнання банкрутом ліквідованої або реорганізованої (крім реорганізації у формі перетворення) юридичної особи або якщо затверджено мирову угоду, господарський суд припиняє провадження у справі про банкрутство незалежно від стадії розгляду. У разі наявності в провадженні господарського суду справи про банкрутство того ж боржника, затвердження звіту керуючого санацією боржника в порядку, передбаченому законодавством, виконання боржником усіх зобов'язань перед кредиторами, у разі, коли кредитори не висунули вимог до боржника після порушення провадження у справі про банкрутство за заявою боржника, провадження у справі про банкрутство припиняється до визнання боржника банкрутом. Також припиняється провадження у справах про банкрутство у разі затвердження звіту ліквідатора.

§ 5. Державна реєстрація припинення суб'єктів господарювання

Порядок державної реєстрації припинення суб'єктів господарювання (фізичних та юридичних осіб) регламентується, насамперед, Законом України від 15 травня 2003 р. № 755-ІУ "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" та іншими підзаконними актами.
На відміну від законів та нормативних актів, що регулювали порядок державної реєстрації до набуття чинності Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", останній не містить поняття "скасування державної реєстрації". Натомість зазначений Закон містить термін "державна реєстрація припинення юридичної особи" (щодо юридичної особи) та "державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця" (щодо фізичної особи).
Державна реєстрація припинення юридичної особи та підприємницької діяльності фізичної особи здійснюється органом державної реєстрації шляхом виключення його з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (це автоматизована система збирання, накопичення, захисту, обліку та надання інформації про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців) (далі - Єдиний державний реєстр).
Закон України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" передбачає окремий порядок для державної реєстрації припинення юридичної особи та державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця", що регулюється, відповідно, розділами 4 та 6 Закону.
Державна реєстрація припинення юридичної особи
Залежно від форм припинення юридичної особи (реорганізації чи ліквідації) Закон України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" визначає окремий порядок для проведення державної реєстрації припинення юридичної особи.
Відповідно до ст. 36 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" для проведення державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті її ліквідації голова ліквідаційної комісії або уповноважена ним особа після закінчення процедури ліквідації, яка передбачена законом, але не раніше двох місяців з дати публікації повідомлення у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації, повинен подати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору такі документи:
- заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації припинення юридичної особи у зв'язку з ліквідацією;
- свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи;
- оригінал установчих документів;
- акт ліквідаційної комісії з ліквідаційним балансом, який затверджено рішенням засновників (учасників) або уповноваженого ними органу;
- довідку відповідного органу державної податкової служби про зняття юридичної особи з обліку як платника податків;
- довідку відповідного органу Пенсійного фонду України про зняття з обліку;
- довідки відповідних органів фондів соціального страхування про зняття з обліку;
- довідку архівної установи про прийняття документів, які відповідно до законодавства підлягають довгостроковому зберіганню.
Крім документів, які передбачені ст. 36 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", додатково подається висновок аудитора щодо достовірності та повноти ліквідаційного балансу.
Підписи на ліквідаційному балансі повинні бути нотаріально посвідчені. Державний реєстратор повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті її ліквідації. Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті її ліквідації є датою державної реєстрації припинення юридичної особи.
Строк державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті її ліквідації не повинен перевищувати трьох робочих днів з дати надходження документів для проведення державної реєстрації припинення юридичної особи.
Державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації припинення юридичної особи повинен видати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) голові ліквідаційної комісії або уповноваженій ним особі один примірник оригіналу установчих документів і свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи, які мають спеціальну відмітку про державну реєстрацію припинення юридичної особи. Така відмітка робиться державним реєстратором також на примірнику оригіналу установчих документів юридичної особи, який залишається у реєстраційній справі.
Стаття 37 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" визначає порядок проведення державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті злиття, приєднання, поділу або перетворення (реорганізації). Для проведення державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті злиття, приєднання, поділу або перетворення голова комісії з припинення або уповноважена ним особа після закінчення процедури припинення, яка передбачена законом, але не раніше двох місяців з дати публікації повідомлення у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації, повинні подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору такі документи:
- заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті злиття, приєднання, поділу або перетворення;
- свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи;
- оригінал установчих документів;
- нотаріально посвідчену копію передавального акта, якщо припинення здійснюється в результаті злиття, приєднання або перетворення, або нотаріально посвідчену копію розподільчого балансу, якщо припинення здійснюється у разі поділу;
- довідку архівної установи про прийняття документів, які відповідно до законодавства підлягають довгостроковому зберіганню;
- документ про узгодження плану реорганізації з органом державної податкової служби;
- довідку відповідного органу державної податкової служби про зняття юридичної особи з обліку як платника податків;
- довідку відповідного органу Пенсійного фонду України про зняття з обліку;
- довідки відповідних органів фондів соціального страхування про зняття з обліку.
У випадках, що встановлені законом, крім зазначених документів, додатково подається висновок аудитора щодо достовірності та повноти передавального акта або розподільчого балансу.
У разі державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті перетворення державному реєстратору подаються лише:
- заповнена реєстраційна картка на проведення державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті перетворення;
- свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи;
- оригінал установчих документів;
- нотаріально посвідчену копію передавального акта.
Державна реєстрація юридичної особи, яка утворена в результаті перетворення, здійснюється у порядку, який встановлено ст.ст. 24-27 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців". При перетворенні юридичної особи до неї не застосовуються обмеження, встановлені ч. 2 ст. 35 Закону. Перетворення вважається завершеним з моменту державної реєстрації новоутвореної юридичної особи та державної реєстрації припинення юридичної особи, що припиняється у результаті перетворення.
Зміни до установчих документів юридичної особи, що не припиняється в результаті приєднання, підлягають державній реєстрації після державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті приєднання у порядку, встановленому ст. 29 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців". Приєднання вважається завершеним з моменту державної реєстрації таких змін до установчих документів та державної реєстрації припинення юридичних осіб, що припиняються в результаті приєднання.
Державна реєстрація юридичної особи, яка утворена в результаті злиття або поділу, здійснюється у порядку, встановленому ст.ст. 24-27 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців".
Злиття вважається завершеним з моменту державної реєстрації новоутвореної юридичної особи та державної реєстрації припинення юридичних осіб.
Поділ вважається завершеним з моменту державної реєстрації новоутворених юридичних осіб та державної реєстрації припинення юридичної особи.
Відповідно до ч. 9 ст. 37 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" за відсутності підстав, передбачених ч. 7 ст. 37 Закону, для залишення документів, які подані для проведення державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті її реорганізації, без розгляду державний реєстратор повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті її реорганізації. Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті її реорганізації є датою державної реєстрації припинення юридичної особи.
Строк державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті її реорганізації не повинен перевищувати три робочих дні з дати надходження документів для проведення державної реєстрації припинення юридичної особи.
Державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації припинення юридичної особи повинен видати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) голові комісії з припинення або уповноваженій ним особі один примірник оригіналу установчих документів і свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи, які мають спеціальну відмітку про державну реєстрацію припинення юридичної особи. Така відмітка робиться державним реєстратором також на примірнику оригіналу установчих документів юридичної особи, який залишається у реєстраційній справі.
Зняття з обліку в органах державної податкової служби Порядок зняття юридичної особи з податкового обліку визначений Інструкцією про порядок обліку платників податків, затв. наказом Державної податкової адміністрації України від 19 лютого 1998 р. № 80 (в редакції наказу від 17 листопада 1998 р. № 552). Але після набрання чинності новим Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" при приведенні у відповідність до зазначеного Закону цієї Інструкції до неї не було внесено ряд змін, в результаті чого в останній міститься ряд неузгодженостей. Так, зокрема, Інструкцією не визначений порядок зняття з обліку в органах державної податкової служби юридичних осіб, які припиняються шляхом реорганізації. Чітко визначений лише порядок зняття із обліку юридичних осіб, що припиняються в результаті ліквідації. Тому при знятті з обліку юридичній особі, яка припиняється шляхом реорганізації, слід керуватися порядком, що застосовується при припиненні юридичної особи шляхом ліквідації, але з урахуванням особливостей процедури реорганізації (відсутністю ліквідаційної комісії, відсутністю ліквідаційного балансу тощо). Але не слід забувати, що при реорганізації суб'єкту господарювання-правонаступнику необхідно здійснити нову реєстрацію в органах податкової служби в порядку, визначеному п. 7 Інструкції.
Зняття з обліку юридичної особи, що припиняється шляхом ліквідації, відбувається наступним чином. Ліквідаційна комісія відповідно до п. 8 Інструкції про порядок обліку платників податків у 3-денний термін з дати прийняття власником або уповноваженим ним органом рішення про ліквідацію зобов'язана подати в орган державної податкової служби, в якому платник податків перебуває на обліку, такі документи:
- заяву про зняття з обліку платника податків за формою № 8-ОПП (для юридичних осіб), дата якої фіксується в журналі;
- оригінал довідки за формою № 4-ОПП (довідка про взяття на облік платника податків);
- копію розпорядчого документа (рішення) власника або органу, уповноваженого на те засновницькими документами, про ліквідацію;
- копію розпорядчого документа про утворення ліквідаційної комісії;
- ліквідаційну картку органів державної статистики (для кожної філії за наявності у платника податків - юридичної особи філій).
У разі прийняття судом або господарським судом рішення про ліквідацію він повідомляє про це відповідний податковий орган у встановленому законом порядку.
У 10-денний термін з дня подання заяви ліквідаційна комісія має скласти ліквідаційний баланс у формі річного звіту (на дату прийняття рішення про ліквідацію) та подати його для перевірки органу державної податкової служби. При одержанні органами державної податкової служби від платника податків заяви за ф. № 8, а також на підставі інформації про порушення справи про банкрутство платника податків або звернення до суду чи господарського суду з питання скасування державної реєстрації органом державної податкової служби у місячний термін приймається рішення про проведення документальної перевірки таких платників. На підставі цього рішення відповідні підрозділи розпочинають перевірку юридичної особи, в тому числі представництв, філій та інших відокремлених підрозділів юридичної особи.
Після проведеної перевірки платника податків у разі встановлення факту відсутності заборгованості перед бюджетами орган державної податкової служби знімає його з обліку. Зняття з обліку платника податків в органах державної податкової служби проводиться за наявності повідомлення від установи банку про закриття такому платнику рахунків. Після завершення процедури зняття з обліку орган державної податкової служби складає довідку про зняття з обліку платника податків за ф. № 12-ОПП, яку надсилає до органів державної реєстрації або органу, що здійснив реєстрацію.
Якщо після проведеної перевірки платника податків встановлено факт заборгованості його перед бюджетами, орган державної податкової служби не знімає його з обліку, а підрозділи обліку та звітності складають повідомлення про наявність обов'язків зі сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) і надсилають його ліквідаційній комісії. Зазначене повідомлення дозволяється видавати платнику податків для пред'явлення у відповідні органи.
Підприємства-банкрути знімаються з обліку після затвердження ліквідаційного балансу ухвалою господарського суду, прийняття судом рішення про ліквідацію такого підприємства та визнання податкового боргу безнадійним у такому ж самому порядку.
Зняття з обліку платника податків фіксується в журналі, а відмітка про його зняття з обліку вводиться в районний рівень Єдиного банку даних про платників податків - юридичних осіб.
Після надання всіх необхідних документів податковому органу юридична особа звертається до установ банку з проханням про закриття рахунків.
Зняття з обліку в органах Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття
Порядок зняття суб'єктів господарювання, шо припиняються, із обліку в органах, які отримують платежі на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття відповідно регламентується Інструкцією про порядок обчислення і сплати внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття та обліку їх надходження до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, затв. наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 18 грудня 2000 р. № 339.
Пункт 3.7 Інструкції регулює порядок зняття з обліку юридичної особи у разі її реорганізації. Так, у разі прийняття рішення про реорганізацію юридичної особи останній (власник чи уповноважена на те особа) зобов'язаний у 10-денний термін з моменту настання цієї зміни подати до відповідного центру зайнятості заяву про зняття з обліку. Працівниками центру зайнятості у 10-денний строк після отримання заяви про зняття з обліку здійснюється документальна перевірка правильності розрахунків роботодавця, за результатами якої складається акт у двох примірниках. Якщо роботодавець має недоїмку зі сплати страхових внесків, то йому нараховуються пеня, штраф відповідно до чинного законодавства. У 15-денний строк проводяться повні розрахунки із сплати недоїмки, пені, штрафу на підставі акта.
У разі зняття із обліку юридичної особи, що припиняється у зв'язку з її ліквідацією, останній зобов'язаний у 10-денний термін із дня прийняття рішення про ліквідацію (заява (рішення) власника (власників) або уповноваженого ним (ними) органу чи рішення господарського суду) подати до центру зайнятості заяву про зняття з обліку (п. 3.9 Інструкції). При ліквідації підприємство зобов'язане провести повний розрахунок з Фондом загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття на день ліквідації.
Якщо підприємство, яке ліквідується, має заборгованість з виплати заробітної плати, у тому числі і нарахованої за останній звітний місяць, а строк внесення страхових внесків ще не настав, то ліквідаційна комісія зобов'язана включити належну до сплати суму коштів до ліквідаційного балансу підприємства і оформити це надходження окремим актом. В акті зазначається сума належних платежів і дата їх внесення, яка не може бути пізнішою від дати, встановленої підприємству для її виплати до ліквідації. Копії акта, підписаного ліквідаційною комісією, подаються до центру зайнятості за місцем реєстрації платника, що підлягає ліквідації.
Отримавши зазначені документи, центри зайнятості у 15-денний строк здійснюють документальну перевірку щодо повноти сплати страхових внесків.
На підставі документів, поданих до центрів зайнятості, щодо реорганізації та ліквідації юридичної особи, а також після остаточного погашення боргів зі сплати страхових внесків до Фонду, роботодавець (юридична особа) знімається з обліку. Його реєстраційний номер у подальшому не використовується, а його платежі враховуються в базі даних до кінця поточного року. Справа юридичної особи зберігається відповідним державним органом протягом 3-х років.
Зняття з обліку в органах Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності
Відповідно до абз. 7 ч. 1 ст. 23 Закону України від 18 січня 2001 р. № 2240-Ш "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням" у разі ліквідації, реорганізації юридичної особи страхувальник зобов'язаний провести повний розрахунок щодо сплати страхових внесків до Фонду по день ліквідації, реорганізації та звернутися за місцем його реєстрації як платника страхових внесків для зняття з обліку. Відповідно до ч. 8 ст. 27 Закону юридична особа зобов'язана надати виконавчій дирекції відділення Фонду відомості щодо ліквідації або реорганізації підприємства, установи, організації в 10-денний строк з дня прийняття відповідного рішення.
Крім того, відповідно до ч. З ст. 45 Закону України від 23 вересня 1999 р. № 1105-ХІУ "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" роботодавець (юридична особа) як страхувальник зобов'язаний поінформувати робочий орган виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків не пізніш як за два місяці про ліквідацію підприємства.
Зняття з обліку в органах Пенсійного фонду України
Закон України від 9 липня 2003 р. № 1058-ІУ "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" передбачає обов'язковість щодо повідомлення страхувальником територіальних органів Пенсійного фонду про ліквідацію чи реорганізацію підприємства, установи, організації у 10-денний термін із дня прийняття відповідного рішення (ч. 11 ст. 17).
Порядок зняття з обліку в органах Пенсійного фонду України регулюється Інструкцією про порядок обчислення і сплати страхувальниками та застрахованими особами внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування до Пенсійного фонду України, затв. постановою правління Пенсійного фонду України від 19 грудня 2003 р. № 21-1. Але, як і усі інші нормативні акти, дана Інструкція не містить окремого порядку для зняття із обліку суб'єктів господарювання, які ліквідуються та припиняються шляхом реорганізації. Хоча із тексту окремих статей вбачається, що мова йде не лише про суб'єктів, що ліквідуються, але й про тих, що припиняються шляхом реорганізації.
Пункт 3.4 зазначеної Інструкції визначає, що у разі прийняття в установленому законодавством порядку рішення про скасування державної реєстрації платника у зв'язку з його ліквідацією заява (рішення) власника (власників) або уповноваженого ним (ними) органу чи рішення господарського суду платник зобов'язаний у 10-денний термін з дня прийняття відповідного рішення про ліквідацію подати до органу Пенсійного фонду вищевказані документи та заяву про зняття з обліку із зазначенням його правонаступника (якщо він визначений).
Отримавши зазначені документи, орган Пенсійного фонду у 10-денний термін проводить документальну перевірку правильності обчислення та сплати страхових внесків. На основі акта перевірки платник розраховується з органом Пенсійного фонду.
У разі встановлення заборгованості платника, державна реєстрація якого скасовується, орган Пенсійного фонду складає довідку про борг за платежами до Пенсійного фонду, один примірник якої надсилає ліквідаційній комісії, другий - правонаступнику (у разі реорганізації) та органу державної податкової служби - за внесками на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.
Якщо підприємство, яке ліквідується, має заборгованість, то ліквідаційна комісія включає належну суму сплати коштів до ліквідаційного балансу підприємства і оформляє це надходження актом. В акті зазначаються правонаступник підприємства (якщо він визначений), сума належних платежів і дата їх внесення, яка не може бути пізнішою від дати, установленої підприємству для її виплати до ліквідації. Копії актів, підписаних ліквідаційною комісією і правонаступником (у разі реорганізації), подаються до відповідного органу Пенсійного фонду за місцем реєстрації підприємства, що підлягає ліквідації, і правонаступника.
Орган Пенсійного фонду закриває справу платника після остаточного погашення ним недоїмки зі сплати страхових внесків та інших платежів до бюджету Пенсійного фонду. Реєстраційний номер ліквідованого платника страхових внесків надалі не використовується, його платежі враховуються в базі даних до кінця поточного року.
Зняття з обліку платника фіксується у журналі обліку платників. Справа такого платника здається до архіву органу Пенсійного фонду після закінчення звітного року.
Одночасно із зняттям з обліку в державних установах юридична особа, що припиняється, зобов'язана закрити усі наявні рахунки в банках.
Порядок закриття рахунків в установах банку юридичними особами визначений Інструкцією про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затв. постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 р. № 492.
Так, зокрема, відповідно до п. 20.1 зазначеної Інструкції поточні рахунки клієнтів банків закриваються:
- на підставі заяви клієнта;
- на підставі рішення органу, на який законом покладено функції щодо ліквідації або реорганізації юридичної особи;
- на підставі відповідного рішення суду або господарського суду про ліквідацію суб'єкта господарювання.
За наявності рішення уповноваженого державного органу про скасування державної реєстрації юридичної особи або ж визнання в установленому порядку юридичної особи фіктивною банк закриває рахунки таких осіб і протягом трьох робочих днів надає інформацію спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу щодо таких рахунків. У разі ненадходження протягом семи робочих днів розпоряджень від спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу або рішення суду стосовно вжиття чи невжиття заходів щодо цих коштів банк зараховує ці кошти на балансовий рахунок, визначений Національним банком для обліку коштів за недіючими рахунками клієнтів.
У випадку реорганізації юридичної особи поточний рахунок закривається. Юридична особа-правонаступник відкриває новий поточний рахунок в порядку, визначеному Інструкцією (п. 2.2 Інструкції).
Пункт 2.3 Інструкції передбачає, що у разі реорганізації юридичної особи поточний рахунок може бути закритий юридичною особою-правонаступником за умови подання нею таких документів:
-заяви про закриття поточного рахунку;
-копії рішення органу, на який законом покладено функції Щодо реорганізації юридичної особи, або рішення суду про проведення реорганізації юридичної особи - власника рахунку та визначення її правонаступника, засвідченої нотаріально;
- картки із зразками підписів і відбитка печатки юридичної особи-правонаступника, засвідченої нотаріально.
Що ж до юридичної особи, що ліквідується, то відповідно до п. 20.4 Інструкції для проведення ліквідаційної процедури використовується один поточний рахунок юридичної особи, що ліквідується, визначений ліквідатором (ліквідаційною комісією). Для цього до банку подаються такі документи:
- рішення суду про ліквідацію юридичної особи (оригінал або копія, засвідчена в установленому порядку);
- картка із зразками підписів і відбитка печатки, засвідчена нотаріально.
До цієї картки включаються зразки підписів ліквідатора (уповноважених членів ліквідаційної комісії) і відбитка печатки юридичної особи, що ліквідується. Інші рахунки, виявлені під час проведення ліквідаційної процедури, підлягають закриттю ліквідатором (ліквідаційною комісією).
Відповідно до п. 20.8 Інструкції у разі закриття поточного або вкладного (депозитного) рахунку суб'єкта господарювання банк протягом трьох робочих днів з дня закриття рахунку (включаючи день закриття рахунку) повідомляє про це відповідний орган державної податкової служби. Повідомлення про закриття рахунку надсилається електронною поштою Національного банку з використанням засобів захисту інформації Національного банку. Отримання органом державної податкової служби такого повідомлення підтверджується файлом-квитанцією, що надсилається цим органом до банку. Файл-квитанція на паперовому носії зберігається в справі з юридичного оформлення рахунку. Справа з юридичного оформлення рахунку залишається в банку і зберігається ним протягом 5 років після закриття рахунку.
Поряд з закриттям рахунків в банківських установах та зняттям з податкового обліку та обліку у фондах юридична особа має здати наявні в неї штампи та печатки. Закон України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" не передбачає подання при державній реєстрації припинення юридичної особи довідки про знищення печатки та штампів. Обов'язковість такої процедури передбачена лише Інструкцією про порядок видачі міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади, підприємствам, установам, організаціям, господарським об'єднанням та громадянам дозволів на право відкриття та функціонування штемпельно-граверних майстерень, виготовлення печаток і штампів, а також порядок видачі дозволів на оформлення замовлень на виготовлення печаток і штампів, та затвердження умов і правил провадження діяльності з відкриття та функціонування штемпельно-граверних майстерень, виготовлення печаток і штампів, затв. наказом Міністерства внутрішніх справ України від 11 січня 1999 р. № 17. Так, у п. 3.4.2 вищезазначеної Інструкції вказано, що у разі ліквідації суб'єктів господарювання, їх керівники печатки і штампи зобов'язані здати для знищення в органи внутрішніх справ.
Для одержання квитанції про знищення печаток і штампів, які видаються відповідно до п. 3.1.2 цієї Інструкції, до органів внутрішніх справ подається письмове клопотання, де вказуються:
- кількість печаток та штампів, які передбачається знищити;
- підстава для знищення;
- особа, відповідальна за знищення печаток і штампів, прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані;
- прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані керівника або уповноваженої ним особи, що подає клопотання до органу внутрішніх справ.
До клопотань додаються печатки і штампи, їхні відбитки у двох примірниках, а також платіжні доручення чи квитанції про оплату послуг, пов'язаних з видачею квитанцій про знищення печаток і штампів. За видачу квитанцій справляється плата, розмір та порядок використання якої встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Про знищення печаток і штампів видається квитанція, на звороті якої робляться відбитки знищених печаток і штампів, після чого вони знищуються: металеві вироби - обпилюванням двома перехресними лініями, гумові, каучукові деталі - розрізанням на малі не з'єднувані, не відновлювані частини в присутності заявника.
Бланки квитанцій про знищення печаток і штампів до їх заповнення потрібно зібрати в книгу, яка прошивається і скріплюється печаткою канцелярії, секретаріату органу внутрішніх справ та печаткою з відбитком "Дозвільна система". Бланки зберігаються в підрозділах дозвільної системи органів внутрішніх справ. Корінець квитанції долучається до матеріалів, які стали підставою для їх знищення.
Державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця
Порядок державної реєстрації припинення підприємницької Діяльності фізичної особи-підприємця (надалі - припинення фізичної особи) передбачений розділом VI Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців".
Для того, щоб фізичній особі-підприємцю подати в установленому порядку документи, необхідні для державної реєстрації припинення діяльності останньої, вона має спочатку пройти процедуру фіксування самого факту прийняття рішення. Так, відповідно до ст. 47 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" для внесення до Єдиного державного реєстру запису про рішення фізичної особи-підприємця щодо припинення нею підприємницької діяльності фізична особа-підприємець або уповноважена нею особа повинні подати державному реєстратору (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи:
- нотаріально посвідчену заяву про припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем;
- документ, що підтверджує внесення плати за публікацію повідомлення про прийняття фізичною особою-підприємцем рішення щодо припинення підприємницької діяльності.
Якщо ці документи подаються заявником особисто, то державному реєстратору додатково пред'являється паспорт.
Зазначені документи приймаються за описом, копія якого в день надходження документів видається (надсилається рекомендованим листом) заявнику з відміткою про дату надходження документів. Дата надходження документів для внесення до Єдиного державного реєстру запису про рішення фізичної особи-підприємця щодо припинення нею підприємницької діяльності вноситься до журналу обліку реєстраційних дій.
Державний реєстратор розглядає надані документи та за відсутності підстав для залишення цих документів без розгляду зобов'язаний не пізніше наступного робочого дня з дати надходження документів внести до Єдиного державного реєстру запис про рішення щодо припинення фізичною особою підприємницької діяльності та передати органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування повідомлення про внесення такого запису.
З дати внесення до Єдиного державного реєстру запису щодо рішення про припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем забороняється проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця, щодо якої прийнято рішення про припинення підприємницької діяльності.
Закон України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", зокрема ст.ст. 47-50, визначає окремий порядок для проведення державної реєстрації залежно від підстав припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця, які, в свою чергу, визначені ст. 46 Закону.
Відповідно до ст. 47 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" для проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем за її рішенням фізична особа-підприємець або уповноважена нею особа не раніше двох місяців з дати публікації повідомлення у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації, а також після повідомлення реєструючого органу про прийняття рішення щодо припинення діяльності подає державному реєстратору особисто (надсилає рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи:
- заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем за її рішенням;
- свідоцтво про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця;
- довідку відповідного органу державної податкової служби про зняття фізичної особи-підприємця з обліку як платника податків;
- довідку відповідного органу Пенсійного фонду України про зняття з обліку;
- довідки відповідних органів фондів соціального страхування про зняття з обліку.
Якщо зазначені документи подаються заявником особисто, державному реєстратору додатково пред'являється паспорт.
Документи, які подаються для проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем, приймаються за описом, копія якого в день надходження документів видається (надсилається рекомендованим листом) заявнику з відміткою про дату надходження документів.
Дата надходження документів для проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем вноситься до журналу обліку реєстраційних дій.
За відсутності підстав для залишення документів, які передбачені ч. 13 ст. 47 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", без розгляду, державний реєстратор повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця.
Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем є датою державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем.
Строк державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем не повинен перевищувати двох робочих днів з дати надходження документів для проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем.
Державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем повинен видати або надіслати заявнику копію свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця із спеціальною відміткою про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем.
Порядок надання відомостей про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування встановлюється ст. 51 Закону.
Стаття 48 Закону встановлює порядок державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця у разі її смерті, оголошення її померлою або визнання фізичної особи-підприємця безвісно відсутньою. У разі смерті фізичної особи-підприємця третя особа, зокрема спадкоємець, може подати державному реєстратору особисто (надіслати рекомендованим листом) нотаріально посвідчену копію свідоцтва про смерть фізичної особи або нотаріально посвідчену копію довідки органу реєстрації актів цивільного стану про смерть фізичної особи.
Суд, який постановив рішення про оголошення фізичної особи-підприємця померлою або визнання фізичної особи-підприємця безвісно відсутньою, в день набрання таким рішенням законної сили направляє його копію державному реєстратору за місцем реєстрації фізичної особи-підприємця. У судовому рішенні про оголошення фізичної особи-підприємця померлою або визнання фізичної особи-підприємця безвісно відсутньою вказується особа, яка призначена управителем майна фізичної особи-підприємця за поданням органу опіки та піклування, якщо інше не встановлено законом.
Дата надходження документів для державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем у разі її смерті або оголошення її померлою, або визнання фізичної особи-підприємця безвісно відсутньою вноситься державним реєстратором до журналу обліку реєстраційних дій.
Державний реєстратор зобов'язаний не пізніше наступного робочого дня з дати надходження документів для проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем у разі її смерті або оголошення її померлою, або визнання фізичної особи-підприємця безвісно відсутньою заповнити реєстраційну картку на проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця у зв'язку з її смертю або оголошенням її померлою, або визнанням її безвісно відсутньою та внести до Єдиного державного реєстру запис про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем у зв'язку з її смертю або оголошенням її померлою, або визнанням її безвісно відсутньою. Порядок надання відомостей про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування встановлюється ст. 51 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців".
При державній реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця за судовим рішенням, що не пов'язано з банкрутством фізичної особи-підприємця, ст. 49 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" встановлює наступний порядок.
Суд, який постановив рішення про припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця, у тому числі рішення про визнання фізичної особи-підприємця недієздатною або про обмеження її цивільної дієздатності, в день набрання таким рішенням законної сили направляє його копію державному реєстратору за місцем реєстрації фізичної особи - підприємця для внесення до Єдиного державного реєстру запису про судове рішення щодо припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця.
Дата надходження судового рішення щодо припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця вноситься державним реєстратором до журналу обліку реєстраційних дій.
У разі, якщо підставою для постановлення судового рішення щодо припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем є визнання її недієздатною або обмеження її цивільної дієздатності, у судовому рішенні щодо припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця в зв'язку з визнанням фізичної особи-підприємця недієздатною або обмеженням її цивільної дієздатності суд може вказати особу, яка призначена управителем майна фізичної особи-підприємця за поданням органу опіки та піклування, якщо інше не встановлено законом.
Державний реєстратор зобов'язаний не пізніше наступного робочого дня з дати надходження судового рішення щодо припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем внести до Єдиного державного реєстру запис про судове рішення щодо припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця та повідомити органи статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування та фізичну особу-підприємця, щодо якої було постановлено судове рішення, про внесення такого запису.
З дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про судове рішення щодо припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем застосовуються обмеження, які встановлені ч. 8 ст. 47 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців".
Державна реєстрація припинення підприємницької діяльності за судовим рішенням, що не пов'язано з банкрутством фізичної особи-підприємця, здійснюється за процедурами, встановленими частинами 9-18 ст. 47 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців".
При державній реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця за судовим рішенням щодо визнання фізичної особи-підприємця банкрутом, відповідно до ст. 50 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", суд, який постановив рішення щодо визнання фізичної особи-підприємця банкрутом, у день набрання ним законної сили направляє його копію державному реєстратору за місцем державної реєстрації фізичної особи-підприємця для внесення до Єдиного державного реєстру запису про судове рішення. Дата надходження відповідного судового рішення вноситься державним реєстратором До журналу обліку реєстраційних дій.
Державний реєстратор повинен не пізніше наступного робочого дня з дати надходження судового рішення щодо визнання фізичної особи-підприємця банкрутом внести до Єдиного державного реєстру запис про судове рішення щодо визнання фізичної особи-підприємця банкрутом та повідомити органи статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування, а також фізичну особу-підприємця, щодо якої було прийнято рішення суду, про внесення такого запису.
У разі, якщо після завершення процедури банкрутства відповідно до законодавства судом постановлене рішення про припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця у зв'язку з визнанням її банкрутом, суд, що постановив відповідне рішення, в день набрання ним законної сили направляє його державному реєстратору за місцем реєстрації фізичної особи-підприємця для внесення відповідного запису. Дата надходження відповідного судового рішення вноситься до журналу обліку реєстраційних дій.
Державний реєстратор повинен не пізніше наступного робочого дня з дати надходження судового рішення щодо припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця у зв'язку з визнанням її банкрутом заповнити реєстраційну картку про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця, внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця у зв'язку з визнанням її банкрутом.
Порядок надання відомостей про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування встановлюється ст. 51 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців".
При надходженні до державного реєстратора свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця державний реєстратор зобов'язаний зробити на свідоцтві відмітку про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності та видати (надіслати рекомендованим листом) його за місцем проживання фізичної особи-підприємця, щодо якої була проведена державна реєстрація припинення.
У разі, якщо після завершення процедури банкрутства, яка встановлена законом, судом прийнято рішення щодо припинення провадження у справі про банкрутство, суд, що постановив відповідне рішення, в день набрання ним законної сили направляє його державному реєстратору за місцем реєстрації фізичної особи-підприємця для внесення до Єдиного державного реєстру запису щодо судового рішення про припинення провадження у справі про банкрутство.
Дата надходження судового рішення щодо припинення провадження у справі про банкрутство вноситься до журналу обліку реєстраційних дій.
Державний реєстратор повинен не пізніше наступного робочого дня з дати надходження судового рішення про припинення провадження у справі про банкрутство внести до Єдиного державного реєстру запис про припинення провадження у справі про банкрутство фізичної особи-підприємця та повідомити органи статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування про внесення такого запису для взяття фізичної особи-підприємця на облік.
Зняття з обліку фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності як платника податків здійснюється в порядку, аналогічному для платників податків - юридичних осіб, з урахуванням того, що після прийняття фізичною особою рішення про ліквідацію вона подає до органу державної податкової служби, в якому вона зареєстрована як платник податків, такі документи:
- заяву про зняття з обліку платника податків за ф. № 8-ОПП, дата якої фіксується в журналі;
- оригінали документів, що видаються органами державної податкової служби платнику податків (свідоцтва, патенти, довідки за формою № 4-ОПП, інші довідки тощо) і підлягають поверненню до органу державної податкової служби, а також завірені органом державної податкової служби копії цих документів, якщо такі видавались та підлягають поверненню до органу державної податкової служби.
Крім того, у зв'язку зі смертю фізична особа знімається з обліку за наявності довідки, одержаної від органів реєстрації актів цивільного стану про смерть фізичної особи - платника податків або про визнання її померлою, безвісно відсутньою чи недієздатною згідно із законодавством, за умови відсутності в такої особи відкритих рахунків в установах банків та податкового боргу або визнання податкового боргу безнадійним у порядку, передбаченому законодавством (п. 8.9 Інструкції про порядок обліку платників податків).
Що ж до зняття фізичної особи-підприємця з обліку в органах Пенсійного фонду України, Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття та Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, то інструкції, що регламентують відповідний порядок зняття з обліку юридичних осіб, не відокремлюють порядок зняття окремо для юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, а тому для останніх порядок зняття з обліку є таким само, як і для юридичних осіб, з урахуванням особливостей, властивих фізичній особі (підстави припинення підприємницької діяльності тощо).
В тому ж порядку, який встановлено для юридичної особи, здають печатку та штампи фізичні особи-підприємці. Порядок закриття рахунків в установах банку фізичними особами-підприємцями визначений, як і для юридичних осіб, Інструкцією про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах.
Відповідно до п. 20.1 зазначеної Інструкції поточні рахунки клієнтів банків закриваються, зокрема:
- на підставі відповідного рішення суду або господарського суду про ліквідацію суб'єкта господарювання;
- у разі смерті власника рахунку - фізичної особи (за зверненням до банку спадкоємців).
За наявності рішення уповноваженого державного органу про скасування державної реєстрації фізичної особи-підприємця, чи оголошення фізичної особи померлою, або визнання її безвісно відсутньою банк закриває рахунки цих осіб в такому ж порядку, що існує для юридичних осіб.
З дати внесення державним реєстратором до Єдиного державного реєстру запису про припинення юридичної особи або запису про припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем реєстраційна справа повинна зберігатися у державного реєстратора протягом трьох років. Після закінчення цього строку державний реєстратор повинен передати реєстраційну справу на зберігання до державної архівної установи в порядку, який встановлено законом (ст. 15 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців").

Тема 6 ДОГОВІРНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

§ 1. Поняття та ознаки господарського договору

Поняття "господарський договір" законодавством України не визначене. Стаття 173 ГК України лише дає загальне визначення господарського зобов'язання - ним визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК України, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Також у ст. 179 ГК України міститься визначення господарсько-договірних зобов'язань як майново-господарських зобов'язань, що виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і не господарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів.
Зважаючи на те, що господарський договір є різновидом цивільно-правової угоди, тобто - за своєю юридичною природою - є погодженою дією двох або більше сторін, спрямованою на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст.ст. 202, 626 ЦК України), на нього поширюються загальні положення гл. 16, глав 47-53 та інші положення ЦК України щодо угод (зобов'язань) у разі, якщо вони не суперечать положенням господарського законодавства України. Підтвердженням цього є ч. 7 ст. 179 ГК України, відповідно до якої господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Поняття господарського договору виступає у двох аспектах: 1) під поняттям "договір" розуміються правовідносини, що виникають із договору як юридичного акта; 2) мається на увазі правовий документ, яким зафіксовано виникнення договірного зобов'язання з волі його учасників.
Господарський договір опосередковує відносини (конкретніше, як йшлося вище, - зобов'язання), що виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і не господарюючими суб'єктами - юридичними особами, а також органами державної влади, органами місцевого самоврядування, наділеними господарською компетенцією. Іншими словами, характерною ознакою господарського договору є те, що він укладається між суб'єктами господарської (в тому числі підприємницької) діяльності або між одним чи декількома такими особами і не господарюючою юридичною особою, в тому числі органами влади. Зобов'язання майнового характеру, що виникають між суб'єктами господарювання та не господарюючими суб'єктами - громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства (ч. З ст. 175 ГК України).
Укладення господарських договорів між суб'єктами господарської (підприємницької) діяльності зумовлює необхідність набуття ними цього статусу шляхом їх державної реєстрації, процедура проведення якої розглядалася вище.
Проте вищевказаним не обмежуються ознаки господарських договорів. Окрім суб'єктного складу такого договору, важливе значення має його предмет. Ним, як йшлося вище, є майново-господарські зобов'язання сторін, необхідність оформлення яких зумовлює існування господарського договору.
Згідно з ч. 1 ст. 175 ГК України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Господарським зобов'язання, відповідно, стає у разі, коли воно виникає з приводу чи у зв'язку зі здійсненням суб'єктами господарської (зокрема підприємницької) діяльності, ознаки якої наводяться у ст. З (ст. 42) ГК України.
Таким чином, господарським є договір, укладений між суб'єктами господарської (в тому числі підприємницької) діяльності або між одним чи декількома такими особами і не господарюючою юридичною особою з приводу чи у зв'язку зі здійсненням ними господарської (зокрема підприємницької) діяльності.
Виникає питання про правомірність віднесення до господарських категорії договорів, що безпосередньо не є господарською діяльністю, проте укладаються в зв'язку зі здійсненням такої діяльності. Наприклад, суб'єкт підприємницької діяльності укладає договір оренди вільного приміщення, що належить іншому суб'єкту підприємницької діяльності, для розміщення в ньому свого офісу. Для орендаря наявність офісу виступає необхідною передумовою здійснення власної підприємницької діяльності, метою якої є отримання прибутку. Орендодавець, в свою чергу, отримує від здачі в оренду приміщення доход, який, за вирахуванням суми валових витрат та суми амортизаційних відрахувань, також стає його прибутком.
Проте на нашу думку, такий договір не можна вважати господарським. Власне використання офісу (розміщення в ньому меблів, оргтехніки, знаходження директора і персоналу) ще не є діяльністю, що підпадає під ознаки підприємницької. Це є Діяльністю для задоволення власних потреб суб'єкта підприємницької діяльності (якщо, звичайно, орендар не займається виставковою діяльністю і вищенаведене розміщення майна в орендованому приміщенні не проводиться в межах його основної діяльності), що, в свою чергу, як вірно зазначається в юридичній літературі, не може вважатися предметом господарського договору1. Для орендодавця договір також не буде вважатися господарським, за винятком випадків, коли така діяльність проводиться систематично (систематична здача в оренду приміщення для проведення виставок).
Законодавством встановлений і специфічний орган, який вирішує спори, що виникають із господарських відносин, - господарський суд. Так, відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, громадяни, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

§ 2. Укладання, зміна і розірвання господарських договорів

Як зазначалося вище, на господарські договори поширюються загальні положення гл. 16, глав 47-53 та інші положення ЦК України щодо угод (зобов'язань) у разі, якщо вони не суперечать положенням господарського законодавства України.
Згідно зі ст. 180 ГК України господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
ГК України у ч. З ст. 180 перераховує істотні умови, характерні для господарських договорів незалежно від видів: предмет Договору, ціна договору та строк дії договору.
Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості визначаються відповідно до обов'язкових для сторін нормативних документів - державних стандартів України, кодексів усталеної практики, класифікаторів, технічних умов, міжнародних, регіональних і національних стандартів інших країн (ст. 15 ГК України), а у разі їх відсутності - в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг.
Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому гл. 21 ГК України. Так, згідно з ч. З ст. 189 ГК України суб'єкти господарювання можуть використовувати у господарській діяльності вільні ціни, державні фіксовані ціни та регульовані ціни - граничні рівні цін або граничні відхилення від державних фіксованих цін. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними. У разі визнання погодженої сторонами в договорі ціни такою, що порушує вимоги антимонопольно-конкурентного законодавства, антимонопольний орган має право вимагати від сторін зміни умови договору щодо ціни.
Вимога щодо обов'язкового встановлення умови про строк в господарському договорі означає фактичну заборону використання безстрокових договорів у господарській практиці, правомірність укладення яких встановлена, зокрема, ЦК України (ст.ст. 763, 846 та ін.). Строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору. На зобов'язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше. Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.
Згідно зі ст. 627 ЦК України сторони є вільними, зокрема, в укладенні договору та у визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу та інших актів законодавства. Однією з таких вимог є положення ст. 633 ЦК України щодо укладення публічних договорів. Відповідно до цієї статті підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом. Також він не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг). У разі необґрунтованої відмови підприємець має відшкодувати збитки, завдані споживачеві такою відмовою.
Іншим винятком з правила про вільний вибір умов договору містить інститут договору приєднання - договору, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Такі договори затверджуються відповідними нормативними актами, що видаються компетентними державними органами (див., зокрема, Типовий договір про розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 4 березня 2004 р. № 266, Типову форму договору про закупівлю зерна за бюджетні кошти, затв. наказом Міністерства аграрної політики України від 9 січня 2004 р. № 3, Типову форму договору доручення на виконання функцій з управління пакетом акцій, що належить державі, затв. наказом Фонду державного майна України від 1 березня 2004 р. № 383). Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
Відповідно до ст. 181 ГК України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів. Так, згідно зі ст. 186 ГК України не допускається укладання у спрощений спосіб організаційно-господарських договорів (ст. 176 ГК України).
Загальне правило щодо викладення господарського договору у формі документа, підписаного сторонами, не означає обов'язкового викладення його на папері із власноручними підписами уповноважених представників сторін. Відповідно до ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений У письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Договори у подібній формі можуть укладатися за вимогами Закону України від 22 травня 2003 р. № 851-ІУ "Про електронні Документи та електронний документообіг". Використання при їх вчиненні електронно-числового підпису здійснюється за правилами Закону України від 22 травня 2003 р. № 852-ІУ "Про електронний цифровий підпис". Природно, на таких договорах відбиток печатки не ставиться.
Крім підписання договору від імені юридичної особи, законодавством або установчими документами останньої може бути передбачене наступне затвердження такої угоди засновниками (учасниками). Так, відповідно до ст. 41 Закону України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ "Про господарські товариства" до компетенції загальних зборів акціонерного товариства віднесено затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства.
Власне процедура укладення господарського договору розглядається у частинах 2-8 ст. 181 ГК України. Так, проект господарського договору може бути запропонований будь-якою з сторін. У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках.
Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір (підписує, ставить відбиток печатки) і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у 20-денний строк після одержання договору.
За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у 20-денний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором.
Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов'язана протягом 20 днів розглянути його, в цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони.
У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена у письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо).
Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні або такого, укладення якого є обов'язковим для сторін на підставі закону, або сторона - виконавець за договором, що в установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений 20-денний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими.
У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся).
Загальні вимоги щодо оформлення господарського договору, як і будь-якого іншого первинного документа, містяться в п. 2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку. Первинні документи (на паперових і машинозчитуваних носіях інформації) для надання їм юридичної сили і доказовості повинні мати такі обов'язкові реквізити: назва підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), код форми, дата і місце складання, зміст господарської операції та її вимірники (у натуральному і вартісному виразі), посади, прізвища і підписи осіб, відповідальних за дозвіл та здійснення господарської операції і складання первинного документа.
При застосуванні засобів обчислювальної та іншої оргтехніки реквізити можуть бути зафіксовані у вигляді коду.
Залежно від характеру операції та технології обробки даних до первинних документів можуть бути включені додаткові реквізити: ідентифікаційний код підприємства, установи, номер документа, підстава для здійснення операцій, дані про документ, що засвідчує особу-одержувача, тощо.
Зміна умов господарювання суб'єкта підприємницької діяльності може спричинити необхідність унесення змін до відповідного договору або його розірвання. За загальним правилом ст. 188 ГК України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.
Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.
Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у 20-денний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду.
У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду. Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.
Законодавством передбачені випадки розірвання господарського договору та відмови від його виконання. Наприклад, ч. 5 ст. 268 ГК України передбачено, що у разі поставки товарів більш низької якості, ніж вимагається стандартом, технічними умовами чи зразком (еталоном), покупець має право відмовитися від прийняття і оплати товарів, а якщо товари уже оплачені покупцем, - вимагати повернення сплаченої суми. В той же час за ч. 2 ст. 320 цього Кодексу у разі якщо підрядник не береться своєчасно за виконання договору або виконує роботу настільки повільно, що закінчення її до строку стає явно неможливим, замовник має право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків.
Як вірно зазначають деякі автори, інститути розірвання та відмови від виконання господарських договорів мають єдину правову природу - припинення договірних відносин, проте відрізняються за способами їх здійснення. Якщо розірвання договору - це спосіб припинення договірних відносин шляхом звернення правомочної особи до зобов'язаної, то відмова від договору - це спосіб припинення договірних зобов'язань правомочною особою в односторонньому порядку. Відмова від виконання договору (зобов'язання) є одним з видів оперативно-господарських санкцій (п. 1 ч. 1 ст. 236 ГК України).

§ 3. Визнання господарських договорів недійсними і неукладеними

Загальні підстави і наслідки недійсності угод встановлені § 2 гл. 16 ЦК України. У ГК України недійсності господарських угод (зобов'язань) та її наслідкам присвячені ст. ст. 207, 208. Крім того, Пленум Верховного Суду України 28 квітня 1978 р. видав постанову № 3 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними", а Президія Вищого арбітражного суду України 12 березня 1999 р. - роз'яснення № 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними".
ЦК України виділяє різновиди недійсних угод: нікчемні, якщо їх недійсність встановлена законом (див. ст. 224, ч. 2 ст. 661, ч. 4 ст. 698, ч. З ст. 719, ч. 2 ст. 780, ч. 1 ст. 998 та ін. ЦК України), та оспорювані, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (див. ч. З ст. 668 та ін. ЦК України; ч. 5 ст. 27 Закону України від 4 березня 1992 р. № 2163-ХІІ "Про приватизацію державного майна" (в редакції Закону від 19 лютого 1997 р.); ч. 2 ст. 20 Закону України від 6 березня 1992 р. № 2171-XIІ "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (в редакції Закону від 15 травня 1996 р.) та інші акти).
Визнання нікчемної угоди недійсною судом не вимагається, на відміну від оспорюваних угод, які визнаються недійсними тільки судом (частини 2-3 ст. 215 ЦК України).
Згідно зі ст. 215 ЦК України підставою недійсності угоди є недодержання в момент її вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу, у якій містяться загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності угоди:
- зміст угод не може суперечити ЦК України, іншим актам законодавства, а також моральним засадам суспільства;
- особа, яка вчиняє угоду, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;
- волевиявлення учасника угоди має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
- угода має бути спрямована на реальне настання правових наслідків, що обумовлені нею;
- угода, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Частиною 4 ст. 203 ЦК України встановлені вимоги, що угода має вчинятися у формі, встановленій законом. Проте, наприклад, згідно зі ст. 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми угоди, яка встановлена законом, не має наслідком її недійсність, крім випадків, встановлених законом. На відміну від цього, ст. 220 ЦК України встановлено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо ж сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.
В процесі вирішення спору сторони можуть самі усунути у встановленому порядку порушення, які могли б потягти за собою визнання договору недійсним, зокрема, шляхом укладення нового договору; внесення змін до договору, який не відповідає закону в певній частині; погодження його з відповідним державним органом, якщо це необхідно для цього договору. Сторони також не позбавлені права укласти угоду про внесення змін до договору з метою приведення його у відповідність із законом або про розірвання договору. Якщо згадана угода не суперечить чинному законодавству, суд у резолютивній частині рішення затверджує її (п. 2 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 12 березня 1999 р. № 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними"). Проте в будь-якому разі сторона, яка з'ясувала невідповідність договору законодавству, не має права, посилаючись на це, самостійно відмовитися від його виконання.
Згідно зі ст. 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила угоду, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, така угода може бути визнана судом недійсною. При цьому істотне значення має помилка щодо природи угоди, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів угоди не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Якщо одна із сторін угоди навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (див. істотне значення помилки), така угода визнається судом недійсною. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню угоди, або якщо вона замовчує їх існування.
Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цієї угоди.
Угода, яка вчинена внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсною. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв'язку із вчиненням угоди внаслідок зловмисної домовленості між ними.
Угода, яка вчинена особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, також може бути визнана судом недійсною незалежно від того, хто був ініціатором такої угоди. Сторона, яка скористалася тяжкою обставиною, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв'язку з вчиненням цієї угоди.
Відповідно до ст. 234 ЦК України фіктивною є угода, яка вчинена без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цією угодою, і визнається судом недійсною. Вона є недійсною незалежно від мети її укладення, оскільки сторони такої угоди не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідною угодою. Такою може бути визнана будь-яка угода, в тому числі здійснена у нотаріальній формі.
Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання мнимої угоди, господарський суд приймає рішення лише про визнання угоди недійсною без застосування будь-яких наслідків. У разі коли за мнимою угодою було передано якесь майно, сторони не позбавлені права звернутися з позовами про його витребування, тому що у зв'язку з відсутністю у такої угоди будь-яких правових наслідків, сторони повинні бути приведені до попереднього стану.
Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваною є угода, яка вчинена сторонами для приховання іншої угоди, яку вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що угода була вчинена сторонами для приховання іншої угоди, яку вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо угоди, яку сторони насправді вчинили.
Нікчемна угода або угода, визнана судом недійсною, є недійсною з моменту її вчинення. Якщо за недійсною угодою права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.
Згідно з загальним правилом ст. 216 ЦК України недійсна угода не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з її недійсністю. У разі недійсності кожна із сторін такої угоди зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на її виконання, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Якщо у зв'язку із вчиненням недійсної угоди другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.
Зазначені правові наслідки застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних угод. Наприклад, згідно зі ст. 208 ГК України якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.
Формулювання ст. 208 ГК України є найчастішою підставою для подання органами державної податкової та державної контрольно-ревізійної служб позовів про визнання недійсними відповідних угод. Проте слід зауважити, що компетенція цих органів суттєво обмежена законами України від 4 грудня 1990 р. № 509-ХІІ "Про державну податкову службу в Україні" (в редакції Закону від 24 грудня 1993 р.) (п. 11 ст. 10) та від 26 січня 1993 р. № 2939-ХІІ "Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні" (п. 8 ст. 10), які встановлюють їх повноваження стягувати в доход держави лише кошти, одержані за незаконними угодами. При цьому майно, що було отримане за цим договором, залишається у власності набувача.
Необхідними умовами для визнання угоди недійсною відповідно до ст. 208 ГК України є її укладення з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства та наявність наміру хоча б у однієї із сторін щодо настання відповідних наслідків. Доказами протиправних намірів сторін (сторони) можуть бути, наприклад, вироки у кримінальних справах, де встановлені факти злочинного ухилення від оподаткування, шахрайства, розкрадань, інших зловживань з боку керівництва фірми-банкрута або її контрагентів. Це може бути довідка реєстратора про те, що контрагент банкрута або власне банкрут не виявлені за місцем реєстрації і перебувають у розшуку, документи про накладення на їх майно і банківські рахунки арешту ще до підписання відповідної угоди тощо. Особливо це стосується майна, що є предметом відповідної угоди, яку визнають недійсною. Доказом може стати і довідка про відсутність до моменту підписання угоди у покупця достатніх коштів для розрахунків за нею. Доказом є і використання як предмета угоди майна, що не належить продавцю, який до того ж не має ніяких повноважень щодо його відчуження, або вчинення продажу майна банкрута після порушення справи про банкрутство.
До угод, що підпадають під ознаки ст. 208 ГК України, належать, зокрема, угоди, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. ст. 14, 15 Конституції України, розділ II Закону України від 7 лютого 1991 р. № 697-ХІІ "Про власність"), на придбання всупереч встановленим правилам предметів, вилучених з обігу або обіг яких обмежено, на приховування підприємствами, установами, організаціями чи громадянами, які набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, від оподаткування доходів або використання майна, що знаходиться у їх власності (користуванні). Також у разі відсутності у суб'єкта господарювання ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності (ст. 227 ЦК України) договір, безпосередньо пов'язаний з такою діяльністю, повинен бути визнаний недійсним на цій підставі (п. 10 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 12 березня 1999 р. № 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними").
Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемної угоди може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Крім того, суд може застосувати наслідки недійсності такої угоди з власної ініціативи (див. п. 1 ч. 1 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України).
З проблемою визнанням договору недійсним безпосередньо пов'язана проблема визнання його укладеним або, відповідно, неукладеним.
За змістом ст. 638 ЦК України (ч. 2 ст. 180 ГК України) договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно, у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся) - ст. 181 ГК України.
Відсутність згоди між сторонами з умов, що належать до істотних (незалежно від причин), і є головною правовою підставою для визнання договору неукладеним. На практиці здебільшого йдеться про такі ситуації: 1) з наявних документів неможливо зрозуміти, про що саме домовились сторони; 2) досягнуті домовленості неможливо виконати саме через невизначеність умов і вимог до виконавця.
Наслідки визнання договорів неукладеними чітко не визначені чинним законодавством і є предметом гострих суперечок у літературі. Одні автори вважають за можливе застосовувати до договору, визнаного неукладеним, наслідки, передбачені для недійсних договорів1; інші схиляються до застосування до таких договорів наслідків, передбачених гл. 83 ЦК України щодо безпідставного набуття, збереження майна.
На нашу думку, більш обґрунтованою є друга позиція. Дійсно, договір, що не містить усіх істотних умов, встановлених законом, не відповідає останньому (§ 2 гл. 16 ЦК України). Проте недійсною може бути визнана лише укладена угода (п. 17 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 12 березня 1999 р. № 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними"). Тобто якщо сторони не дійшли згоди з будь-якої умови, що визнається істотною, це означає, що договір як юридичний факт не відбувся, а, отже, не виникає жодних правовідносин між його сторонами, оформлення яких можна визнати таким, що не відповідає вимогам закону. В свою чергу, це означає, що до неукладеної угоди не можна автоматично застосовувати наслідки, передбачені для недійсних угод.
За відсутності спеціального положення щодо наслідків визнання договору неукладеним найбільш доцільним є застосування в таких випадках ст.ст. 1212-1215 ЦК України. Адже підстав для придбання за договором, що був визнаний неукладеним, ніколи не існувало, оскільки не існувало власне договору. Підстави ж для придбання за договором, що його в майбутньому буде визнано недійсним, були, незважаючи навіть на те, що договір, визнаний недійсним, вважається таким з моменту його укладення; недійсний договір як юридичний факт зберігається, проте правовідносин з нього не виникає.
Згідно зі ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Крім того, згідно зі ст. 1214 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов'язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. З цього часу вона відповідає також за допущене нею погіршення майна. У разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (ст. 536 ЦК України).

§ 4. Попередній договір

Статтями 6, 42, 43 ГК України проголошено принцип свободи підприємницької діяльності, що означає право підприємців без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом. В процесі такої діяльності між суб'єктами підприємницької діяльності складаються певні взаємовідносини, юридичним оформленням яких найчастіше є договір; відповідно, означений принцип свободи підприємницької діяльності знаходить своє втілення і в господарських договорах. В цьому контексті він означає можливість вільного вияву волі сторін на вступ у договірні відносини, можливість вільного обрання партнера майбутнього договору тощо.
Із принципом свободи договору тісно пов'язана можливість укладання суб'єктами підприємницької діяльності попередніх договорів. Адже таке укладання є своєрідним обмеженням свободи підприємницької діяльності, яке, щоправда, впроваджується власне підприємцями за взаємної згоди.
Поняття попереднього договору
За змістом ст. 182 ГК України (ст. 635 ЦК України) попереднім вважається договір, згідно з яким суб'єкт господарювання зобов'язується у певний строк, але не пізніше одного року з моменту укладення попереднього договору, укласти основний господарський договір на умовах, передбачених попереднім договором.
Характеристика попереднього договору
1. Предметом попереднього договору є укладення в майбутньому основного господарського договору.
Насамперед слід зазначити, що намір сторін укласти в майбутньому основний договір закріплюється саме за допомогою договірної конструкції - попереднього договору. Як ЦК (ч. 4 ст. 635), так і ГК України (ч. 6 ст. 182) спеціально зазначають, що угода сторін про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ній немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не визнається попереднім договором і не породжує юридичних наслідків. До укладення попередніх договорів не застосовується загальний порядок укладення господарських договорів.
2.Основний господарський договір укладається на умовах, передбачених попереднім договором.
На практиці виникає питання про те, які умови можна вважати істотними в попередньому договорі. Судячи з вищенаведеного визначення, ними можна вважати обов'язок у майбутньому укласти основний договір, а також строки укладення такого договору. В попередньому договорі повинні зазначатися умови, що є істотними, в свою чергу, для основного договору. Проте, як вірно зазначається в юридичній літературі, в попередньому договорі можуть зазначатися лише деякі, а не всі істотні умови основного договору. Це обґрунтовується тим, що якщо б на момент виникнення договірних правовідносин були всі істотні умови основного -договору, то відпала б необхідність в укладенні попереднього договору. Хоча при цьому зберігається ймовірність того, що в майбутньому, коли визначаться всі істотні умови основного договору, його укладення в силу як об'єктивних, так і суб'єктивних чинників втратить актуальність (економічну доцільність) для однієї з його сторін.
Згідно із ч. 2 ст. 182 ГК України попередній договір повинен містити умови, що дозволяють визначити предмет, а також інші істотні умови основного договору. У цьому договорі визначається і порядок погодження істотних умов майбутнього договору, які не передбачені попереднім договором (абз. З ч. 1 ст. 635 ЦК України).
Попередній договір може містити й ті умови, що їх необхідно оперативно виконувати до моменту укладення основного договору. Іншими словами, деякі умови попереднього договору повинні виконуватися після його укладення незалежно від строку укладення основного договору. Після з'ясування решти умов виникає можливість укласти основний договір, у якому можна буде здійснити коригування того, що було виконане за попереднім договором.
3. Основний господарський договір повинен бути укладений у певний строк, але не пізніше одного року з моменту укладення попереднього договору. Вказівка на те, що законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору, міститься в абз. 2 ч. 1 ст. 635 ЦК України.
Попередній договір не можна вважати способом забезпечення виконання основного договору. Незважаючи на те, що попередній договір тісно пов'язаний із майбутнім основним договором, цей договір укладається і діє незалежно від укладання основної угоди. З моменту укладення основного договору попередній договір припиняється як такий, що виконаний належним чином (ст. 599 ЦК України).
Зобов'язання укласти основний договір, передбачене попереднім договором, припиняється, якщо до закінчення строку, в який сторони мають укласти основний договір, одна із сторін не надішле проект такого договору другій стороні. У разі якщо сторона, яка уклала попередній договір, одержавши проект договору від іншої сторони, ухиляється від укладення основного договору, друга сторона має право вимагати укладення такого договору в судовому порядку.
Перевагами попереднього договору є можливість притягнення до відповідальності за порушення його умов і, як наслідок, стягнення завданих цим збитків, в тому числі й не одержаних доходів (упущеної вигоди), а також укладення основних договорів за рішенням суду (ст. 187 ГК України).
4. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі (абз. 4 ч. 1 ст. 635 ЦК України).

§ 5. Виконання господарських договорів

Загальні положення про виконання зобов'язань, зокрема тих, що містяться у господарських договорах, містить гл. 48 ЦК України, а також гл. 22 ГК України.
Так, відповідно до ст. 193 ГК України (ст. 526 ЦК України) суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Іншими словами, належність виконання зобов'язань полягає у вимозі точного додержання сторонами всіх їх умов і означає виконання їх відповідно до встановлених вимог. Останні встановлюються законодавством, зокрема, щодо реального виконання зобов'язань належними сторонами, в повному обсязі, у встановлений строк (термін), у встановленому місці та у визначеній валюті.
Насамперед боржник повинен реально виконати зобов'язання. Частина 3 ст. 193 ГК України встановлює положення про те, що застосування господарських санкцій до суб'єкта, який порушив зобов'язання, не звільняє цього суб'єкта від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або управнена сторона (кредитор) відмовилася від прийняття виконання зобов'язання (див. ч. 6 ст. 193 ГК України).
Згідно зі ст. 527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Стаття 194 ГК України дозволяє покласти виконання господарського зобов'язання в цілому або в частині на третю особу, що не є стороною в зобов'язанні. Управнена сторона (кредитор) зобов'язана прийняти виконання, запропоноване третьою особою - безпосереднім виконавцем, якщо із закону, господарського договору або характеру зобов'язання не випливає обов'язок сторони виконати зобов'язання особисто.
Також кредитору надається право, якщо інше не передбачено законом, передати другій стороні, за її згодою, належні йому за законом, статутом чи договором права на одержання майна від третьої особи з метою вирішення певних питань щодо управління майном або делегувати права для здійснення господарсько-управлінських повноважень (ст. 195 ГК України). Наприклад, відповідно до п. 7.5 ст. 7 Закону України від 21 грудня І 2000 р. № 2181-Ш "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" забороняється будь-яка уступка податкового зобов'язання або податкового боргу платника податків третім особам, а також уступка контролюючим органом права вимоги податкового боргу платника податків іншим особам.
За змістом ч. 4 ст. 193 ГК України (ст. 529 ЦК України) боржник повинен виконати зобов'язання у повному обсязі. Кредитор має право не приймати від боржника виконання його обов'язку частинами, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Стаття 530 ЦК України передбачає необхідність виконання господарського зобов'язання у встановлений строк (термін). Умова щодо строку (терміну) є істотною для господарського договору відповідно до ч. З ст. 180 ГК України. Боржник має право виконати свій обов'язок достроково, якщо інше не встановлено договором, актами законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Згідно зі ст. 197 ГК України (ст. 532 ЦК України) господарське зобов'язання підлягає виконанню за місцем, визначеним законом, господарським договором, або місцем, яке визначено змістом зобов'язання. У разі якщо воно не визначене, зобов'язання повинно бути виконано:
- за зобов'язаннями, змістом яких є передача прав на будівлю або земельну ділянку, іншого нерухомого майна - за місцезнаходженням будівлі чи земельної ділянки, іншого нерухомого майна;
- за грошовими зобов'язаннями - за місцем розташування управненої сторони на момент виникнення зобов'язання, або за новим місцем її розташування за умови, що управнена сторона своєчасно повідомила про нього зобов'язану сторону;
- за іншими зобов'язаннями - за місцезнаходженням постійно діючого органу управління (місцем проживання) зобов'язаної сторони, якщо інше не передбачено законом.
Особливі правила передбачені законодавством щодо виконання грошових зобов'язань. Так, згідно зі ст. 198 ГК України платежі за грошовими зобов'язаннями, що виникають у господарських відносинах, здійснюються у безготівковій формі або готівкою через установи банків, якщо інше не встановлено законом.
Грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства, що не виключає використання грошового еквіваленту в іноземній валюті (ст.ст. 524, 533 ЦК України). Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.
Частина 7 ст. 193 ГК України не допускає односторонньої відмови від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмову від виконання або відстрочку виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконане належним чином. Додатково у ст. 236 одним з видів оперативно-господарських санкцій ГК України називає односторонню відмову від виконання свого зобов'язання управненою стороною із звільненням її від відповідальності за це - у разі порушення зобов'язання другою стороною. Подібне положення (більш загального характеру) міститься у ст. 525 ЦК України, яка підставою односторонньої відмови від зобов'язання та односторонньої зміни його умов додатково називає випадки, передбачені договором.
Виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, що розглядаються у наступному параграфі.

§ 6. Заходи забезпечення виконання господарських зобов'язань

Зобов'язання осіб, що сформульовані в договорі того чи іншого виду, передбачають належне і реальне їх виконання в установлений строк. Проте практика доводить: укладення договору ще не гарантує його виконання. Далеко не кожний підприємець має перевірених часом надійних партнерів, тому укладення договору ще не гарантує його виконання. Способи забезпечення стимулюють належне виконання договірних зобов'язань відповідно до норм чинного законодавства. Тож чітке усвідомлення сутності і принципів застосування конкретних заходів забезпечення виконання господарських зобов'язань набуває сьогодні особливої актуальності.
Заходи забезпечення виконання господарських зобов'язань регулюються гл. 49 ЦК України, а також спеціальними актами законодавства, присвяченими цьому питанню, - законами України від 2 жовтня 1992 р. № 2654-ХІІ "Про заставу", від 5 червня 2003 р. № 898-ІУ "Про іпотеку", а також від 18 листопада 2003 р. № 1255-ІУ "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень". ГК України містить лише загальну ст. 199, в якій відсилає до положень ЦК України з питань забезпечення виконання зобов'язань, а також ст. 200 щодо банківської гарантії. Діють також відповідні підзаконні нормативні акти і акти судової влади.
Відповідно до ст. 546 ЦК України виконання зобов'язань може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. При цьому неустойка й завдаток як засоби майнового характеру спонукають до належного виконання зобов'язання, тобто правомірно казати про вплив на боржника через загрозу застосування економічних (штрафних) санкцій у разі неналежного виконання ним зобов'язання, а не про повну забезпеченість інтересів кредитора через функцію відшкодування, притаманну, зокрема, заставі, поруці та гарантії.
Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання.
У ст. 548 ЦК України встановлюється правило щодо забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом. При цьому забезпеченню підлягає лише дійсне зобов'язання. З огляду на похідний характер заходів забезпечення від основного зобов'язання недійсність останнього спричиняє недійсність угоди щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено ЦК України (виняток, зокрема, встановлено ст. 562 ЦК України щодо гарантії). В свою чергу, недійсність угоди щодо забезпечення виконання зобов'язання не спричиняє недійсність основного зобов'язання.
Угода щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми угода щодо забезпечення виконання зобов'язання є нікчемною.
1. Неустойка
Поняття неустойки
Згідно зі ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Неустойка є засобом цивільно-правової відповідальності. Виконуючи функцію майнового стимулювання, неустойка надає стороні за договором (кредитору) можливість стягнення з боржника визначених сум (штрафу, пені) без необхідності надання доказів про завдані збитки і втрачену (упущену) вигоду (див. ст. 355 ЦК України). Зважаючи на це, неустойка є найпростішим і найзручнішим способом визначеної (гарантованої) компенсації втрат кредитора при невиконанні або неналежному виконанні стороною за договором (боржником) взятих на себе зобов'язань.
Характеристика неустойки
1. Неустойка виступає в формах штрафу і пені. Ці різновиди неустойки мають істотні особливості.
Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Маючи стимулюючу функцію, штраф застосовується як при простроченні виконання зобов'язання, так і з інших підстав: невідповідність якості, кількості, стандартам та іншим умовам договору. Розмір штрафу встановлюється у вигляді відсотка або в обумовленій сторонами сумі.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Неустойка у вигляді пені характеризується "нарощуванням" свого розміру, оскільки вона стягується за кожний наступний проміжок часу при невиконанні зобов'язання, що триває.
2. Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Згідно з ч. 2 ст. 551 ЦК України якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Так, Законом України рід 22 листопада 1996 р. № 543/96-ВР "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" встановлено положення, відповідно до якого за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, проте який не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Іншим прикладом визначення неустойки в законі є положення ч. 2 ст. 231 ГК України, згідно з яким у разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:
- за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі 20% вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);
- за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1% вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад 30 днів додатково стягується штраф у розмірі 7% вказаної вартості
- Відповідно до ч. 5 ст. 29 Закону України від 4 березня 1992 р. № 2163-ХП "Про приватизацію державного майна" (в редакції Закону від 19 лютого 1997 р.) у разі порушення встановлених умовами договору купівлі-продажу строків внесення інвестицій у встановленому обсязі покупцями сплачується пеня у розмірі 0,1% вартості не внесених інвестицій за кожний день прострочення; в разі ж розірвання договору купівлі-продажу у зв'язку з невиконанням умов договору щодо внесення інвестицій внесені частково інвестиції не повертаються, а в разі невнесення інвестицій на день подачі позову про розірвання договору покупець сплачує штраф у розмірі 10% загального обсягу інвестицій. А за ст. 14 Закону України від 24 січня 1997 р. № 51/97-ВР "Про державний матеріальний резерв" за прострочення поставки, недопоставку (неповне закладення) матеріальних цінностей до державного резерву постачальник (виготовлювач) сплачує неустойку в розмірі 50% вартості недопоставлених (незакладених) матеріальних цінностей; за поставку (закладення) до державного резерву матеріальних цінностей, не придатних для тривалого зберігання, некомплектних або таких, що не відповідають умовам контракту (договору) щодо їх якості та асортименту, постачальник (виготовлювач) сплачує штраф у розмірі 20% вартості забракованих або таких, що не відповідають умовам державного контракту (договору), матеріальних цінностей.
Сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства, крім випадків, передбачених законом. Також розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
3. Боржник повинен передати кредиторові неустойку в разі порушення боржником зобов'язання.
Згідно зі ст. 550 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. При цьому кредитор не має права на неустойку в разі, якщо боржник не відповідає за порушення зобов'язання (ст. 617 ЦК України).
На відміну від боржника, який зобов'язаний сплатити кредиторові неустойку, стягнення неустойки для кредитора є його правом. В разі, якщо сторони домовилися про несплату або про зменшення суми неустойки, таку домовленість необхідно оформити шляхом внесення змін до угоди про неустойку або до основного договору, якщо останній містить відповідні положення про встановлення неустойки. Інакше кажучи, відповідно до п. 1.22 Закону України від 28 грудня 1994 р. № 334/94-ВР "Про оподаткування прибутку підприємств" (в редакції Закону від 22 травня 1997 р.) несплачена сума як "сума заборгованості платника податку перед іншою юридичною чи фізичною особою, що залишилася нестягнутою після закінчення строку позовної давності", вважатиметься безповоротною фінансовою допомогою і, відповідно, валовим доходом кредитора (підпункт 4.1.6 п. 4.1 ст. 4 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств") із можливими санкціями в разі неврахування цього моменту і відповідного заниження об'єкта оподаткування.
Сплата (передання) неустойки не звільняє боржника від виконання свого обов'язку в натурі; також за загальними правилами ч. 2 ст. 552 ЦК України вона не позбавляє кредитора права на відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Проте вже за ст. 232 ГК України якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлено штрафні санкції, то збитки відшкодовуються в частині, не покритій цими санкціями. Також передбачається можливість встановлення законом або договором випадків, коли:
- допускається стягнення тільки штрафних санкцій;
- збитки можуть бути стягнуті у повній сумі понад штрафні санкції;
- за вибором кредитора можуть бути стягнуті або збитки, або штрафні санкції.
2. Порука
Поняття поруки
Згідно зі ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Іншими словами, поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником, причому як частково, так і у повному обсязі.
Порука в літературі називається одним з найбільш дієвих способів забезпечення зобов'язань. Це пояснюється тим, що перед кредитором відповідальним є не боржник, який не виконав зобов'язання, а нові особи, майновий стан яких не викликає сумнівів у кредитора, що не є притаманним іншим способам забезпечення виконання зобов'язання 1.
Укладення договору поруки може бути обумовлене як бажанням сторін (насамперед кредитора) основного договору, так і вимогами закону. Згідно з п. 8.8 ст. 8 Закону України від 21 грудня 2000 р. № 2181-Ш "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" встановлюється можливість укладення договору податкової поруки, за яким банк-поручитель зобов'язується перед податковим органом відповідати за належне виконання платником податків обов'язків із погашення його податкового зобов'язання або податкового боргу.
Характеристика поруки
1. Відносини поруки оформляються договором, укладеним у письмовій формі - за загальним правилом у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення договорів поруки у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо (ст. 181 ГК України). Недодержання письмової форми тягне недійсність договору поруки.
Відносини поруки не можна вважати встановленими за листом особи із пропозицією виступити поручителем, оскільки подібний лист не є договором.
2. Поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Насамперед це означає, що Договір поруки укладається між поручителем та кредитором.
Існує декілька варіантів встановлення відносин поруки за Договором. Це може бути окремий договір між кредитором і поручителем; договір за участю кредитора, поручителя і боржника. Законодавство також не забороняє об'єднувати договір поруки із основним зобов'язанням, де поручитель бере участь як третя особа разом із кредитором і боржником. Зазвичай боржник не бере участі в договорі поруки. Проте він не позбавлений права укласти з поручителем договір про надання поруки. Хоча відносини боржника і поручителя не обов'язково оформляються договором; для їх встановлення достатньо листа боржника із відповідним проханням.
Самостійним способом забезпечення господарських зобов'язань є майнова порука. За змістом ст. 11 Закону України "Про іпотеку" за договором майнової поруки майновий поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку іпотекою нерухомого майна, що належить майновому поручителю. На відносини майнової поруки не поширюються норми, що регулюють інститут поруки; вона регулюється винятково нормами щодо застави нерухомого майна. У цьому разі майновий поручитель є іпотекодавцем відповідно до іпотечного договору і несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання основного зобов'язання боржником. У разі порушення боржником основного зобов'язання майновий поручитель відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя нерухомим майном, що є предметом іпотеки.
3. Згідно з ч. З ст. 553 ЦК України поручителем може бути одна особа або кілька осіб. На відміну від загальних ЦК і ГК України, спеціальне законодавство встановлює певні обмеження на участь у відносинах поруки. Так, Закон України від 12 липня 2001 р. № 2664-ИІ "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" у п. 7 ч. 1 ст. 4 відносить надання поруки до фінансових послуг; відповідно, на ці відносини поширюється ст. 5 зазначеного Закону, яка дозволяє надавати фінансові послуги фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності.
Оскільки законодавство не містить прямого дозволу на надання фізичними особами поруки, відповідно поручителями можуть виступати лише юридичні особи, причому ті, що мають статус фінансових установ. Частина 4 ст. 5 Закону надає можливість надавати окремі фінансові послуги (в тому числі поруки) юридичним особам, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, в порядку, передбаченому Положенням про надання окремих фінансових послуг юридичними особами - суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, затв. розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 22 січня 2004 р. № 21.
Поручителем же за договором податкової поруки може бути виключно банк (п. 8.8 ст. 8 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами").
4. Згідно зі ст. 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. За змістом ст. 543 ЦК України це означає, що кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від боржника та поручителя разом, так і від будь-кого з них окремо. Кредитор, який одержав виконання обов'язку не в повному обсязі від одного із солідарних боржників, має право вимагати недоодержане від решти солідарних боржників.
Норма щодо солідарної відповідальності боржника і поручителя є диспозитивною, що, в свою чергу, не виключає встановлення субсидіарної відповідальності цих осіб. В такому разі кредитор має право вимагати від поручителя сплати заборгованості тільки в разі відсутності у боржника грошових коштів, необхідних для належного (повного) виконання зобов'язання.
Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Отже, договором поруки може бути встановлено обмежену відповідальність поручителя, наприклад, шляхом визначення суми поруки або шляхом посилання на визначену частину збитків, за погашення яких поручитель несе відповідальніст. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.
5. До поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання, тому він має право зворотної вимоги до боржника (право регресу). Крім того, відповідно до ст. 558 ЦК України поручитель має право на оплату послуг, наданих ним боржникові. Після виконання поручителем зобов'язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов'язок боржника.
6. Стаття 559 ЦК України встановлює випадки припинення поруки. Порука припиняється:
- з припиненням забезпеченого нею зобов'язання;
- у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності;
- якщо після настання строку виконання зобов'язання кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником або поручителем;
- у разі переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника;
- після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом 6 місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.
3. Гарантія
Поняття гарантії
Згідно зі ст. 560 ЦК України за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку. Відповідно, гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.
Характеристика гарантії
1. Надання гарантій, як і порук, вважається фінансовою послугою в розумінні ст. 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг". Тому, відповідно, гарантами можуть виступати лише юридичні особи, що мають статус фінансових установ. Щоправда, на відміну від поруки, законодавство не передбачає можливості інших юридичних осіб, які не є фінансовими установами, здійснювати операції з надання гарантій. На це додатково вказує перелік можливих гарантів, наведений у ст. 560 ЦК України, які усі за визначенням Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" є фінансовими установами.
2. Гарант відповідає перед бенефіціаром за виконання принципалом основного зобов'язання. При цьому ЦК України не передбачає попереднього звернення кредитора до боржника або солідарної відповідальності боржника та гаранта - у разі наявності факту порушення зобов'язання з його боку кредитор може одразу звертатися до гаранта.
Відповідно до ст. 563 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов'язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії. Для цього кредитор пред'являє до гаранта письмову вимогу про сплату грошової суми відповідно до виданої гарантії. Кредитор може пред'явити таку вимогу до гаранта у межах строку, встановленого у гарантії, на який її видано. Кредитор не може передавати іншій особі право вимоги до гаранта, якщо інше не встановлено гарантією.
Обов'язок гаранта перед кредитором обмежується сплатою суми, на яку видано гарантію. У разі порушення гарантом свого обов'язку його відповідальність перед кредитором не обмежується сумою, на яку видано гарантію, якщо інше не встановлено у гарантії.
Згідно зі ст. 569 ЦК України гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником. Крім того, гарант має право на оплату послуг, наданих ним боржникові. Гарант не має права на зворотну вимогу (регрес) до боржника у разі, якщо сума, сплачена гарантом кредиторові, не відповідає умовам гарантії, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником.
3. Відповідно до ст. 562 ЦК України зобов'язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов'язання (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов'язання. Відповідно, гарантія є винятком із загального правила про похідний характер заходів забезпечення виконання зобов'язань.
4. Гарантія діє протягом строку, на який вона видана, і є чинною від дня її видачі, якщо в ній не встановлено інше. Гарантія не може бути відкликана гарантом, якщо в ній не встановлено інше.
5. Статтею 568 ЦК України встановлені випадки припинення зобов'язань гаранта перед кредитором. До таких належать:
-несплата кредиторові суми, на яку видано гарантію;
- закінчення строку дії гарантії;
- відмова кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов'язків за гарантією.
4. Завдаток
Поняття завдатку
Згідно зі ст. 570 ЦК України завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання.
Характеристика завдатку
1. Сторонами відносин надання завдатку можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, незалежно від наявності у них статусу суб'єктів підприємницької діяльності.
2. Подібно до інших способів забезпечення виконання зобов'язань (наприклад, неустойки) завдаток визначає мінімальний обсяг відповідальності сторони, що порушила договір. Однак у порівнянні з неустойкою завдаток допускає тільки забезпечення виконання зобов'язання в цілому. Якщо воно виконане (або порушене) в частині, завдаток може стягуватися в повному обсязі незалежно від характеру порушення і розміру шкоди, що фактично була заподіяна.
Із наведеного вище визначення випливає, що завдаток видається в рахунок належних платежів уже після того, як сторони взяли на себе певні обов'язки, тобто угода, що забезпечується завдатком, вже була укладена. Тобто завдаток видається з метою засвідчення укладення договору та забезпечення його виконання.
Вищенаведене ставить під сумнів законність внесення завдатку за попередніми договорами. Адже, як йшлося вище, основна мета попереднього договору - укладення в майбутньому основного договору. Наприклад, у попередніх угодах (договорах) на купівлю-продаж квартири, що укладається між громадянами, зазвичай вказується строк, протягом якого основний договір купівлі-продажу повинен бути укладений. Проте у тих же попередніх договорах часто міститься угода про завдаток, за якою покупець нерухомості вносить продавцеві певну грошову суму в рахунок належних із нього платежів за основним договором, якого ще не укладено. Тому, на нашу думку, такі суми не можуть бути визнані завдатком, невиконання попередньої угоди, відповідно, не тягне за собою застосування санкцій, передбачених ст. 571 ЦК України, а сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, за ч. 2 ст. 570 ЦК України вважається авансом.
Якщо порушення зобов'язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора. Якщо порушення зобов'язання сталося з вини кредитора, він зобов'язаний повернути боржникові завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості.
Сторона, винна у порушенні зобов'язання, має відшкодувати другій стороні збитки в сумі, на яку вони перевищують розмір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлено договором.
У разі припинення зобов'язання до початку його виконання або внаслідок неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню.
3. Завдаток слід відрізняти від суміжного інституту авансу. Поняття останнього міститься в п. 2 Інструкції з бухгалтерського обліку запасів товарно-матеріальних цінностей комерційних банків України, затв. постановою Правління Національного банку України від 20 серпня 1999 р. № 419, за яким авансом вважається, зокрема, сума коштів, що сплачується (перераховується) відповідно до умов укладеного договору в рахунок майбутніх платежів за матеріальні цінності.
Аванс, як і завдаток, виконує поряд із платіжною функцією функцію підтвердження укладення договору. Однак, на відміну від завдатку, аванс ніколи не має забезпечувального значення. Тобто, якщо сторона, що одержала аванс, не виконала своїх зобов'язань за договором, вона має повернути стороні-платнику лише суму авансу, а не подвійну його суму. Аналогічно, якщо в разі невиконання зобов'язання відповідальною буде сторона, яка передала аванс, вона, незалежно від факту невиконання цього зобов'язання, має право вимагати повернення авансу.
5. Застава
Поняття застави
Згідно зі ст. 572 ЦК України (ст. 1 Закону України "Про заставу") в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
Застава, як і більшість заходів забезпечення виконання зобов'язань, має похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання. Нею може бути забезпечена лише дійсна вимога, зокрема така, що випливає з кредитного договору, договорів купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажу тощо.
За ст. 574 ЦК України застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Термінологією Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" застава рухомого майна, що виникає на підставі договору, є приватним обтяженням; публічним є обтяження рухомого майна, яке виникає відповідно до закону або рішення суду (ст. 4).
В силу закону виникає, зокрема, податкова застава, яка п. 1.17 ст. 1 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" визначається як спосіб забезпечення податкового зобов'язання платника податків, не погашеного у строк, у силу податкової застави орган стягнення має право в разі невиконання забезпеченого податковою заставою податкового зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами у порядку, встановленому законом.
Характеристика застави
1. Сторонами договору застави (заставодавцем і заставодержателем) можуть бути фізичні, юридичні особи та держава (ст. 11 Закону України "Про заставу"). При цьому заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель).
Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави (ч. 2 ст. 583 ЦК України). Застава права на чужу річ здійснюється за згодою власника цієї речі, якщо для відчуження цього права відповідно до договору або закону потрібна згода власника.
Державне підприємство, за яким майно закріплено на праві повного господарського відання, самостійно здійснює заставу цього майна, за винятком цілісного майнового комплексу підприємства, його структурних підрозділів, будівель і споруд, застава яких здійснюється з дозволу та на умовах, погоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном. Відкрите акціонерне товариство, створене у процесі корпоратизації, всі акції якого перебувають у державній власності, здійснює заставу належного йому майна за погодженням із засновником цього товариства у порядку, передбаченому для державних підприємств.
З моменту прийняття рішення про приватизацію майна державного підприємства або відкритого акціонерного товариства, створеного в процесі корпоратизації, застава їх майна здійснюється з дозволу відповідного органу приватизації, що надається за Порядком погодження органами приватизації умов договорів застави майна підприємств, затв. наказом Фонду державного майна України від 6 лютого 2001 р. № 163.
Механізм застосування податкової застави органами державної податкової служби закріплюється відповідним Порядком, затвердженим наказом Державної податкової адміністрації України від 28 серпня 2001 р. № 338.
2. Згідно зі ст. 576 ЦК України предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення. Ним може бути майно, яке заставодавець набуде після виникнення застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо).
Залежно від предмета застави визначається законодавство, яке застосовується до відповідних відносин. Зокрема, якщо предметом застави є рухоме майно, на відповідні відносини, окрім загальних положень Закону України "Про заставу" та ЦК України, поширюється Закон України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень"; якщо нерухоме - Закон України "Про іпотеку".
Предметом застави не можуть бути національні, культурні та історичні цінності, які є об'єктами права державної власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національної культурної спадщини, вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких заборонена законом. Наприклад, не може бути заставлено право на отримання пенсії чи заробітної плати, на аліменти, на відшкодування шкоди, завданої життю чи здоров'ю. Не можуть бути предметом застави речі, які неможливо відчужити: паспорт, посвідчення особи, інші документи.
Якщо право не передається, його не може бути заставлено. Не можуть бути предметом застави особисті немайнові права, наприклад, право громадянина вибирати місце проживання, право громадянина бути автором картини чи іншого художнього твору, право на ім'я. Ці права не можуть бути відчужені, а отже - і передані.
Застава окремих видів майна може бути заборонена або обмежена законом. Так, предметом застави не можуть бути об'єкти державної власності, приватизація яких заборонена законодавчими актами, а також майнові комплекси державних підприємств та їх структурних підрозділів, що знаходяться у процесі корпоратизації. Статтею 15 Закону України від 9 квітня 1999 р. № 586-ХІУ "Про місцеві державні адміністрації" заборонено місцевим державним адміністраціям використовувати об'єкти державної власності, власності територіальних громад, що перебувають в їх управлінні, як заставу.
Майно та кошти благодійної організації також не можуть бути предметом застави (ст. 19 Закону України від 16 вересня 1997 р. № 531/97-ВР "Про благодійництво та благодійні організації").
3. Заставодержатель має право одержати задоволення з вартості майна, що заставляється. "Задоволення з вартості майна" є юридичною природою застави. Тому в разі невиконання умов основного договору до заставодержателя не може автоматично перейти майно, передане заставодавцем.
Згідно зі ст. 589 ЦК України у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. При цьому за рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.
4. За змістом ст. 590 ЦК України звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом. Тлумачення поняття "звернення стягнення" міститься в ст. 50 Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-ХІУ "Про виконавче провадження", за якою звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті (описі), вилученні та примусовій реалізації.
Арешт майна полягає у проведенні його опису, оголошенні заборони розпоряджатися ним, а у разі потреби - в обмеженні права користування майном або його вилученні у боржника та передачі на зберігання іншим особам. Види, обсяги і строк обмеження встановлюються державним виконавцем у кожному конкретному випадку з урахуванням властивостей майна, його значення для власника чи володільця, необхідності використання та інших обставин. Порушення заборони державного виконавця розпоряджатися або користуватися майном, на яке накладено арешт, тягне за собою відповідальність зберігача майна, передбачену законом.
ЦК України передбачає випадки, коли право звернення стягнення на предмет застави настає достроково, зокрема, у разі ліквідації юридичної особи-заставодавця, в разі виникнення загрози загибелі, пошкодження чи зменшення вартості предмета закладу не з вини заставодержателя, якщо заставодавець відмовляється замінити предмет закладу (ч. 2 ст. 46 Закону України "Про заставу").
Реалізація предмета застави, на який звернене стягнення, провадиться шляхом його продажу з публічних торгів, якщо інше не встановлено договором або законом, за вимогами Положення про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 22 грудня 1997 р. № 1448.
Якщо публічні торги оголошено такими, що не відбулися, предмет застави може бути за згодою заставодержателя та заставодавця переданий у власність заставодержателя за початковою ціною, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до ст. 112 ЦК України.
Сторони договору застави можуть передбачити інші шляхи реалізації заставленого майна. Такими шляхами можуть стати конкурс, тендер, реалізація на біржі та інші види реалізації. Хоча на практиці сторони не обумовлюють спеціально в договорі інший порядок реалізації, покладаючись на встановлену законом можливість реалізації заставленого майна з аукціону (публічних торгів).
5. Стаття 584 ЦК України (ст. 12 Закону України "Про заставу") встановлює орієнтовний перелік істотних умов договору застави. Так, у договорі застави визначаються суть, розмір і строк виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, подається опис предмета застави, а також визначаються інші умови, погоджені сторонами договору.
Договір застави підлягає укладенню у письмовій формі (ст. 13 Закону України "Про заставу"). Якщо предметом застави є нерухоме майно, космічні об'єкти, а також в інших випадках, встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню. Застава нерухомого майна (іпотека) підлягає державній реєстрації у випадках та в порядку, встановлених ст. 4 Закону України "Про іпотеку". Застава рухомого майна може бути зареєстрована на підставі заяви заставодержателя або заставодавця з внесенням запису до Державного реєстру обтяжень рухомого майна (див. Порядок ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 5 липня 2004 р. № 830).
Якщо предметом застави є рухоме майно, заставодержатель зареєстрованої застави має переважне право на задоволення вимог із заставленого майна перед заставодержателями незареєстрованих застав та застав, які зареєстровані пізніше (ст. 588 ЦК України).
6. Притримання
Згідно зі ст. 594 ЦК України кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов'язання. Так, відповідно до ст. 163 Кодексу торговельного мореплавства України під час прийому вантажу одержувач зобов'язаний відшкодувати витрати, зроблені перевізником за рахунок вантажу, внести плату за простій судна в порту вивантаження, а також сплатити фрахт і плату за простій у порту навантаження, якщо це передбачено в коносаменті або іншому документі, на підставі якого перевозився вантаж, а у випадку загальної аварії - внести аварійний внесок або надати належне забезпечення. Перевізник може не видавати (іншими словами - притримати) вантаж до сплати зазначених сум або надання забезпечення. Стаття 856 ЦК України передбачає, що якщо замовник не сплатив встановленої ціни роботи або іншої суми, належної підрядникові у зв'язку з виконанням договору підряду, підрядник має право притримати результат роботи, а також устаткування, залишок невикористаного матеріалу та інше майно замовника, що є у підрядника. При цьому до кредитора, який притримує у себе річ боржника, не переходить право власності на неї - боржник, річ якого кредитор притримує, має право розпорядитися нею, повідомивши набувача про притримання речі і права кредитора.
Притриманням речі можуть забезпечуватись інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом. Кредитор має право притримати річ у себе також у разі, якщо права на неї, які виникли після передачі речі у володіння кредитора, набула третя особа.
За змістом ст. 594 ЦК України право на притримання виникає при одночасному існуванні таких умов:
- повинен бути предмет притримання - річ, що належить боржнику і яку кредитор повинен передати першому або вказаній ним особі;
- має існувати зобов'язання, згідно з яким боржник зобов'язується оплатити вартість самої речі або відшкодувати пов'язані з нею витрати та інші збитки;
- зобов'язання боржником не виконане в строк.
Слід зауважити, що на притримання як на захід забезпечення виконання зобов'язань поширюються загальні вимоги ст. 547 ЦК України щодо вчинення угоди із забезпечення виконання зобов'язання у письмовій формі. Тому якщо застереження про притримання відсутнє в основному договорі або якщо відсутня угода про притримання, викладена у формі окремого документа, притримання речі кредитором буде неправомірним. Відповідно до ст. 595 ЦК України кредитор, який притримує річ у себе, зобов'язаний негайно повідомити про це боржника. Він відповідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує в себе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження притриманої речі також несе кредитор, якщо інше не встановлено законом. Кредитор не має права користуватися річчю, яку він притримує у себе.
Вимоги кредитора, який притримує річ у себе, задовольняються з її вартості відповідно до положень ст. 591 ЦК України щодо реалізації предмета застави.


§ 7. Відповідальність за порушення договірних зобов'язань
Загальні положення щодо відповідальності за порушення господарсько-договірних зобов'язань
Загальні засади відповідальності за порушення цивільно-правових зобов'язань містяться у гл. 51 ЦК України. Розділом V ГК України встановлені особливості відповідальності за правопорушення у сфері господарювання; відповідно, відповідальність за такі правопорушення вважається господарсько-правовою.
Згідно зі ст. 216 ГК України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених законодавством та договором. Господарськими санкціями, у свою чергу, визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки.
Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Він відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності.
Обставини непереборної сили і форс-мажорні обставини за законодавством є випадками звільнення сторін від господарсько-правової відповідальності. На практиці ці поняття почасти ототожнюються, проте в юридичній літературі вже з'являються розробки, що їх розрізняють.
За змістом ст. 218 ГК України непереборною силою є надзвичайні і невідворотні обставини за даних умов здійснення господарської діяльності. Виникнення цих явищ не залежить від волі, свідомості і бажання як конкретного суб'єкта, так й інших людей. Враховуючи це, в літературі висловлюється думка, що непереборною силою можуть бути лише стихійні природні явища. Підтвердження цієї тези можна знайти в Правилах надання населенню послуг з водо-, теплопостачання та водовідведення, затв. постановою Кабінету Міністрів України від ЗО грудня 1997 р. № 1497, які визначають непереборну силу як наслідки надзвичайних ситуацій техногенного, природного або екологічного характеру.
Проте вже Закон України від 6 квітня 2000 р. № 1641-III "Про майнову відповідальність за порушення умов договору підряду (контракту) про виконання робіт на будівництві об'єктів" під непереборною силою розуміє надзвичайні обставини та події (землетрус, ураган, шторм, повінь; війна та воєнні події, зруйнування внаслідок дії вибухових приладів, що знаходяться у землі; радіаційне, хімічне зараження, інші надзвичайні та невідворотні події), які не можуть бути передбачені сторонами під час укладення відповідного договору та в разі виникнення яких неможливо вжити відповідних заходів. Тобто Закон до подій стихійного характеру додає ще й події суспільного життя.
Деякі автори, не погоджуючись із таким підходом законодавця, вказують, що суспільно-політичні явища є характерними не для обставин непереборної сили, а для форс-мажорних обставин1. Хоча, наприклад, ст. 7.1.7 Принципів міжнародних комерційних договорів (принципи УНІДРУА (ІЖГОКОІТ) їх фактично ототожнює. Проте поряд із різницею термінологічного характеру, ці дві категорії різняться за своєю суттю.
По-перше, непереборна сила - це універсальна обставина, що звільняє від відповідальності як у договірних, так і в деліктних зобов'язаннях; форс-мажорні обставини звільняють від відповідальності за невиконання або неналежне виконання лише договірних зобов'язань, суб'єктами яких є сторони за договором. По-друге, непереборна сила визнається підставою для звільнення від відповідальності незалежно від того, чи було відповідне положення зазначене в договорі, чи ні; умовою ж застосування форс-мажорних обставин є посилання на них у договорі 2.
Не вважаються обставинами, що звільняють сторону від відповідальності, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів (ч. 2 ст. 218 ГК України).
Згідно з ч. 2 ст. 217 ГК України у сфері господарювання за ініціативою учасників господарських відносин застосовуються такі види господарських санкцій:
- відшкодування збитків; - штрафні санкції; - оперативно-господарські санкції.
Відшкодування збитків
Відповідно до ч. 2 ст. 224 ГК України під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.
До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються:
- вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства;
- додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною;
- неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною;
- матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.
При визначенні розміру збитків, якщо інше не передбачено законом або договором, враховуються ціни, що існували за місцем виконання зобов'язання на день задоволення боржником у добровільному порядку вимоги сторони, яка зазнала збитків, а у разі якщо вимогу не задоволено у добровільному порядку, - на день подання до суду відповідного позову про стягнення збитків. Виходячи з конкретних обставин, суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ціни на день винесення рішення суду.
ГК України дозволяє сторонам господарського зобов'язання за взаємною згодою заздалегідь визначити погоджений розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, у твердій сумі або у вигляді відсоткових ставок залежно від обсягу невиконання зобов'язання чи строків порушення зобов'язання сторонами. Не допускається погодження між сторонами зобов'язання щодо обмеження їх відповідальності, якщо розмір відповідальності для певного виду зобов'язань визначений законом.
Учасник господарських відносин, який вчинив господарське правопорушення, зобов'язаний вжити необхідних заходів щодо запобігання збиткам у господарській сфері інших учасників господарських відносин або щодо зменшення їх розміру, а у разі якщо збитків завдано іншим суб'єктам, - зобов'язаний відшкодувати на вимогу цих суб'єктів збитки у добровільному порядку в повному обсязі, якщо законом або договором сторін не передбачено відшкодування збитків в іншому обсязі.
Сторона, яка порушила своє зобов'язання або напевно знає, що порушить його при настанні строку виконання, повинна невідкладно повідомити про це другу сторону. У протилежному випадку ця сторона позбавляється права посилатися на невжиття другою стороною заходів щодо запобігання збиткам та вимагати відповідного зменшення розміру збитків. Сторона господарського зобов'язання позбавляється права на відшкодування збитків у разі якщо вона була своєчасно попереджена другою стороною про можливе невиконання нею зобов'язання і могла запобігти виникненню збитків своїми діями, але не зробила цього, крім випадків, якщо законом або договором не передбачено інше.
Відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням зобов'язання, не звільняє зобов'язану сторону від виконання зобов'язання в натурі, крім випадків, зазначених у ч. З ст. 193 ГК України.
Штрафні санкції
Згідно зі ст. 230 ГК України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді неустойки, яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (інститут неустойки розглядався нами в попередньому параграфі). Сплата штрафних санкцій за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання, так само як і відшкодування збитків, не звільняє боржника від виконання зобов'язання в натурі, крім випадків, передбачених у ч. З ст. 193 ГК України.
Оперативно-господарські санкції
Згідно зі ст. 235 ГК України оперативно-господарськими санкціями є заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження повторення порушень зобов'язання, що використовуються самими сторонами зобов'язання в односторонньому порядку. При цьому до суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання, можуть бути застосовані лише ті оперативно-господарські санкції, застосування яких передбачено договором. Тобто для можливості застосування оперативно-господарських санкцій необхідне їх пряме передбачення у договорі.
У господарських договорах сторони можуть передбачати використання, зокрема, таких видів оперативно-господарських санкцій:
- одностороння відмова від виконання свого зобов'язання управненою стороною, із звільненням її від відповідальності за це - у разі порушення зобов'язання другою стороною;
- відмова від оплати за зобов'язанням, яке виконано неналежним чином або достроково виконано боржником без згоди другої сторони;
-відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок прострочення виставлення акредитива платником, припинення видачі банківських позичок тощо;
- відмова управненої сторони зобов'язання від прийняття подальшого виконання зобов'язання, порушеного другою стороною, або повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором за зобов'язанням (списання з рахунку боржника в безакцептному порядку коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо);
- встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій належного виконання зобов'язань стороною, яка порушила зобов'язання: зміна порядку оплати продукції (робіт, послуг), переведення платника на попередню оплату продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо;
- відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка порушує зобов'язання.
Наведений перелік оперативно-господарських санкцій, встановлений у частині першій цієї статті, не є вичерпним. Сторони можуть передбачити у договорі також інші оперативно-господарські санкції.
Відповідно до ст. 237 ГК України підставою для застосування оперативно-господарських санкцій є факт порушення господарського зобов'язання другою стороною. Оперативно-господарські санкції застосовуються стороною, яка потерпіла від правопорушення, у позасудовому порядку та без попереднього пред'явлення претензії порушнику зобов'язання.
Порядок застосування сторонами конкретних оперативно-господарських санкцій визначається договором. У разі незгоди з застосуванням оперативно-господарської санкції заінтересована сторона може звернутися до суду з заявою про скасування такої санкції та відшкодування збитків, завданих її застосуванням. Оперативно-господарські санкції можуть застосовуватися одночасно з відшкодуванням збитків та стягненням штрафних санкцій.

Тема 7 ДОГОВОРИ ПРО ПЕРЕДАЧУ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ

§ 1. Договір купівлі-продажу

Інститут купівлі-продажу не знайшов відображення в ГК України; лише ч. 4 ст. 263 Кодексу вказує, що, зокрема, господарськими договорами купівлі-продажу опосередковується господарсько-торговельна діяльність.
Відносини купівлі-продажу безпосередньо регулюються §§ 1-2 гл. 54 ЦК України, Законом України від 12 травня 1991 р. № 1023-ХІІ "Про захист прав споживачів" (в редакції Закону від 15 грудня 1993 р.), а також іншими нормативними актами різної юридичної сили залежно від особливостей предмета договору (угоди із земельними ділянками - Земельним кодексом України; угоди з цінними паперами - Законом України від 18 червня 1991 р. № 1201-XII "Про цінні папери і фондову біржу"; угоди з державним майном - об'єктами приватизації - законами України від 4 березня 1992 р. № 2163-ХІІ "Про приватизацію державного майна" (в редакції Закону від 19 лютого 1997 р.), від 6 березня 1992 р. № 2171-ХІІ "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (в редакції Закону від 15 травня 1996 р.), від 14 вересня 2000 р. № 1953-Ш "Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва" тощо), умов договору (купівля-продаж на умовах поставки - Положеннями про поставки продукції виробничо-технічного призначення та про поставки товарів народного споживання, затв. постановою Ради Міністрів СРСР від 25 липня 1988 р. № 888; купівля-продаж на умовах комісії, консигнації - відповідними положеннями ЦК України), способу укладення договору (біржові угоди - Законом України від 10 грудня 1991 р. № 1956-ХІІ "Про товарну біржу"; угоди, що укладаються на аукціонах, - Положенням про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 22 грудня 1997 р. № 1448, Положенням про порядок організації та проведення аукціонів з продажу природного газу, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 14 вересня 1998 р. № 1424). Відносини, що виникають при закупівлі продукції за державні кошти, додатково регулюються спеціальним нормативним актом - Законом України від 22 лютого 2000 р. № 1490-III "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти".
Поняття договору купівлі-продажу
Згідно зі ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Договір купівлі-продажу належить до найпопулярніших видів договорів, що використовуються в підприємницькій діяльності. В умовах ринкової економіки він є основним регулятором взаємовідносин між виробниками і споживачами, відносин у сфері розподілу й перерозподілу матеріальних благ, забезпечуючи вільний і оптимальний розвиток усіх форм власності, підприємництва і торгівлі1. Цим договором опосередковуються відносини учасників цивільного обороту з обміну товарів на гроші. Характеристика договору купівлі-продажу. За договором купівлі-продажу продавець передає покупцеві майно (товар).
Тлумачення категорії майно (товар) як предмета договору купівлі-продажу наводиться в ст. 656 ЦК України. Так, предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому; майнові права; право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру.
Поняття "товар" розкривається у ст. 1 Закону України від 16 квітня 1991 р. № 959-ХІІ "Про зовнішньоекономічну діяльність", згідно з якою товаром вважається будь-яка продукція, послуги, роботи, права інтелектуальної власності та інші немайнові права, призначені для продажу (оплатної передачі). Чіткіше визначення міститься в п. 1.6 ст. 1 Закону України від 28 грудня 1994 р. № 334/94-ВР "Про оподаткування прибутку підприємств" (в редакції Закону від 22 травня 1997 р.), відповідно до якого товарами є матеріальні та нематеріальні активи, а також цінні папери та деривативи, що використовуються у будь-яких операціях, крім операцій з їх випуску (емісії) та погашення. Згідно зі ст. 1 Закону України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти" під товарами розуміється продукція будь-якого виду та призначення, у тому числі сировина, вироби, устаткування, технології, предмети у твердому, рідкому, газоподібному стані, включаючи електроенергію, а також послуги, пов'язані з поставкою товарів, якщо їх вартість не перевищує вартості самих товарів.
Предметом договору купівлі-продажу можуть бути і грошові кошти (ч. 4 ст. 656 ЦК України). В такому разі відповідні операції набувають ознак операцій із валютними цінностями із застосуванням до них відповідного правового режиму (див., зокрема, Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", Закон України від 23 березня 1996 р. № 98/96-ВР "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності", від 26 червня 1997 р. № 400/97-ВР "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування" та інші).
Предметом договору купівлі-продажу може бути як існуючий товар, так і товар, який буде вироблено у майбутньому (при укладенні ф'ючерсних і форвардних угод).
Поняття майнових прав міститься у Законі України від 12 липня 2001 р. № 2658-Ш "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні", згідно зі ст. З якого ними визнаються будь-які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги.
Право вимоги розглядається ЦК України, на відміну від Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні", як самостійний предмет договору купівлі-продажу, і означає право особи, що його вона набуває за угодою або іншим зобов'язанням (див. ст. 512 ЦК України).
Законодавством установлені певні обмеження щодо можливості участі відповідного майна в цивільному обороті, а отже, бути предметом договору купівлі-продажу. Так, наприклад, постановою Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. № 2471-XIІ "Про право власності на окремі види майна" затверджені Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України, а також Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна. За ст. 25 Закону України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХП "Про господарські товариства" (ч. З ст. 81 ГК України) акції закритого акціонерного товариства не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі; ст. 18 Закону України "Про цінні папери і фондову біржу" встановлює заборону на обіг іменних ощадних сертифікатів. Законом України "Про приватизацію державного майна", а також Законом України від 7 липня 1999 р. № 847-XIV "Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації" визначені відповідні об'єкти, що не підлягають приватизації.
Нарешті, за чинним цивільним законодавством предметом договору купівлі-продажу не можуть бути права вимоги, якщо вимога має особистий характер - зобов'язання, що виникають із заподіяння шкоди, авторські права.
Предмет договору купівлі-продажу характеризується відповідними якісними та кількісними показниками. Так, продавець повинен передати покупцеві товар у кількості, що встановлена договором купівлі-продажу (ст. ст. 669-670), в асортименті, погодженому сторонами (ст. 671), якість якого відповідає умовам договору купівлі-продажу і який придатний для мети, з якою товар такого роду звичайно використовується (ст. 673), товар, що відповідає умові договору купівлі-продажу щодо комплектності (ст. 682), у тарі та (або) в упаковці, якщо інше не встановлено договором купівлі-продажу або не випливає із суті зобов'язання (ст. 685 ЦК України).
2. Продавець передає майно (товар) покупцеві.
Згідно зі ст. 662 ЦК України продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.
Моментом виконання обов'язку продавця передати товар, за ст. 664 ЦК України, вважається:
- вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар. Якщо з договору купівлі-продажу не випливає обов'язок продавця доставити товар або передати товар у його місцезнаходженні, обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент здачі товару перевізникові або організації зв'язку для доставки покупцеві;
- надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Товар вважається наданим у розпорядження покупця, якщо у строк, встановлений договором, він готовий до передання покупцеві у належному місці і покупець поінформований про це. Готовий до передання товар повинен бути відповідним чином ідентифікований для цілей цього договору, зокрема шляхом маркування.
Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов'язку передати товар.
Товар передається покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк або він визначений моментом пред'явлення вимоги, покупець має право вимагати передачі у будь-який час, а продавець - зобов'язаний передати товар у 7-денний строк (ч. 2 ст. 530 ЦК України).
У разі відмови продавця передати проданий товар покупець має право відмовитися від договору купівлі-продажу. Якщо продавець відмовився передати річ, визначену індивідуальними ознаками, покупець має право витребувати цю річ у продавця та вимагати її передання відповідно до умов договору (ст. 620 ЦК України).
3. Продавець передає майно покупцеві у власність. Цей обов'язок власника тісно пов'язаний з наявністю у продавця статусу власника. Відповідно до ст. 658 ЦК України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.
Передача майна у власність означає, що покупець - фізична особа, в тому числі фізична особа - суб'єкт підприємницької діяльності, набуваючи у приватну власність певне майно, вільно володіє, користується і розпоряджається ним. При цьому немає значення, чи було це майно придбане в процесі та з метою здійснення підприємницької діяльності, чи воно буде використовуватися для задоволення особистих потреб фізичної особи - законодавство України не передбачає виокремлення майна, яке використовується підприємцем для здійснення підприємницької діяльності, із загальної маси належного цьому громадянинові майна.
Що ж до юридичних осіб, законодавство передбачає певні винятки із загального правила про набуття у власність майна за договором купівлі-продажу.
Так, згідно з ч. З ст. 73 ГК України майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (щодо державних комерційних підприємств - ст. 74) чи праві оперативного управління (ст. 76 ГК України). Останнє стосується і майна державної установи (організації), яка перебуває на державному бюджеті (ст. 39 Закону України від 7 лютого 1991 р. № 697-12 "Про власність"). Отже майно, що набувається державним підприємством, установою, організацією, в тому числі за договорами купівлі-продажу, належить йому не на праві власності, а на праві повного господарського відання або оперативного управління. Подібний статус має майно комунального унітарного підприємства (ст. 78 ГК України).
У разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність Цих підстав (ст. 661 ЦК України).
4. Сторонами договору купівлі-продажу є продавець і покупець. Ними, за загальним правилом, можуть бути юридичні та фізичні особи, в тому числі суб'єкти підприємницької діяльності. Проте, наприклад, вже ст. 698 ЦК України передбачає обов'язкову наявність статусу суб'єкта підприємницької діяльності у продавця за договором роздрібної купівлі-продажу.
Як вже зазначалося, за загальним правилом право продажу товару належить його власнику. Проте, зважаючи на наявність Ще двох правових режимів майна, крім права власності - права повного господарського відання та права оперативного управління - коло потенційних продавців суттєво розширюється доповнюючись державними та комунальними підприємствами.
Згідно зі ст. 75 ГК України відчуження майна державного комерційного підприємства відбувається лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить, і, як правило, на конкурентних засадах. Порядок такого відчуження встановлений Положенням про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, затв. наказом Фонду державного майна України від ЗО липня 1999 р. № 1477 (в редакції наказу від 29 березня 2004 р. № 604, а також Положенням про порядок продажу на аукціоні, за конкурсом основних засобів, що є державною власністю, затв. наказом Фонду державного майна України від 22 вересня 2000 р. № 1976.
Відповідно до п. 4 Положення відчуження майна державного підприємства, його структурного підрозділу, функції управління яким в установленому порядку передані державним органам приватизації, здійснюється безпосередньо підприємством після отримання погодження державного органу приватизації, який здійснює функції управління цим підприємством. Суб'єкт господарювання після отримання погодження державного органу приватизації на відчуження майна шляхом його продажу (при здійсненні продажу через біржі, на аукціоні) забезпечує укладання договору з юридичною особою, яка має угоду про продаж майна, що перебуває у державній власності, з Фондом державного майна України.
Умови договорів купівлі-продажу не повинні суперечити цілям юридичної особи, які зазначаються в її установчих документах.
5. Покупець приймає або зобов'язується прийняти придбане майно, крім випадків, коли він має право вимагати заміни товару або відмовитися від договору купівлі-продажу.
Покупець має право відмовитися від прийняття товару, якщо продавець передав покупцеві меншу кількість товару, ніж це встановлено договором купівлі-продажу (ч. 1 ст. 670), продавець передав товар в асортименті, що не відповідає умовам договору купівлі-продажу (ч. 1 ст. 672), у разі істотного порушення вимог щодо якості товару (ч. 2 ст. 678 ЦК України) тощо.
Якщо покупець без достатніх підстав зволікає з прийняттям товару або відмовився його прийняти, продавець має право вимагати від нього прийняти та оплатити товар або має право відмовитися від договору купівлі-продажу (ст. 690 ЦК України).
Приймання-передача у визначених нормативними актами випадках оформляється певними документами. Так, приймання-передача основних засобів оформляється актом за формою ^о 03-1, вимоги до складання якого затверджені наказом Міністерства статистики України від 29 грудня 1995 р. № 352 "Про затвердження типових форм первинного обліку". Слід зазначити, що приймання об'єктів до складу основних засобів має здійснюватись приймальною комісією, яка створюється за наказом директора підприємства-покупця. Замість акта допускається оформлення відповідної накладної, але по кожному об'єкту окремо.
Для випадків придбання інших об'єктів, що не належать до основних фондів, обов'язкової форми акта приймання-передачі не встановлено. Сторони договору купівлі-продажу можуть визначити її самостійно. Замість актів також можливе застосування накладних, рахунків-фактур тощо.
6. Покупець зобов'язаний сплатити певну грошову суму за придбане майно. Обов'язок сплатити саме грошову суму, розмір якої обумовлений договором, є істотною умовою договору купівлі-продажу, що відрізняє його від суміжного договору міни.
Питання визначення суми, що сплачується покупцем за майно, безпосередньо пов'язане із встановленням ціни останнього. Згідно зі ст. 691 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу. Згідно з ч. 2 ст. 189 ГК України (див. також ч. З ст. 180 ГК України) ціна є істотною умовою господарського договору, в тому числі договору купівлі-продажу.
Частина 3 ст. 189 ГК України дозволяє суб'єктам господарювання використовувати у господарській діяльності вільні ціни, державні фіксовані ціни та регульовані ціни - граничні рівні цін або граничні відхилення від державних фіксованих цін.
За змістом ст. 7 Закону України від 3 грудня 1990 р. № 507-XII "Про ціни і ціноутворення" (ч. 1 ст. 190 ГК України) вільні ціни і тарифи встановлюються на всі види продукції, товарів і послуг, за винятком тих, по яких здійснюється державне регулювання цін і тарифів.
Державні фіксовані та регульовані ціни встановлюються на ресурси, що справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, а також на продукцію та послуги, що мають суттєве соціальне значення для населення.
Державне регулювання цін здійснюється в межах і органами, визначеними постановою Кабінету Міністрів України від ] 25 грудня 1996 р. № 1548 "Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)". Наприклад, згідно з п. 12 ; постанови Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації уповноважені, зокрема, встановлювати граничні торговельні надбавки (націнки) на лікарські засоби і вироби медичного призначення, зазначені у переліку вітчизняних та імпортних лікарських засобів і виробів медичного призначення, ціни на які підлягають державному регулюванню, що реалізуються населенню через аптечну мережу, - на рівні не вище ніж 35% оптової ціни виробника (митної вартості), а на ті, що придба-ваються державними та комунальними закладами охорони здоров'я за бюджетні кошти, - на рівні не вище ніж 10% оптової ціни виробника (митної вартості). Відповідно, Перелік вітчизняних та імпортних лікарських засобів і виробів медичного призначення, ціни на які підлягають державному регулюванню, був затверджений наказом Міністерства охорони здоров'я і Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 3 грудня 2001 р. № 480/294. 2 липня 2002 р. було підписане розпорядження Київської міської державної адміністрації № 1292 "Про регулювання граничних торговельних надбавок (націнок) на лікарські засоби і вироби медичного призначення".
ГК України у ч. 2 ст. 190 закріплює, що державні ціни встановлюються також на продукцію (послуги) суб'єктів господарювання - природних монополістів. Переліки видів продукції (послуг) зазначених суб'єктів затверджуються Кабінетом Міністрів України.
За п. 2 Положення про державне регулювання цін (тарифів) на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання, роботи і послуги монопольних утворень, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1995 р. № 135, рішення про запровадження та скасування державного регулювання цін на продукцію монопольних утворень, за винятком продукції, ціни на яку регулюються рішеннями Кабінету Міністрів України, приймається:
- на загальнодержавних ринках - Мінекономіки разом з Антимонопольним комітетом;
- на регіональних - Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими держадміністраціями разом з відповідними органами Антимонопольного комітету.
Відповідно до наданих повноважень спільним наказом Мінекономіки і Антимонопольного комітету України від 20 березня 1998 р. № 29-а/З був затверджений перелік продукції монопольних утворень, ціни на яку підлягають державному регулюванню, а рішенням Київської міської державної адміністрації та Київського міського територіального відділення Антимонопольного комітету України від 31 грудня 2003 р. № 2501/52/2Р - перелік продукції та послуг монопольних утворень, ціни і тарифи на які підлягають державному регулюванню на регіональному ринку м. Києва.
Формування і визначення суб'єктами підприємництва ціни договору відбувається в певних одиницях виміру (валюті). Частина 2 ст. 189 ГК України прямо вказує на те, що ціна зазначається в договорі у гривнях. Подібне положення міститься у ст. 524 ЦК України, яка, щоправда, дозволяє сторонам визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті, що, власне, не суперечить означеним вище положенням ГК України.
Так, згідно з п. 14 Правил торгівлі у розстрочку, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1998 р. № 997, суб'єкт господарської діяльності під час продажу у розстрочку від 1 до 5 років транспортних засобів формує розмір кредиту в національній грошовій одиниці з фіксацією її курсу стосовно однієї вільно конвертованої валюти першої групи класифікатора Національного банку, про що робиться запис у договорі купівлі-продажу товарів у розстрочку.
Ціни у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін.
Строки оплати товару визначаються договором між сторонами. Покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Договором купівлі-продажу може передбачатися попередня оплата товару (ст. 693), в тому числі часткова - на умовах авансу чи завдатку (в договорах між громадянами або з їх участю), оплата товару в момент укладення договору або в строк, Що ним визначається, надання товарів на умовах товарного кредиту (товари передаються резидентом або нерезидентом у власність юридичним чи фізичним особам на умовах угоди, Що передбачає відстрочення кінцевого розрахунку на визначений строк та під процент - п. 1.11.2 ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств"), надання товарів на умовах розстрочення платежів (ст. ст. 694-695 ЦК України, п. 1.12 ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", Правила торгівлі у розстрочку).
7. Форма договору купівлі-продажу залежить від різновиду цього договору. Наприклад, договір роздрібної купівлі-продажу не вимагає письмової форми, оскільки відповідна угода повністю виконується сторонами у момент її вчинення (ст. 206 ЦК України). Договори купівлі-продажу між юридичними особами та інші договори відповідно до вимог ст. 208 ЦК України повинні укладатися в письмовій формі. Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації (ст. 657 ЦК України).
Згідно зі ст. 181 ГК України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Проте це не означає, що всі господарські договори купівлі-продажу повинні укладатися у письмовій формі. Вказівка на "загальний" характер цього правила означає рекомендаційний характер відповідної норми, а отже, питання щодо форми договору купівлі-продажу вирішується за загальними правилами ЦК України та інших актів законодавства. Так, договори купівлі-продажу, що укладаються в процесі приватизації державного майна, підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню (ст. 27 Закону України "Про приватизацію державного майна", ст. 22 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)").
8. Порядок укладення договору купівлі-продажу також залежить від різновиду цього договору. Класичний договір купівлі-продажу укладається відповідно до загальних підстав виникнення зобов'язань (гл. 47 ЦК України). Договір роздрібної купівлі-продажу є публічним і на нього поширюються вимоги ст. 633 ЦК України, зокрема щодо однакових для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги, умов публічного договору, заборони відмови від укладення публічного договору за наявності у продавця можливостей надання споживачеві відповідних товарів тощо.
За загальним правилом договір купівлі-продажу вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди з усіх істотних умов (ст. 638 ЦК України). Особливості передбачені, зокрема, щодо договору роздрібної купівлі-продажу з використанням автоматів, який відповідно до ч. 2 ст. 703 ЦК України є укладеним з моменту вчинення покупцем дій, необхідних для одержання товару, тобто є реальним.
Момент укладення договору не завжди збігається з моментом виникнення права власності на майно за цим договором.
Згідно зі ст. 334 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.
Законом України "Про оподаткування прибутку підприємств" передбачаються особливі умови щодо передачі майна та виникнення права власності на нього у разі продажу такого майна на умовах товарного кредиту та розстрочки. Так, товарний кредит передбачає передання права власності на товари покупцю (замовнику) у момент підписання договору або в момент фізичного отримання товарів таким покупцем (замовником), незалежно від часу погашення заборгованості (підпункт 1.11.2 п. 1.11 ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств"). На відміну від цього торгівля у розстрочку передбачає передачу товарів у розпорядження покупця в момент здійснення першого внеску (завдатку) з передачею права власності на такі товари після кінцевого розрахунку (п. 1.12 ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств").

§ 2. Договір поставки

Відносини поставки регулюються досить великим масивом нормативно-правових актів, що обумовлено неабиякою популярністю цього виду договору в підприємницькій діяльності.
Поняття та загальні положення щодо порядку укладання та виконання договору поставки визначено в § 3 гл. 54 ЦК України, § 1 гл. 30 ГК України. Проте вже ч. 2 ст. 264 останнього акцентує увагу на можливості встановлення спеціальними актами особливостей поставки окремих видів продукції виробничо-технічного призначення або виробів народного споживання, а також особливого порядку здійснення поставки продукції для державних потреб.
Поставки продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання додатково врегульовані відповідними положеннями, затв. постановою Ради Міністрів СРСР від 25 липня 1988 р. № 888. Поставки продукції для державних потреб, окрім загальних положень з питань поставок, врегульовані законами України від 22 грудня 1995 р. № 493/95-ВР "Про поставки продукції для державних потреб", від 22 лютого 2000 р. № 1490-ІП "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти", а також Порядком формування та розміщення державних замовлень на поставку продукції для державних потреб і контролю за їх виконанням, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 29 лютого 1996 р. № 266 (в редакції постанови від 13 грудня 2001 р. № 1650).
Порядок приймання продукції, що була поставлена, регулюється Інструкцією про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за кількістю, затв. постановою Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР від 15 червня 1965 р. № П-6, та Інструкцією про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за якістю, затв. постановою Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР від 25 квітня 1966 р. № П-7.
Питання кооперованих поставок врегульовано Тимчасовим положенням з питань кооперованих поставок продукції виробничо-технічного призначення, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1993 р. № 622, а також Положенням про порядок поставок і митного оформлення продукції за виробничою кооперацією підприємств і галузей держав - учасниць СНД, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 18 травня 1994 р. № 323. Визначення договорів поставки складних технічних виробів міститься в Порядку віднесення операцій резидентів у разі провадження ними зовнішньоекономічної діяльності до договорів виробничої кооперації, консигнації, комплексного будівництва, оперативного та фінансового лізингу, поставки складних технічних виробів і товарів спеціального призначення, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 2002 р. № 445.
До нормативних актів, що регулюють відносини поставок, належать і акти судової влади, зокрема роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 12 жовтня 1993 р. № 01-6/1106 "Про деякі питання практики вирішення господарських спорів, пов'язаних з прийомкою продукції і товарів за кількістю та якістю", від 12 листопада 1993 р. № 01-6/1205 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поставкою продукції і товарів неналежної якості та некомплектних" та від 30 березня 1995 р. № 02-5/218 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором поставки". 12 березня 1996 р. Вищий арбітражний суд України видав лист № 01-8/110 "Про Закон України "Про поставки продукції для державних потреб".
Поняття договору поставки
Згідно зі ст. 265 ГК України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму. Це визначення уточнюється визначенням ст. 712 ЦК України, яка, зокрема, прямо наділяє постачальника статусом суб'єкта підприємницької діяльності і акцентує на використанні товару, що поставляється, в підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням покупцем.
Договір поставки є різновидом договору купівлі-продажу, на що вказують ч. 2 ст. 712 ЦК України і ч. 6 ст. 265 ГК України, відповідно до яких до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж в частині, не врегульованій спеціальним законодавством. Договір поставки має спільну з договором купівлі-продажу економічну природу (платна передача товару від одного суб'єкта до іншого), проте відрізняється рядом особливостей, які розглядаються нижче.
Характеристика договору поставки
1. Предметом договору поставки, за визначенням, є товар. Стаття 266 ГК України уточнює, що предметом поставки є визначені родовими ознаками продукція, вироби з найменуванням, зазначеним у стандартах, технічних умовах, документації до зразків (еталонів), прейскурантах чи товарознавчих довідниках. Предметом поставки можуть бути також продукція, вироби, визначені індивідуальними ознаками.
Визначення поняття "продукція" дається в Законі України від 14 січня 2000 р. № 1393-ХІУ "Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції". Згідно зі ст. 2 цього Закону продукцією вважається будь-яка продукція (товари) вітчизняного виробництва або імпортована на митну територію України, призначена для споживання та (або) виробництва іншої продукції, у тому числі напівфабрикати і сировина, а також матеріали, які використовуються у процесі її виробництва, зберігання, транспортування, реалізації, пакування та маркування. Більш розгорнуте тлумачення поняття "продукції" міститься в Законі України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти", за ст. 1 якого до неї належить продукція будь-якого виду та призначення, у тому числі сировина, вироби, устаткування, технології, предмети у твердому, рідкому, газоподібному стані, включаючи електроенергію, а також послуги, пов'язані з поставкою товарів, якщо їх вартість не перевищує вартості самих товарів.
На відміну від договору купівлі-продажу, предметом поставки є товар, призначений для ведення підприємницької діяльності чи іншої діяльності, яка не пов'язана з особистим споживанням. Відповідно до своєї природи предметом поставки не можуть бути цінні папери (хоча ч. 2 ст. 5 Закону України від 10 грудня 1997 р. № 710/97-ВР "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні" вже передбачає таку можливість), грошові кошти та майнові права.
2. Згідно зі ст. 712 ЦК України відповідна продукція передається "у власність". Проте зважаючи на те, що майно може набуватися державними або комунальними підприємствами, зокрема, за договорами поставки, воно може передаватися їм не у власність, а у повне господарське відання або оперативне управління.
3. Сторонами договору поставки є постачальник і покупець. Згідно із ч. З ст. 265 ГК України ними можуть бути господарські організації, а також фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності (п. 1-2 ч. 2 ст. 55 ГК України). Договір купівлі-продажу, в свою чергу, може бути укладений між будь-якими суб'єктами - як між юридичними особами, так і між або за участю громадян.
Постачальником товару може бути як його виготовлювач, так і посередницька організація, яка реалізує товари. Покупцем виступає суб'єкт, який одержує товар для виробничого споживання чи для наступної реалізації громадянам-споживачам.
4. Постачальник передає замовникові продукцію в обумовлені строки.
Строк є істотною умовою договору поставки. Згідно зі ст. 267 ГК України договір поставки може бути укладений на 1 рік, на строк більше 1 року (довгостроковий договір) або на інший строк, визначений угодою сторін. Якщо в договорі строк його дії не визначений, він вважається укладеним на 1 рік.
Особливістю договору поставки є також те, що укладення договору і передача товару не збігаються в часі; остання, як правило, має відбуватися пізніше. Товар, що його належить поставити, до часу оформлення договору може бути відсутнім у натурі.
Якщо в довгостроковому договорі кількість поставки визначена лише на рік або менший строк, у договорі повинен бути передбачений порядок погодження сторонами строків поставки на наступні періоди до закінчення строку дії договору. Якщо такий порядок не передбачений, договір вважається укладеним на 1 рік (ч. З ст. 267 ЦК України).
5. Покупець зобов'язаний прийняти продукцію, що була поставлена. Проте ГК України, загальні положення ЦК України, а також положення про поставки передбачають підстави відмови покупця від прийняття продукції. Наприклад, ч. 5 ст. 268 ГК України передбачено право покупця відмовитися від прийняття і оплати товарів у разі, якщо вони більш низької якості, ніж вимагається стандартом, технічними умовами чи зразком (еталоном), а якщо товари уже оплачені покупцем, - вимагати повернення сплаченої суми. Проте якщо продукція виявиться такою, що не відповідає умовам договору, покупець має право відмовитися від неї на підставі загальних положень ч. 2 ст. 678 ЦК України.
Покупець також має право відмовитися від прийняття товару у разі неукомплектування продукції, що виявилася некомплектною, в установлений за погодженням сторін строк (ч. З ст. 270 ГК України); у разі поставки продукції в асортименті, що не відповідає умовам договору поставки, тощо (ч. 1 ст. 672 ЦК України); у разі передання продукції без тари та (або) упаковки чи в неналежних тарі та (або) упаковці (ст. 686 ЦК України) тощо.
Порядок приймання продукції за кількістю визначено Інструкцією про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за кількістю, затв. постановою Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР від 15 червня 1965 р. № П-6.
Приймання продукції, що поставляється без тари, у відкритій тарі, а також приймання за вагою брутто і кількістю місць продукції, що поставляється в тарі, провадиться на складі одержувача - при доставці продукції постачальником; на складі постачальника - при вивозі продукції одержувачем; у місці розкриття опломбованих чи в місці розвантаження неопломбованих транспортних засобів і контейнерів чи на складі органу транспорту - при доставці і видачі продукції органом залізничного, водного, повітряного чи автомобільного транспорту.
Приймання продукції, що надійшла без тари, у відкритій тарі та в ушкодженій тарі здійснюється в момент одержання її від постачальника чи зі складу органу транспорту або в момент розкриття опломбованих і розвантаження неопломбованих транспортних засобів і контейнерів, але не пізніше термінів, установлених для їх розвантаження. Приймання продукції, що надійшла в справній тарі, за вагою брутто і кількістю місць, здійснюється в ті ж терміни; за вагою нетто і кількістю товарних одиниць у кожному місці - одночасно з розкриттям тари, але не пізніше 10 днів; а продукції, що швидко псується, - не пізніше 24 годин з моменту одержання продукції - при доставці продукції постачальником чи при вивезенні її одержувачем зі складу постачальника, - з моменту видачі вантажу органом транспорту - у всіх інших випадках.
Приймання продукції провадиться особами, уповноваженими на те керівником чи заступником керівника підприємства-одержувача.
Приймання продукції за кількістю провадиться за транспортними і супровідними документами (рахунком-фактурою, специфікацією, описом, пакувальними ярликами та ін.) відправника (виготовлювача).
Якщо при прийманні продукції буде виявлена нестача, то одержувач зобов'язаний призупинити подальше приймання, забезпечити схоронність продукції, а також ужити заходів до запобігання її змішування з іншою однорідною продукцією.
Про виявлену нестачу продукції складається акт за підписами осіб, що здійснювали приймання продукції.
Одночасно з призупиненням приймання одержувач зобов'язаний викликати для участі в продовженні приймання продукції і складання двостороннього акта представника відправника, а якщо продукція отримана в оригінальному упакуванні або в непорушеній тарі виготовлювача - представника виготовлювача.
При неявці представника відправника (виготовлювача) на виклик одержувача, а також у випадках, коли виклик представника іногороднього відправника (виготовлювача) не є обов'язковим, приймання продукції за кількістю і складання акта про нестачу провадиться:
а) за участю представника іншого підприємства (організації), виділеного керівником чи заступником керівника цього підприємства (організації), або
б) за участю представника громадськості підприємства-одержувача, призначеного керівником чи заступником керівника підприємства з числа осіб, затверджених рішенням заводського, фабричного чи місцевого комітету профспілки цього підприємства, або
в) односторонньо підприємством-одержувачем, якщо відправник (виготовлювач) дав згоду на одностороннє приймання продукції.
Якщо при прийманні продукції за участю представника буде виявлена нестача продукції проти даних, зазначених у транспортних і супровідних документах (рахунку-фактурі, специфікації, описі, у пакувальних ярликах та ін.), результати приймання продукції за кількістю оформляються актом. Акт повинен бути складений у той же день, коли було виявлено нестачу, і підписаний всіма особами, що брали участь у прийманні продукції за кількістю.
Порядок приймання продукції за якістю встановлено Інструкцією про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за якістю, затв. постановою Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР від 25 квітня 1966 р. № П-7.
Продукція, що надійшла в справній тарі, приймається за якістю і комплектністю, як правило, на складі кінцевого одержувача.
Приймання продукції за якістю і комплектністю здійснюється на складі одержувача при іногородньому постачанні - не пізніше 20 днів, а продукції, що швидко псується, - не пізніше 24 годин після видачі продукції органом транспорту чи надходження її на склад одержувача при доставці продукції чи постачальником при вивезенні продукції одержувачем; при одноміському постачанні - не пізніше 10 днів, а продукції, що швидко псується, - 24 годин після надходження продукції на склад одержувача.
Перевірка якості і комплектності продукції, що надійшла в тарі, провадиться при розкритті тари, але не пізніше зазначених вище термінів, якщо інші терміни не передбачені в договорі.
Акт про приховані недоліки продукції повинен бути складений протягом 5 днів після виявлення недоліків, однак не пізніше чотирьох місяців із дня надходження продукції на склад одержувача, що знайшов приховані недоліки, якщо інші терміни не встановлені обов'язковими для сторін правилами. Прихованими визнаються такі недоліки, що не могли бути виявлені при звичайній для цього виду продукції перевірці і виявлені лише в процесі обробки, підготовки до монтажу, у процесі монтажу, перевірки використання і збереження продукції.
Одночасно з прийманням продукції за якістю провадиться перевірка комплектності продукції, а також відповідності тари, упакування, маркування вимогам стандартів, технічних умов, особливих умов, інших обов'язкових для сторін чи правил договору, кресленням, зразкам (еталонам).
Приймання продукції провадиться уповноваженими на те керівником одержувача чи його заступником.
Приймання продукції за якістю та комплектністю провадиться за супровідними документами, які засвідчують якість і комплектність продукції, що поставляється (технічний паспорт, сертифікат, посвідчення якості, рахунок-фактура, специфікація і т. ін.).
При виявленні невідповідності якості, комплектності, маркування продукції, що надійшла, чи тари упакування вимогам стандартів, технічних умов, кресленням, зразкам (еталонам) договору або даним, зазначеним у маркуванні і супровідних документах, що засвідчують якість продукції, одержувач припиняє подальше приймання