Соціальне управління та його види

РЕФЕРАТ на тему: Соціальне управління та його види Соціальне управління — це управління, здійснюване у людському сус­пільстві, людьми стосовно людей. І суб'єкт, і об'єкт управління представ­лені тут людиною. Отже, в управлінських системах, які функціонують у соціальному середовищі, головним і провідним є людський фактор.

РЕФЕРАТ

на тему:

Соціальне управління та його види

Соціальне управління — це управління, здійснюване у людському сус­пільстві, людьми стосовно людей. І суб'єкт, і об'єкт управління представ­лені тут людиною. Отже, в управлінських системах, які функціонують у соціальному середовищі, головним і провідним є людський фактор.

Основними категоріями соціального управління є ті самі суб'єкт, об'­єкт, управлінський вплив, зворотні зв'язки, управлінська система. Проте їх зміст, форми і методи впливу, цілі взаємодії, принципи, на яких вони базуються, зовсім інші, кардинально відмінні від технократичних і біоло­гічних систем. Усі відомі категорії набувають у соціальному управлінні конкретного вираження у діях людей, їх колективів та взаємозв'язках.

Управління має місце у будь-якому суспільстві і практично у будь-якому людському колективі. Залежно від історичних, екологічних, полі­тичних та інших обставин можуть змінюватися його цілі, форми, методи. Незмінною залишається необхідність в управлінні.

Основою потреби в управлінні є проста на перший погляд обставина, властива будь-якому людському колективові. Це — співробітництво лю­дей всередині колективу. Саме співробітництво, спільна діяльність зара­ди досягнення конкретних цілей перетворює окремо взятих людей на ко­лектив.

Уявімо, що зібралася група людей, де кожен прагне до адекватної для всіх мети (наприклад, до створення фірми, підприємства, громадського формування). У який спосіб найкраще розв'язати спільну для всіх і кож­ного окремо проблему? Певна річ, найефективніший спосіб — співробіт­ництво, спільна діяльність, спільне подолання труднощів і розв'язання завдань, що постають на шляху досягнення мети. Іншими словами, треба створити колектив і, використовуючи знання, психічні, фізичні та інші можливості його членів, розпочати спільну діяльність. Зробити це можна тільки шляхом впливу на кожну людину, щоб кожний усвідомив необ­хідність спільної праці. В результаті матимемо соціальну управлінську систему, де є суб'єкт, об'єкт і управлінський вплив.

Потреба людей у співробітництві, спільній діяльності, спільній праці об'єктивно породжує потребу управління. Водночас ця потреба завжди виникає там, де спостерігаються будь-які варіанти спільної діяльності людей. Управління в цій ситуації являє собою засіб забезпечення спіль­ної діяльності — умову її нормального функціонування.

Суспільство в цілому є результатом спільної діяльності людей, їх співробітництва. Більше того, у такому розумінні суспільство — найвища форма спільної праці людей, а управління — атрибут суспільного життя.

Виходячи з викладеного, визначимо істотні, на наш погляд, ознаки соціального управління:

1) соціальне управління завжди наявне там, де виникає спільна
діяльність людей;

2)головне призначення управління — регулюючий вплив на поведін­ку учасників спільної діяльності;

3)функції соціального управління (координація, узгодження, плану­вання, контроль, нагляд, примус) реалізуються у рамках суспільних від­носин;

4)внаслідок соціально-управлінських впливів виникають управлін­ські відносини, які є різновидом, по-перше, суспільних, а по-друге, вольо­вих відносин;

5)соціальне управління — різновид людської діяльності.

На підставі цих ознак можна сформулювати визначення соціального управління.

Соціальне управління — вид вольової діяльності, вираженої у ціле­спрямованому й організуючому впливі, здійснюваному з метою забезпечен­ня узгодженості й впорядкованості спільних дій людей та їх колективів в інтересах ефективного розв'язання завдань, що стоять перед ними.

Як і будь-який інший вид управління, соціальне управління має си­стемний характер і здійснюється в рамках соціальних управлінських си­стем. До факторів, які детермінують ці системи, належать такі:

1)єдність системи стосовно середовища та багатоманітність її зв'яз­ків з ним;

2)наявність у системи відносно самостійних компонентів, з яких утворено її керуючу та керовану підсистеми;

3)інтегрування компонентів системи, внаслідок чого ціле (система) набуває властивостей і характеристик, яких немає в окремих складових системи, тобто наявність у системи інтегративних якостей;

4)наявність всередині системи суперечностей, які є рушійною силою її саморозвитку, породжують необхідність самоуправління, цілеспрямо­ваного впливу однієї підсистеми (керуючої) на іншу (керовану);

5)історичність системи, тобто розвиток її у часі.

Соціальне управління, як і весь комплекс відносин, що складаються у суспільстві, — багатопланове й багатогранне явище. Управління може здійснюватися як однією людиною, так і колективом людей. Управляти

можна економікою, соціально-політичною, духовною сферами тощо. Са­ме тому вивченням соціального управління займаються представники різних галузей знань: економісти, соціологи, філософи, психологи, юрис­ти. При цьому пропонуються різні варіанти його структури.

З позицій юридичної науки, в основі первісного підходу до структуризації соціального управління доцільно використовувати критерій «прі­оритету інтересів», оскільки останній використовується як один із крите­ріїв при виділенні публічного і приватного права.

На цій підставі соціальне управління поділяється на:

а) управління, здійснюване з метою реалізації! публічних (загальних) інтересів, чи публічне управління;

б) управління, здійснюване з метою реалізації корпоративних інте­ресів, чи корпоративне управління;

в) управління, здійснюване з метою реалізації приватних інтересів, чи приватне управління.

Найбільш рельєфними юридичними супутниками зазначених видів соціального управління є: адміністративне право — для публічного управління; корпоративне право — для корпоративного управління; ци­вільне право — для приватного управління.

Публічне управління складається з:

1)державного управління, де суб'єктом виступає держава в особі від­
повідних структур;

2)громадського управління, де суб'єктами є недержавні утворення.

Слід зазначити, що в суспільстві, організованому на державній осно­ві, переважне значення має державний канал соціально-управлінського впливу. Нині у суспільному житті важко відшукати хоч би одну сферу, якої так чи інакше не торкався б управлінський вплив держави.

Поряд з цим в умовах адміністративної реформи і ринкових перетво­рень в економіці зростає активність недержавних формувань і структур, які беруть дедалі більшу участь в управлінні не тільки громадськими, а й державними справами, у розв'язанні політичних, господарських і соці­ально-культурних проблем.

Державне і громадське управління у своїй діяльності не протистоять одне одному. Як різновиди публічного управління вони мають багато спільного. Це зумовлено єдністю публічних інтересів, цілей і завдань, у досягненні і вирішенні яких обидві системи беруть активну участь, а та­кож самою природою управлінської діяльності.

Кожному з названих видів управлінської діяльності притаманні спе­цифічні ознаки, що виключає можливість їх ототожнення. Відмінності між ними зумовлені особливостями їх організації, характером використо­вуваних форм і методів впливу.

Так, суб'єкти державного управління виступають від імені держави. Рішення, що приймаються у рамках цієї системи, обов'язкові для всіх учасників суспільних відносин, у тому числі й для недержавних організацій та формувань, їх діяльність має юридично-владний характер і за­безпечується примусовою силою держави.

Суб'єктами громадського управління виступають недержавні утворен­ня. До них належать різні самоврядні структури та їхні органи. Вони ви­ступають як суб'єкти публічного управління виключно від свого імені тільки для вирішення питань, що визначені їх статутними документами.

Зокрема, ст.16 Закону України «Про охорону навколишнього при­родного середовища» від 25 червня 1991 р. передбачає, що громадське управління у даній сфері здійснюється громадськими об'єднаннями й ор­ганізаціями, якщо така діяльність передбачена їхніми статутами. Його метою є реалізація природоохоронного законодавства, контроль за додер­жанням вимог екологічної безпеки, забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів щодо охорони навколишнього природного середо­вища, раціонального використання природних ресурсів, досягнення узго­дженості дій державних і громадських органів у цій галузі. Стаття 21 цього Закону визначає конкретні повноваження громадських об'єднань у цій сфері. Відповідно до неї вони мають право:

• розробляти і пропагувати свої природоохоронні програми;

• утворювати громадські фонди охорони природи;

• виконувати роботи з охорони та відтворення природних ресурсів, збереження та поліпшення стану навколишнього природного середо­вища — за погодженням з місцевими радами за рахунок власних коштів і добровільної трудової участі членів громадських об'єднань;

• брати участь у проведенні перевірок виконання підприємствами, установами та організаціями природоохоронних планів і заходів;

• проводити громадську екологічну експертизу, обнародувати її ре­зультати і передавати їх органам, уповноваженим приймати рішення;

• одержувати у встановленому порядку інформацію про стан навко­лишнього природного середовища, джерела його забруднення, програми і заходи щодо охорони навколишнього природного середо­вища;

• виступати з ініціативою проведення республіканського і місцевих ре­ферендумів з питань охорони довкілля, використання природних ре­сурсів та забезпечення екологічної безпеки;

• вносити до відповідних органів пропозиції щодо організації терито­рій та об'єктів природно-заповідного фонду;

• подавати до суду позови щодо відшкодування шкоди, заподіяної вна­слідок порушення законодавства про охорону навколишнього при­родного середовища, в тому числі здоров'ю громадян і майну громад­ських об'єднань;

• брати участь у заходах міжнародних неурядових організацій з питань охорони навколишнього природного середовища.

Суб'єктами громадського управління у сфері охорони громадського порядку є громадські формування з охорони громадського порядку. Вони створюються згідно із Законом України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» від 22 червня 2000 р. як громадські об'єднання на добровільних засадах за місцем роботи, навчан­ня чи проживання громадян. Рішення про створення громадських фор­мувань з охорони громадського порядку приймається на зборах (конфе­ренціях) громадян, їх чисельність не може бути менше ніж 10 осіб. На збори можуть бути запрошені представники трудових колективів, на­вчальних закладів, правоохоронних органів та громадськості. Місцеві дер­жавні адміністрації, органи місцевого самоврядування та правоохоронні органи повинні надавати всіляку допомогу та підтримку у створенні гро­мадських формувань з охорони громадського порядку. Відповідно до Ти­пового статуту громадського формування з охорони громадського поряд­ку і державного кордону (затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2000 р.) вони мають право брати участь у забезпе­ченні охорони громадського порядку разом з працівниками органів внут­рішніх справ (а в сільській місцевості — самостійно) шляхом виконання конкретних доручень керівника відповідного органу внутрішніх справ; вживати разом з працівниками органів внутрішніх справ заходів щодо припинення адміністративних правопорушень і злочинів; представляти і захищати інтереси своїх членів у державних органах та на підприємствах, в установах, організаціях, навчальних закладах; вносити до органів дер­жавної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності пропозиції щодо запобігання адміністративним правопорушенням і злочинам, виникненню причин та умов, що сприяють їх вчиненню, і т. ін.

Громадське управління у публічній сфері здійснюють також органи самоорганізації населення (будинкові, вуличні, квартальні комітети, ко­мітети мікрорайонів, районів у містах, сільські, селищні). Вони утворю­ються і функціонують відповідно до Закону України «Про органи само­організації населення» від 11 липня 2001 р. і є однією з форм участі чле­нів територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах у вирішенні окремих питань місцевого значення.

Органу самоорганізації населення у межах території його діяльності під час його утворення можуть надаватися повноваження представляти разом з депутатами інтереси жителів будинку, вулиці, мікрорайону, села, селища, міста у відповідній місцевій раді та її органах, місцевих органах виконавчої влади; вносити у встановленому порядку пропозиції до про­ектів місцевих програм соціально-економічного і культурного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць та проектів місце­вих бюджетів; організовувати на добровільних засадах, включаючи ство­рення тимчасових або постійних бригад, участь населення у вжитті захо­дів щодо охорони навколишнього природного середовища, охорони пам'яток історії та культури, ліквідації наслідків стихійного лиха, будів­ництва і ремонту шляхів, тротуарів, комунальних мереж, об'єктів загального користування, проведення робіт з благоустрою, озеленення та утри­мання в належному стані садиб, дворів, вулиць, площ, парків, кладовищ, братських могил, обладнання дитячих і спортивних майданчиків, кімнат дитячої творчості, клубів за інтересами тощо з додержанням встановле­ного законодавством порядку проведення таких робіт.

Діяльність суб'єктів громадського управління, як правило, не під­кріплюється примусовою силою в характерному для державного управ­ління обсязі, а її рисою є морально-організаційний характер.