Повноваження Президента України

Повноваження Президента України. ПЛАН Вступ 3

Повноваження Президента України.


ПЛАН

Вступ.................................................................................................................... 3

Розділ 1. Визначення статусу Президента України.......................................... 5

1.1 Інститут президентства в Україні.............................................................. 5

1.2 Визначення повноважень Президента України........................................ 7

1.3 Рада національної безпеки і оборони як допоміжна інституція у діяльності Президента України....................................................................................... 10

1.4 Повноваження Секретаріату Президента України................................. 14

Розділ 2. Повноваження Президента в контексті конституційної реформи... 17

2.1 Історія конституційної реформи............................................................. 17

2.2 Основні проблеми, які потребують вирішення на основі конституційної реформи......................................................................................................... 18

Розділ 3. Аналіз змін до Конституції України, які передбачають перерозподіл повноважень Президента України................................................................... 22

Висновок............................................................................................................ 26

Список використаної літератури...................................................................... 28


Вступ

Дана курсова робота присвячена дослідженню конституційних засад, які визначають повноваження Президента України. Значне поширення інституту президентства обумовлене низкою чинників, які визначають його значення і роль у державному та суспільному житті тієї або іншої країни, Насамперед, Президент уособлює державу, представляє її у міжнародних відносинах.

Треба мати на увазі, що відповідно до порядку обрання президента та обсягу його повноважень розрізняють президентські та парламентські республіки. Головна відмінність між ними полягає в тому, що у президентській республіці президент обирається народом і має широкі повноваження, зокрема незалежно від парламенту формує уряд, забезпечує здійснення виконавчої влади. У парламентській республіці Президент обирається парламентом, практично не має виконавчих повноважень, виконує виключно представницькі функції. Останнім часом набуває поширення напівпрезидентська республіка. В ній президент обирається народом, але парламенту надаються певні повноваження, пов'язані з контролем за його діяльністю підчас формування уряду і здійснення виконавчої влади.

У нашій державі пост Президента було запроваджено Законом України "Про заснування поста Президента України і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) України від 5 липня 1991 р. У Конституції України Президенту присвячено розділ V, який складається з 11 статей, що встановлюють порядок обрання Президента та основи його взаємовідносин з державними органами.

Основна мета даної курсової роботи полягає у вивченні особливостей конституційного регулювання щодо повноважень Президента України.

Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов’язаних завдань :

· дослідити особливості становлення інституту президентства в Україні;

· визначити повноваження Президента України, які закріплені в Конституції України;

· розглянути взаємовідносини Президента з державними інституціями;

· проаналізувати як останні зміни до Конституції вплинули на повноваження Президента України.

Предметом курсової роботи є відносини, які виникають з приводу виконання Президентом України своїх повноважень.

Об’єктом курсової роботи є повноваження Президента України, які закріплені в Конституції України.

Курсова робота складається з трьох частин, в яких послідовно аналізується поставлена проблема.

Розділ 1. Визначення статусу Президента України

1.1 Інститут президентства в Україні

Інститут президентства в Україні був введений після проголошення Декларації про державний суверенітет шляхом прийняття Закону Української Радянської Соціалістичної Республіки "Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР" від 5 липня 1991 р. Відповідно до цього Закону в Конституцію УРСР було внесено норму, згідно з якою Президент є найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади. Того ж 5 липня 1991 р. Верховна Рада ухвалила Закон "Про Президента України", яким конкретизувала статус Президента в Україні, а також Закон "Про вибори Президента України". Першого Президента сучасної України було обрано 1 грудня 1991 р.

Конституційний договір 1995 р. визначав Президента як главу держави та главу виконавчої влади. Нова Конституція (розділ V) деталізувала роль Президента у державі. Згідно з Конституцією (ст. 102) Президент є главою держави і виступає від її імені (за Конституцією вищим органом виконавчої влади тепер є Кабінет Міністрів України). Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції, прав і свобод людини.

Конституційні засади порядку обрання Президента України встановлюються ст. 103 Конституції. Президент України обирається громадянами на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 5 років. Президентом може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п'яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом останніх десяти років перед днем виборів та володіє державною мовою. Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два терміни підряд. Президент України не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в об'єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.

Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень Президента. У разі дострокового припинення повноважень Президента вибори проводяться в період дев'яноста днів з дня припинення повноважень.

Новообраний Президент України вступає на пост не пізніше ніж через тридцять днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту складання присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради України.

Приведення Президента України до присяги здійснює Голова Конституційного Суду України.

Президент України складає таку присягу:

"Я, (ім'я та прізвище), волею народу обраний Президентом України, заступаючи на цей високий пост, урочисто присягаю на вірність Україні. Зобов'язуюсь усіма своїми справами боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу, обстоювати права і свободи громадян, додержуватися Конституції України і законів України, виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників, підносити авторитет України у світі" .

Президент України, обраний на позачергових виборах, складає присягу у п'ятиденний строк після офіційного оголошення результатів виборів.

1.2 Визначення повноважень Президента України

Звання Президента України охороняється законом і зберігається за ним довічно, якщо тільки Президент України не був усунений з поста в порядку імпічменту.

Президент України:

· забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;

· звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

· представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України;

· приймає рішення про визнання іноземних держав;

· призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав;

· призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до ст. 156 Конституції, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою;

· призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені Конституцією;

· припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися;

· призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України; припиняє повноваження Прем'єр-міністра України та приймає рішення про його відставку;

· призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах;

· призначає за згодою Верховної Ради України на посаду Генерального прокурора України та звільняє його з посади;

· призначає половину складу Ради Національного банку України;

· призначає половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;

· призначає на посади та звільняє з посад за згодою Верховної Ради Україні і Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду державного майна України, Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення України;

· утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади;

· скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

· є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави;

· очолює Раду національної безпеки і оборони України;

· вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та приймає рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії проти України;

· приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України;

· приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації—з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою;

· призначає третину складу Конституційного Суду України;

· утворює суди у визначеному законом порядку;

· присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини;

· нагороджує державними нагородами; встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними;

· приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні;

· здійснює помилування;

· створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби;

· підписує закони, прийняті Верховною Радою України;

· має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України;

· здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України.

Діяльність Президента України забезпечує низка консультативних, дорадчих та допоміжних інституцій, серед найважливіших—Рада національної безпеки і оборони України та Адміністрація Президента.

1.3 Рада національної безпеки і оборони як допоміжна інституція у діяльності Президента України

Згідно зі ст. 107 Конституції України Рада національної безпеки і оборони України є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України. Президент є головою Ради і формує її персональний склад. Рішення Ради вводяться в дію указами Президента України.

Рада координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони. До складу Ради національної безпеки і оборони України входять за посадою Прем'єр-міністр України, Міністр оборони України, Голова Служби безпеки України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр закордонних справ України.

Діяльність Ради регулює Закон України "Про Раду національної безпеки і оборони України" від 5 березня 1998 р. Згідно зі ст. 3 Закону функціями Ради національної безпеки і оборони України є:

· внесення пропозицій Президентові України щодо реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони;

· координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони у мирний час;

· координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

До компетенції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до функцій, визначених Законом, належить:

· розробка та розгляд на своїх засіданнях питань, які стосуються безпеки України, Воєнної доктрини України належать Концепції (основ державної політики) національної до сфери національної безпеки і оборони, та подання відповідно до Конституції та законів України, пропозицій Президентові України щодо:

· визначення стратегічних національних інтересів України, концептуальних підходів та напрямів забезпечення національної безпеки і оборони у політичній, економічній, соціальній, воєнній, науково-технологічній, екологічній, інформаційній та інших сферах;

· проектів державних програм, доктрин, законів України, указів Президента України, директив Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України, міжнародних договорів, інших нормативних актів та документів з питань національної безпеки і оборони;

· вдосконалення системи забезпечення національної безпеки та організації оборони, утворення, реорганізації та ліквідації органів виконавчої влади у цій сфері;

· проекту Закону України про Державний бюджет України по статтях, пов'язаних із забезпеченням національної безпеки і оборони України;

· матеріального, фінансового, кадрового, організаційного та іншого забезпечення виконання заходів з питань національної безпеки і оборони;

· заходів політичного, економічного, соціального, воєнного, науково-технологічного, екологічного, інформаційного та іншого характеру відповідно до масштабу потенційних та реальних загроз національним інтересам України;

· доручень, пов'язаних з вивченням конкретних питань та здійсненням відповідних досліджень у сфері національної безпеки і оборони, органам виконавчої влади та науковим закладам України;

· залучення контрольних, інспекційних та наглядових органів, що функціонують у системі виконавчої влади, до здійснення контролю за своєчасністю та якістю виконання прийнятих Радою національної безпеки і оборони України рішень, введених в дію указами Президента України;

· забезпечення і контролю надходження та опрацювання необхідної інформації, її збереження, конфіденційності та використання в інтересах національної безпеки України, аналізу на її основі стану і тенденцій розвитку подій, що відбуваються в Україні і в світі, визначення потенційних та реальних загроз національним інтересам України;

· питань оголошення стану війни, загальної або часткової мобілізації, введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або окремих її місцевостях, оголошення в разі потреби окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації;

· здійснення поточного контролю діяльності органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони, подання Президентові України відповідних висновків та пропозицій;

· залучення до аналізу інформації посадових осіб та фахівців органів виконавчої влади, державних установ, наукових закладів, підприємств та організацій усіх форм власності;

· ініціювання розроблення нормативних актів та документів з питань національної безпеки і оборони, узагальнення практики їх застосування та результатів перевірок їх виконання;

· координація та контроль переведення центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також економіки країни на роботу в умовах воєнного чи надзвичайного стану;

· координація та контроль діяльності органів місцевого самоврядування в межах наданих повноважень під час введення воєнного чи надзвичайного стану;

· координація та контроль діяльності органів виконавчої влади по відбиттю збройної агресії, організації захисту населення та забезпеченню його життєдіяльності, охороні життя, здоров'я, конституційних прав, свобод і законних інтересів громадян, підтриманню громадського порядку в умовах воєнного та надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

Забезпечення організації роботи і виконання рішень Ради здійснює Секретар. Секретар Ради національної безпеки і оборони України призначається на посаду та звільняється з посади Президентом України і безпосередньо йому підпорядковується.

Відповідно до ст. 13 Закону "Про Раду національної безпеки і оборони України" повноваженнями Секретаря Ради є:

· підготовка пропозицій щодо перспективного і поточного планування діяльності Ради національної безпеки і оборони України;

· подання на розгляд Президента України проектів актів Президента України про введення в дію рішень Ради національної безпеки і оборони України, в тому числі стосовно пропозицій і рекомендацій по реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони;

· організація роботи, пов'язаної з підготовкою та проведенням засідань Ради національної безпеки і оборони України та контролем за виконанням прийнятих нею рішень;

· інформування Президента України та членів Ради національної безпеки і оборони України про хід виконання рішень Ради;

· координація діяльності робочих та консультативних органів Ради національної безпеки та оборони України;

· за дорученням Голови Ради національної безпеки та оборони України представлення позиції Ради національної безпеки і оборони України у Верховній Раді України, у відносинах з органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, з політичними партіями і громадськими організаціями та засобами масової інформації, з міжнародними організаціями.

Функції, структура та штатна чисельність апарату Ради національної безпеки і оборони України визначаються Президентом України.

1.4 Повноваження Секретаріату Президента України

Від 13 грудня 1991 р. ця президентська структура існувала відповідно до Розпорядження Президента України "Питання Адміністрації Президента України". Дана інституція не передбачена Конституцією як окремий суб'єкт влади, вона підпадає під дію ст. 106 п. 28 Конституції про право Президента формувати консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті. Згідно з Указом Президента України від 19 лютого 1997 р. затверджено "Положення про Адміністрацію Президента України". За Положенням Адміністрація Президента України є постійно діючим органом, що утворюється Президентом України для забезпечення виконання ним своїх повноважень як глави держави.

Після „помаранчевої” революції Адміністрацію Президента України було перейменовано у Секретаріат Президента України.

Керівництво Секретаріатом здійснює Державний секретар, який призначається на посаду і звільняється з посади Президентом. Основні завдання діяльності Секретаріату передбачають організаційне, правове, консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне забезпечення діяльності Президента.

Реалізуючи виконання завдань, поставлених перед цією структурою, Секретаріат Президента:

· здійснює аналіз економічних, політичних та суспільних процесів в Україні, готує пропозиції Президентові за результатами даного аналізу;

· здійснює організаційне забезпечення діяльності Ради регіонів при Президентові, інших консультативних, дорадчих та допоміжних органів, утворених Президентом України, а також постійних представників Президента;

· розробляє пропозиції з питань кадрової політики Президента;

· провадить експертизу законів України;

· організовує контроль за виконанням законів України, указів і розпоряджень Президента та їх оприлюднення;

· забезпечує систематизацію нормативно-правових актів України;

· забезпечує здійснення зв'язків Президента з Верховною Радою України, органами місцевого самоврядування, політичними партіями та іншими організаціями;

· здійснює фінансове, матеріально-технічне та інше забезпечення діяльності Президента.

За поданням Державного Секретаря Президентом затверджується гранична чисельність працівників, структура, штатний розпис та кошторис видатків.

Керівники структурних підрозділів Секретаріату призначаються і звільняються з посад Президентом України.

Згідно з Положенням Президентові безпосередньо підпорядковані:

1. Державний секретар;

2. Перший помічник Президента України;

3. помічники Президента України;

4. радники Президента України;

5. Постійний представник Президента України у Верховній Раді;

6. Постійний представник Президента України в Конституційному Суді України;

7. наукові консультанти, консультанти та референти Президента України;

8. Управління зовнішньої політики;

9. Контрольне управління.

Згідно з Положенням на Державного секретаря покладено ряд обов'язків, які забезпечують діяльність структури. Державний секретар здійснює загальне керівництво Секретаріатом, забезпечує взаємодію всіх структурних підрозділів Секретаріату. Безпосередньо здійснює керівництво діяльністю управлінь внутрішньої та гуманітарної політики, Першого відділу.

Державний секретар у межах своїх повноважень видає розпорядження з питань діяльності Секретаріату.

Перший помічник Президента безпосередньо координує та зорганізовує роботу Групи помічників, радників, наукових консультантів, консультантів та референтів. Канцелярії Президента, Прес-служби, Служби протоколу. На нього покладені організаційні розв'язання діяльності Президента, провідними серед яких є:

· розробка та узгодження поточних і перспективних планів роботи, підготовка офіційних зустрічей, візитів, переговорів, робочих поїздок Президента;

· забезпечення підготовки для Президента аналітичних, інформаційних, довідкових та інших матеріалів;

· забезпечення підготовки і виконання доручень Президента.

Перший заступник та заступники Державного секретаря здійснюють безпосереднє керівництво структурними підрозділами.

Розділ 2. Повноваження Президента в контексті конституційної реформи

2.1 Історія конституційної реформи

Вперше питання політичної реформи було виведене на рівень законопроектів про внесення змін та доповнень до Конституції України ще у 1998 році, коли на розсуд парламенту представниками “лівих” сил були винесені два законопроекти, якими пропонувалося суттєво “перекроїти” Основний Закон (коротку інформацію щодо всіх законопроектів про внесення змін до Конституції України, якими пропонувалося скоректувати взаємовідносини у владному трикутнику парламент – уряд – Президент). Однак, як і слід було очікувати, радикальних змін не сталося.

Наступна сторінка конституційної епопеї була перегорнута після проведення 16 квітня 2000 року Всеукраїнського референдуму. Два з чотирьох питань, винесених на референдум, безпосередньо стосувалися взаємовідносин між главою держави та парламентом. Менш ніж через місяць по тому представники сьогоднішньої влади внесли на розгляд парламенту законопроект, яким передбачався перехід до, по суті, парламентської форми державного правління. Починаючи з цього часу ідеєю перерозподілу владних повноважень на користь парламенту переймалися лише опозиційні сили. Аж до відомих серпневих ініціатив 2002 року. З березня цього року, про політичну і конституційну реформи говорять, переважно, у контексті подій, що розгортаються навколо оголошеного Президентом загального обговорення внесеного Гарантом Конституції проекту змін до Основного Закону держави. А в центрі законодавчої уваги опинився, відповідно, сам проект.

2.2 Основні проблеми, які потребують вирішення на основі конституційної реформи

Через невизначеність і недосконалість окремих положень Основного Закону і досі не прийнято Закони “Про Кабінет Міністрів України”, “Про центральні органи виконавчої влади”, “Про адміністративно-територіальний устрій”, “Про тимчасові слідчі та спеціальні комісії Верховної Ради України”. Наявність цих та інших проблем зумовлює необхідність внесення відповідних змін та доповнень до Конституції України. Розглянемо основні питання, які потребують вирішення в ході конституційної реформи.

Забезпечення верховенства Уряду в системі центральних органів виконавчої влади. Відповідно до Концепції адміністративної реформи в Україні стратегічною метою реформування Кабінету Міністрів України є забезпечення максимально повного і точного втілення в життя конституційного статусу Кабінету Міністрів як вищого органу в системі органів виконавчої влади. З іншого боку, закріплений Основним Законом “дуалізм” виконавчої влади, за якого значним повноваженнями у сфері формування, координації та контролю за діяльністю органів виконавчої влади наділений не Уряд, а Президент, обумовлює складність реалізації відповідних положень Концепції адміністративної реформи.

Зокрема, Конституція України наділила главу держави, який не належить до виконавчої гілки влади, правом утворення та ліквідації міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, визначення механізму їх координації та підпорядкування, правом самостійного, за власною ініціативою, звільнення з посад всіх керівників органів виконавчої влади – від Прем’єр-міністра до голів районних державних адміністрацій, а також правом скасування актів Кабінету Міністрів України.

Закріплення цих положень на рівні Конституції позбавляє Уряд можливості формувати виконавчу вертикаль, здійснювати самостійну від Президента політику, обмежує можливості Кабінету Міністрів України координувати діяльність центральних та місцевих органів виконавчої влади, спрямовувати їхню діяльність на виконання Програми діяльності уряду, актів Кабінету Міністрів України, призводить до дублювання та підміни функцій Кабінету Міністрів та міністерств функціями Адміністрації Президента України та її відповідними управліннями.

Конституційні зміни повинні бути спрямовані на втілення в життя закріпленого Конституцією статусу Кабінету Міністрів України як вищого органу в системі органів виконавчої влади і повинні передбачати надання Прем’єр-міністру права призначення та звільнення з посад керівників центральних органів виконавчої влади (за винятком міністерств), місцевих державних адміністрацій; створення, реорганізації та ліквідації центральних органів виконавчої влади, визначення засад координації їх діяльності та підпорядкування, позбавлення глави держави права скасовувати акти Кабінету Міністрів (відповідні повноваження мають бути закріплені за Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції).

Внесення відповідних змін сприятиме підвищенню ефективності державного управління, відповідальності Кабінету Міністрів за здійснювану ним політику, прискоренню адміністративної реформи

Удосконалення порядку формування Кабінету Міністрів України та інституту парламентської відповідальності уряду. Досвід українського державотворення протягом останніх років переконливо засвідчив відсутність дієвої взаємодії уряду та парламенту. Більшість сформованих після прийняття Конституції урядів не спиралась на підтримку з боку парламенту, але через постійну загрозу розв’язання політичної кризи в результаті висловлення вотуму недовіри, продовжувала здійснювати свою діяльність, в окремих випадках – без затвердженої Верховною Радою України Програми діяльності Уряду. Позапарламентський характер більшості кадрових призначень в Кабінеті Міністрів, крім того, значно ускладнює процес запровадження інституту “політичних діячів” (політиків), передбаченого Концепцією адміністративної реформи. Серед інших негативів, спричинених недосконалістю окремих норм Основного Закону – недієвість суспільного і парламентського контролю за діяльністю органів виконавчої влади, непослідовність дій законодавчої і виконавчої гілок влади. Неодноразові спроби правового врегулювання цих проблем в межах, окреслених Конституцією, не увінчались і навряд чи коли-небудь увінчаються успіхом. Переконливим свідченням цього є доля законопроектів “Про Кабінет Міністрів Україні”, який 8 разів повертався до парламенту із зауваженнями глави держави, “Про тимчасові слідчі і спеціальні комісії Верховної Ради України”, який “пережив” 4-разове ветування главою держави.

У зв’язку з цим найбільш ефективним шляхом розв’язання зазначених проблем було б внесення відповідних змін до Конституції, які з одного боку забезпечували б формування дієвого уряду, який би спирався на підтримку парламенту, а з іншого – запроваджували дієві механізми парламентського контролю за діяльністю органів виконавчої влади, у тому числі – силових структур, діяльність яких на сьогодні практично повністю закрита для суспільного контролю.

Ці зміни повинні передбачати можливість дострокового розпуску Президентом парламенту у разі неспроможності останнього сформувати уряд, підтримуваний більшістю фракцій, запровадження індивідуальної політичної відповідальності членів Кабінету Міністрів перед Верховною Радою (у зв’язку з цим за парламентом доцільно закріпити право дострокового припинення повноважень керівників центральних органів виконавчої влади (або, принаймні міністрів та керівників “силових” відомств) на підставі винесення їм вотуму недовіри), інституту конструктивного вотуму недовіри (глава уряду може бути відправлений у відставку парламентом лише у випадку, якщо Верховною Радою буде сформовано новий склад уряду), відповідальності уряду та окремих його членів лише перед парламентом, а не главою держави (відповідно, зміну Уряду необхідно “прив’язати” не до обрання нового Президента України, а до сформування нового складу Верховної Ради України).

Удосконалення системи адміністративно-територіального устрою та місцевого самоврядування . Досвід багатьох держав Центральної та Східної Європи переконливо свідчить про те, що результативність реформування державного управління та публічних фінансів напряму залежить від ефективності моделі адміністративно-територіального устрою. У Польщі, наприклад, успішність реформування регіонального самоврядування у першу чергу була зумовлена змінами в адміністративно-територіальному поділі, в результаті яких було істотно зменшено кількість воєводств. Натомість в Україні на конституційному рівні було “законсервовано” модель територіального устрою, яка сформувалась в середині 30-х років і головним призначенням якої було забезпечення централізованого управління та задоволення потреб планової економіки. На сьогодні ця модель перешкоджає реформуванню місцевого самоврядування, удосконаленню регіонального управління, реалізації багатьох положень Бюджетного кодексу, а також зумовлює суттєві диспропорції у розвитку багатьох регіонів. Саме тому вже давно назріла потреба “модернізації” відповідних положень Конституції.

Розділ 3. Аналіз змін до Конституції України, які передбачають перерозподіл повноважень Президента України

Загальна характеристика пропонованих змін зводяться до наступного:

· закріплення механізмів, які передбачають зміцнення фракційної дисципліни і відповідальності народних депутатів перед виборцями. Відповідно до пропонованих змін вихід або виключення депутата, обраного за партійним списом або списком блоку, з фракції утвореної на основі відповідної партії або блоку є підставою для припинення його повноважень.

· розширення кадрових повноважень Верховної Ради України. Проект передбачає обов’язковість надання парламентом згоди на призначення і звільнення з посади глави уряду, керівників “силових” відомств (СБУ, Державного комітету охорони державного кордону України), Голів ДПА, Фонду державного майна, Державної митної служби. При цьому Президент позбавляється права звільнення з посади Генерального прокурора, участі у формуванні ЦВК та припиненні повноважень її членів, права призначення на посади та звільнення з посад членів уряду, керівників центральних і місцевих органів виконавчої влади.

· підвищення самостійності уряду у здійсненні виконавчої влади. Кабінет Міністрів України наділяється правом створення, реорганізації та ліквідації всіх органів виконавчої влади за винятком міністерств (міністерства утворюються, реорганізовуються та ліквідовуються Президентом за поданням Прем’єр-міністра), призначення на посади та звільнення з посад голів місцевих державних адміністрацій, здійснення виключного контролю за діяльністю місцевих державних адміністрацій та правом скасування їх актів.

· врегулювання питань, пов’язаних з накладенням главою держави вето на прийняті парламентом законопроекти, подоланням вето Президента та введенням законів у дію. Якщо Президент протягом 15 днів не повернув закон для повторного розгляду, не підписав його і не оприлюднив, закон вважається схваленим, офіційно оприлюднюється і набуває чинності за підписом Голови Верховної Ради України. Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не менш як 250 народними депутатами, Президент зобов`язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів. Якщо протягом цього строку закон не буде підписано і офіційно оприлюднено Президентом, закон офіційно оприлюднюється і набуває чинності за підписом Голови Верховної Ради України

· зміна підстав і порядку усунення Президента з посади в порядку імпічменту. Передбачається дві підстави усунення глави держави з посади в порядку імпічменту – вчинення главою держави злочину (у тому числі державної зради) та порушення присяги. Для усунення Президента з посади, згідно із законопроектом, достатньо 300 голосів народних депутатів (замість 338 за чинною Конституцією).

Необхідно відзначити, що залишилося неврегульованою більшість питань, які потребували вирішення на основі конституційних змін. Крім того, у змінах до Конституції знайшли відображення положення, які навряд чи потребують закріплення на конституційному рівні:

· закріплення в якості підстави для дострокового припинення повноважень народного депутата, обраного за списком політичної партії (блоку партій) у разі його виходу (виключення) зі складу фракції такої партії (блоку партій). Недоцільність такої конституційної зміни зумовлена у тим, що зміцнення фракційної дисципліни залежить насамперед від удосконалення виборчого законодавства та рівня розвитку партійної системи. Запровадження пропорційної виборчої системи, чітка політична структуризація суспільства сприяли б поступовому вирішенню проблеми – жодна партія, яка висуває свій список на виборах до парламенту, навряд чи буде зацікавлена у тому, щоб у лавах висунутих нею кандидатів перебували особи, які у парламенті попереднього скликання неодноразово змінювали партійну та фракційну приналежність.

· закріплення порядку створення парламентської більшості, меншості та опозиції, прав та гарантій їхньої діяльності. У всіх демократичних державах парламентська більшість (опозиція) утворюється та припиняє свою діяльність на підставі політичних домовленостей між керівниками парламентських фракцій і груп. Аналогічно визначаються завдання та спільна мета фракцій, які утворюють більшість та опозицію. Права і гарантії їх діяльності закріплюються на рівні Регламенту законодавчого органу, законодавства про ЗМІ, бюджетного законодавства (у разі запровадження державного фінансування діяльності опозиції), але аж ніяк не на рівні Основного Закону. Відтак спроби “узаконити” існування більшості, меншості та опозиції – утворень, навіть поняття яких не знайшло відображення у чинному законодавстві, і які у європейському розумінні “більшості” та “опозиції” в Україні не існують взагалі, навряд чи будуть доцільними.

· запровадження принципу пропорційного розподілу між парламентськими фракціями і групами посад в комітетах, тимчасових спеціальних і слідчих комісіях, парламентських делегаціях. Недоцільність закріплення порядку розподілу посад в утворюваних парламентом тимчасових та постійних органах пов’язана з тим, що відповідні питання повинні регулюватись Регламентом Верховної Ради. У випадку прийняття запропонованих змін, створюватиметься реальна можливість того, що Верховна Рада взагалі не зможе розподілити місця у комітетах та обрати керівництво (або, принаймні, стабільно функціонувати) – в умовах, коли принципу пропорційності досягнути практично неможливо (комітет з 10-ох членів не зможе бути “пропорційно” розподілений між, скажімо, 10 фракціями), група депутатів у кількості 45 осіб завжди матиме змогу внести конституційне подання до Конституційного Суду щодо невідповідності Основному закону постанови парламенту про обрання народних депутатів членами (керівниками) парламентських комітетів, якою було порушено “пропорційний” порядок розподілу відповідних посад. Цілком зрозуміло, яке у даному випадку рішення постановить орган конституційної юрисдикції.

· передача функцій глави держави, повноваження якого були припинені достроково, голові Верховної Ради України. Практично у всіх державах функції глави держави, повноваження якого були припинені достроково, виконують або віце-президент (в державах з президентською формою правління) або глава уряду (у державах із змішаною формою правління). Концентрація повноважень в руках парламенту, діяльність якого згідно із пропонованими змінами практично не контролюється урядом, не сприятиме втіленню в життя принципу стримувань і противаг. Тому, на нашу думку, доцільно було б зберегти існуючий порядок виконання повноважень глави держави у випадку їх дострокового припинення.

Висновок

В якості висновку по роботі резюмуємо основні положення, які закріплені в Конституції України, щодо повноважень Президента України.

Так, статус Президента України визначено розділом V Конституції України, де сформульовані права та обов'язки Президента як глави держави, порядок його обрання, а також зміщення з поста та припинення його повноважень. Статус Президента як гаранта Конституції покладає на нього обов'язок припиняти будь-які дії законодавчої, виконавчої та судової влади, які прямо чи опосередковано порушують основний Закон України. Для виконання цього обов'язку Президент наділений відповідними повноваженнями. Він має право зупинити рішення органів влади, застосувати право вето до законів, за які проголосувала Верховна Рада.

Президент є гарантом державного суверенітету та територіальної цілісності України. На Президента покладений обов'язок приймати рішення та виконувати дії, спрямовані на захист і зміцнення державного суверенітету, збереження цілісності та недоторканності території України в межах існуючих кордонів.

Як гарант прав та свобод громадян, Президент наділений повноваженнями виконувати необхідні дії стосовно гілок і структур влади, рішень, які вони приймають, з метою захисту прав і свобод громадян.

Повноваження Президента щодо проведення внутрішньої політики полягають у тому, що Президент України на основі Конституції та законів України видає укази та розпорядження, що є обов'язковими до виконання на території України. Взаємодіючи з усіма гілками влади, Президент призначає та звільняє членів Уряду та керівників органів виконавчої влади, може брати участь у засіданнях Уряду, а також мати своїх представників у Конституційному Суді, Верховній Раді.

У сфері зовнішньої політики Президент як глава держави виступає від її імені, представляє Україну в міжнародних відносинах, веде переговори та укладає міжнародні угоди, а також керує всією зовнішньополітичною діяльністю держави.

Президент є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України. У разі збройної агресії проти України Президент приймає рішення щодо застосування Збройних Сил України з метою оборони держави від агресора. Президент очолює Раду національної безпеки та оборони України.

Президент здійснює свої Конституційні повноваження через вертикаль влади, до складу якої входять: Адміністрація Президента, Консультативна рада, Рада національної безпеки і оборони та місцеві адміністрації.

Список використаної літератури

1. Конституція України, Київ: Знання-Прес, 1998.

2. Берлач А.Л., Карпенко Д.О., Ковальський В.С., Колодій А.М., Олійник А.Ю., Підопригора О.О.; За ред. В.В. Копєйчикова, А.М. Колодій. Правознавство. Київ: Юрінком Інтер, 2004, 752 с.

3. Буткевич В.Г., Мицик В.В., Задорожній О.В. Міжнародне право. Основи теорії. Київ: Либідь, 2002, 608 с.

4. Варфоломеєва Т.В., Пастухов В.П., Пеньківський В.Ф., Піцан О.М. Правознавство. Київ: Знання-Прес, 2001, 327 с.

5. Гладун З.С., Федчишин М.Г. Основи конституційного права України. Тернопіль: Астон, 2001, 463 с.

6. Ківалов С.В., Орзіх М.П. Основи правознавства. Київ: Товариство "Знання", КОО, 2001, 364 с.

7. Козюбра М.І., Колодій А.М., Копєйчиков В.В. . Основи конституційного права України. Київ: Юрінком Інтер, 2000, 288 с.

8. Копєйчиков В.В. Основи конституційного права України. Київ: Юрінком Інтер, 1998, 288 с.

9. Кравченко В.В. Конституційне право України. Київ: Атіка, 2000, 320 с.

10. Лисенко С.Л. Конституція України: матеріали до вивчення. Київ: Либідь, 1997, 160 с.

11. Мельник А.Ф., Оболенський О.Ю., Васіна А.Ю., Гордієнко Л.Ю.; За ред. А.Ф. Мельник. Державне управління. Київ: Знання, 2004, 342 с.

12. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн. Київ: АртЕк, Вища школа, 1997, 264 с.