Конституційно - правовий статус людини та громадянина в Україні

МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ ВІННИЦЬКИЙ ІНСТИТУТ КУРСОВА РОБОТА з дисципліни : „Конституційне права” за темою: „Конституційно – правовий статус людини та громадянина в Україні”

МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ

ВІННИЦЬКИЙ ІНСТИТУТ

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни : „Конституційне права”

за темою: „Конституційно – правовий статус людини та громадянина в Україні”

Виконав студент групи

ІН4 – 9 – 07 – Б2П(4.0д)

Мазурик М.В.

Науковий керівник

Доцент, к.ю.н

Письменна О.П.

ВІННИЦЯ 2008

ЗМІСТ

ВСТУП................................................................................................ 2

РОЗДІЛ І . Поняття, структура та види конституційно-правового статусу людини і громадянина ..............................................................................5

РОЗДІЛ ІІ. Поняття громадянства та належність до громадянства

України. Принципи громадянства України………………………………….13

РОЗДІЛ ІІІ. Порядок набуття та припинення громадянства

України. Повноваження державних органів, які беруть участь у вирішенні питань громадянства…………………………………………………………..24

РОЗДІЛ IV . Співвідношення міжнародно- правового і національного регулювання прав та свобод людини та забезпечення міжнародних стандартів прав і свобод людини в Україні………………………………...42

ВИСНОВОК ......................................................................................36

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ………………….53

ВСТУП

Актуальність теми. У механізмі гарантування прав та свобод людини можна виділити два рівні – міжнародний та внутрішньодержавний, які виступають, як дві самостійні системи. Причому між ними існує тісний взаємозв’язок і вони взаємодіють насампрерд функціонально.

Сучасні вчені – правознавці, наголошуючи на глобальному характері прав і свобод людини та громадянина, вважають, що держави повинні визнавати соціогуманітарний зміст права та пріоритет загальнолюдських цінностей. Тим більше , що каталог прав і свобод людини закріплено у таких міжнародно – правових актах як Загальна декларація прав людини (1948р.), Міжнародний акт про соціальні та культурні права і Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966р.), а також у регіональних конвенціях з цих питань.

Основні права, свободи та обов’язки людини, тобто певні можливості, які необхідні для існування та розвитку людини в конкретних історичних умовах об’єктивно визначаються досягнутим рівнем (економічним, духовним, соціальним) розвитку людства і мають бути законними та рівними для всіх людей.

По – перше, йдеться про можливості деяким чином діяти або утримуватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення тих потреб що сформувалися. При цьому основні права – це саме ті можливості без яких людина не може нормально існувати.

По – друге, зміст і обсяг цих можливостей людини залежить насамперед від можливостей усього суспільства, головним чином від рівня його економічного розвитку. Тому права людини – це явище соціальне, яке породжується суспільством.

По –третє, ці можливості за їх основними показниками мають бути рівними для всіх людей. Лише тоді вони будуть правовими.

Тому, по – четверте, вони не повинні відчужуватися, відбиратися, обмежуватися будь –чим, не можуть бути і предметом „дарування” з боку держави або Будь – якої іншої організації чи особи.

Отже, актуальність дослідження полягає , насамперед, у тому, що з метою запобігання поширення у суспільстві порушень основних прав та свобод людини слід бути добре обізнаним з усіма можливими їх проявами, для чого необхідно дослідити основні законодавчі механізми, які стосуються цього питання.

Об’єктом дослідження даної курсової роботи є законодавство України, зокрема та її частини, що регламентує конституційно – правовий статус особи.

Предметом дослідження даної курсової роботи є Конституція України, зокрема та її частина, що регламентує конституційно – правовий статус особи.

Мета дослідження полягає у теоретичному та емпіричному вивченні конституційно – правового статусу людини та громадянина.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:

- визначення основ правового статусу людини і громадянина в Україні;

- характеристика принципів правового статусу людини та громадянина в Україні.

Серед дослідників та провідних вчених які займалися дослідженням цих питань відомі такі імена як: Тодик Ю.М., Шукліна Н.Г., Мотьвилавка Е.Я., Гараджаєв О.Я., Шевцов В.С., Васильева Т.А., Бедрій Р.Б. та ін.

РОЗДІЛ 1. Поняття, структура та види конституційно – правового статусу людини та громадянина

Конституційно-правовий статус людини і громадянина

це встановлена конституцією та іншими законами система юри­дичних параметрів, яка визначає фактичне становище людини і громадянина у суспільстві на конкретному етапі суспільно-по­літичного розвитку держави.[51; ст. 164]

Єдиної точки зору щодо складових цього поняття немає.

У звичаєвому праві різних країн проблема правового статусу людини і громадянина вирішується не однаково. Можна виділити: такі чотири усталених підходи , що ви­значають вирішення цієї проблеми.

Ліберальна концепція виходить з того, що кожна .лю­дина від моменту народження природою наділена не­від'ємними правами.

Обмеження прав людини і громадянина можливе лише у зв'язку із забезпеченням охорони суспільного ла­ду, правопорядку, прав і свобод громадян, запобіганням насильства та ін.

У дусі цієї моделі конституційні обов'язки громадян визначаються в обмеженому вигляді, а то і взагалі не зга­дуються в конституції.

Колективістський підхід до вирішення проблеми прав: людини надає пріоритет не особистості, а колективу (су­спільству, класам, об'єднанням). При такому підході го­ловними є соціально-економічні права, розрізняються права громадян (людини) і права трудящих, у конститу­ціях приводиться широкий перелік обов'язків громадян (у Конституції УРСР 1978 р. їх було її).

Третій підхід до правового статусу особи пов'язаний з класичним мусульманським правом . Тут статус особи ви­значається за шаріатом. Вселенський суверенітет належить лише Аллаху: людина не має права розпоряджатися собою на свій розсуд, її дії мають бути підпорядковані вказівкам Аллаха. Акцент переноситься не на права, а на обов'язки перед Аллахом, перед спільнотою правомірних мусульман.

Особливих підхід до правового статусу особи склався у звичаєвому праві деяких країн Тропічної Африки, Оке­анії та Латинської Америки. Людина туг розглядається як невід'ємна клітина племені, її права не можуть реалізову­ватися окремо від племені.

Сьогодні необхідний пошук синтетичних підходів, оскільки права та обов'язки людини повинні відповідати міжнародним документам *. У цьому плані перспектив­ною є інтеграція двох основних напрямів юридичної ду­мки — природно-правового та позитивістського.

Природно-правові теорії розглядають людину як істо­ту, яка має певні невід'ємні від її буття права, що випли­вають або з розуму, або з божественної волі, або з при­роди людини.

Позитивіські теорії підходять до прав людини як до категорії, що встановлюється державою.[48; ст.237 – 240]

Поєднання цих двох напрямів практично здійснюється шляхом прийняття конкретних конституційних положень, що інкорпорують перелік прав людини , або „білля про права”. Таким чином, права людини, залишаючись морально – політичним імперативом, набувають юридичної форми, та стають одним із найважливіших інститутів конституційного права.

Однак, найбільш оптимальним, з мої точки зору, є підхід російського дослідника В. В. Невинського, який до елементів кон­ституційно-правового статусу людини і громадянина включає:

1) права, свободи і обов'язки як підвалину конституційного статусу особи;

2) громадянство, правосуб'єктність, юридичні гарантії як умо­ви реалізації прав, свобод та обов'язків;

3) принципи правового статусу особи як вихідні засади, що інтегрують у собі нормативний зміст прав, свобод та обов'язків особи, а також умови їх реалізації .[51; ст.166]

При цьому, наприклад, О. А. Лукашева вважає, що грома­дянство не має включатися безпосередньо до правового стату­су особи, оскільки громадянство — це передумова, що визначає правовий статус індивіда без обмежень. Як передумову право­вого статусу, на думку згаданого дослідника, слід розглядати і загальну правосуб'єктність. О. А. Лукашева вважає, що такий елемент, як юридична відповідальність, що його іноді включа­ють до структури правового статусу, є вторинним щодо основ­ного елементу — обов'язку, оскільки, якщо немає обов'язку, то немає і відповідальності. Щодо системи гарантій, то їх варто від­нести до категорій, що виходять за межі правового статусу. Отже, на думку О. А. Лукашевої, поняття правового статусу слід об­межити категоріями прав і обов'язків, а всі інші названі елемен­ти варто включити в поняття «правове положення особистості», як це пропонують Н. В. Вітрук та В. А. Кучинський.[36; ст.92 – 93]

Стосовно іноді вживаного поняття «правове становище», то чимало дослідників (зокрема, М. І. Матузов, Ю. М. Тодика, О. Ю. Тодика, Н. Г. Шукліна) вважають, що воно є тотожним поняттю «правовий статус» . [51; ст.161]

Співвідношення між термінами «конституційний статус» та «засади правового становища особи» визначається тим, що кон­ституційний статус охоплює лише конституційні норми, тоді як засади статусу, поряд із конституційними, включають і інші нор­ми поточного законодавства.[51;ст. 163]

В юридичній літературі пропонується відмежовувати поняття «правовий статус» та «правове положення». Під правовим стату­сом при цьому розуміють сукупність нормативно закріплених прав та обов'язків абстрактного суб'єкта, а під правовим положенням — потенційні та реальні права та обов'язки конкретного суб'єкта. При цьому правове положення реальної особи, на думку авторів цієї точки зору, постійно змінюється, тоді як статус суб'єкта пра­ва незмінний, допоки не змінюються відповідні правові норми.[52;ст.10]

Права людини можна розглядати як основу конституціона­лізму, оскільки головний сенс створення конституцій полягав саме у забезпеченні свободи людини перш за все від свавілля державної влади. Жодна держава, яка претендує на визнання її демократичною, не може відмовитися від включення певного пе­реліку прав людини до своєї конституції.

Індустріальний лад характеризується дуалізмом громадян­ського і політичного суспільства. Як член громадянського су­спільства людина рівноправна з усіма іншими, але як член полі­тичного, тобто державно організованого суспільства, вона рів­ноправна лише з тими, хто належить до даної держави, тобто є її громадянином. Отже, права і свободи людини належать кожно­му індивіду, а права і свободи громадянина — тільки тим осо­бам, які перебувають у громадянстві даної держави. Права і сво­боди громадянина не слід плутати з громадянськими правами і свободами, котрі, як правило, належать кожній людині.

У багатьох конституціях розмежування прав людини і прав громадянина закріплено у формулюваннях відповідних статей. Так, для позначення суб'єкта прав людини зазвичай використо­вують формули: «кожний», «всі», «кожна людина», «ніхто», «жодна людина» або безособистісні формулювання на зразок «визнається право», «гарантується свобода» тощо. Щодо прав громадян, то в статтях конституції прямо вказується «громадя­ни мають право, громадянин може» тощо.

Іноді замість вживання слів «громадяни», «громадянин» за­значається приналежність до нації, наприклад, «усі німці», «ко­жен іспанець» тощо. Однак слід мати на увазі, що в західно­європейських країнах термін «нація» означає не етнічну, а політико-державну спільність, людський субстрат держави, те, що у вітчизняній системі права позначається поняттям «народ».

Співвідношення між правами людини і правами громадянина навіть у демократичній державі відрізняється і залежить від суб'єк­тивного вибору укладачів відповідної конституції. Так, одне і те са­ме право в конституції однієї держави може бути сформульоване як право людини, а в іншій — як право громадянина. Наприклад, за Конституцією Іспанії свобода пересування формулюється як пра­во громадян Іспанії, тоді як за Конституцією Греції таку свободу визначено як право людини. Хоча є такі права та свободи, до ха­рактеристики яких демократичні конституції підходять однаково1 .

Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні ґрунтується на таких принципах.

1) Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторкан­ність і безпека — найвища соціальна цінність (ст. З Конституції України).

2)Конституційний принцип рівноправ'я, який передбачає:

- рівність громадян перед законом (частини 1, 2 ст. 24 Кон­ституції України);

- рівність прав жінки і чоловіка Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторкан­ність і безпека — найвища соціальна цінність (ст. З (ч. З ст. 24 Конституції України). Задля розвитку регламентування цього аспекту прин­ципу рівноправ'я було ухвалено Закон України «Про забезпечен­ня рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» від 08.09.2005 р. (набув чинності з 01.01.2006 р.);

- рівний доступ громадян до публічних посад (ч. 2 ст. 38 Конституції України);

- рівність у галузі політичних прав (статті 38, 71 Конститу­ції України);

- рівність у виборі професії та роду трудової діяльності (ч. 2 ст. 43 Конституції України);

- рівність прав і обов'язків у шлюбі та сім'ї кожного з по­дружжя (ч. 1 ст. 51 Конституції України) та рівність дітей неза­лежно від походження, а також незалежно від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним (ч. 1 ст. 52 Конституції України);

- рівність перед судом (п. 2 ч. З ст. 129 Конституції Украї­ни), що означає рівний судовий захист прав та інтересів (при; чому у країнах з англосаксонською системою права цей прин­цип обумовлений ще й тим, що суд виступає не тільки правозастосовчим, а і правотворчим органом).

Не слід плутати поняття «рівноправ'я» і «соціальна рів­ність», оскільки рівноправ'я — це виключно рівність прав, сво­бод та обов'язків. Виходячи ж з учення марксизму, соціальна рівність — це рівне ставлення до засобів виробництва. Однак така рівність є утопією, відтоді як людина почала виробляти більше, ніж споживає. Водночас досвід демократичних країн свідчить про те, що в умовах соціально-економічної нерівнос­ті рівноправ'я цілком можливе, хоча з певними застереженнями (наприклад, унесення грошової застави звільняє особу від утри­мання під вартою; якщо ж особа відповідної грошової суми не має, вона змушена перебувати під вартою). [31;ст. 129 – 130]

На думку Баглая М. В., принцип рівноправ'я являє собою правило, звернене до держави, яка повинна протидіяти будь-якій дискримінації громадян з боку своїх органів. [9;ст.116]

3) Принцип невідчужуваності та непорушності основних прав і свобод (статті 21, 22, ч. 1 ст. 157 Конституції України). У той же час, у випадках, передбачених Конституцією України, деякі права та свободи людини і громадянина можуть бути обмежені. Обмеження прав та свобод людини і громадянина можуть бути постійно діючими (наприклад, вони передбачені ч. З ст. ЗО, ч. З ст. 34, ч. 2 ст. 35, ст. 37 Конституції України) та тимчасовими, обумовленими надзвичайним станом (ст. 64 Конституції Украї­ни). Цією ж статтею встановлено перелік тих прав та свобод, які не можуть бути обмежені за жодних умов).

4)Принцип єдності конституційних прав і обов'язків (прин­цип природного обмеження реалізації прав і свобод людини і громадянина правами і свободами інших осіб (ст. 23 Конститу­ції України). Цей принцип потрібно розуміти так, що виконан­ня людиною і громадянином своїх обов'язків є передумовою нормального існування суспільства і держави та реалізації нею кореспондуючого обов'язку права. Так, наприклад, відповідно до ст. 13 Конституції України, з одного боку, кожний громадя­нин має право користуватися природними об'єктами права влас­ності народу згідно із законом. Однак з іншого боку, власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.

Цей принцип не можна зводити до формулювання про те, що якщо людина не виконує певних обов'язків, вона не має прав, оскільки не можна, наприклад, стверджувати, що якщо людина не виконала загальний військовий обов'язок, то її можна позба­вити виборчого права.

5) Принцип безпосередньої дії прав та свобод людини і гро­
мадянина (ч. З ст. 8 Конституції України) означає те, що права
та свободи людини і громадянина, передбачені Конституцією
України, діють незалежно від того, чи конкретизовані вони у
відповідних нормативних актах. Однак відсутність такої конкретизації часто значно ускладнює або взагалі унеможливлює реалізацію відповідних прав та свобод. Крім того, даний прин­цип передбачає можливість звернення до суду для захисту кон­ституційних прав та свобод людини і громадянина безпосеред­ньо на підставі Конституції України.

6) Принцип невичерпності прав та свобод людини і грома­дянина, передбачених Конституцією України. Існування цього принципу свідчить про те, що в Україні застосовується так зва­на змішана система формулювання прав і свобод людини і гро­мадянина, відповідно до якої поєднуються письмове закріплен­ня прав та свобод людини і громадянина з визнанням природ­них прав (тобто таких, якими людина наділена від народження і які є первинними щодо позитивного права та повинні ним га­рантуватися). Аналогічна система формулювання прав і свобод людини і громадянина існує і в багатьох інших країнах (напри­клад, у США). [9;ст.107]

7) Принцип гарантованості прав і свобод людини і громадя­нина відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжна­родного права (детально цей принцип ми охарактеризуємо в на­ступній главі).

Отже, в цьому розділі були визначені основні підходи та основні принципи на яких ґрунтується конституційно – правовий статус особи.

РОЗДІЛ ІІ . Поняття громадянства та належність до громадянства України

Громадянство — це структурний елемент правового статусу особи, який розкриває головний зміст зв'язку людини і держави, взаємовідносин громадянина з держа­вою та суспільством.

Поняття "громадяни" виникло ще за середньовіччя, коли в результаті поділу праці виникають міста, а в них складається суспільно-політичний лад із своїм інститутом середньовічного містового громадянства. Тоді поняття "городянин" ототожнювалося з поняттям "громадянин", як синонімом вільної людини, яка наділена визначаль­ною повнотою політичних і майнових прав. [52; ст.46] Пройшло чимало часу, поки наприкінці XVIII — на початку XIX ст., громадянство стало предметом правового регулювання, тільки тоді почав формуватися інститут громадянства, який відповідає сьогоденню.

Протягом тривалого часу у вітчизняній літературі громадянство визначалось як належність особи до держа­ви, а інколи — при визначенні поняття громадянства ~ держава порівнювалася з організацією, яка має фіксова­ний склад членів, а громадянство — із членством у такій організації. В радянській літературі громадянство визна­чалось як особливий політико-правовий зв'язок особи з державою даної особи своїм громадянином і який реалі­зується в поширенні на таку особу суверенної влади дер­жави незалежно віл місця проживання.

Обсяг прав і свобод, якими людина може користуватися в конкретній державі, а також ті обов'язки, які може покладати конкретна держава на людину, залежать від наявності в остан­ньої громадянства даної держави.

У сучасній науці конституційного права розрізняють три зна­чення терміна «громадянство»:

1) як одне з суверенних прав держави, що передбачає її мож­ливість в односторонньому порядку регулювати відносини гро­мадянства. Однак при реалізації даного права держава обмеже­на нормами міжнародного права та правами людини, перш за все правом людини на громадянство;

2)як конституційно-правовий інститут, тобто сукупність кон­ституційно-правових норм, що регулюють відносини між державою,

з одного боку, і громадянами, іноземцями, особами без громадянства — з іншого;

3) як публічно-правовий стан індивіда, що являє собою стійкий (постійний) правовий зв'язок людини з конкретною державою, що обумовлює взаємні права та обов'язки громадян та держави у випадках, зазначених у законі. Громадянство у да­ному розумінні виникло у Франції після Великої Французької революції.[51;ст.183 – 184]

У 1948 р. право на громадянство було визнано Загальною декларацією прав людини як одне з основних прав людини.

Громадянин перебуває під суверенітетом держави. У свою чергу держава може вимагати від громадянина виконання обо­в'язків, навіть якщо громадянин знаходиться за кордоном дер­жави. Держава має захищати громадян як на своїй території, так і тоді, коли вони перебувають поза її межами.

При визначенні поняття «громадянство» як публічно-пра­вового стану індивіда слід наголошувати на тому, що це саме правовий, а не політико-правовии зв'язок людини з державою (як цей термін тлумачили в радянську добу), оскільки за радян­ських часів практика позбавлення громадянства і висилки «ди­сидентів» з країни часто обґрунтовувалася саме непідтриман-ням цими громадянами СРСР політики держави, що, виходячи з політичного характеру громадянства, вважалося підставою для застосування зазначених заходів.[31;ст.139 – 140] Заслуговує на увагу також така ознака громадянства, як його постійність (хоча ця ознака громадянства не міститься у визна­ченні, наведеному в Законі України «Про громадянство Украї­ни»), оскільки не кожен правовий зв'язок особи з державою бу­де розглядатися як громадянство. Наприклад, характер відносин між іноземцем, який постійно проживає в Україні, та українською державою буде визначатися як правовий зв’язок , але цей правовий зв’язок є тимчасовим. Він припиняється після виїзду іноземця за межі держави , тоді як зв’язок між громадянином України та Українською державою має стійкий характер, виникає з моменту набуття особою громадянства і припиняється у зв’язку із смертю особи або припиненням українського громадянства. Стійкість громадянства виявляється ще й у тому , що воно не припиняється і не змінюється у зв’язку з виїздом громадянина України за межі держави (така риса громадянства називається екстериторіальністю громадянства).

Термін «громадянство» притаманний для держав із респуб­ліканською формою правління. У монархічних державах вжи­вається термін «підданство», який сьогодні рівнозначний по­няттю громадянства. Більше того, такі держави з монархічною формою правління, як Іспанія, Бельгія, Нідерланди замінили термін «підданство» у поточному законодавстві на «громадян­ство».

Основні принципи громадянства, як правило, встановлю­ються в конституціях, а більш детальне їх регулювання здійс­нюється звичайними, органічними (Румунія, Іспанія) законами або законами, що вимагають для їх прийняття кваліфікованої більшості голосів (Угорщина — 2/3 від присутніх депутатів). Хоча є конституції, які взагалі не містять норми про громадян­ство (наприклад, Конституції Італії та Республіки Куба). [31;ст.139 -141] У де­яких країнах (Бельгія, Франція, Алжир) діють Кодекси грома­дянства. [12;ст.108]

Відповідно до ст. 4 Конституції України підстави для набут­тя і припинення громадянства України визначаються законом. Таким законом є Закон України «Про громадянство України» від 18.01.2001 р., зі змінами і доповненнями. До 2001 р. в Украї­ні діяв Закон України «Про громадянство України» в редакції 1991 р., а потім — у редакції 1997 р.

В Україні чинні такі основні міжнародно-правові акти з пи­тань громадянства:

• Загальна декларація прав людини 1948 р.;

• Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р.;

• Конвенція про скорочення без громадянства 1961 р.;

• Конвенція про статус апатридів 1954 р.;

• Конвенція про громадянство заміжньої жінки 1957 р.;

• Гаазька конвенція з деяких питань, що стосуються колізій за­конодавства про громадянство 1930 р.;

• Конвенція про скорочення випадків множинності громадян­ства 1963 р.;

• Віденська конвенція про дипломатичні відносини 1961 р.;

• Віденська конвенція про консульські відносини 1963 р.;

• Декларація про права людини по відношенню до осіб, що не є громадянами країни, в якій вони проживають, 1985 р.;

• Європейська конвенція про громадянство 1997 р.

У державах з унітарною формою правління існує єдине громадянство, тоді як для багатьох федеративних держав характерна наявність подвійного громадянства – громадянства федерації і громадянства відповідного суб’єкта федерації ( штату, провінції тощо). Це пояснюється тим, що суб’єкти федерації можуть мати своє законодавство , що зумовлює необхідність визначення кола тих суб’єктів, на яких воно поширюється .

В Європейському Союзі діє громадянство Європейського Союзу, що поширюється на всіх громадян держав—членів ЄС. Однак це не скасовує пріоритет національного громадянства, а це означає, що в межах держави своєї громадянської належнос­ті особа розглядається як громадянин цієї держави; умовою ж реалізації прав, пов'язаних з європейським громадянством, є ви­їзд за межі своєї країни. [9; 108]

Стаття 3 Закону України «Про громадянство України» окреслює коло осіб, які належать до громадянства України. При цьому держава проводить своєрідну «інвентаризацію» сво­го населення, визначаючи, яка його частина є її громадяна­ми. Хоча говорячи про коло тих осіб, які є громадянами Украї­ни, некоректно вживати термін «належність», оскільки при його використанні проглядається пріоритет держави над осо­бою, що суперечить сучасному розумінню характеру відносин між людиною і державою та безпосередньо ст. З Конституції України.

Отже, до громадянства України належать:

1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголо­шення незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно про­живали на території України. Застосування цього так званого «нульового варіанту» дозволило, на думку дослідників, уник­нути загострення суспільно-політичної ситуації, як це мало міс­це в деяких інших нових незалежних державах, де в законах про громадянство застосовувалися інші підходи (особливо в прибал­тійських державах); [8 ;ст. 8]

2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи ін­ших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 р.) прожива­ли в Україні і не були громадянами інших держав;

3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина колиш­нього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ Украї­ни внесено запис «громадянин України», та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України;

4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Особи, зазначені у п. 1, є громадянами України з 24 серпня 1991 р., зазначені у п. 2, — з 13 листопада 1991 р., а у п. З, — з мо­менту внесення відмітки про громадянство України.

Документами, що підтверджують громадянство України, відповідно до статті 5 Закону України „Про громадянство України”, є:

1) паспорт громадянина України ;

2) свідоцтво про належність до громадянства України;

3) паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

4) тимчасове посвідчення громадянина України;

5) проїзний документ дитини;

Конституційні права, свободи і обов’язки мають певні юридичні особливості:

1) Вони виникають не на основі загальних правовідносин, а безпосередньо з конституції. При цьому саме конституція визначає як їх зміст, так і обсяг.

2) Вони виражають насамперед і безпосередньо від­носини та зв'язки громадянина й держави; інші ж норми права регулюють відносини та зв'язки або громадян і органів держави, або громадян і державних та громадсь­ких організацій, або громадян між собою.

3) Конституційні права, свободи й обов'язки не припиняються і не виникають раз по раз. Вони діють
постійно. Громадянин не може відмовитися не тільки від
своїх конституційних обов'язків, а й від своїх конститу­
ційних прав і свобод,

4) Зміст і обсяг конституційних прав, свобод та обов'язків для всіх громадян однакові, в той час як суб'єктивні права і юридичні обов'язки різних громадян у конкретних правовідносинах неоднакові і за своїм зміс­том, і за своїм обсягом.

5) Реальність конституційних прав, свобод і обо­в'язків забезпечується не стільки індивідуальними зусил­лями (не забороненими законом засобами) окремого громадянина, скільки державним і суспільним ладом. Конституційні права, свободи, обов'язки охороняються відповідними нормами всіх галузей права. Наприклад, закріплене в Основному Законі України право на працю охороняється нормами трудового, сільськогосподарсько­го, адміністративного, кримінального та інших галузей права.

Таким чином, права, свободи й обов'язки людини й громадянина, закріплені в Конституції України, їх широ­та, реальність, гарантованість виражають не тільки фак­тичний та юридичний статус особи в суспільство, а й суть діючої в країні демократії, соціальні можливості, за­кладені в самому суспільному ладі. Вони — показники зрілості суспільства, його досягнень, своєрідна "візитна картка". Увесь арсенал громадянських, економічних, со­ціальних, політичних і культурних прав, свобод та обов'язків має служити дальшому розвитку демократії й соціальному прогресові.

Принципи громадянства України — це вихідні засади, керів­ні ідеї, що знайшли своє закріплення в законодавстві та у відно­синах між державою та особою.

Ці принципи втілені в Конституції України, у Декларації про державний суверенітет України, у Декларації прав національ­ностей, в Законі України «Про національні меншини», в Законі України «Про громадянство України». [54;ст.10]

Розрізняють загальні та спеціальні принципи громадянства. Так, загальними є ті принципи, які властиві не тільки інституту громадянства, а й іншим правовим, політичним, соціальним ін­ститутам. До них належать принципи: демократизму, інтернаціо­налізму, втілення в інституті громадянства ознак суверенітету держави, поєднання інтересів суспільства, держави, особи, по­ваги до норм міжнародного права тощо. [35;ст. 229]

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про громадянство Украї­ни» законодавство України про громадянство ґрунтується на та­ких принципах (це спеціальні принципи).

1) Принцип єдиного громадянства — громадянства держа­ви Україна, який закріплений також у ст. 4 Конституції Украї­ни та передбачає існування двох аспектів:

виключення можливості існування громадянства адміністра­тивно-територіальних одиниць України, що є умовою існуван­ня унітарної держави, якою є Україна;

заборона існування подвійного громадянства (біпатризму) в Україні, оскільки, якщо громадянин України набув громадян­ство (підданство) іншої держави або держав, то у правових від­носинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином Украї­ни. По суті зміст даного принципу зводиться лише до невизнан­ня правових наслідків біпатризму. [ 8 ;ст.12 ]

Заборона біпатризму в Україні відповідає існуючій щодо цього питання світовій практиці, яка виходить із того, що по­двійне громадянство (у розумінні існування громадянства кіль­кох держав, а не громадянства федерації та її суб'єкта або грома­дянства держави і громадянства міжнародного утворення) ство­рює значні труднощі як для держав, так і для осіб, які є носіями подвійного громадянства (зокрема, стосовно виконання обов'яз­ків тощо). З огляду на це держави укладають угоди про запобі­гання випадкам подвійного громадянства, зобов'язуючи осіб, які мають громадянство обох сторін, обрати одне з них і тим самим припинити інше. У деяких державах особи, які мають подвійне громадянство, обмежуються в окремих правах (Румунія). Хоча є держави, які в через низку причин (переважно історичного ха­рактеру) дозволяють існування подвійного громадянства (Іспа­нія, Австрія).

2) Принцип запобігання виникненню випадків без гром адянства. Даний принцип спрямований на те, щоб особа, яка по­дала заяву про набуття українського громадянства або про ви­хід з нього, не втратила громадянства взагалі, тобто не стала апатридом — особою, права якої не захищає жодна держава. Так, наприклад, відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 9 Закону України «Про громадянство України» однією з умов прийняття до громадян­ства України іноземців є взяття ними зобов'язання припинити іноземне громадянство. Іноземці, які подали зобов'язання при­пинити іноземне громадянство, повинні подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до упов­новаженого органу України протягом двох років з моменту прий­няття їх до громадянства України.

3)Принцип неможливості позбавлення громадянина Украї­ ни громадянства України закріплений також у ч. 1 ст. 25 Кон­ституції України. Наявність цього принципу відповідає світо­вим стандартам, зокрема ст. 15 Загальної декларації прав лю­дини. При цьому втілення даного принципу є порівняно новим явищем для законодавства України, оскільки всі закони про громадянство СРСР аж до закону 1990 р. закріплювали таку форму втрати громадянства, як позбавлення громадянства, що здійснювалося за ініціативою держави, в односторонньому по­рядку і не передбачали згоди громадянина. Як правило, позбав­лення громадянства було формою репресії. Разом із тим, у де­яких країнах позбавлення громадянства застосовується як щодо натуралізованих осіб (тобто прийнятих до громадянства) (Арген­тина, Ірландія, Канада, США), так і щодо осіб, які набули гро­мадянство за народженням.

Позбавлення громадянства розглядається як небажане яви­ще. Так, ч. 2 ст. 15 Загальної декларації прав людини, Європей­ська конвенція про громадянство 1997 р. містять заборону на позбавлення громадянства, виходячи з того, що громадянство є двостороннім, постійним зв'язком держави і особи, який не може бути довільно розірваний державою. Відповідно до норм міжнародного права є неприпустимим позбавлення громадян­ства цілих груп осіб, позбавлення громадянства за етнічними або расовими ознаками.

У СРСР громадянства позбавляли переважно за політични­ми мотивами. Однак в умовах плюралістичної демократії, існу­вання якої закріплене, зокрема, у ст. 15 Конституції України, та­ке явище є неприпустимим. Сьогодні жодна європейська держа­ва не передбачає у своєму законодавстві можливості позбавлення громадянства за політичними мотивами. А в конституціях де­яких країн (Естонія, Італія, Португалія) міститься пряма забо­рона на позбавлення громадянства за політичними мотивами.

Хоча дослідники проблеми (зокрема, Ю. М. Тодика) слуш­но зазначають, що нині досить складно розмежувати поняття «позбавлення громадянства» та «втрата громадянства за зако­ном». Так, у багатьох європейських країнах (Іспанія, Угорщина, Молдова, Португалія, Швеція) заборона на позбавлення грома­дянства має обмежений характер. Наприклад, конституція Бол­гарії встановлює, що болгарський громадянин за народженням (тобто натуралізований громадянин) не може бути позбавлений болгарського громадянства.

Причини такого стану речей зумовлені тим, що в одних дер­жавах певна підстава може розглядатися як підстава для втрати громадянства, а в інших — як для його позбавлення. Наприклад, за законодавством Молдови вступ на військову службу інозем­ної держави є підставою для позбавлення громадянства Молдо­ви, тоді як за законодавством України це підстава для втрати громадянства України.

Р. Б. Бедрій під позбавленням громадянства пропонує розу­міти безпідставне (довільне) позбавлення громадянства, яке не­сумісне з сучасними уявленнями про правову демократичну дер­жаву, правами людини і не відповідає духу Загальної Деклара­ції прав людини. Дослідник вважає, що втрата громадянства — це його припинення за чітко визначеними в законі підставами, які відповідають сучасному розумінню права та не суперечать правам людини.[8;ст.12]

Очевидно, що в будь-якому разі припинення громадянства має відбуватися відповідно до підстав, визначених законодавст­вом конкретної країни, однак ці підстави не повинні мати полі­тичний характер або бути суб'єктивними, оціночними, що до­зволятиме відповідним державним органам позбавляти грома­дянства на свій розсуд.

4) Принцип визнання права громадянина України на зміну громадянства. Цей принцип також закріплений у ч. 1 ст. 25 Кон­ституції України. Це один з основоположних конституційних принципів, що характеризує не лише інститут громадянства, а в цілому правовий статус громадянина.

5) Принцип неможливості автоматичного набуття грома­ дянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслі­док укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автома­тичного припинення громадянства України одним із подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим із подружжя. Цей принцип виходить із того, що громадянство — це персональний зв'язок особи із державою, а також із того, що шлюб є рівноправним союзом, який не до­пускає слідування у правовому розумінні одного з подружжя за іншим. При цьому відповідно до п. З ч. 2 ст. 9 Закону України «Про громадянство України» строк безперервного проживан­ня на законних підставах на території України іноземців чи осіб без громадянства, які перебувають у шлюбі з громадянином

РОЗДІЛ ІІІ. Порядок набуття та припинення громадянства

України. Повноваження державних органів, які беруть участь у вирішенні питань громадянства

Норми, що стосуються набуття громадянства України, об'єд­нані в розділі II Закону України «Про громадянство України» і утворюють окремий субінститут громадянства.

Процедурні питання щодо набуття та припинення грома­дянства України визначені Порядком провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прий­нятих рішень, затвердженим Указом Президента України від 27.03.2001 р. № 215 (у редакції Указу Президента України від 27.06.2006 р. № 588/2006).

Кількісні показники набуття громадянства України значно перевищують кількісні показники його припинення. Так, за пе­ріод з 1992 по 2005 рр. громадянство України набули 590 765 осіб, припинили — 18 561 особа.

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про громадянство Украї­ни» громадянство України набувається:

1) за народженням;

2) за територіальним походженням;

3) унаслідок прийняття до громадянства;

4) унаслідок поновлення у громадянстві;

5) унаслідок усиновлення;

6) унаслідок установлення над дитиною опіки чи піклуван­ня, влаштування дитини в дитячий заклад чи заклад охорони здоров'я, в дитячий будинок сімейного типу чи прийомну сім'ю або передачі на виховання в сім'ю патронатного вихователя;

7) унаслідок встановлення над особою, визнаною судом не­дієздатною, опіки;

8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

9) унаслідок визнання батьківства чи материнства або вста­новлення факту батьківства чи материнства;

10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними до­
говорами України.

Розглянемо детально основні підстави набуття громадянства України.

Набуття громадянства за народженням (філіація) — це ос­новна і найбільш розповсюджена форма набуття громадянства. Вона являє собою надання державою свого громадянства інди­віду при його народженні незалежно від його волевиявлення та не потребує вчинення будь-яких дій, що свідчать про його ба­жання набути громадянство даної держави.

Філіація ґрунтується на двох принципах:

принцип «права крові» , який означає, що осо­
ба, народжена від громадян певної держави, набуває її громадянство незалежно від місця народження;

• принцип «права ґрунту» , який означає, що особа,
яка народилася на території відповідної держави, набуває її
громадянство незалежно від громадянства своїх батьків.[51;ст.193 -194]
Перевагу принципу «права крові» віддають держави, які на­
магаються зберегти етнічну та культурну єдність народу (Німеч­
чина, Швейцарія), в державах імміграції (США, Канада) схиля­
ються до принципу «права ґрунту». У законодавстві більшості
держав закріплюються змішані підходи, тобто поєднання обох
принципів.[12;ст.111] Вибір або переважання одного з принципів обумов­
люється також демографічною політикою держави. Якщо дер­
жава зацікавлена у швидкому зростанні кількості громадян, во­
на може запровадити ці обидва принципи одночасно.

Законодавство України про громадянство виходить із поєд­нання обох принципів набуття громадянства за народженням. У ст. 7 Закону України «Про громадянство України» встанов­лено, що громадянином України є:

1) особа, батьки або один із батьків якої на момент її наро­дження були громадянами України;

2) особа, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які на законних підставах проживають на тери­торії України;

3) особа, яка народилася за межами України від осіб без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства іншої держави;

4) особа, яка народилася на території України від іноземців, які на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків;

5) особа, яка народилася на території України, і одному з батьків якої надано статус біженця в Україні чи притулок в Украї­ні, котра не набула за народженням громадянства жодного з батьків або набула за народженням громадянство того з батьків, яко­му надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні;

6)особа, яка народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства того з батьків, який є іноземцем;

7)новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі (знайда).

Особа, яка має право на набуття громадянства України за на­родженням, є громадянином України з моменту народження.

Українське законодавство виходить із принципу рівності батька і матері при передачі свого громадянства дитині. Цей принцип випливає зі ст. 24 Конституції України. Хоча в деяких країнах (Таїланд, Індія, Бангладеш) громадянство дитини ви­значається за громадянством батька, за винятком, коли він є осо­бою без громадянства або невідомий.

Для набуття особою громадянства України за територіаль­ним походженням вона повинна відповідати таким вимогам:

1) сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повно рідні та неповно рідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи ону­ка народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 р. на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повно рідні та неповно рідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Рес­публіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР);

2) бути особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов'язання припинити іноземне громадянство.

Подання зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається: • від іноземців, які є громадянами (підданими) держав, зако­нодавство яких передбачає автоматичне припинення особа громадянства (підданства) цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави;

• якщо міжнародні договори України з іншими державами, громадянами яких є іноземці, передбачають припинення осо­бами громадянства цих держав одночасно з набуттям грома­дянства України;

• від осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні (при цьому іноземці, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, замість зобов'язання при­пинити іноземне громадянство подають декларацію про від­мову особи, якій надано статус біженця в Україні чи приту­лок в Україні, від іноземного громадянства);

• від осіб без громадянства.

Іноземці повинні подати документ про припинення інозем­ного громадянства, виданий уповноваженим органом відповід­ної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту реєстрації їх громадянами України. Якщо іно­земці, маючи всі передбачені законодавством цієї держави під­стави для отримання такого документа, з незалежних від них причин не можуть отримати його, вони подають декларацію про відмову від іноземного громадянства;

3) подати заяву про набуття громадянства України (а якщо це дитина — за заявою одного з батьків або опікуна чи піклуваль­ника).

Дитина, яка народилася на території України після 24 серп­ня 1991 р. і не набула за народженням громадянство України та є особою без громадянства або іноземцем, щодо якого подано зобов'язання припинити іноземне громадянство, реєструється громадянином України за клопотанням одного з її законних пред­ставників.

Датою набуття громадянства України за територіальним похо­дженням є дата реєстрації набуття особою громадянства України.

Особа, яка набула громадянство України і подала деклара­цію про відмову від іноземного громадянства, зобов'язується по­вернути паспорт іноземної держави до уповноважених органів цієї держави. Ця вимога не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні.

Набуття громадянства України внаслідок прийняття (нату­ралізації) — це надання органами державної влади за наявності певних умов громадянства особам, які подали про це клопо­тання. В Україні особи, які набули громадянство шляхом нату­ралізації, користуються тими самими правами і несуть ті ж самі обов'язки, що й інші громадяни. Але в деяких державах по­літичні права таких осіб обмежуються. [52;ст. 98 – 104] Так, у США, Болгарії, Естонії президентом цих держав може бути тільки громадянин за народженням. У Мексиці тільки громадянин за народженням може обіймати посаду начальника порту, коменданта аеродро­му, лоцмана, служити на торгівельному, морському або повітря­ному судні.

У світовій практиці існують два підходи до натуралізації іно­земних громадян:

1) за першого підходу, навіть якщо кандидат відповідає вста­новленим вимогам для прийняття до громадянства, компетент­ний державний орган вправі визначати, чи становить прийняття до громадянства даної особи інтерес для держави. За прийняття до громадянства стягується висока плата. Негативне рішення не обґрунтовується та не підлягає оскарженню (Німеччина, Швей­царія, Японія);

2) за другого підходу натуралізуються всі кандидати, які відповідають установленим вимогам (США, Канада, Швеція). Процедура отримання громадянства у цих державах порівняно проста . [12;ст.112 – 115]

Натуралізація може бути:

• індивідуальною;

• внаслідок правонаступництва держави. Індивідуальна натуралізація, у свою чергу, поділяється на:

1) натуралізацію, засновану на особистому виборі;

2) натуралізацію в результаті закону, яка є юридичним на­слідком укладення шлюбу іноземця з громадянином даної дер­жави, усиновлення, опіки, визнання батьківства тощо.

Законодавство різних держав закріплює неоднакові натуралізаційні вимоги. Єдиних критеріїв у даному питанні немає .

Щодо України, то клопотати про прийняття до громадян­ства України можуть всі дієздатні особи, які досягли 18 років.

Умовами прийняття до громадянства України є:

1) визнання і дотримання Конституції України та законів
України.

У цій вимозі виражається існуюча в усьому світі вимога до інтеграції (а в деяких країнах — до асиміляції) особи, яка має намір отримати громадянство, у відповідне суспільство. Форму­лювання даної умови є досить широким, оскільки дрібне право­порушення з боку такої особи не повинно бути перешкодою для прийняття її до громадянства України. [54 ;ст. 94]

2) подання декларації про відсутність іноземного громадян­ства (для осіб без громадянства) або зобов'язання припинити
іноземне громадянство (для іноземців).

Іноземці, які перебувають у громадянстві (підданстві) кіль­кох держав, подають зобов'язання припинити громадянство (під­данство) цих держав.

Іноземці, яким надано статус біженця в Україні чи приту­лок в Україні, замість зобов'язання припинити іноземне грома­дянство подають декларацію про відмову особи, якій надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, від іноземного громадянства.

Подання зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається:

1) від іноземців, які є громадянами (підданими) держав, за­конодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства (підданства) цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави;

2) якщо міжнародні договори України з іншими державами, громадянами яких є іноземці, передбачають припинення особа­ми громадянства цих держав одночасно з набуттям громадян­ства України.

Іноземці, які подали зобов'язання припинити іноземне гро­мадянство, повинні подати документ про це, виданий уповнова­женим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту прийняття їх до гро­мадянства України.

Якщо іноземці, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від них причин не можуть отримати його, вони подають декларацію про відмову від іноземного громадянства;

3) безперервне проживання на законних підставах на тери­торії України протягом останніх п'яти років. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про громадянство України» безперервне про­живання на території України — це проживання в Україні осо­би, якщо її разовий виїзд за кордон у приватних справах не пе­ревищував 90 днів, а в сумі за рік — 180 днів. Не є порушенням вимоги про безперервне проживання виїзд особи за кордон у службове відрядження, на навчання, у відпустку, на лікування за рекомендацією відповідного медичного закладу або зміна осо­бою місця проживання на території України.

Ця умова не поширюється на іноземців чи осіб без грома­дянства, які перебувають у шлюбі з громадянином України по­над два роки, і на іноземців чи осіб без громадянства, які пере­бували з громадянином України понад два роки у шлюбі, що припинився внаслідок його смерті. Дворічний термін перебу­вання у шлюбі з громадянином України не застосовується до іноземців і осіб без громадянства, яким було надано дозвіл на імміграцію відповідно до п. 1 ч. З ст. 4 Закону України «Про ім­міграцію», тобто як одному з подружжя, якщо другий з подруж­жя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадяни­ном України.

Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервного проживання на законних під­ставах на території України встановлюється на три роки з мо­менту надання їм статусу біженця в Україні чи притулку в Украї­ні, а для осіб, які в'їхали в Україну особами без громадянства, — на три роки з моменту в'їзду в Україну.

У країнах Європи строк безперервного проживання як умо­ва для натуралізації становить від 5 до 15 років. Європейська конвенція про громадянство передбачає, що тривалість прожи­вання для отримання громадянства не повинна перевищувати 10 років. У більшості східноєвропейських країн встановлено 5-річний термін безпосереднього проживання (зокрема, в Англії, Нідерландах, Франції), у Данії, Норвегії - 7 років, в Угорщи­ні - 8, у Молдові, Греції Литві, Іспанії, Італії, Німеччині - 10;

4) отримання дозволу на імміграцію.

Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус бі­женця в Україні або притулок в Україні, та на іноземців і осіб без громадянства, які прибули в Україну на постійне прожи­вання до набрання чинності Законом України «Про іммігра­цію» (7 серпня 2001 р.) і мають у паспорті громадянина колиш­нього СРСР зразка 1974 р. відмітку про прописку або отримали посвідку на постійне проживання в Україні;

5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі,
достатньому для спілкування.

Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі). Довідка про володіння українською мо­вою видається керівником навчального закладу, місцевим орга­ном виконавчої влади України або виконавчим органом місце­вого самоврядування.

При цьому українське законодавство досить демократично підходить до встановлення цієї вимоги, оскільки вимагає тіль­ки знання або розуміння української мови в обсязі, достатньо­му для спілкування. Тоді як у деяких країнах (наприклад, в Ес­тонії) особа, яка має намір набути громадянство цієї держави, повинна скласти іспит на володіння естонською мовою, що за рівнем відповідає екзамену для студента-фахівця з вивчення да­ної мови; [54;ст.102]

6) наявність законних джерел існування, під якими, відповідно до ст. 1 Закону України «Про громадянство України», розуміють заробітну плату, прибуток від підприємницької діяльності або власності, пенсію, стипендію, аліменти, соціальні виплати
та допомогу, власні фінансові заощадження або фінансову допомогу від членів сім'ї, інших фізичних та юридичних осіб, що
мають законні доходи.

Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біжен­ця в Україні або притулок в Україні.

Встановлення зазначеної вимоги є цілком справедливим, оскільки за відсутності в особи джерел до існування держава повинна буде надавати їй матеріальну допомогу.

Закон окреслює коло осіб, щодо яких в Україні застосову­ється спрощена натуралізація:

1) положення, передбачені пунктами 3—б умов прийняття до громадянства України, не поширюються на осіб, які мають визначні заслуги перед Україною, і на осіб, прийняття яких до громадянства України становить державний інтерес для України;

2) прийняття до громадянства України дитини, яка прожи­ває в Україні і один із батьків якої або інша особа, яка відповідно до Закону України «Про громадянство України» є її законним представником і має дозвіл на імміграцію в Україну, здійсню­ється без урахування умов прийняття до громадянства України, передбачених пунктами 1, 3—6. Дозвіл на імміграцію в Україну не вимагається, якщо законним представником дитини є особа, якій надано статус біженця в Україні або притулок в Україні, або іноземець чи особа без громадянства, які прибули в Україну на постійне проживання до набрання чинності Законом Украї­ни «Про імміграцію» (7 серпня 2001 р.) і мають у паспорті гро­мадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. відмітку про пропис­ку або отримали посвідку на постійне проживання в Україні;

3) іноземці чи особи без громадянства, які перебувають у шлюбі з громадянином України понад два роки, і іноземці чи осо­би без громадянства, які перебували з громадянином України понад два роки у шлюбі, що припинився внаслідок його смерті.

Сьогодні в європейських державах спрощено порядок прий­няття до громадянства у зв'язку з одруженням, що поширю­ється і на чоловіків, і на жінок. Так, в Італії строк проживання в країні для подружжя у зв'язку з прийняттям до громадянства скорочується з 10 років до 6 місяців, в Іспанії — з 10 років до 1 року, в Болгарії, Чехії для натуралізації подружжя взагалі не встановлюється ценз осілості. У деяких високо розвинутих краї­нах у зв'язку із зловживанням правом на спрощену натуралі­зацію встановлюється перевірка шлюбу на предмет фіктивності (Франція);

4) для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервного проживання на законних
підставах на території України встановлюється на три роки з
моменту надання їм статусу біженця в Україні чи притулку в
Україні, а для осіб, які в'їхали в Україну особами без громадянства, — на три роки з моменту в'їзду в Україну.

До громадянства України не приймається особа, яка:

1) вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид;

2) засуджена в Україні до позбавлення волі за скоєння тяж­кого або особливо тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості);

3) вчинила на території іншої держави діяння, яке визна­но законодавством України тяжким або особливо тяжким зло­чином.

Особа, яка набула громадянство України і подала деклара­цію про відмову від іноземного громадянства, зобов'язується по­вернути паспорт іноземної держави до уповноважених органів цієї держави. Ця вимога не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні.

Датою набуття громадянства України у разі прийняття до громадянства України є дата видання відповідного Указу Пре­зидента України.

У деяких державах умовою для натуралізації громадян є да­вання клятви на вірність державі (Молдова)1 . Пропонується запровадити таку умову прийняття до громадянства і в Україні, оскільки «це дало б можливість підвищити значущість і автори­тет українського громадянства, а також підняти рівень так зва­ного морального аспекту громадянства». .[8;ст.5]

Щодо прийняття до громадянства України внаслідок понов­лення у громадянстві, то воно застосовується до осіб, які пере­бували у громадянстві України, але потім з певних причин його припинили. Від натуралізації поновлення у громадянстві від­різняється більш спрощеним порядком. В Україні процедура по­новлення є більш складною щодо тих колишніх громадян, які вже набули іноземне громадянство

У громадянстві України не поновлюються:

1) особи, які втратили громадянство України у зв'язку з на­буттям його внаслідок обману, свідомого подання неправдивих відомостей чи фальшивих документів або стосовно яких рішен­ня про оформлення набуття громадянства України за територі­альним походженням або через поновлення скасовані через те, що особа набула громадянство шляхом обману, внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих докумен­тів, приховування будь-якого суттєвого факту, за наявності яко­го особа не може набути громадянство України;

2) особи, які вчинили злочин проти людства чи здійснюва­ли геноцид;

3) засуджені в Україні до позбавлення волі за вчинення тяж­кого або особливо тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості);

4) вчинили на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким або особливо тяжким злочином.

Датою набуття громадянства України у випадку поновлен­ня є дата реєстрації набуття особою громадянства України.

Інші підстави набуття громадянства України передбачені Законом України «Про громадянство України» та міжнародни­ми договорами.

Набуття громадянства за міжнародними договорами досить часто має місце в результаті територіальних змін.

Набуття громадянства за територіальних змін може відбу­ватися у порядку:

оптації, тобто добровільного вибору особою громадянства шляхом подання індивідуальної заяви, коли оптант буде жи­ти на території держави, якій передається територія його про­живання. Якщо оптант бажає зберегти громадянство держа­ви, що передає територію, то він має бути переселений в дер­жаву свого громадянства в установлені договором строки зі збереженням своїх майнових прав і компенсацією за зали­шену нерухомість. Так, оптація проводилася за договором між КНР та Індонезією 1955 р., між СРСР та Чехословаччиною з приводу Закарпатської України, у державах, які утворили­ся після розпаду СРСР, тощо;

трансферту, тобто автоматичної зміни громадянства, коли разом із переходом території автоматично змінюється гро­мадянство її населення незалежно від згоди або незгоди остан­нього. Наприклад, фактично трансферт було здійснено при об'єднанні ФРН та НДР.[54;ст.108 – 109]

Сучасне розуміння громадянства як конституційно-право­вих відносин між державою та особою як рівноправними суб'єктами цих відносин означає, що громадянство може припиняти­ся з підстав, визначених конституцією та законами.

Відповідно до ч. 1 ст. 25 Конституції України громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права зміни­ти громадянство.

Згідно із ст. 17 Закону України «Про громадянство Украї­ни» підставами припинення громадянства України є:

1) вихід з громадянства України;

2) втрата громадянства України;

3) припинення громадянства України за підставами, перед­баченими міжнародними договорами України.

Вихід з громадянства — це припинення громадянства за іні­ціативою особи.

У законодавстві зарубіжних країн застосовуються терміни «вихід з громадянства» та «відмова від громадянства». Відмін­ність між ними полягає у тому, що вихід з громадянства відбу­вається за згодою держави, а відмова — це припинення грома­дянства за ініціативою особи без необхідності надання держа­вою відповідного дозволу.[54;ст.115]

Вихід з громадянства України — це головна підстава його припинення.

Відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону України «Про громадян­ство України» громадянин України, який відповідно до чинно­го законодавства України є таким, що постійно проживає за кор­доном, може вийти з громадянства України за його клопотан­ням. Закон також визначає порядок припинення громадянства дітей.

Обмеженнями виходу з громадянства України є такі:

1) вихід з громадянства України допускається, якщо особа на­була громадянство іншої держави або отримала документ, вида­ний уповноваженими органами іншої держави, про те, що грома­дянин України набуде її громадянство, якщо вийде з громадян­ства України. Так, Європейська конвенція про громадянство пе­редбачає, що держава повинна дозволяти вихід з громадянства за умови, що в результаті цього особа не стане апатридом (особою без громадянства). Тому більшість європейських держав не доз­воляє вихід з громадянства, якщо це призведе до апатризму особи;

2) вихід з громадянства України не допускається, якщо осо­бу, яка клопоче про вихід з громадянства України, в Україні при­тягнуто як обвинувачену в кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконанню.

У законодавстві деяких країн (Болгарія, Грузія, Росія, Ру­мунія, Словенія, Хорватія) встановлено обмеження для вихо­ду з громадянства у зв'язку з невиконанням особою фінансових зобов'язань перед фізичними та юридичними особами, перед державою. Така норма існувала і в Законі України «Про грома­дянство України» в редакції 1997 р., однак у зв'язку із зловжи­ваннями цією нормою з боку третіх осіб дане обмеження не вклю­чене до чинної редакції Закону.

Більшість країн поступово відмовляється від заборони ви­ходу з громадянства у зв'язку з не проходженням особою війсь­кової служби, хоча поки що це обмеження міститься у законо­давстві Росії, Франції, Грузії.

Вихід дітей віком від 14 до 18 років з громадянства України може відбуватися лише за їхньою згодою.

Датою припинення громадянства України у випадку виходу із громадянства є дата видання відповідного Указу Президента України.

Підставами для втрати громадянства України є:

1) добровільне набуття громадянином України громадян­ства іншої держави, якщо на момент такого набуття він досяг повноліття.

Добровільним набуттям громадянства іншої держави вва­жаються всі випадки, коли громадянин України для набуття гро­мадянства іншої держави повинен був звертатися із заявою чи клопотанням про таке набуття відповідно до порядку, встановле­ного національним законодавством держави, громадянство якої набуто.

Не вважаються добровільним набуттям іншого громадянст­ва такі випадки:

а) одночасне набуття дитиною за народженням громадянства України та громадянства іншої держави чи держав;

б) набуття дитиною, яка є громадянином України, громадян­ства своїх усиновителів унаслідок усиновлення її іноземцями;

в) автоматичне набуття громадянином України іншого гро­мадянства внаслідок одруження з іноземцем;

г) автоматичне набуття громадянином України, який досяг
повноліття, іншого громадянства внаслідок застосування законодавства про громадянство іноземної держави, якщо такий громадянин України не отримав документ, що підтверджує наявність
у нього громадянства іншої держави;

2) набуття особою громадянства України через прийняття
внаслідок обману, свідомого подання неправдивих відомостей
або фальшивих документів.

Цю підставу для втрати громадянства передбачає у своєму законодавстві більшість західноєвропейських держав, але у ба­гатьох державах можливість втрати громадянства за цією підста­вою обмежена в часі з моменту його набуття (Латвія, Росія — 5 років, Іспанія — 15 років);[12;ст.115 – 117]

3) добровільний вступ на військову службу іншої держави, яка відповідно до законодавства цієї держави не є загальним військовим обов'язком чи альтернативною (невійськовою) службою.

У деяких західноєвропейських країнах (Австрія, Греція, Іспа­нія, Італія, Фінляндія, Франція) у випадку виникнення зазна­ченої підстави особа може бути позбавлена громадянства.[54;ст. 122 – 123]

Положення пунктів 1, 3 не застосовуються, якщо внаслідок цього громадянин України стане особою без громадянства.

Органами, які виступають з ініціативою припинення грома­дянства України через втрату, є: органи внутрішніх справ, дип­ломатичні представництва чи консульські установи Украї­ни (п. 87 Порядку провадження за заявами і поданнями з пи­тань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента України від 27.03.2001 р. № 215 (у редакції Указу Президента України від 27.06.2006 р. № 588/2006).

Датою припинення громадянства України у випадку його втрати є дата видання відповідного указу Президента України.

Громадянин України, який подав заяву про вихід з громадянства України або щодо якого оформляється втрата громадянства, до видання указу Президента України про припинення громадянства України користується всіма правами і несе всі обов’язки громадянина України.

Відповідно до ст. 21 Закону України «Про громадянство України» рішення про оформлення набуття громадянства України скасовується , якщо особа набула громадянство України за територіальним походженням або через поновлення шляхом обману, внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів, приховування будь – якого суттєвого факту, за наявності якого особа не може набути громадянство України.

Державними органами, які беруть участь у вирішенні питань громадянства в Україні, є:

1) Президент України;

2) Комісія при Президентові України з питань громадянства, яка діє на підставі положення про комісію при Президентові України з питань громадянства, затвердженого Указом Президента України від 27.03.2001 р. (в редакції Указу Президента України від 27.06.2006 р. №588/2006).

Комісія є допоміжним органом при Президентові України. Комісія утворюється у складі Голови, заступника Голови. відповідального секретаря та інших членів Комісії. Персональний склад Комісії затверджується Президентом України. До складу Комісії входять не більше 13 осіб.

Організаційною формою роботи Комісії є засідання, які проводяться у міру потреби, але не рідше одного разу на два місяці. Рішення комісії ухвалюється шляхом голосування. Рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість присутніх на засіданні членів Комісії. Ураз рівного розподілу голосів глос головуючого на засіданні є вирішальним.

Комісія ухвалює рішення про внесення пропозиції Президентові України щодо задоволення заяв про прийняття до громадянства України, про вихід із громадянства України, подань про втрату громадянства України, документів про припинення громадянства України з підстав, передбачених міжнародними договорами України, або про відсутність підстав для внесення пропозицій главі держави про задоволення таких заяв. У разі прийняття Комісією рішення про відсутність підстав для задо­волення Президентом України таких заяв Комісія повертає від­повідні документи до Міністерства внутрішніх справ України чи Міністерства закордонних справ України разом із копією прийнятого рішення;

3) Спеціально уповноважений центральний орган виконав­чої влади з питань громадянства і підпорядковані йому органи. Вони здійснюють повноваження, закріплені Законом України «Про громадянство України», стосовно осіб, які проживають на території України. Відповідно до Указу Президента України «Питання організації виконання Закону України «Про грома­дянство України» від 27.03.2001 р. виконання функцій спеці­ально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства покладено на Міністерство внутрішніх справ України, у складі якого діє Державний департамент у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб. Порядок діяльності Департаменту визначається Положенням, за­твердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 14 черв­ня 2002 р. № 844. Департамент має систему управлінь, відділів, відділень, що діють у складі територіальних органів та підрозді­лів МВС на рівні міст, районів, областей, м. Києва та м. Сева­стополя, Автономної Республіки Крим;

4) Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва та консульські установи України здійснюють повноваження стосовно осіб, які відповідно до чинного законо­давства України є такими, що постійно проживають за кордо­ном, а також приймають рішення про оформлення набуття гро­мадянства України за народженням стосовно осіб, які народи­лися за межами України.

Рішення з питань громадянства, прийняті спеціально упов­новаженим центральним органом виконавчої влади з питань громадянства, Міністерством закордонних справ України та їх органами, можуть бути оскаржені в установленому законом по­рядку до суду. Таке оскарження має здійснюватися у порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України.

Дії та бездіяльність посадових і службових осіб, які пору­шують порядок та строки розгляду справ про громадянство і виконання рішень з питань громадянства, можуть бути оскар­жені у судовому та адміністративному порядку.

РОЗДІЛ V . Співвідношення міжнародно-правового і національного регулювання прав та свобод людини та забезпечення міжнародних стандартів прав та свобод людини в Україні.

Проблема співвідношення міжнародно-правового тлумачення внутрішньодержавного регулювання виникає при зітк­ненні двох галузей права ~ конституційного й міжнарод­ного. У процесі розв'язання цієї проблеми досліджується співвідношення міжнародних стандартів прав і свобод людини з нормами національного права, адже останні забезпечують дії міжнародних стандартів прав людини в конституційному праві.

Гносеологічною основою співвідношення норм між­народного та конституційного права з цього питання є теорія, згідно з якою міжнародні, стандарти переважають над нормами національного законодавства і мають бути інтегровані у внутрішньодержавних правових системах. Саме тому у ст. 9 Конституції України зазначається, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана. Верховною Радою України, є частиною націо­нального законодавства України, тобто є частиною внут­рішньодержавного права.

Подібне становище характерне для посттоталітарних держав, які для утвердження їх демократичного курсу приймають певні зобов'язання. 1 хоча в міжнародно-правовій доктрині домінує тенденція визнання примату міжнародного права над національним, однак конститу­ційна практика деяких держав не сприймає з різних при­чин цю ідею і поряд з декларацією юридичної формули "міжнародне право — частина права країни", як і раніше. виходить з примату конституції відносно міжнародно-правових зобов'язань, в тому чисті у сфері міжнародних гуманітарних стандартів. Водночас у системі співвідно­шення законів, зокрема конституції та міжнародних до­говорів, діє, як правило,, принцип „закон несумісний акумулює закон попередній”. Його ніхто не заперечує, у зв'язку з чим констатація, встановлюючи основи політико-правової системи держа­ви, кореспондує з міжнародним правом, котре базується на пошані до конституції.

Вже зазначалося, що, згідно з Конституцією України, на території України діють ратифіковані міжнародні до­говори. Але щоб вони справді діяли, недостатньо лише назвати їх частиною внутрішньодержавного права. За­гальновизнані норми міжнародного права за своїм харак­тером не є такими, що діють самі по собі, вони сприй­маються правовою системою не як норми-регулятори, а як норми-принципи. Єдиний шлях їх виконання — ви­дання відповідного законодавчого акта, а не посилання на міжнародні норми права.

Звичайно, не можна не вказати на позитивні сторони конституційного закріплення відсилаючих норм. Така норма "прямо" зобов'язує державні органи використову­вати міжнародні норми у сфері прав людини, при цьому значно спрощується процес уніфікації, процедура приве­дення у відповідність норм національного праві до між­народного.

Як же діють та реалізуються міжнародні стандарти у національному праві?

Дія права, як відомо, полягає у впливові на свідомість та волю людей, зрештою — в упорядкуванні суспільних відносин, шляхом визначення суб'єктивних прав т; юридичних обов'язків учасників правовідносин. Реалізація права полягає у втіленні правових норм у практичну діяльність суб'єктів права (індивідуальних і колективних) в результаті чого складається низка заборон, юридичні» обов'язків та юридичних прав. Дія норм права обмежена часовими, просторовими та предметно-суб'єктними ме­жами.

Реалізація норми права — це завершальний етап пра­вового регулювання. Норми права реалізуються в межах.. в яких діють суб'єкти права. Тому слід розрізняти механі­зми дії та механізми реалізації міжнародних і внутріш­ньодержавних нормативно-правових актів, а також взає­мопроникнення процесів дії та реалізації цих актів. Без процесу дії не може настати реалізація акта. Проте дія може не перейти в ту чи іншу форму реалізації норми права.

Реальне здійснення та захист основних прав людини конкретною особою забезпечується передусім юридич­ними механізмами, що діють у державі. Тобто правова національна система, припускає безпосередню дію нале­жним чином ратифікованих норм міжнародних договорів поряд з національним законодавством, але пріоритет останнього полягає у тому, що саме воно забезпечує за­соби реалізації, охорони та захисту прав людини.[15;cт.13 – 15]

Таким є сутність співвідношення норм національного права і міжнародних стандартів про права людини.

Таким є і співвідношення норм Конституції України, які стосуються прав і свобод людини, з міжнародними документами про права людини.

Аналіз статей другого розділу Конституції свідчить про те, що майже всі статті цього розділу так чи інакше відображають зміст Міжнародної хартії прав людини, Міжнародного пакту про громадянські і полі­тичні права, Міжнародного пакту про економічні, соці­альні й культурні права, а також Загальної декларації прав людини.

При цьому автори Конституції сприйняли "ритм" міжнародних документів про права людини, систему й послідовність викладу цих прав і свобод. Проте іноді во­ни відходили від такої" послідовності. Це стосується ст. 51 Конституції, де йдеться про права й обов'язки, що пов'язані зі шлюбними відносинами. В Основному Зако­ні ця стаття розміщена серед тих, де зафіксовані права, котрі у вітчизняній і, нерідко, зарубіжній юридичній на­уці визначаються як соціально-економічні та соціально-культурні права.

У міжнародному праві відображено інший підхід до визначення прав, котрі випливають зі шлюбної-о стану і сімейних відносин: відповідну статтю містить Міжнарод­ний пакт про громадянські й політичні права (ст. 23). Додамо, що в теорії і практиці світового конституціоналі­зму відповідні права часом зараховують до категорії при­родних.

Ще раз наголосимо, що саме зміст головних міжна­родних документів про права людини визначив зміст другого розділу Конституції України, забезпечивши тим самим його демократичне наповнення. У тексті Консти­туції можна знайти й прямі запозичення з міжнародних документів: "Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню" (ч. 2 ст. 28 Консти­туції), Це, по суті, текст ст. 5 Загальної декларації. Пряме текстуальне запозичення зі ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права містить ст. 48 нашого Основного Закону: "Кожен має право на достатній життєвий рішень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло".

Зазначені змістовні і навіть текстуальні збіги другого розділу Конституції України і головних міжнародних до­кументи? про права людини є позитивним явищем, що засвідчує спрямованість нашої держави на сприйняття та реалізацію міжнародних стандартів у відповідній сфері. До того ж Україна є стороною практично всіх міжнарод­них договорів про права людини загального характеру. А це ставить вимоги щодо національного права, зокрема де змісту Основного Закону.

Проте в деяких випадках положення Конституції України істотно відмінні від близьких за формулювання­ми положень міжнародних документів. Іноді таку відмін­ність не можна трактувати на користь Основного Закону. Наприклад, у його ст. 58 записано: "Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відпо­відальність особи". Виникає питання: чи стосується це конституційне положення сфери цивільно-правового ре­гулювання? Характерно, що у міжнародних документах у відповідних випадках йдеться про кримінальний закон (наприклад, ст. 15 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права людини й основні свободи). На нашу думку, тут має сказати слово Конституційний Суд Украї­ни, до повноважень якого, зокрема, віднесене офіційне тлумачення Основного Закону.

Принагідно зазначимо, що деякі конституційні поло­ження про права людини порівняно з відповідними по­ложеннями міжнародних документів сформульовані більш актуально і юридично точно. Як-от ст. 38 Конституції. котру можна порівняти, зокрема, зі ст. 21 Загальної де­кларації.

У Конституції України можна знайти положення, відсутні в міжнародних документах про права людини. Це зумовлено насамперед тим, що вони мають різне рег­ламентне призначення. З іншого боку, міжнародні доку­менти про права людини загального характеру (а саме вони складають Міжнародну хартію прав людини) визна­чають саме загальні стандарти у відповідній сфері. Тому їхні положення сформульовані, звичайно, у загальній формі, без юридичної конкретики. І хоча у такий само спосіб характеризуються норми конституцій, рівень уза­гальненості у міжнародних норм об'єктивно вищий. До того ж У нашому Основному Законі акцентовано на пря­мій дії його норм, що також позначається на формальних ознаках останніх.

У деяких випадках відсутність в міжнародних доку­ментах про права людини в міжнародних документах про права людини положень, які були б аналогами тим, що наявні в Конституції України, пояснюється, на нашу ду­мку., дією фактора часу. Сказане стосується конституцій­ного закріплення. окремих так званих прав останньої ге­нерації. До таких віднесене, зокрема, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, зафіксоване у ст. 50 Осно­вного Закону. Такого права не знайти в текстах головних міжнародних документів. Водночас зауважимо, що, ко­ментуючи наш офіційний конституційний проект, дехто із зарубіжних експертів звертав увагу на нереальний ха­рактер сформульованого як імператив права особи на відшкодування завданого порушенням щойно зазначе­ного права шкоди. На думку таких експертів, фіксація на конституційному рівні права на таке відшкодування мо­же створити великі складнощі для різноманітної еконо­мічної діяльності.

Зовсім іншими обставинами зумовлена поява в Конс­титуції положення ст. 23, де, зокрема, записаної "Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей". В науці конституційного права подібні за зміс­том положення визначаються як право загальної свободи. Поява в тексті Основного Закону цитованого положення тісно пов'язана з іншим, що міститься у його ст. 22: "Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними". Зазначене положення може бути застосоване то/й. коли у конкретних випадках неможливо безпосередньо застосувати положення дру­гого розділу Основного Закону через прогалини в .конс­титуційному тексті, І тоді вирішальне слово належатиме Конституційному Судові України..

Наведене положення ст. 23 Конституції України пра­ктично збігається за текстом з положенням, першого аб­зацу статті Основного Закону ФРН 1949 р. Характерно, що Конституційний Суд ФРН визначив це положення як таке., що доповнює інші, конституційні положення щодо прав і свобод. Федеральний Конституційний Суд шляхом тлумачення згаданого положення заповнює прогалини в тексті Основного Закону, "відкриває" конституційні пра­ва, які прямо не виписані в цьому тексті, У такий спосіб дїє і Конституційний Суд Угорщини щодо ст., 54 чинної Конституції Угорщини, де записано, що "кожен має не­від'ємне право на ... людську гідність"1 . ї за текстом першого абзацу ст. 28 Конституції України "кожен має право на повагу до його гідності. Очевидно, тут містить­ся ще одне формулювання права на загальну свободу

Порівнюючи другий розділ Конституції України і го­ловні міжнародні документи про права людини, не мож­на не звернути увагу на той факт, що вони різні за юри­дичним інструментарієм;, використаним при їх укладанні. Зокрема, йдеться про так звану юридичну техніку.

Так, у міжнародних документах сказано про право на свободу думки., совісті і релігії (ст. 18 Загальної де­кларації, ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права., ст. 9 Європейської конвенції). В Ос­новному Законі України ці права "розведені"; у ст. 34 йдеться про "право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань", що за змістом значно ширше згадуваної свободи думки, а в ст. 35 — про "право на свободу світогляду і віросповідання". Такий підхід відповідає усталеній конституційній тра­диції.

Ще одним прикладом може слугувати положення міжнародних документів про право на свободу мирних зборів і асоціації (ст. 20 Загальної декларації", ст. 1.І Єв­ропейської конвенції). Таке поєднання можна вважати певним чином виправданим, адже згадані свободи — ми­рних зборів і асоціацій — звичайно, тісно пов'язані в ре­альному державно-політичному житті. У Конституції України вони зафіксовані відповідно у ст. 36 і 39, що та­кож є традиційним з позицій конституційного права Роз'єднання відповідних прав у Конституції дає змогу більш детально їх регламентувати. Зокрема, класичне право на свободу асоціацій (об'єднань) досить конкретно визначене у ст. 36 і 37 Основного Закону. За своїм обся­гом ці статті є чи не найбільшими у другому розділі Кон­ституції.

Завершуючи аналіз питань співвіднесеності Консти­туції України і міжнародних документів про права люди­ни, наголосимо, що усі вони визначають юридичні га­рантії прав і свобод, Здебільшого поза їх текстами зали­шилися декларації гарантій, які були "родовою відзна­кою" гак званих соціалістичних конституцій. Частину сприйнятих юридичних гарантії сформульовано як права.

Найзагальнішою юридичною гарантією прав і свобод є право на судовий захисті у ст. 55 Конституції України записано що "права і свободи людини і громадянина захищаються судом". Про право на судовий захист йдеть­ся, зокрема, у ст. 8 Загальної декларації і в ст. 14 Міжна­родного пакту про громадянські й політичні права. До юридичних гарантій прав і свобод віднесені так звані процесуальні гарантії, В науці конституційного права їх визначають як права людини в досудовому і судо­вому процесах. Серед міжнародних документів найдетальнішим щодо процесуальних гарантій можна вважати Європейську конвенцію про права людини і основі;і сво­боди з протоколами до неї. Серед конституційних при­писів відповідного змісту можна виділити положення ст. 29 Основного Закону, де йдеться про особисту недо­торканість. Ці положення сформульовані в дусі знайомої світовому конституціоналізмові ще XVII ст. демократич­ної процедури "хабеас корпус".

Підсумовуючи викладене, наголосимо, що питання, пов'язані з проблематикою прав людини, в нашому Ос­новному Законі мають найактуальніше значення. їх ви­рішення допоможе забезпечити відповідну практику, на» повнити її демократичним змістом. Перспективи розвит­ку такої політики в нашому суспільства і в нашій державі багато в чому будуть визначати реальність нормо застосування, реальність самої Конституції.[24;ст.214 – 220]

Висновок

Юридичні гарантії - це норми права, які передбачають у своїй сукупності правовий механізм, покликаний сприяти реалізації законів. Якісна характеристика юридичних гарантій передбачає оцінку всієї діючої системи права в цілому з точки зору повноти охоплення правовим інструментарієм усіх найбільш важливих взаємовідносин державних органів та громадян, а також громадян між собою. Конституція України є гарантом прав громадянина, оскільки вона гарантує кожній людині широке коло політичних, соціальних та економічних прав і свобод. “Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний розвиток особистості.”

Отже, до юридичних гарантій прав та свобод людини і громадянина відносяться насамперед норми-принципи Конституції та інших законів, які містять гарантії або є гарантіями. Серед них важливу роль відіграють і процесуальні норми. До юридичних гарантій можна віднести юридичні обов'язки та юридичну відповідальність. Під юридичною відповідальністю розуміється встановлений законодавством і забезпечений державою юридичний обов'язок правопорушника зазнати позбавлення певних благ, цінностей, які йому належать (позбавлення волі або обмеження у правах, позбавлення прав на майно шляхом його конфіскації, стягнення штрафів та ін.). Тобто це форма впливу на порушників, реакція держави на порушення правових норм, прав та свобод людини. Норми та положення Конституції про основні права, свободи та обов'язки людини і громадянина з моменту вступу її в законну силу являють собою норми прямої дії як безпосередньо діюче право вищої юридичної сили. На практичну реалізацію всіх цих та інших конституційних приписів і має бути спрямована діяльність державних органів та політичних організацій.

Людина і кожний громадянин мають бути впевнені у тому, що будь-яка конституційна норма, яка гарантує його права та свободи, діє безпосередньо і прямо, а конкретні закони сприймаються ним лише як додаткові засоби реалізації конституційної норми. “Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, окрім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. Це означає, що нові закони не мають обмежувати права людини та громадянина, погіршувати її становище.”

Поява нових, раніше невідомих Україні конституційних прав і свобод і відповідних обов'язків - закономірність і наслідок проголошення незалежності України. При цьому з необхідністю зростає значення права як регулятора суспільних відносин, учасниками яких виступають громадяни. В цьому зв'язку уявляється доцільним звести до мінімуму практику видання підзаконних, відомчих нормативних актів (положень, інструкцій, статутів тощо), які встановлювали або обмежували б обсяг користування конституційними правами та свободами. Подібні акти, хоч і реєструються у Міністерстві юстиції, не завжди відповідають закону в силу суб'єктивних обставин та відомчих інтересів, а то і на шкоду правам та інтересам громадян. Розвиток юридичних гарантій реалізації прав людини та громадянина поєднується з аналогічним процесом у галузі юридичних гарантій охорони їх прав та свобод. Державні органи, громадські організації, посадові особи у межах, встановлених законом, мають займатися виявленням фактів порушень прав та свобод людини, вживати заходів до захисту порушених прав та свобод, усунення цих порушень, застосовувати в межах своєї компетенції засоби впливу до винних або притягати їх до відповідальності. Причому нині дуже актуальним є питання попередження зловживань службовим положенням посадовими особами, обмеження свавілля чиновників. Існуючий порядок розгляду скарг на незаконні дії посадових осіб не завжди забезпечує об'єктивне вирішення звернень громадян. Конституція України піднесла на якісно новий рівень систему юридичних гарантій охорони прав і свобод громадян.

На сторожі конституційних прав та свобод громадян України стоїть суд. "Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а після використання всіх національних засобів правового захисту - аж до відповідних міжнародних судових установ чи до міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань; звертатися за захистом до суду та інших державних органів.”

Список використаної літератури

1) Конституція України. – К., 1996

2) Закон України « Про громадянство України»// ВВР. – 2001.- №13 – Ст.65

3) Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» // ВВР. – 1994.- №23. – Ст..161

4) Закон України «Про імміграцію» // 2001. - №41. – ст..197

5) Закон України «Про біженців» // ВВР.- 2001.- №23.- Ст.118

6) Закон України „Про ратифікацію Конвенції прав і свобод людини 1960 року”// Голос України. 1997

7) Авер’янов В.Б. Коментар до Конституції України — Інститут законодавства Верховної Ради України Київ 1996р..

8) Бедрій Р.Б. Громадянство України: конституційно – правові основи . – к., 2005

9) Баглай М.В. Основы правового положения личности . – М.,2005

10) Балакірєва Р.С. Конституційне право України. – К., 2003

11) Біленчук П.Д.,Кампо В.М. Основи конституційного права України: навчально-методичні матеріали для викладачів та студентів юридичних спеціальностей — Київ Вентурі 1997р.

12) Васильева Т.А. Гражданство.// Права человека. – М.,2001

13) Вісник Академії правових наук України. – 1996

14) Віче 1998р. №9 / Конституція У країни. Традиційне і нове.

15) Гараджаэв О.Я. Конституційні права і свободи людини та громадянина в країнах СНД. – Одеса, 1998

16) Головченко В.В. Юридична термінологія. – К., 1999.

17) Гонтаp Т.М., Шепетюк В.Д. “Вивчаємо Коституцiю.”\\- Теpнопiль: 1996. -Ст.159

18) Закон і бізнес 1998р. №42 / Конституція та напрями розвитку національного законодавства

19) Коментар до конституції України. – К., 1996

20) Колодій А.М., Копєйчиков В.В., Лисенков С.Л., Медведчук В.В. Основи конституційного ладу України/ – К.: Либідь, 1997. – 206 с.

21) Колодій А.М., Олійник А.Ю. Права людини та громадянина в Україні.- К., Юрінком.2004.

22) Котюк В.О. “Основи держави i пpава.”\\- К.: Вентуpi, 1997. -Ст.194

23) Конституційне право України. За редакцією Тодика Ю.М., Журавського В.С. – К.,2002

24) Конституційне право України. За ред. професора Погорілка В.Ф. – К., 1999

25) Кравченко В.В. Конституційне право України : Навчальний посібник. – К., Атіка. 2004

26) Кравчук М.В. Правознавство. Тернопіль, 2003.

27) Кравченко В.В., Сеpбан Ф.I. “Конституційне право Укpаїни.”\\- К.: 1996. -Ст.246

28) Коментар до Конституції України — К.: Інститут законодавства

29) Конституція України від 28 червня 1996 р., зі змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до Конституції України» від 08.12.2004 р. № 2222-1V // Відомості Верховної Ради України. — 2005. - № 2.

30) Конституція України: реалізація принципів та норм. – К..1996

31) Маклаков В.В., Страшун Б.А. Конституційно – правовий статус человека и гражданина. – М., 2000

32) Международные пакты о правах человека и советское законодательство.-М., 1976

33) Мелащенко В.Ф. “Основи конституцiйного пpава на Укpаїнi.”\\ -К: Вентуpi, 1995. .

34) Мотьвилавка Е.Я. Теорія регулятивного и охранительного права. – Воронеж, 1990

35) Лотюк О.С. Громадянство України і статус іноземців. – К.,2000

36) Лукашева Е.А. Правовый статус человека и гражданина . – М.,2001

37) Нересянц В.С. Юриспруденція. – М., 1998.

38) Наливайко Л. “Проблеми визнання поняття специфічних ознак та функцій Конституції України. Відповідальності сучасної Конституції України конституційній теорії”\\ Право України, 1999. № 10 –Ст.45

39) Опришко В. “Конституція України - основа розвитку законодавства” // Право України. - 1997. - №8. - С. 14 - 18.

40) Орлов П.І. Основи правознавства. – Донецьк, 2003

41) Погорілко В. Ф. Нова Конституція України. Огляд, коментарі і текст Основного Закону /. - К.: Наукова думка, 1998.

42) Погорілко В.Ф. Конституційне право України — Київ Наукова думка 1999р.

43) Полешко А. “Проблеми, досвід, перспективи реалізації положень Конституції” // Право України. - 1997. - №8. - С. 18-20.

44) Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т.2. Від середини XVII ст. до 1923 р. – К.: Либідь, 1993. – 608 с.

45) Конституційне право України . За редакцією В.Ф.Погорілка. – К., 2003

46) Рабинович П.М., Хавронюк М.І. Права людини та громадянина . - К., 2004

47) Рабинович П.М. Основи загальної теорії правв та держави. – К., 1995

48) Сравнительное конституционное право / Под ред. А.И. Кевира, В.Е.Чиркина, Ю.А. Юдина. – М.: „Манускрипт”, 1996

49) Фрицький О.Ф. Конституційне право України. – К., Юрінком. 2002

50) Чушенко В. Зміст понять „людина” та „громадянина” в Конституції України. – Л.,2002

51) Шукліна Н.Г. Конституційне право України. – К., Юрінком.2005

52) Шевцов В.С. Гражданство в Советском Союзном государстве. – М., 1969

53) Якимов А.Ю. Статус субьекта права // государство и право. – 2003 . - №4

54) Тодык Ю.Н. Конституцыонный – правовой статус человека и гражданина в Украине. – К., 2004