Аграрне право України (Гайворонський)

ЗМІСТ ЗМІСТ 1 Розділ I. Предмет, методи, принципи і система аграрного права 3 § 1. Предмет аграрного права 3 § 2. Методи аграрного права 6 § 3. Принципи аграрного права 7

ЗМІСТ

ЗМІСТ ............................................................................................................................................ 1

Розділ I. Предмет, методи, принципи і система аграрного права....................................... 3

§ 1. Предмет аграрного права.................................................................................................. 3

§ 2. Методи аграрного права.................................................................................................... 6

§ 3. Принципи аграрного права.............................................................................................. 7

§ 4. Система аграрного права.................................................................................................. 7

Розділ II. Джерела аграрного права......................................................................................... 9

§ 1. Поняття і види джерел аграрного права.......................................................................... 9

§ 2. Закони як джерела аграрного права............................................................................... 10

§ 3. Підзаконні акти як джерела аграрного права................................................................ 13

§ 4. Внутрішньогосподарські локальні акти як джерела аграрного права........................ 13

§ 5. Засоби вдосконалення аграрного законодавства.......................................................... 14

Розділ III. Державна регулятивна діяльність у сільському господарстві України...... 15

§ 1. Поняття, сутність і принципи державної регулятивної діяльності в сільському господарстві................................................................................................................................................... 15

§ 2. Форми і методи державної регулятивної діяльності в сільському господарстві....... 16

§ 3. Державний вплив на сільськогосподарське виробництво та інші галузі АПК в умовах ринкової економіки................................................................................................................................. 17

§ 4. Система та правове становище органів, що здійснюють державну регулятивну діяльність у сільському господарстві......................................................................................................... 24

Розділ IV. Правове регулювання господарської діяльності виробників аграрної продукції 27

§ 1. Поняття господарської діяльності виробників аграрної продукції............................. 27

§ 2. Основні засади і правові форми планування господарської діяльності сільськогосподарських товаровиробників.................................................................................................................... 29

§ 3. Договори і державні контракти — правові основи господарської діяльності аграрних товаровиробників.................................................................................................................... 30

Розділ VI. Правове регулювання організації, дисципліни та охорони праці в сільськогосподарських підприємствах................................................................................. 31

§ 1. Правові форми організації праці в сільськогосподарських підприємствах............... 31

§ 2. Підбір, підготовка та розстановка кадрів сільськогосподарського виробництва..... 32

§ 3. Робочий час і час відпочинку працівників сільського господарства......................... 33

§ 4. Трудова дисципліна в сільськогосподарських підприємствах.................................... 34

§ 5. Охорона праці та здоров'я працівників сільського господарства............................... 35

§ 6. Порядок розгляду трудових спорів працівників сільського господарства................ 38

Розділ VII. Оплата праці в сільському господарстві.......................................................... 39

§ 1. Поняття та особливості оплати праці в сільськогосподарських підприємствах....... 39

§ 2. Особливості оплати праці в рослинництві, тваринництві, а також механізаторів сільськогосподарських підприємств..................................................................................... 39

Розділ VIII. Правове регулювання відносин у соціальній сфері сільськогосподарського виробництва............................................................................................................................... 41

§ 1. Поняття, значення, проблеми та правове регулювання відносин у сфері соціального розвитку села............................................................................................................................................ 41

§ 2. Джерела фінансування розвитку соціальної інфраструктури села............................. 43

§ 3. Права та обов'язки сільгосппідприємств у будівництві об'єктів культурно-побутового і спортивно-оздоровчого призначення................................................................................... 45

§ 4. Організаційно-правове забезпечення підготовки фахівців необхідних професій для агропромислового комплексу................................................................................................ 46

Розділ IX. Договірні відносини в сільському господарстві............................................... 48

§ 1. Договір — основна форма регулювання товарно-грошових відносин в агропромисловому комплексі.................................................................................................................................. 48

§ 2. Договори у сфері матеріально-технічного забезпечення сільськогосподарських товаровиробників.................................................................................................................... 48

§ 3. Договори у сфері технічного сервісу сільськогосподарських підприємств.............. 49

§ 4. Договірні відносини щодо впровадження досягнень науково-технічного прогресу та передового досвіду в аграрне виробництво............................................................................................. 51

§ 5. Договірні відносини по реалізації сільськогосподарської продукції.......................... 52

§ 6. Договірні орендні правовідносини................................................................................ 53

§ 7. Порядок розгляду спорів, що виникають з договірних відносин, однією із сторін у яких є суб'єкт аграрного господарювання.................................................................................................... 55

Розділ X. Суб'єкти аграрного права...................................................................................... 57

§ 1. Поняття суб'єктів аграрного права та їх класифікація................................................. 57

§ 2. Правосуб'єктність аграрних підприємств кооперативного та корпоративного типов 58

§ 3. Правовий статус державних сільськогосподарських підприємств............................ 59

§ 4. Порядок утворення, реорганізації і ліквідації підприємств кооперативного і корпоративного типу та державних і комунальних сільськогосподарських підприємств.......................... 60

§ 5. Правовий статус селянських (фермерських) та приватно-орендних підприємств... 61

§ 6. Агробіржа як суб'єкт аграрного права........................................................................... 61

Розділ XI. Громадяни як суб'єкти аграрних правовідносин (їх правовий статус)........ 63

§ 1. Загальна характеристика правового положення громадян як суб'єктів аграрних правовідносин................................................................................................................................................... 63

§ 2. Право членства в сільськогосподарських підприємствах кооперативного типу. Правовий статус їх членов................................................................................................................................... 64

§ 3. Поняття права засновництва та права участі громадян в аграрних підприємствах корпоративного типу.............................................................................................................. 66

Розділ XIII. Правове положення сільськогосподарських кооперативів........................ 69

§ 1.Поняття та основні ознаки сільськогосподарських кооперативів............................... 69

Розділ XIV. Правове становище селянського (фермерського) господарства................ 76

Розділ XV. Правове становище особистого селянського господарства.......................... 82

§ 1. Поняття особистого селянського господарства і суб'єкти на право його ведения... 82

Розділ XVI. Правовий режим земель сільськогосподарського призначення................ 85

§ 1. Основні напрямки земельної реформи в сільському господарстві............................. 85

Розділ XVII. Право власності сільськогосподарських підприємств кооперативного та корпоративного типов.............................................................................................................. 94

Розділ XVIII. Правовий режим майна державних і комунальних сільськогосподарських підприємств................................................................................................................................ 99

Розділ XIX. Організаційно-правове забезпечення раціонального використання земель сільськогосподарського призначення та інших природних ресурсів у процесі виробничо-господарської діяльності суб'єктів аграрного підприємництва..................................... 109

Розділ XX. Загальна характеристика аграрного законодавства зарубіжних кран..... 118

Розділ I. Предмет, методи, принципи і система аграрного права

§ 1. Предмет аграрного права

В умовах переходу до ринкової економіки в Україні виникла нагальна потреба розробки і здійснення великої сукупності правових, організаційних, економічних, наукових, соціальних та інших заходів з метою забезпечення такого розвитку аграрної сфери економіки, який би повністю відповідав потребам країни, забезпечував її продовольчу безпеку.
Вирішення цих питань неможливе без обґрунтованої і виваженої аграрної політики. Стратегічна мета такої політики полягає у формуванні реального власника і господаря землі, соціально-економічній розбудові села, проведенні аграрної і земельної
реформ.
Аграрні перетворення стали, таким чином, реальною необхідністю. Ці перетворення потребують відповідного правового забезпечення, нормативного регулювання у сфері суспільних відносин, пов'язаних з виробництвом, переробкою і реалізацією сільськогосподарської продукції. Здійснення аграрної політики, а також аграрної і земельної реформ в Україні є необхідним і важливим фактором в установленні економічного порядку в суспільстві. Це викликає потребу перегляду і удосконалення права і законодавства України в цілому і аграрного зокрема.
Які ж суспільні відносини регулює аграрне право, що є предметом його вивчення? У процесі виробничо-господарської та іншої Діяльності різноманітних (як за формою власності, так і за організаційно-правовою формою) сільськогосподарських товаровиробників виникає комплекс складних, взаємопов'язаних майнових, земельних, господарських, трудових, організаційно-управлінських та інших відносин. Вони не становлять органічної єдності, проте специфіка виробничо-господарської діяльності в агропромисловому секторі обумовлює необхідність їх об'єднання в одну систему.
У цій системі норма кожної з галузей права регулює свої специфічні відносини. Наприклад, майнові відносини можуть бути предметом регулювання цивільного права, земельні — предметом регулювання земельного права тощо. Оскільки ці відносини складаються в процесі обробітку землі, виробництва, переробки і збуту сільськогосподарської продукції, їх не можна віднести до жодної з традиційних галузей права.
Неможливе і регулювання сільськогосподарської праці нормами трудового законодавства через різноманітність видів сільськогосподарської праці, її сезонний характер, розрив між періодом трудового процесу і його наслідками, залежність від природно-кліматичних умов і т. ін. Окрім того, в кооперативних підприємствах, які поширені в сільськогосподарському виробництві, трудові відносини з однією частиною працівників грунтуються на умовах їх членства, а з іншою частиною (громадянами, які не є членами цих підприємств) — на основі договорів (контрактів). Усе це свідчить про те, що аграрні відносини, як відносини комплексного характеру, потребують і їх комплексного правового регулювання. Таким чином, можна зробити висновок, що аграрне право як комплексна галузь повинна регулювати аграрні відносини як традиційними, так і спеціальними нормами.
Виходячи з пріоритетності державної політики щодо АПК і важливої ролі права в її здійсненні, правознавці роблять обґрунтований висновок, що все це є основою формування галузі аграрного права, обумовленого специфікою сільського господарства, наявністю в ньому тісно пов'язаних між собою різноманітних аграрних відносин, що складаються при здійсненні переважно виробничо-господарської, а також іншої діяльності сільськогосподарських підприємств, організацій, їх об'єднань, підприємців (фермерів).
Проте питання предмета аграрного права, визначення його як галузі права і його системи в юридичній літературі є дискусійним. Так, у підручнику «Господарське право» зазначається, що регулювання відносин у будь-якій галузі народного господарства має свої особливості. Мають особливості і галузі, в яких задіяні підприємства, організації промисловості, торгівлі, що обслуговують сільське
господарство.
Відносини в сільськогосподарському виробництві для зручності регулювання можна згрупувати, однак вони є не що інше, як відносини господарські.
Предметом аграрного права є такі відносини, які являють собою комплекс земельних, майнових, трудових і організаційно-управлінських відносин, які грунтуються на приватній, державній, комунальній власності і виникають у сфері сільського господарства і пов'язаних з ними інших відносин сільськогосподарських підприємств та їх об'єднань, а також діяльності селянських і особистих підсобних господарств. Такого висновку дійшли автори підручника «Аграрне право». Не поділяючи цих поглядів, автори підручника «Аграрне право України» висловлюють думку про те, що аграрне право України перебуває у стані становлення як самостійна й інтегрована галузь національного права, у якої є власний предмет, власні і частково інтегровані об'єкти, власні суб'єкти, методи, система.
Звичайно, кожна з цих тез по-своєму важлива й обґрунтована і в умовах становлення аграрного права України має право на існування. Проте необхідність характеристики конкретних відносин, що регулюються аграрним правом, обмежує можливості більш детального аналізу дискусійних проблем щодо правової природи аграрного права і його місця в загальній системі права.
У зв'язку з тим, що суспільні відносини, які є предметом аграрного права, мають комплексний характер і, як правило, тією чи іншою мірою пов'язані з земельними відносинами, без яких сільськогосподарське виробництво фактично неможливе, земельні відносини слід виокремити із системи аграрних відносин. У сільському господарстві, а саме в аграрному секторі, земля є основним засобом виробництва, на відміну від інших сфер виробництва, де земля є просто територіальним простором для розміщення основних фондів і підприємств у цілому.
В умовах перетворення земельних відносин на основі приватної власності на землю, що має місце в сільському господарстві, коло цих відносин значно розширюється. Воно охоплює не тільки відносини, що виникають внаслідок надання права власності чи користування землею, а й відносини по її розпаюванню, раціональному і цільовому використанню, збереженню родючості землі, а також комплекс заходів по охороні земель сільськогосподарського призначення. У зв'язку з перерозподілом землі, легалізацією приватної власності на неї поширюються і відносини аграрного підприємництва.
Власникам земельних ділянок (право на які посвідчується державним актом) надана можливість добровільно створювати на їх базі селянські (фермерські) господарства, приватно-орендні підприємства, сільскогосподарські кооперативи, спільні сільськогосподарські підприємства, асоціації, спілки, господарські товариства, інші підприємства кооперативного і корпоративного типів.
Таким чином, предметом аграрного права є суспільні відносини, що виникають у зв'язку з утворенням перелічених вище суб'єктів та здійсненням ними господарської діяльності. До предмета аграрного права належать також і багатогранні відносини, що виникають між ними, між: ними й громадянами, які є їх членами чи учасниками, а також безпосередньо між громадянами.
Аграрне законодавство передбачає і заходи з удосконалення і розвитку відносин, пов'язаних з особистими селянськими господарствами, шляхом надання їм державної допомоги й відповідних пільг з кредитування та оподаткування, тобто створення умов для належного їх функціонування.
Чільне місце в системі аграрних відносин посідають майнові відносини, які виникають між різноманітними суб'єктами сільськогосподарського виробництва. Суб'єкти аграрного підприємництва всіх форм власності і легальних організаційно-правових форм господарювання вимушені вступати в різноманітні, які виходять за їх межі, правовідносини з реалізації продукції, придбання сільськогосподарської техніки, паливно-мастильних та інших матеріалів, без яких сільськогосподарське виробництво неможливе, тощо. Водночас усередені самих цих суб'єктів виникають багатогранні відносини, пов'язані з розподілом прибутків та дивідендів, одержанням земельного чи майнового паю при виході зі складу юридичних осіб і т. д. Отже, ці відносини також є предметом аграрного права.
Значним поштовхом до розширення майнових відносин стало прийняття й реалізація низки різних за своєю значущістю і юридичною силою нормативних актів про приватизацію землі та майна. Відповідно до Закону України від 10 червня 1996 року «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі»було здійснено перетворення радгоспів та інших державних підприємств у колективні й акціонерні товариства, приватизація майна товариствами покупців тощо.
Приватизація земель, що перебували в постійному користуванні сільськогосподарських підприємств і організацій, була передбачена Указом Президента України від 10 листопада 1994 року «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільскогосподарського виробництва», яким встановлювалося, що кожному громадянину — члену підприємства, кооперативу, товариства — видається сертифікат на право приватної власності на земельну частку (пай) із зазначенням у ньому розміру цієї частки (паю). Указом Президента України від 3 грудня 1999 року «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» регламентовано, що право на земельну частку (пай) може бути об'єктом купівлі-продажу, дарування, міни, успадкування, застави. Ці ж правомочності поширюються і на відносини, що виникають у зв'язку з одержанням у приватну власність земельної ділянки в натурі, тобто в цьому разі виникає право вступати в різноманітні внутрішні і зовнішні відносини, врегульовані аграрним законодавством. Земельний кодекс України (статті 80, 81) передбачає суб'єктів права власності на землю та право власності на землю громадян.
Усі ці заходи вплинули і на розвиток орендних відносин, предметом яких є передача земельних ділянок і майна для тимчасової сільськогосподарської діяльності.
Функціонування підприємств — суб'єктів підприємницької діяльності неможливе без чіткої організації процесу по виробництву сільськогосподарської продукції, її переробці і реалізації, узгодженості в діях не тільки їх структурних підрозділів, а й окремих працівників. Без цього сільськогосподарське виробництво як таке неможливе, а тому організаційно-управлінські відносини, що складаються в цьому процесі, становлять вісь суспільних відносин, що є предметом аграрного права. Ці відносини мають внутрішній кооперативний чи корпоративний характер і регулюються локальними нормами аграрного законодавства.
Проте діяльність сільськогосподарських виробників не замикається тільки внутрішніми відносинами. Вони вимушені входити і в зовнішні відносини, в тому числі і в організаційно-правові (управлінські).
Отже, предметом аграрного права є також і організаційно-правові відносини.
Дослідження суспільних відносин дозволяє зробити висновок про те, що кожна галузь права регулює притаманні їй відносини і по-своєму впливає на них своїми нормами. Визначити ту чи іншу галузь права можна лише попередньо з'ясувавши відносини, що становлять предмет їх регулювання, інакше кажучи, ті відносини, які, в існуючих умовах суспільного виробництва потребують для свого регулювання застосування норм саме цієї галузі права.
Аграрне право як спеціалізована галузь права покликана врегулювати пов'язані між собою земельні, майнові, господарські, трудові і організаційно-управлінські відносини, що складаються між суб'єктами в аграрному секторі, а також між юридичними та фізичними особами. Нормами аграрного права регламентується коло і зміст тих прав і обов'язків, що становлять правовий статус сільськогосподарських кооперативів, селянських (фермерських) господарств, акціонерних та інших господарських товариств, агрофірм та агрокомбінатів, орендних підприємств, членів цих формувань тощо. Таким чином, характером виробничо-господарської і соціально-економічної діяльності, особливістю соціально-побутових умов існування аграрних товаровиробників визначається своєрідність предмета аграрного права як галузі права.
Вивчення наведених та інших літературних джерел свідчить про досить широкий спектр підходів до визначення кола правовідносин, які слід віднести до сфери аграрного права чи законодавства. Узагальнивши їх, можна сформулювати поняття аграрного права.
Аграрне право України як галузь права, що перебуває в стадії становлення і формування, регулює комплекс пов 'язанихміж собою виробничо-господарських, земельних, майнових, трудових та організаційно-управлінських відносин, які складаються в процесі виробництва і переробки сільськогосподарської продукції в аграрному секторі між сільськогосподарськими підприємствами і об'єднаннями, фермерськими і підсобними господарствами, іншими виробниками незалежно від форм власності, а також: між: ними і працівниками цих господарств.

§ 2. Методи аграрного права

Будь-яке наукове дослідження потребує визначення не тільки його предмета, але й методу, який використовується наукою для пізнання її предмета. У юридичній літературі, в тому числі і в аграрно-правовій, досі ще не склалося чіткого визначення методу правового регулювання. Традиційно метод правового регулювання розглядається відповідно до системи права. Вся система права за однорідністю правовідносин (предмета правового регулювання) поділяється на галузі. А оскільки метод правового регулювання властивий тим суспільним відносинам, які є предметом даної галузі права, то мається на увазі, що предмету кожної галузі повинен відповідати і метод правового регулювання.
Проте ця позиція в умовах формування ринкових відносин втрачає своє значення. Нині вченими-правознавцями жваво обговорюється проблема дослідження методу правового регулювання стосовно права в цілому. Вона не нова, до неї зверталися вчені-юристи й раніше.
У загальній теорії держави і права під методом правового регулювання розуміють закріплені в нормах права прийоми, засоби і способи впливу на поведінку суб'єктів права, установ у відповідних суспільних відносинах.
Оскільки предмет аграрного права становлять не однорідні, а цілий комплекс пов'язаних між собою характером виробництва різних правовідносин, то слід говорити не про єдиний метод правового регулювання, а про різноманітність методів. Стосовно тих чи інших суспільних відносин, які виникають в умовах сільськогосподарського виробництва, застосовується і метод їх правового регулювання.
У випадках, коли між суб'єктами господарювання в аграрному секторі виникають правовідносини власності, для їх регулювання застосовуються прийоми, засоби і способи цивільного методу правового регулювання — рівноправності сторін. Метод земельного законодавства застосовується у випадках регулювання земельних правовідносин в АПК. Управлінсько-організаційним відносинам, які є складовою частиною предмета аграрного права, властивий характер переважно методів господарського права. Отже, слід погодитися з правниками, які висловлюють думку про те, що аграрному праву притаманні три основних методи правового регулювання: дозвіл, припис, заборона, які знаходять своє вираження в диспозитивних і імперативних прийомах регулювання з урахуванням специфіки аграрних відносин, про що детальніше йшлося в першому параграфі цього розділу.

§ 3. Принципи аграрного права

Оскільки право в цілому являє собою надбудову над економічним базисом суспільства, то у праві відбиваються основні напрямки і закономірності розвитку суспільства. Розвиток суспільних відносин має динамічний характер, вони змінюються і розвиваються залежно від економічних, політичних та інших факторів. Відповідно до цього і принципи не залишаються без змін.
В умовах переходу до ринкової економіки основними принципами права є його верховенство; рівноправність суб'єктів господарювання в суспільних відносинах; юридична рівність усіх форм власності; нерозривний зв'язок прав і обов'язків; поєднання переконання і примусу; розширення демократії і гласності.
Ці правові принципи визначаються характером економіки, господарювання в умовах ринкових відносин, а саме тому вони мають загальний характер і притаманні праву України в цілому. Разом з тим специфіка сільськогосподарського виробництва, а також суспільних відносин в аграрному секторі визначає і специфічні принципи, притаманні аграрному праву.
Принципи аграрного права — це провідні ідеї, основоположні засади, наукові положення, відображені в нормах цієї галузі права, які в комплексі регулюють аграрні відносини.
Основними принципами правового регулювання аграрних відносин в сучасних умовах є:
— рівність учасників аграрно-правових відносин;
- свобода аграрного підприємництва і добровільність вибору форм і напрямків господарської діяльності;
- органічний зв'язок трудової діяльності з природно-кліматичними умовами виробництва;
- пріоритетність розвитку аграрно-промислового комплексу;
— демократизація системи управління агропромисловим комплексом;
- всебічна охорона і зміцнення всіх форм власності і різноманітних організаційно-правових форм сільськогосподарських товаровиробників, що на них базуються;
—господарська самостійність і відповідальність суб'єктів сільськогосподарської діяльності і праці;
- невтручання державних органів у виробничо-господарську діяльність сільськогосподарських товаровиробників.
Цими юридичне закріпленими принципами пройняті основні правові норми і інститути аграрного права. Перехід до ринкової економіки обумовив необхідність і можливість встановлення названих принципів і їх законодавче, в тому числі і конституційне, закріплення.

§ 4. Система аграрного права

При визначенні системи аграрного права слід враховувати основні положення загальної теорії права, у яких наголошується на тому, що система права являє собою єдність і розмежування взаємопов'язаних галузей права — найбільш значних центральних ланок структури права, які регулюють основні види суспільних відносин. Певна система притаманна й кожній галузі права, зокрема аграрному.
Ознаками кожної галузі права, в тому числі й аграрного, є узгодженість і спільність нормативного матеріалу, обумовленого со-Ціально-економічним і організаційно-правовими факторами.
Виходячи з цього, можна сформулювати поняття системи аграрного права: система аграрного права являє собою сукупність логічно і послідовно розміщеного нормативного матеріалу за правовими інститутами, норми яких у комплексі закріплюють основні принципи, форми і порядок сільськогосподарської діяльності юридичних і фізичних осіб, регулюють відносини, що виникають між ними, між ними і державою в процесі обробітку землі, виробництва, переробки а реалізації продукції сільського господарства.
Аграрне право як система норм регулює комплекс різноманітних суспільних відносин, що складаються в процесі організації! сільськогосподарського виробництва. У цій внутрішньо узгодженій системі правові норми, блоки і елементи розміщені в ієрархічній послідовності. Правові інститути, їх елементи і блоки визначають права та обов'язки підприємств (незалежно від форм власності) по виробництву сільськогосподарської продукції, інститут членства, засновництва, самоврядування, регламентують відносини вступу і виходу із сільськогосподарських кооперативів, акціонерних товариств, орендних та інших підприємств і організацій аграрного сектора, правовий режим основних, оборотних та інших фондів суб'єктів аграрних відносин.
Аграрне право як систематизована галузь регулює певну групу комплексних суспільних відносин і являє собою, таким чином, комплексну інтегровану галузь права. Вона пов'язана з господарським, цивільним, адміністративним, трудовим, земельним та іншими галузями права, без яких неможливе регулювання комплексу аграрно-договірних відносин, регламентація створення і реєстрації аграрних підприємств.
Основним засобом сільськогосподарського виробництва є земля як об'єкт аграрного і земельного права. Порядок і умови надання права власності на землю та права землекористування, організаційно-управлінського забезпечення раціонального використання та охорони цих земель регламентуються в комплексі аграрним, земельним та адміністративним правом.
Регулювання трудових відносин в аграрному секторі нормами тільки аграрного права також неможливе. Так, норми трудового права щодо визнання недійсними умов трудових договорів, які погіршують становище працівників порівняно з трудовим законодавством України, поширюються і на трудові відносини в аграрному секторі.
Терміном «аграрне право» охоплюються взаємопов'язані,.але не тотожні поняття. Аграрне право слід розглядяти як галузь права, галузь правової науки і навчальної дисципліни.
Аграрне право як одна із галузей юридичної науки — це система наукових знань, правових ідей, теоретичних поглядів, понять, а також знань про закономірності аграрно-правового регулювання суспільних відносин, які становлять предмет аграрного права.
Система науки аграрного права являє собою теоретичні положення про предмет, методи, джерела, суб'єктів і об'єктів аграрного права, про аграрні правовідносини, про державне регулювання сільськогогосподарських відносин, організацію, дисципліну та охорону праці в сільському господарстві тощо.
Аграрно-правова наука вивчає також зарубіжне законодавство в порівняльно-правовому його аналізі, правове регулювання земельних і аграрних перетворень у зарубіжних країнах.
Аграрне право як навчальна дисципліна являє собою систему наукових знань про аграрне право — галузь права і законодавства, призначеного для вивчення у відповідних навчальних закладах, передусім — юридичних.

Розділ II. Джерела аграрного права

§ 1. Поняття і види джерел аграрного права

Джерела аграрного права — це результат правотворчості державних органів як зовнішній вираз волі народу, закріпленої в уніфікованих і диференційованих нормативно-правових актах, а також локальних актах сільськогосподарських товаровиробників, що регулюють аграрні відносини в процесі сільськогосподарського виробництва, переробки та розподілу сільськогосподарської продукції.
До джерел аграрного права належать закони, підзаконні акти, постанови, положення, правила, інструкції, примірні статути, статути. Аграрні правовідносини багатогранні і характеризуються різновидами суб'єктів, до яких належать сільськогосподарські кооперативи, інші підприємства, об'єднання, фермерські господарства, міжгосподарські утворення. Норми аграрного права визначають їх суб'єктивні права, юридичні обов'язки, правове становище, умови та порядок їх утворення і ліквідації.
Аграрне законодавство складають нормативно-правові акти, які регулюють організаційно-управлінське забезпечення раціонального використання земель сільськогосподарського призначення суб'єктами аграрного права. До нього належать акти, спрямовані на належну організацію ведення основних і допоміжних галузей сільськогосподарського виробництва: тваринництва, рослинництва, їх складових частин (насінництво, селекція сільськогосподарських культур, племінна справа). Вони визначають нормативно-правові вимоги щодо охорони здоров'я працівників сільського господарства, дотримання правил техніки безпеки та виробничої санітарії у процесі сільськогосподарського виробництва. Положення цих актів окреслюють правосуб'єктність кола виробничо-господарських підприємств та інших організаційно-правових формувань як суб'єктів сільськогосподарських виробничих відносин. Дія цих актів поширюється на товаровиробників усіх форм власності.
Аграрне законодавство охоплює нормативні акти щодо повноваження державних органів, які здійснюють управління сільським господарством, це — положення, постанови, інструкції та інші акти, що містять перелік організаційно-правових і матеріально-технічних заходів по виконанню програм економічного і соціального розвитку в галузі сільського господарства. Сюди також належать нормативні акти, що визначають правове становище науково-дослідних установ у сфері сільського господарства, акти, які містять технологічні правила залежно від галузей сільськогосподарського виробництва, нормативні акти, що стосуються матеріально-технічного постачання сільськогосподарських товаровиробників.
До цієї категорії належать також типові договори і положення, які регламентують закупки сільськогосподарської продукції, правила техніки безпеки і виробничої санітарії, умови і порядок організації та оплати праці працівників сільськогосподарських підприємств - фахівців, механізаторів, управлінського та обслуговуючого персоналу, інших сільськогосподарських працівників.
Міцну правову основу аграрної реформи в Україні становлять такі джерела, як: закони України «Про власність», «Про підприємства в Україні», «Про господарські товариства», «Про підприємництво», «Про сільськогосподарську кооперацію».
У здійсненні аграрної політики в Україні значну роль відіграє розвиток різноманітних форм господарювання, підприємництва, конкуренції, роздержавлення і приватизація державного і комунального майна, що докорінно змінює ставлення працівників до результатів праці.
У зв'язку з цим велике значення мають Укази Президента України «Про заходи щодо реформування аграрних відносин», «Про прискорення приватизації майна в агропромисловому комплексі», Закон України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі», Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо реформування аграрного сектора економіки» та інші.
Важливими є акти, спрямовані на вдосконалення управління діяльністю в агропромисловому комплексі і вирішення соціальних питань сільського населення. Цю групу відносин регулює Закон України «Про пріоритетність соціального розвитку села і агропромислового комплексу в народному господарстві України», а також «Основні засади розвитку соціальної сфери села», схвалені Указом Президента України від 20 грудня 2000 року.
Як різновид джерел аграрного права слід розглядати внутрішньогосподарські локальні акти. Предмет аграрного права становлять такі аграрні відносини, які виникають у процесі господарської, управлінської, трудової і соціальної діяльності сільськогосподарських товаровиробників. Згідно з чинним аграрним законодавством їх регулювання — прерогатива (правомочність) конкретного підприємства як суб'єкта аграрного права. Правотворча правосуб'єктність сільськогосподарських кооперативів, інших суб'єктів агропромислового комплексу у сфері внутрішньогосподарських взаємовідносин покликана оптимально врегулювати ці відносини шляхом прийняття внутрішньогосподарських локальних нормативних актів. Ці акти за своїм характером, змістом, правовою природою та юридичною силою відповідають правовому становищу сільськогосподарських кооперативів та інших суб'єктів аграрного господарювання, а також правосуб'єктності тих учасників локальних правовідносин, для яких вони призначені.
Прикладом локальних правових актів у сфері дії аграрного права є статут конкретного сільськогосподарського кооперативу; положення про оплату праці в сільськогосподарському підприємстві, положення про раду виробничих підрозділів сільськогосподарських підприємств.
Важливу роль у застосуванні норм аграрного права, зокрема тих, що визначають правосуб'єктність сільськогосподарських підприємств, міжгосподарських об'єднань, робітників і службовців, відіграють правоохоронні органи, їх діяльність здійснюється на підставі чинного законодавства, в тому числі й актів, які є джерелами аграрного права. Ефективність правозастосування в цих випадках значною мірою забезпечується постановами Пленуму Верховного Суду України у справах, стороною в яких виступають сільськогосподарські підприємства або міжгосподарські організації.
Значну роль у юридичному захисті порушених майнових прав та інтересів сільськогосподарських підприємств відіграє Вищий господарський суд України. З метою належного правозастосування він спрямовує діяльність господарських судів відповідними вказівками, викладеними в постановах та роз'ясненнях.

§ 2. Закони як джерела аграрного права

Конституція України має найвищу юридичну силу і є основою всіх галузей права, в тому числі і аграрного. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (ст. 8 Конституції України).
Правові норми, закріплені в Конституції України, визначають найзагальніші повноваження всіх державних, громадських господарських утворень, у тому числі в агропромисловому комплексі. У цих нормах закріплені юридичні права, свободи та обов'язки всіх суб'єктів господарювання.
Проголошений у Конституції України принцип верховенства права означає, що вся поведінка державних органів, посадових осіб повинна відповідати вимогам права, що є втіленням вищої справедливості. Державне керівництво повинно здійснюватись не через вольові накази, а шляхом реалізації правових установ. Командне управління повинно бути замінено управлінням на основі законів. Принципове значення має проголошення принципів економічної, політичної та ідеологічної багатоманітності. Це означає, що нині остаточно покінчено з колишнім пануванням однієї форми власності і що забезпечується не тільки рівність усіх форм власності, а й їхній рівноправний захист.
Надані Конституцією України права деталізуються, конкретизуються й охороняються нормами аграрного права.
Так, закріплене в ст. 13 Конституції право власності українського народу на землю, її надра і природні ресурси знайшло своє відображення в Земельному кодексі України, третій розділ якого закріпив право приватної власності громадян на землю.
Найважливіші суспільні відносини регулюються нормами законів.
Аграрні перетворення на селі, які обумовлюють необхідність розширення господарської, сервісної, заготівельної, збутової діяльності селянства, а також розвиток підприємництва, зумовили необхідність прийняття Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію». Цей закон спрямований на забезпечення повної самостійності сільськогосподарських кооперативів, реалізацію їх можливостей як суб'єктів господарювання, визначення їх прав та обов'язків у здійсненні господарської діяльності.
Він гарантує недопустимість втручання держави у здійснення господарських функцій сільськогосподарського кооперативу, обмеження його прав і інтересів з боку органів державної влади та управління. Закон забезпечує рівні права сільськогосподарських кооперативів з державними підприємствами, селянськими (фермерськими) господарствами, іншими суб'єктами господарювання. Відповідні розділи Закону передбачають умови створення і порядок реєстрації сільськогосподарських кооперативів, правовий режим майна, систему управління підприємством, самоврядування представницьких органів підприємства, правове визначення і закріплення його господарської, економічної'! соціальної діяльності. Законом передбачені права та обов'язки кооперативу як землекористувача і землевласника, права самостійного визначення напрямків сільськогосподарського виробництва, його структури, обсягу, самостійного розпорядження виробленою продукцією та доходами, кооперування з промисловими підприємствами при переробці продукції сільськогосподарського виробництва, виготовленні промислових та іншів товарів, підготовці та перепідготовці кадрів.
Конституція України (ст. 36) наділяє кожного громадянина республіки правом вільного об'єднання в громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів.
Ця норма є юридичною підставою для створення і діяльності в Україні споживчої кооперації. Прийнятий Закон України «Про споживчу кооперацію» окреслює основні принципи, відносини, право власності, структуру споживчої кооперації, порядок створення, реорганізації та ліквідації споживчих товариств та спілок. Закон визначає, що споживча кооперація здійснює торговельну, заготівельну, виробничу та іншу діяльність, сприяє соціальному і культурному розвитку села, народних промислів і ремесел.
Законом України «Про підприємства в Україні» визначене правове становище всіх типів та видів державних сільськогосподарських підприємств (радгоспів, племінних, насіннєвих господарств), загальні, правові, економічні та соціальні основи їх організації, порядок утворення, реєстрації і ліквідації, організаційний механізм здійснення ними господарської діяльності.
Закон спрямований на забезпечення самостійності підприємств, окреслює їх права і обов'язки, регулює відносини з іншими підприємствами і організаціями, місцевими радами, а також він містить легальне визначення державного підприємства.
Правове становище селянського (фермерського) господарства закріплює Закон України «Про селянське (фермерське) господарство».
Закон гарантує право громадян України на добровільне створення цих господарств, самостійність їх господарювання, рівність з іншими формами господарювання в агропромисловому комплексі. Закон спрямований на створення умов для розвитку селянських (фермерських) господарств, виробництво ними товарної сільськогосподарської продукції, забезпечення раціонального використання і правового захисту цих господарств.
Він передбачає порядок утворення селянських (фермерських) господарств, порядок надання земельних ділянок, розміри, плату цих господарств за землю і т. ін.
В аграрному секторі власність являє собою економічну основу господарської, самоуправлінської, соціальної, культурно-побутової діяльності всіх учасників сільськогосподарського виробництва. На ній ґрунтується участь виробничо-господарських об'єднань, сільськогосподарських кооперативів, селянських (фермерських) господарств, орендарів землі, власників особистого підсобного господарства та окремих громадян у товарно-грошових ринкових відносинах, її матеріальне вираження — це комплекс майна як засобів і знарядь виробництва, будівель, споруд, транспортних засобів, багаторічних насаджень, посівів, худоби, птиці, виробленої продукції, коштів та інших матеріальних цінностей. Водночас власність становить своєрідну сукупність суспільно-економічних відносин із приводу конкретної форми привласнення, розпорядження і використання матеріальних засобів. Суспільно-економічним змістом форм власності зумовлюється і закріплюється положення: кому належать засоби виробництва. Цими вихідними позиціями повною мірою зумовлено першорядну значущість прийняття Верховною Радою України Закону «Про власність». Ним проголошено принципи: право власності в Україні визначається і охороняється законом; власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається майном, яке йому належить; власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону; він може використовувати майно для здійснення будь-якої господарської або іншої діяльності. У Законі також знайшли юридичне закріплення право приватної, колективної, державної та комунальної власності.
Принципове значення для аграрного права мають законодавчі положення Декларації про державний суверенітет України та закону «Про економічну самостійність України».
У Декларації законодавчий орган державної влади України проголосив державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Україна самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах. Принципове значення для аграрного права має виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України. Земля, її надра, повітряний простір, води та інші природні ресурси, весь економічний і науково-технічний потенціал є власністю народу, матеріальною основою суверенітету республіки і використовується з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян.
Законом про економічну самостійність України закріплено принцип підпорядкування суспільного виробництва потребам та інтересам людини, створення умов для вільної творчої праці і самоствердження особи; визначені основні принципи економічної самостійності республіки, панівні в ній відносини власності та її форми. Закон гарантує рівноправність усіх форм власності й охорону права власності законом.
Одним із важливих джерел аграрного права є Закон України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві України», який визначає організаційно-економічні та правові заходи, що забезпечують пріоритетність розвитку села і агропромислового комплексу. Ним надається право вільного вибору форм і напрямків трудової та господарської діяльності, власності на результати своєї праці, впровадження еквівалентного товарообміну між промисловістю і сільським господарством на основі паритетного ціноутворення на їх продукцію. Закон по-новому вирішує питання про пріоритетність державних інвестицій. Зокрема, передбачається забезпеченість поєднання виділених коштів із лімітами підрядних робіт і ресурсів, що спрямовуватимуться на розвиток села та зміцнення матеріально-технічної бази агропромислового комплексу. Вперше на рівні закону йдеться про соціальну захищеність селян і правове гарантування еквівалентності товарообміну на селі, наукове і кадрове забезпечення сільськогосподарського виробництва та інші важливі питання.

§ 3. Підзаконні акти як джерела аграрного права

Підзаконні нормативно-правові акти уряду і відомств України мають суттєве значення в регулюванні суспільних відносин аграрного сектора в Україні. Нормативно-правові акти уряду, міністерств і відомств України приймаються як із загальних, так і з окремих питань агропромислового виробництва, економічного і соціального розвитку, соціального забезпечення і соціального страхування, охорони здоров'я працівників сільського господарства.
Укази Президента України регулюють питання загальнодержавного значення, і спрямовані вони на здійснення аграрної політики України, на прискорення приватизаційних процесі^ в агропромисловому комплексі, на прискорення земельної реформи.
Дослідженню цих цілей сприяє Указ Президента України «Про заходи щодо реформування аграрних відносин». Він встановлює правомочності сільськогосподарських товаровиробників стосовно самостійного розпорядження виробленою продукцією, визначає обов'язки міністерств і відомств щодо реформування аграрних відносин.
Прискоренню земельної реформи присвячений Указ «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки». Він передбачає забезпечення всім членам КСП право вільного виходу з цих підприємств та створення на їх основі приватно-орендних підприємств, селянських (фермерських) господарств, господарських товариств, сільськогосподарських кооперативів, інших суб'єктів господарювання, заснованих на приватній власності.
Серед джерел аграрного права важливу роль відіграють нормативні акти уряду, зокрема декрети, постанови, положення, які приймаються з різних питань господарської, фінансової, договірної та іншої діяльності сільськогосподарських підприємств.
Прикладом підзаконних актів, що їх приймає уряд нашої держави, можуть бути Положення про порядок справляння та обліку єдиного (фінансового) податку для сільськогосподарських товаровиробників, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 18 травня 1998 року, Постанова Кабінету Міністрів України від 18 травня 1998 року №699 «Про внесення змін до постанов Кабінету Міністрів України з питань регулювання орендних відносин».

§ 4. Внутрішньогосподарські локальні акти як джерела аграрного права

Соціально-економічне становище сільськогосподарських підприємств, їх суб'єктивні права і юридичні обов'язки за чинним законодавством обумовлюють можливість самостійно вирішувати питання господарської, фінансової, комерційної та іншої діяльності. У вирішенні цих питань, поряд із організаційно-управлінськими заходами, важливу роль відіграє їх правова регламентація, яка здійснюється на основі внутрішньогосподарських нормативно-правових актів.
З урахуванням порядку набуття юридичної сили ці акти поділяються на:
1) внутрішньогосподарські нормативно-правові акти, що набувають юридичної сили з моменту їх реєстрації у виконкомі місцевої ради;
2) акти, що набувають юридичної сили з моменту їх прийняття найвищими органами самоврядування господарства — загальними зборами сільськогосподарських кооперативів, господарських товариств тощо. До першої групи належить статут сільськогосподарського кооперативу, до другої — правила внутрішнього розпорядку, положення про оплату праці, положення про матеріальну відповідальність члена сільськогосподарського кооперативу за заподіяну господарству шкоду. У своїй сукупності ці акти становлять частину аграрно-правових актів і є джерелами аграрного права. Наведені акти вважаються правовими тому, що приймаються сільськогосподарськими підприємствами на основі аграрно-правових актів, виданих органами державного управління сільським господарством. Вони характеризуються тим, що вміщені в них правила поведінки є загальними на відміну від актів індивідуального призначення, тобто актів конкретного застосування норм аграрного права.
Центральне місце серед локальних джерел аграрного права посідає статут сільськогосподарського кооперативу, який приймається кожним господарством із дотриманням вимог, закріплених у ст. 7 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію».

§ 5. Засоби вдосконалення аграрного законодавства

Держава, визначаючи аграрну політику, розроблюючи заходи, спрямовані на підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва і реалізацію аграрної реформи, водночас надає важливого значення вдосконаленню регулювання аграрних відносин. Нормотворча практика знає різні засоби вдосконалення та систематизації законодавства, які притаманні і законодавству аграрному.
Інкорпорація — це такий засіб удосконалення нормативних актів, коли в них включаються всі подальші зміни та доповнення, а частини, які втратили своє значення, навпаки, вилучаються з акта. При інкорпорації форми законодавства лише упорядковуються, а зміст його залишається таким самим.
Консолідація — об'єднання нормативних актів, виданих у різний час з одного й того ж питання, але зосереджених у різних актах у новий єдиний акт зведеного характеру. Такий акт є новим за формою, але не за змістом тому, що консолідація сприяє удосконаленню лише форми законодавства, не змінюючи його по суті.
Кодифікація — всяка діяльність щодо об'єднання законодавства в укрупнені акти, кодекси. Тобто це такий спосіб систематизації законодавства, при якому упорядкування форми раніше виданого законодавства провадиться поряд з удосконаленням його змісту по суті. Таким чином ліквідуються прогалини в законодавстві, переглядаються нормативні приписи, що застаріли або не виправдали себе, законодавство доповнюється новими положеннями.

Розділ III. Державна регулятивна діяльність у сільському господарстві України

§ 1. Поняття, сутність і принципи державної регулятивної діяльності в сільському господарстві

Світовий досвід економічного розвитку свідчить про те, що відмінність у суспільних устроях обумовлюється передусім ступенем впливу на нього держави. Коли держава зовсім не втручається в економіку, то це модель класичного (дикого) капіталізму, суспільні відносини якого засновані на приватній власності. Втручання держави в економіку, в усі її інфраструктури характерне для тоталітарної системи, державного соціалізму, де основу суспільних відносин становить державна власність.
Обмежене втручання держави в економіку — у якісь сфери більше (скажімо, в економічну та соціальну інфраструктури), у якісь — менше (виробничу і фінансово-кредитну) — притаманне змішаній економіці, де всі форми власності рівноправні й рівноцінні.
Конституція України дає права кожному громадянину володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, здійснювати підприємницьку діяльність, не заборонену законом. Держава забезпечує захист цих прав, прав конкуренції в підприємницькій діяльності. Однак вона не допускає зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції і недобросовісну конкуренцію. Держава здійснює контроль за якістю продукції, робіт і послуг, за тим, щоб використання власності не завдавало шкоди правам і свободам інших громадян, інтересам суспільства (статті 41, 42). Отже, державне регулювання відносин у сфері виробничої, господарської діяльності в умовах переходу до ринкової економіки, з одного боку, виходить із принципів невтручання державних органів безпосередньо в діяльність суб'єктів господарювання, крім випадків, передбачених законодавством, а з другого — держава не може стояти осторонь організації, упорядкування господарської діяльності та контролю за нею. Теоретичні розробки видатних економістів і практика функціонування ринкової економіки розвинених країн світу підтверджує цю тезу.
Таким чином, під державним регулюванням господарських відносин у цілому і аграрних зокрема розуміють цілеспрямований вплив держави на ці відносини шляхом видання нормативно-правових актів, організації діяльності державних органів, які здійснюють це регулювання переважно економічними методами.
Законодавство України встановлює, що втручання в господарську та іншу діяльність підприємств і підприємців, зокрема сільськогосподарських підприємств і селянських (фермерських) господарств, з боку державних чи інших органів, а також посадових осіб не допускається. Збитки, заподіяні суб'єктам господарювання неправомірним втручанням у їхню діяльність, підлягають відшкодуванню за рахунок винних.
Але ці положення не обмежують прав державних органів щодо здійснення контролю за діяльністю суб'єктів господарювання (ст. З Закону «Про селянське (фермерське) господарство», ст. 26 Закону «Про колективне сільськогосподарське підприємство»).
Органи державного управління у своїх відносинах з суб'єктами господарювання в умовах ринку впливають на їхні інтереси завдяки податковим і фінансово-кредитним важелям, коли встановлюють ставки відсотків за державними кредитами, податкові пільги, цільові дотації, розміри економічних санкцій; систему резервів, ліцензій, лізингу, соціальні, екологічні та інші норми і нормативи; програми економічного і соціального розвитку та інші загальнодержавні і регіональні програми; державні замовлення на виконання робіт і поставок для державних потреб.
Держава забезпечує суб'єктам господарювання (незалежно від форм власності) однакові правові та економічні умови; сприяє розвитку ринку, здійснює його регулювання, використовуючи економічні важелі і стимули, реалізує антимонопольні заходи; забезпечує пільгові умови підприємствам, які застосовують прогресивні технології, створюють нові робочі місця; стимулює розвиток малих підприємств (ст. З Закону «Про підприємства в Україні», ст. 15 Закону «Про підприємництво»).

§ 2. Форми і методи державної регулятивної діяльності в сільському господарстві

Конкретні форми регулятивної діяльності держави пов'язані з правотворчою, правоохоронною, правозастосовною діяльністю. Використання тих чи інших форм обумовлено характером завдань, конкретною ситуацією, а також іншими обставинами, що складаються в економіці в цілому та в сільськогосподарському виробництві і пов'язаних з ним галузях і сферах господарства зокрема. Правотворча форма регулятивної діяльності знаходить своє відображення у виданні органами законодавчої та виконавчої влади відповідних правових актів. Таким чином, уповноважені на це державні органи регулюють суспільні відносини у сфері прогнозування виробництва та заготівлі сільськогосподарської продукції, забезпечення суб'єктів аграрного господарювання технікою, пальним, мінеральними добривами тощо.
Отже, в період переходу до ринкової економіки державне регулювання господарької діяльності має сприяти становленню саморегулюючих факторів, притаманних їй, створенню законодавчого середовища для ринкового суспільства.
Особливо гостро постало питання про необхідність зміни регулятивної функції держави в умовах становлення ринку в провідній галузі народного господарства, якою є аграрна. Вона полягає в переході від безпосереднього управління до створення сприятливого середовища для ведення господарства на селі.
Необхідність обмеженого державного впливу на господарську діяльність визначається рядом вимог охорони публічних інтересів. Це, зокрема, забезпечення державних і суспільних потреб, пріоритетів в економічному і соціальному розвитку; формування державного бюджету; захист навколишнього середовища і раціонального користування природними ресурсами; забезпечення оборони країни, реалізація свободи підприємництва і конкуренції, обмеження монополізму; дотримання правопорядку як у внутрішній господарській діяльності, так і при здійсненні зовнішньоекономічних зв'язків та іноземного інвестування.
Державний вплив на господарську діяльність за підставами прояву поділяється на загальний, заснований на тому, що держава та її органи виступають від імені народу і в публічних інтересах, вирішуючи зазначені вище завдання, та особливий, коли держава (Ті органи) діє як власник, управляючи своїм майном.
Вплив загального господарського порядку забезпечується регулюванням, що охоплює різноманітні види господарської діяльності залежно від поставлених завдань та інтересів, які належить захищати. Наприклад, бюджетні інтереси регулює законодавство про податки, про порядок формування собівартості, екологічні завдання - законодавство про охорону природи тощо.
А діяльність держави ( та її органів) як власника забезпечується законодавством про власність, нормативними актами про компетенцію органів, що реалізують це право, створюють і ліквідують підприємства, здійснюють перетворення державної власності на інші форми. При переході до ринкового регулювання від державного директивного управління економікою в цілому і сільськогосподарським виробництвом зокрема на зміну директивним методам приходять індикативні. Роль держави змінюється. Вона тепер має виступати координатором і посередником, що регулює розвиток ринку. Це регулювання повинно забезпечувати можливість запобігання перегинам у розвитку сільського господарства і постачання країни продовольством.
Основні засади державної політики на період реформування сільського господарства як пріоритетної галузі народного господарства визначені Законом України від 18 січня 2001 року «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001 — 2004 років». Згідно з ним пріоритетний розвиток сільського господарства забезпечується шляхом підтримання стабільної законодавчої та нормативно-правової бази з метою забезпечення умов розвитку і стимулювання підприємництва в сільському господарстві; невтручання органів виконавчої влади у вибір форм господарювання суб'єктів підприємництва (крім випадків, передбачених законом); державної підтримки наукових досліджень по створенню та впровадженню екологічно чистих ресурсозберігаючих технологій вирощування, поглибленої переробки сільськогосподарської сировини і виготовлення з неї конкурентноздатної вітчизняної продукції; проведення закупок сільськогосподарської продукції до державних ресурсів; дотування виробництва продукції тваринництва, рибництва та риболовства; формування цінового, податкового і кредитного механізмів з урахуванням специфіки сільського господарства як галузі з сезонним характером виробництва, уповільненим оборотом капіталу і низькою нормою прибутку.

§ 3. Державний вплив на сільськогосподарське виробництво та інші галузі АПК в умовах ринкової економіки

Перехід від командно-адміністративної системи до ринкової означає, як уже зазначалося, відмову від директивного планування, від плану-закону, яким він був раніше, і застосування індикативного планування. Останнє, згідно з Концепцією переходу України до ринкової економіки, являє собою систему необов'язкових для суб'єктів ринкових відносин прогнозів та рекомендацій, а також скоординованих і взаємопов'язаних засобів побічного (непрямого) впливу через державне підприємництво та розробку економічного і соціального розвитку країни.
Основними принципами індикативного планування є:
- поєднання аналітичних і прогностичних методів для вивчення соціально-економічних процесів, визначення конкретних об'єктів державного впливу;
- широке інформування суб'єктів ринкових відносин про певні перспективи і прогнози соціально-економічного розвитку для забезпечення їх необхідної орієнтації при виборі власних господарських рішень;
— застосування переважно непрямих (побічних) регуляторів і нормативів для всіх суб'єктів ринкових відносин;
- реалізація прямого впливу на соціально-економічні процеси переважно через кошти державного бюджету.
Своєму впливу на господарську діяльність у цілому і аграрну зокрема держава надає, як уже зазначалося, силу правового акта.
Одним з таких актів є Закон України від 23 березня 2000 року «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України». Цей Закон визначає правові, економічні та організаційні засади формування цілісної системи прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку України, окремих галузей економіки і окремих адміністративно-територіальних одиниць як складових частин загальної системи державного регулювання.
Система прогнозних і програмних документів, за Законом, складається з прогнозів економічного і соціального розвитку України на середньо- та короткострокові періоди; Державної програми економічного і соціального розвитку України на короткостроковий період; прогнозів на середньостроковий період та програм на короткостроковий період економічного і соціального розвитку Автономної Республіки Крим, областей, районів та міст; а також прогнозів розвитку окремих галузей економіки на середньостроковий період та програм їх розвитку.
Закон не виключає можливості, в разі необхідності, розвитку прогнозних і програмних документів на триваліший період.
Зазначені прогнозні та програмні документи розроблюються на основі комплексного аналізу демографічної ситуації, стану використання природного, виробничого, науково-технічного та трудового потенціалу, оцінки досягнутого рівня розвитку економіки, її конкурентоздатності та з урахуванням впливу зовнішніх політичних, економічних та інших факторів і очікуваних тенденцій зміни впливу цих факторів у перспективі.
Показники цих документів служать орієнтиром для розроблення суб'єктами господарської і підприємницької діяльності власних прогнозів, планів, бізнес-планів та інших документів.
Таким чином, індикативне планування здійснюється за допомогою двох видів документів: прогнозів і програм, які розробляються на середньостроковий та короткостроковий періоди.
Прогноз економічного і соціального розвитку на середньо-строковий період розробляється на п'ять років. В ньому мають міститися аналіз соціально-економічного розвитку країни за попередній період та характеристика головних проблем розвитку економіки і соціальної сфери; очікувані зміни зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної ситуації та їх вплив на економіку країни; прогноз кон'юнктури на внутрішніх та зовнішніх ринках стратегічно важливих видів товарів та послуг. З урахуванням цих чинників визначаються цілі та пріоритети економічного і соціального розвитку в середньостроковому періоді та пропозиції щодо напрямків державної політики в цей період, а також основні макроекономічні та інші необхідні показники і баланси економічного і соціального розвитку, в тому числі в розрізі галузей економіки, Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя.
Цей прогноз використовується під час розроблення проекту Програми діяльності Кабінету Міністрів України.
Прогноз економічного і соціального розвитку України на короткостроковий період розробляється щорічно на наступній рік, і його показники використовуються для розроблення Державної програми економічного і соціального розвитку та для оцінки надходжень і формування показників Державного бюджету України, тобто взаємоузгоджено з Державним бюджетом щороку розробляється Державна програма економічного і соціального розвитку України. В ній конкретизуються заходи, передбачені в Програмі діяльності Кабінету Міністрів, та завдання, визначені в щорічному посланні Президента України до Верховної Ради про внутрішнє і зовнішнє становище України. В ній також повинні бути відображені основні макроекономічні показники, обсяги капітальних вкладень, державного замовлення та інші необхідні показники і баланси економічного і соціального розвитку, в тому числі в розрізі галузей економіки, Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя; перелік державних цільових програм, що фінансуватимуться в наступному році за рахунок коштів Державного бюджету України; показники розвитку державного сектора економіки, зокрема отримання та використання доходів від розпорядження державним майном, ефективності використання об'єктів права державної власності, розвитку казенних підприємств.
Щодо державних цільових програм, то в них наводяться державні замовники цих програм; окремі етапи та терміни їх реалізації; обсяги фінансування кожної з програм за рахунок усіх джерел фінансування в наступному році, в тому числі за рахунок коштів державного бюджету.
Державна програма економічного і соціального розвитку України на наступний рік подається на затвердження до Верховної Ради одночасно з проектом Державного бюджету.
Галузеві програми розвитку розробляються з метою реалізації державної політики щодо регулювання розвитку окремих галузей економіки. Перелік галузей, щодо яких розробляються прогнози і програми розвитку та терміни їх розроблення залежно від специфіки і поставлених завдань, визначаються Кабінетом Міністрів.
Міністерство аграрної політики, зокрема, здійснює макроеко-номічне прогнозування і нормативне планування розвитку галузей агропромислового виробництва з урахуванням попиту і пропозицій на продовольчі товари; бере участь у складанні прогнозних розрахунків потреб сільського господарства, садівництва, виноградарства в мінеральних добривах, засобах захисту рослин; здійснює організаційно-методичне забезпечення розвитку галузей агропромислового виробництва, розробляє загальнодержавні баланси забезпечення потреб населення в продовольстві, бере участь у складанні галузевих балансів потреб у сільськогосподарській продукції та продовольстві, а також визначенні державних потреб у цій продукції.
Державні потреби — це потреби України у продукції, необхідній для розв'язання соціально-економічних проблем, підтримання обороноздатності країни та її безпеки, створення і підтримання на належному рівні державних матеріальних резервів, реалізації державних і міждержавних цільових програм, забезпечення функціонування органів державної влади, що утримуються за рахунок Державного бюджету України.
Правовими формами забезпечення державних потреб є державне замовлення і державний контракт. Державне замовлення визначається згаданим законом як засіб державного регулювання економіки шляхом формування на контрактній (договірній) основі складу та обсягів продукції, необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на її поставку (закупівлю) серед підприємств, організацій та інших суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності.
З метою організації робіт, пов'язаних із формуванням і розміщенням державного замовлення на поставки продукції для державних потреб і контролю за їх виконанням, Закон визначає державних замовників. Ними є: Верховна Рада та інші органи державної влади, уряд Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації і установи, уповноважені Кабінетом Міністрів укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення, тобто суб'єктами господарської діяльності всіх форм власності, які виготовляють і поставляють продукцію для державних потреб відповідно до умов укладеного державного контракту. Останній являє собою договір, укладений державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні і правові зобов'язання сторін і регулюються взаємовідносини замовника і виконавця.
З цією ж метою Кабінет Міністрів визначає центральні органи виконавчої влади, які координують роботу державних замовників щодо розміщення цих поставок, доводять до державних замовників їх обсяги для укладення державних контрактів з виконавцями.
Поставки продукції для державних потреб забезпечуються за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел фінансування, що залучаються до цього. Потреби в продукції, необхідної для забезпечення регіональних цільових програм, визначаються урядом Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями і забезпечуються за рахунок коштів республіканського бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів, а також позабюджетних джерел, які залучаються з цією метою.
Особливості відносин, що виникають у зв'язку з поставками (закупівлею) для державних потреб сільськогосподарської продукції, продовольства, регулюються окремими нормативними актами. Так, порядок формування обсягів сільськогосподарської продукції і продовольства для державних потреб та їх реалізації з державних ресурсів через біржовий товарний ринок визначає постанова Кабінету Міністрів України від 19 грудня 1997 року.
Згідно з цією постановою формування обсягів сільськогосподарської продукції і продовольства для державних потреб проводяться за окремими видами сільськогосподарської продукції і продовольства, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів на кожен бюджетний рік.
Закупівля та реалізація сільськогосподарської продукції і продовольства для державних потреб здійснюється на біржовому товарному ринку шляхом укладення контрактів. Ці операції можуть виконувати державні та недержавні підприємства, установи і організації, визначені на конкурсних засадах.
Кабінет Міністрів установив також, що закупка зерна в сільськогосподарських товаровиробників здійснюється за заставними цінами, які щороку визначаються Кабінетом Міністрів з гарантуванням їм права використання цього зерна в терміни, передбачені угодами, але не більше восьми місяців з дня надходження до елеваторно-складських приміщень заготівельних підприємств.
У рахунок оплати сільськогосподарської продукції, що поставляється, товаровиробникам за їх згодою можуть поставлятися матеріально-технічні ресурси, в тому числі через товарні біржі. Такі зустрічні поставки передбачені Положенням про порядок здійснення через біржовий товарний ринок контрактів зустрічних поставок сільськогосподарської продукції і продовольства та матеріально-технічних ресурсів, затвердженим Наказом Міністерства агрополітики, Міністерства економіки, Міністерства фінансів, Державної податкової адміністрації 21 червня 2000 року.
Зустрічні поставки здійснюються шляхом укладення спотового та форвардного біржових контрактів, які передбачають, що одна сторона — продавець матеріально-технічних ресурсів згідно зі спотовим біржовим контрактом виконує поставку, а друга сторона — їх покупець, згідно з цим контрактом, приймає товар. Для здійснення розрахунків за спотовим біржовим контрактом покупець матеріально-технічних ресурсів укладає з постачальником цих ресурсів форвардний контракт рівної вартості на поставку сільськогосподарської продукції чи продовольства.
Метою державного регулювання відносин у сфері поставок продукції для державних потреб є створення конкурентного середовища, забезпечення прозорості процедур закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти та досягнення раціонального їх використання.
Правові засади здійснення цих процедур встановлює закон України від 22 лютого 2000 року «Про закупівлю товарів і послуг за державні кошти». Цей закон застосовується до всіх закупівель товарів, робіт і послуг, що повністю або частково здійснюються за рахунок державних коштів.
Основною процедурою закупівель, за законом, є відкриті торги. Крім них можуть застосовуватись також торги з обмеженою участю; двоступеневі торги; торги шляхом запиту цінових пропозицій (котирувань); закупівлі в одного постачальника (виконавця).
В умовах конкурентного середовища закупівля товарів і послуг державними замовниками здійснюється на основі тендерних пропозицій — пропозицій щодо певного предмета закупівлі, які готуються та подаються виконавцем замовнику. Таким чином, у цих умовах, оферта (тендерна пропозиція) надходить від виконавця до замовника, але вона подається виконавцем відповідно до вимог тендерної документації, яка готується замовником і передається виконавцям для підготовки ними тендерних пропозицій щодо предмета закупівлі.
Під час проведення відкритих торгів тендерні пропозиції мають право подавати всі заінтересовані виконавці, запрошені замовником шляхом публікації оголошення у «Віснику державних закупівель», в інших друкованих засобах масової інформації.
Якщо торги проводяться з обмеженою участю, тендерні пропозиції подають лише ті виконавці, які запрошені замовником взяти участь у процедурі закупівлі. В цьому випадку тендерна документація надсилається одночасно з запрошенням до участі в торгах. Вона повинна містити інформацію про характер і необхідні технічні та якісні характеристики предмета закупівлі, у тому числі: відповідну технічну специфікацію, плани, креслення, малюнки; кількість товару, додаткові послуги, які мають бути надані; строки поставки, а також перелік критеріїв та методику їх оцінки для визначення найкращої тендерної пропозиції.
Процедури торгів з обмеженою участю застосовуються в разі, якщо товари, роботи чи послуги через їх складний або спеціалізований характер можуть бути запропоновані обмеженою кількістю виконавців, яка могла б забезпечити вибір найбільш вигідної пропозиції та конкуренцію (тобто не менше двох виконавців).
Таким чином, конкурсні процедури закупівель товарів, послуг і робіт за державні кошти дають можливість державним замовникам забезпечувати вибір з кількох пропозицій кращої. Таку пропозицію може надати той виконавець, який відповідає певним кваліфікаційним вимогам. Закон визначає, що замовник може вимагати від виконавця надання інформації щодо його відповідності таким кваліфікаційним вимогам: наявності відповідного дозволу або ліцензії на виконання певних робіт чи послуг; наявності коштів, обладнання та працівників відповідної кваліфікації, які мають необхідні знання і досвід, та ін.
Тому, якщо виконавець не відповідає цим вимогам, замовник відхиляє його тендерну пропозицію. Акцептує він ту тендерну пропозицію, яка визнана найкращою. З виконавцем цієї пропозиції укладається договір на закупівлю відповідно до вимог тендерної
документації.
У тих випадках, коли замовник не може скласти конкретний перелік товарів (робіт) або визначити вид послуг, а також якщо для прийняття оптимального рішення про закупівлю необхідно провести попередні переговори з виконавцями, застосовуються процедури двоступеневих торгів, тобто торгів, які здійснюються у два етапи. На першому етапі всім виконавцям пропонується подавати попередні тендерні пропозиції без зазначення ціни. Отримавши попередні пропозиції, замовник може внести зміни до тендерної документації щодо технічних вимог та вимог до якості предмета закупівлі. А на другому етапі замовник пропонує виконавцям, попередні тендерні пропозиції яких не були відхилені, надати остаточні тендерні пропозиції з зазначенням ціни. Далі процедура двоступеневих торгів проводиться так само, як і процедура відкритих торгів.
Процедура двоступеневих торгів застосовується також для нових будівельних робіт, які є повторенням подібних робіт, що відповідають типовому проекту, та у випадках, коли предметом закупівлі є здійснення наукових досліджень, експериментів або розроблень, надання консультативних та інших спеціальних послуг.
Для закупівель вже готових для вжитку товарів чи послуг, для яких є постійно діючий ринок, замовник може застосовувати процедуру запиту цінових пропозицій (котирувань). При цьому він подає запит цих пропозицій не менше ніж трьом виконавцям. Замовник у цьому випадку укладає договір про закупівлю з тим виконав-цем-переможцем, який подав пропозицію з найнижчою ціною.
Закон не виключає можливості закупівлі товарів, робіт чи послуг і без конкурсу — у одного виконавця. Така закупівля — це процедура, відповідно до якої замовник укладає договір про закупівлю з виконавцем після проведення з ним переговорів. Вона застосовується у випадках, передбачених законом, зокрема — це відсутність конкуренції (з технічних причин), тобто товари, роботи чи послуги можуть бути поставлені (виконані) тільки певним виконавцем; потреби в здійсненні додаткових поставок або будівельних робіт первинним виконавцем та ін.
До договору про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти ставляться ті самі вимоги, що й до всякого господарського договору — він має бути укладеним тільки в письмовій формі і набуває чинності з моменту його підписання.
Свідченням того, що держава не стоїть осторонь господарської діяльності в цілому і аграрної зокрема, є інститут її ліцензування. Держава законодавче визначає види господарської діяльності, які підлягають ліцензуванню, порядок ліцензування, встановлює державний контроль у цій сфері.
Закон України від 1 червня 2000 року «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» визначає ліцензування як надання права суб'єктам господарювання на здійснення певного виду господарської діяльності. Таким чином, ліцензія — це документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання (ліцензіата) на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом певного строку. Відповідно до цього Закону ліцензуванню підлягають види господарської діяльності, перелічені в ньому. Серед них — і деякі види діяльності, пов'язані з агропромисловою сферою.
Суб'єкт господарювання, який має намір провадити певний вид господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню, звертається до відповідного органу ліцензування із заявою про видачу ліцензії. Визначення спеціально уповноважених виконавчих органів для проведення ліцензування Законом покладено на Кабінет Міністрів, який здійснює реалізацію державної політики в цій сфері. Кабінет Міністрів своїми постановами затвердив перелік органів виконавчої влади, уповноважених здійснювати ліцензування певних видів господарської діяльності, та перелік документів, що додаються до заяви про видачу ліцензії.
Так, Міністерство агрополітики проводить ліцензування культивування, використання рослин, що містять наркотичні засоби, для промислових цілей, проведення землевпорядних та землеоцінних робіт.
До заяви до цього органу про видачу ліцензії на культивування, використання для промислових цілей зазначених рослин додаються засвідчені в установленому порядку копія свідоцтва державної насіннєвої інспекції про кондиційність насіння маку і конопель; копія акта апробації для насінницьких посівів; копія накладної на відпуск насіння маку та конопель; копія документа про оренду землі (в разі оренди землі заявником — суб'єктом господарської діяльності).
А до заяви про ліцензування проведення землевпорядних та землеоцінних робіт додаються засвідчені в установленому порядку копії документів заявника, що підтверджують рівень його освіти, кваліфікації та стаж роботи за спеціальністю, необхідні для здійснення відповідного виду господарської діяльності; копія сертифіката на право виконання експертної оцінки земель.
Наведені приклади свідчать про те, що держава, надаючи дозвіл (ліцензію) на здійснення певних видів господарської діяльності відповідним суб'єктам, при цьому вимагає від них додержуватись певних організаційних, кваліфікаційних та інших спеціальних вимог при провадженні такої діяльності.
Державний вплив на господарську, зокрема аграрну, діяльність, Де держава виступає в публічних інтересах, здійснюється і за допомогою оподаткування.
Система оподаткування має будуватися за принципами обов'язковості, економічної доцільності, соціальної справедливості, поєднання інтересів держави, регіонів, підприємств та громадян і забезпечувати надходження коштів до бюджетів відповідних рівнів і державних цільових фондів.
Встановлення і скасування податків, зборів та обов'язкових платежів до бюджетів, до державних цільових фондів, а також пільг їх платникам здійснюється Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами.
В умовах переходу до ринкової економіки наша держава встановила оподаткування суб'єктів господарювання, яке в усьому світі існує з давніх часів. У теперішніх умовах нагальною потребою є вдосконалення податкового законодавства України з метою встановлення оптимального переліку об'єктів оподаткування та ставок податків, а також спрощення їх обчислення. Згаданим законом передбачені такі загальнодержавні податки, збори та обов'язкові платежі, які повинні сплачувати суб'єкти господарювання: на додану вартість, на прибуток підприємств, акцизний збір, плата (податок) за землю, за спеціальне використання природних ресурсів і ще ціла низка податків, плат і внесків.
Чи є необхідність скорегувати цей перелік? Досвід свідчить, що така необхідність є. Податковий прес негативно впливає на вітчизняного товаровиробника, особливо аграрника, своєю надмірністю. Головне в досягненні ефективності оподаткування є визначення таких ставок податків, щоб вони, з одного боку, забезпечували необхідні надходження до бюджету, а з другого, — не були надмірними для суб'єктів господарювання, тобто щоб при цьому урівноважувались інтереси цих суб'єктів і держави.
З метою корегування податкової політики відповідно до основних напрямків економічних реформ в Україні, захисту вітчизняного сільгосптоваровиробника, посилення податкової і платіжної дисципліни, враховуючи особливості сільськогосподарського виробництва, Верховна Рада України 17 грудня 1998 року прийняла Закон «Про фіксований сільськогосподарський податок», який визначає механізм справляння цього податку, що сплачується сільськогосподарськими товаровиробниками у грошовій формі або у вигляді поставок їхньої продукції. Цей податок не змінюється протягом п'яти років і справляється з одиниці земельної площі. Фіксований сільськогосподарський податок сплачується в рахунок таких податків і зборів (обов'язкових платежів): податків на прибуток підприємств; за землю; з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів; зборів за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету; до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення; на обов'язкове соціальне страхування; на будівництво, реконструкцію, ремонт і утримання автомобільних доріг загального користування; на обов'язкове державне пенсійне страхування; до Державного інноваційного фонду; придбання торгового патенту на здійснення торговельної діяльності; спеціального використання природних ресурсів.
Платниками фіксованого сільськогосподарського податку є сільськогосподарські підприємства різних організаційно-правових форм, селянські та інші господарства, які займаються виробництвом (вирощуванням), переробкою та збутом сільськогосподарської продукції власного виробництва, в яких сума, одержана від реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки за попередній звітний (податковий) рік, перевищує 50 відсотків загальної суми валового доходу підприємства.
До платників фіксованого сільськогосподарського податку належать також власники земельних ділянок та землекористувачі, в тому числі орендарі, які виробляють товарну сільськогосподарську продукцію, крім власників та землекористувачів земельних ділянок, переданих для ведення особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного будівництва, а також наданих для городництва, сінокосіння та випасання худоби. Платники цього податку мають право на вибір форми його сплати: в грошовій формі або у вигляді поставок сільськогосподарської продукції. Не виключається і поєднання цих форм.
Об'єктом оподаткування є площа сільськогосподарських угідь, Ріллі, сіножатей, пасовищ та багаторічних насаджень, переданих сільськогосподарському товаровиробнику у власність або наданих йому в користування, в тому числі на умовах оренди.
Згідно з цим Законом Кабінет Міністрів 23 квітня 1999 року, затвердив Положення про порядок справляння та обліку фіксова-і ного сільськогосподарського податку, за яким валовий доход визначається як загальна сума доходу платника податку від усіх видів його діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах на території України і за її межами. У валовий доход від реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва включаються: вартість реалізації продукції рослинництва і тваринництва власного виробництв; вартість реалізованої сільськогосподарської продукції, виробленої із сільськогосподарської сировини власного виробництва на власних переробних підприємствах; вартість реалізованої продукції, виробленої з власної сировини, на давальницьких умовах, незалежно від територіального розміщення переробного виробництва; вартість наданих послуг (послуги машинно-транспортного парку, будівельних і ремонтних бригад, інші послуги), пов'язаних із сільськогосподарським виробництвом.
Розрахунок фіксованого сільськогосподарського податку здійснюється за формою, затвердженою Державною податковою адміністрацією, і подається органу державної податкової служби за місцем перебування платника податку щороку до 1 лютого поточного року. Нарахування та сплата його здійснюється до 20 числа кожного місяця звітного року, починаючи з лютого.
Поставки зерна в рахунок фіксованого сільськогосподарського податку здійснюється сільськогосподарськими товаровиробниками у визначені ними за погодженням з районною державною адміністрацією терміни, але не пізніше 15 жовтня — з продукції ранніх зернових культур, до 1 грудня — з продукції пізніх зернових технічних культур, а поставка продукції тваринництва — щомісяця, але не пізніше останнього дня поточного місяця.
У зв'язку з реформуванням аграрного сектора економіки відповідно до державної аграрної політики, визначеним, зокрема, Указом Президента України від 3 грудня 1999 року «Про невідкладні заходи щодо реформування аграрного сектора економіки», в Закон «Про фіксований сільськогосподарський податок» внесено доповнення, згідно з яким у разі реорганізації колективного сільськогосподарського підприємства — платника фіксованого податку створені на його основі суб'єкти господарювання різних організаційно-правових форм, які займаються виробництвом (вирощуванням), переробкою та збутом сільськогосподарської продукції, також є платниками цього податку.

§ 4. Система та правове становище органів, що здійснюють державну регулятивну діяльність у сільському господарстві

У відповідних законодавчих і нормативних актах, як уже зазначалося, передбачаються повноваження органів державної виконавчої влади щодо видання ними юридичних актів. Так, перелік основних питань, що вирішує Кабінет Міністрів України, визначено безпосередньо Конституцією (статті 113—117).
Однією з основних функцій Кабінету Міністрів України, закріплених у Конституції, є розробка і здійснення загальнодержавних прогнозів та програм економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України. Він організовує підготовку прогнозів на середньо- та короткостроковий періоди, розробляє і здійснює Державну програму економічного і соціального розвитку України на наступний рік, організовує підготовку прогнозів і програм розвитку окремих галузей економіки.
Повноваження міністерств визначене указом Президента України від 12 березня 1996 року, яким затверджено Загальне положення про Міністерство та інший центральний орган державної виконавчої влади України. Це положення регламентує завдання, функції, права і обов'язки Міністерства як центрального органу державної виконавчої влади, підпорядкованого Кабінету Міністрів.
Одним з таких органів є й Міністерство аграрної політики України. Воно проводить державну політику у сфері сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової промисловості, рибного господарства, переробки сільськогосподарської продукції; розробляє і запроваджує механізми її реалізації; розробляє та організовує реалізацію державних комплексних і цільових програм (концепцій) розвитку агропромислового комплексу; сприяє спеціалізації та концентрації, горизонтальній і вертикальній інтеграції агропромислового виробництва; бере участь у розробленні проектів Державної програми економічного і соціального розвитку України, державного бюджету; організовує і забезпечує проведення аграрної реформи; сприяє поширенню досягнень науково-технічного прогресу та структурній перебудові в цій сфері економіки; бере участь у формуванні заходів щодо забезпечення економічної стабільності держави; забезпечує здійснення державного контролю за якістю вироблюваної сільськогосподарської продукції та сировини, їх зберіганням і реалізацією, в тому числі під час здійснення експортно-імпортних операцій.
Міністерство у своїй діяльності спирається на місцеві органи влади, зокрема управління сільського господарства і продовольства, які є структурними підрозділами обласних адміністрацій і підзвітними та підконтрольними голові відповідної адміністрації і Міністерству аграрної політики.
Повноваження й перелік питань, віднесених до відання місцевих органів управління сільського господарства, передбачаються у відповідних положеннях, які розробляються на основі Типових положень, затверджених Кабінетом Міністрів.
Основними завданнями управління сільського господарства і продовольства є участь у формуванні та реалізації державної аграрної політики, розроблення і здійснення заходів щодо гарантування продовольчої безпеки держави; розроблення та здійснення заходів державної підтримки і захисту вітчизняних товаровиробників, сприяння демонополізації виробництва і розвитку конкуренції в агропромисловому комплексі, формування ринкової інфраструктури, створення сприятливих економічних, матеріально-технічних і соціальних умов для прискорення розвитку реформованих господарств; організація роботи з питань насінництва і розсадництва, сортовипробування і захисту рослин, племінної справи, наукового і кадрового забезпечення сільськогосподарського виробництва, стандартизації, карантинного режиму, охорони праці та техніки безпеки.
Відповідно до покладених на нього завдань обласне управління здійснює керівництво і контролює діяльність управлінь (відділів) сільського господарства і продовольства районних держадміністрацій; готує пропозиції до проектів програм економічного і соціального розвитку відповідної території та місцевого бюджету; узагальнює практику реформування сільського господарства, вносить пропозиції з цих питань Міністерству аграрної політики; аналізує стан цінової політики і подає Міністерство агрополітики пропозиції щодо забезпечення цінового паритету на сільськогосподарську продукцію та роботи і послуги підприємств інших галузей економіки; готує пропозиції щодо здійснення економічної реформи і подає їх на розгляд керівництва держадміністрації, аналізує тенденції розвитку галузей агропромислового виробництва, подає пропозиції Міністерству агрополітики з питань прогнозування розвитку агропромислового виробництва та ін.
Як уже зазначалося, держава і в умовах ринкової економіки не може стояти осторонь виробничих процесів, в тому числі, і в першу чергу, в аграрній сфері. Вона здійснює ліцензування певних видів господарської діяльності. Ті ж види господарювання, що не підлягають ліцензуванню, теж не залишаються без контролю з боку державних та інших органів. Державні органи здійснюють нагляд за дотриманням стандартів, норм, правил, пов'язаних з якістю продукції, передусім сільськогосподарської, продукції тваринництва і рослинництва, продовольства, в тому числі продукції, що пройшла сертифікацію на відповідність діючим в Україні стандартам, нормам і правилам.
Правові та організаційні засади стандартизації в Україні визначає Закон від 17 травня 2001 року «Про стандартизацію». Він регулює відносини, пов'язані зі стандартизацією та застосуванням її результатів, і поширюється на суб'єктів господарювання незалежно від форм власності та видів діяльності, органи державної влади, а також на відповідні громадські організації.
Відповідно до цього закону стандартизацію мають здійснювати центральний орган виконавчої влади у сфері стандартизації, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері стандартизації, організовує, координує і проводить діяльність щодо розроблення, схвалення, прийняття, перегляду, зміни, розповсюдження національних стандартів, і може виконувати інші функції та повноваження згідно із законами України; Рада стандартизації, що затверджується Кабінетом Міністрів як колегіальний консультатив-но-дорадчий орган при ньому і формується на паритетних засадах із представників органів виконавчої влади, центрального органу виконавчої влади у сфері стандартизації, суб'єктів господарювання, Національної академії наук України, галузевих академій наук та відповідних громадських організацій (її основною функцією є вивчення, аналіз та розроблення пропозицій щодо вдосконалення діяльності у сфері стандартизації); технічні комітети стандартизації, які створюються центральним органом виконавчої влади для виконання функцій з розроблення, розгляду та погодження міжнародних (регіональних) та національних стандартів. Вони формуються з урахуванням принципу представництва всіх заінтересованих органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, суб'єктів господарювання та їх об'єднань, науково-технічних та інженерних товариств (спілок), товариств (спілок) споживачів, відповідних громадських організацій, провідних науковців і фахівців.
Крім того, центральні органи виконавчої влади, Верховна Рада, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, суб'єкти господарювання та їх об'єднання, відповідні громадські організації мають право у відповідних сферах діяльності та в межах повноважень, установлених законом, з урахуванням своїх господарських та професійних інтересів організовувати і виконувати роботи із стандартизації.
Стандартизація визначається законом як діяльність, що полягає у встановленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих завдань з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування в певній сфері, результатом якої є підвищення ступеня відповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню, усуненню бар'єрів у торгівлі і сприянню науково-технічному співробітництву. Відповідно — стандарт — це документ, що встановлює правила, загальні принципи або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, з зазначеною вище метою, розроблений у встановленому порядку на основі консенсусу.
Залежно від рівня суб'єкта стандартизації, який приймає чи схвалює стандарти, розрізняють національні стандарти, кодекси усталеної практики та класифікатори, прийняті чи схвалені центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації, видані ним каталоги та реєстри загальнодержавного застосування; стандарти, кодекси усталеної практики та технічні умови, прийняті чи схвалені іншими суб'єктами, що займаються стандартизацією.
Стандарти застосовуються на добровільних засадах, якщо інше не встановлено законодавством. Зокрема, обов'язковими вони стають для всіх суб'єктів господарювання, якщо це передбачено в технічних регламентах чи інших нормативно-правових актах; для учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній є посилання на певні стандарти; а також для виробника чи постачальника, якщо його продукція сертифікована щодо дотримання вимог стандартів.
Міжнародні (регіональні) стандарти та стандарти інших країн, якщо їх вимоги не суперечать законодавству України, можуть бути застосовані в установленому порядку шляхом посилання на них у національних та інших стандартах.
Таким чином, діяльність державної системи стандартизації спрямована на забезпечення реалізації єдиної технічної політики в цій сфері; захисту інтересів споживачів і держави з питань безпеки продукції (процесів, робіт і послуг) для життя, здоров'я та майна громадян; охорони навколишнього середовища; якості продукції відповідно до розвитку науки і техніки, потреб населення і народного господарства тощо.
Державні органи, що контролюють окремі сторони діяльності суб'єктів господарювання, повинні здійснювати повноваження в межах своєї компетенції. Підприємства вправі не виконувати вимоги цих органів, якщо вони виходять за межі їх повноважень. Вони мають право на одержання інформації про наслідки інспектування та перевірок. Дії посадових осіб, які здійснюють інспектування та перевірку, можуть бути оскаржені власником (а для державного — керівником) підприємства в порядку, передбаченому законодавством України. Посадові особи органів і організацій, які проводять перевірку діяльності підприємства, несуть відповідальність за розголошення його комерційної таємниці, тобто відомостей, пов'язаних із виробництвом, технологічною інформацією, Управлінням фінансами та іншою діяльністю підприємства, що не становлять державної таємниці, але розголошення (передача, витік) яких може завдати шкоди його інтересам.
Склад і обсяг відомостей, що є комерційною таємницею, порядок їх захисту визначається керівником підприємства. Відомості, які не можуть бути віднесені до комерційної таємниці, визначаються Кабінетом Міністрів України.

Розділ IV. Правове регулювання господарської діяльності виробників аграрної продукції

§ 1. Поняття господарської діяльності виробників аграрної продукції

Господарська діяльність будь-якого сільськогосподарського підприємства, кооперативу, фермера спрямована на виробництво, переробку та реалізацію продуктів сільського господарства, допоміжної продукції, надання окремих видів послуг та ін.
До господарської діяльності (у широкому значенні цього слова) можна віднести виробничу комерційну, фінансову діяльність та інші види діяльності товаровиробників, а також сукупність зовнішніх відносин у сфері господарювання.
Сільськогосподарське підприємство, кооператив, фермер у своїх установчих документах закріплюють види діяльності, якими вони будуть займатися. Становлення ринкової економіки вимагає від сільськогосподарських товаровиробників їх функціонування на принципах самоокупності та самофінансування і надає можливість кожному конкретному господарству розраховувати лише на власні сили і обирати ті види діяльності, які найбільш прийнятні для нього в конкретних природних умовах.
Необхідно зазначити, що зміст господарської правосуб'єктності сільськогосподарських виробників певною мірою залежить від природних особливостей усього сільськогосподарського виробництва (місцевих природних умов, структури сільськогосподарських угідь, якості ґрунтів тощо). Ці особливості повинні враховуватися під час вирішення питань розвитку господарства.
Стаття 5 Закону України «Про підприємництво» закріплює такі основні принципи господарської діяльності: вільний вибір видів Діяльності; самостійне формування її програми діяльності та вибір постачальників і споживачів вироблюваної продукції; установлення цін відповідно до законодавства; вільний найом працівників; вільне розпорядження прибутком тощо.
Обмеження у здійсненні підприємницької діяльності встановлюються щодо кола осіб, яким не можна займатися такою діяльністю (військовослужбовці, службові особи органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, господарських судів, державного нотаріату, а також органів державної влади та управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств), а також видів діяльності, якими можна займатися після одержання відповідної ліцензії.
Види діяльності, які потребують спеціального дозволу (ліцензії) та порядок її отримання регулюються Законом України від 1 червня 2000 року «Про ліцензування певних видів господарської діяльності».
Сільськогосподарські підприємства, кооперативи та фермери можуть у процесі здійснення тих чи інших видів діяльності вступати в різні форми виробничого кооперування з іншими приватними, кооперативними або державними виробниками. Ці правовідносини повинні бути належним чином оформлені, як-от: спільні підприємства, різні господарські товариства, об'єднання підприємств, тимчасові об'єднання на підставі господарських договорів. Виробниче кооперування дозволяє учасникам координувати свої плани, погоджувати строки виконання робіт, надавати виробничу допомогу тощо. Досить вдалим є об'єднання діяльності сільськогосподарських підприємств і торговельних організацій, що спрощує та вдосконалює реалізацію сільськогосподарської продукції.
Правову базу створення таких підприємств становлять закони «Про підприємства в Україні», «Про господарські товариства», «Про сільськогосподарську кооперацію» та ін. За галузевим і суб'єктним критеріями всі об'єднання підприємств можна поділити на групи. Залежно від галузі функціонування можна говорити про об'єднання, створені для виробництва, для переробки, для реалізації продукції (виробничі, агропромислові, комерційні). Можна їх класифікувати і за суб'єктним складом. (Більш детально про це див. у розділі XI.)
Господарська діяльність аграрних товаровиробників буде ефективною за умови їх стабільного фінансового становища. Фінансова діяльність підприємств спрямована на забезпечення належного функціонування виробництва та соціальної сфери. Кризовий стан економіки та недостатність коштів для фінансування сільського господарства вимагає ширшого залучення інвестицій і дотацій в аграрний комплекс України.
Дуже перспективним є залучення іноземних інвестицій у агропромисловий комплекс України. З метою розвитку цих відносин в Україні був прийнятий Закон «Про режим іноземного інвестування». Але іноземні інвестори не поспішають вкладати кошти в сільське господарство України та переробний комплекс, хоча завважують перспективність такого вкладення. Основним інвестором, отже, залишається держава, яка проводить цілеспрямовану роботу для покращання діяльності сільськогосподарських виробників. Укази Президента «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку в Луганській області», «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності в Закарпатській області» дещо зупинили спад інвестиційної діяльності в цих регіонах. Проте практика свідчить, що цих заходів недостатньо для кардинальних змін у сфері цих відносин.
Один із важливих важелів діяльності в АПК становить кредитування. Основними принципами чинного порядку кредитування є строковий і цільовий характер надання кредитів, їх повернення, економічна вигода від користування кредитами.
Інвестиційна діяльність насамперед спрямована на зростання основних та оборотних фондів, їх модернізацію, що у свою чергу сприяє зростанню виробництва в усіх сферах сільськогосподарської діяльності.
Важливим напрямком господарської діяльності аграрних товаровиробників є підвищення рівня механізації і автоматизації виробництва. Розвиток матеріально-технічної бази сільськогосподарського виробництва — основна умова його послідовної інтенсифікації.
Ціла низка заходів, спрямована на вдосконалення матеріально-технічного забезпечення аграрного виробництва є складовою частиною господарської діяльності. Товаровиробники, кожен зокрема, мають право самостійно закуповувати засоби виробництва, для чого створені організації, що надають їм у цьому допомогу. Крім закупівлі нової техніки, господарства укладають договори оренди про надання її в тимчасове користування, які передбачають можливість передачі такої техніки у власність.
Закон України «Про лізинг» є важливою правовою основою впровадження нових форм, агротехнічного обслуговування колективних, селянських (фермерських) господарств, окремих споживачів технічними засобами, досягнення відповідності типів машин розмірам та умовам виробництва.
Важливим кроком інтенсифікації сільськогосподарського виробництва є його науково обгрунтована хімізація. Значна кількість чинних нормативних актів спрямована на ефективне використання і збереження її засобів.
Ефективне господарювання вимагає широкого використання досягнень науки і техніки. Товаровиробники вправі укладати договори з науково-дослідними установами на розробку наукової продукції або одержання вже готових результатів досліджень з впровадженням їх у виробництво. Товаровиробники можуть самостійно проводити ті або інші наукові експерименти, впроваджувати у виробництво нові досягнення, що дозволяють покращити технологію, а також досягти більш високих показників у виробництві сільськогосподарської продукції
Таким чином, сукупність всіх практичних дій сільськогосподарських підприємств, кооперативів і фермерів, спрямованих на розвиток сільськогосподарського виробництва та соціальної сфери, становлять господарську діяльність товаровиробників аграрного сектора.

§ 2. Основні засади і правові форми планування господарської діяльності сільськогосподарських товаровиробників

Господарська діяльність аграрних товаровиробників формується на планових засадах. Необхідність планового ведення виробництва є загальною потребою всього господарського сектора. Належним чином розроблені плани є правовою базою усього ведення сільськогосподарського виробництва. Порядок планування раніше (до перебудовних процесів в Україні) був повністю регламентований з боку держави. Тепер Закон України «Про підприємства в Україні» закріпив положення про те, що підприємство самостійно проводить планування господарської та інших видів діяльності. Аналогічне правило містить і Закон «Про сільськогосподарську кооперацію».
Основу для планування становлять державні контракти, які виробник бере до виконання, укладені договори з іншими контрагентами. Виробничі плани повинні передбачати максимальне одержання продукції високої якості при найменших затратах праці і засобів виробництва.
Роботу щодо планування виробництва на підприємстві проводить виконавчий орган його управління за участю фахівців і керівників структурних підрозділів. Затверджує розроблені плани вищий орган управління — загальні збори членів кооперативу або директор сільськогосподарського підприємства.
Плани залежно від терміну дії поділяють на перспективні, поточні та оперативні. Роль перспективного плану дещо знизилася внаслідок того, що економічна нестабільність не дає можливості прогнозувати на тривалий термін всі можливі аспекти господарювання.
Згаданий план спрямовано на вирішення найбільш значних питань організації і розвитку виробництва, визначення генеральної перспективи розвитку підприємства. Строк його здійснення індивідуальний для кожного господарства, але завжди більш тривалий, ніж один календарний рік. План містить виробничу спеціалізацію господарства, оптимальне поєднання галузей і основні напрями їх розвитку, визначається також структура господарства, організація його земельної території, розвиток міжгосподарських виробничих зв'язків, перспективи виробничого і культурно-побутового будівництва та інші важливі питання господарської діяльності.
Перспективний план є основою для складання виробничо-господарських планів на короткий термін. Поточне планування повинне забезпечувати розвиток господарства протягом одного календарного року. В цьому плані розвиваються і деталізуються положення перспективних планів, корегуються окремі показники.
Поточний план містить детальну програму розвитку на рік усіх галузей господарства. Передбачається досягнення визначених виробничих показників рослинництва і тваринництва, обсяг сільськогосподарської продукції для продажу, конкретні шляхи виконання запланованих показників. У плані передбачаються виробничі затрати і джерела їх погашення, міститься розрахунок собівартості продукції, планується доход господарства і його розподіл, а також вирішуються інші питання розвитку підприємства. Необхідною умовою ефективності планів є своєчасність їх розробки і доведення планових завдань до виробничих підрозділів. Планові завдання є засобом конкретизації відповідних показників річного плану для його виконавців.
Належне виконання річних планів підприємства і структурних підрозділів неможливе без оперативного планування їх виробничої діяльності. Основним видом такого планування є робочий план, що складається як у межах усього господарства, так і в межах його структурних підрозділів на період виконання сільськогосподарських робіт: весняно-посівних, догляду за посівами, збору врожаю та інші.
Чинне законодавство не містить регламентації складання і прийняття робочих планів. Підприємства самостійно розробляють форми відповідних планів і вирішують всі питання, пов'язані з їх підготовкою і розробкою. Загальним для цих планів є те, що в них уточнюються, конкретизуються і деталізуються положення річних планів господарства і його виробничих підрозділів безпосередньо до кожного виду роботи, особливостей господарського року, забезпеченості господарства на поточний момент технікою, кадрами тощо. Вони допомагають швидко і чітко реагувати на зміни умов господарювання.
У зазначених планах відображується конкретна розстановка кадрів і техніки під час виконання відповідної роботи, черговість робіт і термін їх виконання, визначаються особи, відповідальні за виконання. Завдання робочих планів доводяться до кожного конкретного виконавця роботи. Робочі плани розробляються правлінням кооперативу, керівником сільськогосподарського підприємства із залученням керівників структурних підрозділів.
Своєрідною формою оперативного планування є плани-наря-ди, які доводяться в усній формі. На основі одержаного наряду керівник підрозділу дає конкретні завдання працівникам, організовує розстановку людей і техніки.
Підрозділи характеризуються чітко вираженими організаційною єдністю та стабільністю. Виявляється це в юридичному затвердженні у складі підрозділу окремих працівників, у закріпленні за ним земельних ділянок, техніки та інших засобів виробництва, у системі органів і посадових осіб, які організовують управління.
У процесі діяльності виробничі підрозділи вступають у широкий комплекс взаємовідносин як із органом управління всього підприємства, так і між собою, а в деяких випадках і з іншими підприємствами та підприємцями. Права й обов'язки конкретних підрозділів повинні бути закріплені в положеннях про ці підрозділи або у статуті підприємства. Під час їх розробки необхідно виходити з системи чинних у даному господарстві локальних нормативних актів.

§ 3. Договори і державні контракти — правові основи господарської діяльності аграрних товаровиробників

Економічні відносини між колективними, державними, приватними підприємствами (організаціями, установами) і підприємцями регулюються відповідними договорами. Зміст і форма цих договорів, порядок їх укладення та виконання, а також юридична відповідальність за їх неналежне виконання або невиконання визначається чинним законодавством.
Договори є основним правовим засобом регулювання відносин у сферах матеріально-технічного постачання, виробничо-технічного обслуговування, продажу продукції, агрохімічного обслуговування, будівництва об'єктів виробничого і спеціального призначення тощо.
Сільськогосподарські товаровиробники несуть самостійну майнову відповідальність перед державою і своїми контрагентами.
Особливим правовим інструментом господарської діяльності сільськогосподарських підприємств і об'єднань є державний контракт. Правові питання, пов'язані з цим, регулює Закон України «Про поставки продукції для державних потреб».
Державний контракт укладається для задоволення державних потреб з метою розв'язання соціально-економічних проблем, створення і підтримання на належному рівні матеріальних резервів тощо. Цей документ являє собою договір, укладений державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення, тобто суб'єктом господарської діяльності України усіх форм власності.
Фінансування поставки продукції для державних потреб проводиться за рахунок коштів державного бюджету України.

Розділ VI. Правове регулювання організації, дисципліни та охорони праці в сільськогосподарських підприємствах

§ 1. Правові форми організації праці в сільськогосподарських підприємствах

Цілеспрямоване управління виробничою діяльністю трудових колективів сільськогосподарських підприємств досягається впровадженням і закріпленням наукових форм організації праці, тобто раціональних форм поєднання трудових ресурсів із засобами виробництва, які забезпечують ефективність виробничого процесу при постійному поліпшенні соціальних умов праці селян.
За роки існування України як самостійної незалежної держави прийнято значну кількість нормативних актів, спрямованих на поліпшення регулювання праці в сільському господарстві. Це закони «Про селянське (фермерське) господарство», «Про господарські товариства», «Про сільськогосподарську кооперацію», «Про охорону праці». Ними та іншими нормативно-правовими актами передбачені організаційно-правові форми сільгосптоваровиробників, їх структурний склад та форми організації виробництва.
Можливими формами організації виробництва на сільськогосподарських підприємствах є ділянки, цехи, ферми, бригади, ланки, відділення та інші виробничі підрозділи. Структура господарства встановлюється залежно від його розмірів, виробничого напряму, внутрішньогосподарської спеціалізації, розміщення виробництва, прогресивних форм організації праці та інших умов виробництва. Кожне сільськогосподарське підприємство самостійно визначає форми оплати праці його членів та інших працівників. Трудові відносини членів підприємства та найманих працівників регулюються законами України «Про сільськогосподарську кооперацію», «Про селянське (фермерське) господарство», «Про підприємства в Україні», статутами підприємств, правилами внутрішнього розпорядку, законодавством про працю. Статути та правила внутрішнього розпорядку відіграють важливу роль в організації праці і координації дій внутрішньогосподарських підрозділів (ланок, бригад, ділянок), а також підрозділів, притаманних товаровиробникам у галузі тваринництва.
Структурні виробничі підрозділи сільськогосподарського кооперативу створюються правлінням підприємства і затверджуються загальними зборами з відображенням про це в статуті.
Найстарішою формою організації праці є бригади. Спочатку вони створювалися за територіальною ознакою — бригада-двір. Проте самі бригади за спеціалізацією були різноплановими: спеціалізовані механізовані тваринницькі, рослинницькі бригади. Пізніше з'явилися будівельні бригади, комунальні, дорожні бригади тощо. У сільськогосподарських підприємствах, відповідно до їх спеціалізації, створюються ланки, бригади, дільниці, цехи, ферми, загони тощо.
Для державних сільськогосподарських підприємств притаманні такі структурні виробничі підрозділи, як постійні виробничі бригади, ланки, механізовані загони для виконання спеціалізованих робіт і т. ін.
У великих сільськогосподарських підприємствах можуть створюватися галузеві і багатогалузеві, а також комплексні бригади.
Найбільшим структурним підрозділом є ділянка. Вона може складатися, залежно від спеціалізації товаровиробника, з різних формувань, наприклад ферми, бригади. Ланка — це внутрішньо-бригадне (внутрішньоструктурне) стійке формування. Останнім часом у зв'язку з розвитком підсобних підприємств та промислів почали з'являтися такі виробничі підрозділи, як цехи та відділення.
Керівництво внутрішньогосподарськими структурними підрозділами здійснюють ланкові, бригадири, завідуючі відділеннями, цехами, фермами, ділянками.
Згідно з правилами внутрішнього трудового розпорядку сільськогосподарського підприємства керівник виробничого підрозділу встановлює особисто або через фахівців (ланкових, бригадирів, завфермами) завдання членам сільськогосподарського підприємства на виконання робіт з урахуванням їх виробничої кваліфікації, віку, стану здоров'я; знайомить їх з нормативами виробітку, розцінками за обсяг виконаних робіт; забезпечує працівників необхідними для роботи засобами виробництва, а при потребі і транспортом для поїздки на роботу; закріплює за ланками та окремими працівниками техніку, робочу худобу тощо; найбільш раціонально організовує працю робітників, створює безпечні умови праці, здійснює контроль за якістю і строками робіт, облік праці і заробітку кожного члена підприємства, забезпечує дотримання трудової дисципліни; вживає заходів щодо ефективного використання і збереження державного майна та майна підприємства; організовує ремонт будинків, споруд, транспортних засобів та інвентаря.
Так, ланковий організовує роботу ланки і бере участь у ній разом з усіма працівниками, допомагає керівникові підрозділу в підрахунку заробітків членів ланки, здійснює контроль за якістю робіт, несе відповідальність за виконання виробничого завдання та розпоряджень керівника виробничого підрозділу і фахівців. Бригадир організовує роботу бригади, веде облік виконаної роботи її членами (ланками), здійснює контроль за якістю робіт, передає дані в підрахунку заробітків, несе відповідальність за виконання виробничого завдання перед керівництвом підприємства тощо.
При здійсненні виробничої і господарської діяльності підрозділів втілюються методи організації і стимулювання праці, які забезпечують в умовах ринкових відносин залежність розмірів заробітної плати працівників від кінцевих результатів сільськогосподарського року.

§ 2. Підбір, підготовка та розстановка кадрів сільськогосподарського виробництва

Професійний склад сільськогосподарського підприємства неоднорідний. Розрізняють керівників, фахівців сільського господарства, осіб управлінського та обслуговуючого персоналу і кадри масових професій. Очолювати бригади, ділянки, ферми в кооперативних, корпоративних та інших підприємствах повинні кваліфіковані фахівці і керівники цих колективів.
Державне сільськогосподарське підприємство очолює директор. Він призначається і звільняється з посади вищим органом або ж з ним укладається контракт. Заступник директора, головний бухгалтер і головні фахівці сільськогосподарського підприємства призначаються і звільняються з посад за поданням директора вищим органом.
Керівники сільгосподарських підприємств кооперативного типу поділяються на виборних і призначувальних. Так, загальні збори членів підприємства обирають таємним або відкритим голосуванням зі свого складу на певний термін голову підприємства, який одночасно є головою правління підприємства. Голова здійснює повсякденне керівництво його діяльністю, забезпечує своєчасне проведення загальних зборів, засідань правління та виконання їх рішень, несе відповідальність перед членами підприємства за результати роботи господарства, представляє його без довіреності перед державними органами, підприємствами, організаціями та установами, укладає договори тощо. Розпорядження голови підприємства в усній або письмовій формі в межах його компетенції обов'язкові для всіх членів підприємства та працівників, які працюють за трудовим договором.
Правління підприємства обирає зі свого складу заступників голови підприємства, вносить пропозиції на загальних зборах членів підприємства про їх затвердження, про призначення головного бухгалтера, інших головних фахівців підприємства та про звільнення їх з посади. Заступники голови підприємства та головні спеціалісти несуть відповідальність за стан керованої ними ділянки роботи.
Збори бригади (підрозділу) обирають раду бригади (підрозділу), головою якої є керівник підрозділу, з подальшим її затвердженням правлінням підприємства. Усі інші посадові особи призначаються і звільняються з роботи рішенням правління підприємства. Рішення правління про призначення та звільнення з роботи головних (старших) спеціалістів і головного бухгалтера затверджуються загальними зборами членів підприємства.
Відмінну від інших групу керівників становлять фахівці сільського господарства, їх правове становище регламентується Положенням про спеціаліста сільського господарства. Його дія поширюється на агрономів, інженерів усіх спеціальностей, зоотехніків, ветеринарних лікарів, економістів, бухгалтерів, які мають вищу або середню спеціальну освіту і працюють безпосередньо в кооперативах та інших сільськогосподарських підприємствах. Для здійснення контролю за господарською і фінансовою діяльністю правління та посадових осіб підприємства найвищим органом управління відкритим чи таємним голосуванням (як правило, строком на 3 роки) обирається ревізійна комісія. Підсумки перевірок та інших контрольних дій ревізійна комісія оформляє спеціальним актом, знайомить із ним правління та осіб, діяльність яких перевірялась, доповідає загальним зборам, які приймають рішення про затвердження акта.

§ 3. Робочий час і час відпочинку працівників сільського господарства

Нормуванням робочого часу визначаються межі періодів, коли працівники повинні бути на підприємстві і виконувати свої обов'язки.
Тривалість і розпорядок робочого дня в підприємстві, порядок надання вихідних днів, щорічних оплачуваних відпусток, а також мінімум трудової участі його працездатних членів, порядок проходження випробувального строку регламентується правилами внутрішнього розпорядку підприємства, які здебільшого розробляються на підставі Примірних правил внутрішнього розпорядку.
У напружені періоди сільськогосподарських робіт у разі виробничої необхідності правління підприємства може змінювати час початку і закінчення роботи проти вказаного в розпорядку дня, керівники підприємств можуть призначати працівників на роботу в нічний час. Для працівників підприємств, зайнятих у тваринництві та на інших роботах, пов'язаних з безперервним циклом виробництва, а також для механізаторів у напружені періоди сільськогосподарських робіт вводиться двозмінна або тризмінна робота.
У виробничих підрозділах зі змінною організацією праці розробляється і затверджується правлінням підприємства графік роботи з урахуванням прийнятої технології виробництва. Перехід працівника з однієї зміни в другу відбувається, як правило, через кожний тиждень. Основою для тимчасового звільнення від роботи є листок непрацездатності, довідка по догляду за хворим, а також дозвіл правління або керівника виробничого підрозділу у зв'язку з виконанням державних або громадських обов'язків, передбачених законодавством, та за іншими поважними причинами.
Тривалість робочого часу працівників державних сільськогосподарських підприємств регулюється Кодексом законів про працю України. Його норми визначають скорочену тривалість робочого часу, тривалість щоденної роботи, роботи напередодні святкових, неробочих і вихідних днів, роботу в нічний час, початок і закінчення роботи, поділ робочого дня на частини (статті 50—65 КЗпП). Ці норми мають конституційний характер. Так, ст. 45 Конституції України проголошує: «Кожен, хто працює, має право на відпочинок». Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи в нічний час». У сільському господарстві виконання цих конституційних вимог має свої особливості. Голові підприємства, його заступникам, головним (старшим) фахівцям, а також членам підприємства, які працюють у тваринництві та інших галузях господарства з безперервним процесом виробництва, вихідні дні надаються за графіком, затвердженим правлінням. Членам підприємства, що працюють у суспільному виробництві, надається оплачувана відпустка, її тривалість визначають загальні збори підприємства.
Трудове законодавство України визначає час відпочинку працівників, зайнятих на роботах у державних сільськогосподарських підприємствах, зокрема перерву робочого дня для відпочинку і харчування, вихідні, святкові і неробочі дні, а також щорічні відпустки (статті 66-84 КЗпП).

§ 4. Трудова дисципліна в сільськогосподарських підприємствах

Трудова дисципліна об'єднує робітників, службовців, членів сільськогосподарських кооперативів у трудові колективи. Високий рівень трудової дисципліни складається там, де кожний працівник належним чином виконує свої професійні обов'язки. Основні трудові права та обов'язки робітників і службовців регламентує Кодекс законів про працю України. Обов'язки робітників державних сільськогосподарських підприємств конкретизовані в галузевих правилах внутрішнього розпорядку. На їх основі трудові колективи державних сільськогосподарських підприємств затверджують за узгодженням із профспілковим комітетом правила внутрішнього трудового розпорядку господарства (ст. 142 КЗпП України).
Трудові обов'язки працівників сільськогосподарських підприємств кооперативного типу закріплюються в статутах цих підприємств та у правилах внутрішнього трудового розпорядку. Згідно зі статутом і правилами внутрішнього розпорядку підприємства за досягнення високих результатів у виробництві, розробку та втілення пропозицій по його вдосконаленню, економію громад-ських коштів, багатолітню бездоганну працю в сільському господарстві та інші заслуги загальні збори підприємства (збори упов-новажених) або правління за узгодженням з профспілковим комітетом визначають такі заходи заохочення: оголошення подяки, видача премії, нагородження цінним подарунком, нагородження Почесною грамотою. Загальні збори підприємства (збори уповноважених) можуть встановити інші заходи морального та матеріального заохочення. Пропозиції про заохочення обговорюються на зборах або раді виробничого підрозділу і вносяться на розгляд правління підприємства. За порушення статуту підприємства, правил внутрішнього трудового розпорядку, невиконання рішень загальних зборів (зборів уповноважених), правління підприємства, розпоряджень посадових осіб, порушення виробничої і трудової дисципліни, запізнення або невихід на роботу, самовільне її залишення, появу на роботі в нетверезому стані тощо, а також невиконання без поважних причин обов'язкового мінімуму трудової участі в суспільному виробництві, недбале ставлення до майна підприємства, самовільне використання техніки, робочої худоби та іншого майна підприємства в особистих цілях, невиконання встановлених норм і правил техніки безпеки та за інші порушення на винних можуть бути накладені загальними зборами (зборами уповноважених) або правлінням підприємства такі стягнення, як догана, звільнення з посади (роботи) з обов'язковим наданням іншої роботи; попередження про звільнення з роботи чи виключення з членів підприємства. Виключення з членів підприємства, яке створено на принципах членства як крайній захід стягнення, застосовується загальними зборами підприємства до осіб, які систематично порушують статут або правила внутрішнього трудового розпорядку. До працівників державних сільськогосподарських підприємств або тих, які працюють за контрактом чи трудовим договором у вищевказаних підприємствах і припустилися аналогічних порушень, застосовуються такі міри, згідно з КЗпП, як розірвання трудового договору чи контракту.
Існує такий порядок застосування дисциплінарних стягнень: збори або рада виробничого підрозділу розглядає відповідні документи і обговорює порушення, допущені окремими членами колективу і, залежно від ступеня порушення, вносить свої пропозиції до правління підприємства про притягнення винних до відповідальності. Правління підприємства після уважного розгляду цього порушення може винести одне з дисциплінарних стягнень, передбачених статутом. Дисциплінарні стягення на голову підприємства, членів правління, голову і членів ревізійної комісії можуть бути накладені тільки за рішенням загальних зборів членів підприємства. За кожне порушення може накладатися тільке одне дисциплінарне стягнення і в строк не пізніше місяця від дня виявлення проступку і не пізніше шести місяців від дня його вчинення. Застосування заходів дисциплінарного стягнення не звільняє від притягнення винних до матеріальної відповідальності за недбайливе ставлення до майна підприємства, умисне заподіяння шкоди та в інших випадках, передбачених законодавством, а також коли протиправна поведінка члена підприємства викликала загибель, нестачу, пошкодження або втрату майна підприємства.

§ 5. Охорона праці та здоров'я працівників сільського господарства

Стаття 43 Конституції України проголошує право кожного громадянина нашої держави на «належні, безпечні і здорові умови праці». Закріплюються ці права і законом України «Про охорону праці».
Охорона праці — це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів і засобів, спрямованих на збереження здоров'я людини в процесі праці.
При укладенні громадянами трудового договору чи контракту з підприємствами або оформленні членства громадянин має бути інформованим роботодавцем під розписку про умови праці на підприємстві, наявність на робочому місці, де він буде працювати, небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які не усунуто, та можливі наслідки їх впливу на здоров'я, а також його права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до законодавства і колективного договору.
Умови трудового договору не можуть містити положень, які не відповідають законодавчим та іншим нормативним актам про охорону праці. Умови праці та безпека на робочому місці, безпека технелогічних процесів, роботи машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівниками, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам нормативних актів про охорону праці. Працівник має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров'я і навколишнього середовища. Факт наявності такої ситуації підтверджується фахівцями з охорони праці підприємства за участю представника профспілки і уповноваженого трудового колективу, а в разі виникнення конфлікту — відповідним органом державного нагляду за охороною праці за участю представника профспілки. За період простою з цих причин, а не з вини працівника за ним зберігається середній заробіток. На час зупинення підприємства, цеху, дільниці, окремого виробництва або устаткування органом державного нагляду або службою охорони праці за працівником зберігається його місце роботи. Працівник має право розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не дотримується законодавства про охорону праці чи не виконує умов трудового договору з цих питань. У цьому разі працівнику виплачується вихідна допомога в розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного заробітку. Усі працівники підлягають обов'язковому соціальному страхуванню від нещасних випадків і професійних захворювань. Страхування здійснюється в порядку і на умовах, визначених законодавством і колективним договором (угодою і трудовим договором).
Працівники, зайняті на роботах із важкими та шкідливими умовами праці, безоплатно забезпечуються лікувально-профілактичним харчуванням (молоком або рівноцінними харчовими продуктами), мають право на оплачувані перерви санітарно-оздоровчого призначення, скорочення робочого часу, додаткову оплачувану відпустку, оплату праці в підвищеному розмірі та інші пільги і компенсації, що надаються в передбаченому законодавством порядку.
На роботах із шкідливими та небезпечними умовами праці, а також на роботах, пов'язаних із забрудненням або несприятливими температурними умовами, працівникам видаються безоплатно за встановленими нормами спеціальний одяг, взуття та інші засоби індивідуального захисту, а також змиваючі та знешкоджуючі засоби.
Відповідно до законодавства роботодавець зобов'язаний відшкодувати шкоду працівнику, заподіяну йому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням трудових обов'язків, у повному обсязі втрачений заробіток, а також сплатити потерпілому (членам сім'ї та утриманцям потерпілого) одноразову допомогу, а також відшкодувати моральну шкоду. Відшкодування моральної шкоди провадиться в тому разі, коли небезпечні і шкідливі умови праці призвели до моральних втрат потерпілого, його фізичних і моральних страждань, порушення його нормальних життєвих зв'язків, а також інших негативних наслідків, які вимагають від нього додаткових зусиль по організації свого життя.
Роботодавець створює на підприємстві службу охорони праці. Служба охорони праці підпорядковується безпосередньо керівникові підприємства і прирівнюється до основних виробничо-технічних служб. За порушення нормативних актів про охорону праці, невиконання розпоряджень посадових осіб органів державного нагляду з питань безпеки, охорони праці винні можуть притягатись до сплати штрафу. Штрафи накладаються керівниками Державного комітету України по нагляду за охороною праці та їх місцевих органів. Максимальний розмір штрафу не може перевищувати двох відсотків місячного фонду заробітної плати підприємства.
Державними міжгалузевими та галузевими нормативними актами про охорону праці є правила, стандарти, положення, інструкції та інші документи, обов'язкові для виконання.
Державне управління охороною праці в Україні здійснюють Кабінет Міністрів України; Державний комітет України по нагляду за охороною праці; Міністерство аграрної політики та інші центральні органи державної виконавчої влади; місцева державна адміністрація; місцеві ради. Державний нагляд за дотриманням законодавчих та інших нормативних актів з охорони праці здійснюють: Державний комітет України з нагляду за охороною праці; Державний комітет України з ядерної та радіаційної безпеки; органи державного пожежного нагляду Управління пожежної охорони Міністерства внутрішніх справ України; органи та заклади санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров'я України.
Органи державного нагляду за охороною праці не залежать від будь-яких господарських органів, громадських об'єднань, політичних формувань, місцевих державних адміністрацій та місцевих рад і діють відповідно до положень, що затверджуються Кабінетом Міністрів України. Органи державного нагляду за охороною праці встановлюють порядок опрацювання і затвердження положень, інструкцій та інших актів про охорону праці, що діють на підприємствах, розробляють типові документи з цих питань.
Посадові особи органів державного нагляду за охороною праці несуть відповідальність за виконання покладених на них обов'язків згідно з чинним законодавством.
Громадський контроль за дотриманням законодавства про охорону праці здійснюють: трудові колективи через обраних ними уповноважених; професійні спілки — в особі своїх виборних органів та представників. Уповноважені трудових колективів з питань охорони праці мають право безперешкодно перевіряти на підприємствах виконання вимог щодо охорони праці і вносити обов'язкові для розгляду пропозиції про усунення виявлених порушень. Для виконання цих обов'язків роботодавець за свій рахунок організовує навчання і звільняє, в разі необхідності, уповноваженого з питань охорони праці від основної роботи на передбачений колективним договором строк із збереженням за ним середнього заробітку.
Уповноважені трудових колективів діють відповідно до Типового положення, затвердженого Державним комітетом України з нагляду за охороною праці за погодженням з профспілками.
Професійні спілки здійснюють контроль за дотриманням законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці, створенням безпечних і нешкідливих умов праці, належного виробничого побуту працівників і забезпеченням засобами колективного та індивідуального захисту. Вони мають право безперешкодно перевіряти стан умов і безпеки праці на виробництві, виконання відповідних програм і зобов'язань колективних договорів (угод), вносити роботодавцям, державним органам управління подання з питань охорони праці та одержувати від них аргументовану відповідь.
За порушення законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці, створення перешкод для діяльності посадових осіб органів державного нагляду і представників професійних спілок винні працівники притягуються до дисциплінарної, адміністративної, матеріальної, кримінальної відповідальності згідно з законодавством.
Відповідно до Положення про службу охорони праці в системі Міністерства аграрної політики України, затвердженим Державним комітетом України по нагляду за охороною праці 9 березня 1994року', роботодавцем або уповноваженим ним органом на підприємствах, установах, організаціях незалежно від форм власності та видів їх діяльності для організації виконання правових, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних, соціально-економічних, лікувально-профілактичних заходів, спрямованих на запобігання нещасним випадкам, професійним захворюванням і аваріям у процесі праці, створюється служба охорони праці, її ліквідація допускається лише в разі ліквідації підприємства. Служба охорони праці залежно від чисельності працюючих може функціонувати як самостійний структурний підрозділ або у вигляді групи фахівців чи одного фахівця, в тому числі за сумісництвом. В управлінні сільського господарства та продовольства районної держадміністрації ця служба охорони праці підпорядковується безпосередньо начальнику районного управління.
Наказом Державного комітету України з нагляду за охороною праці від 3 вересня 1993 року №72 затверджено Типове положення про комісію з питань охорони праці на підприємстві. Така комісія може створюватися на підприємствах, в організаціях, господарствах із кількістю працівників 50 і більше осіб незалежно від форм власності та видів господарської діяльності. Цей постійно діючий контрольно-дорадчий орган трудового колективу та роботодавця створюється з метою залучення їх представників до співробітництва в галузі управління охороною праці на підприємстві, узгодженого вирішення питань, що виникають у цій сфері. Рішення про створення комісії, її кількісний і персональний склад, строк повноважень приймається трудовим колективом на загальних зборах (конференціях) за поданням роботодавця, органу самоврядування трудового колективу та профспілкового комітету.
Загальні збори затверджують і Положення про комісію з питань охорони праці підприємства, яке розробляється за участю сторін на основі Типового положення. Комісія формується на засадах рівного представництва осіб від роботодавця та від трудового колективу. Комісія у своїй діяльності керується законодавством про працю, міжгалузевими і галузевими актами з охороною праці, а також Положенням про комісію з питань охорони праці підприємства. Основні завдання комісії:
— захист прав та законних інтересів працівників у сфері охорони праці;
- підготовка на основі аналізу стану безпеки та умов праці на виробництві рекомендацій щодо профілактики виробничого травматизму і професійних захворювань, практичної реалізації принципів державної політики в галузі охорони праці на підприємстві;
- узгодження шляхом двосторонніх консультацій позицій сторін у вирішенні практичних питань у сфері охорони праці з метою забезпечення поєднання інтересів держави, роботодавця та трудового колективу, кожного працівника, запобігання конфліктам;
- вироблення пропозицій щодо включення до колективного договору окремих питань з охорони праці та використання коштів фонду охорони праці підприємства.
Комісія має такі права:
— звертатися до власника або уповноваженого ним органу, органу самоврядування трудового колективу, профспілкового комітету з пропозиціями щодо регулювання відносин у сфері охорони праці;
— створювати робочі групи з членів комісії для вироблення узгоджених рішень з конкретних питань охорони праці з залученням до їх складу на договірній основі за погодженням сторін відповідних фахівців, експертів, інспекторів державного нагляду за охороною праці;
- здійснювати контроль за дотриманням вимог законодавства з питань охорони праці безпосередньо на робочих місцях, забезпеченням працюючих засобами колективного та індивідуального захисту;
- знайомитися з будь-якими матеріалами з питань охорони праці, аналізувати стан умов і безпеки праці на підприємстві, виконання відповідних програм і колективних договорів;
- мати вільний доступ на всі дільниці виробництва та обговорювати з працівниками питання охорони праці.
Комісію очолює голова, який обирається на її засіданні. Зі складу комісії обирається також заступник голови та секретар. Члени комісії виконують свої обов'язки, як правило, на громадських засадах. При залученні до окремих перевірок, проведенні навчання вони можуть звільнитися від основної роботи на передбачений колективним договором термін із збереженням за ними середнього заробітку. Комісія здійснює свою діяльність на основі планів. Засідання комісії проводиться не менше одного разу на квартал і вважається правомочним, якщо на ньому присутня від кожної із сторін більшість її членів. Комісія не менш одного разу на рік звітує про свою роботу на загальних зборах трудового колективу.

§ 6. Порядок розгляду трудових спорів працівників сільського господарства

Трудові спори працівників сільського господарства розглядаються комісіями з трудових спорів та в судовому порядку.
Обов'язковим первинним органом при розгляді спорів є комісія з трудових спорів, яка обирається загальними зборами (конференцією) трудового колективу підприємства. Ця комісія зі свого складу обирає голову комісії, його заступника та секретаря.
Працівник може звернутися в комісію протягом трьох місяців з того моменту, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а в спорах про виплату належної йому заробітної плати - без обмеження будь-яким строком.
Комісія повинна розглянути трудовий спір у десятиденний термін з моменту подачі заяви. Спір розглядається в присутності особи, що подала заяву. Розгляд спору при відсутності працівника допускається лише за його письмовою заявою. За бажанням працівника при розгляді спору від його імені може виступати представник профспілкового органу або за вибором працівника інша особа, втому числі адвокат. У разі нез'явлення працівника або його представника на засідання комісії розгляд заяви відкладається на наступне засідання.
Комісія правомочна вирішувати питання при наявності двох третин її складу, рішення приймається простою більшістю голосів. У разі незгоди з рішенням комісії з трудових спорів працівник чи роботодавець або уповноважений ним орган можуть оскаржити її рішення до суду в десятиденний строк з дня вручення їм виписки з протоколу засідання комісії. Пропуск строку не є підставою відмови в прийнятті заяви. Визнавши причини пропуску поважними, суд може поновити цей строк і розглянути спір по суті. Якщо строк не буде поновлений, заява не розглядається і рішення комісії з трудових спорів залишається в силі.
Рішення комісії з трудових спорів підлягає виконанню роботодавцем в триденний строк по закінченні десяти днів, передбачених На його оскарження.

Розділ VII. Оплата праці в сільському господарстві

§ 1. Поняття та особливості оплати праці в сільськогосподарських підприємствах

Оплата праці — це винагорода за працю, яку вкладає працівник у сільськогосподарське виробництво. В умовах ринкових відносин значно зростає роль нормування праці. За його допомогою можна оцінити трудовий внесок працівників з урахуванням кількості та якості, витраченої на виробництво певної продукції. Для цього необхідно застосовувати обгрунтовані нормативи часу, виробітку, обслуговування, точного обліку праці кожного працівника, обсягу виробленої ним продукції.
Рівень оплати праці в кожному сільськогосподарському підприємстві залежить від кінцевого результату його роботи, тобто від валового прибутку. Взаємозв'язок міри праці та її оплати здійснюється через форми і системи оплати праці, які залежать від особливостей сільськогосподарського виробництва, від нових економічних та трудових відносин.
Специфіка праці в аграрному секторі виробництва полягає в тому, що при її однакових затратах можна отримати різні кінцеві результати, які залежать також від погодно-кліматичних умов, від родючості землі, від сортів насіння. Все це необхідно враховувати при застосуванні відповідних форм та систем оплати праці.
Існуюча в сільгосппідприємствах оплата праці поділяється на основну та додаткову.
Основна оплата праці — це винагорода, що являє собою заробіток, який нараховується за тарифними ставками, посадовими окладами, з урахуванням виробленої продукції, її кількості та якості. Додаткова оплата — це винагорода за працю понад установлені норми, за одержання зверхпланового врожаю, за винахідливість, трудові успіхи. Вона включає доплати, надбавки, компенсаційні виплати, премії.
Питання оплати праці регулюється Законом України від 24 березня 1995року «Про оплату праці», законами України «Про сільськогосподарську кооперацію»; «Про селянське (фермерське) господарство», підзаконними та локальними нормативно-правовими актами.
Законодавство передбачає також можливість оплати праці в сільському господарстві поряд з грошовою і натуральну. В сучасних умовах, при наявності гострої нестачі коштів, зросла роль натуральної оплати праці. Підприємство самостійно розпоряджається виробленою продукцією і вирішує, яку її частину віддати на натуральну оплату. Це відображається в Положенні про оплату праці конкретного сільськогосподарського підприємства, яке приймається загальними зборами трудового колективу.
Натуральна оплата праці може застосовуватись тільки як частка основної грошової оплати, а може повністю здійснюватися за рахунок продукції сільського господарства. Вона широко застосовується при розрахунках з сезонними найманими працівниками при оплаті за збирання врожаю картоплі, цукрових буряків, овочів, плодів, ягід. Натуральна оплата може здійснюватись не тільки рослинницькою продукцією, а й молоком, м'ясом тощо.


§ 2. Особливості оплати праці в рослинництві, тваринництві, а також механізаторів сільськогосподарських підприємств

Окремі технологічні процеси в рослинництві потребують оптимальних агротехнічних строків і відповідної якості (обробка грунту, сівба, збирання врожаю), бо це визначатиме долю майбутнього врожаю. Такі особливості умов праці вимагають застосування поточного преміювання, інших заохочень.
У тваринництві праця організується таким чином: поголів'я худоби закріплюється за окремими тваринниками або за відповідною бригадою, ланкою чи фермою. Залежно від форми організації праці застосовуються індивідуальна або колективна оплата праці, преміювання. Нараховується оплата за натуральними показниками, тобто за живою вагою худоби, за одержання приплоду, а також одержання яєць птахофермами, меду пасіками, надою молока на фермах і т. ін. Норми обслуговування визначаються згідно з Правилами нормування праці. При цьому повинно враховуватися раціональне використання кормів, конкретні умови праці, добросовісне ставлення до виконання своїх обов'язків, безперервний стаж роботи.
Механізованим роботам належить провідне місце в усіх сільськогосподарських процесах. У зв'язку з цим приділяється більше уваги удосконаленню оплати праці трактористів-машиністів.
На сільськогосподарських механізованих роботах оплата праці в сільськогосподарських підприємствах проводиться за виконаний обсяг робіт або відпрацьований час за встановленими тарифними ставками. Всім механізаторам залежно від знань, досвіду роботи, згідно з Положенням про атестацію трактористів-машиністів, надається кваліфікація — тракторист-машиніст І, II, Ш класу з виплатою надбавок: трактористам-машиністам І класу - 20 відсотків, II класу — 10 відсотків до заробітку на механізованих роботах. Надбавки виплачуються також за збирання врожаю з урахуванням якісних показників, за економію паливно-мастильних матеріалів, за звання «Майстер», за безперервний стаж роботи, за роботу на тракторі, комбайні упродовж певного часу без капітального ремонту і т. ін.
Праця осіб управлінсько-обслуговуючого персоналу винагороджується на основі посадових окладів або відповідно до умов контракту. З метою підвищення зацікавленості керівників і спеціалістів державного і колективного типів підприємств вважається за доцільне проводити оплату їхньої праці за рахунок фонду оплати праці, що затверджується власником підприємства або радою трудового колективу.
У зв'язку з реструктуризацією сільськогосподарського виробництва виникають нові форми сільськогосподарських підприємств, які свою роботу будують на госпрозрахункових і ринкових засадах. Відповідно до цього і повинні застосовуватися форми та системи оплати праці в сільському господарстві.

Розділ VIII. Правове регулювання відносин у соціальній сфері сільськогосподарського виробництва


§ 1. Поняття, значення, проблеми та правове регулювання відносин у сфері соціального розвитку села

Необхідність сучасних аграрних перетворень в Україні, соціального відродження села обумовлена переходом до ринкових відносин. Аграрні перетворення неодноразово проводилися в країні і раніше, але, по суті, вони не давали позитивних результатів. В окремі періоди відбувався певний підйом сільськогосподарського виробництва, але в цілому економіка аграрного сектора занепадала.
За час, що минув від 1991 року, обсяги валової аграрної продукції в Україні скоротилися більше, ніж на половину, триває процес зменшення сільського населення, не вирішена проблема так званих «неперспективних» сіл, різко погіршилася екологічна ситуація в сільській місцевості у зв'язку з забрудненям земель і водойм ядохімікатами, радіонуклідами тощо, спостерігаються інші негативні явища.
Стратегією економічної та соціальної політики на 2000-2004 роки, Указом Президента України від 20 грудня 2000 року «Основні засади розвитку соціальної сфери села» визначені і офіційно затверджені основні засади і пріоритети розвитку соціальної сфери села, серед яких важливе місце посідають організаційно-економічні і правові заходи, спрямовані на поліпшення життєзабезпечення сільського населення в умовах становлення приватного сектора в аграрній сфері. Зокрема, це допомога відсталим селам і регіонам; надання державних кредитів на житлове та інше будівництво працівникам агропромислового комплексу; матеріальне та інше стимулювання переселенців у сільську місцевість; поліпшення обслуговування сільського населення та розвиток матеріальної бази закладів соціально-культурного призначення; поліпшення планування й забудови населених пунктів у сільській місцевості тощо.
Ці заходи є першочерговими, пріоритетними як життєво важливі для села. Для їх здійснення необхідно усунути недоліки:
а) політичного характеру (протистояння в парламенті, неузгодженість у діях між гілками влади і управління);
б) правові (обмеженість і суперечливість чинного законодавства);
в) економічні (криза в економіці країни в цілому та її аграрному секторі зокрема);
г) соціальні (передусім споживацьке ставлення частини суспільства до потреб та інтересів села).
Вище викладене, аналіз чинного законодавства дозволяють сформулювати загальне поняття основних засад розвитку соціальної сфери села.
Основні засади розвитку соціальної сфери села являють собою комплекс пріоритетних економічних, правових, політичних і соціальних заходів, спрямованих на відродження села, поліпшення організації життєзабезпечення сільського населення як структурної складової стратегії здійснення аграрної і земельної реформ.
Важливість здійснення соціально-економічного реформування на селі обумовило необхідність розробки і прийняття спеціального законодавства по врегулюванню цих відносин. Першим законом, в якому були викладені правові завдання соціальних перетворень на селі, став Закон України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві» (в редакції від 15 травня 1992 року).
Відповідно до цього Закону пріоритетність економічного і соціального розвитку села в Україні забезпечується державою шляхом здійснення таких організаційно-економічних і правових заходів:
— надання агропромисловим товаровиробникам права вільного вибору форм власності і напрямків трудової та господарської діяльності, власності на результати своєї праці;
— створення необхідної ресурсної бази для всебічного задоволення виробничих потреб і розвитку соціальної інфраструктури сільського господарства;
- зміна державної інвестиційної політики, зокрема спрямування на першочергове формування матеріально-технічної бази по виробництву засобів механізації, хімізації, переробної промисловості, будівельної індустрії і наукового забезпечення для агропромислового комплексу, поліпшення його соціально-економічного становища та соціальних умов життєдіяльності трудових колективів;
— ресурсного забезпечення капітальних вкладень для соціально-економічного розвитку села та агропромислового комплексу;
— створення умов для еквівалентного товарообміну між промисловістю та сільським господарством на основі паритетного ціноутворення на їх продукцію;
— удосконалення регулювання відносин агропромислових товаровиробників і держави за допомогою кредитування, оподаткування, страхування;
— спрямування демографічної політики на зміну міграційних процесів на користь села, створення соціально-економічних умов для природного приросту сільського населення, всебічного розвитку селянської сім'ї;
- підготовка та підвищення кваліфікації спеціалістів та працівників масових професій для всіх господарств і напрямків виробничої діяльності;
— створення рівних можливостей для всіх громадян, які постійно проживають у сільській місцевості, в задоволенні соціальних, культурноосвітніх і побутових потреб;
- формування системи аграрного законодавства, спрямованого на здійснення аграрної і земельної реформ у цілому і соціально-економічного розвитку села зокрема.
З метою створення саме такої системи Верховною Радою і Президентом України, з порівняно невеликим інтервалом у часі, було прийнято ряд винятково важливих законодавчих актів, з усієї сукупності яких особливе місце посідають Закони України «Про селянське (фермерське) господарство», »Про колективне сільськогосподарське підприємство», «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі», «Про фіксований сільськогосподарський податок», Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо реформування аграрного сектора економіки», Закон «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років», Земельний кодекс України. Ці та інші правові акти закріпили положення про відмову держави від монопольного володіння і розпорядження землею, визнання приватної власності на землю і надання їй рівноправності з іншими формами власності, створення умов для становлення і розвитку індивідуально-селянського, (фермерського) укладу тощо. Вказані правові положення набули важливого соціально-економічного значення, оскільки вони сприяли формуванню нової психології селянина, який відчув себе господарем у здійсненні соціально-економічних перетворень у продовольчому секторі економіки.
Незважаючи на прогресивну спрямованість розробленого і прийнятого законодавства, яке діє не тільки в сільському господарстві, айв усіх сферах економіки, зміни в земельних відносинах на селі, відбувалися повільно.
Припинення державної монополії на землю, її приватизація обумовили необхідність прискорення процесу паювання колективних земель. Ці важливі питання були вирішені Указами Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення замельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 року та «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 8 серпня 1995 року.
Ними було передбачено паювання сільськогосподарських угідь, переданих у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, в тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств після перетворення їх у колективні сільськогосподарські підприємства з видачею кожному члену цих сільськогосподарських утворень сертифікату про право на земельну частку (пай). Указом Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» був завершений процес паювання земель і реформування колективних сільськогосподарських підприємств із створенням на основі приватної власності на землю таких сільськогосподарських виробничо-господарських формувань, як: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю; приватно-орендні підприємства, селянські (фермерські) господарства, сільськогосподарські кооперативи і т. ін.
Важливе місце в комплексі правових заходів, спрямованих на соціальний розвиток села, посідають заходи з приватизації державного майна, які здійснюються відповідно до Законів України «Про приватизацію майна державних підприємств», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі». Усі ці та інші нормативні акти (постанови Кабінету Міністрів України, відомчі акти) визначають порядок та особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі.
Свого часу, при перетворенні колгоспів у радгоспи та інші державні підприємства, передача майна відбувалась на безоплатній основі. У процесі приватизації радгоспів та інших державних підприємств майно передавалось на цій же правовій основі. Робилося це з метою відшкодування колишнім колгоспникам вартості раніше переданого ними майна державі, що було важливим чинником забезпечення життєдіяльності сільського населення, надання їм реального права на придбання частки майна внаслідок приватизації та реформування державних підприємств.
Отримавши також і свої земельні паї, селянські сім'ї можуть нарешті визначитись щодо форми господарювання (фермерське господарство, приватно-орендне, кооператив, товариство з обмеженою відповідальністю, акціонерне товариство чи щось інше). Передача землі у власність селян є реальною передумовою розвитку підприємницької діяльності на селі і успішного її поєднання з виконанням підприємцями широкого кола соціальних функцій по наданню допомоги сільському населенню і в першу чергу уразливим його верствам: інвалідам, пенсіонерам, дітям. Формування зазначених підприємницьких структур на селі пов'язане також з наданням належних побутових і соціальне- культурних послуг приватним підсобним господарствам і забезпеченням робочими місцями сільського населення.
Отже, законодавство України надає агропромисловим товаровиробникам право вільного вибору форм власності і напрямків трудової і господарської діяльності, забезпечує умови для відродження і розвитку селянських (фермерських) господарств, особистих селянських господарств, створює умови раціонального використання і збереження селянами переданих їм у власність і наданих в користування земель, соціального їх захисту.

§ 2. Джерела фінансування розвитку соціальної інфраструктури села

Джерелами фінансування соціальної розбудови села є асигнування державного і місцевих бюджетів, позабюджетних та спеціальних фондів, власні нагромадження підприємств, організацій і громадян, кредитні ресурси, кошти від приватизації майна, благодійних фондів тощо.
Важливим важелем економічного впливу суб'єктів господарювання і держави на розвиток соціально-економічних процесів в аграрному секторі є інвестиційна діяльність.
Законом України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу» передбачається, що будівництво в сільській місцевості водопроводів, каналізаційних систем і споруд, мережі газо- і електрозабезпечення, шляхів, об'єктів побуту, житла здійснюється за рахунок державного і місцевого бюджетів.
Функції розпорядника цільових державних централізованих капіталовкладень у соціальну сферу села покладаються на органи місцевого самоуправління і місцеву державну адміністрацію, які несуть однакову відповідальність з іншими учасниками інвестиційного процесу за цільове і ефективне їх використання.
Із бюджету фінансуються також витрати на утримання установ соціальне- культурою і спортивного призначення в сільській місцевості, в тому числі будинків для інвалідів і ветеранів праці, дитячо-юнацьких спортивних шкіл, а також на проведення фізкультурно-спортивних заходів.
Надання різноманітних побутових послуг (допомога в обробці присадибних ділянок, по ремонту житла, господарських будівель тощо) та послуг соціально-культурних (матеріальна та інша допомога у зв'язку з весіллям, народженням дитини і т. ін.) фінансується з місцевого бюджету і за рахунок сільськогосподарських підприємств. Важливою умовою ефективного вирішення економічного і соціального розвитку села і, передусім, поліпшення демографічної ситуації на селі є належне здійснення житлового будівництва. Житлово-будівельні правовідносини складаються на основі Закону України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу», Указу Президента України «Про Основні засади розвитку соціальної сфери села», а також норм житлового та іншого чинного законодавства.
Нормами законодавства, а також постановою Ради Міністрів України «Про додаткові заходи щодо розвитку індивідуального житлового будівництва на селі та поліпшення соціально-демографічної ситуації в трудонедостатніх господарствах» регулюються правовідносини індивідуального житлового будівництва.
Уряд України та місцеві ради, говориться в цих нормативних актах, повинні сприяти індивідуальному житловому будівництву на землях сільських населених пунктів, створювати сільським забудовникам (як місцевому населенню, так і громадянам, які переселяються на постійне місце проживання в сільську місцевість) пільгові умови з забезпеченням будівельними матеріалами і обладнанням, надання їм послуг і пільгових довгострокових кредитів.
Значні пільги передбачені молодим і багатодітним сім'ям, а також індивідуальним забудовникам, які працюють у сільському господарстві, переробній і обслуговуючій галузях агропромислового комплексу, що функціонують у сільській місцевості. Ці пільги зберігаються також за зазначеними особами у випадках будівництва житла на кооперативних засадах.
У сучасних умовах житлове будівництво в сільській місцевості може здійснюватись як підрядним способом підприємствами системи Украгробуду за рахунок коштів державного бюджету та окремих товаровиробиків, так і господарським способом за рахунок коштів сільськогосподарських товаровиробників, способом на вищевказаних пільгових умовах.
У центрі уваги Конституції України є людина, її добробут, матеріальна та соціальна забезпеченість і захищеність. Указом Президента України «Про Основні засади розвитку соціальної сфери села» також передбачено створення комфортного життєвого середовища, належних умов праці і відпочинку сільського населення, що забезпечуватиметься шляхом розвитку галузей соціальної інфраструктури села. А це, зокрема, передбачає:
— сприяння розвитку ідивідуального житлового будівництва з використанням гарантій і пільг, передбачених законодавством для сільських забудовників;
— нарощування обсягів будівництва житла для молоді в рамках реалізації програм індивідуального будівництва на селі «Власний дім»;
— інвестування з урахуванням фінансових можливостей державного та місцевих бюджетів спорудження житла в трудонедос-татніх (занепадаючих) селах;
— спрощення порядку оформлення дозвільних документів на житлове будівництво;
— формування фонду комунального житла для надання його на умовах оренди громадянам;
— забезпечення надання пільгових довгострокових кредитів на будівництво (рекострукцію) житла багатодітним сім'ям;
— здійснення заходів щодо випуску необхідних конструкцій та інженерного обладнання для індивідуального житла.
Важливим аспектом соціально-економічного розвитку села є поліпшення становища у сфері інженерного облаштування сільських населених пунктів. Саме ці обставини зумовили необхідність відображення в цьому Указі Президента України положень про:
— розроблення і реалізацію державних і регіональних програм водо-газо-енергопостачання та розвитку мережі сільських доріг;
— першочергове постачання питної води до сільських населених пунктів, жителі яких користуються привізною водою;
— посилення котролю за якістю питної води з місцевих джерел;
— розвиток мереж газопостачання в регіонах, де немає інших джерел забезпечення енергоносіями;
— будівництво твердого покриття на сільських дорогах, реконструкцію місцевих доріг відповідно до сучасних вимог.
Вони є логічним продовженням і конкретизацією приписів, викладених у Законі України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу» (ст. 6) про те, що всі шляхи, які зв'язують сільські населені пункти (в тому числі в їх межах) з мережею шляхів загального користування, належать до категорії доріг загального користування і разом з усіма під'їздними шляхами до сільських населених пунктів передаються Українському державному концерну з будівництва, ремонту й утримання автомобільних шляхів.
Фінансування будівництва та ремонту шляхів у сільській місцевості здійснюється як за рахунок централізованих капіталовкладень та місцевого бюджету, так і з інших джерел, відрахувань підприємств усіх форм власності.

§ 3. Права та обов'язки сільгосппідприємств у будівництві об'єктів культурно-побутового і спортивно-оздоровчого призначення

Чільне місце в комплексі заходів, спрямованих на розвиток соціальної сфери села і його відродження, належить створенню для жителів сільської місцевості культурно-побутових, спортивно-оздоровчих та інших умов. Указом Президента України «Про основні засади розвитку соціальної сфери села» передбачено:
— зміцнення матеріально-технічної бази клубів, бібліотек, музеїв, закладів фізичної культури і спорту, поліпшення комплектування їх обладнанням, інвентарем, літературою, кіно- і відеопродукцією;
— забезпечення реалізації державних і регіональних програм збереження пам'яток історії та культури;
— надання пріоритету в роботі закладів культури на селі, питанням відродження національної культури, звичаїв, традицій та обрядів, розвитку народних ремесел;
- впровадження дійової системи фізкультурної просвіти сільського населення, що сприяла б формуванню традицій здорового способу життя, престижу здоров'я сільських мешканців, залученню їх до активних занять фізичними вправами;
- забезпечення відповідного рівня обслуговування сільського населення засобами фізичної культури і спорту;
- впровадження на селі ефективних форм фізкультурно-оздоровчої діяльності та видів спорту з урахуванням регіональних і місцевих особливостей, традицій, умов праці та дефіциту вільного часу сільських мешканців, специфіки їх життєдіяльності;
— сприяння створенню та діяльності на селі первинних осередків фізкультурно-спортивних товариств і т. ін.
Спорудження об'єктів культурно-побутового та спортивно-оздоровчого призначення відповідно до ч. 1, ст. 6 Закону України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу» здійснюється місцевими радами і місцевими державними адміністраціями за рахунок державного і місцевого бюджетів.
Господарства (підприємства, сільськогосподарські кооперативи, акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю та інші суб'єкти господарської діяльності незалежно від форм власності не позбавлені права також за рахунок власних коштів і накопичень здійснювати будівництво вищевказаних об'єктів. Спорудження будинків культури, бібліотек, спортзалів, спортивних шкіл, профілакторіїв, будинків відпочинку, дитячих ясел і садків та інших об'єктів культурно-побутового та спортивно-оздоровчого призначення суб'єкти підприємницької діяльності можуть здійснювати і шляхом об'єднання на договірній основі коштів з місцевими радами та місцевими державними адміністраціями.
Забезпечення сільського населення об'єктами культурно-побутового та спортивно-оздоровчого призначення може здійснюватись і благодійними фондами та організаціями і установами ( в тому числі і міжнародними), а також промисловими підприємствами, які безпосередньо не пов'язані з сільськогосподарським та агропромисловим комплексом. Промислові підприємства, відповідно до ст. 7 Закону «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу», в цих випадках забезпечуються матеріалами централізовано і не оподатковуються. Також не оподатковуються прибутки будівельних, монтажних, проектних та інших підприємств і організацій, одержані в результаті спорудження в сільській місцевості житла, об'єктів побуту, культури, торгівлі, охорони здоров'я, фізкультури і спорту, освіти, зв'язку, енергетичних, газових і водорозподільчих систем, тваринницьких приміщень інженерно-технічних комплексів машинно-тракторного парку і інших об'єктів, які впливають на поліпшення соціального стану села. Ці заходи передбачаються чинним законодавством з метою заохочення і залучення цих підприємств до участі в розбудові села та його відродженні.
Життєво необхідним є вирішення питань у сфері медичного обслуговування сільських жителів, а також торгівлі, зокрема забезпечення рівних з містом умов постачання населення промисловими і продовольчими товарами, побутового обслуговування, забезпечення електроенергією на пільгових умовах, що передбачено ст.12 Закону України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу». Проте практика свідчить, що виконання цього закону здійснюється не належним чином.
Виходячи з цього, Президент Указом «Про Основні засади розвитку соціальної сфери села», з метою пожвавлення цього процесу, передбачив такі заходи, як:
- наближення закладів торгівлі та побутового обслуговування до місць проживання сільського населення, розширення їх мережі;
- запровадження нових форм обслуговування з урахуванням особливостей сільського розселення в різних регіонах;
— широкого використання пересувних форм надання послуг із застосуванням транспортних засобів, поштового, телефонного зв'язку, інших комунікацій;
— збільшення кількості приймально-заготівельних пунктів сільськогосподарської продукції;
- відновлення підприємств, які надають санітарно-гігієнічні послуги (лазні, перукарні, пральні), послуги з ремонту одягу і взуття, побутової техніки тощо.

§ 4. Організаційно-правове забезпечення підготовки фахівців необхідних професій для агропромислового комплексу

Вихідною ланкою розвитку соціальної сфери села, його відродження й розбудови є організаційно-правове забезпечення підготовки фахівців необхідних професій для АПК. Відомо, що аграрна та земельна реформа належать до визначальних у державотворенні України, гарантуванні її продовольчої безпеки, а тому роль надійного кадрового забезпечення висококваліфікованими фахівцями сільського господарства переоцінити неможливо. Очевидним є також те, що відсутність належної правової бази щодо кадрового забезпечення висококваліфікованими фахівцями сільськогосподарського виробництва негативно впливає на цей процес. Проте не можна сказати, що ця проблема взагалі законодавством не врегульована.
Так, тим же Законом «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу» (ст. 22) регламентовано, що до всіх вищих навчальних закладів (університетів, інститутів), коледжів, технікумів і т. ін. встановлюється квота прийому сільської молоді, яка є обов'язковою до виконання. Порядок і умови квотування встановлюються Урядом.
Підготовка, перепідготовка і підвищення кваліфікації спеціалістів і робітничих кадрів для виробничої і соціальної сфери села в державних навчальних закладах здійснюється за рахунок державного і місцевого бюджетів, а також на підставі договорів про оплату навчання між навчальними закладами та підприємствами, організаціями.
Цим же Законом передбачений порядок перепідготовки і підвищення кваліфікації працівниками сільського господарства. Зокрема, передбачається, що перепідготовка і підвищення кваліфікації спеціалістів і робітничих кадрів є обов'язковими і проводяться періодично в строки, визначені державними органами.
Виходячи з позицій вищевказаного Закону, з метою подальшого розвитку його положень і втілення в життя Президент України в ст. 1 Указу «Про Основні засади розвитку соціальної сфери села» передбачає пріоритетність запровадження нових форм підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації фахівців для виробництва та соціальної сфери села, створення належної матеріально-технічної бази для навчальних закладів, які готують таких фахівців, а також розробку і реалізацію сучасних програм перепідготовки та професійного навчання незайнятого населення.

Розділ IX. Договірні відносини в сільському господарстві

§ 1. Договір — основна форма регулювання товарно-грошових відносин в агропромисловому комплексі

У сучасних умовах розвитку ринкових відносин у сільському господарстві договірна форма економічних зв'язків між учасниками АПК набуває особливої актуальності. Договір в АПК — природний спосіб оформлення товарно-грошових відносин, притаманних ринковій економіці. Товарно-грошові відносини потребують узгодженого регулювання, яким і є договір, не обтяжений надмірно державним втручанням.
Договір виступає правовою формою регулювання економічних відносин усіх без винятку аграрних підприємців. Така правова форма застосовується при здійсненні господарської та іншої діяльності виробників аграрної продукції у відносинах з державними, кооперативними і приватними партнерами.
Договірну правосуб'єктність підприємств визначають як закони України, інші нормативно-правові акти, так і статути підприємств, у яких обов'язково передбачаються завдання, предмет і види господарської діяльності, а також правомочності щодо укладення договорів.
Договірні зобов'язання, притаманні сільському господарству, можна підрозділити на такі види:
- по реалізації продукції, вирощеної аграрними товаровиробниками;
— по матеріально-технічному забезпеченню сільськогосподарських підприємств;
— по фінансово-кредитному забезпеченню господарської діяльності аграрних товаровиробників;
- по впровадженню наукових розробок у сільськогосподарське
виробництво;
- по енергетичному забезпеченню виробництва сільськогосподарської продукції;
— по проведенню зрошувальних робіт з метою підвищення родючості земельних угідь;
— по рекламуванню продукції аграрних товаровиробників;
— по підготовці і підвищенню кваліфікації фахівців сільськогосподарського виробництва та інші.
Сучасне аграрне виробництво потребує відповідного виробничо-технічного і технологічного обслуговування, що здійснюється як самими господарствами, так і з використанням послуг спеціалізованих підприємств (організацій). Господарські відносини, що виникають при цьому, юридичне оформляються шляхом укладення відповідних договорів. До них належать договори між виробниками сільськогосподарської продукції і підприємствами сільгоспхімії про забезпечення агрохімічного обслуговування, а також ремонтно-технічними підприємствами про ремонт сільськогосподарської техніки, технічне обслуговування тваринницьких ферм, птахофабрик (цехів), теплиць і т. ін. Сюди належать і договори щодо автотранспортного обслуговування виробників сільськогосподарської продукції, договори з будівельними підприємствами, зокрема концерну «Украгропромбуд» та ін.

§ 2. Договори у сфері матеріально-технічного забезпечення сільськогосподарських товаровиробників

Основною правовою формою, яка опосередковує відносини щодо матеріально-технічного забезпечення сільськогосподарських товаровиробників, є договір на поставку продукції виробничо-технічного призначення. Зміст і порядок укладення цього договору мають відповідати вимогам чинного законодавства, зокрема: Господарського процесуального кодексу України, Указів Президента України від 7 листопада 1994 року. «Про облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів) в Україні»; від 4 жовтня 1994 року «Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України»; а також Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затвердженого наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України від 5 жовтня 1995 року, тощо. У договорі поставки повинно зазначатися:
— найменування, кількість, номенклатура продукції, якщо є необхідність, то і комплекти машин, устаткування, державний стандарт або технічні умови, які повинні бути зареєстровані в органі Держстандарту;
— якість і комплектність продукції;
- термін дії договору;
— ціна продукції, порядок, форми взаєморозрахунків (розрахунки за зовнішньоекономічним контрактом мають здійснюватися відповідно до Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів Міжнародної торговельної палати);
- умови постачання, які здійснюються відповідно до Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів (Правила ІНКОТЕРМС) Міжнародної торговельної палати;
— терміни повернення тари багаторазового використання;
— реквізити сторін (банківські, поштові);
— за міжнародним контрактом — арбітражні застереження та інші реквізити;
— інші умови.
Договір поставки вважається укладеним і набуває чинності з дня його підписання сторонами. У випадках невідповідності договору Уніфікованим правилам зовнішньоекономічні договори (контракти) щодо поставки у встановленому порядку визнаються недійсними.
Важливою правовою формою, що юридичне опосередковує матеріально-технічне забезпечення сільськогосподарських підприємств, є договір на організацію поставки споживачам продукції виробничо-технічного призначення в порядку оптової торгівлі. Істотними умовами цього договору є кількість та найменування продукції, її комплектність та якість, ціна, порядок та умови транспортування. Сторонами можуть бути визначені також загальні умови розрахунків, упаковки, порядку прийомки тощо. В договорі також можуть бути визначені спеціальні умови, притаманні спеціальним видам та типам договорів. При цьому умови цих договорів повинні відповідати Правилам ІНКОТЕРМС. Прийняте до виконання постачальником замовлення на поставку продукції в порядку оптової торгівлі має силу договору.
Поставка продукції матеріально-технічного призначення може здійснюватись і за прямими довгостроковими договорами. В них детально визначаються ціни, термін, порядок поставки і розрахунків, співробітництво сторін по забезпеченню довгострокових зв'язків, вщповщність вимогам щодо якості, комплектності продукції із зазначенням виду нормативно-технічних документів (ГОСТ, ТУ, інші документи, їх номери та індекси), додаткові умови та заключні положення договору. Слід звернути увагу на те, що кількість і детальний асортимент продукції передбачаються сторонами в щорічно погоджуваних специфікаціях, які є невід'ємною частиною договору. Специфікацію покупець має передати постачальникові в термін, що зазначений у договорі.

§ 3. Договори у сфері технічного сервісу сільськогосподарських підприємств

Нормальне виробниче функціонування аграрних товаровиробників можливе за умови якісного та своєчасного виробничо-технічного агросервісу. Такі послуги здійснюють державні, кооперативні та приватні агросервісні підприємства, а також окремі підприємці за договором підряду.
Залежно від мети та предмета договору обслуговування поділяється на такі види: виробничо-технічне, агрохімічне, гідромеліоративне тощо. Серед них найважливіше місце посідають договори щодо виробничо-технічного обслуговування аграрних товаровиробників районними ремонтно-технічними підприємствами (РТП), машинно-тракторними станціями (МТС). Цими договорами передбачається виконання таких робіт:
— ремонт тракторів, комбайнів, автомобілів, інших сільськогосподарських машин, двигунів, агрегатів, вузлів та устаткування;
— технічне обслуговування машинно-тракторного парку, автомобілів, устаткування тваринницьких ферм, птахоферм, теплиць та ін.;
- спеціалізовані механізовані роботи;
- монтажні, спеціальні будівельні та пусконалагоджувальні роботи;
- перевезення вантажів транспортними засобами виконавця;
— підготовка і перепідготовка механізаторських та інших кадрів.
Залежно від потреби ці види робіт можуть бути як самостійними, так і комплексними предметами договору у сфері виробничо-технічного агросервісу.
У договорі визначається обсяг ремонту (кількість машин, агрегатів), його види, календарні терміни здачі в ремонт технічних засобів і його закінчення, загальна вартість цих послуг.
Виконавець зобов'язується виконувати необхідні роботи у визначений термін, ремонтує машини, агрегати згідно зі стандартами і технічними умовами. Вони повинні гарантувати безвідмовну роботу машин і агрегатів протягом часу, встановленого технічними умовами.
Аграрники беруть зобов'язання підготувати машини та агрегати до ремонту за діючими технічними умовами і, як правило, своїми силами і за свій рахунок доставити їх в агросервісні підприємства або інший пункт ремонту, передбачений договором. В обумовлений договором термін замовники після одержання повідомлення повинні прийняти відремонтовані машини і агрегати, оплатити вартість ремонту і вивезти відремонтовану техніку. Після капітального ремонту тракторів, автомобілів, комбайнів, складного обладнання, двигунів виконавець передає замовнику заповнений паспорт (формуляр) і гарантійний талон; після ремонту інших вузлів і агрегатів, машин і нескладного устаткування — лише гарантійний талон. При виявленні невідповідності відремонтованих машин або агрегатів стандартам або технічним умовам виконавець забезпечує термінове усунення недоліків за власні кошти.
Технічне обслуговування може здійснюватися згідно з договором по технічному обслуговуванню машинно-тракторного парку, устаткування тваринницьких ферм, птахоферм. Відповідно до умов цього договору виконавець бере на себе зобов'язання забезпечити якісне і своєчасне технічне обслуговування машин і устаткування відповідно до стандартів, технічних умов, правил та інструкцій, а також здійснити своєчасне усунення несправності машин у процесі їх експлуатації. Роботи здійснюються як у майстерні виконавця, так і безпосередньо в сільськогосподарському виробництві.
За невиконання або неналежне виконання своїх зобов'язань сторони несуть майнову відповідальність. Так, у разі несвоєчасного надання виконавцю приміщення для виконання ним робіт, яке призведе до простою техніки виконавця, замовник відшкодовує йому збитки, виходячи з фіксованої (планової) вартості машино-дня. Замовник звільняється від такої відповідальності в разі винної поведінки самого виконавця (несвоєчасного повідомлення замовника про необхідність виконання вантажно-розвантажувальних робіт, надання необхідної техніки і т. ін.).
У цих відносинах діє загальний принцип майнової відповідальності. Сторона, яка порушила зобов'язання, відшкодовує іншій стороні заподіяні їй збитки в повному обсязі, враховуючи й неодержані доходи. Відшкодування збитків не звільняє сторони від виконання зобов'язань за договором.
За договором по ремонту і технічному обслуговуванню внутрішньогосподарських меліоративних мереж виконавець зобов'язаний виконувати весь комплекс робіт у строки, передбачені проектно-кошторисною документацією та графіком. Він бере на себе зобов'язання проводити очищення водоканалів та інших меліоративних мереж, здійснювати їх ремонт, пусконалагоджувальні роботи і профілактичне обслуговування гідроспоруд, насосних станцій та свердловин вертикального дренажу з додержанням ТУ, норм і правил тощо.
Замовник зобов'язаний повідомити виконавця про готовність площ для проведення робіт по ремонту і технічному обслуговуванню, надавати виконавцеві ці площі в терміни, обумовлені графіком, здійснювати контроль за виконанням робіт, приймати і оплачувати виконані роботи.

§ 4. Договірні відносини щодо впровадження досягнень науково-технічного прогресу та передового досвіду в аграрне виробництво

Потреба у виробництві якісної та екологічно безпечної аграрної продукції і сировини постійно зростає. Тому застосування досягнень вітчизняної і світової агротехнічної науки, нових технологій, інших досягнень є вкрай необхідними для підвищення рентабельності аграрного виробництва в країні. Саме використання наукових розробок надає можливість аграрним товаровиробникам збільшувати обсяг виробництва, покращувати якість і конкурентноздатність сільськогосподарської продукції. Відносини, що виникають між сільськогосподарськими товаровиробниками і виробниками нових технологій і науково-технічних новацій, оформляються договором на створення, передачу науково-технічної продукції.
Сторонами (замовником і виконавцем) у цих договорах, згідно з чинним законодавством, зокрема Законом України «Про наукову і науково-технічну діяльність», можуть бути не тільки юридичні, а й фізичні особи. Так, виготовлювачами науково-технічної продукції можуть бути наукові організації (установи) - науково-дослідні інститути, вузи, проектні, конструкторські, технологічні організації, а також окремі фізичні особи та групи громадян (науково-творчий тимчасовий колектив). Згадані особи для здійснення наукової і науково-технічної діяльності, пов'язаної з виготовленням науково-технічної продукції, повинні мати ліцензію. Вони відповідають за технічний рівень і якість науково-технічної продукції, її конкурентоздатність.
Згідно з цим договором замовниками можуть бути аграрні товаровиробники, засновані на будь-яких формах власності, в будь-яких організаційно-правових формах господарювання, а також органи управління АПК усіх рівнів.
Предметом договору можуть бути необхідні замовнику певні результати — науково-технічна продукція (документація): у рослинництві — адаптована до місцевих умов інтенсивна технологія вирощування зернових, зернобобових та інших сільськогосподарських культур; в організації виробництва — перехід на нові форми господарювання або ж перетворення одних організаційно-правових форм ведення сільськогосподарського виробництва на інші тощо.
Згідно з чинним законодавством України в договорах, що укладаються суб'єктами аграрного виробництва та науковими установами або приватними особами, крім обов'язкових (істотних) їх умов (сторони, предмет, строк, порядок передачі-приймання, оплата, відповідальність), мають бути передбачені також права сторін щодо використання науково-технічної продукції; умови дотримання конфіденційності і її межі; умови, необхідні для впровадження науково-технічної продукції (надання послуг); сфера застосування, масштаби та обсяг впровадження науково-технічної продукції; назва кожного етапу (розділу) з визначенням обумовлених договором результатів роботи в цілому і окремо по кожному етапу (розділу); умови матеріально-технічного забезпечення, науково-пошукових, дослідно-конструкторських чи технологічних робіт. Обов'язковими умовами є також право виконавців науково-технічної продукції на розпорядження нею та їх право залишитися власником придбаного замовником для виконання наукових робіт майна (устаткування, прилади, інструменти тощо).
Характерною особливістю цього договору, що відрізняє його від звичайних договорів підряду, є обов'язок замовника оплатити виконані роботи і в разі, коли в ході їхнього виконання з'ясується неможливість одержання позитивних результатів внаслідок обставин, що не залежать від виконавців. Це пояснюється творчим, пошуковим характером дослідницьких робіт, непередбачуваністю їх результатів. Договірна ціна на науково-технічну продукцію встановлюється на стадії укладення договору і оформляється відповідним протоколом. Вона не підлягає зміні, крім випадків, коли про це укладається додаткова угода. Для досягнення згоди щодо договірної ціни за основу беруть попередню ціну на аналогічну продукцію, що розрахована замовником або виконавцем, з обов'язковим урахуванням: науково-технічного рівня, конкурентоздатності, періоду ефективного використання та інших умов застосування науково-технічної продукції.
Чинним законодавством чітко визначено порядок передачі науково-технічної продукції. Виконавець зобов'язаний здати, а замовник прийняти та оплатити завершені науково-пошукові, дослідно-конструкторські чи технологічні роботи. Договором можуть бути передбачені прийняття та оплата окремих етапів робіт або інший спосіб оплати. Приймання робіт здійснюється на основі акта здачі-приймання, що його підписують сторони договору. Обумовлену договором винагороду виконавцеві за проведені науково-пошукові, дослідно-конструкторські або технологічні роботи замовник може зменшити залежно від співвідношення результатів, обумовлених договором і фактично одержаними, якщо можливість такого зменшення оплати та його межі були обумовлені погодженням сторін.
За невиконання або неналежне виконання договірних зобов'язань сторони несуть майнову відповідальність. Винна сторона має відшкодувати потерпілій стороні всі збитки, включаючи і неотримані прибутки, згідно з чинним законодавством.

§ 5. Договірні відносини по реалізації сільськогосподарської продукції

Аграрні товаровиробники мають право на договірній основі реалізувати продукцію за державним контрактом, за спотовими, форвардними, ф'ючерсними контрактами, за опціонами, через біржу, торговий дім і т. ін.
Поставка аграрної продукції і сировини за контрактною системою здійснюється: державний контракт — за рахунок коштів державного бюджету, а регіональний — за рахунок місцевого бюджету. Відповідно до Указу Президента України від 18 січня 1995 року «Про заходи щодо реформування аграрних відносин» закупівля частини аграрної продукції здійснюється шляхом торгів ф'ючерсними, форвардними та спотовими контрактами, іншими угодами на спеціалізованих аграрних біржах.
Торгівля за ф'ючерсними контрактами проводиться з метою гарантованого збуту виробленої продукції. У цьому разі укладається угода на поставку продукції в майбутньому з оплатою після поставки за цінами, які складуться на момент переходу права власності.
Відповідно до законодавства торгівля за форвардними контрактами проводиться при поставці стандартного товару в майбутньому (через один, три, шість чи дев'ять місяців) з оплатою протягом двох днів після укладення угоди.
Торгівля за спотовими контрактами проводиться наявним стандартним товаром, який протягом тижня після укладення угоди поставляється до сертифікованого біржового складу за рахунок продавця. Оплата продукції здійснюється протягом двох днів після укладення угоди.
Опціонна угода засвідчує право придбати (продати) товар на певних умовах у майбутньому з фіксацією ціни на час укладення опціону або на час такого придбання за рішенням сторін контракту. Слід зазначити, що біржова торгівля аграрною продукцією не досягла значного обсягу, закупівля її заготівельними організаціями в товаровиробників здійснюється здебільшого за договором контрактації та інших договорів.
За договором контрактації аграрний товаровиробник зобов'язується виростити (виробити) сільськогосподарську продукцію і передати її у власність контрактантові (заготівельникові) або зазначеному ним одержувачеві, а контрактант (одержувач) зобов'язується прийняти цю продукцію і оплатити її за обумовленими цінами.
У цьому договорі зазначається: вид продукції (її кількість), якість, строки, ціна, порядок та умови доставки, місце здачі-приймання, вимоги до тари (упаковки), порядок розрахунків, обов'язки заготівельника по наданню господарству допомоги в організації виробництва аграрної продукції, її транспортуванні, майнова відповідальність сторін за порушення договору та інші умови.
У разі порушення сторонами своїх обов'язків за договором контрактації настає майнова відповідальність у вигляді неустойки і відшкодування збитків. Так, при невиконанні умов щодо кількості, асортименту, термінів здачі аграрної продукції сільськогосподарські виробники сплачують заготівельним і переробним підприємствам неустойку, розмір якої встановлюється в договорі у відсотковому відношенні до вартості недопоставленої продукції за цінами, обумовленими в договорі.
За невиконання договірних зобов'язань з приймання продукції заготівельник сплачує аграрному товаровиробнику неустойку, як правило, в розмірі, в якому товаровиробник відповідає перед заготівельником за несвоєчасну здачу продукції. Контрактант також відшкодовує сільськогосподарському виробнику фактичні витрати, пов'язані з доставкою (її вартість перевезення в обидва кінці), якщо ця продукція транспортувалася до місця приймання засобами останнього.
Відповідно до Закону України від 22 листопада 1996 року «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань»в разі прострочення платежу за аграрну продукцію заготівельник сплачує пеню.
Аграрні товаровиробники реалізують сільськогосподарську продукцію на основі і інших договорів. Так, реалізація вирощеної аграрної продукції може здійснюватись за договором купівлі-про-дажу безпосередньо зі складу аграрного товаровиробника, з поля, з транспортного засобу самим виробником або через власні крамниці, лотки, а також через товарні біржі, торгові доми, продовольчі державні і приватні крамниці тощо. Продукція переробки реалізується аграрними товаровиробниками за договорами поставки.
Законодавство України регламентує реалізацію сільськогосподарської продукції і за договором комісії, і шляхом міни.
Наведені форми реалізації продукції аграрними товаровиробниками є законними способами здійснення ними своїх правомочностей щодо вільного розпорядження своєю власністю - сільськогосподарською продукцією та сировиною, у тому числі переробленою продукцією як власного виробництва, так і придбаною в інших аграрних товаровиробників на законних підставах.

§ 6. Договірні орендні правовідносини

При здійсненні господарської діяльності аграрні товаровиробники можуть здавати і брати в оренду цілісні майнові комплекси, земельні ділянки цих підприємств. Оренда цілісних майнових комплексів державних сільськогосподарських підприємств, їх структурних підрозділів, а також окремого індивідуально-визначеного державного і комунального майна регулюється законом України «Про оренду державного і комунального майна» (в редакції від 23 грудня 1997 року). Слід звернути увагу на те, що нормами цього закону можуть регулюватися відносини щодо оренди майна інших форм власності, якщо інше не передбачено законодавством.
Стаття 2 цього Закону України визначає, що під орендою розуміється основане на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.
Сторонами договору оренди є орендодавець і орендар.
При оренді державного і комунального майна орендодавцями є: Фонд державного майна України, його регіональні відділення та державні і комунальні представництва — щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів і нерухомого майна, що є державною власністю; органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування управляти майном — щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке відповідно належить Автономній Республіці Крим або перебуває в комунальній власності; підприємства — щодо окремого індивідуально-визначено-го майна, а з дозволу вищезазначених орендодавців — також щодо цілісних майнових комплексів структурних підрозділів підприємств (філій, цехів, дільниць) та нерухомого майна.
Орендарями державного і комунального майна можуть бути господарські товариства, створені членами трудового колективу державного підприємства, його структурного підрозділу, інші юридичні та фізичні особи України, фізичні та юридичні особи іноземних держав, міжнародні організації та особи без громадянства. При оренді майна, яке належить до інших форм власності (приватної, змішаної), орендодавцями і орендарями можуть бути будь-які юридичні або фізичні особи.
Особи, які бажають укласти договір оренди майна підприємства, направляють заяву, проект договору та інші необхідні документи орендодавцеві. У разі надходження до орендодавця заяви про оренду цілісного майнового комплексу підприємства, його структурного підрозділу та нерухомого майна, що перебувають у державній власності, або належать Автономні й Республіці Крим, або перебувають у комунальній власності, орендодавець у 5-денний термін після реєстрації заяви надсилає копії проекту договору та інших матеріалів органові, уповноваженому управляти цим майном. В окремих випадках копії цих документів надсилають і до відповідного органу Антимонопольного комітету України.
Орган, уповноважений управляти відповідним майном державної власності, майном, яке належить Автономній Республіці Крим або перебуває в комунальній власності, та орган Антимонопольного комітету України розглядають надіслані їм копії документів і протягом 15 днів після їх надходження надсилають орендодавцеві свої висновки щодо можливості самої оренди та умов договору. Якщо орендодавець не одержав протягом 15 днів висновків органу, уповноваженого управляти відповідним майном, і висновків органу Антимонопольного комітету, питання про укладення оренди вважається погодженим.
Орендодавець протягом 5 днів після закінчення терміну погодження умов договору оренди з зазначеними органами, а в разі, коли заява про оренду майна не потребує узгодження (щодо індивідуально-визначеного, крім нерухомого, майна), протягом 15 днів після їх надходження повідомляє підприємство про своє рішення (дозвіл або відмову). Тільки після отримання такого рішення державне підприємство дає згоду або відмовляє в укладенні договору оренди державного майна і повідомляє про це заявника.
Як уже зазначалося, договір вважається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди за всіма істотними умовами. Згідно зі ст. 10 Закону України «Про оренду державного і комунального майна» істотними умовами договору оренди є: об'єкт оренди (склад, вартість майна з урахуванням індексації); строк дії договору; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення; виконання зобов'язань; відповідальність сторін; страхування майна. За згодою сторін у договорі оренди можуть бути передбачені й інші умови (наприклад, використання орендарем об'єкта оренди за цільовим призначенням).
Договір оренди припиняється в разі: закінчення строку дії договору; приватизації об'єкта оренди орендарем чи за його участю; банкрутства орендаря; загибелі об'єкта оренди.
Договір оренди може бути розірваний за погодженням сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами своїх зобов'язань та з інших підстав, передбачених законодавчими актами України.
Договірні відносини щодо оренди земельних ділянок регулюються Земельним кодексом України, Законом України від 6 жовтня 1998 року «Про оренду землі». Договір оренди землі — це угода сторін про взаємні зобов'язання, згідно з якими орендодавець за плату передає орендареві у володіння і користування земельну ділянку для господарського використання на обумовлений договором термін.
Договір оренди земельної ділянки укладається в письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Невід'ємною частиною договору є план (схема) земельної ділянки.
Істотними умовами даного договору є: об'єкт оренди (розмір, місце розташування земельної ділянки; термін дії договору, що не повинен перевищувати 50 років; орендна плата (розмір, форми, строки та порядок внесення платежу); цільове призначення (умови використання і збереження якості землі); умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; обмеження та обтяження щодо використання земельної ділянки; сторона, що несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди (його частки); відповідальність сторін. Сторони в договорі оренди можуть зазначати й інші умови (якість земельних ділянок, порядок виконання зобов'язань та ін.).
За договором оренди земельних ділянок орендодавець зобов'язаний: передати в користування земельну ділянку, яка повинна відповідати умовам договору оренди; не вчиняти дій, що перешкоджували б орендареві користуватися орендованою ділянкою; попередити орендаря про права третіх осіб на земельну ділянку. Водночас орендодавець має право вимагати від орендаря використання орендованої землі за цільовим призначенням; додержання режиму використання водоохоронних зон, захисних смуг, зон санітарної охорони та територій, що охороняються; своєчасного внесення орендної плати.
Відповідно до ст. 22 Закону України «Про оренду землі» права орендодавця є водночас обов'язками орендаря. Так, обов'язком орендаря є своєчасне внесення ним орендної плати, яка за угодою сторін може встановлюватися у формах: грошовій; натуральній; відробітковій. Сторони можуть передбачати в договорі оренди поєднання зазначених форм або інші форми оплати. Орендна плата за земельні ділянки, що перебувають у державній та комунальній власності, справляється лише у грошовій формі і не може бути менша розміру земельного податку, що встановлюється Законом України «Про плату за землю». Умови договору про розмір орендної плати за згодою сторін можуть переглядатися.
Крім обов'язків, орендар за договором оренди земельної ділянки наділений і певними правами: самостійно визначати напрями своєї господарської діяльності, виходячи із призначення земельної ділянки та умов договору; одержувати продукцію і доходи; за згодою орендодавця зводити житлові, виробничі, культурно-побутові споруди, здійснювати зрошувальні, осушувальні, меліоративні роботи тощо.
За згодою орендодавця земельна ділянка (її частина), орендована для несільськогосподарського призначення, може передаватись у володіння і користування іншій особі (суборенда) в разі переходу до цієї особи прав на будівлю, споруду, що розташовані на цій ділянці.
У разі виявлення недоліків орендованої ділянки орендар має право: вимагати зменшення орендної плати, відшкодування витрат на усунення недоліків; отримати певну суму витрачених коштів на усунення недоліків із орендної плати, попередньо повідомивши про це орендодавця; вимагати дострокового розірвання договору.
Договір оренди може бути розірваний за взаємною згодою сторін, за рішенням суду в разі невиконання обов'язків, прийнятих на себе стороною в договорі.

§ 7. Порядок розгляду спорів, що виникають з договірних відносин, однією із сторін у яких є суб'єкт аграрного господарювання

Аграрні товаровиробники усіх форм власності та організаційно-правових форм господарювання, що мають статус юридичної особи, а також громадяни — суб'єкти підприємницької діяльності, відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, наділені правом звертатися до господарського суду, згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ, за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
Господарським процесуальним кодексом України (статті 10, 11) закріплені положення щодо досудового врегулювання розбіжностей, що виникають при укладенні, зміні та розірванні договорів. Розбіжності, що виникають при укладенні договорів, можуть бути подані на вирішення господарського суду. Підприємство, підприємець, які вважають за необхідне змінити чи розірвати договір перевезення, договір про надання послуг зв'язку та договір, заснований на державному замовленні, надсилають пропозиції про це другій стороні за договором.
Підприємство, організація, які дістали пропозицію про зміну чи розірвання договору, повинні відповісти на неї не пізніше ніж через 20 днів після одержання пропозиції. Якщо підприємства і організації не досягли згоди щодо зміни чи розірвання договору, а також якщо відповідь у встановлений строк, з урахуванням часу поштового обігу, не була одержана, зацікавлена сторона має право передати спір на вирішення господарського суду.
Чинним Господарським процесуальним кодексом передбачений також порядок як досудового, так і судового розгляду спорів, які виникають з участю аграрних товаровиробників у процесі виконання укладених ними договорів, тобто тих, які вступили в законну силу, але належне їх виконання порушується однією із сторін.
Відповідно до ст. 5 ГПК сторони застосовують заходи досудового врегулювання господарського спору у випадках, передбачених Господарським процесуальним кодексом, а також за домовленістю між собою, якщо це обумовлено договором.
Спори, що виникають з договору перевезення, договору про надання послуг зв'язку та договору, заснованому на державному замовленні, можуть бути передані на вирішення господарського суду за умови додержання сторонами встановленого для даної категорії спорів порядку їх досудового врегулювання.
Підприємства і підприємці, що порушили майнові права та законні інтереси інших сільськогосподарських підприємств і підприємців, забов'язані поновити їх, не чекаючи висунення претензій. Сільськогосподарські підприємства та підприємці, чиї права і законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав та інтересів звертаються до нього з письмовою претензією, належним чином оформленою, відповідно до ст. 6 ГПК. Порядок і строки розгляду претензії, повідомлення заявника про результати її розгляду та відповідальність за порушення строків розгляду претензії передбачені статтями 7, 8, 9 ГПК.
Якщо сторони в досудовому порядку не врегулюють спір, то сторона, чиї права та законні інтереси порушено, вправі звернутися з позовною заявою до господарського суду для вирішення ним спору по суті відповідно до вимог Господарського процесуального кодексу.

Розділ X. Суб'єкти аграрного права

§ 1. Поняття суб'єктів аграрного права та їх класифікація

Перехід до ринкової економіки в Україні позначений економічними перетвореннями, реформуванням законодавчої та виконавчої влади, необхідністю перебудови аграрного сектора на основі формування приватної та колективної власності, розвитку підприємництва, рівноправністю різних форм ведення сільськогосподарського виробництва. Здійснення цих перетворень, а також у цілому аграрної реформи викликає необхідність формування відповідних виробників сільськогосподарської продукції (продуктів харчування, сировини, рослинного і тваринного продовольства). Такими виробниками є аграрні підприємці, в основному нові їх види і типи, які раніше практиці господарювання в аграрному секторі були невідомі. Це - приватні виробничі формування, селянські (фермерські) господарства, орендні підприємства, сільськогосподарські кооперативи, спілки селян, сільськогосподарські товариства і спільні підприємства, міжгосподарські товариства і об'єднання та ін. Вони виступають носіями суб'єктивних прав та обов'язків і наділені спеціальною правосуб'єктністю. Право-суб'єктність надає правову можливість виробникам аграрного сектора брати участь в агарних правовідносинах, тобто бути їх суб'єктами. Аналіз основних ознак правосуб'єктності підприємців АПК дозволяє дати таке визначення поняття учасників аграрних правовідносин — суб'єктів аграрного права.
Суб'єкти аграрного права — це виробники сільськогосподарської продукції, що володіють відособленим майном, наділені спеціальною правоздатністю і дієздатністю (правосуб'єктністю), господарська діяльність яких здійснюється при використанні землі як основного засобу виробництва для забезпечення населення міста і села необхідними продуктами харчування, сировиною і продовольством рослинного і тваринного походження.
Виробників сільськогосподарської продукції, як правило, законодавство називає «підприємствами» і «підприємцями». В умовах ринкової економіки вони можуть бути засновані на будь-якій формі власності і самостійно вибирати організаційно-правову форму (Закони України «Про власність», «Про підприємства в Україні»). При цьому аграрному підприємству (підприємцю) притаманні такі основі риси і принципи діяльності:
- основним предметом їх діяльності є виробництво сільськогосподарської продукції; усі інші види сільськогосподарської діяльності (в тому числі переробки і реалізації продукції) мають допоміжний характер;
— основним засобом виробництва є, передусім, земля, а також інші природні ресурси.
Виробництво сільскогосподарської продукції (крім тваринництва) має сезонний характер. З урахуванням цих та інших ознак можна дати таке його визначення.
Аграрне підприємство — це суб'єкт аграрних правовідносин, що самостійно володіє і розпоряджається відособленим майном, у комплексі якого основним засобом виробництва є природне тіло — земля, що використовується ним для виробництва сільськогосподарської продукції (предмета його діяльності), а також переробки сировини рослинного і тваринного походження, виконання інших робіт і надання послуг для задоволення потреб побутового і соціально-культурного характеру як безпосередньо своїх працівників, так і працівників сфери обслуговування.
Основна ознака суб'єктів аграрного права, як і суб'єктів інших галузей права (господарського, цивільного та ін.) — наявність відособленого майна. Правовою формою такого відособлення є самостійний баланс, наявність якого дає власнику можливість займатися безпосередньо підприємницькою діяльністю.
Оскільки суб'єкти (підприємці) аграрних правовідносин засновуються на різних формах власності, класифікувати їх слід саме за критерієм форм власності, що лягли в основу 'їх створення. Звичайно, це не єдиний критерій класифікації, її можна проводити за іншими ознаками, наприклад, за сферою і предметом, а також залежно від того, як визначається їх правовий статус, на базі якого закону.
За формами власності суб'єкти аграрного права поділяються на чотири взаємопов'язані групи.
До першої групи слід віднести суб'єктів, заснованих на приватній власності (селянські (фермерські) господарства тощо).
Другу становлять суб'єкти, засновані на колективній формі власності, тобто спілки селян, сільськогосподарські виробничі кооперативи тощо, а також виробники (підприємці) корпоративного типу: акціонерні товариства, асоціації, концерни, товариства з обмеженою відповідальністю, орендні формування та ін.
До третьої групи належать засновані на державній формі власності і такі суб'єкти, як державні підприємства (науково-дослідні організації, сільськогосподарські радгоспи-технікуми і т. ін.).
Четверту групу суб'єктів аграрного права становлять формування, засновані на змішаній формі власності, тобто на декількох формах власності в їх поєднанні: приватної і державної, державної і колективної, приватної, державної і колективної, в тому числі з іноземним інвестором тощо. До останніх можна віднести, зокрема, суб'єктів сфери сервісу, які можуть бути засновані на будь-якій формі власності (аграрні підприємства агротехнологічного та іншого сервісу, а також фінансово-кредитного, комерційного і страхового сервісу). Наприклад, сервісні підприємства по технологічному обслуговуванню і виконанню ремонтних робіт можуть засновуватись на приватній, державній або змішаній формах власності.

§ 2. Правосуб'єктність аграрних підприємств кооперативного та корпоративного типов

Залежно від організаційно-правових форм суб'єкти аграрного права розмежовуються на дві групи: підприємства кооперативного та підприємства корпоративного типу.
Аграрні підприємства кооперативного і корпоративного типу мають як спільні риси, так і відмінні. Спільними їхніми рисами є те, що це — юридичні особи, які мають спеціальну правоздатність і Дієздатність, можуть набувати прав та юридичних обов'язків, бути позивачами і відповідачами в суді. Особливість аграрних підприємств кооперативного типу полягає в тому, що вони, передусім, об'єднують трудову діяльність, тобто кожен член такого підприємства повинен особисто в ньому працювати. Всі члени такого підприємства мають право брати участь в управлінні діяльністю підприємства (за принципом: один член кооперативу - один голос). Від кожного працівника такого підприємства залежить застосування заходів заохочення і стягнення. Це і відрізняє риси підприємства кооперативного типу від підприємств корпоративного типу.
Фізичні та юридичні особи, які беруть участь у діяльності сільськогосподарського товариства, повинні обов'язково зробити особистий майновий внесок у статутний фонд товариства. Внесками учасників можуть бути не тільки грошові кошти, а й будинки, обладнання, цінні папери, право на користування природними ресурсами, а також право на інтелектуальну власність людини. Цим аграрні підприємства корпоративного типу відрізняються від підприємств кооперативного типу.
Суттєвою особливістю правосуб'єктності підприємств корпоративного типу є те, що вони насамперед об'єднують капітал, а не свою трудову участь.
Господарські товариства створюються на основі укладення установчого договору, який має вирішальне значення для учасників такого підприємства у зв'язку з тим, що установчий договір регламентує відносини між учасниками господарського товариства залежно від їх частки у статутному фонді підприємства. Згідно зі ст. 12 Закону України «Про господарські товариства» вони виступають власниками переданого їм майна, учасниками виробленої продукції, отриманих прибутків.
Більш детально питання щодо суб'єктів кооперативного та корпоративного типів висвітлені в розділі XIV.

§ 3. Правовий статус державних сільськогосподарських підприємств

Державні сільськогосподарські підприємства - це такі підприємства, які не є власниками закріпленого за ними майна. Воно перебуває в державній власності і надається їм на праві повного господарського відання або оперативного управління не тільки для виробництва найважливіших видів сільськогосподарської продукції, а й спеціальних видів рослин, наприклад для потреб медичної, парфумної та інших галузей народного господарства.
Основна частина державних підприємств — це підприємства, які в першу чергу забезпечують науково-технічний прогрес у сільському господарстві і обслуговують підприємців — виробників сільськогосподарської продукції. Державними є різноманітної спеціалізації племінні заводи, дослідно-селекційні станції, звірорадгоспи, тваринницькі комплекси, підприємства по відтворенню цінних видів риб та тварин, радгоспи-технікуми та коледжі, різноманітні навчально-дослідні чи навчально-виробничі господарства і т. ін.
Держава, як власник майна, зберігає за собою право вирішення таких питань, як: право створення, реорганізації та ліквідації підприємств, визначення їх спеціалізації, здійснення контролю за цільовим використанням майна, одержанням частки прибутку тощо.
Водночас, маючи такі повноваження щодо державних підприємств, держава, ЇЇ органи не вправі втручатись у господарську діяльність, яка не суперечить чинному законодавству, предмету та цілям діяльності цих підприємств.
З урахуванням спеціалізації, природно-кліматичних та інших умов вони самостійно визначають і встановлюють внутрішньогосподарську виробничу структуру. За узгодженням з координаційними та регулюючими галузевими органами державні підприємства мають право брати участь у різноманітних науково-виробничих об'єднаннях, акціонерних та інших господарських товариствах, а також різного виду кооперативах.
Підприємства, засновані на праві повного господарського відання, мають право самостійно регулювати режим праці і відпочинку, встановлювати їх тривалість у напружені періоди, зверх обсягів, передбачених трудовим законодавством, але відповідно до його конституційних принципів, розробляти і застосовувати форми і системи оплати праці відповідно до конкретних видів та ділянок виробництва. Проте це не виключає необхідності здійснення контролю за правильною витратою коштів на оплату праці та інші Цілі споживчого характеру.
Для трудових відносин на цих підприємствах характерні певні особливості. Особи, які працюють у державних сільськогосподарських підприємствах, за соціальним станом є робітниками та службовцями, їх правовий статус визначається такими нормативними актами: Кодексом законів про працю, а також законами України «Про підприємства в Україні», «Про підприємництво», «Про оплату праці», «Про відпустки», «Про страхування».
Юридичні права, обов'язки та законні інтереси працівників становлять основу правового статусу працівників сільськогосподарського підприємства. За обсягом основних прав і обов'язків правовий статус працівників державних сільськогосподарських підприємств не відрізняється від правового статусу працівників і службовців підприємств інших галузей народного господарства. Тобто вони володіють всім обсягом трудових прав і обов'язків, передбачених Конституцією України для громадян нашої країни.
Але праця в цій галузі має певну специфіку. Сезонний характер багатьох робіт у рослинництві і тваринництві обґрунтовує в різні періоди господарського року різну потребу в сільськогосподарських кадрах. Саме тому в державних сільськогосподарських підприємствах розрізняють постійних, сезонних і тимчасових працівників. Обсяг їх трудових прав і обов'язків різний.
У період напружених польових робіт потреба сільськогосподарських підприємств у трудових ресурсах значно збільшується, в інші періоди — скорочується. Ця закономірність визначає особливості правового регулювання режиму робочого часу і часу відпочинку працівників сільського господарства.
Загальні результати роботи трудового колективу сільськогосподарського підприємства визначають підсумки господарського року, коли зібрано врожай і завершено природно-біологічний цикл виробництва продукції рослинництва і тваринництва. Така закономірність передбачає застосування своєрідних видів, систем і форм оплати сільськогосподарської праці і заохочення трудівників у досягненні кінцевих результатів. Нині в сільськогосподарських підприємствах застосовується підрядно-преміальна, акордно-преміальна системи оплати праці, додаткова оплата та різні форми преміювання (грошима і натуральною продукцією), які відповідають специфіці сільськогосподарської діяльності.
Застосування сільськогосподарських машин та обладнання, мінеральних добрив, пестицидів, використання тварин, інших живих організмів у процесі суспільного виробництва визначає особливі правила охорони здоров'я працівників сільського господарства, правила інструктування щодо безпечних методів праці, встановлення своєрідних правил контролю за дотриманням вимог техніки безпеки та виробничої санітарії.
Ураховуючи особливості функціонування сільськогосподарського виробництва, законодавство надає працівникам державних сільськогосподарських підприємств додаткові права і покладає на них обов'язки, що характеризують професійно-галузеві умови їх праці. Тим самим їх правовий статус набуває рис, які відрізняють його від статусу працівників інших галузей народного господарства.
Разом з тим обсяг статутних прав і обов'язків працівників сільського господарства досить широкий. Працівники державних господарств мають право ведення особистого підсобного господарства, певні пільги і переваги в переселенні, користуванні громадським житловим фондом, комунально-побутовими установами сільськогосподарського підприємства. Наявність прав і обов'язків, пов'язаних з їх участю у сільськогосподарському виробництві і проживанням у сільській місцевості, визначають ті особливості, які надають правовому статусу працівників державних сільськогосподарських підприємств рис особливої правової категорії.

§ 4. Порядок утворення, реорганізації і ліквідації підприємств кооперативного і корпоративного типу та державних і комунальних сільськогосподарських підприємств

Сільськогосподарські підприємства кооперативного і корпоративного типу утворюються їх засновниками на принципах добровільності членства фізичних і юридичних осіб, безперешкодному виході з них, обов'язковій трудовій участі членів у господарській Діяльності виробничих кооперативів, демократичному характері управління, розподілу прибутків між членами кооперативу відповідно до їх участі в діяльності підприємства.
Сільськогосподарські підприємства кооперативного типу вважаються створеними і набувають прав юридичної особи з дня державної реєстрації, вони мають самостійний баланс, рахунки в банківських установах, печатку з 'їх найменуванням, діють на основі статуту, який приймається на загальних зборах членів підприємства.
Згідно зі ст. 4 Закону України «Про господарські товариства» в основі порядку створення та дії підприємств кооперативного типу, крім статуту, лежить установчий договір. Цим вони відрізняються від підприємств корпоративного типу.
Державні сільськогосподарські підприємства створюються відповідно до ст. 5 Закону «Про підприємства в Україні» за рішенням власника майна або уповноваженого ним органу.
Всі сільськогосподарські підприємства припиняють свою діяльність шляхом реорганізації або ліквідації. Реорганізація або ліквідація підприємства проводяться за рішенням власника із дотриманням вимог антимонопольного законодавства.
Реорганізація підприємства відбувається шляхом злиття з іншим підприємством, приєднання одного підприємства до іншого, поділу підприємства, у разі виокремлення з підприємства одного або кількох нових підприємств, перетворення одного підприємства на інше.
При реорганізації підприємства всі його права та обов'язки переходять до його правонаступників.
Підприємство ліквідується у разі:
1) закінчення терміну, на який воно створювалось, або досягнення мети, що ставилася при його створенні;
2) за рішенням власника або вищого органу управління підприємства;
3) на підставі рішення суду або господарського суду;
4) на інших підставах, передбачених законодавством України. Ліквідація підприємства здійснюється ліквідаційною комісією.
Ця комісія вміщує в офіційній пресі публікацію про його ліквідацію, оцінює наявне майно, розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс.
Якщо ліквідується недержавне сільськогосподарське підприємство, то його грошові кошти розподіляються між членами цього підприємства після розрахунків з найманими працівниками, бюджетом, банківськими установами, власниками облігацій.

§ 5. Правовий статус селянських (фермерських) та приватно-орендних підприємств

Селянське (фермерське) господарство є одним із видів підприємницької діяльності громадян України. Створити селянське (фермерське) господарство може кожний дієздатний громадянин по досягненню 18 років, маючи відповідні документи, які підтверджують його здатність займатися сільським господарством. Селянське господарство є сімейним господарством, його членами можуть бути подружжя, 'їхні батьки, діти по досягненні 16 років та інші родичі.
Громадяни отримують для ведення селянського (фермерського) господарства земельну ділянку. Вони вирощують на ній сільськогосподарську продукцію, якою самостійно розпоряджаються, сплачують податки згідно з чинним законодавством України.
Діяльність селянського (фермерського) господарства може бути припинена в разі:
1) рішення членів господарства про припинення його діяльності;
2) визнання господарства банкрутом;
3) якщо не залишилося жодного члена господарства або спадкоємця, який бажав би продовжувати діяльність господарства;
4) припинення права власності на землю чи права користування земельною ділянкою.
У сільському господарстві можуть утворюватися також приватноорендні підприємства. Такі підприємства засновуються і діють на базі як власних, так і орендованих майна та землі з метою отримання прибутку. Установчими документами такого підприємства є засновницький договір між учасниками і схвалений ними статут підприємства.
Це підприємство вважається створеним і набуває прав юридичної особи з дня його державної реєстрації, яка здійснюється за явочним принципом.

§ 6. Агробіржа як суб'єкт аграрного права

До суб'єктів аграрного права належать також агробіржі, які засновуються згідно з Указом Президента України «Про заходи щодо реформування аграрних правовідносин» з метою створення сприятливих умов для розвитку сільськогосподарського виробництва, забезпечення товаровиробників матеріально-технічними ресурсами.
Міністерством сільського господарства та продовольства, Міністерством економіки, Міністерством фінансів України затверджені Типові правила біржової торгівлі сільськогосподарською продукцією. Ці правила визначають порядок проведення біржових торгів сільгосппродукцією.
До торгів допускається сільгосппродукція відповідної якості. Замовлення на купівлю-продаж продукції подають на біржу брокери. На основі замовлення формується бюлетень купівлі-продажу продукції.
Коли покупців буде декілька, то брокери проводять конкурентний торг на збільшення ціни товару. Після досягнення узгодження між брокерами воно реєструється й оформляється як біржовий контракт.
Оплата біржових контрактів проводиться через біржу.
У разі невиконання контракту винна сторона сплачує штраф в установленому біржовим комітетом розмірі на користь біржи та потерпілої сторони.
Спори, які виникають у процесі виконання Правил біржової торгівлі, вирішуються залежно від компетенції — дирекцією, біржовим комітетом, біржовим арбітражем, загальними зборами членів біржі.

Розділ XI. Громадяни як суб'єкти аграрних правовідносин (їх правовий статус)

§ 1. Загальна характеристика правового положення громадян як суб'єктів аграрних правовідносин

У суспільні відносини, врегульовані нормами аграрного права, можуть вступати як окремі працівники (фізичні особи), так і колективні утворення (юридичні особи) всіх форм власності і господарювання за умови, що вони мають такі ознаки, передбачені законом, як суб'єктивні права і юридичні обов'язки.
Ці суб'єкти за законом наділені правоздатністю і дієздатністю, а також спеціальними властивостями, юридичне закріпленими базовим положенням (правовим статусом), що дає їм можливість брати участь у конкретних правовідносинах, серед яких одними з найважливіших є відносини у сфері праці.
Правовий статус - це правове положення фізичної або ж юридичної особи, яке визначається обсягом прав, обов'язків і законних інтересів, гарантованих державою і охоронюваних законом за суб'єктами суспільних відносин, в тому числі й аграрних. Отже: правовий статус сільськогосподарського працівника — це правове положення фізичної або ж юридичної правосуб'єктної особи, зайнятої в сільськогосподарському виробництві, яка має системно впорядковану сукупність реальних прав, обов'язків та інтересів, закріплених У чинному законодавстві, гарантованих державою і особистою відповідальністю працівника перед законом, суспільством і трудовим колективом.
Основні права, свободи і інтереси громадян України знайшли своє відображення в Конституції України.
Права, свободи і обов'язки, закріплені в Конституцією Україні (ст. 3), становлять основу правового положення всіх громадян України і є єдиними для всіх трудівників держави, в тому числі і для сільськогосподарських працівників. Положення цієї статті деталізуються і розвиваються в наступних її розділах і статтях.
У розділі 2 Конституції України накреслено систему особистих, соціально-економічних та політичних прав людини. Права і свободи людини проголошуються невідчуженими, непорушними, забороняється скасування будь-яких конституційних прав, а також їх звуження (статті 21, 22).
В Основному законі України знайшло закріплення гарантоване право власності на землю, яке набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою у відповідності з законом. Таким чином, сільськогосподарські виробники вперше в українському конституційному будівництві набули право приватної власності на землю (ст. 14).
З метою розвитку ринкових відносин у статтях 41, 42 Конституції закріплюється право людини на приватну власність, фіксується право на не заборонену законом підприємницьку діяльність. Право приватної власності проголошується непорушним. Встановлюється неприпустимість примусового відчудження об'єктів права приватної власності за винятком випадків їх відчуження за рішенням суду.
Відповідно до ст. 43 Конституції кожен громадянин має право на працю, вільний вибір професії та роду трудової діяльності, заробляти працею собі на життя. Забороняється використання примусової праці. Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їх здоров'я роботах забороняється. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Конституція передбачає закріплення властивих усім демократичним конституціям таких прав, як право на страйк, відпочинок, соціальний захист, житло, охорону здоров'я, результати своєї інтелектуальної діяльності і т. ін.
Звичайно, в нинішніх умовах не всі ці права можуть бути реалізовані однаковою мірою громадянами України, в тому числі і сільськогосподарськими працівниками. Відсутність необхідної кількості бюджетних коштів і падіння виробництва звужує можливості по належному забезпеченню прав людини у сфері працевлаштування, організації відпочинку, соціального захисту, будівництва житла, наукових досліджень, охорони здоров'я тощо.
Конституційні права і свободи громадян здійснюються в нерозривній єдності з їх обов'язками. Згідно зі ст.67 Конституції України кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом, а відповідно до ст. 68 Основного Закону кожен зобов'язаний неухильно дотримуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Закріплені в Конституції права та обов'язки громадян знаходять подальше відображення, розвиток і конкретизацію в трудовому, господарському, цивільному, земельному, адміністративному та іншому галузевому законодавстві.
Так, трудовим законодавством усім сільськогосподарським працівникам гарантується: право на вільний вибір виду діяльності, певна тривалість робочого часу і відпочинку; належні умови і охорона праці; на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Кодексом законів про працю України передбачені і обов'язки: виконання установлених норм виробітку, дотримання правил санітарії та безпеки праці, правил внутрішнього трудового розпорядку і т. ін.
Земельним кодексом та цивільним законодавством конкретизуються правові гарантії приватної власності на землю та майно громадян.
Подальшу деталізацію і розвиток права, обов'язки та законні інтереси, які становлять правовий статус сільськогосподарських працівників, знаходять у локальних правових актах. Так, сільськогосподарські товаровиробники розробляють і приймають свої статути, правила внутрішнього трудового розпорядку, положення про нормування та оплату праці, укладають колективні договори та ін. Це дозволяє врахувати і нормативне закріпити особливості і специфіку умов праці механізаторів, працівників тваринництва і Рослинництва, спеціалістів сільського господарства, керівників сільськогосподарських підприємств, їх виробничих та інших підрозділів, а також інших посадових осіб.

§ 2. Право членства в сільськогосподарських підприємствах кооперативного типу. Правовий статус їх членов

Юридичними ознаками сільськогосподарських підприємств кооперативного типу, які дають можливість відрізнити їх від інших суб'єктів господарювання, є те, що вони створюються на умовах членства, їх створення не обумовлюється якимось спеціальним дозволом державних органів. Вони організуються виключно на добровільних засадах в явочно-реєстраційному порядку. Тобто всі вони створюються на єдиних спільних принципах і правилах ведення кооперативного господарства.
При цьому сільськогосподарський кооператив є класичною формою підприємств кооперативного типу.
У Законі України «Про сільськогосподарську кооперацію» відображені основні положення права членства та правовий статус членів сільськогосподарських кооперативів.
Право членства в сільськогосподарських підприємствах кооперативного типу - це сукупність (система) правових норм (правил) стосовно реалізації конституційного права громадян стати їх членом, порядку і умов вступу та виходу з їх складу, визначення і реалізації їх правомочностей як поєднання членських прав та обов'язків про припинення членства в цих утвореннях.
Право членства в підприємствах кооперативного типу є добровільним, тобто ніхто не може примусити громадянина стати його членом, а також індивідуальним, особистим і не може передаватись іншій особі.
Членами сільськогосподарських кооперативних утворень можуть бути як дієздатні фізичні особи, які досягли 16-річного віку, так і юридичні, які зробили вступний і пайовий внески в розмірах, визначених статутом кооперативного утворення, визнають його принципи і цілі, дотримуються вимог цього статуту і мають право ухвального голосу.
Громадянин, який бажає стати членом сільськогосподарського кооперативного підприємства, своє волевиявлення висловлює шляхом подання заяви. Рішення правління (голови) сільськогосподарського кооперативного підприємства (щодо поданої заяви) підлягає схваленню загальними зборами. Порядок прийняття такого рішення та його схвалення визначається статутом цього утворення.
Відповідно до ст.12 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» в сільськогосподарських кооперативах усіх видів допускається асоційоване членство. Асоційовані члени мають право дорадчого голосу, а також на отримання частки доходу на свій пай.
Члени сільськогосподарських кооперативних підприємств можуть переоформити членство в них на асоційоване членство в порядку, визначеному статутами цих підприємств.
У разі ліквідації сільськогосподарського кооперативного підприємства його асоційовані члени мають першочергове право на отримання свого майнового внеску та відповідних часток доходу і повернення їх земельних ділянок у натурі (на місцевості).
Жодних обмежень для фізичних осіб, які досягли 16-річного віку і виявили бажання брати участь у діяльності сільськогосподарського підприємства (кооперативу), Закон «Про сільськогосподарську кооперацію», як і інше законодавство, не встановлює.
Обов'язковою умовою членства, в основному у виробничих кооперативних сільськогосподарських підприємствах, є участь їх членів у діяльності цих підприємств особистою працею, цим вони відрізняються від корпоративних утворень, діяльність яких базується на об'єднанні капіталів.
З моменту набуття членства виникають права та обов'язки членів сільськогосподарських кооперативних підприємств, урегульовані нормами кооперативного права та локальними нормативними актами конкретних кооперативних товаровиробників.
Ці права, обов'язки і законні інтереси у своїй сукупності і обсязі, системно упорядковані, гарантовані державою і охоронювані законом, визначають правове положення членів кооперативних підприємств, тобто становлять їх правовий статус.
Відповідно до чинного законодавства основними правами членів сільськогосподарських кооперативних підприємств є: участь в управлінні справами цих підприємств; право обирати і бути обраним в органи управління. У разі, коли членом цих підприємств є юридична особа, ці права реалізуються їх повноважним представником. Члени кооперативних підприємств мають право користуватись їх послугами та пільгами; одержувати виплати - частини доходу цих підприємств, що підлягає розподілу між його членами; одержувати частки доходу на пай (додатковий пай); одержувати пай у разі виходу з кооперативного підприємства в порядку і терміни, визначені статутом підприємства.
Члени виробничих кооперативних підприємств наділяються також: правом на отримання роботи за покликанням, професією, родом занять і освітою з урахуванням потреб підприємства; право на відпочинок; на соціальне страхування і забезпечення і т. ін.
Основними обов'язками членів сільськогосподарських кооперативних підприємств є: дотримання статуту й інших локальних актів; виконання рішень, вказівок і розпоряджень вищих органів управління, а також розпоряджень керівників підрозділів і спеціалістів; сумлінно працювати в підприємстві, додержувати трудової та технологічної дисципліни.
Управління діяльністю сільськогосподарських підприємств кооперативного типу здійснюється на засадах самоврядування, широкої демократії і активної участі їх членів за принципом «один член - один голос». Це, безумовно, свідчить про те, що всі члени цих підприємств (фізичні і юридичні особи) мають рівні права та обов'язки.
Рішення про прийняття особи в члени кооперативу, як справедливо зазначає В. І. Семчик, є актом правозастосування і являє собою юридичний факт, що приводить до виникнення кооперативних правовідносин у системі відповідної кооперації, таких як Всеукраїнського об'єднання кооперативів чи споживчих товариств і спілок.
Це правило поширюється на всі сільськогосподарські кооперативні підприємства.
Статут, як локальний акт, кожного сільськогосподарського підприємства кооперативного типу містить норми прямої дії, які породжують суб'єктивні права та юридичні обов'язки з питань членства і діяльності цих підприємств рівною мірою для всіх їх членів.
Саме на основі членства і дії статутів (складного юридичного факту) всередині сільськогосподарських підприємств утворюються різноманітні організаційно-правові, управлінські, трудові, майнові соціальні та інші правовідносини між підприємствами, їхніми структурними підрозділами та членами цих підприємств, не виходячи за їх межі. Саме тому ці правовідносини є внутрішніми (внутрішньокооперативними).
Правовідносини членства характеризуються правомочностями їх суб'єктів щодо порядку вступу до сільськогосподарського кооперативного підприємства та виходу з нього, правом члена брати участь в управлінні підприємством, обирати та бути обраним до органів самоврядування іт. ін. Трудові правовідносини складаються усередині підприємства з приводу організації, дисципліни, оплати праці, а також дисциплінарної і матеріальної відповідальності членів цього підприємства, охорони праці і здоров'я і т. ін.
Серед внутрішньокооперативних правовідносин чільне місце посідають майнові правовідносини. Вони складаються між відповідними органами управління сільськогосподарських підприємств кооперативного типу і його членами, а також кооперативних виплат, користування кооперативним майном, розподілом доходів, одержанням пайових внесків.

§ 3. Поняття права засновництва та права участі громадян в аграрних підприємствах корпоративного типу

Право засновництва громадян аграрних (сільськогосподарських) підприємств корпоративного типу є сукупністю правових норм законів «Про власність», «Про господарські товариства-, «Про підприємництво», інших законів та підзаконних актів, які регламентують правила щодо: укладення установчої угоди, строків та порядку формування господарського товариства, виробництва, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції, порядку здійснення засновниками відповідних засновницьких процедур, встановлення прав та обов'язків засновників, обсягів їх відповідальності, а також процедури реєстрації цих підприємств.
Право участі в аграрних підприємствах (товариствах) корпоративного типу — це сукупність правових норм законів та установчих документів акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю та ін., якими регламентуються їх корпоративні права й обов'язки щодо участі у формуванні статутного фонду, права власності і його частки (паю), розподілу прибутку, участі в управлінні, припинення участі в товаристві, а також правомочностей у разі ліквідації або реорганізації них підприємств.
Засновниками та учасниками аграрних (сільскогосподарських) підприємств корпоративного типу можуть бути фізичні і юридичні особи (ст. З Закону України «Про господарські товариства»), які згідно зі ст. 2 Закону «Про підприємництво» й іншими законодавчими актами можуть бути суб'єктами підприємницької діяльності. Стосовно акціонерних товариств коло засновників визначено ст. 26 Закону «Про господарські товариства». Ця стаття спеціально визначає функції засновників і тим самим відмежовує цих осіб від учасників. Вона визначає засновниками тих осіб, які укладають установчий договір. Згідно з ч. 4 цієї статті засновники повинні виконати низку обов'язкових передбачених законом дій щодо заснування товариства: зробити повідомлення про намір створити акціонерне товариство, здійснити підписку на акції, провести установчі збори і державну реєстрацію акціонерного товариства.
Основну категорію членів аграрного (сільськогосподарського) підприємства корпоративного типу (товариства) становлять учасники - фізичні та юридичні особи. Вони стають членами товариства за угодою з ним.
Стаття 10 згадуваного Закону зазначає, що учасники корпоративного товариства мають право:
— брати участь в управлінні справами цього товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених цим Законом;
— брати участь у розподілі прибутку корпоративного підприємства (товариства) і одержувати дивіденди;
- вийти в установленому порядку з підприємства (товариства);
- одержувати інформацію про діяльність підприємства (товариства), яке на вимогу учасника зобов'язане надавати йому для ознайомлення річні баланси, звіти про діяльність підприємства, протоколи зборів.
Закон «Про господарські товариства» регламентує майнові правомочності для учасників і засновників. Зокрема, у ст. 13 відображено, що вкладами учасників та засновників підприємства (товариства) можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, грошові кошти, в тому числі в іноземній валюті, земельні ділянки. Та оскільки в агарних корпоративних підприємствах основним засобом виробництва є земля, то надання права селянам передавати як вклад земельні ділянки, які належать їм на праві власності або ж передані в користування, а також користуватися водою та іншими природними ресурсами є вкрай важливими для них.
У разі ліквідації аграрного підприємства корпоративного типу або ж виходу з нього учасника майно, яке передавалося ним підприємству, повертається йому в натурі.
Безумовно, вище викладені положення щодо правової процедури утворення, діяльності, правомочностей засновників та учасників акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю, інших товариств є загальними і поширюються на суб'єктів підприємницької діяльності в будь-якій сфері, в тому числі і в сільському господарстві.
Проте функціонування акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю в сільському господарстві має й свої, тільки їм притаманні особливості.
Основною особливістю є те, що їх діяльність пов'язана з обробітком землі, виробництвом, переробкою і реалізацією сільськогосподарської продукції і сировини.
Крім того, місцем перебування цих суб'єктів підприємницької діяльності, як правило, є сільська місцевість, а засновниками та учасниками (акціонерами) вказаних підприємств корпоративного типу (товариств) — селяни.
Предметом формування статутного капіталу аграрних товаровиробників (фонду) є майно сільськогосподарського призначення, земля, води, а також інші природні ресурси. Звичайно, це не виключає можливості передавати до статутного капіталу цінні папери, гроші та інші цінності як майнового, так і немайнового характеру. Виробництво сільськогосподарської продукції, сезонний характер праці, оплата може здійснюватись у натуральному вигляді, і ці обставини є також однією із особливостей аграрних (сільськогосподарських) підприємств корпоративного типу.
Аграрні (сільськогосподарські) підприємства корпоративного типу слід відрізняти від сільськогосподарських кооперативних підприємств, про які йшлося вище.
Аграрні підприємства корпоративного типу — це юридичні особи - підприємці, в яких статутний фонд створюється шляхом об'єднання селянами-інвесторами свого капіталу з їх участю в ньому з метою одержання прибутку (дивідендів), їх трудова участь у Діяльності господарського товариства не є обов'язковою, але за бажанням вони можуть вступати і в трудові відносини, їх участь в управлінських відносинах визначається, як правило, розміром їх частки в статутному фонді.
В аграрних кооперативних підприємствах селяни об'єднуються для сумісної праці на умовах членства з обов'язковою їх трудовою участю в цих підприємствах.
Припинення корпоративного права учасників відбувається в разі реорганізації цього підприємства (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) або ліквідації з дотриманням вимог антимонопольного законодавства.
При реорганізації товариства вся сукупність прав та обов'язків товариства переходить до його правонаступників.
Товариство ліквідується:
а) після закінчення строку, на який воно створювалося, або після досягнення мети, поставленої при його створенні;
б) за рішенням вищого органу товариства;
в) на підставі рішення суду або господарського суду за поданням органів, що контролюють діяльність товариства в разі систематичного або грубого порушення ним законодавства;
г) на підставі рішення господарського суду про банкрутство товариства.

Розділ XIII. Правове положення сільськогосподарських кооперативів

§ 1.Поняття та основні ознаки сільськогосподарських кооперативів

Міжнародний кооперативний альянс (МКА) у своєму Статуті 1966 року закріпив визначення кооперативу. Згідно з ним будь-яка асоціація осіб або товариств буде визнана кооперативом за умови, якщо вона ставить за мету покращання економічного й соціального становища своїх членів шляхом використання підприємства, заснованого на взаємодопомозі.
У сучасній вітчизняній юридичній літературі поняття «кооператив» визначається як самостійне, самоврядівне об'єднання громадян, які на основі добровільності, відкритості членства і взаємодопомоги з додержанням кооперативних принципів об'єднуються для спільної господарської чи іншої статутної діяльності з метою поліпшення свого економічного і соціального стану (для споживчих та обслуговуючих кооперативів) або отримання прибутку (для виробничих кооперативів), об'єднуючи для цього частку свого майна (майновий пай) чи землі (земельний пай). Аналіз ознак сільськогосподарського кооперативу дає підстави погодитися з визначенням такого поняття.
Переважна більшість дослідників, говорячи про основні ознаки сільськогосподарського підприємства, кооперативу, називають передусім використання землі як основного засобу виробництва, ведення сільськогосподарської діяльності, його розташування в сільській місцевості, а також задоволення потреб переважно сільського населення, наявність внутрішньогосподарських відносин, участь у кооперативній діяльності без нанесення збитку власному господарству. Таким чином, ознакою сільськогосподарського кооперативу є ведення сільськогосподарської діяльності.
Під сільськогосподарською діяльністю звичайно розуміють діяльність, пов'язану із сільським господарством, виробництвом сільськогосподарської продукції та сировини. Але зараз поняття «сільськогосподарська діяльність» стало ширшим; вона включає як виробництво, переробку, так і збут продукції.
Отже, до сільськогосподарського кооперативу можна віднести кооператив, який займається виробництвом, переробкою, реалізацією (збутом) сільськогосподарської продукції та (або) обслуговуванням сільськогосподарського виробництва.
Наведені міркування дозволяють зробити висновок, що сільськогосподарський кооператив — це добровільне об'єднання осіб на підставі членства для спільного ведення сільськогосподарської діяльності, засноване на принципах рівноправності членів, обов'язкової їх участі в діяльності такого об'єднання, використання майна, що створене, як правило, за рахунок внесків членів і належить об'єднанню на праві власності для задоволення матеріальних та інших потреб його членів.
Законодавчого визначення сільськогосподарського кооперативу не існувало в Україні до 1997 року - до прийняття Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію».
Однак, хоч як це парадоксально, незважаючи на вдосконалення правового регулювання сільськогосподарської кооперації в Україні з прийняттям названого Закону, зміст визначення сільськогосподарського кооперативу викликав серед правників хвилю дискусій, оскільки вона не була беззаперечною. Через це законодавче поняття сільськогосподарського кооперативу було викладено в 2000 році в новій редакції. Але й воно не відбиває всіх сутнісних ознак кооперативної організації (наприклад, не вказана мета об'єднання осіб у сільськогосподарський кооператив, не закріплено принципи рівноправності членів, демократичності управління й обов'язкової участі членів у його діяльності).

§ 2. Види кооперативів. Принципи їх діяльності. Кооперативні підприємства та об'єднання
Сільськогосподарські кооперативи слід класифікувати й систематизувати за окремими ознаками. В основі такої класифікації кооперативів лежить їх розподілення на дві великі групи (типи) - виробничі і споживчі.
До виробничих кооперативів належать усі види кооперативів незалежно від сфери діяльності, основна мета яких - отримання доходу (прибутку). У цих кооперативах об'єднується труд і майно їх членів, а всі види виробничо-господарської діяльності виконуються спільно, колективно. На відміну від них споживчі кооперативи створюються для задоволення споживчих інтересів своїх членів. Поряд з цими основними типами кооперативів (виробничими та споживчими) існують і кооперативи змішаного типу, їх називають по-різному — змішані, проміжні, універсальні, інтегральні, багатопрофільні тощо.
В умовах відродження кооперативного руху в Україні набувають актуальності підстави поділу кооперативів на види за такими ознаками: рід діяльності; предмет діяльності; спосіб утворення; рівень усуспільнення майна; правовий режим земель; функціональна спрямованість; територія діяльності; ступінь включення в господарський обіг; участь у різних фазах суспільного виробництва; підстави об'єднання; підгалузева ознака; конкретно-родова ознака; соціальний склад; сфера діяльності; мета діяльності й об'єкти власності; вид продукції, що виробляється; місце в організаційно-господарській структурі; рівень спеціалізації; джерела забезпечення матеріальними ресурсами тощо.
Поділ кооперативів, які здійснюють діяльність у сфері сільського господарства, на види закріплений і в Законі України «Про сільськогосподарську кооперацію». Відповідно до цілей, завдань та характеру діяльності вони поділяються на два види - виробничі й обслуговуючі. У згадуваному Законі закріплено, що сільськогосподарський виробничий кооператив - це «юридична особа, утворена шляхом об'єднання фізичних осіб, які є сільськогосподарськими товаровиробниками, для спільного виробництва продукції сільського, рибного і лісового господарства на засадах обов'язкової трудової участі у процесі виробництва». Таким чином, серед ознак сільськогосподарського виробничого кооперативу можна назвати специфічний вид діяльності — виробництво сільськогосподарської продукції, обов'язкову трудову участь членів у його діяльності, а звідси — й участь у ньому лише фізичних осіб.
У нормах Закону міститься положення про те, що виробничі кооперативи здійснюють господарську діяльність на засадах підприємництва з метою отримання доходу. Як відомо, поняття та принципи підприємництва закріплені в Законі України «Про підприємництво». Саме отримання прибутку, а не доходу є однією з конститутивних ознак підприємницької діяльності. Та й сама по собі господарська діяльність є ширшою за підприємницьку, бо включає ще й низку організаційно-управлінських моментів.
Що стосується сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу, то це «кооператив, створений для надання послуг переважно членам кооперативу та іншим особам з метою провадження їх сільськогосподарської діяльності». Саме так і говориться у ст. 1 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію». Оскільки діяльність таких кооперативів спрямована на обслуговування сільськогосподарського та іншого виробництва учасників кооперації, на надання комплексу послуг, пов'язаних із виробництвом, переробкою та збутом продукції рослинництва, тваринництва, лісівництва й рибальства, то й їх членами передусім повинні бути виробники сільськогосподарської продукції. Серед ознак такого кооперативу можна назвати: особливий вид діяльності (обслуговування сільськогосподарського виробництва, переважно його членів); безпосередня участь товаровиробників сільськогосподарської продукції (як юридичних, так і фізичних осіб); обов'язкова участь у господарській діяльності.
Залежно від виду діяльності обслуговуючі кооперативи поділяються на переробні, заготівельно-збутові, постачальницькі, сервісні та інші, тобто цей приблизний перелік не є вичерпним: можливе існування й інших видів таких кооперативів. Основні напрямки діяльності цих підвидів обслуговуючих кооперативів закріплено в Законі «Про сільськогосподарську кооперацію».
Що стосується принципів кооперативної діяльності, то вони закріплені в ст. З Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» , відповідно до якої до них належать: добровільність членства фізичних і юридичних осіб в кооперативі і безперешкодний вихід з нього; обов'язкова трудова участь членів у діяльності виробничого кооперативу; обов'язкова участь членів у господарській діяльності обслуговуючого кооперативу; відкритість і доступність членів для тих, хто визнає статут кооперативу, бажає користуватися послугами цього кооперативу та в разі потреби погоджується брати участь у фінансуванні його на умовах, встановлених статутом кооперативу; демократичний характер управління, рівні права у прийнятті рішень за правилом «один член кооперативу — один голос»; розподіл доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі в діяльності кооперативу; контроль членів кооперативу за його роботою в порядку, передбаченому статутом кооперативу. Слід зазначити, що наведені принципи діяльності кооперативів відповідають загальновизнаним кооперативним принципам, встановленим Міжнародним кооперативним альянсом.
Відповідно до положень чинного законодавства України кооперативи можуть створювати кооперативні об'єднання та підприємства. Об'єднання кооперативів створюються на добровільних засадах для здійснення будь-якої не забороненої законодавством діяльності за галузевою або територіальною ознакою. Об'єднання мають статус юридичної особи, створюються на тих самих умовах, що й кооперативи. Об'єднання не мають права втручатися в господарську діяльність засновників, не відповідають за зобов'язання членів об'єднання, а члени об'єднання не відповідають за зобов'язання об'єднання, якщо інше не передбачено статутом. Реєстрація об'єднань здійснюється в тому ж порядку, що і реєстрація кооперативів.
Можуть створюватися такі види об'єднань: об'єднання, що створюються кооперативами на підставі договорів; об'єднання, що створюються на засадах членства з делегуванням їм кооперативами Централізованих функцій з питань господарської діяльності, управління і контролю; об'єднання, що створюються на засадах членства, з делегованими функціями господарської діяльності і управління; змішані об'єднання, що здійснюють господарські й управлінські функції частково на засадах членства і делегованих повноважень, а частково на договірних засадах; кооперативи кооперативів.
Кооперативи, що увійшли до об'єднання, зберігають статус юридичної особи та повну господарську самостійність і можуть добровільно вийти з них за рішенням загальних зборів членів кооперативу. Формування органів управління об'єднань, утворення і поповнення майнових фондів здійснюється в порядку, передбаченому установчими документами.
Для виконання статутних завдань кооперативи і їх об'єднання можуть створювати підприємства різних видів та організаційно-правових форм. Такі підприємства функціонують відповідно до їх статутів, затверджених кооперативами (об'єднаннями)-засновниками. Принципи діяльності таких підприємств встановлено ст. 27 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» та Законом України «Про підприємства в Україні».

§ 3. Право власності сільськогосподарських кооперативів. Неподільний та пайовий фонд
Згідно зі ст. 20 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» майно належить сільськогосподарському кооперативові на праві власності. Право власності сільськогосподарського кооперативу — це сукупність правових норм, покликаних регулювати відносини щодо володіння, користування й розпорядження власним майном на свій розсуд.
Відповідно до ст. 20 Закону України «Про власність» сільськогосподарський кооператив є суб'єктом права колективної власності. Існування цієї форми власності в Україні, яке закріплено в нормах Закону України «Про власність», викликало активну дискусію серед науковців. Не вдаючись до детального аналізу існуючих точок зору з цієї проблеми, можна дійти висновку, що треба вести мову про право власності сільськогосподарського кооперативу як про право власності юридичної особи, яке, у свою чергу, є різновидом права приватної власності.
Як уже зазначалося, у ст. 20 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» встановлено, шо єдиним власником майна є сільськогосподарський кооператив. Що стосується прав засновників (членів) на це майно, то більшість дослідників стверджують, що між самим кооперативом і його засновниками (членами) виникають певні зобов'язальні відносини. Цю позицію найбільш послідовно обґрунтував В. І. Семчик, який вважає, що в засновників (членів) сільськогосподарського кооперативу виникає право на пай (майновий або земельний). Але це не право власності як один із видів речевих прав, а право вимоги як один із видів зобов'язального права. Право вимоги означає, що особа (фізична чи юридична), якій як частка у власності юридичної особи виражається паєм, має право отримати його в натурі або компенсацію за нього в разі виходу зі складу юридичної особи чи при її ліквідації. Пай не має речевих ознак. Він вимірюється лише у вартісному вираженні, а тому не може бути об'єктом права власності.
Але, на нашу думку, зміст права на пай не вичерпується лише правом вимоги. Як і інші види зобов'язальних прав, зміст права на пай становить певний комплекс прав та обов'язків, що їх мають сільськогосподарський кооператив та його члени. Так, член сільськогосподарського кооперативу у зв'язку із внесенням майна має право брати участь в управлінні майновими об'єктами кооперативу, вимагати розподілу частини доходу кооперативу на паї, вимагати повернення паю (майна, яке припадає на пай) в разі виходу з кооперативу. На члена кооперативу покладено обов'язок, який ґрунтується на інституті членства щодо майнового внеску. Що стосується самого сільськогосподарського кооперативу, то він має аналогічні обов'язки стосовно члена кооперативу.
Право на пай пов'язане з правом членства в сільськогосподарському кооперативі. Моментом виникнення права на пай є момент прийняття особи до сільськогосподарського кооперативу як його члена (тобто виникнення членства), а точніше, передачі майна (внеску) кооперативу. Доки існують членські відносини, існує й право на пай. Припиняється воно разом з припиненням членства (вибуттям члена зі складу кооперативу) — з моменту отримання особою свого майна. Право на пай припиняється також у разі ліквідації самого сільськогосподарського кооперативу.
Розгляд суб'єктного складу майнових відносин у сільськогосподарському кооперативі дає можливість перейти до визначення кола об'єктів, які можуть належати на праві власності такому кооперативові. У статті 20 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» міститься перелік майна, що може належати йому на праві власності: будівлі, споруди, гроші, майнові внески його членів, виготовлена ним продукція, доходи, одержані від її реалізації та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу, а також інше майно, придбане на підставах, не заборонених Законом. Як бачимо, цей перелік не є вичерпним, Але такий поділ майна не має класифікуючих ознак.
У сучасних умовах все більшого значення набуває поділ майна на рухоме і нерухоме.
Розглядаючи більш детально окремі об'єкти права власності сільськогосподарського кооперативу, необхідно зауважити, що серед них можна виокремити такі групи:
а) земля (земельні ділянки);
б) інша нерухомість - будівлі, споруди, обладнання;
в) виготовлена продукція, обігові кошти;
г) доходи в грошовому виразі, отримані від статутної та іншої діяльності;
ґ) інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом.
В основу його покладено ступінь зв'язку того чи іншого майнового об'єкта з землею. До нерухомого майнового об'єкта належать земельні ділянки, ділянки надр, відокремлені водні об'єкти і все, що міцно пов'язано із землею, у тому числі ліси, багаторічні насадження, будови й споруди, які при відокремленні від землі фактично знецінюються. Речі, які не належать до нерухомості, включаючи гроші й цінні папери, вважаються рухомим майном. Характерною рисою нерухомого майна є зв'язок його правового режиму з правом на земельну ділянку, на якій споруджено майнові об'єкти. Правовий режим такого майна розглядається разом із земельною ділянкою.
Серед об'єктів права власності сільськогосподарського кооперативу особливе місце належить землі (земельним ділянкам). Вона є особливим природним об'єктом (природним тілом), посідає домінуюче місце в складі єдиного природного комплексу. Сучасна теорія земельного права розглядає землю як особливий вид нерухомості.
Одним із вихідних принципів створення й діяльності будь-якого кооперативу є заснування спеціальних майнових фондів — неподільного й пайового, кожний з яких має специфічний правовий режим.
Із позицій економічних відносин майно сільськогосподарського кооперативу поділяється на основні фонди й обігові засоби, виробничі запаси й незавершене виробництво, сировину, матеріали у виробництві, готову продукцію, гроші; щодо спрямування коштів підприємства — на фонд накопичення і фонд споживання; з урахуванням цільового призначення фондів — на статутний фонд, резервний фонд, резерв сумнівних боргів тощо. Це не виключає можливості існування спеціальних натуральних фондів — фонду оплати праці, насіннєвих, фуражних та ін. Розмежування ж майна сільськогосподарського кооперативу на пайовий і неподільний фонди відбиває специфіку майнових відносин, що існують між самим кооперативом та його членами, і має самостійне юридичне значення.
У статті 26 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» закріплено правило, згідно з яким формування в цих організаціях як пайового, так і неподільного фонду є обов'язковим. Неподільний фонд утворюється за рахунок вступних внесків і майна кооперативу (за винятком землі). Пайові внески його членів до нього не включаються. Вступними внесками формування неподільного фонду лише започатковується. Надалі він поповнюється вартістю майна, накопичуваного кооперативом у процесі його діяльності.
Кооперативний принцип створення неподільного резерву засновано на тому, що метою кооперативної діяльності є не накопичення капіталу для наступного розподілу між окремими членами кооперативу, а, скоріше, створення спільного капіталу, що використовується на загальне благо всіх членів кооперативу. При виході з кооперативу члени отримують тільки ту суму, яку вони внесли при вступі.
Якщо раніше серед характерних рис неподільного фонду майна називали неподільність, незменшуваність, постійне зростання та цільове використання, то тепер називають особливі джерела його утворення (вступні внески та майно кооперативу), неподільність (члени кооперативу не мають права претендувати на його частку) та цільове використання (цей фонд повинен використовуватися на загальнокооперативні цілі). З урахуванням цього можна зробити висновок, що неподільний фонд — це частина майна сільськогосподарського кооперативу у вартісному вираженні, до якої включається вартість вступних внесків та іншого майна кооперативу, що характеризується неподільністю та цільовим призначенням.
Що стосується пайового фонду майна, то вищезгаданий закон не містить майже ніяких правових норм, які визначали б його правовий режим. Виходячи з того, що пайові внески членів кооперативу не включаються до неподільного фонду, можна зробити висновок, що саме вони й утворюють пайовий фонд. Пайовим внеском можуть виступати гроші або майно. Майно повинно бути оцінено органами управління сільськогосподарського кооперативу. Після передачі майна кооперативу в його члена виникає право на пай — частку в майні кооперативу у вартісному вираженні.
«Пайовий внесок» і «пай» — це не одне і те ж поняття, їх слід чітко розмежовувати. До паю, основу якого становить пайовий внесок, включаються також додаткові внески (якщо такі є) і частка майна кооперативу, яка була розподілена на паї членів (кооперативні виплати).
Розмір паю, як і розмір пайового фонду сільськогосподарського кооперативу, не є непорушною величиною, а може змінюватися. Облік паїв членів кооперативу здійснюється в пайових книжках, пайових посвідченнях, картках пайовиків, інших документах, які засвідчують рух паїв, а також у реєстрах аналітичного та синтетичного обліку. Така різноманітність форм обліку не є виправданою, бо на практиці це призводить не лише до ускладнень і плутанини, а й до грубих помилок і порушень майнових прав членів кооперативу.
За сучасних умов правовий режим пайового фонду майна сільськогосподарського кооперативу характеризується такими ознаками, як специфічне джерело його утворення (обов'язкові та додаткові пайові внески), його подільність і зворотність внесків (у разі вибуття члена кооператив повертає його пай), а також нарахування в установлених розмірах відсотків (кооперативних виплат) із доходу кооперативу. До пайового фонду входить не майно чи майнові фонди, а лише його вартість. З урахуванням цього пайовим фондом можна вважати частину майна сільськогосподарського кооперативу у вартісному вираженні, до якої включається вартість пайових внесків членів кооперативу, що характеризується подільністю, зворотністю внесків та нарахуванням в установлених розмірах відсотків із доходу кооперативу.
Згідно зі ст. 25 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» в разі виходу з кооперативу його члени мають право на отримання майнового паю натурою, грішми або, за бажанням, цінними паперами відповідно до його вартості на момент виходу, а земельної ділянки - в натурі (на місцевості). Для забезпечення інтересів членів кооперативу, які залишаються, було б доцільним повертати пай у грошовій формі і тільки як виняток — у натурі. Проте це не стосується земельної ділянки, оскільки вона характеризується особливими ознаками і має бути повернена членові в натурі (на місцевості). Як правило, членові повертається не та сама земельна ділянка, бо кооператив, будучи власником земельної ділянки, переданої як пайовий внесок, може нею розпорядитися на свій розсуд: побудувати на ній будівлі, споруди, використати її в інших господарських цілях. І навіть якщо буде повернена та сама земельна ділянка, її біологічні властивості можуть бути вже іншими. У цих випадках кооператив повинен компенсувати членові різницю між вартістю переданої земельної ділянки і тієї, що повертається, у грошовій чи майновій формі (за вибором члена кооперативу).
Слід також зауважити, що, на відміну від інших фондів сільськогосподарського кооперативу, пайовий і неподільний фонди існують протягом усього часу функціонування цього підприємства.


§ 4. Реорганізація і ліквідація сільськогосподарських кооперативів
Припинення діяльності сільськогосподарських кооперативів здійснюється у формі його реорганізації або ліквідації. Питанням реорганізації і ліквідації сільськогосподарських кооперативів та їх об'єднань присвячені норми розділу XI Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію».
Кооператив може реорганізуватися (шляхом злиття, приєднання, виділення, розподілу, перетворення) в підприємства інших форм господарювання за рішенням загальних зборів (засновників) у порядку, визначеному статутом. З моменту реорганізації кооператив (об'єднання) припиняє свою діяльність. Всі його права та обов'язки переходять до правонаступника чи правонаступників.
Що стосується ліквідації, то кооператив (об'єднання) ліквідується за рішенням:
кооператив - загальних зборів членів кооперативу; об'єднання - зборів уповноважених представників кооперативів;
суду або господарського суду.
Ліквідація кооперативу (об'єднання) здійснюється ліквідаційною комісією, призначеною органом, що прийняв рішення про ліквідацію.
З дня призначення ліквідаційної комісії до неї переходять повноваження з управління кооперативом (об'єднанням). Ліквідаційна комісія проводить належну підготовку та організаційну роботу, складає ліквідаційний баланс та подає його органу, що прийняв рішення про ліквідацію кооперативу (об'єднання). Повнота і достовірність ліквідаційного балансу повинні бути підтверджені аудиторами.
Майно кооперативу, що залишилося після розрахунків з бюджетом, банками та іншими кредиторами, розподіляється між членами кооперативу пропорційно вартості їх паю; майно об'єднання - між членами об'єднання в розмірах і в порядку, передбачених статутом об'єднання.
Ліквідація вважається завершеною, а кооператив (об'єднання) таким, що припинив свою діяльність, з моменту внесення до державного реєстру запису про його ліквідацію.

Розділ XIV. Правове становище селянського (фермерського) господарства

§ 1. Поняття та основні ознаки селянського (фермерського) господарства
Селянське (фермерське) господарство слід розглядати як організаційно-правову форму ведення сільськогосподарського виробництва громадянами, суб'єктами аграрних правовідносин.
Селянське (фермерське) господарство з прийняттям 22 червня 1993 року Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» в новій редакції (з подальшими змінами та доповненнями) стало визначатись як форма підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатись її переробкою та реалізацією (ст. 2).
Селянське (фермерське) господарство має такі ознаки:
- це форма аграрного підприємництва, яка здійснюється за самостійною ініціативою, на власний ризик і систематично;
- ця форма ведення сільськогосподарського виробництва виникає виключно на добровільних засадах, за суб'єктивним особистим волевиявленням громадян;
- ця діяльність здійснюється тільки громадянами України;
- це, в основному, сімейно-трудове об'єднання, до складу якого входять подружжя, батьки, діти, що досягли 16-річного віку, пов'язане з особистою працею, внаслідок якої виробляється певна товарна маса продуктів харчування, сировини для промисловості, що дає можливість одержувати доходи;
- трудові відносини в селянських (фермерських) господарствах виникають на основі членства в них, а також на засадах трудового Договору (контракту);
— для членів селянського (фермерського) господарства їх індивідуальна праця повинна бути головною для них суспільно корисною формою праці;
- діяльність членів цих господарств за своїм головним змістом є процесом використання земель як основного засобу виробництва;
— майно селянського (фермерського) господарства належить його членам за правом спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено угодою між членами господарства;
— селянське (фермерське) господарство має статус юридичної особи.
Все це дозволяє селянське (фермерське) господарство розглядати як добровільно створений, самостійний суб'єкт господарювання з правами юридичної особи, представлений окремим громадянином, сім'єю або групою осіб, які використовують землі сільськогосподарського призначення на приватній основі для вирощування, переробки й реалізації аграрної продукції, що є спільною сумісною власністю осіб, які ведуть це господарство.
При створенні селянського (фермерського) господарства його члени мають на меті брати активну участь у формуванні продовольчого фонду держави шляхом реалізації продукції споживачам, забезпечення добробуту сім'ї фермера на основі їх трудової участі у виробничій і підприємницькій діяльності. Будучи економічно самостійним, селянське (фермерське) господарство визначає напрямки своєї діяльності, спеціалізацію, обсяг виробництва, організовує виробництво сільськогосподарської продукції та її реалізацію.
До основних завдань селянського (фермерського) господарства треба віднести:
— забезпечення більш повної зайнятості сільського населення суспільно необхідною діяльністю, використання трудових ресурсів;
— виробництво, переробку і збут сільськогосподарської продукції;
- участь у розвитку інфраструктури місцевості, де розташоване фермерське господарство;
- раціональне використання переданої йому земельної ділянки у власність або наданої в користування.
Оскільки селянське (фермерське) господарство в системі народногосподарського комплексу є рівноправною формою ведення господарства поряд з державними, кооперативними, орендними та іншими підприємствами і організаціями, господарськими товариствами, то виробничо-економічні відносини цього господарства з зазначеними організаціями, окремими громадянами будуються на основі договорів.
Держава гарантує дотримання і захист майнових та інших прав і законних інтересів селянського (фермерського) господарства, створює пільгові умови для кредитування, оподаткування, страхування, матеріально-технічного постачання на період його трирічного становлення.
Втручання в господарську або іншу діяльність фермерського господарства з боку державних, інших органів, посадових осіб не допускається. Збитки, заподіяні такому господарству неправомірним втручанням у його діяльність, підлягають відшкодуванню за рахунок винних. Спори про відшкодування збитків вирішуються судом, господарським судом, третейським судом, а в деяких випадках судом загальної юрисдикції. Але це не виключає права державних органів щодо здійснення контролю за діяльністю селянських (фермерських) господарств.

§ 2. Порядок створення селянського (фермерського) господарства і його державна реєстрація
Право на створення селянського (фермерського) господарства має кожний громадянин України. Іноземні громадяни такого безпосереднього права не мають, хоча вони можуть брати участь у діяльності селянського (фермерського) господарства.
Закон України «Про селянське (фермерське) господарство» (статті 2-5) встановлює простий явочний спосіб створення такого господарства, тобто громадянин самостійно приймає рішення про створення фермерського господарства і йому не треба на це одержувати дозвіл.
Право на створення селянського (фермерського) господарства здійснюється за таких правових умов:
— досягнення 18-річного віку, тобто повної дієздатності;
- виявлення власного бажання створити фермерське господарство;
- наявності документів, що підтверджують здатність громадянина займатися сільським господарством (це можуть бути документи про відповідну освіту, витяги із трудової книжки та ін );
— проходження конкурсної комісії, склад якої формує районна державна адміністрація (виконавчий орган місцевого самоврядування) і затверджує голова відповідної ради .
Закон закріпив положення, відповідно до якого першочергове право на створення селянського (фермерського) господарства надається громадянам, які проживають у сільській місцевості і мають необхідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві (ст. 4).
Для створення селянського (фермерського) господарства треба мати землі сільськогосподарського призначення. Земельні ділянки для ведення фермерського господарства передаються у приватну власність і надаються в користування, в тому числі на умовах оренди із земель державної або комунальної власності, а також земель, вилучених (викуплених) у встановленому порядку.
Безоплатно у приватну власність передаються земельні ділянки в межах норм, визначених Земельним кодексом України. Така передача здійснюється один раз по кожному виду використання (ст. 116 Земельного кодексу). За плату передаються у приватну власність громадян для фермерського господарства земельні ділянки в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство (ст. 121 Земельного кодексу).
У постійне користування для ведення фермерського господарства надаються землі, що перебувають у державній або комунальній власності, а в тимчасове - на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.
Ерозовані, переволожені, з підвищеною кислотністю або засоленістю земельні ділянки підлягають консервації, як і інші дегра-довані та малопродуктивні землі. Консервація здійснюється за рішенням органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування на підставі договорів з власниками земельних ділянок на певний термін та в разі залуження або заліснення.
Земельні ділянки виділяються, як правило, єдиним масивом з розташованими на ньому водними джерелами та лісовими угіддями, по можливості наближеними до існуючих доріг, електро- і радіотелефонних мереж, газо- і водопостачальних систем та інших видів інженерної інфраструктури.
Землі лісового і водного фондів, що входять до угідь селянських (фермерських) господарств, не можуть передаватись у приватну власність, за винятком невеликих (до 5 га) ділянок лісів і невеликих (до 3 га) ділянок водойм і боліт.
Селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-денний термін державній реєстрації в районних державних адміністраціях.
Для реєстрації фермерського господарства до зазначеного органу подається заява, в окремих випадках статут, список осіб, які виявили бажання створити селянське (фермерське) господарство, із зазначенням прізвища, імені та по батькові його голови, документ про внесення плати за реєстрацію, розмір якої встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Після відведення земельної ділянки в натурі та одержання Державного акта на право приватної власності на землю або на право постійного користування нею чи договору оренди та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи.

§ 3. Склад селянського (фермерського) господарства, права та обов'язки його членів
Селянське (фермерське) господарство - це сімейно-трудове господарство, до складу якого входять у першу чергу особи, що перебувають між собою в сімейно-родинних відносинах, а саме: подружжя, їхні батьки, діти, що досягли 16-річного віку, інші родичі, які об'єдналися для роботи в цьому господарстві.
Склад фермерського господарства може збільшуватись або зменшуватись у зв'язку з народженням дітей чи вибуттям окремих його членів. Нові родичі можуть вступати до господарства за згодою всіх його членів. Кожен член господарства самостійно вирішує питання про вихід із нього, для цього не потрібен дозвіл інших членів.
Закон «Про селянське (фермерське) господарство» закріпив положення (ст. 23), відповідно до якого фермерське господарство разі виробничої потреби має право залучати до роботи в ньому Інших громадян за трудовим договором (контрактом, угодою), ними можуть бути як сторонні особи, так і родичі членів фермерського господарства. Особи, які працюють в господарстві за трудовим договором (утому числі й родичі), не є його членами, їх правові відносини з господарством базуються не на засадах членства, а на засадах трудового договору. Тому трудові відносини регулюються законодавством про працю.
Трудові спори в селянському (фермерському) господарстві вирішуються судом загальної юрисдикції.
З особами, залученими до роботи в селянському (фермерському) господарстві, укладається трудовий договір (контракт, угода) у письмовій формі, в якому визначається термін договору, умови праці (тривалість робочого дня, вихідні дні, щорічна оплачувана відпустка, форми оплати праці, її розміри та ін.). Трудовий договір (контракт, угода) підлягає реєстрації в місцевій раді, що передала земельну ділянку у власність або надала в користування, якщо селянське (фермерське) господарство є основним місцем роботи цих осіб.
Усі члени фермерського господарства, починаючи з 16-річно-го віку, і особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою), підлягають державному соціальному страхуванню і пенсійному забезпеченню нарівні з працівниками сільського господарства відповідно до чинного законодавства (ст. 28). Селянське (фермерське) господарство відповідно до чинного законодавства несе матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну його членам і особам, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою), каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ними своїх трудових обов'язків.

§ 4. Правовий режим майна селянського (фермерського) господарства
Під правовим режимом майна розуміють встановлені правовими нормами структуру цього майна, порядок його формування (придбання), використання і вибуття, а також звернення на нього стягнення кредиторів.
У власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, можуть бути земля, житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, птиця, бджолосім'ї, насадження, посіви, посадки сільськогосподарських культур, засоби виробництва, вироблена продукція і доходи від її реалізації, транспортні засоби, кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно для ведення фермерського господарства тощо.
Майно цих осіб належить на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними. Майно селянського (фермерського) господарства перебуває під захистом держави нарівні з іншими формами власності.
Володіння, користування і розпорядження майном здійснюється членами селянського (фермерського) господарства за взаємною домовленістю. Селянське (фермерське) господарство має право при-дбавати, брати в тимчасове користування майно у підприємств, установ, організацій та в інших фермерських господарств і громадян.
Майнові відносини селянського (фермерського) господарства регулюються цивільним законодавством. Майнові спори між членами селянського (фермерського) господарства вирішуються судом.

§ 5. Господарська діяльність селянського (фермерського) господарства
Селянське (фермерське) господарство займається господарською діяльністю самостійно. Виходячи із економічної доцільності воно визначає напрямки своєї діяльності, спеціалізацію, самостійно організує виробництво продукції, її переробку та реалізацію з метою одержання прибутку і розширення виробництва; на власний розсуд підбирає партнерів з економічних зв'язків, в тому числі іноземних; з метою забезпечення своєї господарської та іншої діяльності має право вступати в договірні відносини з будь-якими підприємствами, установами та організаціями, з окремими громадянами. Спори, що виникають під час виконання договорів, вирішуються судом або господарським судом.
Селянське (фермерське) господарство має право самостійно розпоряджатися виробленою ним продукцією, на добровільних засадах укладати з підприємствами, установами і організаціями, що здійснюють заготівлю і переробку аграрної продукції, договори на продаж своєї продукції, реалізувати її на власний розсуд будь-яким іншим споживачам.
Селянське (фермерське) господарство зобов'язане дотримуватись діючих нормативів щодо якості продукції, санітарних, екологічних та інших вимог.
Селянське (фермерське) господарство діє на умовах самоокупності, де всі витрати покриває за рахунок власних доходів. Доходи селянського (фермерського) господарства формуються за рахунок виручки від реалізації продукції, виконання робіт, наданих послуг і використовуються членами господарства на власний розсуд.
Оподаткування доходів селянських (фермерських) господарств провадиться в порядку, встановленому для сільськогосподарських підприємств. Необхідно звернути увагу на те, що відповідно до Закону України «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001—2004 років» (ст. 6) селянське (фермерське) господарство на період до 1 січня 2004 року сплачує фіксований сільськогосподарський податок згідно з Законом України «Про фіксований сільськогосподарський податок». Новостворені селянські (фермерські) господарства звільняються від оподаткування на 3 роки, а в тих селах, де не вистачає робочих рук, — на 5 років. Члени господарства звільняються від сплати прибуткового податку з доходів, одержаних ними від роботи в цих господарствах.
Верховна Рада Республіки Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські ради за клопотанням районних і міських рад можуть установлювати пільги щодо плати за землю і часткове звільнення на певний термін, відстрочення сплати, зниження ставки земельного податку.
Для більш ефективного здійснення господарської та іншої діяльності селянське (фермерське) господарство може бути засновником або членом різного роду об'єднань, кооперативів, асоціацій, консорціумів, корпорацій, акціонерних товариств, спільних підприємств із виробництва, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції; засновувати несільськогосподарські підприємства та організації, в тому числі за участю іноземних партнерів; брати участь у створенні або бути членом комерційних банків (за умови, що це сприятиме належній господарській діяльності).

§ 6. Умови та порядок припинення діяльності селянського (фермерського) господарства
Діяльність селянського (фермерського) господарства припиняється в разі:
- рішення членів селянського (фермерського) господарства про припинення його діяльності. При цьому враховується як намір голови господарства добровільно відмовитися від земельної ділянки, що перебуває у приватній власності, так і бажання всіх членів господарства припинити подальше його функціонування;
— припинення права власності на землю, права користування земельною ділянкою у випадках, передбачених ст. 140 Земельного кодексу України (добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; відчуження земельної ділянки за рішенням власника; звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; конфіскація за рішенням суду), а також ст. 141 Земельного кодексу України (при добровільній відмові від права користування земельною ділянкою;
- вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим кодексом; при використанні земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; при використанні земельної ділянки не за цільовим призначенням;
- систематичної несплати земельного податку або орендної плати;
— визнанні селянського (фермерського) господарства банкрутом, тобто його неспроможності задовільнити претензії кредиторів і виконати свої зобов'язання перед бюджетом (державою);
- коли не залишається жодного члена селянського (фермерського) господарства або спадкоємця, який хоче продовжувати діяльність господарства.
Припинення діяльності селянського (фермерського) господарства здійснюється за рішенням районної або міської ради, а в разі його банкрутства — господарським судом.
Спори про припинення діяльності селянського (фермерського) господарства вирішуються судом.
Майно селянського (фермерського) господарства, що припинило свою діяльність, використовується в першу чергу для розрахунків по оплаті праці найманих працівників, а також для виконання зобов'язань перед бюджетом, банком та іншими кредиторами. Решта майна залишається в колишніх членів господарства на праві спільної сумісної власності або ж розподіляється між ними, якщо є на це 'їх згода. Якщо така згода відсутня, то спір вирішується судом.

Розділ XV. Правове становище особистого селянського господарства

§ 1. Поняття особистого селянського господарства і суб'єкти на право його ведения

Особисте селянське господарство — це форма організації індивідуального аграрного виробництва на основі приватної власності, побудоване на праці членів сім'ї. На відміну від селянського (фермерського) господарства воно не є юридичною особою і не може застосовувати працю найманих осіб за контрактом чи договором.
Особисте селянське господарство слід розглядати як форму сільськогосподарського виробництва аграрної продукції і отримання додаткового прибутку (до заробітної плати працюючих, пенсії) на основі приватної власності, де задовольняються інтереси громадян, які ведуть таке господарство, та суспільства.
Особистому селянському господарству як формі аграрного виробництва властиві соціальні та економічні функції. До соціальних функцій належать: формування господарського бережливого ставлення до землі, природи; виховання любові до сільськогосподарської праці, трудове виховання та професійна орієнтація молоді; формування професійних якостей сучасного підприємця (ініціативність, діловитість, самостійність, навички економічного і дбайливого ведення господарства). До економічних функцій цього господарства слід віднести: отримання за рахунок високої якості робіт більшої кількості продукції з одиниці площі або голови продуктивної худоби; більш оперативна реалізація малими партіями свіжої продукції, що швидко псується; підвищення якості земельних ділянок, уніфікація виробничих і побутових відходів, які не можуть використовуватися у великому виробництві; можливість повного використання в інтересах суспільства трудових ресурсів, не зайнятих у суспільному виробництві; заощадження затрат на виробниче будівництво за рахунок використання дрібних господарських будівель; вироблення продукції, яку неможливо за існуючими технологіями виготовляти в умовах великого виробництва.
Суб'єктами на право ведення особистого селянського господарства є громадяни, які не пов'язані трудовими та членськими відносинами із сільськогосподарськими підприємствами, а також ті громадяни, що перебувають у таких відносинах. Особисте селянське господарство ведуть працівники сільського господарства, інші громадяни, які здійснюють господарсько-трудову діяльність в особистому господарстві у вільний від основної праці в суспільному виробництві час.

§ 2. Право на присадибну земельну ділянку, умови й порядок її надання
Земельна ділянка являє собою засіб виробництва як основну базу для ведення особистого селянського господарства громадян і територіального розташування житлових і господарських будівель. Згідно з Конституцією і Земельним кодексом України носієм земельних і пов'язаних з ними прав та обов'язків у особистому господарстві є громадяни України. Ними можуть бути також іноземці, особи без громадянства. Іншими словами, безпосереднім носієм земельних прав у особистому селянському господарстві є фізичні особи, яким надано земельні ділянки для ведення такого господарства.
Набуття права власності на земельну ділянку відбувається згідно з чинними нормативними актами за наявності підстав, передбачених ст. 81 Земельного кодексу України.
Для ведення такого господарства громадянам за рішенням органів місцевої влади та органів місцевого самоврядування передаються безкоштовно у власність земельні ділянки в межах населених пунктів, вказаних у земельно-облікових документах, у розмірі не більше 0,2 га (ст. 121 Земельного кодексу України).
Указом Президента України від 3 грудня 1999 року «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» передбачено надання громадянам на основі земельної частки (паю) можливості розширювати особисті господарства без створення юридичної особи за рахунок цих ділянок.
Громадянин, який веде підсобне господарство і перебуває в договірних відносинах з сільськогосподарським підприємством щодо вирощування або відгодівлі молодняка худоби, птиці, реалізації молока та іншої аграрної продукції, може отримати додаткову земельну ділянку в користування із земель сільськогосподарського підприємства за відповідним рішенням вищого органу управління або адміністрації такого підприємства.
Слід зазначити, що громадянам, які мають у власності худобу, надаються в користування земельні ділянки для сінокосіння і випасання худоби відповідним органом виконавчої влади та органом місцевого самоврядування.
Чинним законодавством (ст.140 Земельного кодексу України) право приватної власності на земельну ділянку чи її частину припиняється в разі: добровільної відмови від неї; відчуження земельної ділянки за рішенням власника; відчуження земельної ділянки для суспільних потреб та ін. Припинення права власності на земельну ділянку в разі добровільної відмови власника землі або землекористувача проводиться за його заявою. В цих випадках функція державних органів полягає в юридичному оформленні припинення такого права.
У разі виявлення випадків використання землі не за цільовим призначенням; використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; систематичної несплати земельного податку або орендної плати згідно зі ст. 141 Земельного кодексу України право користування земельною ділянкою припиняється.

§ 3. Правовий режим майна особистих селянських господарств
Правовий режим майна особистих селянських господарств — це сукупність правових норм, якими забезпечуються порядок і умови придбання (присвоєння) майна, здійснення правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню ним, а також його правовій охороні.
Майнові відносини в особистому селянському господарстві засновуються на підставі Закону «Про власність», Сімейного кодексу України, шлюбного контракту та інших правових актів. Основою майнових відносин є право приватної власності громадянина. Виходячи із того, що особисте селянське господарство є сімейно-трудовим об'єднанням, майнові відносини в ньому грунтуються на основі права спільної сумісної власності подружжя, якщо інше не встановлено шлюбним контрактом. Відповідно до ст. 16 Закону України «Про власність», ст. 60 Сімейного кодексу України майно, нажите подружжям під час шлюбу, є спільною сумісною власністю. Майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, якщо не передбачено інше, є спільною сумісною власністю згідно зі статтями 17,18 Закону «Про власність». Уразі, коли особи, що спільно ведуть особисте селянське господарство, не перебувають у шлюбі, майно в такому господарстві, утворене спільною працею осіб, є їхньою спільною частковою власністю, якщо інше не визначено письмовою угодою між ними.
Об'єктами права власності громадян, які ведуть особисте господарство, є житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на них, засоби виробництва, вирощена продукція, транспортні засоби, малогабаритна техніка, грошові кошти, цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.
Виходячи із положень п.З ст. 13 Закону України «Про власність», склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених законом.
Громадяни, які ведуть особисте селянське господарство, мають право використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої, не забороненої законом діяльності. Громадяни мають право передавати майно в тимчасове користування і відчужувати його іншим громадянам, юридичним особам, державі. Право приватної власності також може бути передане у спадщину громадянам, юридичним особам, державі.
При поділі майна, виокремленні його зі спільного майна, зверненні стягнення на майно учасника спільної власності за його боргами та відкритої після нього спадщини визначається частка учасника спільної сумісної власності. Розмір частки учасника спільної сумісної власності визначається мірою його трудової участі, якщо Інше не передбачено законодавством України. Визначення розміру часток у спільній сумісній власності подружжя на майно при веденні особистого господарства здійснюється згідно з нормами Сімейного кодексу України.
За відсутністю доказів про те, що участь когось із учасників спільної сумісної власності (крім сумісної власності подружжя) у надбанні майна була більшою або меншою, частки визначаються рівними.

§ 4. Права та обов'язки сільськогосподарських підприємств по розвитку особистих селянських господарств
Враховуючи підвищення ролі особистих селянських господарств громадян у формуванні державних ресурсів сільськогосподарської продукції і сировини та забезпеченні населення продуктами харчуваня Кабінет Міністрів України постановою від 31 травня 1995 року «Про додаткові заходи щодо підтримки розвитку особистих підсобних господарств громадян і селянських (фермерських) господарств» створює рівні умови для розвитку приватного і громадського секторів виробництва.
Законом України «Про сільськогосподарську кооперацію» передбачено (ст. 28), що кооперативи (об'єднання) мають право надавати послуги за цінами і матеріалами, що встановлюються на договірних засадах, для членів кооперативу та інших осіб. Зрозуміло, що таке положення стосується як членів кооперативу, так і інших громадян, які ведуть особисті господарства. Ця норма загального характеру повинна знайти своє вираження в більш конкретній і змістовній формі в положеннях статуту і правилах внутрішнього розпорядку конкретного сільськогосподарського кооперативу.
Слід зауважити, що згадані в цих локальних нормативних актах умови надання допомоги в розвитку особистих селянських господарств закріплені як право, а не обов'язок для сільськогосподарських кооперативів. Ці та інші сільськогосподарські підприємства (товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерні товариства, селянські (фермерські) господарства, приватно-орендні підприємства, державні сільськогосподарські підприємства) надають допомогу в обробітку земельних ділянок, у забезпеченні їх добривами, засобами захисту рослин, насінням, кормами, зерном, садівним матеріалом, у придбанні молодняка худоби та птиці, в аграрному і зооветеринарному обслуговуванні і, що важливо, в реалізації виробленої продукції та в її переробці тощо.
З метою забезпечення реалізації державної аграрної політики, прискорення реформування та розвитку аграрного сектора економіки на засадах приватної власності і підтримки розвитку особистих селянських господарств вийшли укази Президента України від З грудня 1999 року «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки», від 12 квітня 2000 року «Про забезпечення економічних інтересів і соціального захисту працівників соціальної сфери села та вирішення окремих питань, що виникли в процесі проведення земельної реформи» та від 20 грудня 2000 року «Про Основні засади розвитку соціальної сфери села». Реалізація положень цих указів Президента України дозволить здійснити всебічну підтримку розвитку особистих селянських господарств як форми самозайнятості сільського населення і сприятиме перетворенню їх на господарства товарного типу.

Розділ XVI. Правовий режим земель сільськогосподарського призначення

§ 1. Основні напрямки земельної реформи в сільському господарстві

Земельна реформа є чи не найважливішою складовою економічної реформи, що здійснюється в Україні.
Метою земельної реформи є реформування існуючих земельних відносин на основі вільного вибору форм і методів господарювання, високоефективного та екологічно безпечного використання сільськогосподарських угідь, охорони й відтворення родючості грунтів, вирішення на цій основі продовольчої проблеми і створення конкурентоздатного агропромислового комплексу.
З 15 березня 1991 року відповідно до постанови Верховної Ради України від 18 грудня 1990 року «Про земельну реформу»всі землі України проголошені об'єктом земельної реформи.
Вона розрахована на порівняно тривалий час, але цей процес уповільнювався відсутністю законодавчого підґрунтя. Земельний кодекс України, прийнятий у 1991 році, не був підготовлений до чинного правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з власністю на землю. Внаслідок цього відсутність належного правового регулювання вела до неузгодженості в управлінні земельними ресурсами, зниження економічної ефективності їх використання, негативно позначалася на охороні землі.
Прийнятий 25 жовтня 2001 року новий Земельний кодекс України направлений на більш ефективне використання земельно-ресурсного потенціалу країни шляхом включення землі в економічний обіг, на удосконалення системи державних гарантій. Він є документом ринкового спрямування, орієнтованим на забезпечення цивілізованих земельних відносин, які відповідають сподіванням народу.
На сучасному етапі процес реформування земельних відносин продовжується. І тут необхідно усвідомлювати, що успішне вирішення соціально-економічних завдань, які стоять перед Україною, великого мірою визначається існуючим порядком використання земель сільськогосподарського призначення для виробництва продуктів харчування рослинного і тваринного походження.
З метою визначення основних засад реформування земельних відносин Указом Президента України від ЗО травня 2001 року схвалено Основні напрямки земельної реформи в Україні на 2001-2005 роки, серед яких слід визначити:
- забезпечення подальшого розвитку власності на землю;
- удосконалення земельних відносин у сільськогосподарському виробництві;
— розвиток ринку земель;
— розвиток кредитування під заставу землі, в тому числі іпотечного кредитування;
- удосконалення порядку справляння плати за землю;
- удосконалення моніторингу земель, порядку ведення державного земельного кадастру та оцінки земель;
- фінансове забезпечення проведення земельної реформи;
- підвищення ефективності державного управління земельними ресурсами;
- поліпшення організації контролю за використанням і охороною земель;
- удосконалення нормативно-правової і методичної бази розвитку земельних відносин.
Таким чином, успішне вирішення стратегічних завдань земельної реформи потребує комплексного і цілеспрямованого проведення юридичних, економічних, організаційних та науково-технічних заходів стосовно удосконалення земельних відносин.

§ 2. Поняття та склад земель сільськогосподарського призначення
Класифікація земель проводиться за їх основним цільовим призначенням, залежно від того, для якої мети відведені землі.
Землі сільськогосподарського призначення - найбільш важлива і значна частина єдиного земельного фонду. Це землі, які надані для виробництва сільськогосподарської продукції; здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, для розміщення відповідної виробничої інфраструктури.
З економічної точки зору землі сільськогосподарського призначення відрізняються від інших земель тим, що вони самі є засобом виробництва, виробничим потенціалом.
Землі сільськогосподарського призначення розподіляються на сільсьгосподарські угіддя: ріллю, сіножаті, пасовища, перелоги, землі, зайняті багаторічними насадженнями, а також на землі, які до них не належать, а саме: господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісового фонду, землі під господарськими будівлями і дворами, землі тимчасової консервації тощо. Згідно з правовим режимом земель сільськогосподарського призначення припускається використання тільки поверхні цих земель для вирощування сільськогосподарських культур, овочів, розведення садів, розвитку тваринництва та інших галузей сільськогосподарського виробництва, під пасовища, сіножаті та в інших цілях, а також для будівництва різного роду житлових, адміністративних та господарських споруд, пов'язаних з веденням сільськогосподарського виробництва або переробкою сільськогосподарської продукції.
До земель сільськогосподарського призначення належать землі, які використовуються:
1) громадянами для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва;
2) сільськогосподарськими підприємствами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;
3) сільськогосподарськими науково-дослідними установами та навчальними закладами, сільськими професійно-технічними училищами та загальноосвітніми школами — для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства;
4) сільськогосподарськими підприємствами, організаціями та установами, релігійними організаціями і об'єднаннями громадян — для ведення підсобного сільського господарства.
Землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам.
Землі сільськогосподарського призначення можуть надаватись у власність і користування, при цьому правомочність щодо визначення та зміни цільового призначення земельної ділянки не може належати ні власникові, ні користувачеві, а зберігається за органами державної влади.
Зміна цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, здійснюється за ініціативою власників замельних ділянок у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Згідно зі ст. 170 ЗК України технічно забруднені землі сільськогосподарського призначення, на яких не забезпечується одержання продукції, що відповідає встановленим вимогам (нормам, правилам, нормативам), підлягають вилученню із сільськогосподарського обігу та консервації.

§ 3. Форми власності на землі сільськогосподарського призначення
Землі сільськогосподарського призначення можуть належати на правах власності громадянам, юридичним особам, територіальним громадам та державі, що означає наявність у цих суб'єктів права правомочностей щодо володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою.
Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.
У приватну власність для сільськогосподарського використання передаються земельні ділянки громадянам України та юридичним особам, які заснували громадяни або юридичні особи України. Держава забезпечує громадянам і юридичним особам рівні УМОВИ захисту прав власності на землю.
Чинне законодавство виходить з того, що право приватної власності на землю має давати користь не тільки власникові, а й суспільству Тому регулювання відносин приватної власності на землю базується на принципі дотримання інтересів власника і всього суспільства. У зв'язку з цим законодавець встановлює певні обмеження щодо здійснення землевласником своїх правомочностей.
Так, згідно зі ст. 20 Земельного кодексу України зміна цільово-призначення земельних ділянок, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб, здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Стаття 133 цього Кодексу передбачає, що в разі застави земельної ділянки її заставодержателі повинні відповідати вимогам, встановленим законами України. Таке положення закону обмежує право власника земельної ділянки у виборі заставодержателя за договором застави. Обмеження права приватної власності встановлене ст. 147 Земельного кодексу, згідно з якою в разі введення військового або надзвичайного стану земельні ділянки, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб, можуть бути відчужені (вилучені з мотивів суспільної необхідності) у порядку, встановленому законом.
Новелою чинного Земельного кодексу щодо обмеження права земельної власності є запровадження права земельного сервітуту, яке являє собою право власника землі або землекористувача на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою.
Таким чином, держава, хоча і визнає право державної власності на землю, водночас накладає певні обмеження щодо неї.
У сучасних умовах доцільність законодавчого закріплення абсолютного характеру права приватної власності на землю викликає сумніви. У багатьох зарубіжних країнах уже давно не існує поняття приватної власності, при якому власник здійснює свої правомочності без будь-яких обмежень. Міжнародний досвід показує, що право приватної власності на землю потребує певного державного вручання і необмеженим бути не може.
Говорячи про обмеження прав власників земельних ділянок, слід зазначити, що державою встановлюється ціла низка гарантій цих прав.
Таке питання виникає в першу чергу при викупі земельної ділянки. Одне із основних прав вказаних осіб — це недоторканність меж і розмірів земельної ділянки. В разі викупу земельної ділянки необхідною умовою є згода власника і повне відшкодування її вартості та збитків, пов'язаних з її викупом.
Чинним Земельним кодексом передбачається відповідальність органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за порушення права власності на землю, а також за видання актів, які порушують права власників земельних ділянок.
Гарантії земельних прав власників включають не тільки охорону їх майнових прав, а й самостійний захист права цільового використання землі, тобто право користування нею відповідно до її конкретного цільового призначення. Такі порушення, не пов'язані з порушенням меж або розмірів земельної ділянки, можуть мати місце внаслідок затінення, задимлення, забруднення, створення джерел неприємного запаху тощо. Тому Земельним кодексом на власників землі і землекористувачів покладається обов'язок добросусідства.
Гарантії прав власників передбачають також охорону й захист належного стану самої земельної ділянки, тобто неприпустимість погіршення будь-яких корисних властивостей земельної ділянки, приведення їх у непридатний для використання стан.
Шкода, заподіяна землевласникові або користувачеві земельної ділянки, підлягає відшкодуванню.
Вищенаведене свідчить про те, що держава, встановлюючи певні обмеження стосовно здійснення права приватної власності, — з одного боку, з другого боку гарантує захист цього права і таким чином встановлює баланс, при якому право приватної власності дозволить громадянам та юридичним особам відчути себе повноправними господарями землі.
Комунальна власність відповідно до Конституції України є самостійною формою власності, яка на рівних правах з іншими правами захищається законом.
Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.
Право комунальної власності на землю набувається і реалізується в разі:
1) передачі земель державної власності в комунальну;
2) примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
3) прийняття спадщини;
4) придбання за цивільно-правовими угодами;
5) виникнення інших підстав, передбачених законом.
У державній власності залишаються всі землі України, за винятком земель комунальної та приватної власності. Згідно з чинним законодавством право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних Київської та Севастопольської, міських районних державних адміністрацій в разі:
1) відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
2) придбання за цивільно-правовими угодами;
3) прийняття спадщини;
4) передачі у власність державі земельної ділянки комунальної власності територіальними громадами;
5) конфіскації земельної ділянки.
Землі сільськогосподарського призначення, які є державною і комунальною власністю, надаються державним і комунальним сільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям у постійне користування для науково-дослідних, навчальних цілей та ведення товарного сільскогосподарського виробництва.
У разі ліквідації державного чи комунального підприємства, установи, організації землі, які перебувають в їх постійному користуванні, за рішенням відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування переводяться до земель запасу або надаються іншим громадянам та юридичним особам для використання їх за цільовим призначенням.

§ 4. Паювання земель
Земельні питання і аграрні проблеми завжди були непростими у світовій практиці економічного розвитку. Нелегко вони вирішуются і в Україні. Незважаючи на декларування Законом України «Про форми власності на землю» приватної власності на землю, її фактична приватизація тривалий час просувалася дуже важко. Лише Указ Президента України від 8 серпня 1995 року «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» став початком дійсних перетворень відносин земельної власності на селі. Указом встановлено, що паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані в колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, в тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Паювання земель передбачає визначення розміру земельної частки (паю) в колективній власності на землю кожного члена сільськогосподарського підприємства.
Право на земельну частку (пай) мають члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю.
При паюванні вартість і розміри в умовних кадастрових гектарах земельних часток (паїв) всіх членів підприємства, кооперативу, товариства є рівними.
Вартість земельної частки (паю) для кожного підприємства, кооперативу, товариства визначається виходячи з грошової оцінки переданих у колективну власність сільськогосподарських угідь, що обчислюється за методикою грошової оцінки земель, затвердженої Кабінетом Міністрів України, та кількості осіб, які мають право на земельну частку (пай).
Розмір земельної частки (паю) в умовних кадастрових гектарах визначається, виходячи із вартості земельної частки (паю) і середньої грошової оцінки одного гектара сільськогосподарських угідь для даного підприємства, кооперативу, товариства.
Розміри земельного паю обчислюються комісіями, що створюються в підприємствах, кооперативах, товариствах із числа їх робітників і затверджуються райдержадміністрацією, яка і видає громадянам сертифікати на земельний пай.
У разі виходу власника земельного паю із підприємства, кооперативу, товариства за його заявою здійснюється відведення земельної ділянки в натурі і видається державний акт на право приватної власності на земельну ділянку.
Згідно з наведеним Указом Президента стосовно постанови Кабінету Міністрів України від 12 лютого 1996 року «Про стан реформування земельних відносин», наказом голови Державного комітету України по земельних ресурсах, Міністерства сільського господарства і продовольства України, Української академії аграрних наук від 4 червня 1996 року № 47/172/48 затверджені 4 червня 1996 року «Методичні рекомендації щодо порядку передачі земельної частки (паю) в натурі із земель колективної власності членам колективних сільськогосподарських підприємств і організацій».
Відповідно до вказаних Рекомендацій передача в натурі земельної частки (паю) здійснюється громадянину України, який має сертифікат на право на земельну частку (пай), згідно з його заявою, після складання «Схеми поділу земель колективної власності на земельні частки (паї)». Місце розташування та першочерговість виділення земельних ділянок визначається з урахуванням вимог раціональної організації території, компактності землекористування відповідно до проектів роздержавлення і приватизації земель сільськогосподарських підприємств і організацій та іншої технічної документації.
Складанню Схем передують різного роду підготовчі роботи, в процесі яких вивчається громадська думка щодо черговості паювання сільськогосподарських угідь з урахуванням регіональних особливостей їх використання, особливо тих, де виділення окремих часток (паїв) неминуче призведе до зниження ефективності їх використання (меліоративні землі, масиви багаторічних насаджень, спеціалізованих сівозмін), та визначаються площі угідь, які не підлягають поділу на земельні частки (паї) в натурі у зв'язку з можливим при цьому надмірним подрібненням.
На Схемі виокремлюються земельні масиви, що можуть бути поділені на земельні паї без обмежень у часі, а також земельні масиви, які поділяються на земельні паї після закінчення певного технологічного сільськогосподарського циклу.
Крім того визначаються:
1) земельні ділянки, що поділяються одночасно, без подрібнення в натурі на окремі паї (зрошувальні угіддя, сади, виноградники);
2) земельні ділянки, що не підлягають поділу і повинні використовуватися сумісно (законсервовані угіддя, невеликі площі сільськогосподарських угідь, в результаті поділу яких на окремі земельні ділянки стає неможливим механізований обробіток ґрунту).
Крім того, Рекомендації пропонують, з метою уточнення площі сільськогосподарських угідь підприємств, що підлягають поділу на земельні паї в натурі, визначати площі, які необхідні для створення системи полезахисних лісових смуг і захисних лісових насаджень будівництва протиерозійних гідротехнічних споруд і т. ін.
Наведене свідчить про те, що розміри сільськогосподарських угідь, які підлягають паюванню, можуть суттєво скорочуватися, що призведе, звичайно, і до зменшення розмірів земельних паїв громадян.
Встановлення та закріплення меж земельної ділянки в натурі має відбуватися з участю громадянина, якому передається земельна ділянка, представника від підприємства, а також власників землі і землекористувачів суміжних ділянок.
Після визначення меж у натурі має складатися акт передачі земельної ділянки.

§ 5. Підстави, порядок виникнення та припинення права власності та права користування земельними ділянками
Надання земельних ділянок у приватну власність і постійне користування громадянам та юридичним особам здійснюється із земель державної або комунальної власності за рішенням органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених Земельним кодексом.
Підставами набуття права власності на землю громадянами та юридичними особами є передача земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян проводиться в разі:
1) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;
2) одержання земельної ділянки внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ і організацій;
3) одержання земельної ділянки із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації.
громадян у межах норм, визначених Земельним кодексом, провадиться один раз з кожного виду використання.
Надання в користування земельної ділянки, що перебуває у власності або в користуванні іншої особи, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, визначеному Земельним кодексом (ст. 149).
Право власності на земельні ділянки може виникати також на підставі міни, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод.
Покупцями земель сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути громадяни України, які повинні мати не тільки цивільно-правову, а й спеціальну (земельну) дієздатність, тобто здатність своїми діями набувати земельних прав і створювати для себе обов'язки щодо використання та охорони земель. Обов'язковим елементом земельної дієздатності є громадянство України, а додатковими складовими земельної дієздатності є спеціальна сільськогосподарська кваліфікація або досвід роботи в сільському господарстві.
Юридичні особи можуть бути покупцями земель сільськогосподарського призначення, якщо їх установчими документами передбачено ведення сільськогосподарського виробництва.
Переважне право купівлі земельних ділянок сільськогосподарського призначення мають громадяни України, які постійно проживають на території відповідної місцевої ради, де здійснюється продаж земельної ділянки.
Укладення інших угод з метою набуття права власності на земельні ділянки здійснюється згідно із Цивільним кодексом з урахуванням вимог Земельного кодексу.
Земельне законодавство передбачає порядок передачі земельних ділянок у власність та користування.
Громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває в його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.
Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо прватизації земельної ділянки приймається в місячний термін.
Громадяни — працівники державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонери із їх числа, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельних ділянок, які перебувають у постійному користуванні цих підприємств, установ та організацій, звертаються з клопотаннями про приватизацію цих земель до сільської, селищної, міської ради або районної Київської чи Севастопольської місцевої держадміністрації.
Відповідний орган у місячний термін розглядає клопотання і надає дозвіл підприємствам, установам, організаціям на розробку проекту приватизації земель, після затвердження якого відбувається передача земельної ділянки у власність.
Громадяни, які бажають безоплатно отримати земельну ділянку для ведення селянського (фермерського), особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, індивідуального дачного будівництва, подають заяву до відповідної держадміністрації або ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У заяві має бути зазначений бажаний розмір і мета її використання. Відповідний орган повинен розглянути заяву, а в разі надання земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства — ще й висновки конкурсної комісії і, якщо є згода на передачу земельної ділянки у власність, дає дозвіл на розробку проекту її відведення.
Розробку проекту відведення земельної ділянки, перенесення її меж у натурі (на місцевості), а також складання документів, що засвідчують право на землю, здійснюють землевпорядні органи, які мають відповідні ліцензії на виконання цих видів робіт.
Проект відведення здійснюється органом по земельних ресурсах, природоохоронними, санітарно-епідеміологічними органами і органами архітектури і дається на розгляд відповідної місцевої держадміністрації або органу місцевого самоврядування, який у місячний термін розглядає його і приймає рішення про передачу у власність. В разі відмови в передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання вирішується в судовому порядку.
Надання земельної ділянки юридичним особам у постійне користування здійснюється на підставі рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ділянок.
Юридична особа, зацікавлена в одержанні земельної ділянки в постійне користування, повинна звернутися з клопотанням до районної, Київської та Севастопольської міської держадміністрації або сільської, селищної, міської ради. До клопотання додаються документи, що обґрунтовують її розмір, призначення і місцезнаходження. Вказані органи розглядають клопотання в місячний термін і дають дозвіл на розроблення проекту відведення земельної ділянки.
Відмова в наданні земельної ділянки або залишення клопотання без розгляду може бути оскаржена в судовому порядку.
Приступати до використання земельної ділянки можна лише після встановлення її меж у натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право на неї. Таким документом є державний акт на право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, який підлягає державній реєстрації.
Громадяни та юридичні особи можуть набувати право на землю внаслідок укладення цивільно-правових угод. Найбільш поширеним є договір купівлі-продажу. Продаж земельних ділянок державної та комунальної власності провадиться місцевими держадміністраціями, Радою міністрів Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування в межах їх повноважень. Купівля-продаж здійснюється на підставі заяви, в якій зазначаються бажане місце розташування земельної ділянки, цільове призначення та її розмір. До заяви додається:
1) державний акт на право постійного користування або договір оренди землі;
2) план земельної ділянки та документ про її надання в разі відсутності державного акта;
3) свідоцтво про реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності.
Відповідний орган у місячний термін розглядає заяву і приймає рішення про продаж земельної ділянки або про відмову в продажу із зазначенням причин відмови.
Підставою для відмови в продажу земельної ділянки є:
1) неподання документів, необхідних для прийняття рішення щодо продажу земельної ділянки;
2) виявлення недостовірних відомостей у поданих документах;
3) якщо щодо суб'єкта підприємницької діяльності порушена справа про банкрутство або припинення його діяльності.
Рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої держадміністрації, сільської, селищної, міської ради про продаж земельної ділянки є підставою для укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки.
Договір купівлі-продажу, як і будь-які угоди про перехід власності на земельну ділянку, підлягає нотаріальному посвідченню. Документ про оплату є підставою для видачі державного акта про право власності на земельну ділянку і її державної реєстрації.
Земельні ділянки сільськогосподарського призначення можуть надаватися громадянам та юридичним особам також на підставі договору оренди. Зазначені правовідносини регулюються законом «Про оренду землі».
Припинення права власності та користування земельною ділянкою, як і його виникнення, відбувається на підставі певних юридичних фактів.
Земельний кодекс дає вичерпний перелік підстав припинення права власності і користування земельною ділянкою (статті 140, 141 ЗК).
Підставами припинення права власності на земельну ділянку є:
1) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку;
2) смерть власника земельної ділянки за відсутністю спадкоємця;
3) відчуження земельної ділянки за рішенням власника;
4) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;
5) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
6) конфіскація за рішенням суду;
7) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених Земельним кодексом;
8) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;
9) неусунення допущених порушень земельного законодавства в термін, встановлений вказівками уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів.
Підставами припинення права користування земельною ділянкою є:
1) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою;
2) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених Земельним кодексом;
3) припинення діяльності державного чи комунального підприємства, організації та установи;
4) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам;
5) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;
6) систематична несплата земельного податку або орендної плати.
Важливими гарантіями прав землекористувачів є встановлений законом порядок припинення права користування земельними ділянками, які використовуються з порушенням земельного законодавства, саме: в разі виявлення порушення земельного законодавства державний інспектор по використанню та охороні земель складає протокол про порушення і видає особі, яка допустила порушення, вказівку про його усунення у 30-денний строк.
Якщо в зазначений термін порушення не були усунені, на особу накладається адміністративне стягнення і надається додатковий 30-денний термін для припинення правопорушення чи усунення його наслідків.
У разі неусунення порушення земельного законодавства у 30-денний строк державний інспектор звертається до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про припинення права користування земельною ділянкою.
Рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про припинення права користування земельною ділянкою може бути оскаржене землекористувачем у судовому порядку.

Розділ XVII. Право власності сільськогосподарських підприємств кооперативного та корпоративного типов

§ 1. Поняття власності підприємств кооперативного типу

Кооператив виступає власником матеріально-фінансових ресурсів (засобів виробництва, обміну, предметів споживання). Вони становлять економічну основу його діяльності.
Майно, що придбане за рахунок внесків громадян, тобто за рахунок їхньої приватної власності, належить на праві власності кооперативу як юридичній особі. Тому власність кооперативу (об'єднання) як юридичної особи слід розглядати як приватну власність. Отже, суб'єктом права власності в цьому разі виступає не громадянин, не пайовик, за рахунок майна якого сформована власність кооперативу, а кооператив в цілому, який у товарно-грошових, майнових відносинах виступає від свого імені як юридична особа.
Виступаючи єдиним власником належного кооперативу майна, він самостійно відповідає за зобов'язаннями всім належним йому майном. Але він не несе відповідальності за зобов'язання своїх членів, а члени кооперативу не Несуть відповідальності за його борги, якщо інше не передбачено законодавством або статутом кооперативу. Отже, суб'єктами права власності в системі сільськогосподарської кооперації є сільськогосподарські кооперативи (виробничі, обслуговуючі) та кооперативні об'єднання. Це випливає із положень статей 20, 26 Закону України від 17 липня "/ року «Про сільськогосподарську кооперацію».
Члени кооперативу, передаючи в його власність частку майна у вигляді паю, стають суб'єктами майнових прав. Майнові відносини на засадах членства в кооперативі здійснюються за правилами зобов'язального права, з якого випливає, що член кооперативу має право вимагати частку (пай) у майні кооперативу в разі виходу з нього, а кооператив зобов'язаний компенсувати йому цю частку грішми або ж надати на розмір паю частину майна в натурі. Після того як частку конкретного майна буде передано членові кооперативу, він стає її власником або власником конкретної суми грошей.
Об'єктами права власності кооперативу, відповідно до ст. 24 Закону України «Про власність» і ст. 20 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію», є будівлі, споруди, грошові та майнові внески його членів, виготовлена ним продукція, доходи, одержані від її реалізації й іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу, та інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом.
Об'єднання (спілки) сільськогосподарських кооперативів (ст. 26 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію») є власниками майна, добровільно переданого їм членами об'єднання, а також набутого внаслідок своєї діяльності та на інших підставах, не заборонених законом. До складу об'єктів права власності об'єднання не може належати майно членів об'єднання. Власністю об'єднання є майно створених ним підприємств, які не мають права вийти зі складу об'єднання без його згоди.
Джерелами утворення власності кооперативу є доходи від виробничо-господарської діяльності. Закон встановив для кооперативів (об'єднань) сприятливі умови для такої діяльності — вони самостійно визначають напрямки господарської діяльності.
Майно кооперативу, до якого у вартісному виразі входять основні і обігові фонди, в період його створення становить статутний фонд кооперативу. Статутний фонд кооперативу в процесі його діяльності може збільшуватися або зменшуватися залежно від розширення або скорочення напрямків діяльності.
Особливістю правового режиму майна кооперативів (об'єднань) є те, що в ньому визначається пайовий фонд, який формується за рахунок пайових внесків членів кооперативу. Пайові внески - це грошові кошти та матеріальні ресурси у вартісному вираженні, що їх вносять громадяни та юридичні особи для створення, діяльності кооперативів (об'єднань). Розміри паю встановлюють загальні збори членів — засновників кооперативу. Характерною рисою правового режиму пайового фонду є те, що на обов'язкові та додаткові пайові внески нараховуються відсотки з доходів у розмірах, які визначаються загальними зборами в порядку, який закріплений статутом кооперативу.
Відповідно до ст. 21 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» майно кооперативу поділяється на пайовий і неподільний фонди. До неподільного фонду зараховується у вартісному виразі частина майна, що не розподіляється між членами кооперативу і використовується на загальнокооперативні цілі. Неподільний фонд утворюється за рахунок вступних внесків та майна кооперативу. Пайові внески членів кооперативу до нього не включаються.
Особливістю неподільного фонду кооперативу є те, що в разі ліквідації кооперативу майно цього фонду за рішенням загальних зборів членів кооперативу розподіляється між членами кооперативу. Порядок формування та розміри неподільного фонду встановлюються статутом.
Резервні фонди створюються для забезпечення відновлення фізично зношених основних фондів, для поповнення обігових фондів, забезпечення коштів на розвиток виробництва.
Змістом права кооперативної власності є правомочність кооперативу по володінню, користуванню і розпорядженню майном у межах, встановлених законом.
Право володіння - це фактичне утримання майна у сфері господарювання кооперативу. Право користування - можливість отримувати від майна його корисні споживчі якості. Право розпорядження - можливість визначати юридичну та фактичну долю майна (продати, передати в тимчасове користування та ін.).

§ 2. Поняття власності аграрних підприємств корпоративного типу
Приватні аграрні підприємства зі статусом юридичної особи корпоративного типу — це засновані на підставі установчого договору і на недержавній формі власності, особистій майновій участі (обов'язковому об'єднанні майна) селян, інших фізичних та юридичних (недержавних) осіб у статутному фонді акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю для ведення статутної діяльності з виробництва, переробки, реалізації аграрної продукції і сировини з метою отримання прибутку.
Товариства створюються і функціонують на основі Закону України «Про господарські товариства».
Згідно зі ст. 1 цього закону всі вони є юридичними особами одноосібними власниками майна, переданого їм учасниками, а також майна, отриманого в результаті господарської діяльності і на інших, передбачених законом підставах.
Тому суб'єктом права власності підприємств корпоративного типу виступають господарські товариства як юридичні особи (а не їх засновники чи учасники). Учасники набувають лише зобов'язального права вимагати виплати частини доходу, яка їм належить, а також претендувати на частину майна, що залишилась після ліквідації товариства.
Відповідно до ст. 12 Закону України «Про господарські товариства» та ст. 26 Закону України «Про власність» об'єктом права власності підприємства корпоративного типу є: грошові та майнові внески його членів, що передані йому у власність; виготовлена продукція; доходи, одержані від господарської діяльності; майно, що набуте на законних підставах. Вкладами учасників та засновників цього підприємства можуть бути будинки, споруди, обладнання, інші матеріальні цінності (цінні папери, гроші, тощо). Вказані вище закони надають право учасникам цих товариств вносити як вклад майнові права (право користування землею, спорудами та ін.). У цьому разі право власності на майно товариству не передається, а виникає лише право користування чужою річчю. Вкладом також можуть бути об'єкти інтелектуальної власності. Розмір вкладу учасника оцінюється виходячи із загальноприйнятої плати за користування таким майном.
Законодавець, враховуючи певні особливості акціонерного товариства, окремо врегулював питання щодо об'єктів його права власності. Згідно зі ст. 25 Закону України «Про власність» об'єктом права власності акціонерного товариства є майно, придбане за рахунок продажу акцій, одержане в результаті його господарської діяльності, а також майно, набуте згідно із законодавством. Акціонерним товариством відповідно до ст. 24 Закону України «Про господарські товариства» є товариство, яке має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості. Акції, що їх випускає відкрите акціонерне товариство, розповсюджуються шляхом відкритої підписки і купівлі-продажу на біржах, акції ж закритого акціонерного товариства розподіляються тільки між засновниками.
Держателями акцій можуть бути підприємства, установи, організації, державні органи, працівники даного товариства, якщо інше не передбачено законодавством України або статутом товариства. Іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, міжнародні організації можуть бути засновниками і учасниками акціонерного товариства нарівні з юридичними особами і громадянами України, якщо це не буде суперечити законодавству України.
Акціонерне товариство визнається власником майна, яке засновники та учасники згідно з установчим договором передають йому при заснуванні. Таке майно називається вкладами засновників і учасників. Вклади — це фіксовані частки майнової участі цих осіб у статутному фонді товариства, вартість яких у грошовому вираженні визначається вартістю акцій, на які поділений статутний фонд. Види вкладів, порядок їх оцінки визначається установчими документами товариства, якщо інше не передбачено законодавством.
Крім вкладів, товариство виступає власником іншого майна (сільськогосподарської продукції, доходів від продажу облігацій, інших цінних паперів, пожертвувань та ін.).
Правовими підставами виникнення права власності господарських товариств є установчі договори. Відповідно до них утворюється статутний фонд товариства. В акціонерному товаристві засновники вносять свої вклади згідно з установчим договором, інші акціонери — на умовах договору купівлі-продажу акцій.
Майно товариства виникає не тільки внаслідок об'єднання майна засновників і учасників, а й у результаті господарської та іншої діяльності, яка не заборонена чинним законодавством.
Однією із підстав виникнення права власності, згідно зі ст. 25 Закону України «Про власність», є перетворення державних сільськогосподарських підприємств на акціонерні товариства за спільним рішенням трудового колективу та уповноваженого на те державного органу шляхом випуску акцій на всю вартість майна підприємства. Особливості перетворення державних сільськогосподарських підприємств на акціонерні товариства в процесі приватизації визначені Законом України від 10 липня 1996 року «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» та від 19 лютого 1997 року «Про приватизацію державного майна».
Майно, що перебуває у власності акціонерного товариства, поділяється на фонди: статутний, резервний (страховий), сплати дивідендів. Можуть бути інші фонди, якщо це передбачено установчими документами товариства або законодавством.
Так, відповідно до статей 24,52 Закону України «Про господарські товариства» для акціонерних товариств та для товариств з обмеженою відповідальністю мінімальний розмір статутного фонду становить фіксовану суму. Розмір резервного фонду встановлюється установчими документами, але згідно зі ст. 14 Закону України «Про господарські товариства» він не може бути меншим 25 відсотків статутного фонду. Формується резервний фонд за рахунок щорічних відрахувань, але не менше 5 відсотків суми чистого прибутку і використовується тільки для покриття непередбачених витрат і збитків.
Статутний фонд формується при створенні товариства. Його учасники зобов'язані вносити вклади в порядку і розмірах, способами і в терміни, які передбачені установчими документами. Статутний капітал акціонерного товариства на етапі передоплати має бути оплачений на певну суму, що визначається загальними зборами. Статутний фонд складається з часток учасників товариства, і відповідно до того, який відсоток цього фонду вони становлять, розподіляються прибутки і збитки між ними.
Право на отримання частки прибутку (дивідендів), що пропорційна частці кожного із учасників, мають особи, які є учасниками товариства на початок терміну виплати дивідендів (ст. 10 Закону України «Про господарські товариства»). Такі частки можуть у встановленому законом і установчими документами порядку передаватися іншим учасникам товариства, третім особам, самому товариству.
Учасник товариства з обмеженою відповідальністю може за згодою решти учасників відступити свою частку (або її частину) одному, кільком учасникам товариства або третім особам, якщо інше не передбачено установчими документами. Учасники товариства мають переважне право придбання частки учасника, який її відступив, що пропорційна їхнім часткам у статутному фонді товариства або в іншому погодженому між ними розмірі. Передача частки (або її частини) третім особам можлива тільки після повного внесення вкладу учасником, який її відступає.
Частку учасника товариства (після повного внесення ним вкладу) може придбати саме товариство, яке протягом одного року зобов'язане передати її іншим учасникам або третім особам.
При виході з товариства учаснику виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному фонді, а також належна йому частка прибутку, одержаного товариством У поточному році до моменту виходу. На вимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути повернений повністю або частково в натуральній формі. Майно, передане учасником товариству тільки користування, повертається в натуральній формі без винагороди. у статутному фонді товариства з обмеженою відповідальністю права та обов'язки щодо цієї частки учасників переходять до спадкоємців у зв'язку зі смертю, а також до правонаступників юридичних осіб у разі реорганізації. При відмові спадкоємця або правонаступника вступити до товариства або відмови товариства прийняти до нього спадкоємця або правонаступника йому видається у грошовій або натуральній формі частка в майні, яка належала реорганізованій або ліквідованій юридичній особі (спадкодавцю), вартість якої визначається на день реорганізації або ліквідації (смерті) учасника, відповідно до ст. 55 Закону України «Про господарські товариства». В цьому разі розмір статутного фонду товариства підлягає зменшенню.
На період функціонування товариства залежно від результатів його діяльності може бути збільшений або зменшений його статутний фонд. Збільшення статутного фонду може бути здійснено лише після внесення повністю всіма учасниками своїх вкладів. Акціонерне товариство має право збільшувати статутний фонд, якщо всі раніше випущені акції повністю сплачені за вартістю, не нижчою за мінімальну. Збільшення статутного фонду здійснюється в порядку, встановленому Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, шляхом випуску нових акцій, обміну облігацій на акції або збільшення номінальної вартості акцій. Акціонерному товариству забороняється випуск акцій для покриття збитків, пов'язаних з його господарською діяльністю.
Зменшення статутного фонду здійснюється шляхом зменшення номінальної вартості акцій або зменшення кількості акцій шляхом викупу частини акцій у їх власників з метою анулювання цих акцій. У випадках прийняття рішення акціонерного товариства про зменшення розміру статутного фонду акції, не подані до анулювання, визнаються недійсними, але не раніше як через 6 місяців після Доведення до відома про це всіх акціонерів. Рішення товариства про зміну розміру статутного фонду набуває чинності з дня внесення цих змін до державного реєстру.
Як суб'єкт права власності сільськогосподарські підприємства корпоративного типу здійснюють свої правомочності по володіння, користуванню, розпорядженню належним їм майном, виходячи з рішення органів управління в порядку, передбаченому законом і установчими документами.

Розділ XVIII. Правовий режим майна державних і комунальних сільськогосподарських підприємств

§ 1. Характеристика правового режиму майна державного чи комунального сільськогосподарського підприємства

Термін «майно» в законодавстві України і літературі вживається в різних значеннях. Найчастіше під майном фізичної чи юридичної особи, в тому числі сільськогосподарського товаровиробника, розуміють сукупність речей, належних їм на тому чи іншому праві: власності, повного господарського відання, оперативного управління, за договором оренди тощо.
Нерідко під майном розуміють не тільки речовий склад, але й нематеріальні цінності, тобто не тільки речі, а й гроші та цінні папери, майнові права, роботи та послуги, інформацію, результати інтелектуальної діяльності. Отже, майном суб'єктів сільського господарювання вважаються їх матеріальні та нематеріальні активи, крім того, до складу майна включаються і пасиви.
При класифікації видів майна варто звернути увагу на поділ майна на рухоме і нерухоме, що має важливе значення для аграрного сектора. До нерухомого майна належать земельні ділянки, ділянки надр, відокремлені водні об'єкти і все, що пов'язане з землею: ліси, багаторічні насадження, будівлі, споруди.
Необхідною передумовою здійснення будь-якої виробничо-господарської діяльності, в тому числі і в аграрному секторі економіки, є володіння суб'єктів господарювання засобами виробництва і майном, що використовується у процесі такої діяльності.
Законодавством визначаються основні джерела формування майна суб'єктів господарської діяльності. Так, згідно з п. 4 Закону від 27 березня 1991 року «Про підприємства в Україні» воно може формуватися за рахунок таких джерел: грошових і матеріальних внесків засновника чи засновників; доходів, одержаних від реалізації продукції, а також від інших видів господарської діяльності; доходів від цінних паперів; капітальних вкладень і дотацій з бюджетів; надходжень від роздержавлення і приватизації власності; придбання майна іншого підприємства, організації; безоплатних чи благодійних внесків, пожертвувань організацій, підприємств і громадян; інших джерел, не заборонених законодавчими актами України.
Майно підприємства формується при його створенні, тобто це грошові та матеріальні внески засновників. Згідно з законом «Про підприємства в Україні» засновниками підприємств можуть бути: власник або власники майна; уповноважений власником (власниками) орган чи підприємство, організація; трудовий колектив у випадках і порядку, передбачених законодавством України.
Розмір і порядок утворення майна мають бути визначеними в установчих документах. Так, в установчому договорі узгоджуються загальний обсяг витрат, що передбачаються для підприємства, статутний фонд і його частка в загальному обсязі витрат; вклади засновників у речовій формі.
Для одержання доходів від реалізації продукції підприємство здійснює її на основі прямих угод (контрактів), одержаних замовлень і державних контрактів, через товарні біржі, мережу власних торговельних організацій. Придбання матеріально-технічних засобів для власного виробництва і капітального будівництва підприємство здійснює також через систему прямих угод або через товарні біржі та інші посередницькі організації (ст. 22 закону «Про підприємства в Україні»).
Одним із джерел формування майна підприємства є доходи від Цінних паперів (акцій, облігацій, казначейських зобов'язань держави, ощадних сертифікатів, векселів). Власники цінних паперів одержують від них дивіденди, можуть їх купувати, продавати, обмінювати, як і інші товари.
Закон «Про підприємства в Україні» до джерел формування майна відносить капітальні вкладення, кошти від роздержавлення і приватизації власності та придбання майна іншого підприємства
Для сільськогосподарських підприємств джерелами формування майна є також посіви та посадки сільськогосподарських культур і насаджень, розведення продуктивної і робочої худоби, птиці бджолосімей; зведення у встановленому порядку виробничих] житлових, культурно-побутових та інших будівель і споруд; використання наявних на земельних ділянках загальнопоширених корисних копалин, лісових угідь і водних об'єктів.
Залежно від правових засад володіння майном визначається його правовий режим. Під правовим режимом державного та комунального майна розуміють установлені правовими засобами порядок і умови придбання (присвоєння) майна, здійснення зазначеними суб'єктами правомочностей володіння, управління майном, а також його правову охорону.
Таким чином, правовий режим майна державних та комунальних суб'єктів господарювання - це встановлені нормативними актами правила, можливості, межі «панування» над належним їм майном. Певні можливості щодо цих суб'єктів господарської діяльності надає право господарського відання та право оперативного управління.
Ці правомочності відрізняються від права власності тим, що власник згідно з законодавством на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Він вправі діяти щодо нього будь-яким чином, але так, щоб це не суперечило закону. Власник може використовувати майно для здійснення господарської та іншої не забороненої законом діяльності, передавати його безоплатно чи за плату у володіння та користування іншим особам. Конституція України містить застереження з цього приводу: використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Результати господарського використання свого майна (виготовлена продукція, одержаний прибуток) належить власнику цього майна, якщо інше не встановлено законом або договором (наприклад, договором оренди).
Управління ж державним та комунальним майном здійснюють уповноважені державні і комунальні органи, які вирішують питання створення відповідних підприємств, визначення цілей їх діяльності, реорганізації і ліквідації, контролюють ефективність використання та збереження довіреного їм державного й комунального майна відповідно до законодавства. Майно, яке є державною чи комунальною власністю і закріплене за відповідними підприємствами, належить їм на праві повного господарського відання чи оперативного управління (казенні підприємства).

§ 2. Об'єкти та зміст права повного господарського відання і права оперативного управління
Здійснюючи право повного господарського відання, державне чи комунальне підприємство володіє, користується і розпоряджається зазначеним майном, може чинити відносно нього будь-які дії, що не суперечать закону і цілям діяльності підприємства.
Таким чином, можна сказати: якщо власник вправі володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном у повному обсязі, то державне чи комунальне підприємство стосовно майна, що належить йому на праві повного господарського відання, має значно менші правомочності.
Про це свідчить ст. 37 Закону «Про власність», згідно з якою до права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлене законодавчими актами України. Прикладом цього «іншого» є заборона підприємствам, що перебувають у державній власності, передавати безоплатно закріплене за ними майно іншим підприємствам, організаціям і установам, а також громадянам.
Право повного господарського відання відрізняється від права власності ще й тим, що власник майна ліквідує чи реорганізовує підприємство за своїм рішенням, державне ж підприємство — за рішенням органу, уповноваженого створювати такі підприємства, а також за рішенням судових органів. Тобто у власника є таке право, а в суб'єкта, що володіє майном на праві повного господарського відання, його немає. Крім того, відчуження від держави засобів виробництва, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, здійснюється виключно на конкурентних засадах (через біржі, за конкурсом, на аукціонах у порядку, що визначається Фондом державного майна України). Одержані в результаті відчуження кошти направляються виключно на інвестиції.
Законодавство України передбачає ще одне майнове право, похідне від права власності. Це право оперативного управління.
Терміни «право оперативного управління», «право повного господарського відання» запозичені українським законодавством із союзного.
Згідно з Законом від 4 лютого 1998 року «Про внесення змін до закону України «Про підприємства в Україні» майно, що є в державній власності і закріплене за казенним підприємством, належить йому на праві оперативного управління. Здійснюючи це право, казенне підприємство володіє й користується зазначеним майном. Розпоряджатися ж майном, що належить до основних фондів, воно вправі лише з дозволу органу, уповноваженого управляти відповідним державним майном. Особливості розпорядження іншим майном казенного підприємства визначаються в його статусі. Казенне підприємство, як і державна установа, відповідає за своїми зобов'язаннями коштами та іншим майном , що є в його розпорядженні! крім основних фондів. При недостатності в нього таких коштів майна відповідальність несе власник, тобто держава.
Особливістю правового режиму майна державного чи комунального підприємства є й те, що в разі прийняття органом, уповноваженим управляти відповідним майном, рішення про реорганізацію чи ліквідацію державного чи комунального підприємств трудовий колектив має право вимагати передачі підприємства: оренду або перетворення його на інше підприємство, засноване на колективній власності. Таке ж право належить йому й у разі визнання державного підприємства банкрутом (за умови прийняття на себе боргів банкрута і згоди на це кредиторів).
Прибуток, що залишається в державного чи комунального підприємства після виплати податків та інших платежів до бюджету (чистий прибуток), надходить у розпорядження трудового колективу підприємства. Частина цього прибутку передається у власність членів трудового колективу в порядку і розмірах, визначених законодавчими актами України. Сума прибутку, що належить члену трудового колективу, створює його вклад. Щорічно підприємство на нього виплачує дивіденди (ст. 38 Закону «Про власність»).
Під визначення правового режиму державної і комунальної власності підпадають і основні засади передачі об'єктів права державної власності в комунальну власність і, навпаки, передбачені Законом України від 3 березня 1998 року «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності.
Така передача здійснюється безоплатно щодо цілісних майнових комплексів підприємств, установ, організацій, їх структурних підрозділів; нерухомого майна ( будівлі, споруди, в тому числі об'єкти незавершеного будівництва); іншого окремого індивідуально визначеного майна підприємств; акцій (часток, паїв), що належать державі або суб'єктам права комунальної власності в майні господарських товариств.
Під передачею цілісних майнових комплексів підприємств розуміють передачу всіх активів і пасивів підприємств, їх лімітів, фондів, планів фінансово-господарської діяльності тощо, а об'єктів незавершеного будівництва — ще й з проектно-кошторисною документацією.
Об'єкти житлового фонду та соціально-культурного призначення передаються разом з майном підприємств, що обслуговували ці об'єкти, в тому числі основними фондами, ремонтно-будівельними базами, майстернями, транспортними засобами, приби-ральною технікою, в частині, що визначається комісією з питань передачі об'єктів.
До складу комісії входять представники органів, уповноважених управляти державним майном, виконавчих органів відповідних рад, місцевих органів виконавчої влади, самоврядних організацій, фінансових органів, підприємств, трудових колективів підприємств, майно яких підлягає передачі.
У разі передачі об'єктів, закріплених за самоврядною організацією, або об'єктів, щодо яких прийнято рішення про приватизацію орендованого майна, акцій (часток, паїв), що належать державі або суб'єктам права комунальної власності в майні господарських товариств, до складу комісії з питань передачі об'єктів включаються представники відповідно самоврядної організації або державного органу приватизації.
Передача об'єктів з державної в комунальну власність здійснюється за рішенням Кабінету Міністрів — щодо підприємств, нерухомого майна, акцій (часток, паїв), що належать державі в майні господарських товариств; органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядних організацій за погодженням з Міністерством економіки, Міністерством фінансів та Фондом державного майна - щодо окремого індивідуально визначеного майна підприємств (крім нерухомого).
Передача об'єктів з державної в комунальну власність територіальних громад, сіл, селищ, міст здійснюється за наявності згоди відповідних рад, якщо інше не передбачене законом, а в спільну власність територіальних громад зазначених населених пунктів - за наявності згоди районних і обласних рад, якщо інше не передбачене законом.
З комунальної в державну власність передача об'єктів здійснюється за рішенням сільських, селищних, міських рад — щодо об'єктів права комунальної власності відповідних територіальних громад, а щодо об'єктів права спільної власності цих громад, що перебувають в управлінні районних, обласних рад, — за рішенням останніх.
Як уже зазначено, передачу об'єктів здійснює комісія, яка утворюється виконавчим комітетом відповідної сільської, селищної, міської ради — в разі передачі об'єктів у комунальну власність територіальних громад цих населених пунктів; відповідною районною, обласною радою або уповноваженим нею органом — при передачі об'єктів у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст; органом, уповноваженим управляти державним майном, — У разі передачі об'єктів у державну власність.
Передача оформляється актом приймання-передачі, який підписується головою і членами комісії. З дати підпису виникає право власності набувача.
Відповідно до Закону України «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності» Кабінетом Міністрів постановою від 21 вересня 1998 року затверджено «Положення про порядок передачі об'єктів права державної власності», яке визначило порядок безоплатної передачі об'єктів права державної власності ]з сфери управління міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, Фонду державного майна, об'єднань підприємств, яким делеговано функції з управління майном підприємств і організацій, заснованих на державній власності, Національної академії наук, інших аналогічних самоврядних організацій, яким передано в користування державне майно.
Передача об'єктів права державної власності здійснюється:
шодо цілісних майнових комплексів підприємств, установ, організацій, їх структурних підрозділів - за рішенням Кабінету Міністрів;
щодо нерухомого майна (будівель, споруд, у тому числі об'єктів незавершеного будівництва, а також нежитлових приміщень після виділення їх в окрему облікову одиницю); іншого окремого індивідуально визначеного майна підприємств (крім нерухомого) — за рішенням органів, уповноважених управляти державним майном, або самоврядних організацій за погодженням з Міністерства економіки, Міністерства фінансів і Фондом державного майна;
щодо державного майна, яке не увійшло до статутного фонду господарських товариств, створених у процесі приватизації та корпоратизації, — за рішенням засновника господарського товариства та органу, уповноваженого управляти державним майном, який приймає майно, за погодженням з Міністерством економіки, Міністерством фінансів і Фондом державного майна;
Щодо цілісних майнових комплексів підприємств, установ, організацій, їх підрозділів у зв'язку з прийняттям рішення про їх приватизацію - за рішенням органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядних організацій та Фонду державного майна.
Якщо об'єкти права державної власності передаються від одного підприємства іншому, що належить до сфери управління одного і того ж органу, уповноваженого управляти державним майном, або самоврядної організації, така передача здійснюється на підставі рішення цього органу або самоврядної організації.
Органи, до сфери управління яких передано об'єкт державної власності, зобов'язані повідомити про таку передачу органи державної статистики та державної податкової служби, фінансові органи, а стосовно об'єктів, передача яких проводилась на підставі рішень Кабінету Міністрів, — також і Міністерство економіки і своїм наказом закріпити нерухоме й інше окреме індивідуально визначене майно за відповідним підприємством (організацією) на праві повного господарського відання (оперативного управління). Зазначеною постановою Кабінету Міністрів затверджено також Порядок подання та розгляду пропозицій щодо передачі об'єктів з комунальної в державну власність та утворення і роботи комісій з питань передачі об'єктів у державну власність.

§ 3. Правовий режим основних, оборотних та інших фондів державних та комунальних аграрних підприємств
За цільовим призначенням і правовим режимом майно, що використовується в процесі сільськогосподарського виробництва, поділяється на основні фонди і оборотні кошти, а також інші цінності (спеціальні фонди, грошові кошти), вартість яких відбивається на самостійному балансі підприємства (ст. 10 Закону «Про підприємства в Україні»). Залежно від цільового призначення розрізняються основні виробничі фонди і фонди невиробничого (соціального) призначення. На такі ж різновиди поділяються й оборотні кошти. Правовий режим майна залежить як від форм власності, так і від призначення майна у виробництві або використання в невиробничій (соціальній) сфері.
Основні виробничі фонди - це засоби праці, тобто товарно-матеріальні цінності, що використовуються в процесі праці протягом декількох виробничих циклів, зберігаючи при цьому натуральну форму. Вони поступово, частинами переносять свою вартість на виготовлену продукцію.
До основних виробничих фондів відносять земельні ділянки, капітальні витрати на покращання земель, споруди, передавальні пристрої, верстати, машини, обладнання, транспортні засоби, робочу і продуктивну худобу, багаторічні насадження і деякі інші матеріальні цінності. До оборотних виробничих фондів відносять предмети праці, які повністю споживаються в кожному виробничому циклі, змінюючи чи втрачаючи при цьому натурально-речову форму, і повністю переносять свою вартість на вироблену продукцію (сировина, матеріали, напівфабрикати тощо).
Не належать до основних фондів і обліковуються як засоби в обороті: предмети терміном служби менше одного року незалежно від їх вартості; знаряддя лову (трали, неводи, сіті тощо) незалежно від строку служби; бензомоторні пилки, сучкорізи, сплавний трос, сезонні дороги, тимчасові відгалуження лісових доріг; спеціальні інструменти і спеціальні пристосування (для серійного і масового виробництва певних виробів або для виконання індивідуального замовлення) незалежно від вартості; тимчасові (нетитульні) споруди, пристосування і пристрої, затрати на зведення яких включаються до собівартості будівельно-монтажних робіт; молодняк тварин і тварини на відгодівлі, птиця, кролі, хутрові звірі, сім'ї бджіл, а також піддослідні тварини; багаторічні насадження, що вирощуються в розсадниках як посадковий матеріал, тощо.
Основні невиробничі фонди становлять житлові будинки, санаторії, пансіонати, лікарняні установи та інші об'єкти соціально-культурного і оздоровчого призначення.
Належні підприємству на праві власності чи закріплені за ним на праві повного господарського відання або орендовані основні і оборотні кошти, виражені в грошовій формі, створюють його статутний фонд. У складі виробничих коштів (власних і позичкових) вирізняють виробничі запаси і незавершене виробництво, товарну частину виробленої продукції, що підлягає реалізації за договорами. Готова продукція разом із грошовими коштами створює так звані фонди обігу. Вироблена підприємством продукція, необхідна для внутрішнього споживання у процесі виробництва, не є готовою продукцією через те, що не реалізується споживачам. Вона може бути віднесена до незавершеного виробництва чи виробничих запасів.
Чим же різняться правові режими окремих видів майна підприємства? Якщо стосовно основних і оборотних фондів підприємство використовує в основному свої правомочності володіння і користування, то відносно готової продукції воно використовує правомочність розпорядження. Варто зазначити, що в умовах переходу до ринку різниця у правовому режимі окремих видів майна, що належить підприємству, стає менш виразною, ніж це було. За жорсткої централізованої планової економіки. Наприклад, основні виробничі фонди вже не є тим недоторканним об'єктом, стосовно якого державне підприємство не мало правомочностей розпорядження, за винятком реалізації непотрібного для підприємства майна (яке не використовувалось). І то за умови, що вищий орган або орган матеріально-технічного постачання відмовиться від його розподілу. На ці фонди не поширювалися правила про стягнення заборгованості з майна боржника.
Згідно з чинним Законом «Про підприємства в Україні» підприємство, якщо інше не передбачено законодавством або статутом, вправі продавати і передавати іншим підприємствам, організаціям, установам, обмінювати, здавати в оренду, надавати безоплатно в тимчасове користування або в позику належні йому будівлі, споруди, обладнання, транспортні засоби, інвентар, сировину та інші матеріальні цінності, а також списувати їх з балансу. Головне ж призначення основних виробничих фондів, як уже зазначалося, - це використання їх у сфері виробництва. Тому вони, як правило, закріплюються за внутрішніми структурними підрозділами підприємства. Останні й використовують їх для виготовлення продукції, виконання робіт чи надання послуг відповідно до виробничих і фінансових планів, які складаються на підставі укладених господарських договорів.
На відміну від основних оборотні фонди не закріплюються за виробничими підрозділами. Реалізація продукції здійснюється переважно підприємством. В умовах переходу до ринку найдоцільнішим є передача цих функцій спеціалізованим підрозділам.
До спеціальних фондів союзним законом про державне підприємство (об'єднання) 1987 року були віднесені фонд розвитку виробництва, науки і техніки; фонд соціального розвитку і фонд заохочення (фонд економічного стимулювання); ремонтний фонд та ін. У нормативних актах і літературі останнього часу застосовуються терміни «фонд накопичення» і «фонд споживання». Поділ майна на згадані фонди має за мету регулювання процесу спрямування коштів підприємства на ці основні напрямки витрат.
До фонду накопичення на рівні підприємства відносять частину створеної вартості, яка йде на розширення виробництва. Сюди направляються відрахування від чистого прибутку, як правило, на збільшення основних і оборотних фондів, створення і поповнення резервного фонду тощо.
Декрет Кабінету Міністрів від 10 травня 1993 року «Про порядок використання прибутку державних підприємств, установ і організацій» встановив, що державні підприємства після сплати обов'язкових платежів проводять відрахування від прибутку, що залишається в їхньому розпорядженні, на технічне переобладнання виробництва, освоєння нових технологій, здійснення природоохоронних заходів і нового будівництва за нормативами, встановленими органами, які виконують функції з управління майном, що перебуває в державній власності, в розмірах не менш як ЗО відсотків і не більш як 80 відсотків суми прибутку.
Фонд споживання - це частина вартості, створеної на рівні підприємства, яка використовується для задоволення матеріальних і соціальних потреб працівників.
Сільськогосподарське підприємство здійснює оперативний і бухгалтерський облік майна і наслідків своєї діяльності. Порядок ведення бухгалтерського обліку визначається законом України від 16 липня 1999 року «Про бухгалтерський облік і звітність в Україні».
Державне регулювання бухгалтерського обліку та фінансової звітності в Україні здійснюється з метою створення єдиних правил ведення бухгалтерського обліку і складання фінансової звітності, які є обов'язковими для всіх підприємств і гарантують та захищають інтереси користувачів.
Головне завдання бухгалтерського обліку полягає в тому, щоб забезпечити контроль за виконанням зобов'язань, наявністю і рухом майна, використанням матеріальних і фінансових ресурсів; своєчасне запобігання негативним явищам у фінансово-господарській діяльності, виявлення і мобілізацію внутрішньогосподарських резервів; формування повної, достовірної інформації про господарські процеси і результати діяльності підприємства, необхідної для оперативного керівництва та управління, а також для її використання інвесторами, постачальниками, покупцями, кредиторами, фінансовими, податковими, статистичними і банківськими установами та іншими зацікавленими органами і організаціями.
При проведенні бухгалтерського обліку підприємства повинні забезпечити повноту відображення за звітний період усіх господарських операцій і результатів інвентаризації майна. Записи в реєстрах бухгалтерського обліку провадяться на підставі первинних Документів, що фіксують здійснення господарських операцій.
Інвентаризація майна забезпечує достовірність бухгалтерського обліку. її проведення є обов'язковим при передачі майна державного підприємства в оренду або при його приватизації, при перетворенні підприємства в акціонерне товариство, а також у деяких інших випадках, передбачених законодавством.
Як уже зазначалось, одним із основних джерел формування майна підприємства є прибуток (доход), одержаний від реалізації продукції та від інших видів господарської діяльності. Прибуток від реалізації продукції ( робіт, послуг) визначається як різниця між виручкою від реалізації в цінах продажу і витрат на її виробництво та реалізацію.
До джерел формування майна підприємства належать і капітальні вкладення, тобто витрати на будівельно-монтажні роботи, придбання обладнання, інструменту, інвентаря, інші капітальні роботи і витрати на проектно-розвідувальні, геологорозвідувальні та бурові роботи, на відведення земельних ділянок і переселення, на підготовку кадрів для підприємства, що будується, та ін. Всі капітальні вкладення відбиваються в балансі за фактичними витратами для забудовника.
Таким чином оцінюються в балансі і фінансові вкладення (придбання цінних паперів, облігацій, внески до статутних фондів, фонди інших підприємств тощо) на території України та за її межами.
Держава гарантує недоторканність майна суб'єктів господарювання взагалі і в тому числі в агропромисловому комплексі, законодавче забезпечує однакові умови захисту їхніх майнових прав. Згідно з Конституцією України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Всі суб'єкти права власності рівні перед законом. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Вилучення державою в суб'єкта господарювання його основних і оборотних фондів та іншого майна, що ним використовується, не допускається, за винятком випадків, передбачених законодавчими актами України.
Збитки, спричинені сільськогосподарському товаровиробнику внаслідок порушення юридичними чи фізичними особами, а також державними органами його майнових прав, відшкодовуються йому відповідно до чинного законодавства. Так, згідно зі ст. 27 закону «Про підприємства в Україні» шкода (в тому числі й не одержаний прибуток), завдана підприємству внаслідок виконання вказівок державних органів, що порушили його права, а також через неналежне здійснення цими органами передбачених законодавством обов'язків щодо підприємства, підлягає відшкодуванню за їх рахунок.
Закон України «Про власність» визначає, що власник майна має право вимагати повернення (віндикації) свого майна з чужого незаконного володіння, а також усунення будь-яких порушень його прав, навіть якщо ці порушення не були пов'язані з втратою володіння.
Уразі прийняття законодавчого акта, що припиняє право власності, держава відшкодовує власникові завдану шкоду в повному обсязі згідно з реальною вартістю майна на момент припинення права власності, в тому числі й неодержані доходи.
Положення про захист права власності поширюється також на особу, яка хоч і не є власником, але володіє майном на праві повного господарського відання, оперативного управління або на іншій підставі, передбаченій законом чи договором. Захист майнових прав здійснюється в судовому порядку.

§ 4. Правове регулювання приватизації майна державних та комунальних підприємств у системі АПК
Конституція України визначає, що громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами державної та комунальної власності відповідно до закону (ст. 41). Але найефективнішим є використання для потреб господарювання приватної власності.
Конституція України визначає право людини на приватну власність як непорушне. Таким чином, легалізується приватна власність. Існування такої власності не визнавалося союзним законодавством, а особиста власність мала лише споживче призначення. Чинне законодавство передбачає, що об'єктом права приватної власності є майно як споживчого, так і виробничого призначення, отже, відкрився простір для здійснення господарської Діяльності приватними власниками.
Світовий досвід і вітчизняна практика свідчать, що продуктивність праці в сільському господарстві України, де панівне становище донедавна належало державній та колгоспно-кооперативній власності, значно нижча, ніж у західних країнах, де сільськогосподарське виробництво базується на приватній власності. А там, де вітчизняний селянин почувається господарем, урожайність зернових та інших культур перевищує врожайність на колективних полях.
Ці обставини і визначили одне з головних завдань переходу до ринкової економіки в Україні - приватизацію значної частини державного майна взагалі, а особливо в аграрному секторі економіки. Приватизація майна в агропромисловому комплексі здійснюється відповідно до законодавства України з питань приватизації з урахуванням специфіки сільськогосподарського виробництва, визначених законом від 10 липня 1996 року «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі».
Згідно з цим законом здійснюється приватизація майна підприємств, що перебувають у державній і комунальній власності, для яких основними видами діяльності є виробництво сільськогосподарської продукції, продукції рибного та лісового господарства, переробка і реалізація цієї продукції, виконання робіт і надання послуг сільськогосподарським товаровиробникам.
Приватизація майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств здійснюється шляхом перетворення їх на колективні сільськогосподарські підприємства або відкриті акціонерні товариства за рішенням загальних зборів працівників або зборів уповноважених.
Шляхом перетворення на відкриті акціонерні товариства в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів, приватизується майно підприємств харчової промисловості, що переробляють сільськогосподарську сировину, борошномельно-круп'яної і комбікормової промисловості, а також несільськогосподарських підприємств та організацій агропромислового комплексу, які виконують роботи і надають послуги сільськогосподарським товаровиробникам незалежно від вартості об'єктів приватизації (але не менше суми, необхідної для створення статутного фонду акціонерного товариства згідно з законодавством України). При цьому зберігається профільність, технологічна єдність виробництва і цілісність майнових комплексів і технологій.
Приватизація майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, створених на базі колгоспів без викупу державою їх майна, які за період своєї діяльності не одержували бюджетних коштів для придбання основних фондів і будівництва, здійснюється шляхом їх перетворення за рішенням загальних зборів (зборів уповноважених) на колективні сільськогосподарські підприємства або відкриті акціонерні товариства з наступною безоплатною передачею майна працівникам під-приємств-засновників.
Уразі використання бюджетних коштів на зазначені цілі створена за їх рахунок частка майна безоплатно надається працівникам підприємства, що приватизується, та особам, які вийшли з цих підприємств на пенсію чи звільнені у зв'язку зі скороченням штатів і не працюють з моменту звільнення на інших підприємствах.
Приватизація майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, що були створені на базі міжгосподарських підприємств, заснованих колгоспами і радгоспами без викупу державою їх майна, які за період своєї діяльності не одержували бюджетних коштів для придбання основних фондів і будівництва, здійснюється шляхом їх перетворення на відкриті акціонерні товариства з наступною безоплатною передачею акцій цих товариств засновникам міжгосподарського підприємства. У разі використання бюджетних коштів на зазначені цілі створена за їх рахунок частка майна приватизується, як і в попередньому випадку. На цих же умовах здійснюється приватизація майна сільськогосподарських підприємств, які спеціалізуються на вирощуванні багаторічних насаджень (хміль, ефіроолійні та лікарські рослини).
Приватизація майна дослідних господарств, експериментальних виробництв, проектно-конструкторських та інших підприємств, підпорядкованих навчальним та науково-дослідним установам, радгоспам-технікумам, здійснюється за погодженням з Кабінетом Міністрів шляхом перетворення їх на акціонерні товариства. При цьому частка державного майна (акцій) повинна становити не менше 51 відсотка загальної вартості майна.
Об'єкти незавершеного будівництва агропромислового комплексу, які не були приватизовані відповідно до законодавства України з питань приватизації, можуть передаватися органами приватизації сільськогосподарським підприємствам (у тому числі недержавним) для завершення їх будівництва з наступним пріоритетним правом викупу працівниками зазначених підприємств частки державного майна цих об'єктів.
Підприємства, створені шляхом викупу державного майна, зданого в оренду, які мають або мали прямі договірні зв'язки із льськогосподарськими товаровиробниками, підлягають перетворенню за рішенням зборів учасників на відкриті акціонерні товариства.
Частка майна (акцій), що залишається у власності держави під час приватизації підприємств агропромислового комплексу, передається в управління органам, уповноваженим управляти державним майном.
Реформування аграрного сектора економіки на засадах приватної власності не обмежується приватизацією державного майна.
Указом Президента України від 3 грудня 1999 року «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» передбачено реформування колективних сільськогосподарських підприємств на засадах приватної власності на землю та майно шляхом забезпечення всім членам колективних сільськогосподарських підприємств права вільного виходу з цих підприємств із земельними частками (паями) і майновими паями та створення на їх основі приватних (приватно-орендних) підприємств, селянських (фермерських) господарств, господарських товариств, сільськогосподарських кооперативів, інших суб'єктів господарювання, заснованих на приватній власності; збереження, по можливості, цілісності господарського використання приватними формуваннями землі та майна колишніх колективних сільськогосподарських підприємств на основі оренди земельних часток (паїв) і майнових паїв у групи власників цих часток, паїв; виділення єдиним масивом земельних ділянок групі власників земельних часток (паїв), яка звернулась із заявами про відведення земельних ділянок в натурі, з метою спільного використання, або надання в оренду цих ділянок.
Таким чином, заходи по приватизації та реформуванню аграрних відносин на засадах приватної власності не виключають колективного господарювання сільськогосподарських товаровиробників, але вони мають здійснюватися на суто добровільних засадах без руйнації приватної власності на землю та інші засоби сільськогосподарського виробництва, як це було в часи радянської колективізації.
У наш час все більш зрозумілим стає висновок про те, що аграрний сектор економіки визначає розвиток внутрішнього ринку держави.
У законі України від 18 січня 2001 року «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001—2004 років» зазначено, що пріоритетний розвиток сільського господарства забезпечується шляхом: підтримання стабільної законодавчої та нормативно-правової бази з метою забезпечення передбачуваних умов розвитку підприємництва в сільському господарстві; невтручання органів виконавчої влади у вибір форм господарювання та господарську діяльність суб'єктів підприємництва, крім випадків, передбачених законом; стимулювання розвитку приватного підприємництва; забезпечення захисту прав власності аграрних товаровиробників на землю, майно та результати їхньой праці; забезпечення державної підтримки наукових досліджень по створенню та впровадженню екологічно чистих ресурсозберігаючих технологій вирощування, поглибленої переробки сільськогосподарської сировини та виготовлення з неї конкурентоздатної вітчизняної продукції тощо.

Розділ XIX. Організаційно-правове забезпечення раціонального використання земель сільськогосподарського призначення та інших природних ресурсів у процесі виробничо-господарської діяльності суб'єктів аграрного підприємництва

§ 1. Характеристика організаційно-правового забезпечення раціонального використання земель та інших природних ресурсів у процесі виробничо-господарської діяльності суб'єктів аграрного підприємництва

За природно-ресурсним потенціалом Україна належить до найбагатших країн світу. Найціннішим природним ресурсом є земля. Близько 27 відсотків чорноземів земної кулі розміщені в нашій державі.
Багатоплановість експлуатації землі як об'єкта господарської діяльності людини, її обмеженість у просторі, незамінність, невідтворюваність висувають на перший план проблему раціонального її використання та охорони. Актуальність цієї проблеми все більш зростає у зв'язку з науково-технічним прогресом, ростом виробничих сил, які потребують залучення в господарське користування нових земельних ресурсів. Тому концепція сучасної земельної реформи в Україні грунтується, в першу чергу, на принципах раціонального, високоефективного і екологобезпечного використання земельних ресурсів, підвищення родючості та охорони ґрунтів.
Право має своїм завданням забезпечити охорону природи і раціональне використання природних ресурсів правовими засобами. Природоохоронні норми визначають правовий режим природних ресурсів, регулюють відносини щодо збереження, раціонального використання, відтворення та розвитку всіх природних ресурсів, встановлюють відповідальність за порушення цих норм.
Серед таких нормативних актів важливе місце посідає Закон «Про охорону навколишнього природного середовища». Він визначає мету, зміст, принципи охорони природи, об'єкти, що підлягають охороні, та ін.
Земельний кодекс регулює раціональне використання земельних ресурсів і охорону грунтів, передусім у сільському господарстві, передбачає обов'язки землекористувачів. Особлива увага приділяється здійсненню комплексу організаційно-господарських, агротехнічних, гідротехнічних заходів щодо попередження ерозії грунтів, їх засмічення, заболочування, забруднення тощо.
Регулювання відносин по охороні та раціональному використанню вод здійснюється відповідно до Водного кодексу. Законодавство зобов'язує підприємства, діяльність яких впливає на водний режим, будувати очисні споруди. Правові норми закріплюють нормативи граничне допустимих концентрацій шкідливих речовин у водоймах.
Правове регулювання використання лісових ресурсів та надр забезпечують відповідно Лісовий кодекс та Кодекс про надра.
Проблема правового забезпечення раціонального використання природних ресурсів надто багатогранна. Відносини раціонального природокористування, що мають важливе суспільне значення, регулюються, крім екологічного, адміністративним, цивільним, фінансовим, кримінальним правом.
Для регулювання раціонального використання і охорони природних ресурсів велике значення мають локальні нормативні акти, а саме — бізнес-плани сільськогосподарських підприємств, у яких передбачаються розділи щодо впливу господарської діяльності на природне середовище та застосування природоохоронних заходів.
Раціональне використання природних ресурсів вимагає, щоб кожне підприємство, кожен природокористувач орієнтувався на дбайливе господарське використання ресурсів природи з найбільшою вигодою. Вимоги раціонального використання виражені в правових формах, набувають характеру приписів, обов'язковість яких при невиконанні забезпечується можливістю державного примусу. Обов'язок суб'єктів аграрного підприємства найбільш раціонального використання землі відповідно до її господарського призначення містить такі найважливіші елементи:
1) внутрішньогосподарський землеустрій, або організацію земельної території підприємства;
2) цільове використання землі відповідно до її господарського призначення;
3) охорона земель як об'єкта природного середовища.
Система правових, організаційно-господарських, земельно-технічних заходів, що забезпечують правильну організацію земельної території, називається землеустроєм (внутрішнім землеустроєм території). Основні завдання землеустрою полягають у такій організації земельної території, яка б відповідала всім вимогам агротехнічної науки, забезпечувала еколого-економічне обгрунтування впроваджених сівозмін, впорядкування угідь, а також розробку заходів щодо охорони земель.
Внутрішньогосподарський землеустрій враховує такі основні питання: розміщення виробничих підрозділів сільськогосподарського підприємства, організацію сільськогосподарських угідь, сівозмін, встановлення складу та співвідношення угідь, видів та кількості сівозмін, організацію території садів, виноградників, пасовищ, сінокосів та ін. До розробки проектів внутрішньогосподарського землеустрою залучаються керівники та спеціалісти господарства.
Внутрішньогосподарський землеустрій сприяє зростанню культури землеробства та продуктивності сільськогосподарських угідь, повному і правильному використанню кожного гектара землі, високовиробничому застосуванню техніки і раціональній організації виробництва сільськогосподарських підприємств.
Цільове використання землі відповідно до її господарського призначення є основним обов'язком усіх суб'єктів землекори-стуваня. Це не означає, що сільськогосподарські підприємства повинні використовувати належні їм земельні ділянки тільки під посіви, пасовища або сінокоси. Вони можуть і повинні використовувати їх у будь-яких цілях, пов'язаних з веденням сільського господарства або з необхідністю переробки виробленої продукції.
Раціональне та ефективне використання землі означає не тільки отримання максимуму необхідної сільськогосподарської продукції, а й підвищення її родючості. В разі неправильного використання землі, порушень правил агротехніки якість земель знижується, а родючість зменшується, тому сільськогосподарські підприємства повинні застосовувати певні організаційно-господарські, агротехнічні, меліоративні та гідротехнічні заходи щодо землі.
Стаття 206 Земельного кодексу України передбачає заходи економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель, до яких, зокрема, належать: 1) надання податкових і кредитних пільг громадянам та юридичним особам, які здійснюють за власні кошти заходи, передбачені загальнодержавними та регіональними програмами використання і охорони земель; 2) виділення коштів державного або місцевого бюджету громадянам та юридичним особам для відновлення попереднього стану земель, порушених не з їх вини.
Контроль за використанням і охороною земель здійснюється радами, Державним комітетом по земельних ресурсах, Міністерством охорони навколишнього середовища України та іншими спеціально уповноваженими на те державними органами.

§ 2. Права та обов'язки суб'єктів аграрного підприємництва щодо використання земель сільськогосподарського призначення, їх збереження та підвищення родючості
Права та обов'язки суб'єктів аграрного підприємництва щодо використання земель сільськогосподарського призначення дуже різноманітні і, як правило, взаємопов'язані. Правомочності власника землі і землекористувача мають багато спільного, проте саме наявність права продавати або іншим шляхом відчужувати земельні Ділянки, передавати їх в оренду, заставу, спадщину відрізняє власника земельної ділянки від землекористувача.
До основних прав, спільних для власників і землекористувачів, належать: право самостійного господарювання на землі, право власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; право використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; право на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; право споруджувати житлові будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. Зведення на орендованій земельній ділянці приміщень виробничого, невиробничого призначення орендарі погоджують з орендодавцем. На власників та землекористувачів покладаються обов'язки: забезпечувати використання землі за цільовим призначенням; додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; своєчасно подавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законодавством; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних зі встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, межі зрошувальних і осушувальних систем. Перелік обов'язків землевласників та землекористувачів не є вичерпним, і законодавством можуть встановлюватися інші обов'язки.


§ 3. Охорона земель як об'єкта природного середовища
Україна належить до держав з дуже високим рівнем антропогенних та техногенних навантажень на земельні ресурси. Тільки внаслідок забруднення побутовими відходами та стічними водами кожен рік з користування вилучається близько 50 тисяч гектарів орних земель, продовжують розорюватися нові земельні площі. Загальна площа розораних земель сягає 57 відсотків.
Незважаючи нате що останнім часом внесення мінеральних добрив значно скоротилося, спеціалісти стверджують, що сільськогосподарські угіддя перенасичені пестицидами та отрутохімікатами, тобто надмірна інтенсифікація сільськогосподарського виробництва супроводжується максимально можливим освоєнням земельного фонду
Не достатньо врегульований законом продаж мінеральних добрив та агрохімікатів спричинив ввезення в країну отрутохімікатів іноземного виробництва, що може призвести до закупівлі їх у тих виробників, продукція яких заборонена для використання з екологічних причин.
Значні площі сільськогосподарських угідь розміщені вздовж шляхів з інтенсивним рухом машин і забруднюються важкими металами.
Отже, вирішення проблеми охорони землі в сучасних умовах є дуже нагальними.
Питання збереження і охорони землі посідають чільне місце в законодавстві України, яке враховує специфіку земель як засобу виробництва та умови життєдіяльності людей, об'єктивну обмеженість землі у просторі, незмінність її розташування, нерозривний зв'язок з природним середовищем.
Стаття 14 Конституції передбачає, що земля є основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави. Таке конституційне положення є підставою для правової охорони землі як основного елемента навколишнього природного середовища. Правова охорона землі передбачає систему правових засобів, за допомогою яких здійснюються заходи з відновлення, підтримання та покращання якісного стану земель. Ця охорона спрямована насамперед на забезпечення раціонального використання землі, відновлення, збереження і підвищення родючості грунтів, поліпшення інших корисних властивостей землі. Крім того, вона має на меті забезпечення захисту земель від негативного впливу антропогенної діяльності (псування, забруднення) та шкідливих природних процесів (вітрова, водяна ерозія).
Правовому регулюванню охорони земель присвячений Закон України загального характеру — «Про охорону навколишнього природного середовища» і низка спеціальних законів по використанню, охороні та відтворенню окремих природних ресурсів — Земельний кодекс, Кодекс про надра, Лісовий кодекс, Водний кодекс. Кожний з цих законів, поряд з положеннями щодо регулювання відносин з використання природних ресурсів, містить окремі розділи з їх охорони і відтворення. У зв'язку з тим, що всі ці природні ресурси є різною формою цільового використання землі (в тому числі і сільськогосподарського), вони становлять частину єдиного земельного фонду, і, таким чином, питання збереження окремих природних ресурсів так чи інакше пов'язане з охороною і використанням землі.
Закон, охороняючи землю, закріплює у правових нормах певні вимоги, які необхідно враховувати всім землевласникам і землекористувачам, що здійснюють заходи виробничо-господарського, кономічного або наукового характеру. Передусім це проявляється у наявності їх обов'язків щодо землі (Закон «Про селянське (фермерське) господарство», Земельний кодекс, «Про оренду землі»). Земельний кодекс, як головний закон, що регулює земельні відносини, містить розділ, присвячений охороні земель. Глава 26 Земельного кодексу визначає завдання, зміст і порядок охорони земель, передбачає систему правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання, запобігання необгрунтованому вилученню земель сільськогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості грунтів. Передбачені Земельним кодексом заходи з охорони земель спрямовані на боротьбу з природними та штучними процесами, які погіршують стан грунтів. До них належать заходи по запобіганню ерозії грунтів: організаційно-господарські - правильне розміщення на землі різних господарських об'єктів, систематичне спостереження за станом земель і правильністю їх використання; агротехнічні — застосування належних засобів обробітку Грунту та вирощування сільськогосподарських культур, введення спеціальних протиерозійних сівозмін; лісомеліоративні — влаштування лісозахисних насаджень.
Законом передбачені граничне допустимі концентрації хімічних, радіоактивних та інших шкідливих речовин у грунті і порядок їх визначення. Господарська та інша діяльність, яка зумовлює забруднення земель і грунтів понад встановлені гранично допустимі концентрації небезпечних речовин, забороняється (ст. 167 ЗК).
Таким чином, питання охорони земель в умовах загострення екологічної ситуації в Україні має стати одним з найважливіших напрямків державної політики, оскільки поліпшення стану землі відкриває значні резерви збільшення обсягів виробництва сільськогосподарської продукції і забезпечує суттєве оздоровлення екологічних умов життя людини.

§ 4. Підстави та порядок відшкодування збитків, заподіяних власникам земель і землекористувачам
Розглядаючи питання власності на землю, необхідно торкнутися проблеми гарантій цих прав у Земельному кодексі і законодавстві, що його доповнює. Ця проблема виникає передусім тоді, коли йдеться про відшкодування збитків, заподіяних власникам 214 землі і землекористувачам. Статті 156 та 157 Земельного кодексу передбачають підстави й порядок відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, заподіяних внаслідок:
а) вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом;
б) тимчасового зайняття сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для інших видів використання;
в) встановлення обмежень щодо використання земельних ділянок;
г) погіршення якості ґрунтового покриву та інших корисних властивостей сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників;
ґ) приведення сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників у непридатний для використання стан;
д) недодержання заходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки підприємствами, установами, організаціями і громадянами.
У цих випадках збитки підлягають відшкодуванню з боку органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, громадян та юридичних осіб, які використовують земельні ділянки, а також діяльність яких обмежує права власників і землекористувачів або погіршує якість земель, розташованих у зоні їх впливу, в тому числі внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами і стічними водами.
Порядок визначення та відшкодування збитків власникам і землекористувачам встановлюється Кабінетом Міністрів України постановою від 19 квітня 1993 року «Про порядок визначення збитків власникам землі і землекористувачам», яка передбачає створення спеціальних комісій для визначення розмірів заподіяних збитків.
Відшкодуванню підлягають: вартість житлових будинків, виробничих та інших будівель і споруд, включаючи незавершене будівництво, за винятком того, коли підприємства, установи та організації, яким відводяться земельні ділянки, будують на новому місці житлові будинки, виробничі та інші будівлі замість тих, що вилучаються у громадян та сільськогосподарських і лісогосподарських підприємств, установ і організацій; вартість плодоягідних та інших багаторічних насаджень; вартість лісових та деревинно-чагарникових насаджень; водних джерел, зрошувальних та противоселевих споруд; понесені витрати на покращання якості земель за період використання земельної ділянки з урахуванням кадастрової оцінки та незавершене сільськогосподарське виробництво (орання, внесення добрив, посів та інші види робіт), на дослідницькі та проектні роботи; інші збитки власників і землекористувачів, включаючи неотримані доходи, якщо вони обґрунтовані.
Збитки відшкодовуються підприємствами, установами, організаціями і громадянами, що їх спричинили, за рахунок власних коштів, не пізніше одного місяця після затвердження актів комісій, а при вилученні (викупі) земельної ділянки — після прийняття відповідною радою рішення про вилучення (викуп) земельної ділянки в період до видачі документа, що посвідчує право на земельну ділянку підприємства, установи, організації або громадянина.
Значну роль у захисті прав власників землі і землекористувачів покликані відігравати суди. Постановою № 13 Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1996 року «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» визначено, що судам, зокрема, підвідомчі справи за заявами про вирішення майнових спорів про відшкодування збитків, заподіяних власникам землі і землекористувачам.
Наведеною постановою запроваджено правило, згідно з яким при пошкодженні посівів, самовільному зайнятті ріллі або сінокосу на користь землекористувача (власника) стягується вартість неодержаних сільськогосподарської продукції чи сіна, обчислена за ринковими цінами, з урахуванням середньої врожайності даної культури в господарстві, за винятком витрат виробництва, пов'язаних із збиранням урожаю, а також витрат на відновлення якості земель відповідно до їх призначення. Якщо замість пошкоджених посівів землекористувач провів у тому ж сезоні повторний посів культур, відшкодуванню підлягають витрати на пересівання (вартість насіння, обробітку землі тощо).
Відповідно до ст. 212 Земельного кодексу самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування витрат, зроблених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, що вимагає знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.
При розгляді позовів про відшкодування збитків, заподіяних псуванням чи забрудненням землі, судам слід з'ясовувати наявність у відповідача можливості провести роботи по відновленню попередньої якості землі. Якщо така можливість є, суд може з урахуванням думки позивача зобов'язати відповідача згідно зі ст. 453 Цивільного кодексу відшкодувати шкоду в натурі, встановивши для цього відповідний строк.
У справах про відшкодування шкоди, заподіяної порушенням земельного законодавства, суд відповідно до ч. 7 ст. 203 Цивільного процесуального кодексу вправі вийти за межі заявлених позовних вимог.
Зменшення на підставі ст. 454 Цивільного кодексу розміру відшкодування шкоди, заподіяної громадянином, може мати місце тільки у виняткових випадках, залежно від його майнового стану.

§ 5. Фіксований сільськогосподарський податок. Визначення його розміру та порядок сплати
З метою зупинення спаду, стабілізації і нарощування агропромислового виробництва, забезпечення продовольчої безпеки держави, перебудови соціально-економічних відносин в аграрній сфері в нашій державі відповідно до розпорядження Президента України від 1 грудня 1998 року розроблено Національну програму розвитку агропромислового виробництва і соціального відродження села України на 1999-2010 роки. Національна програма передбачає до 2004 року запровадження в дію фіксованого сільськогосподарського податку з метою посилення стимулюючої функції податкової системи.
Запровадження цього податку встановлює суттєве зменшення податкового тиску на виробника сільськогосподарської продукції. За підрахунками спеціалістів майже в три рази зменшується податкове навантаження на сільськогосподарського товаровиробника.
Поряд із значним зменшенням податкового навантаження Закон передбачає суттєве спрощення механізму нарахування та сплати податків, оскільки фіксований сільськогосподарський податок сплачується в рахунок чотирьох податків та восьми зборів, а саме: податку на прибуток, плати за землю податку з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів; комунального податку; збору за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок Державного бюджету; збору до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення і збору на обов'язкове соціальне страхування; збору на будівництво, реконструкцію, ремонт і утримання автомобільних доріг загального користування України; збору на обов'язкове державне пенсійне страхування; збору до Державного інноваційного фонду; плати за придбання торгового патенту на здійснення торговельної діяльності; збору на спеціальне використання природних ресурсів (щодо користування водою для потреб сільського господарства).
Об'єктом оподаткування згідно із Законом є площа сільськогосподарських угідь, переданих сільськогосподарському товаровиробнику у власність або переданих йому в користування, в тому числі на умовах оренди. Ставка фіксованого сільськогосподарського податку з одного гектара встановлюється у відсотках до їх грошової оцінки з урахуванням категорії земель та природно-кліматичних умов території розміщення.
До платників цього податку належать сільськогосподарські підприємства різних організаційно-правових форм, передбачених законами України, які займаються виробництвом (вирощуванням), переробкою та збутом сільськогосподарської продукції, в яких сума, одержана від реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки за попередній звітний (податковий) рік, перевищує 50 відсотків загального валового доходу підприємства.
До платників фіксованого сільськогосподарського податку не можуть бути віднесені птахоферми, відгодівельні підприємства, господарства з риборозведення, сільскогосподарські обслуговуючі кооперативи, оскільки вони не мають у власності сільськогосподарських угідь, тобто у них відсутня база оподаткування.
Законом визначено термін надання розрахунків фіксованого сільскогосподарського податку до органу державної податкової служби за місцем перебування платника до 1 лютого поточного року. Сплата податку проводиться щомісяця до 20 числа наступного місяця в розмірі третини суми податку, визначеної на кожний квартал від річної суми податку, причому основний тягар сплати податку віднесено на кінець сільськогосподарського року: на III квартал — 50 відсотків та на IV квартал — ЗО відсотків річних призначень, а на перші два квартали припадає лише по 10 відсотків.
Платежі в рахунок цього податку можуть здійснюватися в грошовій, натуральній та змішаній формах за вибором платника. Натуральна форма сплати податку є новелою податкового законодавства. Як еквівалент для обчислення кількості сільськогосподарської продукції, що має поставлятися в рахунок фіксованого сільськогосподарського податку, встановлено вартість однієї тонни пшениці м'якої третього класу за цінами, які щорічно визначаються Кабінетом Міністрів України.
Платник податку поставляє продукцію в рахунок сплати фіксованого сільськогосподарського податку на заготівельні (переробні) підприємства, організації, з якими попередньо укладається угода.

§ 6. Юридична відповідальність землевласників і землекористувачів за шкоду, заподіяну землям сільськогосподарського призначення та іншим природним об'єктам
Питання юридичної відповідальності за шкоду, заподіяну землям сільскогосподарського призначення та іншим природним ресурсам, можна розглядати в різних аспектах: за видами правопорушень, видами відповідальності, за суб'єктами та деякими іншими.
На стан земель та інших природних ресурсів впливають дії (або бездіяльність) як самих землевласників чи землекористувачів, так і інших суб'єктів. Тут може мати місце неправомірна поведінка, пов'язана з невиконанням землевласником чи землекористувачем своїх обов'язків щодо землі або зловживанням належними їм правами. Внаслідок вказаних дій можливе погіршення якісного стану землі та інших об'єктів природного середовища.
Серед земельних правопорушень, внаслідок яких завдається шкода землям сільськогосподарського призначення, Земельний кодекс називає: псування сільськогосподарських угідь, забруднення їх хімічними та радіоактивними речовинами і стічними водами, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами; розміщення, проектування, будівництво, введення в дію об'єктів, що негативно впливають на стан земель; невиконання вимог щодо використання земель за цільовим призначенням; порушення строків повернення тимчасово займаних земель або невиконання обов'язків щодо приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням; непроведення рекультивації порушених земель; знищення або пошкодження протиерозійних і гідротехнічних споруд, захисних насаджень і невиконання умов знімання, збереження і нанесення родючого шару грунту.
Цей перелік порушень не є вичерпним, і відповідальність може бути встановлена і за інші правопорушення.
Відповідно до ст. 211 Земельного кодексу громадяни та юридичні особи, винні в порушеннях земельного законодавства несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність.
Закон не розкриває поняття «псування землі» і не розмежовує його з поняттями «погіршення» або «знищення» землі. Проте відповідальність за заподіяну шкоду не може не відрізнятися залежно від того, як, якою мірою постраждала земельна ділянка. Розмір майнової відповідальності обов'язково має відповідати розміру заподіяної шкоди. Від виду заподіяної шкоди слід поставити в залежність питання щодо розмежування адміністративної та кримінальної відповідальності.
На наш погляд, знищення передбачає неможливість практичного відновлення земельної ділянки.
Псуванням слід вважати приведення землі в такий стан, коли вона втрачає остаточно деякі свої важливі властивості і вже не може використовуватися так високоефективно, як раніше.
При погіршенні характерним є те, що попередній стан земельної ділянки практично можна відновити.
Залежно від виду заподіяної земельній ділянці шкоди, від її розміру та обсягів і має визначатися компетентними органами вид юридичної відповідальності і її конкретний зміст.
За порушення земельного законодавства, пов'язаного із заподіянням шкоди землям сільськогосподарського призначення, підприємства, установи, організації та громадяни несуть цивільно-правову відповідальність. У цьому разі винні зобов'язані відшкодувати шкоду в повному обсязі.
Відшкодування шкоди за загальним правилом регулюється нормами цивільного законодавства. Проте існують спеціальні правові акти, які встановлюють порядок розрахунків і відшкодування шкоди, що настала внаслідок порушення земельного законодавства (постанова Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року «Про порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам»). Цивільно-правова відповідальність передбачена також за порушення лісового, водного законодавства та законодавства про надра. Регулюється її застосування також, крім Цивільного кодексу, відповідними галузями законодавства. Визначення розмірів шкоди проводиться переважно на основі такс та розрахунків.
На сьогодні застосування заходів цивільно-правової відповідальності за порушення вимог земельного законодавства пов'язане з певними складностями. Наприклад, з неспроможністю порушника в наш економічно важкий час повністю відшкодувати заподіяні збитки, особливо коли йдеться про сільськогосподарських товаровиробників.
Найпоширенішим видом відповідальності за земельні та інші екологічні правопорушення є адміністративно-правова відповідальність, яка настає за наявності в діях винних осіб адміністративних порушень, перелік яких міститься в екологічному та адміністративному законодавстві. Більшість з них передбачає накладення на винних штрафів різних розмірів. Адміністративна відповідальність може наставати: за псування та забруднення земель хімічними та радіоактивними речовинами, виробничими відходами, стічними водами, за невиконання вимог природоохоронного режиму по використанню земель; за забруднення та засмічення вод; незаконну порубку та знищення деревини і чагарників, знищення лісів стічними водами, хімічними речовинами, невиконання вимог щодо охорони надр та ін. За ці правопорушення на винних громадян може накладатися штраф у розмірі від 5 до Ю, а на посадових осіб від 10 до 20 неоподаткованих мінімумів Доходів. У деяких випадках закон передбачає адміністративне попередження або застосування додаткових санкцій.
Кримінальна відповідальність за злочинні порушення екологічного законодавства передбачена Кримінальним кодексом. Природоохоронне правопорушення вважається злочином, якщо воно спричиняє суттєву шкоду вказаним у законі об'єктам природи або навколишньому середовищу внаслідок знищення, ушкодження, Псування природних об'єктів, що охороняються законом або мо-спричинити шкоду здоров'ю та життю людей. Поряд із наявністю шкоди для деяких злочинів значення юридичних фактів мають такі елементи, що характеризуються отупінню суспільної небезпеки, такі як повторність скоєння злочину та дії, вчинені загальнонебезпечним способом.
Кримінальним кодексом, зокрема, передбачені такі екологічні злочини, як: незаконна порубка лісу, порушення правил охорони вод, забруднення водоймищ та атмосферного повітря, знищення або пошкодження лісових масивів, порушення правил охорони надр, забруднення або псування земель, безгосподарське використання земель, проектування чи експлуатація споруд без систем захисту довкілля. Винні громадяни та посадові особи залежно від характеру злочину та його екологічної і суспільної небезпеки караються позбавленням волі, штрафом та додатковими покараннями у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, а також конфіскацією знарядь і засобів злочину та всього незаконно добутого.

Розділ XX. Загальна характеристика аграрного законодавства зарубіжних кран

§ 1. Державне регулювання відносин у сільському господарстві зарубіжних кран

Останніми роками перед багатьма країнами постає питання про необхідність посилення регулюючої ролі держави щодо сільськогосподарського виробництва. Основними важелями державного регулювання вважаються:
— цінове регулювання виробництва сільськогосподарської продукції;
— система оподаткування;
— кредитно-фінансовий механізм;
- антимонопольна політика;
- регулювання зовнішньоекономічної діяльності;
— спеціальні цільові програми.
Застосування цих важелів у різних країнах здійснюється по-різному. Якщо, наприклад, для країн колишнього СРСР характерна державна підтримка слабких неприбуткових господарств, то в США підтримку дістає ефективне високотоварне виробництво (близько половини субсидій отримують 15 відсотків великих фермерських господарств).
В Італії державне регулювання сільського господарства (точніше — втручання, адже Конституція використовує саме цей термін) можливе щодо розмірів земельних ділянок, режиму сільськогосподарських земель, їх поліпшення та перетворення, а також надання допомоги дрібним та середнім землевласникам.
Цікаво, що для країн Західної Європи характерним є не стільки внутрішнє державне регулювання відносин у сільському господарстві, скільки регулювання на рівні Європейського Союзу. Єдина аграрна політика країн ЄС стосувалася перш за все регулювання експорту та імпорту. Передбачено, наприклад, стягнення спеціальних платежів при імпорті в країни ЄС зернових культур; введена система імпортних та експортних ліцензій на торгівлю яловичиною, зерновими, молоком та молочними продуктами за межі ЄС; передбачена виплата різниці між світовими цінами та цінами Союзу. Більш високі ціни порівняно зі світовими встановлюються з метою підтримки своїх товаровиробників, але це стало обтяжливим для бюджету ЄС та окремих його членів. Тому нещодавно переглянуто сільськогосподарську політику Союзу. З метою зменшення дотації аграрному сектору та припинення зросту бюджетних коштів на дотації сільськогосподарським товаровиробникам були змінені квоти на окремі види продукції, введені фінансові санкції за перевиробництво деяких продуктів тощо. Таким чином, здійснився перехід від цінової підтримки виробництва та експортних дотацій до прямої підтримки безпосередньо фермерів, що пов'язано зі скороченням використання виробничих факторів (землі, худоби) та передчасним виходом на пенсію.
У країнах Західної Європи регулювання виробництва сільськогосподарської продукції здійснюється також через квотування. Наприклад, у Великій Британії застосовується встановлення квот на деякі види продукції, такі як хміль (до 1982р.), картопля. Це регулюється актами про сільськогосподарський маркетинг. Згідно з внутрішнім законодавством квоти стосуються особисто товаровиробників, а не земельних ділянок.
Для країн Східної Європи початку перебудови було характерне суттєве обмеження втручання держави в розвиток аграрного сектора з метою досягнення так званого «ринкового саморегулювання» сільського господарства. Результатом такої політики є різке загострення аграрної кризи в регіоні. Тому зараз створюється нова система державного регулювання сільськогосподарської сфери, спрямована як на впорядкування внутрішнього аграрного ринку, так і на регулювання зовнішньоекономічних зв'язків.

§ 2. Аграрне право та законодавство США, Німеччини, Франції, Великої Британії, Ізраїлю, Польщі, Росії

Сполучені Штати Америки. Створення законодавчої бази для розвитку сільського господарства посідає важливе місце в економічній політиці США, і саме тому тут раніше, ніж в інших країнах світу, проявився суттєвий вплив держави на аграрну сферу діяльності.
У 1980 році сільськогосподарське законодавство вийшло на перше місце, оскільки йому приділялося найбільше уваги з боку держави. Нові обставини, що склалися як у самій країні, так і на світовій арені, привели до того, що необхідно було переглянути деякі попередні принципи підходу до вирішення проблем сільського господарства і забезпечення продовольчої безпеки. Ці проблеми стали одними з найважливіших для Конгресу, що й знайшло своє відображення в законах, прийнятих у той період.
До 80-х років все сільськогосподарське законодавство орієнтувалося на підтримку сімейного фермерства. Закон 1985 року «Про продовольчу безпеку США» започаткував юридичні засади нового етапу розвитку сільського господарства. Він підтвердив підхід до сільського господарства як до особливої галузі економіки, яка має стратегічне значення для США, а також узятий країною курс на збереження широкого субсидіювання сільського господарства за рахунок бюджету.
Цей нормативний акт легалізував нові погляди в підході до розвитку сільського господарства. На відміну від попередньої політичної лінії, закріпленої в законодавстві, в ньому визначилися такі два напрямки: 1) стабілізація комерційного сільського господарства країни, що означає орієнтацію держави на розвиток великих господарств, і 2) забезпечення належного рівня в сільських районах, що, з огляду на збереження соціальної стабільності в сільській місцевості, а також введення нового механізму державного субсидіювання сільського господарства, передбачає підтримку середнього фермера.
Закон 1990 року «Про охорону сільськогосподарського забезпечення продовольчими товарами» поєднав зусилля фермерів і суспільства для вирішення важливих завдань у сільському господарстві. Подальшого розвитку набули програми регулювання обсягів виробництва сільськогосподарських культур. Витрати на сільське господарство почали розглядатися як довгострокові інвестиції для стабільного розвитку сільського господарства США.
Закон 1996 року «Про удосконалення та реформування сільського господарства» надав фермерам більшої свободи в плануванні обсягів сільськогосподарського виробництва.
Вищезазначений Закон включає нову програму підтримки аграрного ринку та субсидіювання виробництва головних сільськогосподарських продуктів. Ця програма має назву «продовольчі товари для світу». Вона спрямована на надання підтримки уряду і неурядовим організаціям країн, що розвиваються (країни СНД, Східної та Центральної Європи), при переробці та продажу дешевих товарів з США, підтримку вільного підприємництва і буде діяти до 2002 року.
Німеччина. Економічний устрій, який склався на сьогодні в Німеччині, звичайно називають соціальним ринковим господарством. Основними його засадами є: приватна власність на засоби виробництва при посиленій юридичній відповідальності власників за використання капіталу; вільна конкуренція та відкритість ринку з державним впливом; забезпечення стабільної валюти та стабільності господарської політики; підтримка інтеграційних процесів в економіці як у країні, так і в межах ЄС; система соціального захисту населення від негативного впливу ринку.
Про питання приватизації йдеться в Законі «Про структурну адаптацію сільського господарства до соціальної та економічної ринкової економіки в НДР». В ньому зазначено, що приватна власність на землю та виробництво будуть відновлені. В цьому ж законі наголошується на основному завданні — перетворенні сільськогосподарських підприємств Східного регіону Німеччини на такі господарські форми, які відповідають її законам.
Основні положення цього Закону такі: повна гарантія власносі; рівні можливості для всіх форм власності в процесі конкуренції; створення засад для виробництва конкурентноздатних сільськогосподарських підприємств; пільгові кредити для підтримки товаровиробників; визначення заходів стимулювання експорту східно-німецької продукції; видача субсидій на закупівлю сільськогосподарської продукції.
Франція. У французському сільському господарстві набули найбільшого поширення два основних способи ведення господарства: прямий, коли земля сільськогосподарського призначення оброблюється її власником, і непрямий, коли обробка землі здійснюється особою, яка орендує господарство в одного або кількох власників, протягом останнього століття половина сільськогосподарських площ оброблялася методом прямого ведення господарства.
У сільському господарстві Франції певне місце посідають групові форми ведення господарства. Вони мають суттєвий вплив на процес сільськогосподарського виробництва. Розвиток групових форм пов'язаний з поглибленням процесів його спеціалізації та концентрації. Головне місце серед них посідають кооперативи.
Існують й інші колективні форми організації сільськогосподарського виробництва, такі як фактичні товариства, цивільні товариства сільськогосподарського виробництва, а також об'єднання сільськогосподарських виробників, які забезпечують виробництво та збут сільськогосподарської продукції певного виду на договірних засадах.
Аграрні правовідносини у Франції регулюються Аграрним кодексом, який закріплює існування різних форм власності у сільському господарстві, наявність різноманітних форм управління сільськогосподарськими підприємствами, розвиток орендних відносин, орієнтацію на великі фермерські господарства.
Велика Британія. В останні роки у Великій Британії спостерігається тенденція поєднання аграрного сектора з промисловим капіталом; створюються великі формування агропромислового комплексу; практикуються концентрації виробництва окремих продовольчих товарів.
Забезпечення та гарантії володіння землею, контроль за рентою і компенсаційні умови регулюються Актом про сільськогосподарське землеволодіння, прийнятим у 1990 році.
У розвитку аграрних відносин у Великій Британії беруть участь фермери, землевласники, наймані працівники.
Найчастіше британська ферма являє собою сімейний бізнес. Фермери об'єднуються в кооперативи. В цій країні кооперація здійснюється в таких основних формах:
1) кредитні кооперативно-державні системи, представлені традиційними кооперативами по збуту та переробці сільськогосподарської продукції і постачання господарствам засобів виробництва;
2) великі кооперативні об'єднання універсального характеру;
3) кооперативні об'єднання на основі верти кальної та горизонтальної інтеграції, які мають національне регіональне значення;
4) виробничі кооперативи на основі партнерства (товариства). Ізраїль. Земельні відносини в Ізраїлі регулюються Основним
законом «Про земельне володіння».
Якщо звернутися до етапів становлення аграрного сектора в Ізраїлі, то передусім слід зазначити, що першими почали викуповувати землі в Палестині євреї з Росії за кошти, які були зібрані серед єврейської частини населення країни. Куплені землі не мали персональної належності (їх купували для сімей переселенців, які оселилися групами — кибуцами), у зв'язку з чим був створений Єврейський національний фонд (ЄНФ), до якого перейшли усі кредити, куплені землі та всі наступні надходження. Єврейський національний фонд діє на основі статуту, відповідно до якого землі, куплені на об'єднані кошти фонду, є невід'ємною власністю цього єврейського народу, невід'ємною частиною держави.
Ізраїльське сільськогосподарське виробництво має високу насиченість технікою, яка поповнюється й обновлюється в міру необхідності. Це обмежило кількість осіб, зайнятих у цій галузі.
Держава має досить значний вплив на сільськогосподарську галузь, майже понад 90 відсотків усіх сільськогосподарських підприємств є державними. Це повною мірою привело до того, що Ізраїль — одна з країн з найбільш розвиненим аграрним сектором.
Польща. Багатосекторне сільське господарство є в основному індивідуальним. У Польщі близько 70 відсотків сільськогосподарських наділів.
Держава стимулює розвиток індивідуального сільського господарства прийняттям низки нормативних актів — головним чином законів.
Серед них слід звернути увагу на:
Закон «Про зміни в Цивільному кодексі»;
Закон «Про зміни в Цивільному процесуальному кодексі»;
Закон «Про захист сільського господарства та лісних угідь»;
Закон «Про зведення до одного місця земельних наділів»;
Закон «Про поземельні книги та іпотеку»;
Закон «Про Кооперативне право».
Ці нормативні акти закріплюють досягнення продовольчої незалежності шляхом збільшення експорту, зменшення імпорту в кількісному асортименті, отримання позитивного сальдо торгівлі сільського господарства, динамічного та ефективного розвитку сільського господарства країни, стабілізації темпів його зростання, зменшення витрат та збитків. Держава забезпечує себе продовольчими товарами, водночас покращується харчування населення.
Росія. Федеральна цільова програма стабілізації та розвитку агропромислового виробництва в Російській Федерації на 1996-2000 роки, затверджена Указом Президента Російської Федерації від 18 червня 1996 року, передбачала закінчити у відведені для її реалізації строки приведення організаційно-правових форм господарювання у відповідність з новим Цивільним кодексом РФ. При цьому результати багатьох наукових розробок говорять про те, що в умовах переходу до ринкової економіки важливою формою господарювання на селі можуть і повинні стати сільськогосподарські кооперативи різноманітних типів та їх об'єднання (асоціації, спілки).
Держава спрямовує свою політику на відхід від державної власності та перехід до приватної власності на землю.
Аналізуючи аграрний сектор економіки Росії, слід зазначити, що країна перебуває на шляху стабілізації сільськогосподарської галузі, але через загальну економічну кризу їй бракує грошових коштів, саме тому процеси в аграрному секторі відбуваються досить повільно, а іноді й гальмуються.
Основні завдання аграрної політики держави полягають у тому, щоб:
забезпечувати продуктами харчування власного споживача;
захистити внутрішній ринок;
стабілізувати сільськогосподарську діяльність;
зменшити збитковість галузі;
зменшити імпорт товарів;
виробляти конкурентоздатну продукцію;
втілити програми розвитку аграрного ринку в життя;
поновити механізаторський парк;
перейти на нові технології;
створити пільгові засади кредитування і т. ін.
Усе це свідчить про те, що аграрне законодавство зарубіжних країн має ряд новел порівняно з аграрним законодавством України. Аграрним законодавством і правом зарубіжних країни визначається законною вимога цільового використання сільськогосподарських земель, обов'язковість їх обробітку (обов'язок належним чином використовувати свою власність) під загрозою експропріації. Великого поширення набули інститути неподільності сільськогосподарських земель, недопущення їх надмірної експлуатації, принципи придбання права власності на землю за давністю їх володіння або користування. Гарантії та захист прав приватної власності на землю здійснюється в зарубіжному законодавстві через установлення складних процедур її відчуження. Важливого значення надає законодавство та право цих країн участі держави в здійсненні аграрних реформ.