Чи є "колонка редактора" самостійним жанром? Якщо так, то чим вона відрізняється від інших жанрів

Характеристика особливостей центрального матеріалу, без якого випуск номеру журналу чи газети вважається невдалим. "Колонка редактора", як журналістський жанр. Мотивація до написання. Позиція редактора – позиція газети. Вимоги до "колонки редактора".

Міністерство освіти і науки України

Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна"

Інститут філології та масових комунікацій

Кафедра видавничої справи та редагування

Самостійна робота №

Тема: «Чи є « колонка редактора» самостійним жанром? Якщо так, то чим вона відрізняється від інших жанрів?»

Виконала: Демидасюк М.Е.

Перевірив: Карпенко В.

Київ 2010


План

1. Акцент номера

2. "Колонка редактора" як жанр

3. Мотивація до написання

4. Позиція редактора – позиція газети

5. Вимоги до "колонки редактора"

6. Вузлики для пам'яті авторові "колонки"

Література


1 Акцент номера

Можливо, пересічний читач не завжди зауважує, але кожен журналіст знає достеменно, що газета аж ніяк не вінегрет із різноманітних тем і жанрів, а чітка, продумана до дрібниць цілісність, де місце і обсяг кожного матеріалу вмотивовані. Кожне число, як правило, має свій тематичний центр, своєрідний стрижень, на який нанизується (підверстується) вся інша тематика. Випуск без центрального (журналістською мовою "гвоздьового") матеріалу вважається невдалим. Зазвичай такий матеріал починається з першої полоси або на ній анонсується якомога помітніше, щоб відразу “вбирав у себе очі читача”. Суть такого розміщення якраз і полягає в тому, щоб акцентувати увагу на тій чи тій темі, щоб підкреслити, що саме вона нині найактуальніша.

Такий підхід є типовим у світовій журналістській практиці. Був він властивим і за радянських часів: наприклад, різні газети – від центральних до районних – щономера друкували так звані передові статті, які розміщували на першій полосі широким форматом на дві лівих колонки. Це були своєрідні публічні директивні вказівки тих партійних комітетів, чиїми були газети. В них обґрунтовувалася необхідність тієї чи тієї кампанії, роз'яснювалося, що слід робити партійному активу, вказувалося, приміром, селянам, коли і як треба сіяти чи збирати урожай, і далі в такому ж дусі.

Авторами передових статей у районних газетах найчастіше були редактори, в обласних, республіканських – крім редакторів, могли виступати секретарі відповідних партійних комітетів, у газеті "Правда" – центральному друкованому органі партії – відповідальні працівники ЦК та газети. Такі статті подавалися без підписів, скрізь сприймалися як партійні вказівки, обговорювалися на місцях і були обов'язковими для виконання по всій вертикалі партійно-радянської влади.

Звичайно, ця бюрократична система, взята на озброєння партійною пресою, накладала свій відбиток і на якість матеріалів. Оскільки теми для передових статей часто збігалися з повторенням політичних кампаній (вибори у партійних організаціях та колгоспах, початок навчального року в системі політичної освіти), чергуванням сезонних робіт у сільськогосподарському секторі (сівба, обробіток просапних культур, жнива, підготовка тваринництва до зими) тощо, та оскільки їх нерідко писали партчиновники, які не мали журналістської освіти, то й нагадували ці статті не стільки газетні жанри, скільки заскорузлі, сухі й безбарвні бюрократичні циркуляри, підготовлені за шаблоном з повторюваним набором тодішніх газетних штампів на кшталт: "ставши на трудову вахту…", "йдучи назустріч знаменній події (даті)…", "виконуючи рішення партійного з'їду (пленуму ЦК…)", "розгорнувши соціалістичне змагання на честь свята (ювілею)…" "трудівники колгоспу (ферм, полів) зобов'язані…" і таке інше. Як правило, це були малочитабельні матеріали, хоча по-своєму відбивали реалії тодішнього життя – такі ж зарегламентовані, сірі та нецікаві. Зате називалися гучно та претензійно – "прапор номера". І, звичайно ж, оплачувалися підвищеним гонораром: відповідно до високого чину авторів та висловлених ними "цінних вказівок".

Хай там як, але передові статті тодішньої компартійної періодики були хоч і блідим і неякісним, та все ж таки наслідуванням традицій "буржуазної преси" і сприймалися як акцент номера. Справді, бо в закордонних серйозних газетах практикувався тоді, та й понині вміщується, головний матеріал випуску, присвячений злободенній проблемі, на якій акцентується читацька увага. Такий матеріал може подаватися без підпису, щоб підкреслити, що висловлені в ньому думки є позицією газети. Але може мати й автора, як правило, відомого журналіста, політичного (економічного, міжнародного, воєнного тощо) оглядача, людини з іменем. Це може бути особистий погляд на злободенну подію чи тенденцію, актуальний коментар з приводу, що часто-густо виражають політику часопису. Такі журналісти – редактори тематичних блоків чи визнані оглядачі – мають своє постійне місце на газетних сторінках, які сприймаються як їхня іменна шпальта. Це висока честь мати іменну шпальту, це визнання глибини міркувань, прогнозів та журналістської майстерності їхніх авторів. Аналітика цих журналістів позитивно сприймається читачем, її чекають, на неї зважають політики, на неї посилаються та її цитують колеги з інших засобів масової інформації.

Жанри таких виступів можуть бути різними – стаття, огляд, коментар, навіть кореспонденція, – але завжди це аналітика. Тим і цікава. І сприймається справді як тематичний акцент якщо не номера, то принаймні тематичного блоку. Обсяг може бути довільний, він диктується важливістю теми та відчуттям міри автора. В американських газетах, наприклад, шпальта редактора чи оглядача має обсяг у середньому 500–700 слів.

2. "Колонка редактора" як жанр

Журналістика незалежної України практично відмовилася від передових статей, принаймні в тому форматі й у тому розумінні, що були за радянських часів. Хоча жодна солідна газета без "гвоздьових" матеріалів не виходить. Інколи це буває вдало, інколи – не зовсім. Наприклад, не завжди демонструють у цьому сенсі здоровий смак, високу вимогливість у визначенні для анонсування центральної теми відповідальні працівники однієї з найсучасніших за оформленням, організацією матеріалу, творчими пошуками повноколірної газети "Сегодня". Так, у номері від 29.08.2006 р. на першій сторінці цілком слушно проанонсовано соціально-політичний огляд "Восемь вопросов на осень" та розповідь про нелегкі будні військовиків-контрактників під назвою "Украинский контрактник служит родине с 8.30 до 18.25, а она ему платит $90 в месяц". Абстрагуймося від того, наскільки вдалі ці анонси річ не в цьому. А в тому, що ще один суспільно важливий матеріал, принаймні для киян, ("Превратить Андреевский в бордель не позволим!") про виступи протесту художників, майстрів прикладного мистецтва та жителів славнозвісного Андріївського узвозу проти намірів властей реконструювати цю видатну історичну й культурну пам'ятку, після чого Андріївський перестане бути Андріївським, проанонсовано сіро й не виразно: одним рядком чорно-білим виворіткою унизу першої полоси.

Зате анонс про літній відпочинок двох відомих українських депутатів в Америці та на Кубі, а також про бійку та розлучення подружньої пари з російського шоу-бізнесу винесено на чільне місце і подано в кольорі та з фотографіями. Хоч і кажуть, що у кожного свій смак, але виправдовувати несмак власними уподобаннями – невдячна справа. У нашому випадку і сліпому видно, що редакція на догоду попиту обивателя поставилася невимогливо до анонсування матеріалів. Звичайно, подробиці з приватного життя нардепів та сімейні скандали московських шоуменів можуть бути цікавими для обивателями. Та останнє діло опускатися до смаків обивателів, куди благородніше і виправданіше своїми публікаціями їх підтягувати до інтелектуального і духовного рівня свого часопису.

Та попри цей, хотілося б думати, нетиповий випадок, нинішні періодичні видання таки намагаються витримувати тематичний баланс, дбають про масштабні теми, виділяючи центральні матеріали, тематичні центри видання. Та вони аж ніяк не можуть бути замінниками редакційної, так би мовити, заголовної статті, яка б чітко, економно, образно відображала позиції часопису щодо тих чи тих актуальних і значущих явищ і подій соціально-політичного життя.

Хто ж може і має право виражати цю позицію?

Безумовно, головний редактор передусім, оскільки він:

а) уповноважений засновником керувати редакцією, а редакція, згідно із законодавством, "реалізує програму друкованого засобу масової інформації, затверджену засновником (співзасновниками)" [1];

б) є найпоінформованішим членом редакційного колективу, оскільки за тим же законом у його функціональні обов'язки входить представляти редакцію у відносинах із засновником співзасновниками), видавцем, авторами, державними органами, об'єднаннями громадян тощо [1];

в) обіймаючи керівну посаду у творчому колективі, мусить володіти високим рівнем професійної майстерності і може продемонструвати високий клас написання аналітики.

Як уже наголошувалося, головному редакторові не обов'язково виступати з журналістськими матеріалами на сторінках керованого часопису. Але бажано. Йдеться, звичайно, не про поточні журналістські матеріали – для цього є працівники, які мають цим займатися і яких у жодному разі не слід підміняти. Редактор має братися за перо, коли відчує, що саме він найкраще впорається з тією чи тією темою. Йдеться про глибоку аналітику, з якої судять про рівень видання. Ось для цього практика виробила суто редакторський жанр, який іменується "колонка (головного) редактора".

Чим характеризується "колонка редактора"? За яких умов і обставин головний редактор має скористатися цим жанром?

По-перше, коли відчує суспільну потребу в роз'ясненні вузлових проблем, в яких живе країна чи регіон.

По-друге, коли визріває і проситься на кінчик пера суспільно значуща тема;

По-третє, коли актуалізуються завжди гострі злободенні питання, які на слуху у громадськості.

Редакторський жанр відродився у новій якості за часів незалежності. Саме у цей період виникло чимало нових проблем, пов'язаних зі зміною державного ладу, з національним державотворенням, з виникненням реальної багатопартійності та переходом до ринкових відносин. Все це відбивалось у суспільній свідомості, до глибини душі хвилювало громадян, тому й вимагало журналістського осмислення. Отже, можна сказати, відродження жанру "колонки" було викликане суспільною потребою.

За теорією журналістських жанрів "колонка редактора" – це стаття, аналітичний огляд чи аналітичний коментар. Однак ці класичні жанри у формі "колонки" позначені своєрідністю підходу, аналізу та стилю автора – всім, що властиво публіцистиці найвищого ґатунку. Далеко не всі редактори ведуть свою "колонку" в часописі, не використовують, отже, величезні можливості цього жанру. Причини тут різні: переобтяженість редакторів суто організаторською роботою та виконанням представницьких функцій; небажання перейматися журналістською творчістю, щоб не відбирати хліб у працівників пера; зрештою, острах виявити свою творчу неспроможність. Не варто їх за це картати: головне в редакторській праці – не продемонструвати майстерність свого пера, а забезпечити умови для розкриття творчих потенцій підлеглих.

Ті ж редактори, які не ігнорують "колонку", намагаються писати з почуттям і редагувати з розумом. Звичайно ж, матеріалу з обраної теми завжди має бути більше, ніж потрібно безпосередньо для її розкриття. Теми "колонок", як і їхні параметри, можуть бути різними. З редакторської творчості новітньої української журналістики привернули увагу читачів "колонки редактора" газети "Вєчєрняя Одєсса" св. пам'яті Бориса Дерев'янка та редактора київської "Нєзавісімості" ("Комсомольського знамені", "КоЗи") Володимира Кулеби. Борис Дерев'янко завжди обирав суспільно “гарячі” теми і не обмежував себе обсягом матеріалів. Нерідко його "колонка" починалася на першій сторінці, продовжувалася на другій, а закінчувалася на третій. Фактично це вже була не стільки "колонка редактора", скільки полоса чи розворот редактора. Звичайно, тут уже явний перебір, але писав Дерев'янко гостро, безкомпромісно, майстерно; його матеріалами зачитувалися. Як непересічні журналістські твори, вони продовжували своє життя в книгах.

У Володимира Кулеби інший стиль, інший підхід. Його "колонки" подавалися під рубрикою "Чай на серветці", були невеликі за обсягом – займали справді класичну газетну колонку на сторінці формату А3, писалися у формі невеликих новелок-спогадів про недавнє минуле – періоду так званого застою та перебудови. Це справді була своєрідна подорож у застій. Написані невимушено й легко, вони так само легко, з інтересом читалися. Це якраз той випадок, коли авторові у простій, на перший погляд, безшабашно-іронічній формі показати на прикладі "стовпів застою" типові норови тих часів. Це було актуально, оскільки позбувшись радянського режиму, тогочасних рудиментів українське суспільство ще не позбулося. Ці та інші "колонки" Володимира Кулеби також вийшли окремою книжкою, що так і називається – "Подорож у застій і зворотно".

3. Мотивація до написання

Тема народжується із задуму, на який наштовхують життєві реалії. Це може бути побачене, почуте, прочитане, осмислене – все те, що хвилює людей, що становить інтерес для багатьох. Іноді незначний, на перший погляд, факт, маленька деталь можуть збурити почуття, вразити розум, викликати ті чи ті роздуми. З'являється бажання, мотивація, своєрідний стимул написання статті.

Пригадується, 1995 року, напередодні 50-річчя перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, уже вкотре загострилося ідеологічне протистояння між ветеранами Радянської (Червоної) та Української повстанської (УПА) армій. В одній із дискусій мене вразила непримиренна фраза заштореного "червоного" ветерана: "Бандерівці – бандити з великої дороги!" На той час з'явилося вже чимало колись забороненої літератури, яка підняла завісу брехні над тими давніми подіями. І поставало питання: чому з бандитами майже десять років не могли справитися регулярні війська двох імперій – нацистської та більшовицької? Як же сталося, що бандити десять років контролювали чималі території, і не тільки у Західній Україні? Чи протрималися б бандити з боями так довго по війні, якби не мали широкої і масової підтримки населення?

Та війна, що її розв'язали Сталін з Гітлером, забрала десятки мільйонів людських життів, морями горя залила величезні території. То чи доцільно через півстоліття звинувачувати єдинокровних братів – солдатів кривавої бойні, хоча б на чиєму боці їм доводилося воювати? З різних причин – одні доброхіть, другі під примусом – мусили йти в те пекло, гинути в болотах, замерзати в снігах, умирати на полі бою. То чи варто нині згадувати, хто правіший ішов під кулі? Смерть зрівняла всіх. Цивілізовані народи прибирають по війні могили, незалежно до яких армій належали полеглі. Не слід сьогодні ділитися на "своїх" і "чужих": усі ми діти однієї матері – землі, однієї держави.

Такі роздуми викликала почута ненависна фраза, вона й лягла в основу "колонки", яка закінчувалася словами: "Тож будьмо великодушними і мудрими, ветерани Червоної Армії і ветерани Повстанчої Армії, – подаймо руку одне одному. Пам'ятаймо: якщо свої чубляться, приходять чужі зі сторони і обох прибирають до рук" [2, 40].

Цей відступ я навів, абстрагуючись від питань журналістської майстерності, для ілюстрації лише трьох важливих моментів:

1) як може з'явитися поштовх до написання "колонки";

2) яка буває мотивація написання;

3) якою актуальною може бути проблема і через 10 років; проблема примирення не розв'язана й досі: уже президент Ющенко вперше на державному рівні закликав ветеранів з обох сторін подати один одному руку, а на запитання: хто має зробити це першим? Мудро відповів: "Розумніший".

Можу ще додати, що особисто для мене ця перша на тему національної єдності стаття поклала початок цілому циклу матеріалів, зокрема: "Кожен нині покладається лише на себе. Однак поодинці лише вмирають, виживають тільки гуртом"; "Від виснажливого протистояння – до національного єднання"; "Якщо нині нас не об'єднає здоровий глузд, то завтра може об'єднати в'язнична камера" [2, 41–52] та ін.

Отже, мотивацією написання "колонки редактора" можуть бути найрізноманітніші приводи – у кожної людини це відбувається по-своєму. Причиною виступити саме редакторові з певної теми завжди є суспільна потреба у такому виступові. Ця потреба з'являється тоді, коли треба:

– відгукнутися на злободенну проблему дня;

– дати відповідь на поставлене життям питання;

– певним чином вплинути на читача;

– роз'яснити певну ідею, яка хвилює суспільство;

– висловити критику на адресу влади;

– запропонувати кардинальне рішення;

– підтримати певну політичну силу або певного лідера.

Перелік таких моментів можна продовжувати – життя завжди може підказати найнесподіванішу тему, так само, як може з'явитися найнесподіваніший привід взятися за її розробку.

Кожного разу редактор береться за перо, коли:

– відчуває професійну необхідність у цьому;

– вбачає в темі новизну для читача;

– вражений рідкісним висловом, парадоксальною думкою;

– виникає необхідність виразити переповнені почуття;

– з'являється бажання отримати задоволення від самого процесу написання;

– ставить таке завдання засновник.

Хоча б які були причини та мотивація написання заголовної статті номера, хоча б який був поштовх до цього, хоча б як мало було редакторів, які пишуть, – все ж "колонка редактора" утвердила себе як жанр, більше того, як жанр саме редакторський. Бо з усіх мотивацій найголовнішою залишається необхідність саме в такий спосіб висловити позицію редакції.

4. Позиція редактора – позиція газети

Кожне видання має свою позицію. Вона – як своєрідна форма, в якій засіб масової інформації втілює свій зміст. А змісту, як доводить діалектика, без форми не буває. Тому всі розмови про незаангажованість того чи того ЗМІ є просто демонстративними деклараціями, які здебільшого нічого спільного з реальністю не мають. Бо навіть відсутність позиції – це також позиція. Тому об'єктивність і правдивість у масовій комунікації – це насамперед зважене висвітлення різних сторін суспільного життя, показ і зіткнення протилежних за суттю позицій політичних сил, як це, приміром, роблять журналісти газети "Україна молода" та 5-го телеканалу. Але й тут, попри послідовно підтримуваний імідж незалежної газети у першому випадку та "каналу чесних новин" у другому, з інформаційного мішка обох ЗМІ витикається шило заангажованості. Адже спостережливій людині неважко помітити, що і газета, і телеканал з більшою чи меншою віртуозністю проводять лінію певних угрупувань у президентському оточенні. Та цю заангажованість можна вибачити і сприйняти, оскільки вона не виходить за межі загального національно-державницького поля, і це найбільше відповідає українським інтересам.

Засоби масової інформації політичних партій прямолінійніші і відвертіші: вони не приховують свою позицію. Зрозуміло, що орган КПУ "Коммунист" дотримується ідеології своєї партії, а заснований прогресивними соціалістами часопис "Досвітні вогні" є рупором їхнього лідера Наталії Вітренко. Так само орган соцпартії "Товариш" відбиває позицію соціалістів. Обрана газетою лінія підтримується всіма властивими журналістиці засобами: тематикою, жанрами, відповідним добором автури, поглядами на поточні події суспільного життя, спрямованими на захист інтересів засновника або того, хто за ним стоїть. На жаль, в українському законодавстві чітко не визначено дефініції понять "засновник" і "власник" засобу масової інформації, тому дуже часто за фактичними засновниками можуть стояти зовсім інші люди чи структури. Хоча б хто там був – політична партія, олігархічний клан чи окремий магнат-мільярдер – це суті сказаного не змінює.

Чимало газет, виставляючи себе поборниками об'єктивності, безсторонності та неупередженості, насправді приховано відстоюють інтереси певних сил. І це реалізується в їхній позиції, провідником і виразником якої є перший керівник. Чи завжди особиста позиція головного редактора збігається з позицією керованого ним видання – це ще велике питання. Суперечність між поглядами, які пропагує редактор, і поглядами, які він насправді сповідує, призводить до внутрішнього конфлікту, душевного сум'яття та дискомфорту. Безумовно, такому редакторові важко виступати з власними матеріалами, які суперечать його поглядам. А за умови твердих ідеологічних принципів та загостреного розуміння честі він не візьметься редагувати газету, в якій доводиться наступати на горло власним переконанням.

Заглиблення у такі психологічні тонкощі – то вже інша тема. Тому виходимо з того, що особисті погляди редактора збігаються з позицією редагованого ним видання – тут, як кажуть, повна гармонія. І тому, наприклад, головні редактори націоналістичної газети "Шлях перемоги" та прокомуністичної "Київський вісник", дотримуючись діаметрально протилежних поглядів, займають чесну позицію, пропагуючи те, у що самі, треба сподіватися, вірять.

З відновленням незалежності України гостро постали питання національного державотворення. У суспільстві, десятиліттями зомбованому комуністичною ідеологією, розгорнулися гарячі дискусії щодо майбутнього, національного відродження, утвердження демократії. Газета "Вечірній Київ" вирвалась із партійних лабетів, коли ще компартія була при владі. Тоді засновником став трудовий колектив, і часопис відразу зайняв державницьку позицію. Бувши головним редактором газети "Вечірній Київ", я систематично особисто відгукувався на важливі, суспільно значущі теми під рубрикою "Колонка головного редактора". Саме життя примусило взятися за перо – нові часи, часи національного державотворення висували нові проблеми, на які українська спільнота шукала відповіді. Особливо людей цікавив розвиток національного питання в нових умовах. Так з'явився цикл статей на цю непросту тематику. Про їхній зміст можна судити із заголовків: "Дещо про національну гордість"; "Права нації і права людини"; "Нація і націоналізм"; "Національна держава і державна нація"; "Душа нації – дух народу"; "Корінна нація і нацменшини"; "як повернути манкурту пам'ять" та ін.

Лаконічна форма "колонки" диктувала стислість викладу, стрункість аргументації та публіцистичність мови. Тема виступу і дібраний матеріал вимагали "не розтікатися мислею по древу", а відразу "брати бика за роги" й чітко визначати свої позиції. По-іншому неможливо було уявити собі розкриття теми, приміром, у статтях світоглядного характеру. Заявивши у заголовку тему, автор просто зобов'язаний бути світоглядно чітким, у цьому випадку зовсім не доречне будь-яке, хай навіть з найкращими намірами, "затуманення суті", бо читач хоче знати конкретну позицію автора, бо без такої позиції сам виступ на цю тему втрачає будь-який сенс. "Колонки головного редактора" регулярно – двічі, а то й тричі на тиждень – друкувалися на першій сторінці. То була виснажлива, але потрібна робота. Вдалося виробити свій стиль: "гаряча тема"; аналіз-роздум на дві сторінки комп'ютерного набору; простота письма; якомога чіткіші висновки, що позначалися прислівниками "по-перше…", "по-друге…", "по-третє…" або римським чи арабськими цифрами 1), 2), 3) – І, ІІ, ІІІ; і навіть факсимільне відтворення імені й прізвища автора під матеріалом.

Можу без зайвої скромності сказати, що ці матеріали влучали в ціль, добре сприймалися читачами, вирізалися з газети і складалися в досьє – судити так можу з численних відгуків читачів, що надходили в листах, телефоном чи висловлювалися при зустрічах. Вибрані "колонки" виходили окремими книгами, про їх тематичний спектр свідчать назви: "Поодинці – вмирають, виживають – гуртом" (1995), "Як повернути манкурту пам'ять?..." (1997), "На нашій, не своїй землі…" (1998).

Головний редактор передусім сам як автор заголовної статті повинен мати чітку позицію з порушеної ним проблеми – інакше немає сенсу виступати зі своєю "колонкою". Є два способи вираження авторської позиції:

а) безпосередня декларація автором власних поглядів;

б) підведення читача (слухача, глядача) логікою викладу, ґрунтовною аргументацією до певного висновку, який він самостійно має зробити з матеріалу.

ПРЯМА ДЕКЛАРАЦІЯ світоглядної позиції чи погляду на певну суспільну проблему застосовується за таких умов:

– якщо редактор має "залізні" аргументи і "залізну" логіку, що б'ють, як постріл, і здатні привернути увагу читача, і автор переконаний, що це – найекономніший і найдохідливіший спосіб донести свою думку до нього;

– якщо сам матеріал вимагає прямоти і ясності, а іншій формі подання його зміст "чинить внутрішній опір";

– якщо постать автора відома і значуща, а людям цікава саме його позиція та його думка (постать редактора має бути саме такою, адже за логікою він має бути першим публіцистом редакції).

Як приклад прямої декларації авторської позиції, наведу фразу зі статті "Ідеологія держави":

"Ми повинні усвідомити: якщо ми хочемо мати власну державу, а не територію; якщо ми хочемо мати український народ, а не населення – нам потрібна національна ідеологія" [2, 10].

Виділені слова є ключовими у концепції, яку обстоює автор, вони акцентують увагу читача на наріжних поняттях і не тільки декларують авторську позицію, а й на змістових протиставленнях: держава – територія, народ – населення переконують читача, чому потрібна державна ідеологія: щоб мати саме державу і саме народ. Тому цілком логічним є висновок, який випливає з аргументації:

"Жити без державної ідеології – значить, жити наосліп, не бачити перспективи, не вірити в майбутнє" [2, 12].

Другий підхід, коли автор спонукає читача самотужки зробити відповідні висновки, до яких підводить його логікою викладу фактів, має ті переваги, що постать автора ніби залишається за кадром. Він не нав'язує своєї думки, він неупереджено викладає факти, хоча сам добір фактів, система їх викладу насправді не такі вже й безсторонні. А позиція автора ніби захована за низкою фактажу. Так, у статті "Доки Верховна Рада галасує, Київ не голосує" аналізувалася пасивність киян під час безконечних виборів-довиборів 1995 р., коли на виборчі дільниці не приходило більше половини виборців і вибори за тодішнім законом вважалися такими, що не відбулися. Крім заголовка, в якому проглядається негативна оцінна позиція автора щодо Верховної Ради, більше ніде в тексті цього немає. Викладаються лише факти, дані соціологічних опитувань тощо. У завершальній фразі є авторський роздум на підставі викладених фактів, але він не нав'язується читачеві, автор ним просто ділиться з читачем, який може погодитись або не погодитись із цим роздумом:

"Словом, виборці залишаються наодинці зі своїми сумнівами і своєю зневірою. Однак протестувати неучастю у виборах дарма – цим справі не зарадиш. А обравши депутатів, можна хоч з когось спитати за те, що діється в Україні і з Україною" [3, 12].

Обидва підходи, обидві концепції журналістської творчості однаковою мірою вимагають від автора добротного рівня професійності, глибокого проникнення в проблематику, досконалого володіння фактичним матеріалом і, звичайно ж, високої журналістської майстерності.

5. Вимоги до "колонки редактора"

"Колонка редактора", безумовно, належить до аналітичних жанрів, адже у ній виражається позиція редакції з найактуальніших проблем, а щоб сформулювати позицію, її треба обґрунтувати серйозним аналізом. Конкретніше – це може бути стаття, аналітичний огляд чи аналітичний коментар. Отже, вимоги до "колонки" такі ж, як і до названих жанрів, тільки ще жорсткіші і, можна сказати, суворіші.

Роль заголовка важко переоцінити для будь-якого матеріалу – про це ще буде йти мова попереду. Для "колонки редактора" він має особливе значення. Заголовок має бути чітким, зрозумілим, стріляючим, щоб відразу привернути увагу читача. Власне, вдалий заголовок – це вже півстатті.

Композиційна стрункість – друга вимога. Авторові важливо мати почуття міри в обсягу – він не повинен бути більшим, ніж цього вимагає тема і фактаж. Структура має три класичні складники:

– зав'язку – перші речення, які покликані зацікавити читача, прикувати його увагу до теми;

– виклад – власне аргументація, покликана переконати читача, підвести до логічного висновку;

– резюме – висновок, згусток думки, яка випливає зі змісту, те, що хотів сказати автор, заради чого писалася стаття.

Якщо зав'язка – принада, своєрідна наживка для читача, аргументація – пожива для розуму, стимулятор, який збуджує думку, а разом вони – пристрілка, то висновок – це той головний постріл, що має вцілити в точку, вразити відкриттям істини. Це не тільки узагальнення, яке випливає з викладу, а й нерідко прогноз, що може бути, до чого може дійти, якщо не врахувати того, що є.

Ці класичні елементи композиції не обов'язково мають застосовуватися в послідовному порядку – стаття може починатися з викладу, а зав'язка – винесена у вріз чи в надзаголовок або підзаголовок, а може починатися з висновку, який далі аргументується у викладі. Головне, щоб усе це било в ціль, досягало мети, якнайточніше виражало позицію автора, а отже, й редакції.

Структура – хребет статті, зміст – її душа. Зображальні засоби – приправа до змісту, про яку також слід подбати. А це – влучне слово, метафора, порівняння, афоризм, приказка, гумор, іронія, сарказм, парадокс – все те, що допомагає чіткіше висловити позицію газети. Для успіху авторові матеріалу важливо:

– дотримуватися етичних норм;

– мати особисту точку зору, свої переконання і позицію;

– виробити публіцистичний стиль; емоційність, небайдужість, щоб душа вихлюпувалась, – це ніколи не завадить;

– бути добре поінформованим, зібрати достатній фактаж;

– дбати про пропорційне співвідношення теми і завдання;

– розраховувати власні сили і можливості при написанні;

– правильно будувати внутрішній сюжет, стежачи за динамічним рухом думки;

– забезпечити міцну аргументацію;

– намагатися писати просто і логічно;

– мати власну глибоку переконаність;

– подумати про ефективність виступу.

Не буде зайвим запросити читачів до дискусії, висловитися з цього приводу, подати адресу для відгуків.

6. Вузлики для пам'яті авторові "колонки"

Звичайно, якщо говорити в контексті високого рівня майстерності, то всі ті вимоги, що висуваються до будь-якого майстерно написаного тексту, стосуються й "колонки редактора". Та слід враховувати, що "колонка" – це особливий, редакторський, жанр, отже, і вимоги будуть особливими. Таких особливостей можна виділити кілька:

Перша. "Колонка" виражає позицію всієї редакції. Отже, слід особливо подбати про чіткість і дохідливість висловленої позиції.

Друга. Вона звернена до масової аудиторії, і дуже важливо з першого рядка зацікавити читача, щоб її прочитало якомога більше людей.

Третя. Оскільки автором є редактор (головний редактор), якому треба виправдовувати імідж першого пера редакції (саме так сприймається загалом його високе становище), то його твір має бути еталонним, взірцем високої майстерності для всього колективу.

З цього випливає, що редакторський твір оцінюватимуть набагато прискіпливіше не тільки читачі, а й колеги по перу з інших засобів масової інформації і передусім члени очолюваного колективу. Невдалий виступ може стати відчутним ударом по авторитету редактора, значно підмочити його репутацію як творчої людини, поставити під сумнів рівень його професійної майстерності, кинути тінь недолугості на очолюване ним видання. Все це висуває підвищені вимоги до автора, змушує його з особливою відповідальністю ставитися до власного публічного виступу.

Звісно, у кожного пишучого редактора є свої підходи, свої правила написання матеріалу, свій досвід і свій стиль. Можу поділитися своєрідним "катехізисом" із власного редакторського досвіду: у мене були виписані і лежали під склом на столі як нагадування десять правил, яких треба дотримуватися, працюючи над заголовною статтею. Ось вони:

1. З'ясувати для себе чітко, що хочеш сказати, і не говорити того, що не стосується теми.

2. Скласти план, про що саме і в якому порядку викладати думки.

3. Не писати довго і нудно, мати відчуття міри, стежити за тематичною пропорційністю текстових "вузлів".

4. Не пропустити нагоди послатися на власний досвід, якщо він є та якщо доречний у даному конкретному випадку.

5. Редагувати себе без жалю, відсікати будь-яку зайвину в думках і словах – під час і після написання.

6. Рішуче уникати банальностей та тривіальності.

7. Якомога менше посилатися на загальновідомі факти, згадувати їх тільки тоді, коли без них неможливо повніше і переконливіше розкрити тему.

8. Уникати мовних, сюжетних, мислительних та інших штампів – вони значно знижують професійний рівень матеріалу.

9. У жодному разі не застосовувати "оживляжу" та інших мовних красивостей – вони, як полова в добірному зерні.

10. Прочитати згодом: хай стаття по можливості відстоїться, щоб поглянути свіжим оком і доредагувати її.

Дотримуватися цих правил, за великим рахунком, не завадить будь-кому при написанні будь-якого матеріалу – це не викликає жодного сумніву. Для редактора як автора журналістського твору, тим більше заголовної статті, вони є обов'язковими. Хоча скласти перелік таких правил легше, ніж виконати їх: отут потрібні знання, досвід, практичні навички.


Література

1. Закон України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні". – 21,22 ст.

2. Карпенко В. Поодинці – вмирають, виживають – гуртом. – К.: Газета "Вечірній Київ", 1996. – 208 c.

3. Карпенко В. Як повернути манкурту пам'ять?.. – К., 1997. – 430 с.