Західно Українська Народна Республіка (стр. 1 из 6)

ПЛАН

Вступ: Перші кроки до утворення ЗУНР.

Переговори з Австро-Угорщиною та Польщею. Повстання у Львові.

Революційні процеси на Буковині.

Проголошення акту злуки ЗУНР та УНР.

Структура бойових дій

Процес державотворення ЗУНР.

Висновки: Об’єктивні та суб’єктивні причини поразки ЗУНР.

Перша світова війна призвела до різкого загострення обстановки на західноукраїнських землях, поглиблення соціально-економічної й політичної кризи в Австро-Угорщині. Після закінчення першої світової війни в імперії Габсбургів розгорнувся рух за утворення самостійних національних держав.

І на західноукраїнських землях настав якісно новий етап народних змагань. На західноукраїнських землях активізувалися виступи за створення незалежної Української держави. Здійнявшись у Галичині, хвиля загальнонаціонального повстання прокотилася Буковиною, Волинню, Закарпаттям. Українці, як і інші народи Австро-Угорщини, виступали за ліквідацію ненависної монархії на своїх землях. Революційні виступи у Східній Галичині, Буковині, Закарпатті та на Волині швидко переросли в оборонну війну проти військ новостворених держав (у першу чергу, Польщі) і тих, котрі існували й раніше (передусім Румунії). Гостроти й міжнародного резонансу набула збройна боротьба у Прикарпатті. Лютнева революція в Росії, проголошення в Києві Української Народної Республіки посилили прагнення населення Галичини, Буковини та Закарпаття до об'єднання зі Східною Україною. Це пояснювалося, з одного боку, стратегічним, політичним і культурним значенням Східної Галичини та її центру - Львова - в історичному житті українського народу, а з іншого тим, що Прикарпаття було найважливішим регіоном територіальних домагань Польщі на сході. Революційне оновлення, розпочате на етнічних українських територіях, являло собою взаємопов'язаний процес і зосереджувалося на досягненні незалежності України, державному об'єднанні її земель. На зборах українського студентства, що відбулися у Львові 13 жовтня 1917 р., в ухваленій резолюції заявлялося про необхідність домагатися об'єднання всіх земель, заселених українським народом, в одну державну цілісність, в ні від кого не залежну демократичну Українську державу”.

На засіданні віденського парламенту 19 грудня 1917 р. у своїй промові доктор Є. Левицький виголосив промову, в якій зазначив, зокрема, таке: “Східна Галичина з історичного погляду творить колишнє самостійне староукраїнське князівство Галицько-Володимирське, яке довгий час було складовою частиною великої всеукраїнської Київської держави. Теперішня Східна Галичина… творить… в цілості неподільну… спадщину української нації й тому може або в цілості залишитись при Австрії, або так само в цілості бути вилучена в Українську Народну Республіку, що відповідала би найвищому ідеалові української нації.

Погляди, висловлені доктором Є. Левицьким, залишалися наріжним каменем політики українського парламентського представництва до кінця існування австро-угорської монархії. У них цілком органічно поєднуються українська державницька традиція і нове почуття національної соборності.

Розпочався новий етап змагань за українську державність. Замість парламентських засобів боротьби в Західній Україні стали застосовуватися радикальні методи, що відповідали соціально-політичній ситуації в Австро-Угорській монархії та настроям національних меншин. На конспіративних зборах представників українських партій обговорювалися питання про створення місцевих владних структур.

25 березня 1918 р. у Львові відбувся з'їзд представників політичних партій, в якому взяли участь близько 500 чоловік. Учасники з'їзду привітали проголошення незалежної Української Народної Республіки і заявили, що вважають першочерговим завданням відновлення в краї української державності, створення основ демократичного суспільства. В ухвалених на з'їзді резолюціях висувалися вимоги утворення на українських землях Галичини та Буковини окремого державного організму, надання національним меншинам автономії та гарантування їм політичної рівноправності, припинення насильницької колонізації Холмщини, забезпечення об'єднання всіх національних сил краю.

Водночас у містах та селах відбувалися мітинги, демонстрації, віче, на яких представники різних верств суспільства висловлювалися за об'єднання всіх українських земель в український коронний край з окремим сеймом, намісником і українською адміністрацією, а також вимагали від уряду Австро-Угорщини якнайшвидше ратифікувати Брестський мирний договір.

4 жовтня 1918 р. сеймовий посол, український соціал-демократ Семен Вітик вніс до палати послів заяву, в якій говорилося, що чотирьохмільйонний український народ в Австрії сотні літ зазнавав гніту і поневолення, позбавлявся самостійності з боку як польського, так і російського урядів, “тому домагаємося права самовизначення також для українського народу”. Головним засобом досягнення цієї мети автор заяви вважав об'єднання в єдину незалежну республіканську державу українських областей Австро-Угорщини, Холмщини, Підляшшя й Волині з Великою Україною.

З огляду на неминучий розпад Австро-Угорщини українські політичні партії вважали невідкладним завданням формування тимчасового органу, який перебрав би владу в краї до своїх рук. За ініціативою Української парламентської репрезентації 18-19 жовтня 1918 р. у Львові відбулося представницьке Зібрання конституанти українських депутатів австрійського парламенту, крайових сеймів, представників від українських політичних партій, єпископату, посланців академічної молоді. Конституанта обрала Українську Національну Раду на чолі з Євгеном Петрушевичем, визначила її права та обов'язки. Національна Рада мала представляти інтереси західноукраїнського населення в Австрії та Угорщині. Президія парламентської репрезентації проголошувалася водночас президією Національної Ради. Дипломатичному відомству Австро-Угорщини було відмовлено у праві вести переговори на міжнародній арені від імені Української держави. Українська Національна Рада як найвищий законодавчий орган створюваної Української держави вирішила зосередити в своїх руках усю повноту державної влади. В ухваленому Національною Радою Маніфесті проголошувалося, що етнічні українські області в Австро-Угорщині, зокрема, Східна Галичина, північно-західна Буковина та північна смуга північно-східної Угорщини, складають єдину українську територію. Ця територія проголошувалася Українською державою. Заявлялося про те, що Українська Національна Рада підготує Конституцію, яка забезпечить рівність прав громадян у вирішенні державних справ.

20 жовтня на площі Св. Юра відбувся величезний мітинг львів'ян, у якому взяла участь група українських послів. Вони повідомили присутніх про рішення Української Національної Ради щодо утворення Української держави в межах Австро-Угорщини. 23 жовтня представники Ради Є. Петрушевич та М. Василько відвідали австрійського прем'єра, щоб офіційно повідомити його про вимоги галичан.

Українська Національна Рада мала намір перебрати державну владу мирним, легальним шляхом. Певні надії у цьому плані пов'язувалися із заявою австрійського імператора від 16 жовтня 1918 р. про перетворення “двоєдиної держави на багатонаціональну федерацію”. На тому етапі національно-визвольної боротьби більшість членів Ради розраховували, що австрійський уряд накаже своїй адміністрації передати управління до рук нового намісника - українця, відбудеться на місцях зміна старост, і все задумане мирно здійсниться. Тим часом у країні назрівав серйозний політичний конфлікт Противниками відродження Української держави в Галичині виступили націоналістичні та військові кола шляхетської Польщі, яка теж переживала етап відродження своєї державності. В п'янкій атмосфері омріяного відновлення польської державності націоналістичні сили доводили необхідність об'єднання прикарпатських земель у “стратегічну Польщу, яка охороняла б Європу від більшовиків”. Вони розгорнули шалену антиукраїнську пропаганду, заявляючи про “державотворчу нездатність” галичан. А на міжнародній арені поляки твердили, що український рух на території колишньої габсбурзької монархії є підступним витвором німців, а згодом - більшовиків. Створена 28 жовтня у Кракові Польська ліквідаційна комісія заявила, що вся Галичина має відійти до Польщі й попередила Відень та австрійського намісника, що переймає владу у краї. Обговорюючи 31 жовтня майбутнє Галичини, австрійський уряд без особливих вагань підтримав Польську ліквідаційну комісію. В ніч з 2 на 3 листопада було сплановано збройний виступ поляків у Львові. Для реалізації цих планів 1 листопада очікувався переїзд до міста ліквідаційної комісії. Отже, зіткнулися два діаметрально протилежні підходи до вирішення українського питання. Щоб захопити владу, польська сторона готувалася до збройного нападу. За таких умов конфлікт між українцями й поляками ставав неминучим.

Обговорення 31 жовтня Українською Національною Радою ситуації, що виникла, показало, що повної одностайності серед її членів немає. Дехто з них пропонував чекати обіцяного Віднем маніфесту про передачу влади. Проти цього виступив Дмитро Виговський - сотник легіону Українських січових стрільців. Він вважав, що Національна Рада неприпустимо зволікає зі своїми діями. Від імені Військового Комітету він заявив: “Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки”. Рішучість і впевненість воєначальника переконала навіть найобережніших членів Національної Ради. Учасники засідання прийняли рішення здійснити збройний виступ 1 листопада. На місця вирушили уповноважені із закликом до загального повстання. Відтепер долю Галичини вирішували військо та повсталі маси. Головну збройну силу Національної Ради становили українські стрільці й старшини львівського гарнізону. Удосвіта Львів повністю контролювали українські війська, а над міською ратушею замайорів синьо-жовтий прапор.