Смекни!
smekni.com

Топонімічні легенди і перекази сіл Кореччини (стр. 1 из 5)

Міністерство освіти і науки України

Рівненська Мала академія наук учнівської молоді

Копитівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

Топонімічні легенди і перекази сіл Кореччини

Науково-дослідницька робота

учня 10 класу

Копитівської загальноосвітньої

школи І-ІІІ ступенів

Палядніка Василя Сергійовича,

кандидата у дійсні члени МАН

Науковий керівник:

учитель Ярмолюк Ольга Григорівна,

спеціаліст ІІ категорії.

Рівне, 2008


Зміст

Вступ

Основна частина

1. Проблема розмежування понять «легенда» і «переказ»

2. Класифікація жанрових різновидів легенд і переказів

3. Характерні особливості топонімічної прози

4. Сюжетно-тематичний огляд легенд і переказів сіл Кореччини

Висновки

Список використаних джерел

Додатки


Вступ

Український фольклор записується майже п’ять століть. Часи, коли вивчення творів народної словесності вважалося справою, якою не повинна займатись освічена людина, минули давно. Ще за царювання імператриці Катерини ІІ було укладено невеличку збірочку прислів’їв, потім починають з’являтися збірки народних пісень. У ХVII-ХVIII ст. рукописні збірки українських пісень були популярні в Росії, Польщі.

Найпершим з’явився збірник князя М.Цертелєва, що вийшов у світ 1819 року під заголовком: «Опыт собрания малороссийских песней». Після цього йшли збірки М.Максимовича, Б.Лукашевича, І.Срезневського, П.Куліша, А.Метлинського, М.Маркевича, Д.Мордовцева, М.Драгоманова, Я.Головацького, М.Гоголя, братів Осипа та Федора Бодянських, О.Потебні, М.Костомарова, М.Шашкевича, І.Вагілевича та ін.

Визначну роль у історії збирання усної народної творчості відіграли поети і письменники: Т.Шевченко, Марко Вовчок, І.Рудченко, І.Нечуй-Левицький, С.Руданський, І.Франко, Леся Українка, Софія Тобілевич. Неабиякий внесок у справу записування народних самоцвітів зробили П.Чубинський, Д.Яворницький, А.Димінський, В.Гнатюк.

Борис Грінченко, зокрема, упорядкував покажчик «Літератури українського фольклору», автор якого був далекий від думки про вичерпність своєї праці. Щоправда, поруч із згаданими збирачами не йшли дослідники із своїми порівняльно-етнографічними працями , і українська народна література зробила порівняно невеликий внесок у скарбницю наукової розробки фольклору. Це пояснюється тим, що українська література перебувала під пильним наглядом цензури , тому наші вчені вважали за краще спеціалізуватися в галузі руської літератури.

У 20-30-х роках при Всеукраїнській Академії наук була створена Етнографічна комісія. У ній активно працювали фольклористи Ф.Колесса, А.Лобода, Г.Танцюра, Н.Присяжнюк та ін. А у 1936 році було утворено Інститут українського фольклору АН УРСР, який у листопаді 1938 року провів республіканську нараду збирачів і творців усної народної творчості.

Важливими збирацькими осередками у 20-30 роки були вузи, технікуми, школи, культосвітні установи. У 1939 році було організовано Центральний будинок народної творчості УРСР, а також обласні Будинки народної творчості. Проте в 30-ті роки – роки репресій - спостерігалися тенденції згасання ентузіазму збирачів.

І хоч у тридцятих роках цей інтерес послабився, проте він знову став домінуючим в історико-літературній думці у повоєнні роки, збирацька діяльність пожвавилась. Пройшла республіканська нарада збирачів фольклору (1957). Ще більше справа збирання зразків народної прози і поезії пришвидшилась у зв’язку із застосуванням у цій справі магнітофонів. У 1979 році утворились науково-методичні центри народної творчості, а в 1987 році відбулася друга нарада збирачів фольклору.

У наш час інтерес до усної народної творчості зростає все більше. Адже вивчаючи фольклор, можна краще зрозуміти світогляд народу, що формувався віки і пережив стільки лихоліть. Крім того, серйозне ставлення до народних творів викликане і тим, що вони є своєрідною енциклопедією життя українців, у якій точно передано побут, звичаї, вірування, уявлення наших предків. Збирати і поширювати зразки усної народної творчості – справа важлива, особливо в умовах розбудови молодої демократичної держави. Іще актуальність досліджуваного нами питання ми обумовлюємо тим, що вивчення усної народної творчості має неабияке освітнє, ідейно-виховне й естетичне значення. Саме від вивчення і поширення фольклорних творів починається прилучення до словесного мистецтва, здійснюються перші кроки на шляху до літературної освіти. Питанням дослідження топонімічної прози в Корецькому районі не займався до нас ніхто, матеріали про історії сіл знаходяться у фондах публічно-шкільних бібліотек, вони не систематизовані , не зібрані в якусь одну працю.

Предметом нашого наукового дослідження є топонімічні легенди і перекази, що побутують у селах Корецького району, пов’язані з назвами сіл, річок, ставків, криниць, лісів, вулиць, доріг.

З’ясувати особливості жанрових різновидів топонімічних легенд і переказів Корецького району – мета нашої наукової роботи, що конкретизується в низці таких завдань:

звернутись до проблеми розмежування понять «легенда», «переказ» і визначити , який із цих двох жанрів є більш поширеним у нашій місцевості;

з’ясувати які жанрові різновиди легенд і переказів виділяє теорія літератури;

охарактеризувати топонімічну народну прозу;

провести сюжетно-тематичний огляд топонімічних легенд і переказів, записаних в селах Корецького району;

підготувати збірочку легенд і переказів топонімічного пласту, які нам вдалося записати.

Повні версії легенд і переказів подаємо в додатках.


1. Проблема розмежування понять «легенда» та «переказ»

Легенда (від латинського LEGENDA – те, що слід читати) – «фольклорний або літературний твір, що містить розповідь на фантастичну тему» [ 2;229 ].

Перекази – «усні оповідання про життєві факти, явища, драматичні ситуації, пов’язаними з конкретними історичними подіями, інформація про які передається не очевидцями, а шляхом переповідання почутого (звідси і назва – переказ)» [ 4;516 ].

Обидва ці жанри дуже споріднені. На думку дослідників, критерієм визначення жанрової приналежності прозових творів є ступінь вірогідності їх зображень, або, іншими словами, питома вага історичного, реального, можливого, чи навпаки, вигаданого, фантастичного й неймовірного.

Перекази відштовхуються від конкретного життєвого факту, подій; у них фантастичний, надприродний елемент відсутній, минуле переповідається правдиво; роль вигадки, домислу незначна; завжди про такий випадок є підстава сказати: «це справді так було» або «могло бути».

Першооснова багатьох переказів – свідчення та спогади очевидців або учасників подій. Ці розповіді усно переходили з покоління в покоління, набирали емоційного забарвлення, шліфувалися. Перекази відображають життєві факти, явища й події, інформація про які передається не очевидцями, а шляхом переповідання почутого.

Легенда ж, маючи багато спільного з переказами, близька до казки своїм незвичайним, неймовірним, фантастичним змістом, що виступає в органічній єдності з реальністю. Дійсність у легендах трактується часто на основі вірувань та уявлень. З допомогою вигадки незрозумілі реальні природні явища чи події переводяться в ранг зрозумілих. Саме наявністю чогось фантастичного легенда відрізняється від переказу.

Легенди і перекази виникали і розвивалися разом із мовою, вдосконаленням людської свідомості. Завдяки їм значною мірою відбувався процес пізнання, процес передачі від покоління до покоління знань, умінь, уявлень про світ. Писемні пам’ятки, давні літописи частково фіксували усні твори цих жанрів, основну ж їх частину зберегла історична пам'ять народу. Ми ж, з’ясувавши основні розбіжності між жанрами легенд та переказів, виявили, що більша частина записаних нами текстів належить все ж до переказів.

2. Класифікація жанрових різновидів легенд і переказів

Одна з перших спроб класифікації легенд і переказів була здійснена М.Драгомановим у виданні «Малорусские народные предания и рассказы.Свод М.Драгоманова» (К.,1876). В.Давидюк у монографії «Українська міфологічна легенда» виділяє такі жанрові різновиди легенд: міфологічні, героїчні, апокрифічні, топонімічні та ін. Г.Булашев у праці «Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях» виділяє більше двадцяти різновидів легенд та переказів (на основі етнографічних матеріалів П.Куліша, П.Чубинського, Б.Грінченка). До проблеми класифікації легенд і переказів зверталися і Ф.Колесса, В.Пропп, М.Грушевський, О.Дей.

У підручнику Лановик М.Б. та Лановик З.Б. «Українська усна народна творчість» вказано, що класифікувати легенди і перекази можна за двома принципами: 1)хронологічним; 2)тематичним. Відповідно до тематики та сюжетотвірного компонента виділяються такі головні цикли легенд і переказів: топонімічні (про походження географічних назв); етимологічні (про походження географічних назв) та ін. Недолік такої класифікації в тому, що до однієї групи відносять усні твори різних історичних періодів та епох. Тому в науці віддають перевагу хронологічній класифікації. Відповідно до неї виділяють такі жанрові різновиди:

1) перекази стародавніх часів і Київської Русі (княжого періоду);

2) перекази періоду половецьких і турецько-татарських нападів;

3) перекази доби козаччини та національно-визвольної боротьби та ін.

К.В.Чистов у класифікації неказкової прози вважав за необхідне звернути увагу на системний критерій:

1) за ознакою часу;

2) за локальною ознакою;

3) за наявністю чи відсутністю надприродних персонажів;

4) за ставленням оповідача до подій, що лежать в основі твору.

Кожна з класифікацій має свої недоліки і переваги, тому за основу нашої роботи ми беремо працю В.Сокола «Писана керниця», в якій він розглянув топонімічні легенди і перекази українців Карпат. Цей дослідник подав сюжетно-тематичний огляд топонімічної прози, що спробуємо у своїй роботі зробити і ми.