2.2 Проблеми практичного застосування Земельного кодексу України
Реприватизаційні настрої проникли в розуми багатьох українських чиновників, і, на жаль, не тільки тих, хто має відношення до приватизації. Невгамовне бажання ревізувати діяльність представників «колишньої влади» привело до неймовірної кількості перевірок у різних сферах господарської діяльності. Суди завалені позовами державних органів із проханням скасувати ті або інші рішення, повернути майно державі...
Не відрізняється оригінальністю діяльність держави в сфері земельно-правових відносин. Без перебільшення, сотні позовів органів прокуратури і податкової про визнання недійсними рішень місцевих рад і адміністрацій про передачу в користування або у власність землі щотижня розглядаються в судах м. Києва і Київської області. [28].
Виною цьому помилки, що допускаються часто при складанні договорів оренди землі. Однієї з таких є неправильне розуміння суті цільового призначення землі. Практика показала, що це питання гідне більш детального вивчення, оскільки в судах щодо трактування цього юридичного інструмента розпалюються шалені баталії.
Неправильна вказівка в договорі цільового призначення орендованої земельної ділянки часто використовується державними органами як підстава для визнання договору недійсним і, як наслідок, для повернення земельної ділянки орендодавцеві. Право на це їм дає стаття 15 Закону України «Про оренду землі», відповідно до якої цільове призначення земельної ділянки є однією з істотних умов договору оренди. Відсутність істотної умови договору веде або до відмовлення в його реєстрації, або до визнання його недійсним.
Оскільки земельне законодавство містить занадто мало норм відносно суті такого правового інституту, як цільове призначення, на практиці виникає безліч проблем з його застосуванням. А цільовому призначенню в договорах оренди приділялося раніш настільки мало уваги, що воно або відсутній узагалі, або позначено „у вільній формі”. Щоб уникнути цієї грубої помилки, необхідно для початку визначити, що ж таке цільове призначення.
Відповідно до статті 19 Земельного кодексу України, землі України по основному цільовому призначенню поділяються на наступні категорії:
а) землі сільськогосподарського призначення;
б).землі житлової і суспільної забудови; .
в) землі природно-заповідного й іншого природоохоронного призначення;
р) землі оздоровчого призначення;
д) землі рекреаційного призначення;
е) землі історико-культурного призначення;
ж) землі лісового фонду;
з) землі водного фонду;
и) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони й іншого призначення.
Розповсюдженою помилкою визначення є ототожнення цільового призначення, про яке мова йде в статті 15 Закону України «Про оренду землі», з вищевказаним переліком. Вони співвідносяться насправді тільки як приватне і загальне. Справа в тім, що стаття 19 ЗК України говорить про категорії цільового призначення, що є більш широким поняттям, ніж власно цільове призначення. Їх змішанням часто грішать представники державних органів, вимагаючи визнати договір оренди недійсним тільки тому, що замість «землі сільськогосподарського призначення» договорі зазначене цільове призначення «для садівництва».
Як аргумент найчастіше надається довідка 6-ЗЕМ, видавана відділами земельних ресурсів, у якій дійсно як цільове призначення вказуються позиції зі статті 19 Закону про оренду.
Однак таку позицію досить легко спростувати, акцентувавши увагу на словах «основне цільове призначення» і «категорії».
Важливо розуміти, що Закон вимагає вказувати в договорах не основне цільове призначення, а просто цільове призначення землі.
Корисно в цьому зв'язку згадати про існуванні Класифікатора цільового призначення землі, затвердженого Державним комітетом із земельних ресурсів України. Він містить набагато більш детальний Перелік цільових призначень, ніж стаття 19 ЗК України, що дає можливість спростувати вищенаведену позицію державних органів.
Ще одною помилкою у відношенні цільового призначення, але допускається часто вже не держорганами, а сторонами договору, є занадто вільне трактування цього поняття. Нерідко в договорах зустрічаються такі види цільового призначення, як «для розміщення бази відпочинку й організації масового купання». Одна помилка полягає в тім, що автори договору занадто деталізували цільове призначення ділянки, а інша — у тім, що вони фактично привласнили одній ділянці два цільових призначення, що не має сенсу.
Найчастіше укладачі не розуміють, навіщо необхідно цільове призначення, і, як наслідок, допускають масу помилок.
На жаль, необхідно констатувати, що законодавство не містить чіткого переліку цільового призначення землі, а згаданий вище Класифікатор морально застарів і в деяких аспектах суперечить ЗК України. Однак це не повинно давати основ для самостійного визначення цільового призначення землі. У будь-якому випадку цільове призначення, зазначене в договорі, повинне утримуватися в земельному законодавстві,
ВИСНОВКИ.
Земля – це основа основ самого існування і буття людини, найголовніше місце для господарської та всякої іншої діяльності. Земля виступає як найважливіший природний ресурс, основа життя, загальнолюдське і загальнонаціональне надбання, як компонент природи і біосферна категорія.
Предметом правового регулювання нормами земельного права є суспільні земельні відносини. Характерною особливістю предмета земельного права є те, що він охоплює собою як матеріально - правові, так і процесуальні норми, створюючи тим самим механізм (процедуру) реалізації земельно-правових норм.
З позицій теорії земельного права можна зробити висновок, що:
- право власності на земельну ділянку означає сукупність усіх трьох правомочностей: володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою;
- право власності на землю може розглядатися як комплексний інститут земельного та інших галузей права, як правовідношення, як правомочність власника і як юридичний факт, що має правоутворююче, правозмінююче і правоприпиняюче значення;
- на обсяг правомочностей власника впливають особливості земельних ділянок, які перебувають у власності, а також особливості правового статусу земельних власників та інші обставини.
У разі відсутності приватизованих земельних ділянок громадяни України мають право отримати безоплатно у власність із земель державної або комунальної власності по одній земельній ділянці з кожного виду використання. Таким чином, громадяни України мають можливість отримати безоплатно у власність шляхом приватизації до шести земельних ділянок з кожного виду використання в межах, передбачених ст. 121 Земельного кодексу.
Аналізуючи норми ЦК і ЗК з точки зору розвитку права власності на землю, можна зробити висновок: правові неузгодження у системі земельного права є і мають свої причини:
- перед сучасним земельним правом України стоять дещо інші, ніж раніше, завдання. Це пов'язано насамперед з тим, що нині у цій галузі має місце відмова від принципів виключної державної власності на землю та вилучення останньої з цивільного обороту. А це привело до появи нової групи земельних відносин майнового характеру, які потребують правового врегулювання;
- земельні відносини, в тому числі майнового характеру, мають специфіку, яка визначається насамперед особливостями їх об'єкта, тобто землі. Тому навіть відносини, що виникають з приводу, скажімо, купівлі-продажу земельної ділянки, не можуть бути належним чином врегульовані лише цивільним законодавством. Для цього необхідно застосовувати норми земельного права, оскільки саме вони покликані враховувати той факт, що земля — це не тільки майно, а й природний ресурс, який згідно зі ст. 14 Конституції України є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави;
- правове регулювання земельних відносин майнового характеру і земельних перетворень в цілому потребує вдосконалення. Підвищення його ефективності залежить як від вчених-правників, які повинні вирішити чимало теоретичних проблем, так і від різних суб'єктів політичної системи України, котрі мають виробити узгоджену й збалансовану концепцію земельної реформи та практичний механізм її реалізації (правове, ідеологічне, матеріально-технічне, кадрове та інше забезпечення).
Як будь-який нормативний акт, Земельний кодекс має і недоліки, що будуть відшліфовуватися в процесі його застосування. Крім того, несистематизоване земельне законодавство, що складає не один десяток нормативних актів, може гальмувати застосування Земельного кодексу.
Одна з головних проблем, що так і не вирішив Земельний кодекс, полягає в наступному. Право власності на земельну ділянку переходить лише у випадку припинення права власності на цю земельну ділянку попереднього власника. Однак процедура припинення цього права недостатньо точно регламентована.
Таким чином, можна відзначити, що прийняття ЗК України та окремих законів про земельні відносини ще поставили крапку у процесі розвитку земельних відносин в Україні, цей процес продовжується і вимагає продовження удосконалення земельного законодавства.