Смекни!
smekni.com

Організація та планування кредитування (стр. 16 из 23)

Основні причини виникнення проблемних позик (позик, по яких виникають труднощі з їх погашенням і сплатою відсотків), залежні від клієнта, пов'язані із слабким керівництвом підприємства, погіршенням якості продукції і роботи, помилками в оцінці ринків збуту, із слабкістю контролю за станом фінансів, що виявляється в зростанні дебіторської заборгованості, непродуктивних витрат і ін.

До чинників виникнення труднощів з погашенням кредиту, які не знаходяться під контролем банку, відносяться: погіршення економічної кон'юнктури, зміна політичної ситуації і законодавства і т.д.

Якнайкращою мірою є розробка спільно з позичальником плану заходів для відновлення стабільності підприємства і усунення недоліків в його роботі. Якщо цей захід не дасть необхідних результатів, банк повинен забезпечити свої інтереси, зажадавши платіж по позиці, продажі забезпечення, пред'явлення претензій до гаранта і т.п. Самий крайній захід - постановка питання про оголошення позичальника банкротом, але це якнайменше бажаний шлях як для банку, так і для клієнта.

У роботі по стягненню проблемних позик банк повинен діяти швидко, без зволікання, оскільки якщо позичальник затримає розрахунки за своїми зобов'язаннями перед іншими організаціями і підприємствами (постачальники, податкова служба, страхова організація) раніше, ніж виникне вимога банку, останньому прійдется перебувати в довгій черзі кредиторів, що вимагають відшкодування довга.

Залежно від форми забезпечення кредиту банк застосовує різні способи примусового стягнення боргу і відсотків але йому у разі відсутності у позичальника найближчим часом реальні перспектив розрахуватися з ним.

Якщо позика видана під заставу майна, банк одержує задоволення своїх вимог до позичальника з вартості закладеного майна в порядку, визначеному в договорі застави. Звичайно це здійснюється шляхом зарахування виручки від реалізації продукції на позиковий рахунок позичальника, минувши його розрахунковий рахунок, до повного погашення позикової заборгованості. Проте загальна сума прямих зарахувань на позиковий рахунок виручки від реалізації продукції не повинна перевищувати суми, вказаної в договорі застави.

При видачі позики під гарантію (поручительство) банк пред'являє до стягнення суму боргу своїм розпорядженням (вимогою) в безперечному порядку з рахунку гаранта.

У випадку, якщо забезпеченням позики є страхове свідоцтво (поліс), банк одержує страхове відшкодування від органів страхування (державних або акціонерних) в межах термінів, визначених правилами страхування.

Якщо забезпеченням позики служить переуступка вимог, банк пред'являє до оплати вимоги і рахунки позичальника третій особі і поступаючі засоби направляє на погашення кредиту.

Як вже було відмічено, кожен банк розробляє і здійснює свою кредитну політику, яка складається під впливом поточних і перспективних задач банку, а також економічної кон'юнктури. В процесі проведення кредитних операцій банк дотримується виробленої політики і тому періодично аналізує склад і структуру виданих позик або кредитний портфель. Від структури і якості кредитного портфеля банку в значній мірі залежать його стійкість, репутація і фінансовий успіх. Тому банку необхідно ретельно аналізувати якість позик, проводити незалежні експертизи крупних кредитні проектів і заходів, виявляти випадки відхилення від напряму кредитної політики. Банківські працівники, що займаються позиковими операціями, зобов'язані направляти свої зусилля на виявлення у складі кредитного портфеля крупних і особливо крупних кредитів, а також проблемних позик, що вимагають підвищеної уваги.

Контроль за крупними, особливо крупними і проблемними позиками може полягати в повторному аналізі бухгалтерських балансів і фінансових звітів, відвідинах ссудополучателя, перевірці документації, якості забезпечення і т.д. При контрольній перевірці знов розглядається питання про відповідність даної позики цілям і установкам кредитної політики банку, оцінюються кредитоспроможність і фінансовий стан позичальника.

Таким чином, робота в даному напрямі дозволяє своєчасно виявляти проблемні позики, що сприяє зниженню кредитного ризику.

Виходячи з існування специфічних банківських ризиків, що мають до певної міри імперативний характер, банки повинні проводити чітку політику управління цими ризиками і підтримка стабільності. Імперативність банківських ризиків як одна з їх основних характеристик виходить з можливості банку у разі невиправдано високого ступеня ризику по якій-небудь операції відмовитися від її проведення, тобто відхилитися від ухвалення на себе відповідних ризиків. Крім того існування систем управління банківськими ризиками припускає наявність певного інструментарію, що дозволяє здійснювати мінімізацію ризиків згідно цілям банку.

Повне уникнення ризику кредитних операцій не представляється можливим, оскільки це привело б до того, що банки взагалі не видавали б кредитів. Але в окремих випадках існує можливість відхилення заявки конкретного клієнта на кредит і, таким чином, уникнення виникнення окремої зв'язаної із значним ризиком кредитної позиції, що і має місцев практиці.

Для поліпшення свого положення щодо існуючих ризиків банки звичайно вимагають від позичальника надання (додаткового) забезпечення, оскільки не дивлячись на перевірку кредитоспроможності ризик неплатоспроможності не може бути виключений повністю. Особливо при довгострокових кредитах, які у момент ухвалення рішення про видачу кредиту припускають здійснення довгострокових і пов'язаних таким чином з невизначеністю прогнозів щодо платоспроможності позичальника, забезпеченість кредиту просто необхідна.

Надання гарантій обов'язкове і в тим випадку якщо після завершення перевірки кредитоспроможності виникли певні думки з приводу платоспроможності позичальника, проте банк не бажає відмовитися від проведення даної кредитної операції.

В усякому разі потрібно сказати, що як «перша» гарантією кредиту виступає платоспроможність позичальника, а забезпечення є «другою лінією оборони», оскільки кредити повинні погашатися не шляхом реалізації наданого забезпечення, а з доходів боржника, а забезпечення використовується лише тоді, .когда позичальник не виконує умови кредитного договору.

Розділення ризиків має місце у тому випадку, коли сума за планованим або укладеним кредитним договором ділиться на «однорідні» частини між декількома кредиторами. Розділення ризиків використовується, як правило, при операціях по дуже крупних кредитах, оскільки в цих випадках розмір окремого кредиту часто перевищує можливість, а значить і готовність кредитора прийняти на себе відповідний ризик. Крім того існують певні обмеження на видачу крупних кредитів, в яких допустимий розмір кредиту ставиться в залежність від власного капіталу банку, вимушуючи тим самим банк до створення консорціуму для видачі кредиту.

Крім можливості зменшення виплачуваної суми консорциальниє (синдиковані) кредити дозволяють банкам виробляти кредитування таких позичальників, з якими банки не змогли б працювати поодинці (поєднання високої прибутковості із значними ризиками).

Нарешті, ініціатива по розділенню ризиків може виходити від банку, якщо він у принципі міг би самостійно надати позичальнику необхідну суму, але із стратегічних міркувань банк вважає вигіднішим здійснити видачу синдикованого кредиту в надії в майбутньому бути запрошеним для участі в наданні крупних синдикованих кредитів.

Щодо готовності банку приймати на себе певні ризики і враховувати при калькуляції можливе невиконання зобов'язань з боку контрагента (непогашення кредиту) існують різні гіпотези.

Згідно тези про відшкодування ризику при ухваленні банком на себе ризиків по кредитних операціях допускається включення в процентну ставку за кредитом специфічної премії за ризик для погашення можливих втрат (цей метод був розглянутий на чолі II). Теорія нормування ризику базується на тому, що банки не слідують принципу компенсації кредитного ризику, що збільшується, шляхом збільшення премій, що містяться в процентних ставках, за ризик, а здійснюють селекцію кредитів таким чином, що вони зберігають готовність прийняти на себе ризики по кредитних операціях до певного рівня. Значення даної фрази полягає у тому, що банки хоча і приймають на себе окремі ризики, але лише в тому випадку, якщо вірогідність непогашення кредиту не перевищує визначеної, загальновизнаної норми, причому ця норма не залежить від рівня процентної ставки.

Можна стверджувати, що банки особливих премій за ризик, як правило, не стягують, а більшою мірою стежать за наявністю достатнього забезпечення. Слід зазначити, проте, той факт, що частина процентної ставки за кредитом неявно містить премію за ризик, яка окремо ніде не обмовляється, але забезпечує банку створення достатніх резервів. Розмір неявної премії за ризик повинна враховувати індивідуальну платоспроможність позичальника і залежить від ринкової позиції банку з одного боку і репутації позичальника - з іншою.

Основна ідея розподілу ризику полягає в диверсифікації кредитних операцій по самих різних критеріях так, щоб у випадку збитковість окремих кредитів не мала для банку катастрофічних наслідків. Згідно цьому принципу кредити повинні видаватися по можливості великій кількості позичальників, при цьому причини можливого недотримання з позичальниками умов кредитного договору повинні знаходитися під впливами різних чинників.

Розподіл ризиків кредитних операцій може здійснюватися за речовинним, тимчасовим і регіональним принципами. Речовинний розподіл ризиків може відбуватися по-різному. На першому місці стоїть дисперсія кредитних операцій залежно від розмірів, виду кредиту і галузевої приналежності позичальників. Тимчасовий розподіл ризиків має місце тоді, коли банк диверсифікує свій кредитний портфель на кратко-, средне- і довгострокові кредити. Регіональний розподіл кредитних ризиків здійснюється таким чином, що при видачі кредитів по можливості виключається концентрація операцій банку на певному регіоні, для того, щоб уникнути кумулятивної дії негативних змін економіки регіону на кредитні операції банку в цілому. Існують проте певні обмеження в значенні того, що не всі банки в рівній мірі здатні проводити такий розподіл ризиків. Звично ті банки, які спеціалізуються на певних групах клієнтів і галузей народного господарства, або чия комерційна діяльність пов'язана з відносно жорстким обмеженням, не мають досить можливостей проводити активні заходи в плані розподілу ризиків.