Контрольна робота на тему
Нерухомі пам'ятки історії та культури незалежної України
До нерухомих пам’яток історії та культури пам'яток археології, історії, архітектури та містобудування, монументального мистецтва. Розташовані просто неба, вони оточують людину повсякденно, становлячи таким чином невідривну частку історично сформованого довкілля, етнопсихосфери людського буття, й тому мають великі можливості впливу на формування самосвідомості суспільства. Водночас, на відміну від рухомих пам'яток, ця частка історико-культурної спадщини менш захищена від руйнівних сил природи та людської діяльності. Забезпечення необхідних умов для її збереження й ефективного використання у суспільній практиці зазвичай пов'язано зі значними фінансовими витратами та вимагає розробки відповідних норм законодавства.
За загальною кількістю нерухомих пам'яток (понад 150 тис), наявністю шедеврів Україну з повним правом можна віднести до країн із багатою істори-ко-культурною спадщиною. Чимало з них мають загальнодержавне значення. Києво-Печерська лавра, Софія Київська та історичний центр Львова за рішенням ЮНЕСКО включені до списку Всесвітньої природної та культурної спадщини. Крім окремих пам'яток і комплексів, в Україні нараховується 1399 міст і селищ та близько 8 тис. сіл, що становлять значну цінність в історико-культурній сфері. 46 найвизначніших ансамблів, комплексів і цілих історичних середмість оголошено державними історико-культурними та історико-архітектурними заповідниками. Шістьом із них надано статус національних.
Протягом багатовікової історії українського народу його історико-культурна спадщина зазнала значних втрат. Пам'ятки гинули не лише від природних факторів, тривалих і жорстоких воєн, а й від цілеспрямованого знищення — під час антирелігійних та інших ідеологічних кампаній, через порушення чинного законодавства. На жаль, цей процес не припиняється й зараз. Загальний стан збереження пам'яток історії та культури залишається критичним. Механізм контролю за виконанням рішень державних органів фактично не діє. Законодавство України в більшості випадків не дає змоги притягати до відповідальності винних у пошкодженні пам'яток і традиційного характеру середовища, що призводить до прогресуючого руйнування національної історико-культурної спадщини.
Значною мірою це стосується пам'яток історії та монументального мистецтва, які нерідко стають заручниками ідеологічних протистоянь. Неодноразовими є випадки нищення або наруги над пам'ятками й пам'ятними знаками — скульптурами, могилами, надгробками, меморіальними дошками та будинками, що пов'язані з видатними державними, громадсько-політичними й військовими діячами, представниками національної та світової культури, важливими подіями в історії нашого народу, його боротьбою з іноземними загарбниками, національно-визвольними змаганнями тощо.
Чимало труднощів пам'ятко-охоронної діяльності зумовлені специфікою сучасного етапу розвитку ринкової економіки, зокрема розгортанням процесу приватизації, яка далеко не завжди має цивілізований характер. Тому пам'яткам архітектури, меморіальним будинкам, містобудівним утворенням з цінною забудовою сьогодні, як ніколи, потрібен захист від зазіхань нових господарів — бізнесових структур, які намагаються скупити нерухомість у найбільш престижних центральних районах населених пунктів, ігноруючи їхню історико-культурну цінність, норми забудови, вимоги пам'яткоохоронних органів, положення чинного законодавства. Відбувається тотальний наступ на історичні центри міст (зокрема, Києва, Львова, Чернігова та інших). Чимало об'єктів культової архітектури пошкоджено в ході протистоянь між окремими релігійними конфесіями.
Значних втрат зазнає історико-культурна спадщина і в зв'язку з різким погіршенням умов охорони й збереження пам'яток Особливо болісно ця проблема торкнулась архітектурних споруд, зокрема взятих під охорону держави. Майже 2 тис. з них перебувають в аварійному чи незадовільному стані. Зниження державних асигнувань та інвестиційної спроможності замовників призводить до руйнування науково-виробничої бази реставрації. Результатом зниження її потужності стало згортання реставраційних робіт. Упродовж 1990-х рр. обсяг їх зменшився вшестеро, й цей процес, на жаль, прогресує.
Велике занепокоєння викликає стан збереження вітчизняної археологічної спадщини. Зростання міст, інтенсифікація сільського господарства, створення системи штучних водоймищ, масштабні будівельні та меліоративні роботи створили реальну загрозу існуванню багатьох археологічних цінностей. У деяких областях кількість пам'яток археології зменшилась майже вдвічі.
Понад 90% малих курганів українського степу (і частково лісостепу) знищені тракторною оранкою. Масового руйнування зазнають стародавні поселення, що не мають виразних зовнішніх ознак. Але й відомі археологічні пам'ятки, які перебувають під охороною держави, протягом тривалого часу залишалися практично незахищеними чинним у радянські часи й перші 9 років незалежної України законодавством. Так, під час сільськогосподарських і будівельних робіт, прокладання автострад було знищено насип відомого кургану Переп'ятиха поблизу Василькова, більшу частину ранньослов'янського поселення УІІ-ІХ ст. біля сХодосівка (Київська область), давньоруський могильник та городище в с. Шестовиця (Чернігівська область), городище Замкова Гора в Білій Церкві, частину посаду Вишгорода тощо. Поступово руйнується Донецьке городище у Харкові, згадуване в "Слові о полку Ігоревім", Кам'янське городище — унікальна пам'ятка V—III ст. до Н.Х. у Запорізькій області та багато інших.
Не припиняється й скарбошукацька хвиля. У 1990-і рр. широкого розголосу набули пограбування цінних археологічних знахідок із могильника Черняхівської культури (III—V ст. н.е.) на Полтавщині, курганів світового значення з могильника архаїчної Скіфії біля Ромен на Сумщині тощо.
Великої шкоди історико-культурній спадщині українського народу завдала Чорнобильська катастрофа. У мертвій зоні в забруднених районах Волинської, Київської, Житомирської, Рівненської та Чернігівської областей залишились близько 2 тис. пам'яток історії та культури, доля яких не може не турбувати громадськість.
Внаслідок усіх цих об'єктивних і суб'єктивних обставин порушується не тільки природне, а й історико-культурне середовище, відбуваються негативні зміни в екології людського існування, виникає загроза збереженню культурного генофонду нації. Ця критична ситуація зобов'язує державу вжити рішучих заходів щодо захисту історико-культурних надбань нашого народу, не обмежуючись окремими напівзаходами, котрі часто суперечать один одному. На черзі дня — розроблення чіткої широкомасштабної системи пам'ятко-охоронних заходів, що має включити питання законодавчого, науково-методологічного, організаційного й фінансового характеру.
Першочергове значення для розв'язання всього комплексу зазначених проблем має рівень законодавчого забезпечення пам'яткоохоронної сфери.
Ухвалений Верховною Радою УРСР у 1978 р. "Закон про охорону і використання пам'яток історії та культури", що фактично дублював відповідний союзний документ, виявився теоретично неспроможним і практично недієздатним ще в радянські часи. Тому з отриманням Україною незалежності виникла гостра потреба у новому пам'яткоохоронному законодавстві, що відбивало б сучасні реалії політичного, соціально-економічного та духовного розвитку нашої держави й враховувало б міжнародний досвід у цій справі. Але впродовж майже 9 років вищі виконавчі та законодавчі органи зволікали з вирішенням цього питання, хоча на їх розгляд було представлено кілька варіантів нового закону про охорону пам'яток Тривала правова незахищеність національної культурної спадщини — одна із суттєвих причин того критичного стану, в якому опинилась сучасна пам'яткоохоронна справа.
Ухвалений Верховною Радою та підписаний Президентом України у червні 2000 р. довгоочікуваний "Закон України про охорону культурної спадщини" включає цілу низку принципово важливих статей і положень, необхідність яких неодноразово відзначалась у пресі й науковій літературі. Проте його слід розглядати як перший крок у законодавчому забезпеченні пам'ятко-охоронної діяльності. Найближчим часом на його основі необхідно розробити цілісну систему підзаконних актів, чітко продуману нормативну базу, котра дала б змогу в повному обсязі врегулювати всі сфери зазначеної діяльності. Передусім це стосується таких принципово важливих моментів, як розроблення нормативів і методик грошової оцінки пам'яток, форм і методів їх цивілізованої приватизації, конкретизація прав та обов'язків держави, власників і користувачів будинків, споруд та територій історико-культурного призначення для їх збереження та використання, визначення основних джерел фінансування пам'яткоохоронних заходів тощо.
Розроблення розгалуженої системи законодавчо-нормативного забезпечення пам'яткоохоронної справи — одне з першочергових завдань, яке вимагає невідкладного вирішення. Про складність та обсяги цієї роботи свідчить хоча б той факт, що, згідно із затвердженою Держбудом України концепцією збереження пам'яток архітектури та містобудування, тільки в цій галузі пам'яткоохоронної діяльності потрібно розробити близько 100 нормативних актів.
На законодавчо-нормативному рівні має бути розв'язана низка правових проблем, що виникають під час ремонтно-реставраційних робіт, передусім пов'язаних із встановленням юридичної відповідальності за їхні якість та науковий рівень. Це стосується, зокрема, релігійних громад, у безкоштовне користування яких указом Президента України передано окремі церковні споруди, що є пам'ятками архітектури, історії, монументального мистецтва. Останнім часом справедливе занепокоєння громадськості викликають факти проведення ремонту зазначених споруд без належної документації, дозволу й контролю з боку пам'яткоохоронних органів. Це може негативно позначитися на стані збереження пам'яток вітчизняної історії та культури, зокрема й усесвітнього значення, що перебувають під охороною ЮНЕСКО.