Архітектура
Архітектура (лат. architectura, від грец. аrсhіtекtоn — будівельник), зодчество, система будинків і споруджень, що формують просторове середовище для життя і діяльності людей, а також саме мистецтво створювати ці будинки і спорудження відповідно до законів краси. Архітектура складає необхідну частину засобів виробництва і матеріальних засобів існування людського суспільства. Її художні образи відіграють значну роль у духовному житті суспільства. Функціональні, конструктивні і естетичні якості архітектури (користь, міцність, краса) взаємозалежні.
Добутками архітектури є будинки з організованим внутрішнім простором, ансамблі будинків, а також спорудження, що служать для оформлення відкритих просторів (монументи, тераси, набережні і т.п.).
Предметом цілеспрямованої організації є і простір населеного місця в цілому. Створення міст, селищ і регулювання всієї системи розселення виділилися в особливу область, неподільно зв'язану з архітектурою — містобудівництво.
Найважливішим засобом практичного рішення функцією, і ідейно-художніх задач архітектури є будівельна техніка. Вона визначає можливість і економічну доцільність здійснення тих чи інших просторових систем. Від конструктивного рішення багато в чому залежать і естетичні властивості добутків архітектури. Будинок повинний не тільки бути, але і виглядати міцним. Надлишок матеріалу викликає враження надмірної ваги; зрима (удавана) недостатність матеріалу асоціюється з нестійкістю, ненадійністю і викликає негативну емоції. У ході розвитку будівельної техніки нові принципи архітектурної композиції, що відповідають властивостям нових матеріалів і конструкцій, можуть вступати в конфлікт із традиційними естетичними поглядами. Але в міру поширення і подальшого освоєння конструкції обумовлені нею форми не тільки перестають сприйматися як незвичайні, але і перетворюються в масовій свідомості в джерело емоційно-естетичного впливу.
Якісні зміни будівельної техніки, створення нових конструкцій і матеріалів істотно вплинули на сучасну архітектуру. Особливе значення має заміна ремісничих методів будівництва індустріальними, зв'язана з загальними процесами розвитку виробництва, з необхідністю підвищення темпів масового будівництва і яка вимагала введення стандартизації, уніфікованих конструкцій і деталей.
Основні засоби створення художнього образа в архітектурі — формування простору й архітектоніка. При створенні об'ємно-просторової композиції (у т.ч. і внутрішньої організації споруджень) використовуються принципи чи симетрії асиметрії, чи нюанси контрасти при зіставленні елементів, їх різні ритмічні співвідношення і т.д. Особливе значення в архітектурі мають домірність частин і цілого один одному (система пропорцій) і домірність спорудження і його окремих форм людині (масштабність). У число художніх засобів архітектури входять також фактура і колір, розмаїтість яких досягається різними прийомами обробки поверхні будинку. Цілісна художньо-виразна система форм добутків архітектури, що відповідає функціональним і конструктивним вимогам, називається архітектурною композицією.
Стійка спільність характерних рис художньої форми архітектури і її ідейно-змістовної програми утворить її стиль. Найважливіші риси стилю виявляються в системі функціональної і просторової організації споруджень, у їхній архітектоніці, пропорціях, пластику, декорі.
Скульптура
Скульптура (лат. sculptura, від sculpo — висікаю, вирізую), ліплення, пластика (грец. plastike, від plasso — ліплю), вид мистецтва, заснований на принципі об'ємного, фізично тривимірного зображення предмета. Як правило, об'єкт зображення в скульптурі — людин, рідше — тварини (анімалістичний жанр), ще рідше — природа (пейзаж) і речі (натюрморт). Постановка фігури в просторі, передача її руху, пози, жесту, світлотіньова моделювання, що підсилює рельєфність форми, архітектонічна організація обсягу, зоровий ефект його маси, вагових відносин, вибір пропорцій, специфічних у кожнім випадку характер силуету є головними виразними засобами цього виду мистецтва. Об'ємна скульптурна форма будується в реальному просторі за законами гармонії, ритму, рівноваги, взаємодії з навколишньою архітектурним чи природним середовищем і на основі спостережених у натурі анатомічних (структурних) особливостей тієї чи іншої моделі.
Розрізняють два основні різновиди скульптури.: круглу скульптуру, яка розміщується в просторі, і рельєф, де зображення розташовується на площині, що утворить його тло. До добутків першої, звичайно потребуючого кругового огляду, відносяться: статуя (фігура в ріст), група (дві чи кілька фігур, що складають єдине ціле), статуетка (фігура, значні менша натуральної величини), торс (зображення людського тулуба), погруддя (погрудне зображення людини) і т.д. По змісту і функціям скульптура поділяється на монументально-декоративну, станкову і т.зв. скульптуру малих форм. Хоча ці різновиди розвиваються в тісній взаємодії, у кожної з них є свої особливості. Монументально-декоративна: скульптура розрахована на конкретне архітектурно-просторове чи природне оточення. Вона носить яскраво виражений суспільний характер, адресується до мас глядачів, розміщається насамперед у громадських місцях — на вулицях і площах міста, у парках, на фасадах і в інтер'єрах суспільних споруджень. Монументально-декоративна скульптура покликана конкретизувати архітектурний образ, доповнювати виразність архітектурних форм новими відтінками. Здатність монументально-декоративної скульптури вирішувати великі ідейно-образні задачі з особливою повнотою розкривається в добутках, що називають монументальними і до яких звичайно відносять міські памятники, монументи, мемориальние сооружения. Величавість форм і довговічність матеріалу з'єднуються в них з піднесеністю образного ладу, широтою узагальнення. Станкова скульптура, прямо не зв'язана з архитектурой, носить більш інтимний характер. Зали виставок, музеїв, житлові інтер'єри, де її можна розглядати поблизу і у всіх деталях, є звичайним її середовищем. Тим самим визначаються особливості пластичної мови скульптури, її розміри, улюблені жанри (портрет, побутовий жанр, ню, анімалістичний жанр). Станковій скульптурі в більшій мері, чим декоративною-декоративній-монументально-декоративної, характерний інтерес до внутрішнього світу людини, тонкий психологізм, розповідність. Скульптура малих форм включає широке коло добутків, призначених переважно для житлового інтер'єра, і багато в чому стуляється з декоративно-прикладним мистецтвом. Призначення і зміст скульптурного твору визначають характер його пластичної структури, а вона, у свою чергу, впливає на вибір скульптурного матеріалу. Від природних особливостей і способів обробки останнього багато в чому залежить техніка скульптури. М'які речовини (глина, віск, пластилін і т.п.) служать для ліпки; при цьому найбільш вживаними інструментами служать дротові кільця і стеки. Тверді речовини (різні породи каменю, дерева й ін.) обробляються шляхом рубання (висікання) чи різьби, видалення непотрібних частин матеріалу і поступового вивільнення як би схованої в ньому об'ємної форми; для обробки кам'яного блоку застосовуються молоток (киянка) і набір металевих інструментів, для обробки дерева — переважно фасонні стамески і свердли. Речовини, здатні переходити з рідкого стану у тверде (різні метали, гіпс, бетон, пластмаса і т.п.), служать для виливка добутків скульптури за допомогою спеціально виготовлених форм.
Жанри образотворчого мистецтва
За призначенням та особливостями художнього виконання живопис поділяється на монументальний, декоративний та станковий.
Монументальному живопису властиве філософсько-епічне розуміння дійсності, суспільно-значимий зміст, масштабність задуму, громадянський пафос, високий лад образів, звернення до великої колективної аудиторії тощо. Монументальний живопис тісно пов’язаний з архітектурою, підпорядковується архітектурній споруді, створюючи синтез – органічну єдність різних видів мистецтв в межах єдиного художнього твору. Синтез тоді досягає повноти, коли різні види мистецтв узгоджуються спільністю ідейного задуму та стилістичною єдністю. В ансамблі монументальний живопис виконує також і декоративну роль.
Декоративний живопис призначений для прикраси, входячи до складу архітектурного ансамблю або до творів декоративно-ужиткового мистецтва. Отже, термін відноситься до орнаментальних розмалювань та композицій, що не мають самостійного значення; панно, орнаментальне підкреслення функцій предмету або оточення великих настінних сцен.
Станковий живопис (від слова станок, мольберт, на який ставиться приготовлена основа – картон, дошка, полотно для малювання картин) об’єднує твори самостійного значення, не пов’язані з архітектурним ансамблем. Їх можна переносити, зберігати в житлових приміщеннях, установах, музеях.
За тематикою живопис поділяється на жанри: побутовий, історичний, детальний, портрет, пейзаж, натюрморт, міфологічний, релігійний, анімалістичний.
Найважливішим зображальним та ілюзійним зображенням живопису є колір. У живописі використовується фізичні властивості світла, що дає можливість зобразити предмет у кольорі, створювати колорит. Колорит (італ. Colorio – забарвлений) – загальне кольорове рішення, система сполучення кольорів та їх відтінків у художньому творі. Якщо у творі домінують сині, зелені, фіолетові відтінки, колорит називають холодним, а коли домінують жовті, червоні, оранжеві – теплим.