Працюючи після гімназії у адвокатських конторах, Мартович продовжував вивчати тяжке становище широких селянських мас, закабалених цісарською державою, панами, попами. В 1897 р. сатирик виступає з твором «Винайдений рукопис про Руський край». Цей памфлет мав таке бурхливе звучання, що подавати його до цензури на той час було марною справою. Він зберігся в архіві І. Франка, був справді «винайдений» і вперше опублікований недавно (в 1943 p.).
Лесь Мартович скористався щедрінським прийомом «видання» знайдених рукописів, застосованим при написанні славнозвісної «Історії одного міста». Ще в 1877 р. І. Франко надрукував у «Друзі» вільний, «прибитий трохи до галицького життя» переклад одного з розділів цього твору Салтикова-Щедріна під назвою «З якого кореня Дуреньки». У передмові перекладач зауважував, що, читаючи твори великого російського сатирика, «можна щиро насміятися над людськими дуренствами, почім гірко стає чоловікові» [9, 18]. Салтиков-Щедрін, використовуючи форму давніх рукописів, висміював сучасних йому «дуреньків», які покірно терпіли розбишацтво і знущання різних «крутарів-злодюжок», цим самим їм потурали. Цікаво, що в тому ж 1877 р. І. Франко вдався до форми старого рукопису і у власному сатиричному оповіданні. «Сморгонська академія». Пізніше до цього прийому звернувся і Лесь Мартович, щоб у «Винайденому рукописі» висміяти сучасну йому цісарську Австрію, її буржуазно-поміщицький лад, панів, релігію, церкву і попів.
У «передньому слові» автор говорить про цікаву знахідку філологів – римський рукопис, що «подає деякі прикмети нашого краю й народа». Перекладаючи рукопис на рідну мову, автор не міг зрозуміти слів муссікус, паннус і поппус. Далі з тексту «рукопису» прояснюється, що істинними людьми вважаються паннуси і потгауси, а муссікуси тільки мають людський вигляд, – а насправді – це «мудра й робуча скотина, що працює сама без погону». З дитячих літ і до самої смерті працюють муссікуси на панів і попів. Письменник тричі повторює слова про те, що муссікуси всі плоди тяжкої праці віддають тим, хто вважає себе істинними людьми, «собі ж нічого не залишають, як хіба тілько, щоб жити; більше – ніколи, менше дуже часто». З них здирають податки, їх споюють і грабують у шинку та на базарі, їх отуманюють і «відбирають від них усі гроші» в церкві, їх силоміць забирають до війська й гонять на братовбивчі війни... «Тільки м'яса з тих муссікусів не їдять...»
Нещадно викриваючи гнобительський суспільний лад та показуючи паннусів і поппусів як «скажених вовків», що своїм «звірством» поганять «людську породу», Лесь Мартович з обуренням говорив і про «муссікусів», котрі не насмілювалися скинути з себе гніт і відстояти людську гідність. «...Чи може бути, щоби людина дала над собою так знущатися та йне скинула з себе ганьблячого ярма?! Адже всім нам відома древня історія нашої імперії, який бунт і яку різню справили невільники, коли стало їм тісніше жити» [7, 53], – з такими словами нібито римського літописця звертався український сатирик до своїх сучасників.
Письменник широко використовував засоби казки, зокрема прийоми гіперболізації, гротеска, щоб яскравіше розкрити потворність буржуазного ладу, викликати в людей бажання знищити його. Показуючи муссікусів в ролі «робучої скотини», письменник був далекий від презирства і зневаги до трудових мас, – він щиро їх любив, але хотів бачити іншими, здатними до збройної боротьби проти експлуататорів, і кликав їх до цього [10, 26-28].
Отже, опрацювавши оповідання Леся Мартовича, бачимо, що письменник детально вивчав тяжке становище широких селянських мас, пригнічених царською державою, панами, попами. Спираючись на уважне вивчення життя села, він сатирично змальовує образ галицького селянина, нещадно викривання гнобительський суспільний лад та ще більше проникає в тогочасні суспільні процеси.
2.2 Зображення бідноти та зубожіння селянина в оповіданні «Мужицька смерть»
Кожним новим оповіданням Лесь Мартович виявляв швидкий ідейно-творчий зріст та удосконалення письменницької майстерності. Велику славу принесло йому оповідання «Мужицька смерть» (1898 p.), що і темою, і трагічним звучанням було близьке до творів «Сам собі винен» І. Франка, «Банку рустикального» О. Кобилянської, «Синьої книжечки» В. Стефаника та «Чічки» Марка Черемшини. Знову йшлося про болісний процес перетворення селянина в жебрака.
Лесь Мартович показував бідноту, що безрезультатно намагалася вирватись із лабет податкових екзекуторів, банків, лихварів та куркулів. Один з персонажів оповідання «Мужицька смерть» говорить: «Чоловік, що працює, та йому вже на роду написано, аби з нього шкіру лупити. Робить ураз із волом на ниві, а прийдеся збирати – нема що. Поле не вродить, то хапайся хоть бритви: дають у банку, бери в банку. Тисне банк, то ти питай милосердної душі, аби зарятувала. Та й лучиш саме на порядного лупія, бо добрий чоловік так само мліє з голоду, як ти. Залізеш лихвареві в руки, то-с господар із його ласки, доки йому до вподоби, аби-с був господарем» [13, 158].
В цих словах типова тяжка історія життя Гриця Баната. Колись у нього був достаток. Але померла роботяща дружина, а другу ревматизм зробив калікою. Господарство почало занепадати. Щоб заплатити «дачки», Гриць узяв борг у банку. Щоб розрахуватися з банком, позичив грошей у лихваря Коропа. Пройшло небагато років, а борг виріс удвічі. Господарство зовсім зруйнувалося. Немає ніякої змоги у Гриця розрахуватися з боргами, і лихвар зазіхає вже на його ґрунт. Бідняк із горя став пити сивуху, а потім тяжко захворів. Каліка-жінка не дає Грицеві й хвильки спокою, все нагадує, що він помре, а її з дітьми чекають жебри. Вона над живим ще мужем голосить: «Чи я годна довги сплатити, чи я годна податки заплатити, чи я годна відумерщину оплатити, чи я годна діти вигодувати, чи я маю хоча за що тебе поховати?»
Гриць бадьориться, вдає, що ще одужає і все буде добре, але й сам розуміє, що виходу з цієї біди нема, що його поле вже «в чужих руках», що остання земля «сьогодні-завтра не його. Довги на ній такі, що й сто літ живи, то стільки не приробиш».
Коли з'являється екзекутор, щоб забрати речі за несплачений зубожілим селянином податок, тоді «по селі зойк і плач... Це так само, якби хто пустив чутку, що йде чума, й холера, й пожежа. Одного обібрали до сорочки, другому забрали муку з корита...» [13, 161] Жінка розповідає Грицеві, як «діти небіжчика Гаврила та валялися цілий місяць, як песята, попід людські плоти». «А ви ж гадаєте, – говорила сусідка Проциха, – що в нас гаразди, що ми не на такій стежці? Ой кумко, кумко! Таже бідно діється, так бідно, що прийдеться з голоду вмирати» [13, 167].
Коли помер Гриць і його несли в домовині, «цвинтар заступав собою цілий виднокруг від сходу сонця... Ніби за тим цвинтарем і не було вже нічого далі на світі» [13, 175]. Цей пейзаж набуває в оповіданні символічного звучання.
Багато селян так зубожіло, що легше було вмерти, аніж виплутатися з боргів. Про дітей-сиріт Михайло-сусід говорить: «Пролетарі!» А Процисі здавалося, що це слово повторювали й дзвони.
Бідняк Михайло згадує, як на селі з'явився лихвар Короп: «Кажу вам, дранки не мав на собі. А як узявся за гиндель, та назбирав суми суменні. Та й де він тілько маєства назбивав? Таже в селі й не видко тільки маєства» [13, 160]. А сусід Іван відповідає йому: «Та як не назбивати, як лупить з остатнього» [13, 161]. Селяни одверто, прямо в очі Коропові говорять: «Ти обснуєш чоловіка, як павук, та й висисаєш із нього кров, як павук з мухи... Ми, робітні люди, продукуємо гроші, а ви, легкобити, ужиткуєте» [13, 155]. Злочинів лихваря «не списав би й на воловій шкурі».
З лютою ненавистю ставляться бідняки й до «першого багача у селі» Сафата [15, 111].
Таким чином, «Мужицька смерть» – одне з найтрагічніших оповідань Леся Мартовича. Але і в ньому письменник не відходить від властивої йому манери оповивати серпанком гумору розповідь про трагічне, передавати його в комічній формі. Так, наприклад, змальовані два Микити – великий і малий, які, одягнувши однакові нові кожухи, сховалися у хворого Гриця від екзекутора. Вони чують, як жінка картає Гриця за те, що той збирається вмирати. І от малий Микита допікає своєму кумові: «А вам би, куме Митре, жінка також не позволила вмирати. З вас сегодня тягли душу за податки, а жінка би сказала: «Зажди, мой, сплати-но ти вперед дачку, а відтак чи умреш» [13, 165]. Дмитро дотепно відповідає малому Микиті: мовляв, не врятувати тобі свого нового кожуха від екзекутора, – той неодмінно повернеться і стягне цю одіж з плечей.
Письменник прагне передати оптимізм та дотепність, що не залишали бідняків і в найтяжчих обставинах. Важко селянам, але в розпач вони не впадають, не втрачають почуття власної гідності, відкрито виявляють свою ненависть до багачів.
2.3 Драматичне зіткнення пана і селянина, обвинуваченого і потерпілого в оповіданнях «За топливо», «За межу»
Оповідання «За топливо» і «За межу» – це драматичні сценки, картини в суді, у яких зіткнуто, в першому випадку, селянина й пана, у другому – інтереси самих селян – обвинуваченого й потерпілого. Трагічні в своїй основі історії, як селянина-наймита покарали за те, що брав з панського лісу хмиз і як Грицько «за межу» бив, «скільки сам хотів», сусідку Йваниху, письменник розповів з властивим йому гумором і дотепом, змалювавши своїх героїв у легкому комедійному плані.
Названі вище оповідання – двопланові: це водночас і характерні побутові малюнки, і гостросоціальні картини, в яких письменник відобразив реальні риси життя трудового люду [15, 98].
Драматична сценка «За топливо» – це ніби витяг з судового акта про обвинувачення селянина-наймита в крадіжці хмизу з панського лугу. Мартович протиставляє право «мужицьке» і «панське». Селянин цілком резонно вважає, що йому належить топливо, бо така була умова з паном: «А чим же мені жінка обід зварить? Тепер коло плуга... тяжка робота... враз із волом від досвіту до темної ночі» [13, 13]. Наймит без дозволу узяв в'язанку хмизу, а пан подав до суду, бо це ж, мовляв, непослух: «...що за безличність! Соціаліст, ділив ся би зо мною!» [13, 18] – репетує пан. Звичайно, суд став на бік пана, і селянина засудили на два тижні тюрми.