У ці кризові роки Сосюра майже не пише, а займається поетичними перекладами. Аби переконатися, наскільки талановито — досить перечитати "Демона" М. Лєрмонтова в його художньому відданні. Декотра стильова одноманітність, зумовлена органічністю й цілісністю його поетичного мислення, від невтаємниченого ока приховує іншого Сосюру — блискучого версифікатора й стиліста, майстра, що досконало володів можливостями слова.
1936 р. В. Сосюру повертають в ряди членів Спілки радянських письменників (виключення з партії автоматично викреслило його і з одержавленої творчої організації). Наступного, 1937 р., він одержує змогу переїхати з родиною до нової столиці України — Києва, удостоюється ордена "Знак пошани". Все говорить про те, що влада визнала за краще зберегти безхитрісного "поета робітничої рані", якого знав і любив увесь народ.
У припливі нових сил і надій В. Сосюра повертається до роботи. Сумного для країни 1937 р. виходить збірка "Нові поезії", яка показує, що і у важку пору муза ні-ні та й зазирала до поета, лишаючи такі свої щемні знаки, як "Айстра" (1934) або "Хвилі" (1934). Побитий, травмований Сосюра у зводинах із часом вийшов переможцем, остаточно утвердився на позиціях особистісного ліризму, щоб ніколи більше не зрікатися себе:
Сонце впало птицею за гори,
зоревіє сурми дальній спів.
Я такий же лірик, як і вчора,
в золотому шумі вечорів.
("В саду", 1935)
Умовою цього було виконання соцзамовлення — кон'юнктурно-декларативних текстів на взірець "Пісні про Ворошилова" (1937), які легко й у великій кількості виходили з-під пера Сосюри. Але в кращій і справді художній частині "Нові поезії", особливо ж збірка "Люблю" (1939), означили новий етап його творчості — пору художньої зрілості, врівноваженої і тонкої стилістики письма. В усій повноті розкривається рідкісний живописний талант майстра, котрий звичайний пейзаж уміє зробити чуттєво незглибимим:
Облітають квіти, обриває вітер
пелюстки печальні в синій тишині.
По садах пустинних їде гордовито
осінь жовтокоса на баскім коні.
В далечінь холодну без жалю за літом
синьоока осінь іде навмання.
В'яне все навколо, де пройдуть копита,
золоті копита чорного коня.
Облітають квіти, обриває вітер
пелюстки печальні й розкида кругом.
Скрізь якась покора в тишині розлита, і
берізка гола мерзне за вікном.
("Осінь", 1938)
Романсові перебори — в розумінні і мелодраматичних надмірів, і музичного ключа — зникають з поетичної тканини вірша Сосюри, лишаючись хіба що десь в основах облюбованого образного ряду. Це й специфічно сосюринська колористика ("синій", "золотий", "багряний"), і неодмінне сполучення різних планів (далекі зорі й опале листя, що шарудить під ногами, жовтогарячий вересневий гай і одна срібна павутинка бабиного літа). Але все це позбувається ранньомодерністської екзальтованості і висаджується на грунт "доброго реалізму й прозорої ясності спостережень" 29. Бо винятковою для Сосюри є звичайна, ні, — незвичайна! — земна краса, сповнена невичерпного смислу. "Мятежний" вигнанець і "печерний хлопчик" обіймає світ поглядом зрілого мужа.
Одним із ліричних шедеврів цього періоду є вірш "В тиші алей" (1936). Немає розтерзаних, часто істеричних трьох крапок, раптових вигуків і такого ж раптового заніміння на випадкових деталях — жодних сентиментів! Дихання цієї лірики спокійне, врівноважене, лінії малюнку ясні й завершені:
В тиші алей вальсує вітер.
На цвіт жоржини і вербен
холодне злото ронить клен.
Надходить осінь соковита.
Поет дійшов згоди — зі світом, із собою. І, крім нього, це нікого не обходить — вища незалежність Художника заявила про себе досконалістю поетичного живопису.
Збірка "Люблю" — це горіння великого серця, якому відомі всі відтінки і радості, і смутку. Такі поезії, як "Люблю", "Васильки", "Чекання", належать до золотого фонду слов'янської лірики XX ст. Скажімо, у вірші "Чекання" Сосюра не розповідає про неспокій героя, а дає єдину і геніальну з художньої точки зору ознаку його стану. Таке напруження охопило ліричного персонажа, таке збентеження, що чуть йому вже саме дихання землі, млосний звук її плодоносіння: "Тихо. В повітрі — ні руху. Слів де для пісні знайду? Падають тепло і глухо яблука в нашім саду".
Така, здавалося б, проста образна пластика (проста, бо точна!) є результатом талановитої роботи по вигортанню зайвини із предметної картини світу, свідченням абсолютного художнього слуху. Лишається тільки те, що є продовженням людського переживання, не нав'язаним навколишньому, а впізнаним у ньому. Як, приміром, передчуття весняного пробудження, що низько стелиться весняними просторами, черкаючи вологими крильми по холодних обріях: "І нечутно лине довга ніч зимова, довга ніч зимова, чорнокрилий птах!"
Дедалі ширше і вдумливіше звертається Сосюра до традицій українського фольклору. Це й прямі ремінісценції до відомих пісень (вірш "Сині трави", 1938), і оригінальні образи, зіперті на поетику художнього паралелізму, запитання-звернення до читача, наспівна ритмомелодика. Наприкінці 30-х років поет ніби вперше заглиблюється в океан народної пісні і думи, коли зважити, що напочатку в його ліриці переважали романсові мотиви і більш близькі в часі маршові ритми "переходової доби". Не обходиться тут і без прямої стилізації, яка, на щастя, лишається винятком, а не правилом.
1940 р. Сосюра завершує своє найбільше ліро-епічне полотно — роман у віршах "Червоногвардієць", де знову оживає революційне минуле. В широку оповідь вплітаються численні мотиви з життя родини поета, його товаришів і друзів, описи військових баталій та окремі ліричні теми. Багато уваги приділено літам раннього дитинства, дійсній чи дофантазованій генеалогії автора, його вихованню й першим літературним спробам, а головне — незабутнім буремним подіям зламу перших десятиліть. "Червоногвардієць" увібрав усе те, що складає автобіографічну основу творчості Сосюри 20-х років, той її життєписний струмінь, до якого митець раз по раз повертатиметься й пізніше. Твір має відкриту композицію: розповідь ведеться то від першої, то від третьої особи, автор втручається в неї, уточнює і доповнює сповідь героя-юнака з позицій своїх сорока років. Роман (у першому виданні названий поемою), до якого Сосюра включив навіть окремі розділи поеми "Заводянка", є своєрідним підсумком художньої розробки власних проблемно-тематичних обширів: дореволюційна Донеччина, боротьба й кохання в якомусь магічному своєму поєднанні, гостре переживання миті і сповнений надії порив за видимі грані часу.
Останні передвоєнні книги ("Журавлі прилетіли", "Крізь вітри і роки"— 1940р.) виповнюються мотивами виняткової любові до жінки ("Марії"), до природи ("Я квітку не можу зі-зірвати..."), до всього того великого й дорогого, що зветься Вітчизною. Це й захоплення самою здатністю людини відчувати, потрясатися — не прямо, але явно піднесене Сосюрою над здатністю раціонального глузду ("Ти спиш, а я заснуть не можу...").
Естетичне кредо поета, живлене ідеєю віталізму й духовного горіння, дістає прямого виразу у вірші "Любіть і боріться за щастя безкрає" 1940 р. Поет глибше починає розуміти й самого себе, ті первісні сили, що вели й ведуть його крізь усі випробовування, були і завжди будуть потрібні людям ("Краю мій!", 1940). Людина покликана перейматися сущим і бентежитися — в тому її життя, шлях до вічності й свободи. Небуттям є тільки духовна німота, а тому фізична смерть утрачає свій абсолютний трагізм. Проминання — річ печальна, однак і воно також є життям. Через усвідомлення цього жура за молодістю, що не раз озивалася у віршах Сосюри драматичним зойком, перестає бути нестерпно болісною і надривною. Як у вірші "Вершник" 1940 р., де не чути ні панічного страху, ні відчаю, ні жаского передчуття тліну, а є тільки спокій спостереження, прикута до круговороту сущого увага, бо душа людини — нетлінна. Цілком очевидно й те, що це останнє не має жодного відношення до християнської ідеї:
Маліють дні. Холодними стежками
блукає осінь в сумі по садах. І
журавлі прощальними ключами
летять у даль... Куриться довгий шлях,
і вершник мчить у брязкоті металу,
мов наздогнать весни він хоче дні...
О друже мій! То молодість промчала
на золотому дикому коні...
Війна з Німеччиною застає Сосюру в Кисловодську. Він повертається до Києва, в складі письменницьких агітгруп виступає перед населенням. З наближенням фронту до столиці України разом зі Спілкою письменників виїздить до Уфи. Звідти по всіх фронтах розлітається полум'яне слово поета, його чують і на зайнятих фашистами рідних землях: написаний в Башкирії славнозвісний "Лист до земляків" (1941) поширюється листівками по всій Україні: "Я звертаюсь до вас, дорогі земляки-побратими, крізь пожарів злий гук, крізь удари невпинні гармат...". Цей твір Сосюри був одним із перших в українській радянській поезії війни, де бадьорий заклик до бою змінився щирою і суворою розмовою із співвітчизниками — не безликими шерегами воїнів, а гуртом дорогих особистостей. У громадянську лірику знову поверталася конкретна людина, яка тільки й могла захистити Батьківщину.