· Послідовно поборюючи те, що він інтерпретував як кастовий характер деяких відламів українського націоналізму та відповідні елітарні теорії (тепер, до речі, подекуди відроджувані), Іван Багряний натомість стверджував, що «носієм української національної ідеї є нині не каста, не клас чи якась спеціальна група, а український народ» [8;82].
· Здобутки політичної думки Івана Багряного не були належною мірою запотребовані ні в минулому, в діаспорі, ані досі, в незалежній Україні. Прикро дивитися, тривожно бачити, як і сьогодні національно-демократичні сили роблять помилки, які вже губили Україну і від яких ще півстоліття тому застерігав Іван Багряний: відрив національно-політичних завдань від соціально-економічних, в результаті чого ініціативу захисту життєвих інтересів трудящих перехопили необільшовики; недостатність державницького, інтегруючого розуміння політичної нації замість етнічної; поверховий, незграбно-емоційний підхід до мовного питання, який дає можливість ворогам української незалежності використовувати його для розколу українського суспільства, та ін.
· Публіцистичний доробок Івана Багряного являє надзвичайний інтерес і багато в чому повчальний, і не втратив своєї актуальності. Не всі, певно, погодяться з автором (та в цьому й нема потреби), але, поза сумнівом, кожному можуть дати неабиякий імпульс для роздумів, для порівняння двох уже досить віддалених один від одного періодів української та світової історії і висновків про минуще й стале в ній, про динаміку суспільно-політичних процесів та критеріїв їх оцінки, про пошукування інтелектуального «ключа» до них. Зокрема, тим читачам в Україні, тій частині молоді, в уявленні якої, через необізнаність, уся ідеологія українського національно-визвольного руху зводиться до праць Д. Донцова та його прихильників і послідовників, не зайве буде ознайомитися і з іншими концепціями.
1. І. Багряний. Листування 1946-1963. Т.1. – К., 2002 р. – 705 с.
2. І. Багряний. Публіцистика. – К., 1996 р. – 856 с.
3. Ю. Шерех. Третя сторожа. Література. Мистецтво. Ідеології. – Торонто, 1991р. – 350 с.
4. І. Багряний. Сад Гетсиманський. – К., 1991 р. – 390 с.
5. І. Багряний. Тигролови. Огненне коло. – К., 1996 р. – 400 с.
6. І. Багряний. Буйний вітер. – Книга 1. Маруся Богуславка. – Мюнхен, 1957 р. – 470 с.
7. М. Братусь. Кольористий епітет як ознака тоталітарної доби (за творами І. Багряного). // Диво слово. – 2000. – № 10. – С. 14- 15.
8. І. Дзюба. Громадянська снага і політична прозірливість (Про публіцистику І. Багряного). // Слово і час. – 1996. - № 10. – С.82 – 84.
9. Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. – К., 1994 р. – 719 с.
10. Г. Багряна. І довго ти будеш плакати за мною. // Нові дні. – вересень 1993. - № 522. – С. 8.
11. А. Гак. На двох трибунах. Оповідання та фейлетони. – Філадельфія, 1966 р. – 360 с.
12. Д. Нитченко. Фрагменти із життя І. Багряного. – Полтава, 1993 р. – 300 с.
13. Г. Костюк. Літературна спадщина І. Багряного. // Слово і час. – 2001. - № 4. – С. 10 – 17.